В обрядових піснях ХХ століття стали з’являтися нові мотиви та образи, присвячені борцям за державну незалежність України. Героями-персонажами таких творів у 1920-30-х роках виступали Українські Січові Стрільці, які представляли найбоєздатніші військові формування ЗУНР і УНР. Пісні з такими мотивами і образами зустрічалися на Заставнівщині у селах Веренчанка, Чуньків та інших.
Коли ж виникла і розгорнула боротьбу за незалежність Українська Повстанська Армія на Буковині, як і в Галичині та Волині, селяни почали вводити до текстів гаївок образи улюблених борців проти іноземних загарбників. За основу нових текстів бралися традиційні і загальновідомі зразки. Те ж саме стосується і мелодій. Але після одного-двох давніх рядків уся наступ­на словесна тканина пісні була цілком новою. Вона відтворювала дух часу, водночас увіковічнюючи героїзм національних волонтерів незалежності і соборності.

Подібно до багатьох інших повстанських пісень, у веснянках дотичної тематики звучать ідеї єдності Буковини і Галичини, а також інших реґіонів України. Як зразок розглядуваних творів можуть послужити два варіанти гаївки “Зелененькі огірочки, завивайтеся”. Їх, незважаючи на постійний політичний нагляд, записав відомий історик і фольклорист Григорій Дем’ян у селі Веренчанці Заставнівського району Чернівецької області. Варіант А записано 7 жовтня 1978 року від Параски Свищ, дочки Костянтина, 1895 р. н., варіант Б записано 11 вересня 1977 року від Мафти Оліївської, дочки Василя, 1912р.н. Обидві виконавиці називали ці пісні “перепелоньками”. Треба віддати належне й мужності веренчанських селянок (а збирачеві тим паче!), які, знаючи, що за спів таких творів можна було б потрапити, принаймні, на декілька років до в’язниці, все-таки (правда, кожна окремо і без зайвих слухачів) проспівали для запису ці відверто самостійницькі і гостро протиокупаційні твори. У варіанті А співається:

Зелененькі огірочки, завивайтеся,
Бандерівці молоденькі, в бій збирайтеся.

Із півночи на нас сунут шміраки, шміраки.
Так їм дайте, вби губили й кірзаки, кірзаки.

Огірочки зелененькі угору ся в’ют, в’ют,
Бандерівці молоденькі диких зайдів б’ют, б’ют.

Б’ют на долах, б’ют у горах, аж з них пір’я летит,
І по лісах, по вертепах лютий ворог лежит.

Повстанчики молоденькі з-над Дністра, з-над Дністра,
Я вам паску на Великдень принесла, принесла.

В них провідник “Боєвір”,”Боєвір”,”Боєвір”
До Дністра жене голоту аж із гір, аж із гір.

Не дасть стати й за Дністром, й за Дністром,
Він влаштує їм розгром, їм розгром, їм розгром.

Від Галичє наступає славний “Сталь”, славний “Сталь” –
Затремтів на Буковині злий маскаль, злий маскаль.

У Дихтинци “Сталь” побив штаб Чека, штаб Чека,
Вся сексотня у райцентри з сіл втіка, з сіл втіка.

Заберуться у Росію й маскалі, маскалі
З української землі, з української землі.

Зелененькі огірочки, завивайтеся,
Бандерівці молоденькі, д’нам вертайтеся!

[Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп.2. – Спр. 451. – Арк. 35].

У варіанті Б “бандерівці” замінені “повстанчиками”, і цей текст трохи стягнутий.

Зелененькі огірочки, завивайтеся,
Повстанчики молоденькі, в бій збирайтеся.

Із півночи на нас сунут шміраки, шміраки.
Так їм дайте, вби губили й кірзаки, кірзаки.

Огірочки зелененькі угору ся в’ют, в’ют,
Повстанчики молоденькі диких зайдів б’ют, б’ют.

Б’ют на долах, б’ют у горах, аж з них пір’я летит,
І по полях, по вертепах лютий ворог лежит.

Повстанчики молоденькі з-над Дністра, з-над Дністра,
Я вам паску на Великдень принесла, принесла.

В вас провідник “Боєвір”,”Боєвір”,”Боєвір”
До Дністра жене голоту аж із гір, аж із гір.

Не дасть стати й за Дністром, й за Дністром,
Він влаштує їм розгром, їм розгром, їм розгром.

Від Галичє наступає славний “Сталь”, славний “Сталь” –
І тремтить на Буковині злий маскаль, злий маскаль.

Утікають у Росію маскалі, маскалі
З української землі, з української землі.

Зелененькі огірочки, завивайтеся,
Повстанчики, з перемогов д’нам вертайтеся.

[Архів ІН НАНУ. – Ф. 1. – Оп.2. – Спр. 451. – Арк. 36].

В обидвох варіантах головними збірними образами є: у варіанті А “бандерівці”, а у варіанті Б – навіть пестливе “повстанчики”. Але поряд з цим є й персоніфіковані образи “Боєвіра” і “Сталя”. Перший з них – Мирослав Кіндзірський, походив із села Чорний Потік Заставнівського району, а під час дій УПА працював окружним провідником ОУН Буковини. Загинув 29 грудня 1944 року у селі Васловівці тепер Заставнівського району Чернівецької області [3, 311]. Не випадково у цій же гаївці названий і “Сталь” – Василь Савчак, родом із села Ямниці Івано-Франківської області в Галичині. Після смерті М.Кіндзірського – “Боєвіра” він очолював окружний провід ОУН Чернівецької області. Ставлячи поряд двох провідних діячів повстанського руху, творці гаївок підкреслювали не лише потребу, й практичну користь єднання державницьких сил України з різних реґіонів.

У цих гаївках відбите ставлення селян до подій, що відбувалися в краї. Влучно показано всенародну підтримку народних мас визвольної боротьби ОУН і УПА:

Повстанчики молоденькі з-над Дністра, з-над Дністра,
Я вам паску на Великдень принесла, принесла.

Саме завдяки такому ставленню основної частини українського населення до бандерівського руху його збройна та ідейно-політична боротьба тривала до початку 1960 років. Надзвичайно прихильне ставлення переважної більшості селян, робіт­ників, ремісників та кращої частини української інтелігенції виявилося і в тому, що про повстанський рух 1940-60-х років виникло і досі побутує більше народних пісень різних жанрів, ніж про будь-який інший період в усій минувшині нашого народу [2,578]. Доцільно лише згадати, що повстанських пісень уже зафіксовано тисячі (дві тисячі – лише в Г. Дем’яна), а народних оповідань-меморатів і переказів є без найменшого перебільшення мільйони [4,1216], [1, 86]. Для підтвердження цього висновку досить нагадати, що учасників боротьби ОУН і УПА та їх активних прихильників налічується не менше 700 тисяч. Про кожного з них є принаймні по декілька оповідань-меморатів та переказів. Про визначніших народ склав десятки, а то й більше таких творів. Отже, це дає підставу говорити про мільйони зразків повстанського оповідного фольклору.

Повстанські гаївки зафіксовано і в інших реґіонах України. Так, Г.Дем’ян 4 листопада 1991 року записав у місті Львові повстанську гаївку “Браття-сестри, кругом станьмо” (із села Малий Полюхів Перемишлянського району Львівської області). Йому ж належить запис іншої повстанської гаївки “Вербовая дощечка лежала” (записана 10 серпня 1980 року в селі Старяві Старосамбірського району Львівської області.

Твори відповідної тематики зафіксував також львівський науковець Євген Луньо у райцентрі Яворові та селі Наконечному цього ж району. Записували їх також інші збирачі та дослід­ники-фольклористи в різних реґіонах України, серед них й відомий збирач Михайло Іванюк з Вижниці [3, 311].
Новотвори ХХ ст., особливо ті, що пов’язані з визвольною боротьбою 1940-1960-х рр., багатьма мотивами перегукуються з оповідним фольклором, особливо з народними оповіданнями-меморатами. Їх буковинські зразки лаконічно, але дуже змістовно проаналізував і високо оцінив один з найвизначніших сучасних фольклористів України С. Мишанич [ 5, 205-207]. У своїй праці “Усні народні оповідання: Питання поетики” дос­лідник порівняв зразки, які записав Г. Дем’ян у с. Кадубівці Заставнівського району від Євдокії Зайчук, із новелами В.Стефаника: “Меморати Є.Зайчук - це ланцюг епізодів, часом зі вставними історіями [...]. Якщо шукати літературну паралель стилеві Є.Зайчук, то не можна не згадати “коротких, сильних і страшних” новел В.Стефаника” [5, 207].

