Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Як суспільне, так і індивідне буття людини, різноманітні види її діяльності визначаються об’єктивними та суб’єктивними факторами, серед яких важливе місце посідають соціальні цінності. В широкому розумінні цінностями є предмети і явища (як матеріального, так і духовного порядку), а також їх якості і властивості, які мають певну значущість для суспільства і особи, тобто здатні задовольняти їхні потреби, служити їх інтересам. Цінності функціонують також як соціально-нормативні регулятори суспільного життя та поведінки людей, фундаментальні норми (моральні, законодавчо-правові, релігійні тощо), які забезпечують цілісність соціального організму.

Розрізняють цінності наявні, існуючі реально, та ідеальні, яких можна досягнути, здійснивши перехід від можливого до дійсного, реального. Як зазначає І.Г.Афанасьєв, категорія цінностей тісно пов’язана з категорією значущості. При цьому перша включає в себе об’єкти з позитивним знаком. А такі явища, як хвороба, голод, злочин, війни, нещасні випадки тощо мають негативне значення для людини і не є цінностями. [1, с.5].

Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних авторів цінностями вважають ключові життєві орієнтири, спонукальні мотиви людської діяльності і саму діяльність, результати історичного розвитку суспільства (матеріальну і духовну культуру). Відмінність між матеріальними і духовними цінностями полягає в тому, що матеріальні цінності служать для задоволення практичних потреб людей, а духовні характеризують вищі запити людини. Критерієм наукових цінностей є істина, моральних і релігійних – гармонія людських взаємовідносин, естетичних – освоєння і розуміння прекрасного, соціально-політичних (до яких належать мир, свобода, громадський порядок, соціальна захищеність людини, справедливість тощо) – стабільність у суспільстві.

Подібної точки зору дотримувалися (і дотримуються сьогодні) видатні західні філософи і соціологи М.Вебер, Е.Дюркгейм, П.Сорокін, Т.Парсонс, Р.Мертона та інші. Вони розглядають цінності як вищі принципи, на основі яких забезпечується узгодженість (консенсус) у малих соціальних групах і в суспільстві в цілому [2; 3, с.132; 4, с.50-51, 94-96, 184-185, 257-260; 5, с.89-105]. І незалежно від того, як трактується цінність, сучасні соціальні філософи західних країн погоджуються, як правило, з веберівським твердженням про те, що суспільство не може існувати без загальнолюдських цінностей, які зміцнюють і спрямовують у відповідне русло діяльність і пошуки людей [6, с.24].
Близькою до наведеної є точка зору М.О.Бердяєва, який вважав, що людині притаманні певні соціальні потреби, зокрема в ідеалах, цінностях, об’єктах поклоніння. “Людська особистість шукає для себе святиню, – писав він. – Повторюється та парадоксальна істина, що людина себе утверджує, якщо вона підкоряється вищому ідеалу, і навпаки – втрачає себе, якщо … не знаходить нічого, крім свого замкнутого людського світу” [7, с.214].

Ієрархію усіх цінностей завершують людина і людське життя, поза якими втрачають зміст і всі інші цінності. Ось як пише про це видатний німецький етолог, лауреат Нобелівської премії Конрад Лоренц: “Якщо ми заберемо з нашого життєвого досвіду емоційне почуття цінності, – скажімо, цінності різних ступенів еволюції, – якщо для нас не будуть цінностями людина, людське життя і людство в цілому, то найдосконаліший апарат нашого інтелекту залишиться мертвою машиною без двигуна” [8, с.26].

Що ж до базових цінностей людського буття, то вони визначаються зовнішніми умовами індивідного існування та ціннісними орієнтаціями людини. Незаперечним є той факт, що до базових цінностей слід відносити людську діяльність, у процесі якої створюються і всі інші цінності і формується сама людина як особистість, необхідні для її життя елементи матеріальної та духовної культури, спілкування індивіда з іншими людьми, свобода, знання (у тому числі й наукового характеру) про зовнішній світ та внутрішній стан самої людини, різноманітні регулятивні норми як імперативи поведінки тощо.

