Масикевич О. Начерки до біографії Ореста Масикевича. - Чернівці: Молодий буковинець, 2002.- 72 с.

Це видання – перше грунтовне дослідження життя і творчості одного з найяскравіших українських письменників, які жили і творили на території Румунії. Орест Масикевич (1911-1980), як відомо, народився на Буковині в родині священика.Здобув вищу освіту у Чернівцях.З ранніх літ почав писати вірші, займатися журналістикою. А в тридцятих роках став активістом національного визволення краю й усієї України від іноземного поневолення. Він з першими загонами оунівців пішов на східну Україну розбуджувати свідомість українців, декілька місяців навіть був бургомістром Миколаєва.Та фашисти розкрили його наміри і присудили до розстрілу. Патріота врятували румунські друзі. Та від сибірів опісля війни порятувати ніхто не зумів. Про трагічну, сповнену, однак безліччю сторінок героїзму та мужності, долю якраз і оповідає книжка дружини Орисі Масикевич, яка водночас непохитно пройшла поруч із Орестом усі випробування.

Багато сторінок у ній присвячено творчості видатного поета і прозаїка, який при житті встиг видати всього дві книжки поезій : “На місячних перехрестях” і “Буреквіти”. Третя книжка віршів і прози “Ключ-зілля” побачила світ уже після смерті літератора.

На Батьківщині поета з’явилися нечисленні публікації в періодиці. “Начерки…” стали першою ластівкою серед більш грунтовних і правдивих досліджень. Та надалі зостається невирішеною проблема видання повного чи бодай якомога ширшого зібрання його творів. Орест Масикевич цього сповна заслужив як патріотичною, так і літературною діяльністю. Спеціалісти справедливо відносять це ім’я до Празької школи, представленої Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою. Поет-боєць мужньо стверджував:

Я не прийшов в годину
пізню,
щоб уночі під час забав
співати нишком-тишком
пісню
про сльози скошених
отав…
І ні з-зарання , ні запізно,
я в ритмі життьовім
прийшов,
віддаючи тобі, Вітчизно,
свою снагу, свою любов.

Мирослав Данищук

Мірча Лютик. Відлуння вогню. Поезії. – Головна спеціалізована редакція літератури мовами національ­них меншин України. – Київ, 2001. – 200 с.

Збірка поезій відомого румуномовного поета і перекладача, лауреата премії імені Івана Франка Мірчі Лютика вийшла двома мовами – румунською та українською у перекладах відомого українського письменника Віталія Колодія. Український читач добре відомий із його творчістю, вірші друкувалися як у періодиці, так і окремими книгами. Та подібне двомовне видання у серії “Багатомовна поезія України” – чи не перше.

Мірча Лютик дебютував з віршами ще 1962 року. Відтоді йому багато чого вдалося зробити, видати п’ять поетичних збірок, підготувати чимало літературних праць, підручників. Особливе місце в його творчості посідає перекладацька діяльність. Він познайомив румунських читачів з українською класичною та сучасною літературою.

Нова книга поезій – своєрідний підсумок автора, де він пристрасно і чесно говорить про місце людини на землі, про болючі проблеми, які переслідують людство протягом багатьох століть. Його філософська лірика не залишає нікого байдужим.

Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. – Чернівці: “Молодий буковинець”, 2002. – 464 с.

Історія окремих українських земель здавна цікавила як вітчизняних, так і зарубіж­них науковців. Проте тільки із здобуттям незалежності українці змогли глибше вив­чати власну історію і культуру, залучаючи до наукового аналізу та спостережень нові історичні матеріали. Про останнє яскраво свідчить комплексне дослідження, яке нещодавно побачило світ у видавництві газети “Молодий буковинець”.
Розвідка присвячена дослідженню минулого Хотинщини, багатого на різні історичні події регіону України, від найдавніших часів до наших днів. Написана вона відомими на Буковині та за її межами науковцями : доктором історичних наук, професором Олександром Володимировичем Добржанським, доктором історичних наук, професором Юрієм Івановичем Макаром і кандидатом історичних наук, доцентом Олександром Миколайовичем Масоном.

Книжка вміщує одинадцять розділів, і кожен з них як окремий нарис, розкриває чіт­ко окреслені аспекти визначеної теми. При цьому, як визначили у вступі самі автори, що “не претендують на повне висвітлення історії Хотинського краю, вважаючи, що здійснена лише перша спроба з її відтворення. ” А “як це вдалося, скажуть читачі” [с.9].

У першому нарисі, який називається “Середнє Подністров’я у найдавнішу добу “висвітлюється життя первісних людей, які на цій території за даними археологічних розкопок з’явилися приблизно 300 тисяч років тому. Саме ними 63 тисячі років тому було збудовано перші найдавніші у Європі наземні довготривалі житла – “яранги”, рештки яких були виявлені в 1959 р. під час розкопок стійбища стародавньої кам’яної доби ( палеоліту), біля с. Молодового Сокирянського району. Грунтуючись на аналізі даних археологічних досліджень, що проводилися Дністровською палеолітичною експедицією Інституту суспільних наук АН України ( Львів) під керівництвом О. Черниша, автори реконструюють розвиток побуту і культури первісних мисливців Подністров’я.

