Буковина – багатонаціональний край, котрий має свою давню і неповторну етнічну історію. У далекому минулому Буковини прослідковуємо кельтські, фракійські, протослов’янські спільноти. В епоху середньовіччя ми вже бачимо русичів (українців), волохів (румунів), поляків, куманів (половців), угорців; у новий і новітній час – українців, румунів, поляків, німців, чехів, словаків, угорців, вірменів, євреїв тощо. Особливість історії цього краю полягає також в тому, що всі етноси, котрі його населяли, були активними дійовими особами історичного процесу, любили Буковину понад усе і намагалися жити в мирі між собою [16, с. 4].

На порозі XXI ст. інтерес до так званого “буковинського феномену” не зменшується. У дослідників з України, Польщі, інших держав Центральної і Західної Європи зростає наукова зацікавленість різноманітними аспектами життєдіяльності націй, що населяли Буковину, цю “Європу в мініатюрі”, в тому числі поляків, саме за австрійської доби. Вони намагаються виявити причини та наслідки їхнього згуртування у другій половині XIX ст., висвітлити процес створення ними потужних громадських організацій, зрозуміти, яким був їхній внесок у досягнення того економічного, освітнього та культурного розвою краю, яким пишалися буковинці наприкінці XIX – початку XX ст.

Характерною рисою польського національного руху на Буковині періоду австрійського панування, особливо – з 60-х рр. XIX ст., була його добра організаційна оформленість, впливовість і фінансова незалежність політичних, культурних, просвітницьких, артистичних та студентських товариств Полонії. Важливо зазначити, що майже всі польські громадські діячі, митці та літератори краю були членами того чи іншого національного товариства [9, с. 72].

Зважаючи на дедалі більшу увагу, котра приділяється історичною наукою та провідними дослідниками визначенню ролі особистості, її впливу на хід історичного процесу, ми поставили собі за мету прослідкувати, яким був внесок саме діячів польської громади – літераторів, журналістів, митців, політиків – у скарбничку культурного і освітнього розвитку краю, процес підтримання на Буковині духу толерантності у міжнаціональних відносинах, який панував тут протягом багатьох століть. Актуальність розгляду цього питання посилює і та обставина, що висвітленням проблеми персоналій Буковинської Полонії в австрійські часи дослідники як минулого, так і сучасності займалися досить побіжно і несистематично.

Безумовно, найбільш значною постаттю в історії Буковинської Полонії XIX – початку XX ст. був Антоні Кохановський, рицар фон Ставчан, який двічі протягом багатьох років обіймав посаду бургомістра Чернівців, був удостоєний звання “почесний житель міста Чернівців” та “почесний бургомістр міста Чернівців”. Та, оскільки про його життя і діяльність відомо досить багато, на думку автора цієї історичної розвідки, недоцільно повторювати досліджене іншими науковцями. Натомість, приділимо увагу висвітленню внеску у розвій Полонії особистостей, котрі прислужилися польській громаді Буковини не менше, аніж А. Кохановський.

Однією з харизматичних постатей в середовищі польських політичних діячів та літераторів Буковини був загальновизнаний духовний “патріарх” та протягом довгих років проводир Полонії Александр Моргенбессер (1816-1893) [11, с. 231].

А. Моргенбессер народився у місті Ярославі в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Александра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання напівтаємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836-1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій [11, с. 231].

Після закінчення правничих студій А. Моргенбессер розпочав працю в судовій системі Імперії у Львові. У 1841 р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845 р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У столиці Буковини він влаштувався працювати в конторі адвоката Гноінського, залишаючись, однак, під наглядом поліції з плямою політичного злочинця на репутації. У 1859 р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом до своєї смерті [13, с. 22].

Переїхавши до Чернівців, А. Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому. Він належав до кола фундаторів Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, був його першим президентом, повторно обирався на цю посаду кілька разів протягом 70-90-х pp. XIX ст. [13, с.23]. А. Моргенбессер був кореспондентом найбільш поважних галицьких газет, співпрацював з “Альбомом Раппервільським”, перебував у дружньому листуванні з видатними діячами польського національно-визвольного руху, визначними фігурами політичного та літературного життя як польських земель, так і закордоння (наприклад Францішеком Смолькою, Аґатоном Гіллером, Владиславом Лозінським, Яном Лямом, Плятером та іншими). Проте, напевно, найбільшого успіху як суспільно-політичний діяч Моргенбессер досягнув 1890 p., коли постало Політичне товариство “Буковинське коло польське”. Як головний натхненник його утворення, А. Моргенбессер був обраний першим президентом “Буковинського кола польського” і залишався на цій посаді аж до своєї смерті у 1893 p., заклавши підвалини майбутнього розвою цього товариства [14, с. 67].

Творчий доробок А. Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. До літературних праць, написаних ним, належать такі відомі широкому польському загалу публікації, як “Оборона Соколова, спів геройський” (Львів, 1854 р.), “Думи історичні” (Чернівці, 1872 р.), “Палестра або війна правників” (Львів, 1880 р.), “Мислячий бургомістр” (Львів, 1881 р.), “Звитяга книжки” (Чернівці, 1883 р.), “Юбілеоманія” (Львів, 1887 р.) та “Співи історичні” як продовження однойменного твору літератора Нємусевіча (Чернівці, 1890 р.) [13,с. 23].

Історичні праці А. Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин. Серед них варто згадати написані досить фахово “Польща і Мультенія” (Львів, 1874 р.), “Спогади про Стефана Великого, воєводу Молдавського, та останніх шести зверхників з династії Драгоша” (у публікаціях «Gazety Polskiej” протягом 1884 р.), “Деякі події з давньої історії Молдавії” (Львів, 1892 р.) та “Кілька заміток про причини занепаду Польщі” (Львів, 1892 р.). Великої популярності з боку загалу зажили видрукувані в “Gazecie Polskiej” такі історичні розвідки, як “Про короля Яна Собєського” (1883 р.), “Про Адама Міцкевича” тощо [2, а, б].

Поклавши своє життя на вівтар служіння справі визволення Батьківщини, відновлення державності Польщі та розвитку Буковинської Полонії, А. Моргенбессер залишив по собі добру пам’ять та великі діла, ставши натхненником згуртування польських громад краю у рамках Полонії, закликавши всією своєю письменницькою та суспільною діяльністю етноси Буковини підтримувати мир, розвивати добросусідські відносини як в межах самого регіону, так і з землями інших держав, що межували з Герцогством Буковина (Herzogthum Bukowina).

