Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Досліджуючи основні передумови, які зумовили наприкінці 60-х – поч. 70-х рр. XIX ст. інституціоналізацію національно-культурного руху польської спільноти Буковини, на думку автора, варто передусім окреслити певні імперативи та інструментарій провадження подальшого викладу. Визначаючи провідні фактори досить довгострокового організаційного оформлення різнопланових, спрямованих на національний розвиток ініціатив Буковинської Полонії (незважаючи на певну дискусійність, застосуємо такий термін для означення польської громади на Буковині як сталої спільноти в період другої половини XIX – початку XX ст.), доцільно проаналізувати саме комплекс тих політичних, адміністративних і суспільних явищ, котрі в сукупності й постали передумовами вищезгаданого процесу. Також варто зазначити, що під “інституціоналізацією” автор розуміє явище централізації, зорганізування та первинного розвитку спорадичних до того моменту форм польського національно-культурного руху в межах новоствореного Буковинського герцогства (1849-1918).

Період від переходу території Буковини під юрисдикцію Авст­рійської імперії до утворення на теренах субрегіону автономного герцогства (остання чверть XVIII – перша половина ХІХ ст.) характеризувався початком та поступовим збільшенням масштабів нової хвилі імміграції до краю представників польської нації, – як чиновників і службовців, так і робітників (шахтарів з Велічки, Бохні тощо) з селянами (польських гуралів з Чадецького округу на польсько-словацькому прикордонні в Нижній Сілезії). Він пройшов для польської громади Буковини, що перебувала у стані формування, під знаком становлення ідеї створення її суспільних інституцій та усталення соціального і персонального складу. Цей процес суттєво уповільнювався непослідовною кадровою та економічною політикою віденського уряду на Буковині (більшість новоприбулих до краю поляків була державними службовцями чи посадовими особами), а також адміністративною залежністю Буковинського округу протягом 1786 (офіційно – з 1 лютого 1787 р. [13, c. 4]) – 1849рр. від Галицького дистрикту Королівства Галичини і Лодомерії. Остання обставина спричинилася до перенесення всього громадсько-політичного і культурно-освітянського життя Буковини до Львова. У таких умовах на провідних ролях в Королівстві перебували галицькі поляки, а їхнім буковинським співвітчизникам доводилося або переїжджати до Львова і займатися в Буковинському краї лише господарською діяльністю, або ж, залишаючись на Буковині, постійно виправдовуватися стосовно звинувачень у мовній та культурній експансії, які лунали щодо поляків з вуст українських (русинських), румунських, німецьких (австрійських) та єврейських громадських діячів.

Однак, настала переломна пора, – революційні події 1848 – 1849 рр. в Австрії кардинально змінили умови проживання поляків на Буковині. Представники цієї нації не змогли і надалі залишатися осторонь від реалій історичного процесу, котрі закружляли у своєму вихорі, здавалося, неприступні до того підвалини багатонаціональної Дунайської імперії Габсбургів.

На теренах Буковини 50-ті – 60-ті роки XIX ст. стали часом важливих адміністративних реорганізацій, які заклали основи крайового управління і подальшого автономізму, справили чималий вплив на національно-культурні процеси в краї [3, c. 22].

Наказом цісаря Франца-Йосифа від 7 березня 1849 р. в Австрії вводився конституційний лад, частково обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи. Буковина відділялася від Галичини і отримувала статус окремого автономного краю з титулом герцогства [12, c. 151]. Права новоствореного герцогства визначалися імператорським патентом 29 вересня 1850 р., який містив крайову конституцію та виборчий закон до місцевих представницьких органів влади [4, c. 777]. У першому документі зазначалося, що герцогство Буковина є невіддільною частиною імперії, а її зв’язок з рештою земель здійснюється на основі конституції через представництво у рейхсраті. У вирішенні внутрішніх проблем герцогству надавалися широкі права. Для цього передбачалося скликати крайовий сейм, наділений певними законодавчими повноваженнями і організувати крайовий виділ (управління) як постійно діючу виконавчу структуру. Третій параграф крайової конституції повторював положення основного закону імперії 4 березня 1849 р. про те, що всі народи, які проживають в краї, є рівноправними і кожен народ має невід’ємне право на захист і розвиток своєї національності та мови [9, c. 448].