У наступних двох нарисах “На порозі цивілізації” і “ Древні слов’яни на берегах Дністра і Пруту” характеризується історія Середнього Подністров’я, починаючи від Буго – Дністровської неолітичної (новокам’яної) археологічної культури. Тут читач знайде відомості про некрополі легендарних аріїв і фракійське вторгнення, яке принесло з собою не менш загадкову культуру ноа. Цікавий історичний матеріал про життя на цій території скіфських, сарматських племен, а також, що в її межах існували поселення черняхівців (умовна назва племен черняхівської культури), які, проживаючи тут, вели жваву торгівлю з містами Римської імперії.

Автори зосереджують свою увагу і на шляхах проникнення на ці землі християнства. З V-VІ ст. в Середньому Подністров’ї дослідники чітко прослідковують за усіма видами джерел, поселення слов’янських племен.

Про заснування м. Хотина та інших населених пунктів на Хотинщині йдеться в нарисах “Княжна доба” і “Під знаком молдавського тура”. “Незважаючи на те, що в літописах і документах Хотинська фортеця згадується лише з ХІV ст., а місто Хотин – з ХV ст., – відзначають автори, – завдяки археологічним дослідженням встановлено, що перший дерев’яно-земляний замок і міське поселення біля нього були засновані на рубежі Х-ХІ ст.” [с. 52 ]. Після розпаду Київської Русі на удільні князівства Середнє Подністров’я потрапило до складу спочатку до Галицького, а з 1199 р. до Галицько-Волинського князівства. Подаються цікаві відомості про воєнні події, в яких брали активну участь хотинчани у першій половині ХІІІ ст. Завдяки археологічним дослідженням вчені змогли приблизно рекон­струювати історію краю в період “ темних віків” (коли відсутні достовірні писемні джерела), тобто у другій половині ХІІІ-ХІV ст. Із занепадом Галицько-Волинського князівства у 40-50-х роках ХІV ст. Хотинщина на корот­кий час перейшла під владу Угорщини, а потім її захопило новоутворене Молдавське князівство. У нарисі наводиться ряд документів, хто керував Хотинською волостю з початку ХV ст. Досліджується економічний, соціально-становий і культурний розвиток краю за правління молдавських господарів. Але автори констатують, що “загалом Хотинщина не могла успішно розвиватися у складі Молдавського князівства. Сусідні держави – Польща, Угорщина і особливо Османська імперія прагнули підкорити його….” [ с.74 ].

Про те, що Хотин і Хотинщина в добу пізнього серед­ньовіччя “були місцем частих воєнних сутичок і конфліктів між різними державами, які змагалися за вплив на Молдавське князівство” розповідається в нарисах “А та слава козацька повік не поляже” і “У володінні падишаха”. В них автори подають цікавий матеріал про події, які відбулися на Хотинщині і пов’язані з іменами таких видатних українських діячів, як князь Дмитро Вишневецький, гетьмани запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. Висвітлюється перебіг бойових дій під час Хотинської війни 1621 р., в якій було зір­вано план Османської імперії по завоюванню Центрально-Східної Європи. Жителі Хотинщини були свідками і почасти учасниками Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. У Хотині деякі час перебував укладач першої конституції України гетьман-вигнанець Пилип Орлик, який таємно прибув до міста з Польщі навесні 1722 р., аби звідти прямувати до турецької столиці Стамбула. Чимало сторінок автори присвятили й менш відомим для загалу подіям, зокрема Хотинській битві 1673 р., під час якої польсько-литовська армія під командуванням великого коронного гетьмана Яна Собєського здобула перемогу над турецьким військом, яка “вплинула на посилення боротьби народів Центральної Європи проти турецької агресії”. Публікуються раніше замовчувані факти, що стосуються російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774 рр.

У нарисі під назвою “У кігтях царського орла” дослідники концентрують увагу на становищі краю, включеного за Бухарестським мирним договором (1812 р.) до складу Російської імперії. На всю новоприєднану територію поширено адміністративну назву ”Бессарабія”. Приєднання Хотинської райї мало певне позитивне значення для українців, оскільки “вони прилучилися до головного масиву етнічних українських територій, отримали можливість розширювати економічні та культурні стосунки з єдинокровними братами Правобережної, Лівобережної та Південної України” [ с.135].