Легендарною особистістю Буковинської Полонії був Тадеуш Мішке (1864-1944) – доктор медицини, відомий активіст справ громади, культури і просвіти. Т. Мішке народився у Кросценку-на-Дунавці в родині Віргіліуша і Корнелії Сконпських. Середню школу він закінчив у Старому Сончу, а вищу освіту здобув, успішно закінчивши медичні студії в Ягеллонському університеті в Кракові. Будучи військовим стипендіатом, Мішке після отримання диплома і медичного ступеня був змушений вступити на службу до австрійського війська у ранзі лікаря, на якій перебував до 1899 р. Того року він полишив військову службу і осів у Чернівцях, влаштувавшись працювати дантистом. 1909 p. T.Мішке переїхав до Львова, де утримував до 1913 р. зуболікувальний заклад. Однак йому не судилося спокійно жити і працювати у столиці Східної Галичини. Він був змушений переїхати у 1913 р. спочатку до Закопаного, а 1937р. – до Кракова, де проживали його сини, Казимєж і Мацей, і куди він подався через поганий стан здоров’я. У Кракові Т. Мішке жив до своїх останніх днів [11, с. 230].

У часи університетських студій Т. Мішке брав активну участь в діяльності таких польських організацій, як “Сокіл” і Товариство народної школи (далі – TSL). Обдарований досконалим слухом і голосом, він був членом чоловічого хору Музичного товариства у Кракові і одним із засновників Краківського студентського хору, який постав 1885 р. [1, а, б].

Протягом десятилітнього перебування у Чернівцях Т.Мішке провадив активну громадську діяльність. У 1904-1905 pp. він був президентом Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської (далі – Читальні польської), а в 1907 pp. – головою Чернівецького Кола TSL. Перебуваючи на посаді президента Читальні польської, Т. Мішке спромігся поєднати зусилля членів місцевої Полонії і розбудувати у Чернівцях новий Дім Польський по вул. Панській, 40. З його допомогою останній постав спорудою, під дахом якої знайшли притулок і згуртувалися в рамках громади майже всі польські національні товариства [11, с, 231]. Як голова Кола TSL Тадеуш Мішке спричинився до розвитку польського початкового шкільництва і заснування великої кількості так званих “райфессенівських” ощадно-позикових кас на Буковині. Заслуги Т. Мішке перед польщизною польська громада вшанувала присвоєнням йому звання почесного члена Читальні польської у Чернівцях [11, с. 231].

Зважаючи на невеликий часовий проміжок, який Т.Мішке проживав на Буковині, його особистий внесок у розвиток польської громади краю був досить значним. Однак найбільшим його досягненням дослідники по праву вважають заснування нового Дому Польського, який став об’єднавчим центром для поляків всієї Буковини.

Одним з активних діячів польської громади краю, який мав глибоке місцеве коріння, був Владислав Прус-Мєжвінський (1867-1928). Він народився у містечку Заставні в родині Едмунда Мєжвінського і Ванди Глачинської [11, с. 230].

В. Прус-Мєжвінський отримав ґрунтовну гімназійну освіту, склавши іспит на атестат зрілості у 1885 р. Протягом 1885-1889 pp. він був слухачем факультету права і суспільних наук Чернівецького університету. Першу дієву участь в ініціативах Полонії В. Мєжвінський брав вже під час навчання в університеті та проходження практики в суді після його успішного закінчення. У 1885 р. В. Мєжвінський разом з Казимєжем Жуковським, майбутнім бургомістром Радівців, та Клеменсом Колаковським відновив діяльність Товариства польських студентів “Огніско” [3, с. 13].

Перебуваючи з 1896 р. на посаді судді в Заставні, переїхавши згодом до Чернівців і повернувшись знову до Заставни вже на посаду судового радника та голови Повітового суду, В. Мєжвінський свій вільний час цілковито присвячував роботі у вже існуючих і створенню нових польських товариств, діяльність яких торкалася різних царин громадського життя. Він заснував філію Читальні польської у Заставні, за що 1905 р. був вшанований званням її почесного члена. Однак на цьому допомога Мєжвінського полякам рідного міста припинилася, оскільки 1905 р. він був обраний радником Крайового суду і змушений через це знову переїхати до Чернівців (мешкав там до 1913 р.) [11, с. 231].

За тривалі роки діяльності на ниві піднесення Буковинської Полонії В. Мєжвінський впорядкував і розширив бібліотеку Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, організував Клуб Колишніх Членів Товариства польських студентів “Огніско”, брав активну участь в акції перебудови Дому Польського по вул. Панській, 40 і студентської бурси ім. А. Міцкевича в Чернівцях. Крім того, він був одним з активістів організації Кола TSL та Польської гімназії у Чернівцях [4, с. 11].

За заслуги у справі розвою Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської В. Мєжвінського вшанували званням її почесного члена. Такою самою гідністю його відзначив Клуб Колишніх Членів Товариства польських студентів “Огніско” [11, с. 231].

Діяльність Владислава Мєжвінського на царині розвитку польських просвітніх, студентських, культурних організацій постала однією зі славних сторінок в історії Полонії другої половини XIX – початку XX ст., давши добрий приклад самовідданого служіння інтересам своєї нації на теренах Буковинського краю.
Однак серед провідних діячів Полонії ми спостерігаємо не лише правників, лікарів, освітян.

Найактивнішими членами різноманітних польських організацій і товариств краю протягом другої половини XIX – початку XX ст. постали літератори і журналісти. Одним з кращих літераторів Буковини був Юзеф Бялиня Холодецький (1852-1934) (псевдонім – Валєнти Цвік) – довголітній секретар Проводу Читальні Польської, активний діяч просвіти і культури [11, с. 94]. Проте Ю. Холодецький найбільше прислужився Полонії не як громадський діяч, а як автор великої кількості історичних розвідок та нарисів. Серед найкращих його робіт доцільно згадати такі, як “Історія Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської” (1885 р.) – брошура, яка є важливим джерелом для дослідження історії Полонії на Буковині протягом 1869-1885 pp., і “Буковина: погляд на її історію і досягнення” (1884 р.). Крім того, саме перу Ю. Холодецького належить докладний життєпис А. Моргенбессера (1893 р.) та серія нарисів, що висвітлювали діяльність «Gazety Polskiej» протягом 1883-1896 pp. [11, с. 94].

До числа провідних буковинських письменників і журналістів належав Клеменс Колаковський (1856-1908). Його творчий здобуток вирізняється великою кількістю віршів, оповідань, есе, однак найкращою була його публіцистика. К. Колаковський творив вірші у різних жанрах - від інтимної лірики і віршиків для дітей аж до форми патріотичного та політично спрямованого вірша. Під час проживання у місті Чернівцях (1882-1899 pp.) автор друкував свої кращі поезії в “Gazecie Polskiej” – досить згадати лише твір “Над віщою могилою”, що був написаний у Львові 1878 р. на роковини смерті А. Міцкевича (1883 р.). Згодом, після переїзду із “улюблених” Чернівців, він видав 1903 р. у Львові повне зібрання своїх творів [11, с. 95].