Виборчий закон до Буковинського сейму передбачав створення трьох курій. До першої мали ввійти ті, хто платив найвищі податки. Вони обирали 7 депутатів. Другу курію формували жителі міст і містечок, які мали 5 депутатів, третю – жителі сільських громад. Від усього сільського населення делегувалося 12 депутатів [9, c. 457]. Адміністративний устрій Буковини та систему політичних органів управління визначало розпорядження міністерства внутрішніх справ від 8 жовтня 1850 р. Передбачалося створення намісництва, яке втілювало представництво центральної влади в краї. Очолював державну адміністрацію намісник. Він мав найширші повноваження у вирішенні політичних та соціально-економічних проблем і безпосередньо підпорядковувався віденським властям. Край ділився на 6 повітів, очолюваних повітовими капітанами (Hauptmann). Останні були підзвітні наміснику [10, c. 477-478].
Однак, вже наступного року австрійський імператор та його оточення зробили спробу ліквідувати поступки, зроблені під тиском революції. Згідно з указом від 31 грудня 1851 р. конституція 1849 р. скасовувалася і оголошувалася такою, що втратила силу. У 50-х рр. XIX ст. в Австрії діяла неоабсолютистська політична система, найбільш яскравими виразниками якої стали голова уряду князь Фелікс Шварценберг (до 1852 р.) та міністр внутрішніх справ Александр Бах. В умовах неоабсолютизму посилюється прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елементу в Імперії. Адміністративно-автономні права коронних країв анульовувалися. Із демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Гласність суду, свобода преси, суди присяжних скасовувалися [2, c. 89].
На Буковині такий розвиток подій не спричинив до суттєвих змін в управлінні, бо проголошені автономні права на кінець 1851 р. існували лише на папері. Органи крайового самоврядування (Буковинський сейм та Крайовий виділ) так і не були створені. З березня по червень 1849 р. тимчасове керівництво краєм здійснював Едуард Бах (брат А.Баха), а потім, по березень 1853 р., – Адальберт фон Геннігер. Повноваження та коло діяльності останніх не були визначені законодавством. Весь цей час Буковина формально зберігала статус окремого герцогства. Однак, головні питання управління та судочинства продовжували вирішуватися у Львові. Такий порядок було встановлено ще розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 13 березня 1849 р. [12, c. 187]. Його вводили на короткий перехідний період, поки не сформуються крайові установи. Внаслідок перемін у вищих ешелонах влади існуючий тимчасовий стан затягнувся на цілих 4 роки [2, c. 89].

Реально до формування крайових адміністративних органів приступили тільки після розпорядження міністерства внутрішніх справ, юстиції і фінансів від 19 січня 1853 р., яке на основі імператорського закону 14 вересня 1852 р. регламентувало політичне управління коронними землями та формування у них установ судочинства [22, c. 516]. У розпорядженні зазначалося, що менші коронні землі, в тому числі і Буковина, які не мають поділу на округи, очолюватимуться крайовими президентами. В усіх політичних справах місцевого управління останні отримували повноваження нарівні з намісниками, але в загальній службовій класифікації стояли на ранг нижче. Президенти підпорядковувалися безпосередньо імператору, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної імперської влади. Свої повноваження президент здійснював опираючись на крайове правління [4, c. 779].
Крайовому президенту надавалися найширші права у місцевих справах. Він відав політичним управлінням, поліцією, справами культів і освіти, торгівлі і ремесел, крайової культури, будівництва тощо. На нього покладався обов’язок стежити за всім, що стосується дотримання спокою, порядку, безпеки в краї і своєчасно приймати найбільш придатні заходи для попередження порушень законності. Особливо наголошувалося, що президент, так само як і намісник, здійснює нагляд за пресою, товариствами, театрами, видовищами, справами про вид на проживання та перебування іноземців, дає дозвіл на влаштування друкарень, торгівлю книгами, предметами образотвор­чого мистецтва, музичними творами. Президент призначав на посади чиновників, керував діловодством підпорядкованих установ тощо [22, c. 579 – 590].