У розділі наводяться відомості про економічний розвиток Хотина та інших містечок і сіл Хотинщини. Автори неодноразово підкреслюють, що “територіально Хотинщина була найбільш висунутим на північ повітом Бессарабії і мала чимало особливостей, які вирізняли її з-поміж інших частин краю” [ с.142].
Подається інформація про національний та соціально-становий склад населення краю. Зазначається, що в пер­шій половині ХІХ ст. на Хотинщині “спостерігається швидка капіталізація усього виробництва, у т.ч. сільського господарства” [ с.154], це дало можливість їй посісти друге місце (після Кишинівського повіту) за обсягами випуску промислової продукції в Бессарабії. Суспільно-політичні процеси на Хотинщині у ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися під впливом визвольних рухів, революційних подій у сусідніх державах. Край був одним із центрів, де поступово розвивався український національний рух.

“На перепутті” – так називається нарис, в якому розкривається становище Хотинського повіту під час Першої світової війни, коли край перетворився на прифронтову зону, став важливим плацдармом для ведення бойових дій російськими військами” [с.180]. Війна зумовила значні руйнування населених пунк­тів, які знаходилися в смузі бойових дій. “Загинули або дістали поранення десятки тисяч краян, покалічено людські долі, зруйновано домівки. Але війна ще не закінчилася, а на хотинчан насувалися нові випробування” [с.183]. Влада на Хотинщині протягом 1917-1918 рр. мінялася декілька разів. Населення краю не бажало залишатися пасивним. У багатьох селах, усіх волосних центрах і самому Хотині відбулися народні віча, на яких населення протестувало проти курсу “Сфатул Церій” на об’єднання з Румунією і висловлювало бажання приєднати повіт до України. На жаль, у повіті так і не змогли укріпитися українські національні сили. Центральна Рада і гетьманський уряд, незважаючи на всі заяви, діяли у цьому питанні невпевнено, з оглядкою на інші держави та уряди. Таким становищем вирішила скористатися сусідня держава.

Становище краю в складі королівської Румунії висвітлюється в нарисі “Румунська окупація”. Аналізуючи причини і хід Хотинського повстання 1919 р. автори констатують, що воно викликало “небачений ентузіазм і піднесення в хотинчан. Усі верстви населення без найменших сумнівів підтримали його” [с.198]. Проте дуже скоро пов­стання було придушене румунськими окупаційними військами. Важливе місце серед проблем розділу займає “Бессарабське питання”, яке в 20-х-30-х роках ХХ ст. посіло одне з важливих місць у міжнародних відносинах. Характеризується господарський розвиток, соціальні відносини і складне становище в галузі культури та освіти в краї. В умовах румунського терору значно ослаб український національний рух, який зазнавав постійних переслідувань. Ситуація дещо змінилася з приходом радянських військ. Автори відзначають, що “жителі Хотинщини зустрічали Червону армію як визволительку, з хлібом-сіллю” [с.226]. Приєднавши Бессарабію, більшовицька влада відразу приступила до радянізації управління і проведення “соціалістичних” перетворень, які були перервані воєнними діями Другої світової війни.

Про становище м. Хотина і Хотинщини в радянський період розповідає нарис “У складі радянської України”. В ньому аналізується економічний, соціальний і культурний розвиток, якого сягнув край від 1944 до 1991 рр. “Та слід зауважити, що в радянські часи творча інтелігенція постійно зазнавала ідеологічного тиску з боку партійних органів” [с.253].

Останній нарис – “В незалежній Україні”, присвячений розвитку м. Хотина разом з Кельменецьким, Сокирянським і Хотинським районами у складі України після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Звертається увага на те, що цей розвиток як в соціально-економічній, так і культурній сферах триває важко. Але як наголошують самі автори, “по-іншому просто не може бути. Хотіли б ми того чи ні, але переживаємо справді революційні перетворення… А вони вимагають певного рів­ня організованості суспільства, тривалого часу, сприятливих умов тощо” [с.402].

У післяслові відзначається, що “автори книги не ставили собі за мету якимось чином протиставити українців представникам інших національностей, які поряд з ними населяють край. Але, оскільки на Хотинщині споконвіку переважали українці, ми хочемо підкреслити український характер краю з толерантним ставленням до національних меншин, яких, зрештою, в наш час важко назвати меншинами, бо загалом вони здебільшого вважають себе бодай політично українцями” [с.401].

Поглибленому розумінню матеріалу допомагають поміщені на сторінках світлини археологічних знахідок, видатних військових та культур­них діячів краю, види фортеці в Хотині у різні періоди. Для оформлення використано чимало середньовічних гравюр і картин, а також додано плани м. Хотина, схеми битв і карти краю.

Загалом нове дослідження має значне практичне значення для подальшого поглиблення вивчення історії як Хотинщини, так і Буковини. В книзі міститься матеріал, який зацікавить не тільки фахових спеціалістів з історії, але й викладачів, студентів, краєзнавців та всіх, хто цікавиться історією України та її окремих регіонів.

Андрій ФЕДОРУК

Hausleitner, Mariana Die Rumanisierung der Bukowina. Die Durchsetzung des nationalstaatlichen Anspruchs Grossrumaniens 1918-1944. – Munchen: R. Oldenbourg Verl., 2001 – 497 S.