Але, як вже було зазначено, найбільших здобутків Клеменс Колаковський досяг у царині публіцистики. Славу у рамках Полонії і краю йому принесли публікація політичного памфлету “В обороні правди”, який був відповіддю на румунізаторську “Апологію” православного митрополита Буковини і Далмації С. Мораріу-Андрієвича, та редагування “Gazety Polskiej” протягом 1883-1899 pp. [2, в, г, д]. К. Колаковський вміло поєднував літературну та журналістську діяльність з активною участю у громадсько-політичних і культурно-просвітницьких ініціативах Буковинської Полонії, протягом тривалого часу він був натхненником Читальні польської, Товариства польських студентів “Огніско”, Буковинського Кола TSL.

Число визначних діячів Полонії, котрі займалися літературою і публіцистикою, не обмежувалося лише вищезгаданими. Так, наприкінці XIX ст. яскравими поезіями і байками відзначилися Марія Бартусувна та Северина Духінська, чудову “Оду до Станіслава Щепановського” і життєпис буковинського українського письменника Осипа-Юрія Федьковича написав Корнелій Уйєйський, неординарні історичні оповідання “Веселі воєводи Станіслава Денхофа” і “Замок Біч в Новому Базарі” видав друком Ян Струтинський. Цікавими репортажами вирізнилися Ян Скобєльський (“Карнавал в Ніцці”) і Адам Качурба (“Замітки з подорожей”), сформувавши новий напрямок у публіцистиці краю [11, с 96 ].

Проте у другій половині XIX – на початку XX ст. поляки проживали не тільки у містах, містечках і великих селах Буковини, але й у доволі віддалених провінційних і гірських місцинах, де часто переважало румунське і українське населення і не було великих можливостей дотримуватися постулатів своєї релігійної культури, розвивати рідну мову і традиції, передавати їх у спадок нащадкам. У таких випадках охоронцями польської культури і національного духу ставали польські і польсько-вірменські землевласники та чиновники, які згуртовували довкола своїх садиб фільваркових працівників, незалежних рільників, робітників шахт і тартаків (лісопилок). Вони влаштовували для них недільні школи з вивчення катехізису і літератури рідною мовою, а з нагоди національних свят – забави для дітей і дорослих. Наприкінці XIX ст. деякі з них навіть почали створювати у селах публічні читальні. У цій діяльності особливою послідовністю і патріотизмом вирізнилися родини Аксентовичів, Богдановичів, Богосєвичів, Якубовичів, Лукасевичів, Пассакасів [10, с. 135]. Однак єдиним чинником, який найбільш ефективно і перманентно міг впливати на польську спільноту буковинських повітів у національно-патріотичному дусі, було польське католицьке духовенство. У першій половині XIX ст. мережа парафій і костьолів на Буковині не відзначалася достатньою насиченістю, тому духовні діячі польщизни отримували незначні результати від своєї праці. Проте ситуація змінилася на краще від початку другої половини XIX ст. У ці роки довголітньою пастирською діяльністю католицького пробоща відзначився на теренах краю ксьондз, д-р Ігнацій Корніцький (один із засновників у 1869 р. Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської в Чернівцях), а вірмено-католицькою дієцезією Буковини керував ксьондз Флоріан Мітульський [12, с. 169]. Саме завдяки старанням останнього у Чернівцях був збудований вірмено-католицький костьол, який став справжньою архітектурною окрасою центральної частини крайової столиці [17, с. 28].

Наступником кс. Ф. Мітульського на посаді голови Буковинської вірмено-католицької дієцезії у 1884 р. призначено його учня і вихованця ксьондза Каетана Каспровича, котрий аж до своєї смерті у 1909 р. був одним з найактивніших діячів Полонії в царинах релігії, культури, науки і освіти.
Уже від 60-х pp. XIX ст. ми можемо говорити про цілеспрямоване провадження польськими ксьондзами культурно-просвітницької діяльності на Буковині. Це твердження грунтується на фактах, певну кількість яких доцільно буде навести для аргументації вищезазначеної тези. Так, зокрема, саме ксьондзи Стефан Дембінський і д-р Ігнацій Корніцький належали до числа засновників і керівників Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської у Чернівцях (1869 р.) [6, с. 11].
Інший духовний отець, ксьондз, д-р Семенський протягом багатьох років патронував від Читальні польської робітничу польську молодь, утримуючи на власний кошт для неї громадську бібліотеку [11, с. 174]. Ксьондз М. Колянкевич, майбутній пробощ серетський, заснував у Чернівцях у 80-x pp. XIX ст. недільні курси читання і письма для польських робітниць і домогосподарок [11, с. 174]. Ксьондз Юзеф Цеве, декан сучавський, став одним із фундаторів і президентом Читальні польської в Сучаві, активно сприяв заснуванню Дому Польського у цьому місті Південної Буковини [7, с. 13].

Проте найбільше з-посеред духовних католицьких отців справі культурного розвою Буковинської Полонії спричинився наприкінці XIX – на початку XX ст. ксьондз Каетан Каспрович – наступник ксьондза Ф. Мітульського на посаді вірмено-католицького декана Буковини, засновник вірмено-католицької бурси ім. І.-М. Іссаковича у Чернівцях [17, с. 30].

У 1896 р. за ініціативою ксьондза Каспровича було створено Товариство вірменської бурси (школи) у Чернівцях [17, с. 30]. Серед фундаторів і почесних членів Товариства були представники більшості родовитих поміщицьких польсько-вірменських родин краю. Створення організації і бурси дістало благословення архієпископа Ісака-Миколая Іссаковича, чиїм ім’ям і було вшановано навчальний заклад [8, с. 4]. Перший грошовий внесок у будівництво бурси і створення Товариства зробив сам К. Каспрович, а за ним – родини Богдановичів, Абрахамовичів, Богосевичів, Стефановичів, Якубовичів і Лукасевичів [15, с. 20]. Будівлю бурси спорудили на парафіяльному грунті у рекордно короткі терміни – менш ніж за один рік. Вона була розрахована для прийняття на навчання близько 70-ти учнів чернівецьких середніх шкіл усіх трьох католицьких визнань, більшість серед яких мали становити поляки [8, с. 6]. Протягом 1904-1905 навчального року в бурсі навчалися 29 родовитих поляків, 21 польський вірменин, 15 німців, 2 українців (греко-католиків) і 2 угорців [5, с. 8].

Фінансування роботи бурси здійснювалося за рахунок грошових пожертв не тільки багатих польських та польсько-вірменських землевласників, але й обивателів інших національних приналежностей. Певні субсидії – грошима і продуктами харчування – надходили також і від урядових крайових структур. Невелику оплату за навчання дітей вносили і батьки чи опікуни вихованців [8, с. 5].