6 березня 1853 р. призначено першого крайового президен­та. Ним став Франц фон Шмік, який виконував свої повноваження до 1857 р. Після нього до 1860 р. президентом краю був Карл Роткірх-Пантен [21, c. 28]. У ці роки спостерігається процес подальшого формування політичних та судових органів. Розпорядженням міністерств внутрішніх справ і юстиції з 1 трав­ня 1854 р. в краї скасовувався військовий стан, який було запроваджено ще в революційні часи [23, c. 107]. Згідно розпорядження від 24 квітня цього ж року визначалася система судових органів для Буковини. Герцогство підпорядковувалося Верховному крайовому суду у Львові. У Чернівцях створювався крайовий суд [23, c. 213]. Названим указом вводився новий адміністративний поділ герцогства. В ньому виділялося 15 сільсь­ких повітів і місто Чернівці як окрема адміністративна одиниця. Політична і судова влада не розділялися [23, c. 214].

Остаточне відділення Буковини від Галичини здійснено указом міністерства внутрішніх справ, датованим 30 квітня 1854 р., згідно з яким новостворені органи державної влади вступали в дію починаючи з 29 травня 1854 р. [23, c. 220]. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 4 липня 1855 р., з 29 вересня цього року вступали в дію повітові органи державної влади, які безпосередньо підпорядковувалися президентові краю [25, c. 521].

Отже, в 50-х рр. XIX ст. на Буковині було створено політичні органи влади, які безпосередньо підпорядковувались віденсь­ким властям і уособлювали ідею централізованого управління коронними землями Імперії. Однак, навіть за таких умов здорові суспільні, в тому числі і полонійні, сили робили спроби залучити широкі кола національних громад до вирішення крайових проблем. Так можна розцінити експеримент із створенням консультативної комісії при крайовому президенті. Подібні дорадчі інституції передбачалися параграфом 35 указу від 31 грудня 1851 р. До комісії ввійшли тодішній православний єпис­коп Є.Гакман, родовиті поміщики І.Василько, К.Петрович (полонізований вірмен), вищі чиновники Я.Мікулі та Ф.Сірціжті, чернівецький бургомістр Ю.Ортинський (поляк). Їх завданням було надання порад президентові у прийнятті найважливіших рішень [1, ф. 3, оп. 1, спр. 289, арк. 3 – 4]. У цей же час з’являється низка проектів, в яких розроблялася структура представницьких органів влади на Буковині. Один з них, запропонований польсько-вірменським поміщиком з Дорошівців і Великого Кучурова Кшиштофом Петровичем, передбачав створення крайового комітету з 16 чоловік, який мав стати вищим розпорядчим органом у вирішенні місцевих питань. До нього мали ввійти: православний єпископ, один окремий представник від православної церкви, 4 від спадкового дворянства, 4 від великих поміщиків, 2 від міських громад, 4 від сільських громад [1, ф. 3, оп. 1, спр. 812, арк. 1 – 12]. Передбачалося створення постійно діючої комісії, на яку покладалися виконавчі функції. Проект К.Петровича – яскраве свідчення тих уявлень про місцеві виборні органи влади, які були поширені серед буковинських, в тому числі і серед польських та польсько-вірменських поміщиків. Ідеї створення автономних органів влади постійно обговорювалися громадськістю краю. На засіданнях дорадчої комісії підготовлено проект крайового статуту автономного герцогства Буковина. Датований 1856 р., він передбачав широкі права для представницьких органів влади у вирішенні місцевих питань [11, c. 16 – 27].

Нова серія змін та реорганізацій в державному управлінні Австрії розпочинається після невдалої війни з Італією 1859 року. У березні наступного року опубліковано імператорський патент про скликання рейхсрату для підготовки реформ, а 20 жовт­ня з’явився імператорський диплом, який проголошував відновлення конституційного правління. Право видавати, змінювати і скасовувати закони залишалося за імператором, але тільки за співучасті рейхсрату та місцевих сеймів. Автономні права коронних країв відновлювалися. Вказувалося на широкі повноваження ландтагів та розмежування їхніх компетенцій з рейхсратом. Центральні міністерства – внутрішніх справ, юстиції, віросповідань та освіти ліквідовувались, а замість них створювалося державне міністерство, яке мало координувати стосунки між краями [20, c. 266]. Диплом 20 жовтня 1860 р. міг стати важливим кроком на шляху перетворення Австрії в союз самос­тійних адміністративних, а, можливо, й національних одиниць. Однак, під тиском т.зв. “централістів” – противників розширення прав коронних країв, – 26 лютого 1861 р. опубліковано імператорський патент, який офіційно називали доповненням жовтневого диплома [6, c. 43]. Насправді цей документ суттєво міняв напрямок адміністративних реформ. Він посилював значення рейхсрату та центральних міністерств, які, власне, і не припиняли своєї діяльності, та обмежував права ландтагів, перетворюючи їх виключно в органи місцевого самоврядування. Патент передбачав реорганізацію існуючого рейхсрату в двохпалатний законодавчий орган, який складався з верхньої палати – палати панів, – та нижньої палати – палати депутатів [8, c. 43].