З таким же самим хистом Є.Зайчук розповідала й про українських повстанців та, на жаль, тоді її розповідей не можна було записувати, щоб не піддати небезпеці й волю як інформаторки, так і записувача.
Нині перед українськими фольклористами та збирачами-аматорами, без яких не було б такого інтенсивного руху української фольклористики, лежить відповідальне і необхідне зав­дання: негайно визбирати пісенний та оповідний повстанський фольклор Буковини, щоб донести до нащадків правдиву історію українського народу.

Література:
1. Дем’ян Г. Вибрані зразки оповідного фольклору про Степана Бандеру та його родину // Воля і батьківщина. – 1999. – №1 (14/30). – С.86-90.
2. Дем’ян Г. Видання українських повстанських пісень // Записки наукового товариства ім. Шевченка. – Т. СС ХХХ. – Львів, 1995. – С.578-587.
3. Дем’ян Г. Гуцульщина у визвольній боротьбі ОУН і УПА: Нарис історії та фольклористики // Історія Гуцульщини / Гол. ред. М.Домашевський, заст. гол. ред. Н.Біблюк. – Львів: Логос. – С.274-434.
4. Дем’ян Г. Праця для своєї нації безсмертна // Визвольний шлях. – 1999. – Кн.10 (619). – С.1216-1220.
5. Мишанич С.В. Усні народні оповідання: Питання поетики. – К.: Наук. думка, 1986. – 328 с.

Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стає тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість здатна відчути художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність як джерело самовдосконалення. Гостра публіцистична дум­ка в цьому просторі самоосмислення стає міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища в загаль­нонаціональному контексті. А коли це мистець такого масштабу, як Ліна Костенко, вважаймо, що нації пощастило. Поет і громадянин, дивовижний соціолог і культуролог, вона сьогодні визначає параметри дифузійного процесу у сфері української культури.
Залишаючись найпотужнішим каналом передачі культури з давнини через сьогодення в прийдешні часи, освіта має виз­начити своїм засадничим завданням мобілізацію національних і вселюдських традицій виховання цілісної, високодуховної, гуманної особистості, гідної свого покликання.

Об’єктивний погляд на рятівний національний генотип сьогодні засмучує. Традиційні механізми передачі в часопросторі колективного підсвідомого, як могутнього досвіду самозбереження й самооприявлення, перетерпіли тривалу руйнацію. В деструкції генофонду нації печальну роль відіграла й наша сис­тема освіти, зорієнтована на механічне накопичення інформації та трансформацію людини у виробничу функцію.
Потужним дзвоном застороги прозвучали на всю Україну пристрасні й різкі до болю „діагнози” Ліни Костенко:

Це вже ніхто, ні нація, ні люди.
Історія зіграла в нічию.
Одурені і ті, що одурили.
В лісах душі заводяться горили.
На зміну гуманістам приходять гуманоїди.
У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.
Страшна ціна духовної інфляції [3, С.1-2].

Категоричність присуду аргументована і виправдана: загроза деградації досягла межової позначки.
Еманація духовності, ентропія національної культури були закономірним наслідком такого споживацького ставлення до людини. Оскільки духовність є найбільш людяне в людині, є не лише суттєвою, а й сутнісною, визначальною ознакою, то втрата її означала фактичне зникнення тих пластів людської психіки, у яких шифрувалася й кодувалася жива пам’ять роду й народу.
Втрата моральної традиції привела до тоталь­ної безвідповідальності перед часом:

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв,
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на „ти”.
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
У колективних нетрях самоти [3, С.1-2].

Отож, перед нами знову постала проблема необхідності відродження й повернення до активу національних духовних цінностей, гуманістичного спадку української культури, що повер­тає почуття гідності й доцільності буття окремого індивіда й усього народу.
Ця культура справді здатна скорегувати систему оптичних дзеркал, про яку йшлося у пристрасній лекції Ліни Костенко “Гуманітарна аура нації”, виголошеній перед студентами Києво-Могилянської Академії. Може, вперше в сучасному українсь­кому мислительному просторі так чітко окреслено параметри нашої гуманітарної драми та шляхи їх подолання:
“Кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті” [1, С.7].

Уже з цього висловлювання розуміємо суть якісних змін духовного простору сьогодення як сфери оприявлення й розуміння нашого національного надбання. Зауважимо, що своєрід­на світоглядна ситуація останніх десятиріч до здобуття незалеж­ності в Україні зумовила такий характер гуманітарних дос­ліджень, коли прийнято було говорити про українську культуру, не торкаючись її національного змісту. Звичною стала аномальна ситуація, коли національне й культурне, будучи виявом однієї сутності, існувало відчуженим одне від одного. Не брався до уваги самоочевидний факт, що культура – це спосіб життєдіяльності, самоорганізації й саморозвитку народу, об’єднаного спільністю світопочування й світотворення.

Позірно-святкове декларування себе заводило народ у нетрі самообману, де ми нібито були, а насправді – лише фіктивно:

Така до слави приналежність.
Така свобода і пісні:
Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні [3, С.1-2].

А справді: були всесоюзні фестивалі, ми демонстрували свій невмирущий „гопак”, і вишиванки, і ентузіазм – так само невмирущий. А за тією святковою завісою щезало найсуттєвіше – наша самість у власному часопросторі.
Виходячи з вище сказаного, дозволю собі дещо ширше представити роздуми Ліни Костенко, народжені з глибокого розуміння причин нашої національної біди. Мені думається, що ґрунтовнішого заглиблення в аналіз самих понять “нація” й “національне” ми не маємо. Тим виразнішим постав аналіз названих проблем, що їх зроблено блискучою поетесою й дивної сили літературознавцем.
Вчитуєшся і відчуваєш температуру виголошеного:
“Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі не відбув­ся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш політичний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано, – українським народом… Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу” [1, С.9-10].

Як бачимо, ота мужня правда Ліни Костенко – чи не єдиного мужчини в новочасній соборній Україні – не безапеляційна конс­татація. Це аналіз і синтез поетичного бачення національної драми:

На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостять п’єдестал.

Купуй, купуй, купуй! – чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! – впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лише ми ще на старті
А на шляху – то прірва, то стіна [3, С.1-2].

Трагізм світосприймання знедержавленого народу, котрий перебуває на маргінезах історичного буття, авторка розглядає з точки зору ретроспективи в культурологічний простір нації, в якому генерувалися духовний досвід, витримка, мужність народу. Все це забезпечило українцям можливість вистояти в нелюдських випробуваннях:
“Не буду вдаватися в теорію питання…, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколіннями на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог­ на планеті подарував саме українцям” [1, С.10].
Позиція Ліни Костенко концентрується на думці: логіка розвитку гуманітарного пізнання світу відображає масштаб і культуру смисложиттєвих пошуків людини, її вміння витворювати й зберігати власне “Я”.

Акцент – справжньою культурою є культура живого народу, чиї смисло-буттєві пошуки визначаються логікою його життєтворчості, є знаком процесу національного самовдосконалення в єдності зі світом – опирається на бачення поетесою й дослід­ницею необхідності корекції системи дзеркал, котрі транслюють образ Вітчизни в світові простори. Лаконічна формула зачепила нашу душу попередженням:

Не шукаймо досконалих ліній
у кривому дзеркалі опіній [3, С.1-2].

В усній промові цю тезу Ліна Костенко розшифрувала деталь­но: “В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі…”[1, С.12-13].
Мудрість і безжальність оцінок авторки має за мету опритом­нювати нас, націлюючи на духовний поступ.