Заклад ім. І.-М. Іссаковича був першою такою інституцією у Чернівцях, яка провадила навчально-виховну діяльність аж до вибуху Другої світової війни. Однак Товариство вірменської бурси значно втратило у своїх ініціативах після 1909 p., коли на 56-му році життя помер його засновник, префект і опікун ксьондз Каетан Каспрович. Церемонія панахиди та поховання цієї духовної особи 6 листопада 1909 р. перетворилася на справжню маніфестацію, під час якої останню шану святому отцю віддали представники світської і духовної влади, усіх віросповідань та національностей Буковини [15, с. 41],
Приклад ксьондза Каспровича і його бурси вплинув, як каталізатор, на подальший розвиток культурного і освітнього життя польської спільноти Буковини. Навчальний заклад при польсько-вірменській громаді не міг прийняти до своїх стін всіх охочих.

Таким чином, викладені у цій науковій розвідці з історії Буковинської Полонії факти дають нам право наголосити на досить значній ролі, котру відіграли у справі згуртування поляків на теренах регіону, становлення і розвитку культурно-освітніх ініціатив у другій половині XIX – на початку XX ст. такі харизматичні особистості, як Антоні Кохановський, Александр Моргенбессер, Тадеуш Мішке, Владислав Прус-Мєжвінський, Клеменс Колаковський, Каетан Каспрович та багато інших. Як на мене, саме діяльність такої великої кількості неординарних постатей сприяла тому, що поляки, будучи однією з найменших чисельно громад краю, постали з другої половини XIX ст. доволі значимою і вагомою силою у політичному, культурному та освітянському житті багатонаціональної Буковини.

Джерела та література:

1. Буковина. – а) 1897. – № 22; б) 1897. – № 23.
2. Gazeta polska. – а) 1883. – 30.09; б) 1883. – 15.12; в) 1899. – 8.11; г) 1899. – 9.11; д) 1899. – 11.11.
3. Sprawozdanie wydziahi towarzystwa akademikow polskich “Ognisko” w Czerniowcach za rok 1885 – 1886. – Czerniowce, 1886. – 15 s.
4. Sprawozdanie wydziahi towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Czerniowcach za rok 1905. – Czerniowce, 1906. – 64 s.
5. Sprawozdanie wydziahi ormiansko-katolickiej bursy im. Issakowicza w Czerniowcach za rok 1904-1905. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1905. – 24 s.
6. Statut towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Czerniowcach. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1881. - 11 s.
7. Statut towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Suczawie. – Czerniowce, 1907. –14 s.
8. Statut towarzystwa ormiansko-katolickiej bursy im. Issakowicza w Czerniowcach. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1897. – 8 s.
9. Струтинський B.C., Яценюк Ф.С. Поляки на Буковині в XIX - на поч. XX ст.: деякі аспекти участі в громадсько-політичному та господарському житті // 3 історичного минулого Буковини: 36. наукових статей. - Чернівці, 1996. – С. 62 -73;.
10. Amirowicz A. Ormianie na Bukowinie // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 130 - 136.
11. Biedrzycki E. Historia polakow na Bukowinie. – Krakow: Nakladem Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1973. – 261 s.
12. Bujak J. Z dziejow kosciola katolickiego na Bukowinie // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 164 - 175.
13. Cholodecki B. Jozef. Aleksandr Morgenbesser. – Czerniowce, 1893. - 37 s.
14. Cwik W. Bukowina. Wzmianka о jej przeszlosci і zabytkach. – Czerniowce, 1884. – 83 s.
15. Demitrowski J. Krotki zyciorys ksidza Pralata Kajetana Kasprowicza. – Czerniowce: Drukarnia Rudolfa Eckhardta, 1910. – 43 s.
16. Feleszko K. Sladern Homo bucovinensis // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny, 1999. – C. 4 - 6.
17. Polek J. Die Armenier in der Bukowina. – Czernowitz: Buchhandlung H. Pardini, 1906. – 43s.

Досліджуючи основні передумови, які зумовили наприкінці 60-х – поч. 70-х рр. XIX ст. інституціоналізацію національно-культурного руху польської спільноти Буковини, на думку автора, варто передусім окреслити певні імперативи та інструментарій провадження подальшого викладу. Визначаючи провідні фактори досить довгострокового організаційного оформлення різнопланових, спрямованих на національний розвиток ініціатив Буковинської Полонії (незважаючи на певну дискусійність, застосуємо такий термін для означення польської громади на Буковині як сталої спільноти в період другої половини XIX – початку XX ст.), доцільно проаналізувати саме комплекс тих політичних, адміністративних і суспільних явищ, котрі в сукупності й постали передумовами вищезгаданого процесу. Також варто зазначити, що під “інституціоналізацією” автор розуміє явище централізації, зорганізування та первинного розвитку спорадичних до того моменту форм польського національно-культурного руху в межах новоствореного Буковинського герцогства (1849-1918).

Період від переходу території Буковини під юрисдикцію Авст­рійської імперії до утворення на теренах субрегіону автономного герцогства (остання чверть XVIII – перша половина ХІХ ст.) характеризувався початком та поступовим збільшенням масштабів нової хвилі імміграції до краю представників польської нації, – як чиновників і службовців, так і робітників (шахтарів з Велічки, Бохні тощо) з селянами (польських гуралів з Чадецького округу на польсько-словацькому прикордонні в Нижній Сілезії). Він пройшов для польської громади Буковини, що перебувала у стані формування, під знаком становлення ідеї створення її суспільних інституцій та усталення соціального і персонального складу. Цей процес суттєво уповільнювався непослідовною кадровою та економічною політикою віденського уряду на Буковині (більшість новоприбулих до краю поляків була державними службовцями чи посадовими особами), а також адміністративною залежністю Буковинського округу протягом 1786 (офіційно – з 1 лютого 1787 р. [13, c. 4]) – 1849рр. від Галицького дистрикту Королівства Галичини і Лодомерії. Остання обставина спричинилася до перенесення всього громадсько-політичного і культурно-освітянського життя Буковини до Львова. У таких умовах на провідних ролях в Королівстві перебували галицькі поляки, а їхнім буковинським співвітчизникам доводилося або переїжджати до Львова і займатися в Буковинському краї лише господарською діяльністю, або ж, залишаючись на Буковині, постійно виправдовуватися стосовно звинувачень у мовній та культурній експансії, які лунали щодо поляків з вуст українських (русинських), румунських, німецьких (австрійських) та єврейських громадських діячів.

Однак, настала переломна пора, – революційні події 1848 – 1849 рр. в Австрії кардинально змінили умови проживання поляків на Буковині. Представники цієї нації не змогли і надалі залишатися осторонь від реалій історичного процесу, котрі закружляли у своєму вихорі, здавалося, неприступні до того підвалини багатонаціональної Дунайської імперії Габсбургів.