Буковина на початку 60-х рр. XIX ст. також пережила декілька важливих реорганізацій. За імператорським указом від 22 квітня 1860 р. видано розпорядження міністерства внутрішніх справ від 26 квітня цього ж року, яке скасовувало статус Буковини як окремого герцогства [5, c. 38 – 39]. Край переходив під управління Галицького намісництва і знову перетворювався в один з округів королівства Галичини і Лодомерії. Формаль­но це пояснювалося фінансовими труднощами, потребами скорочення адміністративного апарату. Насправді, головне значення мали претензії польських консервативних поміщицьких сил на Буковину в умовах, коли прем’єр-міністром був відомий пропольською орієнтацією колишній намісник Галичини, граф Аґенор Голуховський [18, c. 24]. Однак, задля правди потрібно відзначити, що буковинські поляки не підтримували цих домагань, займаючи активну “автономістську” (“антицентралістську”) позицію нарівні з українським і румунським населенням краю. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ і юстиції від 6 серпня 1860 р. на Буковині з 1 вересня цього ж року вводилися окружні органи управління замість крайових [5, c. 67]. На чолі округу поставлено гофрата Якова Мікулі, який виконував свої повноваження до 1 березня 1861 року [2, c. 93].

Зазначені події викликали однозначно негативну реакцію на Буковині. Громадськість краю, – в її лавах і представники всіх прошарків польської спільноти, – розпочала активну боротьбу за відділення від Галичини і відновлення автономії. 24 грудня 1860 р. було опубліковано петицію за підписом 250 представників усіх верств населення, націй і конфесій, – так званий “Виз­вольний заклик Буковини”, – в якому висловлювалося прохання відновити крайову автономію [13, c. 15]. На той час графа А.Голуховського вже відправлено у відставку. Результатом перестановок у вищих ешелонах влади, які зумовили зміну політичного курсу, та активних дій громадськості Буковини стало те, що в лютневому патенті 1861 р. край знову отримав права окремої коронної землі Австрійської імперії. До лютневого патенту додавалися статути й виборчі закони для кожної коронної землі. Такі документи отримала і Буковина [8, c. 46]. Наступ­ного року для підтвердження автономних прав герцогства йому було даровано крайовий герб [17, c. 150].

На Буковині, згідно з крайовим статутом 26 лютого 1861 року, вищим органом влади у крайових питаннях проголошувався Буковинський сейм, а виконавчим – крайовий виділ (управління). Сейм обирався строком на 6 років. Він мав право встановлювати крайові закони, зокрема в справах економіки та фінансів, питаннях громадського життя, проблемах церкви, школи, крайової культури тощо. До компетенції крайового сейму відносилися справи про охорону лісів, полів, використання вод, піднесення сільського господарства і промислів, влаштування громадських органів управління, крайові шляхи сполучення, – за винятком залізниць і навігації, – влаштування народних та професійних шкіл, постанови про мову викладання в навчальних закладах, влаштування і утримання лікарень та всіляких добродійних закладів, формування прибуткової і витратної час­тин місцевого бюджету тощо. В межах існуючого законодавства сейм міг обговорювати загальнодержавні закони і звертатися до загальнодержавних органів влади, висловлювати свою думку про всі справи, в яких до нього звертався уряд. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10 крон від кожного золотого держав­ного податку. Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором. Очолював роботу сейму крайовий маршалок та його заступник, які призначалися імператором з числа депутатів за поданням президента краю. Сесії сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготовки та розгляду окремих питань, які розглядалися під час сесії, створювалися депутатсь­кі комісії, зокрема – фінансова, мандатна, шкільна, адміністратив­на тощо.

