Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. – Чернівці: “Молодий буковинець”, 2002. – 464 с.

Історія окремих українських земель здавна цікавила як вітчизняних, так і зарубіж­них науковців. Проте тільки із здобуттям незалежності українці змогли глибше вив­чати власну історію і культуру, залучаючи до наукового аналізу та спостережень нові історичні матеріали. Про останнє яскраво свідчить комплексне дослідження, яке нещодавно побачило світ у видавництві газети “Молодий буковинець”.
Розвідка присвячена дослідженню минулого Хотинщини, багатого на різні історичні події регіону України, від найдавніших часів до наших днів. Написана вона відомими на Буковині та за її межами науковцями : доктором історичних наук, професором Олександром Володимировичем Добржанським, доктором історичних наук, професором Юрієм Івановичем Макаром і кандидатом історичних наук, доцентом Олександром Миколайовичем Масоном.

Книжка вміщує одинадцять розділів, і кожен з них як окремий нарис, розкриває чіт­ко окреслені аспекти визначеної теми. При цьому, як визначили у вступі самі автори, що “не претендують на повне висвітлення історії Хотинського краю, вважаючи, що здійснена лише перша спроба з її відтворення. ” А “як це вдалося, скажуть читачі” [с.9].

У першому нарисі, який називається “Середнє Подністров’я у найдавнішу добу “висвітлюється життя первісних людей, які на цій території за даними археологічних розкопок з’явилися приблизно 300 тисяч років тому. Саме ними 63 тисячі років тому було збудовано перші найдавніші у Європі наземні довготривалі житла – “яранги”, рештки яких були виявлені в 1959 р. під час розкопок стійбища стародавньої кам’яної доби ( палеоліту), біля с. Молодового Сокирянського району. Грунтуючись на аналізі даних археологічних досліджень, що проводилися Дністровською палеолітичною експедицією Інституту суспільних наук АН України ( Львів) під керівництвом О. Черниша, автори реконструюють розвиток побуту і культури первісних мисливців Подністров’я.

У наступних двох нарисах “На порозі цивілізації” і “ Древні слов’яни на берегах Дністра і Пруту” характеризується історія Середнього Подністров’я, починаючи від Буго – Дністровської неолітичної (новокам’яної) археологічної культури. Тут читач знайде відомості про некрополі легендарних аріїв і фракійське вторгнення, яке принесло з собою не менш загадкову культуру ноа. Цікавий історичний матеріал про життя на цій території скіфських, сарматських племен, а також, що в її межах існували поселення черняхівців (умовна назва племен черняхівської культури), які, проживаючи тут, вели жваву торгівлю з містами Римської імперії.

Автори зосереджують свою увагу і на шляхах проникнення на ці землі християнства. З V-VІ ст. в Середньому Подністров’ї дослідники чітко прослідковують за усіма видами джерел, поселення слов’янських племен.

Про заснування м. Хотина та інших населених пунктів на Хотинщині йдеться в нарисах “Княжна доба” і “Під знаком молдавського тура”. “Незважаючи на те, що в літописах і документах Хотинська фортеця згадується лише з ХІV ст., а місто Хотин – з ХV ст., – відзначають автори, – завдяки археологічним дослідженням встановлено, що перший дерев’яно-земляний замок і міське поселення біля нього були засновані на рубежі Х-ХІ ст.” [с. 52 ]. Після розпаду Київської Русі на удільні князівства Середнє Подністров’я потрапило до складу спочатку до Галицького, а з 1199 р. до Галицько-Волинського князівства. Подаються цікаві відомості про воєнні події, в яких брали активну участь хотинчани у першій половині ХІІІ ст. Завдяки археологічним дослідженням вчені змогли приблизно рекон­струювати історію краю в період “ темних віків” (коли відсутні достовірні писемні джерела), тобто у другій половині ХІІІ-ХІV ст. Із занепадом Галицько-Волинського князівства у 40-50-х роках ХІV ст. Хотинщина на корот­кий час перейшла під владу Угорщини, а потім її захопило новоутворене Молдавське князівство. У нарисі наводиться ряд документів, хто керував Хотинською волостю з початку ХV ст. Досліджується економічний, соціально-становий і культурний розвиток краю за правління молдавських господарів. Але автори констатують, що “загалом Хотинщина не могла успішно розвиватися у складі Молдавського князівства. Сусідні держави – Польща, Угорщина і особливо Османська імперія прагнули підкорити його….” [ с.74 ].

Про те, що Хотин і Хотинщина в добу пізнього серед­ньовіччя “були місцем частих воєнних сутичок і конфліктів між різними державами, які змагалися за вплив на Молдавське князівство” розповідається в нарисах “А та слава козацька повік не поляже” і “У володінні падишаха”. В них автори подають цікавий матеріал про події, які відбулися на Хотинщині і пов’язані з іменами таких видатних українських діячів, як князь Дмитро Вишневецький, гетьмани запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. Висвітлюється перебіг бойових дій під час Хотинської війни 1621 р., в якій було зір­вано план Османської імперії по завоюванню Центрально-Східної Європи. Жителі Хотинщини були свідками і почасти учасниками Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. У Хотині деякі час перебував укладач першої конституції України гетьман-вигнанець Пилип Орлик, який таємно прибув до міста з Польщі навесні 1722 р., аби звідти прямувати до турецької столиці Стамбула. Чимало сторінок автори присвятили й менш відомим для загалу подіям, зокрема Хотинській битві 1673 р., під час якої польсько-литовська армія під командуванням великого коронного гетьмана Яна Собєського здобула перемогу над турецьким військом, яка “вплинула на посилення боротьби народів Центральної Європи проти турецької агресії”. Публікуються раніше замовчувані факти, що стосуються російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774 рр.