Життя людини є в кінцевому підсумку задоволення її потреб, на основі яких розгортаються і здійснюються різні види її внутрішньої і зовнішньої активності. Якщо мати на увазі зовнішню активність, то вона виявляється передусім у спілкуванні і діяльності. Будь-яка діяльність, виходячи з певних потреб і ґрунтуючись на них, пов’язана з тими чи іншими цінностями, які людина створює або ними користується. “В цілому той чи інший фрагмент життя людини є динамізм, процесуальність, постійна зміна, – пише В.Ф.Сержантов. – Проте можна говорити про деякі плюси даної цілісності, оскільки, з одного боку, ми маємо людину як суб’єкта діяльності і потреб, а з іншого – цінність як щось створене в діяльності”.

Позитивний зміст діяльнісного освоєння світу, під час якого суб’єкт здійснює “вихід” за межі своєї власної індивідуальності, пов’язується з динамікою культурно-історичного процесу, з розумінням людини як творця своєї власної історії. Індивідуальність не створюється лише зовнішніми обставинами, вона – результат діяльності самої людини, в процесі якої індивід намагається реалізувати певний моральний ідеал, поставлені перед собою цілі.

Але діяльнісний характер особистості повинен бути спрямований на соціально та індивідуально цінну, творчу, а не руйнівну активність. Тільки така діяльність сприяє збереженню і зміцненню індивідуальної позиції людини, на основі якої формуються її кращі соціальні якості. Утвердження особистості як суб’єкта життєдіяльності передбачає постійну предметно орієнтовану активність з метою зміни соціальної реальності, у тому числі й духовного світу самої людини. У цьому відношенні сам процес становлення особи потрапляє в пряму залежність від інтенсивності процесу опредметнення – розпредметнення.

Отже, в процесі соціогенезу діяльність виступає тим “каналом” зв’язку, через який зовнішній світ, впливаючи на людину, стає надбанням суб’єктивного “Я”, а внутрішня природа людини опредметнюється, сприяючи самоутвердженню особистості. Діяльність з її матеріальними атрибутами та суспільні відносини, що формуються у цьому процесі, основа людини як соціальної істоти. Специфіка людської діяльності виявляється у взаємозв’язку соціального і природного, суб’єктивного й об’єктивного, свободи і необхідності, усвідомленого і неусвідомленого.

Слід зазначити, що деякі дослідники ставляться критично до діяльнісного підходу щодо розвитку особистості. Вимога обмежити всезагальність діяльної активності обгрунтовується визнанням буття людини як самобутньої й унікальної індивідуальності, неповторна цілісність якої може бути досягнута тільки у випадку певного “пом’якшення” діяльнісного підходу. Звідси вимога доповнити діяльність (якою займатися на повну силу може не кожний внаслідок захворювання чи похилого віку) суб’єкт-суб’єктними відносинами, тобто такими відносинами, за яких люди, котрі вступають в них, визнають особистісні якості та своєрідність ціннісних орієнтацій інших і тим самим обмежують власну діяльнісну активність [9].

Серед базових цінностей людського існування особливе місце посідає створена людством культура . Тривалий час назване поняття вживалося в науковій літературі у значенні матеріального і духовного багатства, напрацьованого людством. Цей зміст частково зберігся за ним і донині в дещо видозміненому вигляді. Культуру продовжують розуміти як надіндивідне утворення, здобуток попередніх поколінь, під впливом якого формується людина як особистість.

Людиноформувальна функція культури оголошується її головним призначенням.

Інше відгалуження розумінь культури має етнографічне походження, воно зорієнтоване на вивчення матеріальних і духовних надбань певного етносу або регіональних поселень. В окремих напрямках такого типу розробок поняття культури по суті ототожнюється з поняттям цивілізації. Зокрема, у визначеннях культури А.Тойнбі та А.Шопенгауера маємо справу з її цивілізаційними вимірами як певної регіональної і часової специфікації та локалізації.

У ХХ ст. спостерігалася диференціація поняття культури. В її трактуваннях наголошується на тому, що культура є продукування смислів і значень, що сутністю культури є міра людського в людині, що вона – специфічна форма світобудівничої життєдіяльності людини і величезне суспільне багатство. Це досягнення техніки, побутове середовище, здобутки духовного розвитку, що набули об’єктивізованої форми існування у вигляді картин, книжок, архітектурних споруд, знарядь праці тощо. Це – неорганічне культурне тіло, матеріальний субстрат суспільства, але водночас воно має свою власну об’єктивізовану логіку буття, підпорядковується об’єктивним законам існування.