Гауслайтнер, Маріана Румунізація Буковини. Впровадження національно-державних претензій Великої Румунії 1918-1944. – Мюнхен: Р. Ольденбург, 2001. – 497 с.

Монографія німецької дослідниці історії Буковини міжвоєнної доби вийшла друком у серії “Південно-східноєвропейських Студій” Інституту Південно-Східної Європи у Мюнхені (ФРН), яка виходить під загальною редакцією Е. Гьоша та К.Нерінга.

Серед великої кількості наукових публікацій, які присвячені питанням історії Буковини, головна увага приділяється “австрійській добі”. Окремі статті як західних, так і вітчизняних дослідників, що розглядають «румунську добу» історії Буковини, не в повному обсязі аналізують процес румунізації окупованої в 1918 р. поліетнічної, сфор­мованої за австрійськими законами та традиціями Буковини. Тому поява окремого фундаментального дослідження доцента Берлінського Вільного університету М. Гауслайтнер, яке ґрунтується на широкій архівній базі різних за походженням джерел та літератури, є довгоочікуваною і вельми актуальною.

Праця складається із семи розділів, які хронологічно охоплюють періоди з 1774 по 1944 pp. Перший розділ “Румунізація між модернізацією і варваризацією” (с. 11-28) присвячений постановці проблеми, визначенню методів і завдань дослідження. До головних питань роботи належать – “як буковинські румуни розвивали ідею примусовими методами румунізувати інші етнічні групи, щоб стати найсильнішою групою в краї” (с. 19), які чинники впливали на радикалізацію вимог румунських націоналістів (с. 21). Під терміном “румунізація” автор розглядає сукупний процес зміни соціальних, економічних, правових та ментальних структур в областях Великої Румунії, які мали сильні групи національних меншин. М. Гауслайтнер виділяє три етапи процесу румунізації, а саме 20-ті, 30-ті та поч. 40-х pp. XX ст. Наголошуючи на важливості відкриття після 1991 р. українських та румунських “закритих” архівних фондів, дослідник зауважує, що “серед власне буковинських істориків не спостерігається ґрунтовного вивчення історії Буковини міжвоєнного періоду” і висловлює сподівання, що ця публікація стане поштовхом до подальших наукових розробок (с. 27).

У другому розділі “Габсбургська Буковина – полікультурне суспільство?” (с.29-82), автор звертається до визначення status quo буковинського суспільства австрійської доби. При цьому наголос робиться на формуванні поліетнічності в краї, соціальному та економічному розвитку підавстрійської Буковини, детально розглядаються національні структури та організації румунів, українців, німців, євреїв та інших груп. Як зауважує автор, “недостатньо розвинута структура буковинського суспільства, переважна більшість якого (понад 70%) була сільським, до Першої світової війни визначали відносно спокійне співжиття різних етнічних груп. І лише в площині діяльності чисельних різноманітних національних спілок та товариств спостерігався процес націоналізації соціальних конфліктів” (с. 80). Характерною ознакою в діяльності національних об’єднань було те, що чим меншими були практичні успіхи національного товариства, тим більшу роль в його діяльності відігравала тактика змов. Особливо, зазначає автор, у румунських колах плекалася роль “жертви”, хоча румунська еліта після 1861 р. була достатньо представлена в політичній владі на Буковині. Якраз саме ті румуни, які завдяки австрійській освіті вийшли зі стану селянства і скористалися благами габсбургської держави, найчастіше і нападали на неї (с. 81). Проте ця, зворотно спрямована утопія про необхідність встановлення румунської домінанти в Буковині, як це було до 1775 p., залишалася справою лише радикальних румунських націоналістів. Поряд з ними в партії А. Ончула перебували румуни, які були готові до поділу влади на Буковині з іншими етносами.

Буковину австрійської доби дослідник позначає полікультурним суспільством, оскільки до Першої світової війни тут вільно розвивалися всі культури. Зважаючи на унікальне співвідношення сил етнічних груп, жодна з них не могла підпорядкувати собі іншу. Після переходу Буковини під юрисдикцію королівської Румунії у 1919 р. якісно змінилися і стосунки між етнічними групами краю.

Проблемам інтеграції окупованої Буковини до Великої Румунії присвячений третій розділ “Інкорпорація Буковини у Велику Румунію 1918-1928 pp.” (с. 83-217). Автор зображає перебіг подій, які передували цьому періодові та мали безпосередній влив на подальший історичний розвиток. Саме тому третій розділ розпочинається детальним аналізом впливу Першої світової війни, особливо бурхливих подій осені 1918 р. – українсько-румунські погляди на майбутнє Буковини, дипломатичної боротьби на Паризьких мирних переговорах за Буковину. Неспокійна, вибухонебезпечна ситуація на окупованих Румунією у 1918 р. територіях в поєднанні із загрозою, яка випромінювалася з теренів Радянської Росії, змусили Центральні Держави визнати за Румунією окуповані області, заради стабілізації в цьому європейському регіоні. Про незадоволення політикою румунського уряду в Буковині, наголошує М. Гауслайтнер, свідчать численні петиції протягом 20-х pp. XX ст., до Ліги Націй та участі представників буковинських українців, німців та євреїв у засіданнях Європейського Конгресу Націй.