На теренах Буковини 50-ті – 60-ті роки XIX ст. стали часом важливих адміністративних реорганізацій, які заклали основи крайового управління і подальшого автономізму, справили чималий вплив на національно-культурні процеси в краї [3, c. 22].

Наказом цісаря Франца-Йосифа від 7 березня 1849 р. в Австрії вводився конституційний лад, частково обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи. Буковина відділялася від Галичини і отримувала статус окремого автономного краю з титулом герцогства [12, c. 151]. Права новоствореного герцогства визначалися імператорським патентом 29 вересня 1850 р., який містив крайову конституцію та виборчий закон до місцевих представницьких органів влади [4, c. 777]. У першому документі зазначалося, що герцогство Буковина є невіддільною частиною імперії, а її зв’язок з рештою земель здійснюється на основі конституції через представництво у рейхсраті. У вирішенні внутрішніх проблем герцогству надавалися широкі права. Для цього передбачалося скликати крайовий сейм, наділений певними законодавчими повноваженнями і організувати крайовий виділ (управління) як постійно діючу виконавчу структуру. Третій параграф крайової конституції повторював положення основного закону імперії 4 березня 1849 р. про те, що всі народи, які проживають в краї, є рівноправними і кожен народ має невід’ємне право на захист і розвиток своєї національності та мови [9, c. 448].

Виборчий закон до Буковинського сейму передбачав створення трьох курій. До першої мали ввійти ті, хто платив найвищі податки. Вони обирали 7 депутатів. Другу курію формували жителі міст і містечок, які мали 5 депутатів, третю – жителі сільських громад. Від усього сільського населення делегувалося 12 депутатів [9, c. 457]. Адміністративний устрій Буковини та систему політичних органів управління визначало розпорядження міністерства внутрішніх справ від 8 жовтня 1850 р. Передбачалося створення намісництва, яке втілювало представництво центральної влади в краї. Очолював державну адміністрацію намісник. Він мав найширші повноваження у вирішенні політичних та соціально-економічних проблем і безпосередньо підпорядковувався віденським властям. Край ділився на 6 повітів, очолюваних повітовими капітанами (Hauptmann). Останні були підзвітні наміснику [10, c. 477-478].
Однак, вже наступного року австрійський імператор та його оточення зробили спробу ліквідувати поступки, зроблені під тиском революції. Згідно з указом від 31 грудня 1851 р. конституція 1849 р. скасовувалася і оголошувалася такою, що втратила силу. У 50-х рр. XIX ст. в Австрії діяла неоабсолютистська політична система, найбільш яскравими виразниками якої стали голова уряду князь Фелікс Шварценберг (до 1852 р.) та міністр внутрішніх справ Александр Бах. В умовах неоабсолютизму посилюється прагнення австрійських правлячих кіл до централізму та зміцнення позицій німецького елементу в Імперії. Адміністративно-автономні права коронних країв анульовувалися. Із демократичних прав 1849 р. уряд залишив принцип рівності всіх громадян перед законом, свободу всіх офіційно визнаних віросповідань. Гласність суду, свобода преси, суди присяжних скасовувалися [2, c. 89].
На Буковині такий розвиток подій не спричинив до суттєвих змін в управлінні, бо проголошені автономні права на кінець 1851 р. існували лише на папері. Органи крайового самоврядування (Буковинський сейм та Крайовий виділ) так і не були створені. З березня по червень 1849 р. тимчасове керівництво краєм здійснював Едуард Бах (брат А.Баха), а потім, по березень 1853 р., – Адальберт фон Геннігер. Повноваження та коло діяльності останніх не були визначені законодавством. Весь цей час Буковина формально зберігала статус окремого герцогства. Однак, головні питання управління та судочинства продовжували вирішуватися у Львові. Такий порядок було встановлено ще розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 13 березня 1849 р. [12, c. 187]. Його вводили на короткий перехідний період, поки не сформуються крайові установи. Внаслідок перемін у вищих ешелонах влади існуючий тимчасовий стан затягнувся на цілих 4 роки [2, c. 89].

Реально до формування крайових адміністративних органів приступили тільки після розпорядження міністерства внутрішніх справ, юстиції і фінансів від 19 січня 1853 р., яке на основі імператорського закону 14 вересня 1852 р. регламентувало політичне управління коронними землями та формування у них установ судочинства [22, c. 516]. У розпорядженні зазначалося, що менші коронні землі, в тому числі і Буковина, які не мають поділу на округи, очолюватимуться крайовими президентами. В усіх політичних справах місцевого управління останні отримували повноваження нарівні з намісниками, але в загальній службовій класифікації стояли на ранг нижче. Президенти підпорядковувалися безпосередньо імператору, міністерству внутрішніх справ та іншим органам центральної імперської влади. Свої повноваження президент здійснював опираючись на крайове правління [4, c. 779].
Крайовому президенту надавалися найширші права у місцевих справах. Він відав політичним управлінням, поліцією, справами культів і освіти, торгівлі і ремесел, крайової культури, будівництва тощо. На нього покладався обов’язок стежити за всім, що стосується дотримання спокою, порядку, безпеки в краї і своєчасно приймати найбільш придатні заходи для попередження порушень законності. Особливо наголошувалося, що президент, так само як і намісник, здійснює нагляд за пресою, товариствами, театрами, видовищами, справами про вид на проживання та перебування іноземців, дає дозвіл на влаштування друкарень, торгівлю книгами, предметами образотвор­чого мистецтва, музичними творами. Президент призначав на посади чиновників, керував діловодством підпорядкованих установ тощо [22, c. 579 – 590].

6 березня 1853 р. призначено першого крайового президен­та. Ним став Франц фон Шмік, який виконував свої повноваження до 1857 р. Після нього до 1860 р. президентом краю був Карл Роткірх-Пантен [21, c. 28]. У ці роки спостерігається процес подальшого формування політичних та судових органів. Розпорядженням міністерств внутрішніх справ і юстиції з 1 трав­ня 1854 р. в краї скасовувався військовий стан, який було запроваджено ще в революційні часи [23, c. 107]. Згідно розпорядження від 24 квітня цього ж року визначалася система судових органів для Буковини. Герцогство підпорядковувалося Верховному крайовому суду у Львові. У Чернівцях створювався крайовий суд [23, c. 213]. Названим указом вводився новий адміністративний поділ герцогства. В ньому виділялося 15 сільсь­ких повітів і місто Чернівці як окрема адміністративна одиниця. Політична і судова влада не розділялися [23, c. 214].

Остаточне відділення Буковини від Галичини здійснено указом міністерства внутрішніх справ, датованим 30 квітня 1854 р., згідно з яким новостворені органи державної влади вступали в дію починаючи з 29 травня 1854 р. [23, c. 220]. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ від 4 липня 1855 р., з 29 вересня цього року вступали в дію повітові органи державної влади, які безпосередньо підпорядковувалися президентові краю [25, c. 521].

