Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

СОЛОДКІ ЯБЛУКА

Солярний знак. Щемка його уява
Над деревом язичницьких дощів,
Його малює смак солодких яблук
В чотирикутнім прорубі площин.

Стінопис-друзки на камінних кайлах, –
Від форм абсурду – в канонічний тлін, –
Світ просто падав на слизькі дзеркала,
Як соняхи у сивий рух коліс,

Світ просто падав на густу прозорість, –
Відговорив – до голих жил струни.
Вустами приймаченківських узорів
Заполотніло пізнє листя книг.

Солодкі яблука… Смак кожної клітини
Медами дивними видзвонює в мені
… Десь глибоко творилась синька глини, –
Це очі квітів для прийдешніх днів.

БІЛІ ВИШНІ ЦВІТУТЬ

Білі вишні цвітуть…
Білих пауз дерева літають.
Розтинаю село по межі планетарних епох.
Я торкаюсь облич, – суму власного сором латаю, –
Течія його світла, як опалена вітром любов.

Відчайдушна, як зойк, осипається дійсності проза,
Усвідомлена небом, трава відчайдушна, як зойк.
А зозуля кує, – те кування оркестри розводять –
В календар всіх часів, всіх пишнот,
Всіх гризот.

Ми свій вік прожили –
Від копійки до злого червінця.
Нам хотілося вмитися першим весняним дощем.
Всі криниці птахів білим цвітом залляті по вінця, –
Білі вишні цвітуть, –
Білий цвіт, як весна, білий щем.

Упадеш, як снаряд,
Молодим – неодмінно красивим.
Перший грім навесні – необхідність шукати себе,
Час зітре тебе цвітом, як попіл росини,
Час здійме тебе в біле цвітіння небес.

ХВИЛЯ

Час хвилю тче,
Вагітну хвилю тче.
Вікно їй світлий пам’ятник поставить.
Життя – це втеча.
А куди втечеш
Від всіх шалено білених обставин?!
У них свій рекет
Днем порожнював,
Своя безвихідь, як бандаж від грижі.
Життя – це втеча.
Отакі жнива, –
Стернині кожній рану не залижеш.

* * *

Якщо я дощ – збери мене по краплі…
Як тихо в тиші. Височінь яка…
Помпея часу – час не ставить крапку, –
У всіх «назавжди» сохне вертикаль.

І ця промокла скатертина столу
Хитнеться в ній, як мудре море дат…
Якщо я трави, – крок по них жорстокість, –
Жорстокістю ці трави пощадять.

Мій древній міфе, – пагідь черешнева,
Всі безголов’я, я до вас кричу:
– Розкину руки, піднімусь у небо
І полечу, і полечу, і полечу…

О заздрісне, дволике слово “навіть”,
Ти в слові “бути” не знайшло свій час…
Я, мабуть, теж щасливий був – не знаю.
Як тихо в тиші. Лиш дощі звучать…

* * *

Я так довго ішов.
Просиналося дерево вересня,
Зачиналося місто з роззявлених відстаней цін,
Мов уперше живе
Милосердь сліпота безтілесна,
І красиво оспівані
Крихти піску в кулаці.
І красиво мальоване
Правди осердя ощадливе,
І рожеве волосся причесаних листям неділь…
Я так довго ішов.
Мої кроки розмились дощами,
Наближаючи ріки, –
Потріскані губи надій.

* * *

А вікна вулиць в душу вперлись
До суті голої в зубах,
Аж до самотності паперу,
Аж до бездомності собак.

День зацілований добіла,
Зникав, як час, як скло зникав,
Летіло дерево в обійми,
В обійми сонячних дзеркал.

Летіти в небо – це так просто,
Як пальцям рук на струни арф,
Нудьги асфальтова короста
Зжирала літа тротуар.

Ні схвалення, ні заперечень.
Стовпи. Побілені стовпи.
Категоричність безкінеччя,
Категоричності тупик.

* * *

У груди криги б’є тепло озер,
Намацує сліди чоло проталин,
А сніг пружинить в лігвищах газет,
З голодними очима знак питання.

Театр ляльок вже погасив вогні,
Втемніли золотом оркестрів тихі такти,
Великий час гойдає прірви днів, –
В краплині світла всі його спектаклі

Як дим, закрила біла бахрома
Останню бричку на м’яких ресорах,
Вікно заклеєне – шпариноньки нема,
І жебракує в безгомінні совість.

ОБЛИЧЧЯ СИНЬОЇ ВОДИ

І буде гарно. Лячно, як в легендах.
Розгладить вечір тишу корогов,
Габи торкнуть дарабами легенько
Вино води, – струни її вогонь.

– Зайди у хвилю, в теплу хвилю свідчень,
У синю книгу чистої води,
Я заведу тебе у літню втому річки
По теплих гранях поклику гвоздик.

Човна нема. Відплив, сліди укравши.
Нехай це станеться. Горять вітри сухі.
Ніч дихає, неначе тиші клавіш,
Дерева сплять обличчями на схід.

Босоніж берегом до берега щосили,
А там ні берега, ні літа, ні дерев…
Стежки себе забули, бо щасливі,
Відмічені чужим календарем.