У період між сесіями сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках крайового виділу (управління). Він складався з маршалка, представників від виборчих курій та одного представника від усього сейму. Виділ займався поточним управлінням крайовим господарством і крайовими установами, представляв край у всіх правових питаннях, готував усі необхідні документи для роботи сесій сейму. Про свою діяльність виділ звітував перед сеймом [2, c. 101].

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, залишалася значною їхня залежність від центральних властей та органів політичного управління, все ж в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство і колективне керівництво. Але ці принципи перекреслювалися несправедливим виборчим законом, який ніс на собі відбиток середньовічних станових норм, давав переваги одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав.

У порівнянні з іншими коронними землями розподіл депутатів між куріями на Буковині був найбільш несправедливим. Якщо у Форарльбергу представники сільських громад становили 70% депутатів, міст – 25%, духовенства – 5%; у Тиролі – відповідно 50% представників громад, 23,5% депутатів від міст і 14,7% від великих землевласників, то на Буковині тільки 38,7% від сільських громад, 32,3% від великих землевласників, 22,5% від міст і торгово-промислової палати краю і 6,5% вірілісти (пос­тійні члени) [24, c. 28 – 31].

Однак, навіть за таких умов початок роботи Буковинського сейму став надзвичайною подією в історії органів крайової влади, означав появу управлінських структур, які будувалися хоча й на обмежених, але демократичних засадах.
Завершеного вигляду політична система Імперії набула в результаті змін, проведених в середині 60-х років XIX ст. У 1867р., знову ж таки після поразки у війні, прийнято нові державні основні закони. Вони регламентували відносини між Австрією і Угорщиною в єдиній державі, яка тепер почала називатися Австро-Угорщиною [13, с. 37]. Характерною їх рисою стало широке декларування демократичних прав громадян. Адміністративна влада і судові органи розділялися. Окремий закон про імперське представництво встановлював чіткий розподіл влади між рейхсратом і обласними сеймами [26, c. 371]. Згадані вище документи: диплом 20 жовтня 1860 р., патент 26 лютого 1861 р., шість основних державних законів 21 грудня 1867 р., а також прагматична санкція 6 грудня 1724 р. про престо­лонаслідування і неподільність імперії склали кістяк конституційних законів Австро-Угорщини. Структура управління і правові норми, що сформувалися в 60-х роках XIX ст., проіснували до розпаду імперії Габсбургів. Зміни, які відбувалися в законодавстві у 70-х – 90-х рр. XIX ст. та на початку XX ст., носили косметичний характер і не торкалися основ системи.

На основі конституційних законів 1867 р. 19 травня 1868 р. був опублікований указ про зміни в організації крайових політичних органів [26, c. 76 – 79]. У ньому наголошено, що політичне управління на всіх інстанціях відділяється від правосуддя. Буковина, як і інші коронні краї імперії, ділилася на політичні повіти. Кожен новий повіт мав об’єднати два чи більше попередніх, які існували з 1853 р. У відповідності з цим, 8 липня 1868 р. крайовим урядом прийнято рішення про поділ Буковини на 8 політичних повітів: Чернівці, Кіцмань, Вижницю, Сторожинець, Радівці, Сучаву, Кімполунг, Серет. Дане рішення набувало юридичної сили з 31 серпня 1868 року [1, ф. 3, оп. 1, спр. 3065, арк. 2 – 3].
Функції крайового президента не зазнали значних змін. В його компетенції залишались всі справи краю, які у вищих інстанціях знаходились у віданні міністерства внутрішніх справ, освіти і віросповідань, державної оборони, безпеки та землеробства. Президент призначав всіх чиновників, оголошував про вибори, наглядав за політичним, громадським і культурним життям. Йому підпорядковувалась поліція, всі крайові та повітові державні установи. Президент репрезентував імператора в ландтазі та державних установах [4, c. 784].

На відміну від органів крайового самоврядування, установи політичного правління характеризувалися наявністю розгалуженого і добре організованого виконавчого апарату, який мав тенденцію до поступового розростання. Якщо у 1861 р. Крайовий уряд складався з 4 департаментів, то у 1873 р. вже з 7 [1, ф. 3, оп. 1, спр. 3778, арк. 1 – 3].