У поясненнях культури, як базової цінності людського існування, варто виділити ще один важливий аспект. Йдеться про комунікативну функцію культури, яка виявляється у міжіндивідному спілкуванні. Це особливо важлива функція, тим більше у наш час, на фоні швидкого розвитку науково-технічного прогресу, коли можна почути і про можливості позакультурного існування особистості. З одного боку, в суспільстві, що забезпечує достатні умови матеріального життя, виникає особливий тип індивідного існування, зорієнтований на елементарне виживання або матеріально комфортне існування. В такому випадку культура існує у відчуженій формі духовності. Як писав Ортега-і-Гассет, “людство опинилося перед штучним вибором: хочеш - живи культурно, хочеш - животій в темряві неуцтва. І звичайно, протягом останніх років люди без вагань обирали останнє” [10, с.496].
Буття в культурі пов’язане з індивідуальним самовираженням особливого типу. Воно орієнтоване на іншого, оскільки в кінцевому підсумку є забезпеченням і відтворенням “Я – Ти” взаємодії в її історичних масштабах. В культурі здійснюється широкомасштабна комунікація індивідів, у ній людина діє універсально, забезпечує поступовість розвитку людства.

У названій вище комунікативній формі взаємодії “Я – Ти” (а точніше – “Я” та “інші”) сформувалася антропосоціогенеза культурної форми буття, яка передбачає позаінстинктивний вибір людиною того чи іншого виду діяльності (у відповідності з індивідуальними інтересами), друзів, знайомих, компонентів духовної культури тощо. Вільний вибір відкриває можливість людині реалізувати її внутрішні духовні потреби, які формуються при взаємодії індивідного, особливого (з урахуванням мікросередовища, до якого належить індивід), та загального, тобто суспільного.

Культура та інші базові цінності людського буття формувалися в соціогенезі, набуваючи різних форм у різні історичні епохи та видозмінюючись стосовно того чи іншого континенту планети, народу, етносу. Як відомо, у первісному суспільстві ще не було особистості та індивідуальних ціннісних орієнтацій (людина повинна була думати і діяти як усі члени роду чи племені). Проте археологія, етнографія, палеолінгвістика, порівняльне вивчення міфів свідчать про те, що розшарування людських популяцій безпосередньо позначалося на ціннісній свідомості людей, яка поступово формувалася.

Перехід від первісного стану до епохи цивілізації (рабовласницького суспільства) супроводжувався різким ускладненням структури суспільного буття. Змінювалися також суспільна свідомість та ціннісні орієнтації різних соціальних груп населення, передусім так званих “вільнонароджених” і рабів, патриціїв і плебеїв (у Древньому Римі). А класові суперечності часто переростали в криваві повстання рабів (найбільш відоме з них – під керівництвом Спартака). Відбувалася також індивідуалізація художньої та філософської творчості, що призвело, зрештою, до диференціації єдиної для попередніх епох системи цінностей [11, с.172-173].

Особливо активно відбувався зазначений процес в епоху європейського Відродження ХІV-ХVІІ ст. та в наступні історичні епохи, що адекватно позначалося на свідомості та ціннісних орієнтаціях людей. Європейське Відродження породило духовно-інтелектуальний рух, який називають “пошуками індивідуальності”. Ця ж епоха поклала початок перехідному періоду від міфологічно-традиційної до інноваційно-особистісної культури, що визнає право на свою власну систему цінностей, у розробці якої вона бере безпосередню участь.

Модернізм початку ХХ ст. позначив завершення цього переходу і перемогу особистості не тільки над канонами суспільства, а й культури, проголосивши свободу художньо-творчого та наукового пошуку. Звідси – абстракціонізм, а згодом постмодерн у мистецтві, некласична раціональність у науці, постпозитивізм, аналітична філософія, постструктуралізм та інші напрями у філософії.

Проте вже в другій половині ХХ ст. стало очевидним, що гіпертрофія індивідуальної, ціннісно-творчої енергії така ж небезпечна для розвитку людства, як гіпертрофія надперсональних сил. Розпочалися пошуки виходу культури з тієї кризи, в якій вона опинилася, щоб знайти рівновагу між індивідуальним і соціальним, між правами, прагненнями, ціннісними орієнтаціями особистості та інтересами суспільства. У ХХІ ст., на думку М.С.Кагана, виживання людства залежатиме не тільки від багатьох факторів об’єктивного порядку, а й від того, чи зуміє воно виробити свою ціннісну самосвідомість, яка протистоятиме індивідуалістичному егоїзму та релігійному фанатизму [Там само, с.181].