Ми у просторі чи в прострації?
Деградуємо чи грядем?
У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.
У нас уже розікрадений наш Едем.
Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.
Всі цивілізації будуть вже старі, –
А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.
І сюрчатиме сюрчик на кожному пустирі [3, С.1-2].

Зрозуміло, що такий діагноз має гіркий присмак. Але ж лікувати хворобу бездуховності й бездумності мусимо в стресовій, справді, межовій ситуації, коли класичне „бути чи не бути” вже втрачає хистку надію першої частини фрази. Це і є справж­ній біль, оприявлений заради того, що визначає сенс життя художниці:

І щось в мені таке велить
Збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
Що це і є, напевно, Україна [2, С.209].

Дозволю собі ще одну розлогу цитату, бо вона може стати програмою пошуків для кожної мислячої людини, тим більше для педагога:
“Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою території, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичайних схем. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.
Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її створювався віками…
Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців” [1, С.30].
Окресливши параметри згущеного думання Ліни Костенко, відчуємо їх скристалізовану сутність: особливість гуманітарного пізнання світу в контексті історичного часопростору криється в тім, що істина буття, як глибинна проекція пізнаваного, відкривається й осягається людиною тою мірою, якою здатна прийняти чи увібрати в себе душа індивідума суголосно її мас­штабам і рівню досконалості.

І знаки питання на цьому шляху мусить ставити мистець:

В минулому у нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?! [3, С.1-2]

А коли ці питальні інтонації потверджуються окличними, енер­гія авторського переживання прискорює шлях до адресата.
Особистість долає шлях самоусвідомлення і самооприявлення успішно лише тоді, коли реалізує потенцію бути самою собою. Світ рідної культури з його потужним комплексом можливостей і варіантів успішної самореалізації особистості залишається попри різного роду зазіхання на його чистоту і природний незнищенний магнетизм тим живильним простором, входячи в який українська людина має змогу віднайти себе. Сфера культури – це найважливіша сфера забезпечення життєдіяльності як окремого індивідуму, так і цілого народу. Вона – джерело нашого сенсу, національної динаміки, вдосконалення.

Крім цього, довершеність і неповторність української культури, що формувалася і вигранювалася протягом тисячоліть, є передумовою визнання світом нашої історичності, нашого активного тривання в духовному часопросторі. Саме українська культура з усім комплексом її складників – від фольклору до її сучасних постмодерних проявів – забезпечує нашу значущість у загальнолюдському духовному контексті. Саме вона складає основу нашого безперервного діалогу з цивілізованим світом.
Отже, за такої потужної системи самовдосконалення, яка успішно витримала випробування часом в контексті складних історичних колізій, наше завдання сьогодні зводиться до наступного – наблизити українське серце до її життєдайної сфери, відшукавши шляхи переакцентації духовних цінностей. Домінуючі нині акультурні явища необхідно швидко перевести з активу в нейтрал. Необхідно прискорено вивести їх з поля дії світоглядних обширів як окремої особистості, так і всього суспільства. Етично-естетичні смисли, які закодовані в рідному культурному просторі, мають активізуватися з метою розбудови повноцінної світоглядної бази. Лише за таких умов українсь­ка людина може мати завтрашній день, бо глибоке відчуття нею гуманістичного контексту мистецько-духовного надбання народу уможливить її творче осягнення висхідної спіралі самовдосконалення, розуміння явищ життя як розгортання єдиної Істини.

Погодьмося ще з одним твердженням Ліни Костенко: “Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру нації”[1,С. 31].
Це допоможе нам самим вчитися думати без догматів, вчитися почувати щиро й шляхетно, відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духовного відродження нації і моральним обов’язком кожного.

Література:
1. Костенко Л. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. – Видавничий дім „КМ Академія”, 1999. – 32 с.
2. Костенко Л. Вибране. – Київ, 1989. – 599 с.
3. Костенко Л. Коротко, як діагноз // Літ. Україна. – 14 жовтня 1998. – С. 1-2.

Тематично розмаїтий публіцистичний доробок Т.Галіпа і нині заслуговує на пильну до себе увагу. Насамперед тим, що дає можливість зіставити два безперечно схожих своєю складною проблематикою часових зрізи (тогочасний і нинішній) – тематика Галіпової публіцистики вочевидь проектується в сьогодення.

Розглянемо ту її частину, що знайдена досі, дотримуючись хронологічного принципу. Спершу ознайомимося з публікаціями, якими письменник долучився до гостро актуальної в 90-ті роки ХІХ ст. на Буковині боротьби між народовсько-українським табором та москвофілами.

Спрямовані проти них його злободенні публіцистичні статті, памфлети, з’являються поряд із виступами І. Франка, С.Смаль-Стоцького, О. Маковея, Є. Пігуляка та ін. на сторінках тогочасної прорусинськи налаштованої періодики, в німецькомовній пресі. Написані вони зі знанням справи, логічно переконливі й доказові і, як завжди, – яскраво белетристичні.

“Віршована злоба дня” [6] стала відповіддю на супліку москвофіла Д. Вергуна у поезійці “Другу” [5] з присвятою “.М.Г-пу”, яку й продублював Галіп, підписавши свій “малий фейлетон” саме цим криптонімом. Однак, будучи ворогом особистої суперечки, письменник переніс її у план принципово ідейної полеміки. Галіп адресує політичному опонентові інвективу, в якій дає відсіч його безпідставним твердженням і викриває москвофільство як явище, вороже Україні-Русі. Нагадаємо, що письменник, замолоду потрапивши на короткий час у тенета москвофільства, добре знав його зсередини.

Із листа до О. Маковея від 1 листопада 1895 р. дізнаємося, що Теодот Галіп вважав свою відповідь “на ту писанину” виконанням морального боргу перед українсько-руською громадою. Він мав надію, що цим сприятиме “усвідомленню умів”, виходу з тієї плутанини, яка не дає зробити рішучого кроку наперед [7].
Саме “посланіє” Вергунове Галіп назвав “заморочуючим хаосом, без розумного початку, а з смішним, самонадійним кінцем”. Він проаналізував ту “віршовану злобу дня” ґрунтовно і досить емоційно, вдало використавши діалогізовану форму викладу, де фрагменти цитат чергувалися з гостро полемічними Галіповими заувагами.

При цьому він жодним чином не порушує правил еристики. Натомість бачимо застосування аргументованої наступальної тактики, послідовне дотримання принципів обґрунтування, дисциплінованість думки – прийоми, які засвідчують майстерне володіння мистецтвом полеміки.
Що ж до жанрової приналежності, то “Віршовану злобу дня” можна визначити як памфлет з огляду на призначення, а також на наявність таких стилістичних особливостей, як експресивність, згущена до сарказму іронія, ораторські інтонації.

Викриваючи тих, хто стоїть за автором “Злоби дня” і по-єзуїтськи розбалакує про “правду, истину, свободу”, Галіп виводить на світло так звану славетну спілку, для котрої “євангелієм свободи” є “Московскія Вhдомості”, талмудом справедливості – “Кіевлянинъ”, а кораном етичної істини – “Варшавскій Дневникъ”. І уточнює: “Ті самі “Московскія Вhдомості”, що жадали урядового знесення свобідномисленної московської преси, той самий “Кіевлянинъ”, що живиться нападами на душу пригнобленої українсько-руської народности, той самий “Варшавскій Дневникъ”, що проповідує денаціоналізацію привислянських славян”. Брехлива сутність тенденцій москвофільської когорти спричиняє подальшу, сповнену обурення авторську риторику: ”Однак знесення свобідномисленної московської преси буде зватися побідою свободи; напастовання українсько-руської літератури буде відтепер величатися справедливостию (правдою), а насильна денаціоналізація – етичною истиною. І се все стане, нарешті, законом! Такої “правди, истини, свободи” бажаєте ви? Такої кривди, брехні та неволі?!…”

Памфлетист використовує досить різноманітний арсенал полемічних засобів, особливо якщо зважити, що це перша спроба освоєння жанру тоді 22-річним письменником.