У нарисі під назвою “У кігтях царського орла” дослідники концентрують увагу на становищі краю, включеного за Бухарестським мирним договором (1812 р.) до складу Російської імперії. На всю новоприєднану територію поширено адміністративну назву ”Бессарабія”. Приєднання Хотинської райї мало певне позитивне значення для українців, оскільки “вони прилучилися до головного масиву етнічних українських територій, отримали можливість розширювати економічні та культурні стосунки з єдинокровними братами Правобережної, Лівобережної та Південної України” [ с.135].

У розділі наводяться відомості про економічний розвиток Хотина та інших містечок і сіл Хотинщини. Автори неодноразово підкреслюють, що “територіально Хотинщина була найбільш висунутим на північ повітом Бессарабії і мала чимало особливостей, які вирізняли її з-поміж інших частин краю” [ с.142].
Подається інформація про національний та соціально-становий склад населення краю. Зазначається, що в пер­шій половині ХІХ ст. на Хотинщині “спостерігається швидка капіталізація усього виробництва, у т.ч. сільського господарства” [ с.154], це дало можливість їй посісти друге місце (після Кишинівського повіту) за обсягами випуску промислової продукції в Бессарабії. Суспільно-політичні процеси на Хотинщині у ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися під впливом визвольних рухів, революційних подій у сусідніх державах. Край був одним із центрів, де поступово розвивався український національний рух.

“На перепутті” – так називається нарис, в якому розкривається становище Хотинського повіту під час Першої світової війни, коли край перетворився на прифронтову зону, став важливим плацдармом для ведення бойових дій російськими військами” [с.180]. Війна зумовила значні руйнування населених пунк­тів, які знаходилися в смузі бойових дій. “Загинули або дістали поранення десятки тисяч краян, покалічено людські долі, зруйновано домівки. Але війна ще не закінчилася, а на хотинчан насувалися нові випробування” [с.183]. Влада на Хотинщині протягом 1917-1918 рр. мінялася декілька разів. Населення краю не бажало залишатися пасивним. У багатьох селах, усіх волосних центрах і самому Хотині відбулися народні віча, на яких населення протестувало проти курсу “Сфатул Церій” на об’єднання з Румунією і висловлювало бажання приєднати повіт до України. На жаль, у повіті так і не змогли укріпитися українські національні сили. Центральна Рада і гетьманський уряд, незважаючи на всі заяви, діяли у цьому питанні невпевнено, з оглядкою на інші держави та уряди. Таким становищем вирішила скористатися сусідня держава.

Становище краю в складі королівської Румунії висвітлюється в нарисі “Румунська окупація”. Аналізуючи причини і хід Хотинського повстання 1919 р. автори констатують, що воно викликало “небачений ентузіазм і піднесення в хотинчан. Усі верстви населення без найменших сумнівів підтримали його” [с.198]. Проте дуже скоро пов­стання було придушене румунськими окупаційними військами. Важливе місце серед проблем розділу займає “Бессарабське питання”, яке в 20-х-30-х роках ХХ ст. посіло одне з важливих місць у міжнародних відносинах. Характеризується господарський розвиток, соціальні відносини і складне становище в галузі культури та освіти в краї. В умовах румунського терору значно ослаб український національний рух, який зазнавав постійних переслідувань. Ситуація дещо змінилася з приходом радянських військ. Автори відзначають, що “жителі Хотинщини зустрічали Червону армію як визволительку, з хлібом-сіллю” [с.226]. Приєднавши Бессарабію, більшовицька влада відразу приступила до радянізації управління і проведення “соціалістичних” перетворень, які були перервані воєнними діями Другої світової війни.

Про становище м. Хотина і Хотинщини в радянський період розповідає нарис “У складі радянської України”. В ньому аналізується економічний, соціальний і культурний розвиток, якого сягнув край від 1944 до 1991 рр. “Та слід зауважити, що в радянські часи творча інтелігенція постійно зазнавала ідеологічного тиску з боку партійних органів” [с.253].

Останній нарис – “В незалежній Україні”, присвячений розвитку м. Хотина разом з Кельменецьким, Сокирянським і Хотинським районами у складі України після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Звертається увага на те, що цей розвиток як в соціально-економічній, так і культурній сферах триває важко. Але як наголошують самі автори, “по-іншому просто не може бути. Хотіли б ми того чи ні, але переживаємо справді революційні перетворення… А вони вимагають певного рів­ня організованості суспільства, тривалого часу, сприятливих умов тощо” [с.402].

У післяслові відзначається, що “автори книги не ставили собі за мету якимось чином протиставити українців представникам інших національностей, які поряд з ними населяють край. Але, оскільки на Хотинщині споконвіку переважали українці, ми хочемо підкреслити український характер краю з толерантним ставленням до національних меншин, яких, зрештою, в наш час важко назвати меншинами, бо загалом вони здебільшого вважають себе бодай політично українцями” [с.401].

Поглибленому розумінню матеріалу допомагають поміщені на сторінках світлини археологічних знахідок, видатних військових та культур­них діячів краю, види фортеці в Хотині у різні періоди. Для оформлення використано чимало середньовічних гравюр і картин, а також додано плани м. Хотина, схеми битв і карти краю.

Загалом нове дослідження має значне практичне значення для подальшого поглиблення вивчення історії як Хотинщини, так і Буковини. В книзі міститься матеріал, який зацікавить не тільки фахових спеціалістів з історії, але й викладачів, студентів, краєзнавців та всіх, хто цікавиться історією України та її окремих регіонів.

Андрій ФЕДОРУК

Також варто переглянути:

• Марочкін Василь. Українське місто від ХV до середини ХVІІ ст. (0)