Автор витримує вже започатковану у розділі І лінію і подає детальну характеристику національним організаціям різних етнічних груп протягом першого десятиліття румунської окупації. “Між 1920 та 1928 pp. українські політики заключили союзи з усіма румунськими партіями, проте їх готовність до конструктивної роботи не мала жодних позитивних наслідків: вони залишалися протягом 20-х pp. найбільш обділеним етносом на Буковині”, – доходить відомого висновку дослідник, аналізуючи становище українців краю (с. 181). Автор порівнює не тільки діяльність національних груп краю в умовах румунізації, а й подає цікаві порівняння лівої та правої організованої опозиції до “нового порядку”. М. Гауслайтнер дійшла висновку, що праворадикальний рух в Румунії не можна характеризувати як імітацію закордонного прикладу, оскільки він був продуктом румунських відносин, навіть якщо й мали місце деякі спільні ідеологічні риси із іноземними праворадикалами (с. 214).

Період 1928-1940 pp. став в історії Румунії часом руйнації партійно-парламентських структур, політичних інтриг, запровадження диктатури, підйому праворадикальних сил із антисемітськими теоріями та економічної кризи. Цьому періоду і головним чином впливові всіх вище згаданих явищ на Буковину та реакцію на них крайових політичних та етносоціальних структур присвячено четвертий розділ “Руйнація традиційних структур наслідками криз 1928-1940 pp.” (с.219-346). В умовах економічної та соціальної кризи великої популярності на Буковині набирають соціал-демократичний і комуністичний рухи та об’єднання, які не були національно гомогенними. В них, як зауважує автор, спостерігалася велика частка українських та єврейських членів. Найбільш радикальною позицією щодо політики румунізації вирізнялися буковинські комуністи, вплив яких на громадськість краю був, проте, обмежений, оскільки з 1924 р. вони діяли в підпіллі. І хоча головна небезпека для парламентської системи Румунії виходила від правиці, все ж румунськими органами безпеки переслідувалися головним чином ліві сили, в яких вбачали “замаскованих іредентистів”.

Вперше в історіографії Буковини автор детально звернула увагу на вплив націонал-соціалістичної ідеології на німецьку етнічну групу Буковини, що знайшло, серед іншого, своє вираження в розриві після 1933 р. досить міцних німецько-єврейських взаємин. Особливо автор зупиняється на яскраво вираженому у 30-х pp. румунському антисемітизмі та реакції єврейської громади краю. Підсумовуючи складне десятиліття 1928-1938 pp., автор зауважує, що найрозрізненішою групою були євреї, хоча ані серед українців, ані серед німців єдності досягти також не вдалося. Надзвичайно трагічними виявилися для нерумунських етносів Буковини 1938-1940 pp. – період королівської диктатури та спалаху агресивного антисемітизму.

Дещо контроверсійно розпочинає автор розділ п’ятий “Знищення буковинської полікультурності 1940-1944 pp.” (С.347-425) із ствердження, що “остаточне знищення поліетнічного характеру відбулося в 1940-1944 pp.” (C. 347). Не заперечуючи трагічність подій цього періоду, необхідно все ж таки зауважити, що Буковина, як адміністративно-політична одиниця припинила своє існування, але жодну з її частин ані північну, ані південну не можна характеризувати як етнічно гомогенні області. М. Гауслайтнер наголошує, що радянські установи протягом 1940-1941 pp. хоча й не мали концепції етнічної чистки в Північній Буковині, проте депортовували переважно румунів та євреїв (С.347). Детально розглядаються в розділі питання колоборації євреїв з радянськими та партійними органами у 1940/41 pp. Ця обставина стала головним поясненням для легітимізації масового знищення євреїв Північної Буковини румунськими військовими частинами в липні 1941 р. Значна увага приділяється автором трагічним сторінкам буковинської історії – масового знищення, депортації осіб єврейської національності (С. 382 - 417). Заслуговує уваги об’єктивний, хоча й дещо поверховий розгляд українського питання в роки війни 1941-1944 (розділ 5, параграф “Становище буковинських українців у війні”).

Передостанній шостий розділ “Буковина - через призму політики” (С.427-462), автор присвятив з одного боку висвітленню проблем на завершальному етапі Другої світової війни у контексті їх впливу на події як в Північній, так і в Південній Буковині, з іншого – це спроба теоретичного узагальнення новітніх тенденцій в українській та румунській громадській думці 90-х pp. XX ст. У параграфі 6.3. “Румунізація як замінник модернізації” М. Гауслайтнер дає відповіді на поставлені у другому розділі запитання “Як змінювалася концепція румунізації між 1918 та 1944 рр.? Хто був носієм, а хто збирав плоди румунізації? Чи сприяла румунізація модернізації? Чи була етнічна чистка 1941 р. логічним наслідком невдалої румунізації?”