Він застосовує такі засоби мовностилістичної полеміки, як включення в цитований текст сатиричного коментаря (“Искони рускія начала” – темнота, забобони, батіг – у небезпечності!”), тлумачення справжнього змісту демагогічних фраз опонента (“для него ли (пhвца) поношенья нашей Руси дорогой лиш слова и звук пустой без обиди, без значенья?” – […] Тут не говориться про зневагу тої Руси, що на просторі від Бескида аж по Низ ріжним людям “носить воду”. Се тут говориться про ту Русь, що побудувала собі золоті кремлі, котрі захистили її народність і затвердили її могучість”).
Вдається Галіп і до контамінації власної мови з мовою опонента (при цьому авторський елемент містить виразну оціночну інтерпретацію) та удаваного самоприниження, а насправді – глузування з москвофілів.

Статею “Гадки бувшого москвофіла”, поданою під псевдонімом “Т. з-над Прута” у “Буковині” за 1896 р., Галіп продовжує розставляти крапки над “і” у своїх стосунках з москвофільством. Принагідно зупиняється на таких важливих, пекучо актуальних тоді питаннях, як значення єдиного правопису для розвитку народності й мови – “відрізняючої ознаки народу”, подає оцінки деяких подій та осіб (зокрема, діяльності професора С. Смаль-Стоцького задля національно-культурного відродження українців, а також провокаційного купчанківського віча 1892 р.).

Завбачливо і справедливо відділивши москвофілів російських, які перебувають на реальному ґрунті, від їхніх прихвоснів – москвофілів австрійських, він зосереджує критичну увагу на останніх. “Тут москвофільським змаганням (тому що вони після мого переконання противні добру і успіху нашого народу) від мене пощади жадної не може бути. А то тому, бо у нас обставини такі, що москвофіли жадної реальної роботи не творять, а тільки страшенно бороздять, киринять, гамують і спиняють розвій, а тим самим і добробут і щастя руського народу. І час би вже послідний сего гидкого рака на нашім тілі вирізати”.

Зауважимо, що в оцінках москвофільства Галіп перегукується з поглядами багатьох тогочасних прогресивних громадсько-політичних діячів. І не лише галицько-буковинських. Зокрема, у “Листах з України Наддніпрянської” П. Вартового (Б. Грінченка) читаємо: ”Москвофіли австрійські є найлютіші вороги всьому вкраїнсько-руському і з сього погляду поєднання між нами і ними не може бути ніякого: ми з ними вороги єсть і будемо” [4].

У розділі “Москвофільство – партія мертва” Теодот Галіп визнає безсумнівні істотні досягнення за останній час українсько-руської партії, справедливо вважаючи їх доказом “жизненнос­ті напряму” і його націленості в майбутнє. Натомість москвофільст­во у всіх своїх заходах здавна терпить “рішуче фіяско”. Отже, не без певної іронії висновковує автор, “або партія москвофільська в собі гнила і позбавлена жизненної енергії, або обставини внішні не дають їй дихати, гальмують і спиняють її розвій… Припімнувши, що ся партія з особливим уподобанням любить називатися старою, мені насувається на гадку, мовби она пережила свій вік і була близькою смерти, а в такім разі можна її уважати з погляду на слабі сили і з огляду на наступившу вже у неї смерть моральну – партією мертвою” [9].

До слова, аналогічну оцінку цієї проросійськи налаштованої політичної когорти завважуємо не лише в публіцистиці, але й у художніх творах Т. Галіпа, зокрема в соціально-сатиричній мініатюрі “Москвофіл”. У страшному сні її ліричний герой натикається на “тіло мерця, ні ще не мерця… тіло дрижить у передсмертних судорогах. Одежа на нім напів воїна-борця, напів весельчака.” “Та чого воно дрижить?” – не перестає дивуватися сплячий. І завваживши кров, що текла потоком із шиї, скрикує: ”У него ж прецінь голова відтята!” “Ні, брате,” – озивається поважний старець, що немов виріс біля нього, – “у него таки голови не було…” [10]. Так, уже через яскраву алегорію, письменник виказує власне бачення австрійського москвофільства, первісно абсурдного й приреченого.

Особливо підкреслимо розважливу об’єктивність у Галіпових оцінках розмаїтих явищ та подій. Рішуче засуджуючи австрійську “фалянгу кацапствуючих поклонників царя-батюшки, котра, не знаючи язика московського і не силуючись навіть його знати, бавиться тільки в політику, не розуміючи ідеї москвофільства і видячи головну задачу свого життя в обкиданні болотом партії народовців”, – письменник, однак, чітко вирізняє якісно відмінне від австрійського москвофільства москвофільст­во ідеальне, більше причетне до самого російського народу, а не до його недолугих адептів. Водночас у Галіпових судженнях немає сліпої апологетичної любові до єдинокровного, що пробачала б йому видимі вади. Так само чесно визнає публіцист відсутність єдності в руськім таборі, а також наявність нелицарських випадів на адресу противників. У цьому зв’язку він вважає доречним нагадати українцям-русинам, що вони насамперед “люди, потім слав’яни (винні братерську любов не лишень непризнаючимся до слав’янства полякам, але й “гнобителям слав’ян” москалям), а вкінці вже русини, що себе не повинні менше цінити, як других”.

Наприкінці свого досить розлогого викладу Т. Галіп закликає москвофілів-земляків, не чекаючи, поки час навчить їх розуму, не витрачаючи сил на неможливі і тому безумні свої мрії, віддати ці сили народові, чиїми синами вони, врешті, є.

У світлі окресленої проблеми доцільно звернутися також до мемуарів письменника “З моїх споминів” [8]. У розділі з промовистою назвою “Тіні Москви” Т. Галіп детально аналізує причини проросійської пропаганди на Буковині, її механізми і засоби, зокрема, потрактовує діяльність Григорія Купчанка. У своєму часописі “Русска правда, Мужицька газета” цей сумнів­ної репутації журналіст вихваляв російські порядки, переконував буковинців, які на той час уже відчули земельний голод, що в Росії є вільні для переселення землі. Добрий знавець не тільки народної мови, але й психіки місцевих селян, Купчанко всіляко намагався посилити їхній потяг до того “танцюристого раю”, де, як він стверджував, можна жити, “приспівуючи”. Згадує Галіп і таких проросійськи настроєних агентів, як автор двотижневика “Православна Буковина” Козаркевич, редактор місячника “Наука” Козарищук та ін.
Не без гумору розповідає письменник про “Общество Буковіна”, яке згуртувало довкола себе в однодумство буковинських і галицьких студентів. “Врешті діяльність цих “юношей” полягала в тому, що вони роз’їжджали по попівських домах зі своїм хором, який, до речі, співав виключно українські пісні за збірником Матюка, а після ситого яствія підносили многолітствіє доматорам, гостям, а при підвищенім настрої і батюшці цареві”. Під час виборів до сейму вони агітували за москвофільських кандидатів, хоча успіх був незначний, а намагання говорити російською мовою інколи доводило до курйозів [8].

Своєрідним дзеркалом запеклої боротьби між народовцями і москвофілами Галичини та Буковини, розпочатої ще в 40-ві рр. ХІХ ст., було правописне питання. Т. Галіп займав щодо нього принципову позицію. Він, подібно до І. Франка, С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, О. Маковея, незмінно залишався прихильником фонетичного правопису, аргументовано роз’яснюючи причини неприйнятності правопису етимологічного і гостро критично відгукуючись про москвофільську тарабарщину.

Чому москвофіли зупинились на такій мовній плісняві? Чому вони не пишуть справжньою російською мовою? Причина тут, на думку Галіпа, в тому, що вони або бояться когось чи чогось, або хочуть несвідомих туманити і в мутній воді риби ловити, або, врешті-решт, використовують тарабарщину як заслону “скудности своего знания”, аби “яко москалі не виставити собі в московській мові свідоцтва убожества”.

Далі він небезпідставно зауважує: проти “благоденствия” літер “ы”, “ъ“, “h“ розвиток власного народу в “юродивих поклонників букв”, мабуть, нічого не значить. Саме через те й багато справедливого обурення та сарказму в його словах, звернених до захисників етимологічного письма.
Роздумуючи над правописною проблемою, Т. Галіп цілком слушно зазначає: “Нарід без одностайної правописи рівно що без жадної”. З головних причин занепаду українсько-руської народності в минулому він виділяє “нашествие” етимологічних правописів, яких була “тьма тьмущая”.

