Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Проіснувавши десятиліття на зламі століть і тисячоліть, наш часопис шукає своє місце в найближчому майбутньому. Яким бути друкованому словові, що дуже багато важить нині для становлення молодого українського суспільства, через двадцять, п’ятдесят і сто років? Та й чи буде воно взагалі, чи не виживуть його із цього світу інші засоби, більш технічно оснащені? Комп’ютеризація наших умів набирає все більших обертів. Це тільки наша вседержавна відсталість дещо уповільнює невідворотній процес. Не сумніваюся, знову рано чи пізно доведеться надолужувати прогаяне.

Та огляньмося в недалеке минуле, коли на теренах краю не те, що журналів, а звичайнісіньких газет було стільки, що пальців рук вистачало для їх підрахунку. Ми дуже швидко подолали цю суттєву прогалину. Кількісні показники справді вражають, особливо шанувальників статистики. Для професіоналів нічого особливого не трапилося. Часописів розмножилося, а їхній рівень залишився майже незмінним. У журналістику прий­шло поколіття, яке не стільки вчилося писати, скільки прилаштовувалося до когось чи чогось – видань, вимог моменту. Та, влас­не, геть не для цього розмірковую. Це – клопоти державні. Бо тільки у нас можуть зволікати із професійною підготовкою тих кадрів, які нині потрібні в першу чергу.

Журнальних видань навіть у нашому регіоні мало. На зміну старим товстим часописам, які повільно відходять у минуле, ще повільніше приходять молоді, але також товсті. “Буковинський журнал”, нікого не витісняючи, посів своє місце у духовному житті. Попри всю “етнічність” назви, він ніколи не ставив перед собою мету бути тільки “буковинським”. І довготривалість існування (досі жодне із подібних видань не виходило так довго на Буковині) підтвердила життєвість назви. Людей може об’єднувати тільки прогресивна ідея, незалежно від того, де вона народилася – в найбільшій столиці чи найменшій провінції. На сторін­ках журналу постійно друкуються найвідоміші автори з усіх куточ­ків України. Бо саме в такий спосіб можна потверджувати нашу єдність і нероздільність.Крім того, завжди знайдуться люди, котрі не роблять різниці між виданнями при теперішніх тиражах та інших не менш суттєвих показниках.

Надзвичайно корисна справа – конкуренція. І те, що навіть у таких маленьких регіонах, як наш, маємо спроби пожвавити журнальну справу, видавати ще бодай один чи два часописи, тільки втішає і вселяє віру, що українське слово ще комусь потрібне. Гірше те, що окремі нові видання більше декларують факт свого існування, ніж роблять це насправді. Але й північна столиця, кажуть, теж не одразу будувалася, а спочатку була таким собі великим селом. Та саме лікоть потенційного конкурента змушує наш часопис вимогливіше подивитися на журнальну справу, яка і в майбутньому нічим не повинна поступатися перед іншими засобами масової інформації. Бо справ­жній часопис це – не стільки носій інформації, скільки чинник, що здатен об’єднати довкола себе однодумців і тих, хто мислить інакше. Грошовиті газети не тільки столиць, а й провінцій більше об’єднують тих, хто хоче якомога більше заробити на ходовому на сьогодні товарі – інформації. Вона ще має попит, а значить, щось коштує. І в цій шаленій погоні роботодавцям байдужіше й байдужіше стає до того, чи саме те пишуть журналісти, чим насичене теперішнє життя. Особливо у цьому плані на другий, якщо не на останній план, відходить духовність. Що воно таке? Це те, кажучи по-хлопськи, за що в незалежній Україні ніхто гроша ламаного не хоче платити. Бо навіщо. Народ і “задурно” танцюватиме і буде виспівувати. Основне – не заважати чи, краще, не забороняти йому. Бо ще образиться, не приведи Господи.
Коли аналітика перестає бути об’єктивістською, а слугує чиновницько-партійно-олігархічним кланам, тоді на шпальтах видань нічого шукати, крім смажених побрехеньок чи ще чогось вульгарнішого. Друковане слово в Україні завжди мало серйозне навантаження. Це – аксіома. Забуваючи або ж нехтуючи нею, ми не просто відкидаємо гіркий досвід наших предтеч, а й позбавляємо самих себе права на майбутнє.