Отже, на кінець 60-х років XIX ст. на Буковині сформувалася система органів крайового управління та самоврядування. Протягом наступних років найбільших реформувань зазнав виборчий закон. Сфера компетенцій сейму та виділу, повноваження президента та крайового уряду залишились без змін. Характер­ною рисою існуючого управління стало поєднання представниць­ких інституцій та органів централізованого політичного правління. Останні повинні були контролювати сейм та виділ (управління), не допускати з їхнього боку сепаратистських тенденцій. Іншим, не менш важливим завданням політичних органів, – і це особливо стосувалося Буковини, – мало бути забезпечення домінування німецького елементу в краї [7, c. 164]. Разом з тим, існуюча структура органів влади мала заспокоїти громадськість Буковини, дати їй можливість брати участь в управлінні краєм. Ця місія й покладалась на крайовий сейм та виділ.

Таким чином, до закінчення 60-х рр. XIX ст. склалися всі зовнішні політичні, адміністративні та суспільні передумови для організаційного оформлення польського національного руху на Буковині, провідною сферою реалізації котрого була культурно-освітня діяльність. Однак, чи була польська спільнота краю монолітною, здатною цілеспрямовано і координовано стосовно до загальнопольського національного руху розвиватися в новопосталих умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії? Автор даного дослідження схильний вважати саме так, аргументуючи в подальшому викладі свою позицію. На користь неї промовляють наступні факти і процеси.

По-перше, саме до середини 60-х рр. XIX ст. на Буковині розселилися представники найчисельнішої із суспільних верств польського етносу – селяни-колоністи, представлені чадецькими гуралями, що сприяло остаточній консолідації Буковинсь­кої Полонії (як і появі самого терміну на теренах Буковини – авт.), доповнило її соціальну структуру, внесло до польського національно-культурного руху елемент масовості, без якого останній не мав шансів на інституціоналізацію та подальший рівноправний розвиток.
По-друге, поляки буковинських теренів були змушені гуртуватися, а польська крайова землевласницька еліта, чинов­ництво та інтелігенція – подолати станові упередження та зневагу до простолюдинів-“хлопів”, – хоча б керуючись інстинктом самозбереження. Адже в іншому випадку їм загрожувала втрата національної ідентичності без можливості в подальшому виховувати молоді покоління свідомими представниками польської нації.
Насамкінець, важливо зазначити, що форсованими темпами процес утворення монолітної Буковинської Полонії та підготовки організаційного оформлення її національно-культурних ініціатив пішов тільки у другій половині 60-х рр. XIX ст. Саме тоді в середовищі політичної імміграції до Буковини, серед колишніх учасників польського національно-визвольного руху і повстань 1846 та 1863 рр., які були високоосвіченими людьми, талановитими організаторами і непересічними особистостями, віднайдено харизматичних лідерів, що повели за собою громаду по шляху збереження національної самобутності і праці заради подальшого культурного розвою та укріплення чинного автономізму краю.
Проте, закономірно постає питання, чи потрібно було буковинським полякам у 50-х – 60-х рр. XIX ст., після десятиліть перебування краю в складі Австрійської імперії та Королівства Галичини і Лодомерії, організовуватися, обираючи пріоритетну сферу для збереження себе як повноправної національної громади в регіоні та подальшого національно-культурного поступу? Відповісти на нього, – із врахуванням фактів життя та ініціатив польської спільноти у краї подальших десятиліть XIX – початку XX ст., – можна лише позитивно, ствердно.
Такий розвиток настроїв буковинських поляків виглядає тим більше логічним і обгрунтованим, якщо врахувати приведені дещо вище тези про функції цілеспрямованої підтримки урядової політики германізації коронних земель, покладені на крайового президента та уряд Буковини. І першими, – зважаючи на приналежність переважної більшості німецьких колоністів до того ж віросповідання, – хто зазнав національно-деструктивного германізаційного тиску, були саме буковинські поляки. Тому польсь­ка громада краю на межі 60-х – 70-х рр. XIX ст. однозначно визначила свій суспільний пріоритет – консолідуватися, розвиваючи легітимними засобами, згідно з буквою закону Австрійської імперії, культурно-освітні та суспільні ініціативи як провідний метод збереження етнічної ідентичності і піднесення національної свідомості в умовах проживання на іноземних теренах.