Отже, в 50-х рр. XIX ст. на Буковині було створено політичні органи влади, які безпосередньо підпорядковувались віденсь­ким властям і уособлювали ідею централізованого управління коронними землями Імперії. Однак, навіть за таких умов здорові суспільні, в тому числі і полонійні, сили робили спроби залучити широкі кола національних громад до вирішення крайових проблем. Так можна розцінити експеримент із створенням консультативної комісії при крайовому президенті. Подібні дорадчі інституції передбачалися параграфом 35 указу від 31 грудня 1851 р. До комісії ввійшли тодішній православний єпис­коп Є.Гакман, родовиті поміщики І.Василько, К.Петрович (полонізований вірмен), вищі чиновники Я.Мікулі та Ф.Сірціжті, чернівецький бургомістр Ю.Ортинський (поляк). Їх завданням було надання порад президентові у прийнятті найважливіших рішень [1, ф. 3, оп. 1, спр. 289, арк. 3 – 4]. У цей же час з’являється низка проектів, в яких розроблялася структура представницьких органів влади на Буковині. Один з них, запропонований польсько-вірменським поміщиком з Дорошівців і Великого Кучурова Кшиштофом Петровичем, передбачав створення крайового комітету з 16 чоловік, який мав стати вищим розпорядчим органом у вирішенні місцевих питань. До нього мали ввійти: православний єпископ, один окремий представник від православної церкви, 4 від спадкового дворянства, 4 від великих поміщиків, 2 від міських громад, 4 від сільських громад [1, ф. 3, оп. 1, спр. 812, арк. 1 – 12]. Передбачалося створення постійно діючої комісії, на яку покладалися виконавчі функції. Проект К.Петровича – яскраве свідчення тих уявлень про місцеві виборні органи влади, які були поширені серед буковинських, в тому числі і серед польських та польсько-вірменських поміщиків. Ідеї створення автономних органів влади постійно обговорювалися громадськістю краю. На засіданнях дорадчої комісії підготовлено проект крайового статуту автономного герцогства Буковина. Датований 1856 р., він передбачав широкі права для представницьких органів влади у вирішенні місцевих питань [11, c. 16 – 27].

Нова серія змін та реорганізацій в державному управлінні Австрії розпочинається після невдалої війни з Італією 1859 року. У березні наступного року опубліковано імператорський патент про скликання рейхсрату для підготовки реформ, а 20 жовт­ня з’явився імператорський диплом, який проголошував відновлення конституційного правління. Право видавати, змінювати і скасовувати закони залишалося за імператором, але тільки за співучасті рейхсрату та місцевих сеймів. Автономні права коронних країв відновлювалися. Вказувалося на широкі повноваження ландтагів та розмежування їхніх компетенцій з рейхсратом. Центральні міністерства – внутрішніх справ, юстиції, віросповідань та освіти ліквідовувались, а замість них створювалося державне міністерство, яке мало координувати стосунки між краями [20, c. 266]. Диплом 20 жовтня 1860 р. міг стати важливим кроком на шляху перетворення Австрії в союз самос­тійних адміністративних, а, можливо, й національних одиниць. Однак, під тиском т.зв. “централістів” – противників розширення прав коронних країв, – 26 лютого 1861 р. опубліковано імператорський патент, який офіційно називали доповненням жовтневого диплома [6, c. 43]. Насправді цей документ суттєво міняв напрямок адміністративних реформ. Він посилював значення рейхсрату та центральних міністерств, які, власне, і не припиняли своєї діяльності, та обмежував права ландтагів, перетворюючи їх виключно в органи місцевого самоврядування. Патент передбачав реорганізацію існуючого рейхсрату в двохпалатний законодавчий орган, який складався з верхньої палати – палати панів, – та нижньої палати – палати депутатів [8, c. 43].

Буковина на початку 60-х рр. XIX ст. також пережила декілька важливих реорганізацій. За імператорським указом від 22 квітня 1860 р. видано розпорядження міністерства внутрішніх справ від 26 квітня цього ж року, яке скасовувало статус Буковини як окремого герцогства [5, c. 38 – 39]. Край переходив під управління Галицького намісництва і знову перетворювався в один з округів королівства Галичини і Лодомерії. Формаль­но це пояснювалося фінансовими труднощами, потребами скорочення адміністративного апарату. Насправді, головне значення мали претензії польських консервативних поміщицьких сил на Буковину в умовах, коли прем’єр-міністром був відомий пропольською орієнтацією колишній намісник Галичини, граф Аґенор Голуховський [18, c. 24]. Однак, задля правди потрібно відзначити, що буковинські поляки не підтримували цих домагань, займаючи активну “автономістську” (“антицентралістську”) позицію нарівні з українським і румунським населенням краю. Розпорядженням міністерства внутрішніх справ і юстиції від 6 серпня 1860 р. на Буковині з 1 вересня цього ж року вводилися окружні органи управління замість крайових [5, c. 67]. На чолі округу поставлено гофрата Якова Мікулі, який виконував свої повноваження до 1 березня 1861 року [2, c. 93].

Зазначені події викликали однозначно негативну реакцію на Буковині. Громадськість краю, – в її лавах і представники всіх прошарків польської спільноти, – розпочала активну боротьбу за відділення від Галичини і відновлення автономії. 24 грудня 1860 р. було опубліковано петицію за підписом 250 представників усіх верств населення, націй і конфесій, – так званий “Виз­вольний заклик Буковини”, – в якому висловлювалося прохання відновити крайову автономію [13, c. 15]. На той час графа А.Голуховського вже відправлено у відставку. Результатом перестановок у вищих ешелонах влади, які зумовили зміну політичного курсу, та активних дій громадськості Буковини стало те, що в лютневому патенті 1861 р. край знову отримав права окремої коронної землі Австрійської імперії. До лютневого патенту додавалися статути й виборчі закони для кожної коронної землі. Такі документи отримала і Буковина [8, c. 46]. Наступ­ного року для підтвердження автономних прав герцогства йому було даровано крайовий герб [17, c. 150].

На Буковині, згідно з крайовим статутом 26 лютого 1861 року, вищим органом влади у крайових питаннях проголошувався Буковинський сейм, а виконавчим – крайовий виділ (управління). Сейм обирався строком на 6 років. Він мав право встановлювати крайові закони, зокрема в справах економіки та фінансів, питаннях громадського життя, проблемах церкви, школи, крайової культури тощо. До компетенції крайового сейму відносилися справи про охорону лісів, полів, використання вод, піднесення сільського господарства і промислів, влаштування громадських органів управління, крайові шляхи сполучення, – за винятком залізниць і навігації, – влаштування народних та професійних шкіл, постанови про мову викладання в навчальних закладах, влаштування і утримання лікарень та всіляких добродійних закладів, формування прибуткової і витратної час­тин місцевого бюджету тощо. В межах існуючого законодавства сейм міг обговорювати загальнодержавні закони і звертатися до загальнодержавних органів влади, висловлювати свою думку про всі справи, в яких до нього звертався уряд. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10 крон від кожного золотого держав­ного податку. Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором. Очолював роботу сейму крайовий маршалок та його заступник, які призначалися імператором з числа депутатів за поданням президента краю. Сесії сейму мали відбуватися не рідше одного разу на рік і скликалися за розпорядженням імператора. Для підготовки та розгляду окремих питань, які розглядалися під час сесії, створювалися депутатсь­кі комісії, зокрема – фінансова, мандатна, шкільна, адміністратив­на тощо.