Ознакою національної ідеї буковинських румунів з самого початку, зважаючи на специфічні умови її виникнення, автор визначає як “спрямований проти інших етносів Буковини”. Пропагандистські теорії про інфлітрацію “чужинців” на Буковині слугували на всіх етапах румунізації засобом її легітимізації. Торкаючись сучасної наукової полеміки про природу націоналізму на Балканах, автор зазначає, що головною проблемою для суспільства на етапі його переходу до moderne є збідніння великих мас. А коли майбутнє для багатьох нічого не обіцяє, відбувається глорифікація минулого.

Джерельна база роботи є просто вражаючою із залученням величезного документального масиву із румунського, французьких, українських (ДАЧО та ДАЛО), австрійського та німецького державних архівів. Велика історіографічна частина охоплює основний масив наукових праць, які торкаються проблематики роботи. Проте впадає у вічі, що автор зовсім не була ознайомлена з публікаціями українських істориків другої половини 90-х pp. XX ст.

Праця М. Гауслайтнер без перебільшення є однією з фундаментальних серед історичних досліджень сучасного етапу історії Буковини і повинна привернути увагу як фахових істориків, так і широкого кола читачів.

Сергій Осачук

Марочкін Василь. Українське місто від ХV до середини ХVІІ ст.: звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело: історична монографія. – Toronto: Hypertext Plus, 1999

На межі тисячоліть українська історична наука збагатилася багатьма цікавими й оригінальними роботами, в яких висвітлюються різні аспекти історії України періоду пізнього середньовіччя. Вони засвідчують, якими невичерпними є можливості історика для справжнього наукового пошуку.
Відмовившись від формалізованих ціннісних орієнтацій традиційної історії, сучасні дослідники розширили предмет своїх досліджень, зокрема за рахунок суміжних гуманітарних дисциплін і міждисциплінарних галузей знань.

У цьому зв’язку, життя і діяльність мешканців українського міста в часи пізнього середньовіччя, що висвітлюються з нових методологічних позицій у новій монографії Василя Петровича Мароч­кіна, засвідчують саме ці позитивні зрушення в історіографії. Досвід становлення європейської спільноти свідчить, що звичаї і традиції народу знаходять відображення в історичній науці тієї чи іншої країни. Тому дослідження звичаєво-правових норм життя українських міщан є необхідним і актуальним.
Монографія побачила світ у видавництві “Хайпертекст Плас” за фінансової підтримки Центру Російських і Східноєвропейських Студій при Торонтському університеті та української діаспори в Канаді. Сам автор відомий дослідник історії українського козацтва, його перу належать понад 100 наукових і літературних публікацій, серед них монографія “Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті ХVІІ ст.” (Київ,1989). З 1995 р. В.П.Марочкін постійно проживає в Канаді.

Своє бачення проблем дослідження автор подав у вступній частині роботи: “Головною метою… є розкриття по суті не досліджених сторін внутрішнього життя українського міста ХV – першої половини ХVІІ ст. Значна увага зосереджена на таких важливих звичаєво-правових атрибутах, як клятва-присяга, оголошення, пошанування, стосунки в родині, що становить важливий чинник морально-етичних аспектів у повсякденному житті міського населення” (с.5).

Методологічну основу свого дослідження В.П.Ма­роч­­кін склав на грунті найновіших наукових підходів розроблених західноєвропейськими історичними школами у ХХ столітті, зокрема французькою школою “Аннали”. Такий науковий підхід до вивчення обраного предмета дослідження дав можливість автору максимально наближено розкрити механізм функціонування суспільства епохи середньовіччя із врахуванням соціальної поведінки людини, що визначалася її належністю до певного стану чи професійного прошарку. Джерельна та історіографічна база роботи справляє позитивне враження, монографія ще раз засвідчила, що фонди архівів України, Росії, Литви, Польщі, Франції зберігають надзвичайно цінну інформацію. Окрім того, автор також намагався використати у своїй праці результати досліджень вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячених названій тематиці.
Рецензована монографія складається з чотирьох розділів, у яких висвітлюються різні аспекти маловідомі або дискусійні питання історії українського пізньосередньовічного міста від періоду переходу українських земель під владу Великого князівства Литовського і Польського королівства до початку Визвольної війни українського народу в середині ХVІІ ст. включно.

Географічні рамки дослідження охоплюють міста, розміщені на території Захід­ної, Наддніпрянської та Лівобережної України, бо саме вони, за визначенням В.П.Ма­рочкіна, “мали давню історичну основу ще з часів княжої доби, що забезпечило їхнє збереження і розвиток в умовах багатовікового чужинецького панування” (с.5).