Однією з важливих базових цінностей людського буття на початку ХХІ ст. як у глобальному, так і в локальному та міжіндивідному масштабах, є здатність людей подолати гострі суперечності і навіть конфлікти (а досить часто – і криваві війни), що виникають між ними, встановивши при цьому дружні духовно-комунікативні зв’язки. З метою усунення (а ще краще – попередження) названих суперечностей та конфліктів люди і держави повинні шукати те, що їх об’єднує, а не навпаки. Це потреби в ідентичності, автономії, у взаємному розумінні один одного тощо. Ні сила примусу, ні репресивні заходи не зможуть попередити чи “погасити” конфлікт, якщо не відомі його причини.

Для успішного розв’язання зазначених вище проблем необхідні грунтовні знання людської сутності, природи людського “Я”. Добре відомо, що “зустріч” людини з навколишнім світом, природою, іншими людьми є важливим моментом формування її свідомості, світобачення та власне й світогляду. Але не злиття, а виокремлення з навколишнього світу робить нас людьми, коли не лише людина мислиться в світі, а й світ мислиться в ній. Людська особистість у своєму розвитку потребує собі подібних, але не любить масовості, сірості, стереотипів. Надзвичайно важливим у цьому процесі є сприйняття і визнання “іншого буття” , існування “іншого” як рівноправної співсутності, як “співбуття”, що існує поруч.

Більше того, поруч живуть і працюють люди інших національностей зі своїми національними мовами, традиціями, особливостями психіки, релігіями тощо. У деяких країнах, що утворилися після розпаду СРСР, а ще більше в колишній Югославії, названі відмінності, які поєднані з гострими соціально-економічними проблемами й суперечностями, призвели до тривалих конфліктів, нечуваної жорстокості. Для життєдіяльності абсолютної більшості громадян України, незалежно від їх національної приналежності, характерні досить широкий спектр повсякденних етноконтактів, явне домінування сприятливих ситуацій міжнаціонального спілкування, спостерігається переважання позитивних установок та орієнтацій на міжнаціональну співдружність.

Проте і в цій сприятливій в цілому міжетнічній обстановці часто виникає проблема, яка в західній філософській герменевтиці відома як проблема розуміння. Ця проблема безпосередньо пов’язана з багатонаціональним складом населення України, полісемією мов, культур, традицій, національною самосвідомістю та іншими факторами. Вона витікає також із комунікативних зв’язків між людьми, зароджується в процесі взаємодії різних культур. “Одним з найважливіших свідчень прогресу культури, – на думку академіка Д.С.Лихачова, – є розуміння культурних цінностей минулого і культур інших національностей, уміння їх берегти, накопичувати, сприймати їх естетичну цінність” [12, с.325].

Список літератури
1. Афанасьев И.Г. Социальные ценности и ценностные ориентации личности. – М., 1986.
2. Гофман А.Б. Эмиль Дюркгейм о ценностях и идеалах // Социологические исследования . – 1991. – № 2.
3. Кузнецов Н.С. Человек: потребности и ценности. – Свердловск, 1992.
4. Современная западная социология (словарь). – М., 1990.
5. Мертон Р. Социальная структура и аномия // Рубеж. Альманах социальных исследований. – Сыктывкар, 1992. – № 2.
6. Lipset S. Consensus and conflict. Essan political sociology. – Wew Breswick, Oxford, 1985.
7. Бердяев Н.А. Смысл истории. Опыт человеческой судьбы // Новый мир. – 1990. – № 1.
8. Лоренц К. Агрессия (так называемое Зло) // Вопросы философии. – 1992. № 3.
9. Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. – Ленинград, 1990.
10. Батищев Г.С. Деятельная сущность человека как философский принцип // Проблема человека в современной философии. – М., 1969.
11. Батищев Г.С. Деятельность и ценность. Критика “деятельностного” подхода к теории интериоризации // Вопросы философии. – 1985. – № 2.
12. Франк С. Культура и религия // Философские науки. – 1992. – № 7.
13. Людина в сфері гуманітарного пізнання. – К., 1998.
14. Ортега-и-Гассет Хосе. Человек и люди // Избранные труды. – М., 1977.
15. Каган М.С. Философская теория ценностей. – Санкт-Петербург, 1997.
16. Лихачов Д.С. Поэтика древнерусской литературы. – Изд. 3-е. – М., 1979.