У період між сесіями сейму вся повнота влади зосереджувалася в руках крайового виділу (управління). Він складався з маршалка, представників від виборчих курій та одного представника від усього сейму. Виділ займався поточним управлінням крайовим господарством і крайовими установами, представляв край у всіх правових питаннях, готував усі необхідні документи для роботи сесій сейму. Про свою діяльність виділ звітував перед сеймом [2, c. 101].

Хоча сфера компетенції сейму та виділу була досить обмеженою, залишалася значною їхня залежність від центральних властей та органів політичного управління, все ж в основу їхньої діяльності було закладено демократичні принципи, які уособлювали народоправство і колективне керівництво. Але ці принципи перекреслювалися несправедливим виборчим законом, який ніс на собі відбиток середньовічних станових норм, давав переваги одним верствам населення над іншими у забезпеченні політичних прав.

У порівнянні з іншими коронними землями розподіл депутатів між куріями на Буковині був найбільш несправедливим. Якщо у Форарльбергу представники сільських громад становили 70% депутатів, міст – 25%, духовенства – 5%; у Тиролі – відповідно 50% представників громад, 23,5% депутатів від міст і 14,7% від великих землевласників, то на Буковині тільки 38,7% від сільських громад, 32,3% від великих землевласників, 22,5% від міст і торгово-промислової палати краю і 6,5% вірілісти (пос­тійні члени) [24, c. 28 – 31].

Однак, навіть за таких умов початок роботи Буковинського сейму став надзвичайною подією в історії органів крайової влади, означав появу управлінських структур, які будувалися хоча й на обмежених, але демократичних засадах.
Завершеного вигляду політична система Імперії набула в результаті змін, проведених в середині 60-х років XIX ст. У 1867р., знову ж таки після поразки у війні, прийнято нові державні основні закони. Вони регламентували відносини між Австрією і Угорщиною в єдиній державі, яка тепер почала називатися Австро-Угорщиною [13, с. 37]. Характерною їх рисою стало широке декларування демократичних прав громадян. Адміністративна влада і судові органи розділялися. Окремий закон про імперське представництво встановлював чіткий розподіл влади між рейхсратом і обласними сеймами [26, c. 371]. Згадані вище документи: диплом 20 жовтня 1860 р., патент 26 лютого 1861 р., шість основних державних законів 21 грудня 1867 р., а також прагматична санкція 6 грудня 1724 р. про престо­лонаслідування і неподільність імперії склали кістяк конституційних законів Австро-Угорщини. Структура управління і правові норми, що сформувалися в 60-х роках XIX ст., проіснували до розпаду імперії Габсбургів. Зміни, які відбувалися в законодавстві у 70-х – 90-х рр. XIX ст. та на початку XX ст., носили косметичний характер і не торкалися основ системи.

На основі конституційних законів 1867 р. 19 травня 1868 р. був опублікований указ про зміни в організації крайових політичних органів [26, c. 76 – 79]. У ньому наголошено, що політичне управління на всіх інстанціях відділяється від правосуддя. Буковина, як і інші коронні краї імперії, ділилася на політичні повіти. Кожен новий повіт мав об’єднати два чи більше попередніх, які існували з 1853 р. У відповідності з цим, 8 липня 1868 р. крайовим урядом прийнято рішення про поділ Буковини на 8 політичних повітів: Чернівці, Кіцмань, Вижницю, Сторожинець, Радівці, Сучаву, Кімполунг, Серет. Дане рішення набувало юридичної сили з 31 серпня 1868 року [1, ф. 3, оп. 1, спр. 3065, арк. 2 – 3].
Функції крайового президента не зазнали значних змін. В його компетенції залишались всі справи краю, які у вищих інстанціях знаходились у віданні міністерства внутрішніх справ, освіти і віросповідань, державної оборони, безпеки та землеробства. Президент призначав всіх чиновників, оголошував про вибори, наглядав за політичним, громадським і культурним життям. Йому підпорядковувалась поліція, всі крайові та повітові державні установи. Президент репрезентував імператора в ландтазі та державних установах [4, c. 784].

На відміну від органів крайового самоврядування, установи політичного правління характеризувалися наявністю розгалуженого і добре організованого виконавчого апарату, який мав тенденцію до поступового розростання. Якщо у 1861 р. Крайовий уряд складався з 4 департаментів, то у 1873 р. вже з 7 [1, ф. 3, оп. 1, спр. 3778, арк. 1 – 3].

Отже, на кінець 60-х років XIX ст. на Буковині сформувалася система органів крайового управління та самоврядування. Протягом наступних років найбільших реформувань зазнав виборчий закон. Сфера компетенцій сейму та виділу, повноваження президента та крайового уряду залишились без змін. Характер­ною рисою існуючого управління стало поєднання представниць­ких інституцій та органів централізованого політичного правління. Останні повинні були контролювати сейм та виділ (управління), не допускати з їхнього боку сепаратистських тенденцій. Іншим, не менш важливим завданням політичних органів, – і це особливо стосувалося Буковини, – мало бути забезпечення домінування німецького елементу в краї [7, c. 164]. Разом з тим, існуюча структура органів влади мала заспокоїти громадськість Буковини, дати їй можливість брати участь в управлінні краєм. Ця місія й покладалась на крайовий сейм та виділ.

Таким чином, до закінчення 60-х рр. XIX ст. склалися всі зовнішні політичні, адміністративні та суспільні передумови для організаційного оформлення польського національного руху на Буковині, провідною сферою реалізації котрого була культурно-освітня діяльність. Однак, чи була польська спільнота краю монолітною, здатною цілеспрямовано і координовано стосовно до загальнопольського національного руху розвиватися в новопосталих умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії? Автор даного дослідження схильний вважати саме так, аргументуючи в подальшому викладі свою позицію. На користь неї промовляють наступні факти і процеси.