До 1893 року, тобто до офіційного обнародування фонетичного українсько-руського правопису, наш народ, за метафоричним висловом письменника, був подібний до душі без тіла. “Я думаю, що не ошукаюсь, – доходить висновку Галіп, – віщуючи, що чим ширше і глибше пустить сеся правопись корінь у нашім народі, тим більше змогутнієм, розвинемось, здужаєм стати супроти тих, що хотіли б нас об’єднати з чужим народом (головно московським або польським)” [9].

Цей прогноз, зроблений понад століття тому, вже підтверджений часом, не може не знайти відгуку в серці небайдужого сучасника й сьогодні, коли питання правопису знову – в центрі загальної уваги.
Не менш актуально звучать і публіцистичні виступи Т. Галіпа, вміщені у пресових органах радикальної партії “Народна справа” (1907-1908) та “Громадянин” (1907-1910).

У мемуарах “З моїх споминів” Галіп зазначав, що видавав їх “власним коштом і за своєї редакції”, хоча підписувались різні співпартійці (Н. Бігарій, Ю. Сербинюк), а у першому числі “Громадянина” як видавець вказаний Ілько Попович.

Статті Т. Галіпа, тоді керманича радикальної партії Буковини, отамана буковинського “Союзу Січей”, голови товариства “Українська воля”, - це роздуми письменника-патріота, національ­но мислячого, свідомого свого призначення розплутувати тугий клубок наболілих громадсько-політичних, соціально-економічних та культурних проблем: становлення українства як нації; пробуд­ження громадянської самосвідомості (боротьба з буковинським абсентеїзмом), складнощі аграрної політики, її взаємозв’язок з економікою і державною політикою, національно-культурна праця як засіб підвищення відпорних сил (резистентності) українського організму, міжпартійні стосунки та ін.

Примітка від редакції першого числа двотижневика “Народна справа”, який побачив світ 1(14) грудня 1907 р., запрошувала до співпраці “поступових українців на Буковині і поза Буковиною” і констатувала: “Нашим гаслом є поступ, свобода і добробут українського народу”.

У вміщеній тут редакційній статті під заголовком “Нова газета” наголошувалося на доконечності заповнення великої прогалини в політичнім житті краю, якою є брак незалежної газети. За основне завдання нового друкованого органу ставилося належно висвітлювати роботу національних інституцій, усієї української громади.

Одразу ж за передовицею подано статтю-огляд Т. Галіпа “Мужицька політика” (1907), яка не лише засвідчує авторську обізнаність з проблемами буковинського селянства, а й виявляє глибоке їх розуміння, а водночас – бачення шляхів розв’язання. Безперечно, привернення загальної уваги до проблем села уже в першому числі часопису радикалів – крок досить дипломатичний і стратегічно перспективний: кожна партія воліла б залучити у свої спільники майже три чверті тодішнього населення Буковини. І невдовзі радикальна партія матиме право заявити: “Ми партія мужицька, яка боронить культурні, економічні й національні інтереси мужиків, і в тім напрямі буде все щиро поступати. Хто працює щиро, не лукаво, той не є ворогом народа і нашої партії, і з такими людьми ми зійдемося” [19].

Т. Галіп наголошує на відмінностях між Чернівцями, що презентують “європейську культуру, і то в німецькім одязі”, і невеселою дійсністю буковинського села з його старосвітським виглядом, закуреними стріхами і багатолюдними шинками, з якими ще дуже слабко конкурують читальня і школа. Міська влада, пише він, згадує про величезну масу сільської людності тільки побіжно: “Мужик, а надто руский, кажуть, не доріс до культури; він нехай добивається лучшої долі як сам знає”.
Оскільки буковинські хлібороби фактично не вирізняються між собою майновим становищем, ідеали мужицької маси, вважає публіцист, однакові: це земля, воля і просвіта. Селяни бажають розширення їхньої земельної власності, і тому є природними противниками велико- земельних капіталістів, а заразом і прихильниками заходів, які мають на меті припинити “розгін капіталізму взагалі”. Отже, поступово-прогресивне селянство бачиться Галіпові прибічником вільнодумних змагань, спрямованих на здобуття рівних прав і свобод. Однак він справедливо підкреслює різницю між мужиком-хліборобом і робітником-пролетарієм, які розходяться “у своїй вдачі”, і психологічно точно узагальнює: “Мужикови, а надто українському, все дорогим зос­танеться “садок вишневий біля хати” і “своя хата, своя воля”, а се буде мати вплив на весь хід дальшого економічного розвою”.

Тогочасний стан аграрної політики в краї і в державі загалом Т. Галіп оцінює як такий, що не відповідає навіть найскром­нішим прагненням селян.
Закон, констатує автор огляду, не дбає про охорону мужиць­кої земельної власності, що засвідчує, зосібна, ліцитація (розпродаж з торгів), і слушно зауважує: “А якраз задачею поступової держави мусить бути дбайливість про се, щоб дати спроможність жити і заробляти громадянам держави”.
Тут письменник співзвучний з поглядами відомих тогочасних публіцистів і громадських діячів, зокрема Ю. Бачинського: “…Централістична Австрія [...] почала щораз менше відповідати інтересам її поодиноких колоній і щораз більше ставати запорою в їх дальшім економічнім і культурнім розвитку. Австрія почала тратити щораз більше рацію свого існування” (1895) [2].

Зупиняється публіцист і на проблемі еміграції, причиною якої вважає відсутність у краї промисловості. Зарадити цьому можна, на його думку, проводячи справедливу тарифну політику, а саме: ввівши дешеві тарифи на залізничні перевезення, позаяк вугілля доводиться довозити з Чехії.
Галіп визнає тенденційною політику депутатів з польського “Кола” і з обуренням витлумачує: “Оба краї (Галичина і Буковина. – О.К.) не сміють мати свого промислу, бо так треба віденським і празьким фабрикантам, котрі збувають у нас свої товари з великим для себе зиском; в заміну за те польське “Коло” має виключний вплив на “краєву” політику Галичини, а (потиху) й Буковини”.
Письменник упевнений, що хліборобське господарство Буковини потребує не лише промислу, але й раціонально зорганізованих торговельних відносин.

Відтак Галіп підводить читача до висновку про необхідність широкої реформи земельного законодавства. Для її проведення необхідно мати в державі силу, запорукою якої стане союз селянства з трудовою інтелігенцією.
До омріяного ідеалу – “Україна без хлопа і без пана” – можна дійти дорогою насамперед просвіти і політичних вольностей [11].

Упродовж 1908 року часопис “Народна справа” послідовно виконував узяту на себе просвітницько-виховну місію, знайомлячи громадськість з історією української національно-виз­вольної боротьби, висвітлюючи проблеми національного розвитку народів Австро-Угорської імперії взагалі і слов’янських зокрема, роз’яснюючи принагідно події на тодішній суспільно-політичній арені, продовжував звертатися до численних проб­лем буковинського села.

Перед українцями Буковини – чимало невідкладних завдань, читаємо у статті-роз’ясненні “На черзі дня” (1908), зокрема введення української урядової мови. Однак їх розв’язання пригальмовується рядом причин, і найперше – специфікою буковинської ментальності.
Численні авторські докори на кшталт “буковинці – народ ледачий”, “на Буковині гнилі відносини” ґрунтуються на конкретних фактах: занедбані українські товариства та інституції, серед народу та інтелігенції панує апатія.

Звідси – висновок про відсутність серед буковинських українців того, що зветься громадянством, тобто духовного зв’язку, взаємної допомоги на ґрунті українства і для цілей України. Отже, так само насущним, як і в попередні десятиліття, залишається завдання національного просвітництва.
Зарадити справі зможе, впевнений Галіп, відкриття найближчим часом української книгарні, що стала б джерелом просвіти для буковинського краю, слугувала б розвитку національної думки, без якої неможливе поступування національних справ [12].