Перший розділ називається “Звичаєво-правові і мораль­но-етичні аспекти в житті українського міста ХV – першої половини ХVІІ ст.” У формуванні української ментальності, на думку В.П.Марочкіна, важливу роль має звичаєво-правовий атрибут, такий як клятва-присяга різних верств міського населення. Не менше значення в суспільно-політичному, економічному житті українського пізньосередньовічного міста мав атрибут так званого прилюдного “обволання” (тобто “обнародування”. – Авт.), який значно впливав на морально-етичні аспекти в стосунках між людьми, стаючи тим стержнем, навколо якого вибудовувався світогляд і внутрішній світ українських міщан у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. Цікавими є погляди автора на сімейно-шлюбні стосунки різних верств міського населення крізь призму правничих, морально-етичних і звичаєвих норм тогочасного українського суспільства. Важливе місце у світоглядній системі міщан посідав обряд “пошанування”, що опирався на давню традицію, “освячену віками” (с.30-36).

У другому розділі “Королівські й магістратські урядовці в містах, їхній статус, обов’язки та діяльність” В.П.Марочкін дещо відмінно від загальноприйнятої оцінки розглядає діяльність в українських містах королівських урядовців-воєвод і старост, як найвищих представників королівської влади на місцях. Головна думка про те, що ці посадові особи сприймалися переважною більшістю українського населення як представники не окупаційної польсько-литовської влади, а як законні представники королівської влади, які поставлені керувати наданими територіями і містами, є провідною впродовж усього розділу. Робиться спроба всебічно висвітлити діяльність одного з найвищих представників міського самоврядування – війта, влада і роль якого в українському місті (особливо у великих містах) була значною. Саме війт, на думку автора, був тією ланкою, що зв’язувала і регулювала стосунки королівської влади з міщанами. Детально висвітлюються в розділі й питання, пов’язані з обов’язковими повинностями, які повинні були виконувати міщани на користь міста та представників королівської влади. Так, чоловіча частина міського населення відбувала так звану варту-сторожу із захисту міста від зовнішніх ворогів, а також повинність у постачанні підвід та коней для різних потреб королівських урядовців: посольств, поштової служби тощо. Хоча в різних містах України ці повинності відбували по-різному, більшість міських громад намагалися відкупитися від цих важких обов’язків грішми.
У наступному розділі “Правничі інституції в містах на засадах магдебурзького права” розкриваються питання, які стосуються надання українським містам і містечкам привілеїв магдебурзького права, що сприяло їх значному економічному розвитку, зміцненню соціального статусу міщан, розвитку самоуправління, більш тісним зв’язкам з містами Західної Європи.

Значна увага автора зосереджена на дослідженні судової системи в українських містах і містечках у вказаний період, що будувалася переважно на магдебурзькому праві. Останнє дає можливість глибше вивчити внутрішні та найбільш важливі сторони життя різних соціальних верств міського населення, а це становить неабияку наукову цінність для дослідників. Інформація про динаміку грабежів і розбоїв в українських містах дає можливість науковцям дослідити малопривабливий, але важливий, з точки зору криміналістики, бік життя і стосунків городян, незалежно від їх соціального стану і конфесійної приналежності.

Останній розділ “Церковне життя в містах. Різні суспільні верстви міського населення” містить інформацію про важливе місце в житті мешканця українського пізньосередньовічного міста міжконфесійних стосунків. Зокрема, автор звертає увагу на таку важливу подію в житті християн України, як Берестейська унія та її наслідки. Важливу і позитивну роль в житті українського міста посідало таке соціально-економічне явище, як приплив “новопоселенців”, серед яких були вихідці із сіл та інших міст Речі Посполитої, так і прийшлі чужинці з країн Європи. Важливою і активною верствою міського населення, на думку автора, було городове козацтво, що володіло нерухомою маєтністю і становило значну соціальну та економічну категорію жителів міст та містечок. Саме завдяки козацтву полонізація українських земель не набрала «катастрофічних масштабів”, оскільки через нього польська шляхта без великого бажання селилася на Подніпров’ї. Також автор робить спробу по-новому розглянути життя і економічну діяльність у містах “жидівських кагалів”, які становили досить численну верству міського населення. Поряд з ними досліджується життя татарських поселенців, які внесли свій посильний вклад в економічний розвиток українського міста.

В кінці книги подано узагальнюючі висновки, в яких автор, підсумовуючи наведений матеріал, говорить, що життя і розвиток українського міста в ХV – першій половині ХVІІ ст. характеризується великими соціально-економічними змінами, які “властиві для перехідного періоду взагалі” (c.113). Тому роль звичаєво-правових аспектів, які пронизували всю діяльність міщан в цей період була дуже важливою.
Поглибленому розумінню матеріалу сприяють карти, світлини рідкісних документів і книг ХVІ-ХVІІ ст., музейних експонатів, які вміщені до окремого додатку в кінці книги, тому ними зручно користуватися.
Праця В.П.Марочкіна має велике практичне значення для подальшого поглиблення вивчення особливостей східноєвропейського середньовіччя. Адже в книзі міститься матеріал, який зацікавить не лише фахівців з історії середньовічної України, але й дослідників минулого Польщі, Литви, а також правознавців, етнологів, спеціалістів з міжнародних відносин тощо.