Література:
1. Державний архів Чернівецької області (ДАЧО).
2. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку XX ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574 с.
3. Добржанський О.В. Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 – 60-х рр. XIX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. – Випуск 4. – Чернівці: Рута, 1995. – С. 22 – 30.
4. Добржанський О. Формування органів крайового управління герцогства Буковина у 50 – 60-х роках XIX ст. // Analele Bucovinei. – Том IV, 3. – Bucureєti, 1997. – C. 777 – 784.
5. Переводы Законов, Патентов и Распоряжений из Вестника законов державных для Герцогства Буковины. Рок 1860. – Львов: Галицийская скарбово-держ. тип., 1860. – 104 с.
6. Сеньобос Ш. Австрія в XIX ст. / Пер. з фр. С.Томашівський. – Львів: Накл. Укр.-Рос. Видавничої спілки, 1899. – 105 с.
7. Шпрингер Р. (Реннер К.) Национальная проблема: [борьба национальностей в Австрии]. – СПб., 1909. – 326 с.
8. Abdruk aus dem Reichs-Gesetz Blatte. 1861. – Czernowitz, 1861. – C. 43 – 46.
9. Allgemeine Landes-Gesetz– und Regierungsblatt fut das Kronland Bukowina. 1850. Stuck XXI. – Czernowitz, 1850. – C. 448 – 457.
10. Allgemeine Landes-Gesetz– und Regierungsblatt fut das Kronland Bukowina. 1850. Stuck XXII. – Czernowitz, 1850. – C. 477 – 478.
11. Allgemeine Verwaltungsarchiv (Wien). Ministerium des Innern. Prasidiale. – Kart.33. – C. 16 – 27.
12. Allgemeines Reichs-Gesetz und Regierungsblatt fur das Kaiserthums Osterreich. 1849. – Wien, 1850. – C. 151 – 187.
13. Bidermann H.J. Die Bukowina unter osterreichischer Verwaltung. 1775 – 1875. – Lemberg: Druck von Kornel Piller, 1876. – 87 s.
14. Bukowina.
15. Buszko J. Przeobra?enia spo?eczno-narodowo?ciowe na Bukowinie w dobie przemian konstytucyjnych Austro-Wegier 1866 – 1914 // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 40 – 48.
16. Czernowitzer Zeitung.
17. Die osterreichisch-ungarisch Monarchie in Wort und Bild. – Wien, 1899. – Bd.XX. Bukowina. – 532 s.
18. Fras Z. Galicja. – Wroc?aw: Wydawnictwo Dolno?l?skie, 2000. – 298 s.
19. Hauptbericht und Statistik uber das Herzogthum Bukowina fur die Periode vom Jahre 1862 – 1871. Hrsg. von der Bukowinaer Handels– und Gewerbekammer. – Lemberg, 1872. – 421 s.
20. Huber A. Osterreichische Reichsgeschichte. Geschichte der Staatsbildung und des offentlichen Rechts. – Prag-Wien-Leipzig: Tempskyu Freytag, 1895. – 280 s.
21. Kaindl R.F. Geschichte der Bukowina. – Dritter Abschnitt. Die Bukowina unter der Herrschaft des osterreichischen Kaiserhauses (seit 1774). – Czernowitz: Commissionverlag der k.k. Universitatsbuchdruckerei H.Pardini, 1898. – 79 s.
22. Landes Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina. 1853. – Czernowitz, 1854. – St.XIII. – C. 516 – 590.
23. Landes Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina. 1854. – Czernowitz, 1854. – St.IX. – C. 107 – 220.
24. Osterreichisches statistisches Handbuch fur die im Reichsrate vertretenen Konigreiche und Landern. 1901. – Wien, 1902. – C. 28 – 31.
25. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1855. – Wien, 1855. – St.XXVII. – 589 s.
26. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1867. – Wien, 1867. – St.LVIII. – 856 s.
27. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1868. – Wien, 1868. – St.XVII. – 748 s.
28. Special Orts-Repertorium der Bukowina. – Wien, 1885. – C. 1 – 26.

Також варто переглянути:

• Андрій Горук. Видатні особистості в культурному і освітньому житті польської громади на Буковині у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. (0)