Принагідно зауважимо, що вищезазначений виклад, в якому звучить уже не вперше потверджувана думка про необхідность боротьби з буковинською національною індиферентністю, є водночас своєрідним логічним містком між двотижневиком “Народна справа” і часописом “Громадянин” – його органічним продовженням.

Чи розірве український народ тяжкі пута, якими його пов’язали століття чужого панування й утиску? Чи вийде він на шлях вільного розвою, а чи зостанеться навіки блідим фальсифікатом чужинецького виробу?
Спроби знайти відповіді на ці тривожні запитання бачимо у статті “Один крок вперед” (1909). Вона, щоправда, подана без підпису. Однак аналіз її мовностилістичних особливостей та близька змістова спорідненість із безсумнівними авторськими текстами переконують, що написана вона саме Галіпом.
Автор принагідно зупиняється на причинах наших бід і пропонує свої варіанти розв’язання деяких проблем українства, зосібна буковинців, з їхньою, як уже мовилося, національно відчуженою ментальністю та низьким рівнем громадянської свідомості.

Аналізуючи становище, в якім перебувають українці на різ­них історично пошматованих землях, Галіп доходить висновку, що, на відміну від Галичини й Наддніпрянщини, де українству загрожує небезпека “загину або каліцтва від ворогів нашої національної мислі”, для буковинських українців продовжує існувати загроза іншого роду: “задушитися в своїй власній провінціальній замкнутості, несвідомості і безжурності” [13].

Публіцист дотепно і дошкульно змальовує психологічний портрет буковинського русина – зневіреного, здебільшого політично безграмотного, схильного до абсентеїзму й космополітизму: “…Отой “русин-патріот” сам, без політичної неньки, не буде знати, чи йому йти до ліса чи до біса, а буде в народній роботі хіба добрим статистом – та й то до часу!. Але нехай хто кине в єго душу зерно сумніву, нехай єму хто-небудь накиває, що се йому може пошкодити, або діло сполучене з коштами “не виплатиться” – тоді єго поминай як звали; наш Русин-патріот сховався, бо почав критично дивитися на себе, на роботу свою й других, – ні, він критично дивиться на все українство, на всяку роботу; він покинув свою політичну неньку, але разом з тим і службу своєму народови і ляже вам так міцно на свою широку піч, що ви єго з неї не стягнете, хиба аж до послід­ного цілованія…” [13]

Цікаво, що образ печі як надійного прихистку так званих національно-українських “патріотів” застосовував у подібному політичному контексті сучасник Т. Галіпа, поет із Наддніпрянсь­кої України Володимир Самійленко у написаній ним ще 1898 року гостро сатиричній поезії “На печі” з характерним підзаголовком “Українська патріотична дума”: “Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська – фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти” [1].

Вочевидь здоровий гумор, сатиру Галіп вважав найдійовішим оздоровчим засобом, здатним збудити певні позитивні зрушення в добре ним знаній психіці земляків.
Відтак письменник уже без гумору застерігає, що у своїй численності тип зневіреного русина може проявитися й тоді, коли б нашій національності загрожувала серйозна небезпека. Т. Галіп констатує прикрий факт відсутності всеукраїнської течії в політичному русі (“люди хитаються межи “буковинізмом” та галицько-буковинським “рутенізмом”), а також народної, організаційної і політично-культурної праці – натомість панує “загальний всепожираючий абсентеїзм.”

Покласти край такому станові речей можна, тільки усунувши його причини. Так публіцист ще раз підводить читача до думки про гостру й нагальну потребу історично-політичної освіти серед народу.
Розглянутий виклад потверджує тотожність позицій Т. Галіпа та прогресивних національно-мислячих культурно-політичних діячів. Так, Б. Грінченко ще 1895 року у розпочатій ним на сторінках “Буковини” дискусії наголошував на сумному становищі українства, головною причиною якого вважав “невиробленість наших національних поглядів взагалі, низьке наше національне самопізнання”, а найперше завдання українців вбачав у просвітньо-культурній та економічній праці [17]. І великий І. Франко неодноразово підкреслював згубність для українців на тодішній стадії суспільного розвитку “соціального супокою” – найкращої гарантії для п’явок “висисати їх жертви” [23]. Близькими за своїми поглядами на національне питання були й відомі на той час політики й публіцисти Ю. Бачинський та М. Міхновський, який, зокрема, звертав увагу на відсутність серед загалу національної свідомості – наймогутнішої зброї для захисту його інтересів [20].

Водночас у статті “Один рік розвитку” (1910) Т. Галіп аналізує позитивні зрушення в суспільно-політичному та національно-культурному житті Буковини, які мали місце в недавньому минулому, а саме в 1908-1909-му роках. Це насамперед стосується селянства, яке активно взялося за “діло визволення сільської громади з рук чужинецької буржуазії”, зуміло вправно скористатися заведеним того року громадським виборним правом. Автор небезпідставно робить висновок про “переломовість” 1909 року в житті української громади краю, зауважую­чи, що тогорічні вибори були “немов іспитом зрілости селянства, пробним каменем для свідомости нашого народу”.

Т. Галіп закликає до нагальних змін у національно-культур­ній праці. Він твердить, що ідея просвіти має проводитись в народні маси не під гаслом її користі для одиниць, як було раніше (бо це привнесло їй чужий елемент грубого егоїзму, що згубно відбилося на всім народнім організмі). Освіта повин­на стати глибшою і охопити всі верстви населення, підкреслює публіцист, “бо вона робить з напівазіятського дикуна – людину, бо будить вона в затурканім рабі почутє власного достоїнства, бо усмиряє дикі страсти, зависть і ненависть; бо навчає розпорошену народну масу розуміти свої спільні національні задачі в минувшині і будучині, відчувати національний утиск, соціальну несправедливість і шукати способів, як би того утис­ку, тої несправедливости позбутися…” [14].

Політична освіта – ще одна гостра вимога доби, вважає Галіп, зазначаючи, що інтелігенція повинна займатися реально-політичними справами, тобто реагувати думкою, агітаційним словом на різні явища політичного життя.

Стаття “Один рік розвитку” ще раз посвідчує глибину Галіпового бачення не лише поточного моменту, а й історичної пер­спективи, його патріотичний оптимізм, виявляє соборницьке думання: “Наше життя на Буковині тілько тоді буде повне, нормальне і здорове, коли наші буковинські люди увійдуть у тісну стичність з широким культурно-національним рухом України по сей і той бік “історичної прірви”. Та се поки що являється у нас тим вищим щаблем розвитку, до якого наше громадянство, за малими винятками, ще не дійшло, але до якого воно, – прогнозує публіцист, – скорше чи пізніше таки дійти мусить” [14].

Тут автор цілком поділяє думки М. Грушевського про необхідність розвивати почуття єдності, солідарності, близькості різних частин української землі, концентрацію всіх національних сил, висловлені кількома роками раніше у статті “Україна і Галичина” (1906) [18].
Про завдання патріотичної преси, народних організацій в умовах тодішньої політичної ситуації на Буковині, а також про небезпеку, яка нависла над українством, йдеться і в анонімній статті “На переломі” (1910). Цю публікацію вважаємо Галіповою з огляду на наявність у ній ознак, характерних для ідіостилю письменника.

Автор з тривогою зауважує, що в буковинського русина помітно ослаб інтерес до партійно-політичних справ. Причина цього, безперечно, шкідливого явища насамперед в “обережності” русина, який, кажучи словами автора статті, з усієї народної мудрості найцупкіше пам’ятає прислів’я “не пхай пальці межи двері”. Однак певною мірою воно зумовлено ще й розмаїттям та численністю назв і чисел, “якими за останніх 2-3 роки упестрюється політичний горизонт Буковини”.

За таких умов публіцист вважає своїм обов’язком підкреслити, що навіть при наявному політичному різноголоссі завдання й цілі національно-мислячого загалу повинні бути спільними. Прикметно, що до згуртування для просвітньої культурної праці, “утримання єдності й згоди” закликав буковинських українців і С. Смаль-Стоцький [21, 22].