Позитивно оцінюючи працю В.П.Марочкіна, варто зазначити й деякі недоліки, що стосуються, головним чином, окремих положень викладених в розділах. По-перше, автор зосередив основну увагу дослідження на звичаєво-правовій атрибуції міст і містечок, які підпорядковувалися владі польського короля, проте загальновідомого, що у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. чимала їх кількість перебувала під владою приватних осіб, переважно магнатів. Деякі з них були такими могутніми, що їхня реальна влада переважала королівську. Зокрема, згідно з реєстрами 40-х років ХVІІ ст., тільки під владою князя Яремії Вишневецького на обох берегах Дніпра, так званій “Вишневеччині”, перебувало 54 міста і містечка, а по усій Речі Посполитій – 70, які за економічним становищем належали до одних з найбагатіших в країні, на відміну від королівських. Висвіт­люючи діяльність в містах королівських і магістратських урядовців, автор приділив головну увагу опису їх владних функцій, не даючи їм ніякої об’єктивної оцінки. Так, у висновку до третього параграфа другого розділу автор стверджує, що “війт, в силу своїх службових обов’язків і згідно з даною ним присягою, зобов’язаний був захищати і відстоювати інтереси міщан” (c.56).

Однак чимала кількість актових документів ХVІ – ХVІІ ст. містить скарги городян на свавільні дії війта та інших посадових осіб. Були випадки, коли король видавав міщанам того чи іншого міста або містечка спеціальний “глейт” (охоронну грамоту. – Авт), що мав оберігати городян від посягань війта. У наступному параграфі – “Варта-сторожа” в українському місті” підкреслюється, що “обов’язок і виконання сторожової (тобто оборонної. – Авт.) служби було поставлено на найвищий державний рівень” (С.60), проте цьому суперечить попередній висновок автора. “Огляд міських арсеналів кінця ХV – початку ХVІ ст., – пише він, – дає підстави стверджувати, що навіть у таких великих містах, як Вінниця, Житомир, Кам’янець-Подільський, Львів артилерії не було в достатній кількості” (С.60). Отже, тут автор суперечить сам собі. Обороноздатність українських міст і містечок в ХV – ХVІ ст. була вкрай незадовільною, про що свідчать численні пограбування під час грабіжницьких набігів ногайських, буджацьких і кримських татар. Дещо покращилось становище в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст., однак і в цей період українським міщанам довелося страждати від безперервних “домових війн” шляхти, які велися з метою вирішення у такий спосіб міжфеодальних питань поземельного володіння. Страшних збитків завдавали городянам також польські жовніри та наймані іноземні збройні загони, які через нестачу коштів у державній скарбниці, розміщувалися за наказом короля на Україні по містам і містечкам на так звані “лежі” (постої – Авт.), де одночасно вони виконували й функції гарнізонів.
Не можемо одночасно погодитися з висновком В.П.Марочкіна про те, що козаки “своєю діяльністю позитивно впливали на всі сторони життя українського міста в часи пізнього середньовіччя і перехідного періоду” (С.103). З останніх досліджень, присвячених діяльності козацтва не можна стверджувати, що його вплив мав для міста лише самі позитиви. Так, наприклад, С.О.Леп’явко писав: “Загалом, козацтву у якійсь мірі можна закинути такий “гріх”, як те, що його бурхливе піднесення привело до сповільнення внутрішнього розвитку селянського і особливого міщанського станів” (Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.31). Вже не будемо говорити про діяльність деяких гетьманів Війська Запорозького, які так боролися за визволення України, що до кінця ХVІІ ст. перетворили усю Наддніпрянщину з її містами на суцільну пустелю.

На жаль, шановний автор не використав праці П.В.Михайлини: Міста України в період феодалізму (До питання про становище міст в умовах іноземного поневолення в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст.). – Чернівці, 1971. – 115 с. (Див. рец.: Armstrong I.A. The American Historical Review (The American Historical Association). – 1975. - Vol. 80. - № 4. – Р.1014). У згаданій роботі міститься багато фактичного матеріалу, який вдало доповнив би другий і четвертий розділи рецензованої монографії.
Загалом, незважаючи на вказані вище недоліки, монографія В.П.Марочкіна вирізняється високим науковим рівнем і дозволяє краще зрозуміти глибоке значення звичаєво-правової атрибутики в житті населення українських міст доби пізнього середньовіччя. Також хочемо побажати автору, щоб у подальшому він звернув більшу увагу на вивчення й інших аспектів, які стосуються історії українського міщанства ХV – середини ХVІІ ст.

Павло МИХАЙЛИНА,
Андрій ФЕДОРУК