По-перше, саме до середини 60-х рр. XIX ст. на Буковині розселилися представники найчисельнішої із суспільних верств польського етносу – селяни-колоністи, представлені чадецькими гуралями, що сприяло остаточній консолідації Буковинсь­кої Полонії (як і появі самого терміну на теренах Буковини – авт.), доповнило її соціальну структуру, внесло до польського національно-культурного руху елемент масовості, без якого останній не мав шансів на інституціоналізацію та подальший рівноправний розвиток.
По-друге, поляки буковинських теренів були змушені гуртуватися, а польська крайова землевласницька еліта, чинов­ництво та інтелігенція – подолати станові упередження та зневагу до простолюдинів-“хлопів”, – хоча б керуючись інстинктом самозбереження. Адже в іншому випадку їм загрожувала втрата національної ідентичності без можливості в подальшому виховувати молоді покоління свідомими представниками польської нації.
Насамкінець, важливо зазначити, що форсованими темпами процес утворення монолітної Буковинської Полонії та підготовки організаційного оформлення її національно-культурних ініціатив пішов тільки у другій половині 60-х рр. XIX ст. Саме тоді в середовищі політичної імміграції до Буковини, серед колишніх учасників польського національно-визвольного руху і повстань 1846 та 1863 рр., які були високоосвіченими людьми, талановитими організаторами і непересічними особистостями, віднайдено харизматичних лідерів, що повели за собою громаду по шляху збереження національної самобутності і праці заради подальшого культурного розвою та укріплення чинного автономізму краю.
Проте, закономірно постає питання, чи потрібно було буковинським полякам у 50-х – 60-х рр. XIX ст., після десятиліть перебування краю в складі Австрійської імперії та Королівства Галичини і Лодомерії, організовуватися, обираючи пріоритетну сферу для збереження себе як повноправної національної громади в регіоні та подальшого національно-культурного поступу? Відповісти на нього, – із врахуванням фактів життя та ініціатив польської спільноти у краї подальших десятиліть XIX – початку XX ст., – можна лише позитивно, ствердно.
Такий розвиток настроїв буковинських поляків виглядає тим більше логічним і обгрунтованим, якщо врахувати приведені дещо вище тези про функції цілеспрямованої підтримки урядової політики германізації коронних земель, покладені на крайового президента та уряд Буковини. І першими, – зважаючи на приналежність переважної більшості німецьких колоністів до того ж віросповідання, – хто зазнав національно-деструктивного германізаційного тиску, були саме буковинські поляки. Тому польсь­ка громада краю на межі 60-х – 70-х рр. XIX ст. однозначно визначила свій суспільний пріоритет – консолідуватися, розвиваючи легітимними засобами, згідно з буквою закону Австрійської імперії, культурно-освітні та суспільні ініціативи як провідний метод збереження етнічної ідентичності і піднесення національної свідомості в умовах проживання на іноземних теренах.

Література:
1. Державний архів Чернівецької області (ДАЧО).
2. Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку XX ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – 574 с.
3. Добржанський О.В. Формування органів Крайового управління герцогства Буковина у 50 – 60-х рр. XIX ст. // Питання історії нового та новітнього часу: Збірник наукових статей. – Випуск 4. – Чернівці: Рута, 1995. – С. 22 – 30.
4. Добржанський О. Формування органів крайового управління герцогства Буковина у 50 – 60-х роках XIX ст. // Analele Bucovinei. – Том IV, 3. – Bucureєti, 1997. – C. 777 – 784.
5. Переводы Законов, Патентов и Распоряжений из Вестника законов державных для Герцогства Буковины. Рок 1860. – Львов: Галицийская скарбово-держ. тип., 1860. – 104 с.
6. Сеньобос Ш. Австрія в XIX ст. / Пер. з фр. С.Томашівський. – Львів: Накл. Укр.-Рос. Видавничої спілки, 1899. – 105 с.
7. Шпрингер Р. (Реннер К.) Национальная проблема: [борьба национальностей в Австрии]. – СПб., 1909. – 326 с.
8. Abdruk aus dem Reichs-Gesetz Blatte. 1861. – Czernowitz, 1861. – C. 43 – 46.
9. Allgemeine Landes-Gesetz– und Regierungsblatt fut das Kronland Bukowina. 1850. Stuck XXI. – Czernowitz, 1850. – C. 448 – 457.
10. Allgemeine Landes-Gesetz– und Regierungsblatt fut das Kronland Bukowina. 1850. Stuck XXII. – Czernowitz, 1850. – C. 477 – 478.
11. Allgemeine Verwaltungsarchiv (Wien). Ministerium des Innern. Prasidiale. – Kart.33. – C. 16 – 27.
12. Allgemeines Reichs-Gesetz und Regierungsblatt fur das Kaiserthums Osterreich. 1849. – Wien, 1850. – C. 151 – 187.
13. Bidermann H.J. Die Bukowina unter osterreichischer Verwaltung. 1775 – 1875. – Lemberg: Druck von Kornel Piller, 1876. – 87 s.
14. Bukowina.
15. Buszko J. Przeobra?enia spo?eczno-narodowo?ciowe na Bukowinie w dobie przemian konstytucyjnych Austro-Wegier 1866 – 1914 // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 40 – 48.
16. Czernowitzer Zeitung.
17. Die osterreichisch-ungarisch Monarchie in Wort und Bild. – Wien, 1899. – Bd.XX. Bukowina. – 532 s.
18. Fras Z. Galicja. – Wroc?aw: Wydawnictwo Dolno?l?skie, 2000. – 298 s.
19. Hauptbericht und Statistik uber das Herzogthum Bukowina fur die Periode vom Jahre 1862 – 1871. Hrsg. von der Bukowinaer Handels– und Gewerbekammer. – Lemberg, 1872. – 421 s.
20. Huber A. Osterreichische Reichsgeschichte. Geschichte der Staatsbildung und des offentlichen Rechts. – Prag-Wien-Leipzig: Tempskyu Freytag, 1895. – 280 s.
21. Kaindl R.F. Geschichte der Bukowina. – Dritter Abschnitt. Die Bukowina unter der Herrschaft des osterreichischen Kaiserhauses (seit 1774). – Czernowitz: Commissionverlag der k.k. Universitatsbuchdruckerei H.Pardini, 1898. – 79 s.
22. Landes Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina. 1853. – Czernowitz, 1854. – St.XIII. – C. 516 – 590.
23. Landes Regierungsblatt fur das Herzogthum Bukowina. 1854. – Czernowitz, 1854. – St.IX. – C. 107 – 220.
24. Osterreichisches statistisches Handbuch fur die im Reichsrate vertretenen Konigreiche und Landern. 1901. – Wien, 1902. – C. 28 – 31.
25. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1855. – Wien, 1855. – St.XXVII. – 589 s.
26. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1867. – Wien, 1867. – St.LVIII. – 856 s.
27. Reichs-Gesetz Blatt fur das Kaiserthum Osterreich. 1868. – Wien, 1868. – St.XVII. – 748 s.
28. Special Orts-Repertorium der Bukowina. – Wien, 1885. – C. 1 – 26.