Усвідомлюючи потребу існування й розвитку народних партій для поліпшення народного життя Т. Галіп, однак, застерігає: “ Народні партії не повинні одна одну побивати аж до знищення, бо можуть настати хвилини, де треба злуки усіх народних сил для оборони народного добра.” Згадаймо, що він неодноразово вказував на необхідність терпимості народних партій одна до одної.
Автор статті наголошує, що такий час саме настав: ворожо настроєні елементи, “що живуть серед нас і побіч нас, виявляють нахил взяти нас у перестрічний огонь, знищити нашу політичну силу, добуту нашим внутрішнім зростом, і замкнути нам дорогу до дальшого розвитку”. Так звані “приятелі” українства (від сільської єврейської буржуазії, румунської церковної ієрархії до місцевих москвофілів і сусідів-поляків), уже подумують над проектом антиукраїнської коаліції.

Така реакція спричинена швидким розвитком національної свідомості українців, їхнім пориванням до просвіти, спробами утворення власної торгівлі й економічної самодопомоги.
Найліпший спосіб відвернути небезпеку – усвідомлення тієї небезпеки, а найкраща відповідь на супротивні заходи – подвоєння праці в народних організаціях задля збільшення відпорних сил українців. “Бо народ, пройнятий, бажанєм жити і розвиватися, непоборимий”, – стверджує письменник.
Публіцист не сумнівається в перемозі русинів-українців, однак він виказує розуміння специфіки тогочасної буковинської ситуації (“Минув час ідилій, і ми вступаємо в нову стадію боротьби за бит”). Найголовніші передумови для цієї перемоги – дотримання традицій, якими, попри всякі труднощі, жило українство. Це насамперед “національна солідарність, що веде до загальнонаціонального ідеалу”, а також “демократизм, що не признає перегород межи хлопом і паном, вільнодумство, що не силує людину приймати без критично чужу думку, і соціальна справедливість, що кождому признає право користуватися з плодів свого труду” [16].

Про невідповідність національно-політичної роботи на Буковині вимогам історичного моменту йдеться у статті “Історичний момент / Під Великдень” (1910).
“Який же убогий реєстр наших національно-політичних зачинань і яка млява наша народна робота навіть у тих скромних межах, що її поклала собі наша буковинська малодушність! – читаємо в Галіпових самокритичних одкровеннях. – А що найгір­ше, то у всіх тих зачинаннях бракує тої планомірности, дружнос­ти, одностайности, які єдині свідчать про те, що діяльністю нашою керує певна національна ідея, свідомість про теперішні задачі і остаточні ціли наші”.

Самокритичні докори автора небезпідставні – він упевнений, що якраз тоді Буковина повинна б дати докази “повної здатности до життя українства яко новочасної національно-політичної індивідуальности,” стати новочасною “духовою Січчю”, оскільки, на відміну від центральної України і Галичини, у краї склалися сприятливі обставини, які уможливили вільний розвиток національного організму.
Т. Галіп констатує загальну дезорганізацію, роз’єднаність, які загрожують знищенням позитивних здобутків; обстоює потребу організації культурно-національної роботи, зокрема проведення конгресу діячів цілого краю; закликає національно свідомих земляків-інтелігентів допомогти громадянству “вийти з тяжкої знеохоти” і, сміливо прогнозуючи, слушно застерігає: “Боїмося, аби не прийшлося будучому історикови сказати, що сей історичний момент застав в нас поколінє, яке не доросло до своєї задачі…” [15]. Подібну пересторогу висловлював І. Франко в “Одвертому листі до галицької молодежі” (1905): “Приходить велика доба і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими” [24].

Високо оцінювали часописи радикальної партії автори видання “Буковина – її минуле і сучасне”, зазначаючи, що її пресові органи досить мужньо висловлювали свої політичні переконання та не вагалися підносити критичні голоси проти офіційної політики і націонал-демократів, і самого-таки уряду [3].

Беззаперечна заслуга в цьому насамперед Т. Галіпа – і як лідера партії, і як редактора та видавця газет, і як автора численних статей.
Публіцистичні виступи Т. Галіпа характеризуються переконаністю міркувань, продуманою композицією: письменник спер­шу чітко окреслює проблему, аргументує свій варіант її розв’язання, а відтак – логічно підводить читача до основного висновку. Авторські тексти пожвавлює здоровий народний гумор, нерідко з елементами оздоровчої сатири. Звертає на себе увагу багатство і різноманітність лексичного складу мови Галіпа-публіциста, де нейтральна і суспільно-політична лексика вдало поєднується з розмовною, термінологічною, а також із діалектизмами та архаїзмами. Притаманний Галіпові ідіостиль відзначається яскравим образно-словесним ладом, що сприяє оптимальному сприйняттю інформації. Метафори, перифрази, фразеологічні звороти, порівняння тут переважно доречні й влучні, а стилістичні фігури (градації, антитези тощо) вибудовані майстерно, психологічно тонко.

Так, замість “не знати, що робити” Галіп застосовує перифраз “не знати, чи йти йому до ліса, чи до біса”, антинародних користолюбців називає “славнозвісними темняками”, “вічно посоловілими кумами”, “дідичівськими та пропінаторськими попихачами та підспівачами”; політична партія для деяких безпорадних русинів – це “політична ненька”, рідна історія – “мракъ во облац?хъ”, а соціально-політичні змагання – “книга з сімома печатками”. Вибори місцевих урядників 1909 р. письменник, метафоризуючи, називає “пробним каменем для свідомості народу”, Наддніпрянську Україну – “сонним велетом, якого приспав московський ісправник” і т. ін.
Емоційно-експресивні елементи, збільшуючи впливовість статей, водночас є своєрідною авторською підказкою читачеві при утвердженні в позитивному чи негативному ставленні до описуваних фактів та подій.

Зазначені особливості публіцистичного стилю Т. Галіпа засвідчують його плідне навчання на кращих взірцях тодішньої публіцистики, зокрема на працях І. Франка з притаманною йому винятковою логікою думок та оцінок, прагненням знайти найпереконливішу аргументацію та найбільш влучний емоційно наснажений художній образ, аналітичністю, що ґрунтується на глибокій обізнаності з предметом дослідження.

У підсумку нашого розгляду особливо підкреслимо злободенну насущність публіцистичного доробку Т. Галіпа. Як і багато дослідників різних періодів вітчизняної історії, письменник певний того, що наші невдачі зумовлені не лише об’єктивними чинниками (історичними, географічними, геополітичними), – не менше вони спричинені і українською національною психікою. Своїм талановитим пером він не тільки викриває національні хиби, а й працює над їхнім послабленням, у такий спосіб долучаючись до копіткої справи формування національного ідеалу. Здійснений Галіпом-публіцистом тонкий і глибокий аналіз тогочасного українського історико-соціального розвитку і досі повчальний: оголивши задавнені біди і проблеми, він не лише спонукає замислитись, але й зримо накреслює шляхи їх розв’язання. Це немов негаснучий струмінь світла, що, пробившись крізь вікові сутінки історичних перипетій, освітлює перспективу нашого суспільного розвитку.