Минуле десятиліття для “Буковинського журналу” було таке ж невиносимо важке, як і для тих, хто його ще читає і вірить у його правдивість і непідкупність. Особливою скрутою відзначалися останні п’ять років. Складалося враження, що хтось свідомо випробовує видавців на міцність. А раптом не витримають, збайдужіють, махнуть рукою, як це зробили багато-багато українських інтелігентів-патріотів, пересвідчившись у нематеринських почуттях рідної держави. І справа тут навіть не у фінансовому тискові, постійному бракові чи відсутності (принаймні так завжди стверджу­ють можновладці) коштів на видання журналу. За десятиліття в Україні встигли у багатьох деформувати почуття інтелігентності. Влада виховує духовних бомжів, яким понад усе подобається бути бідними. А якщо я бідний, мені не обов’язково щось передплачувати, купувати, читати, думати. Причому ця політика у нас давно зведена до рангу державної. Та що ви хочете з бідного вчителя, кажуть чиновники від освіти, яка передплата, який журнал. Чоловік на хліб не має, діти босі до школи ходять. Бідні у нас усі: студенти, вчителі, робітники, медики, банкіри, підприємці, бізнес­мени, олігархи, міністри, президент…

У мене складається враження, що багатьом небідним навіть це подобається або вигід­но. Ніхто нічого не просить. Але як це образливо і принизливо водночас: суспільство з простягнутою рукою.
Ми перестали вимагати до себе елементарної уваги з боку тих, хто з чиєїсь ласки править нами. Верхівка ладна з усіх інтелігентів поробити якщо не аморальників, то обов’язково з якимись суттєвими вадами. Як часто доводиться чути примітивні звинувачення і майже ніколи правди. Хіба немає чим похвалитися? Замовчування вигідне тим, хто нічого не робить. Якось надто непомітно пройшов повз увагу громадськості факт виходу у світ двотомної хрестоматії “Письменники Буковини”, якою не похвалиться, либонь, жодна область. А чи не примітно те, що саме наш земляк, відомий письменник і перекладач Віталій Колодій першим серед представників інших національностей отримав премію Міхая Емінеску за переклад його поеми “Лучафер” та пропаганду румунської літератури серед українських читачів. До речі, саме “Буковинський журнал” одним із перших надрукував цей твір на своїх сторінках. Та безліч і протилежних фактів. Не перший рік відомий колекціонер Іван Снігур оббиває пороги високих інстанцій, щоб віддати у дар містові безцінні експонати до відповідного музею. У нас, виявляється, для цього бракує приміщень. Тому вирішили… побудувати нове. Та чи діждеться людина цієї події? Музей Юрія Федьковича уже не перше десятиліття переселяють із краєзнавчого музею у меморіальне приміщення. Скільки ж спотребиться часу і зусиль, щоби збудувати новий музей? А скільки зусиль докладають правителі краю, щоб забрати приміщення у музею буковинської діаспори і фактично закрити його, закрити унікальну культурну установу, якою ніхтоне може похвалитися? Подібних проблем предостатньо. Та про них вкрай рідко ще пишуть газети, а якщо й згадують, то так, що й не збагнути, навіщо згадують.

Попри всі випробування, журнал переступив своє друге десятиліття, без галасу, сурмів і чиновницьких тулумбасів.З фінансовими боргами, щоправда, майже на вулиці і без будь-яких засобів для існування. Ще у нас є тверді переконання – не сходити із своїх принципових позицій, тобто не прислуговувати нікому ні чиновницькому, ні партійному, ні жодному іншому кланам. Усі вони – тимчасові, а слово повинно слугувати вічним істинам. Водночас часопис відкритий для всіх чесних полемік і дискусій, залишаючи за собою право мати власну думку. Маємо твердий намір видавати його чотири рази на рік, тобто щоквартально. Така періодичність посилить увагу читачів до часопису.

Теперішня ситуація в українському суспільстві, коли живемо ніби під прицілом, якщо не світової громадськості, то своїх доморощених “снайперів”, надзвичайно складна і напружена. Так вигідно, так легше нас усіх тримати в одній, здавалося б, незамкнутій, та все ж таки кошарі. І позбавляти при цьому нас ще й права вільно висловитися чи доступу до правдивої інформації це – подвійний злочин. Та ще парадоксальніше, що ми самі себе готові позбавити вільної трибуни задля дешевенького заробітку.
То яке ж наше майбутнє? Світле і незатьмарене, як модно було колись прогнозувати? Напевно, ні. Та ствердно хочеться вірити в його існування, щоби не втратити віри в сьогоднішнє. Українське друковане слово прагне очищення від накипу останніх років, коли все на світі можна купити і продати, навіть правду і віру, коли за чесністю платять найдорожчим – життям. Тільки після очищення з’явиться віра у нього, довір’я. Скільки б це не коштувало зусиль та енергії, до цього треба прагнути. Бо в суспільстві, де зайвими стають письменники та журналісти, інтелігенти за походженням,а не дешевеньким покликанням, мабуть, таки насправді мало світлого і чистого в майбутньому. Таке суспільство треба лікувати. І лік тут, знову таки, єдиний – чесне, правдиве слово, якого так бракує нині. Щоб не залишалося воно в дефіциті завтра, скиньмо із себе лакейські вдягачки, відмовмося від звичок жебральцих. Тоді, можливо, і спалахне ясний промінчик завтрашнього дня.

Мирослав ЛАЗАРУК
головний редактор “Буковинського журналу”

Також варто переглянути:

• Тарас Мельничук. Політ в’язня (0)
• Мирослав ЛАЗАРУК. ПОТАШНЯНСЬКІ РАПСОДІЇ (0)
• Мирослав Лазарук. Вічна таїна кольору (0)