Література:
1. Антологія української поезії: В 6 т. Т. 3. Українська дожовтнева поезія – К.: Дніпро, 1984. – С. 113.
2. Бачинський Ю. Економічні підстави самостійності націй //Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 137.
3. Буковина – її минуле і сучасне /За ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. – Париж-Філадельфія-Детройт: Зелена Буковина, 1956. – 965с.
4. Вартовий П. (Б. Грінченко). Листи з України Наддніпрянської //Буковина. – 1893. – 30 липня (11 серпня).
5. Вергун Д. Другу //Бесhда. – Ч. 16-17.
6. Галіп Т. (. М. Г-п). Віршована злоба дня: Малий фейлетон //Буковина. – 1895.– 7 листопада.
7. Галіп Т. Лист до О. Маковея від 1 листопада 1895 р. //Відділ
рукописів інституту української літератури ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф. 59. – Ш. 683.
8. Галіп Т. З моїх споминів //Буковинський журнал. – 1994. – Ч. 1-2. – С. 152-179.
9. Галіп Т. (Т. з-над Прута). Гадки бувшого москвофіла //Буковина. – 1896. – 7(19) вересня.
10. Галіп Т. (Т. з-над Прута). З творів //Буковина. – 1896. – 13(25) листопада.
11. Галіп Т. Мужицка політика //Народна справа. – 1907. – 1(14) грудня.
12. Галіп Т. На черзі дня //Народна справа. – 1908. – 1(14) жовтня.
13. Галіп Т. (б/п). Один крок вперед //Громадянин. – 1909. – 1 січня.
14. Галіп Т. Один рік розвитку //Громадянин. – 1910. – 30 січня.
15. Галіп Т. Історичний момент /Під Великдень //Громадянин. – 1910. – 30 січня.
16. Галіп Т. (б/п). На переломі //Громадянин. – 1910. – 1 липня.
17. Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994. – С. 55.
18. Грушевський М. Галичина і Україна //Літературно-науковий вісник. –1906. – Т. ХХХУІ.
19. Матеріали конференції Радикальної партії Буковини від 2 травня 1909 р. //Громадянин. – 1909. –10 травня.
20. Міхновський М. Націоналізм – всесвітня сила //Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 159.
21. Смаль-Стоцький С. Нічого не забуваймо! //Руска рада. – 1908. – 11(24) липня.
22. Смаль-Стоцький С. Як дбати про єдність і згоду //Руска рада. – 1908. – 18(31) липня.
23. Франко І. Поза межами можливого //Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 45. – С. 276-285.
24. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі //Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 45. – С. 401-409.

Буковинський край багатий на видатних людей в усіх сферах життя, а особливо - в літературі. З плеяди письменників одні відомі дуже добре. Це - Юрій Федькович, Ольга Кобилянсь­ка. Інші - менше. Це - Сидір Воробкевич, Іван Діброва. До них належить і Дмитро Загул. Наш земляк-буковинець в історії українського письменства посідає одне з чільних місць, хоча про себе писав скромно:
Я не герой, не цвіт, не геній.
Я звичайніський робітник,
Що в обстановці цій буденній
Ще змалку працювати звик [9, С.51].

Будучи світлою і трагічною постаттю в житті народу, він зробив надзвичайно багато для нашого духовного розвою.
Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 року в селі Мілієве Вижницького району Чернівецької області. Ще в початковій школі виявив себе здібним учнем, через що сільський учитель за власний кошт віддав його на навчання до Чернівецької гімназії, під час навчання в якій Д. Загул починає писати вірші, вперше надруковані в газеті “Буковина” в 1909 році. 1913 року в Чернівцях побачила світ перша книжечка його віршів “Мережка”. Подальший шлях поета викривила імперіалістична війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода. Потім Дмитрові Загулу вдається перебратися до Одеси, а звідти - до Києва.
Після Лютневої революції 1917 року Дмитро Загул підготував і видав збірку віршів “З зелених гір” (1918). Наступні збірки “На грані” та “Мара” виходять у світ 1919 року.

Впродовж 1920-1933 років Д. Загул видрукував збірки поезій “Наш день” (1925), “Мотиви” (1927), літературознавчі книги “Поетика” (1923), “Література чи літературщина?” (1926), численні статті в періодиці.
Д. Загул переклав майже всю поетичну спадщину Генріха Гейне українською мовою, “Фауста” Гете, “Мазепу” Байрона. Був членом письменницьких організацій ВУСПП і “Західна Україна”.

Останнє місце роботи письменника на волі - старший науковий співробітник ВУАН. Заарештували поета, тяжко хворого, без санкції прокурора, стверджуючи, що він “був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянсь­кої влади шляхом збройного повстання” [1, С.6]. “Трійка” засудила Дмитра Загула на десять років ізоляції в концтаборах. Майже п’ять років він був у виправно-трудових таборах Далекого Сходу, а в 1937 році поета засилають на Колиму. Відбувши в 1943 році десятилітній термін заслання, письменник зажадав від начальства законного звільнення, але йому відповіли, як твердить у своїх спогадах Ф. Тихменьов: “Сидеть и впредь до особого распоряжения” [2, С.3]. За його ж свідченням, помер Д. Загул влітку 1944 року на Колимі від паралічу серця.
9 серпня 1957 року рішенням Військового трибуналу Київсь­кого військового округу поета реабілітовано (посмертно).

Починаючи від 70-х років, зроблено чимало в справі дослідження життя і творчості поета: науково-критичні статті Ю. Кочерган, Г. Черниш, Б. Мельничука, надто - літературознавчі статті С. Далавурака (в 1966 р. він захистив кандидатську дисертацію “ Творчий шлях Д. Загула”).
Пам’ять поета вшанували відкриттям меморіальних дощок у селі Мілієве на Вижниччині, де він народився, у Чернівцях, де навчався в гімназії, у Києві, де працював і де написав найбільше творів та досліджень в галузі літератури. В Чернівцях є вулиця Дмитра Загула, біля Міліївської загальноосвітньої школи, що також носить ім’я поета, височіє бронзове погруддя роботи чернівецького скульптора Володимира Гамаля, а в самому навчальному закладі відкрито музейну кімнату нашого краянина. Існує з 1990 року літературна премія, яку присуджують щороку вижницькі земляки Д. Загула і Чернівецька організація Національної Спілки письменників України.

Розглядаючи дебютні збірки Д. Загула, враховуємо численні літературознавчі та критичні дослідження 60-90 рр. ХХ ст. Але науковці по- різному трактують те, що відображено у творчості нашого земляка. Отже, на сьогодні залишається актуальною потреба розглянути його творчість з погляду сучасного літературознавства та критики; довести, що письменник своїми поезіями зробив вагомий внесок у розвиток української літератури.

Перші поетичні спроби поета припадають на 1906-1907 роки, але Д. Загул не друкував їх як слабкі і за формою, і за змістом. “Вперше в друці його вірші появилися аж у 1909 році - “Високо вгору здійму свої руки” та “Що мені із того, мила” [4, С.124], як стверджує Степан Далавурак.
Тоді в літературі Західної України та Буковини значного поширення набув модернізм, культивований галицькими “молодомузівцями” та естетами з “Української хати” Наддніпрянщини. Він у різних своїх відгалуженнях відродив гасло “мистецтво для мистецтва”. Свої погляди модерністи пропагували на сторінках буковинських газет, у першу чергу газети “Буковина”, де певний час редактором був Остап Луцький, який саме і придумав назву “Молода муза”.
Вірші, надруковані Д. Загулом у буковинській періодиці, в 1913 році вийшли в Чернівцях окремою збірочкою під заголовком “Мережка”. Сюди ввійшли цикли поезій: “Весняні мрії”, “Дум­ки”, “В темряві”, “Хвилі кохання”, а також переспіви з Біблії.

Ранні поезії Д. Загула дають усі підстави твердити, що їх автор наполегливо шукав свого оригінального голосу. В цих пошуках він часто був суперечливим. Поруч із занепадницькими плачами зустрічаємо в поезії Д. Загула екзальтовану радість з приводу весни чи кохання:
В душі молодій розвиваються квіти,
Весело співають пташата,
Я хочу співати, гуляти, радіти…
Душа моя щастям багата.
(“Розвійтеся з вітром думки невеселі!”) [6, С.200].

Інколи поетові навіть хотілося цілком у дусі християнської моралі
І ворога братом ріднесеньким звати,
І дати серденька за камінь взамін.
(“І світ такий гарний, і люди, як люди”) [8].

Роздуми про нужденне життя трудового народу швидко повертають поета до громадянських мотивів, які набрали особливо виразного звучання напередодні Першої світової війни і були своєрідною реакцією на героїчну боротьбу балканських народів за свої національні та соціальні права. З боротьбою південнослов’янських народів Д. Загул пов’язував сподівання на кращу долю трудящих Буковини.
У таких поезіях, як “Літає смуток над селом”, “Чорний ліс, убогі села”, “Я не для вас отсю пісню співаю”, “Заграли дзвони”, автор критикує сучасну йому дійсність, закликає працювати для щастя рідного краю, боротися за соціальне та національне визволення народу.

Поворот у бік народності та демократизму намітився у поета в 1913-1914 роках, про що свідчить його вірш “Заграли дзвони”. У цій поезії, на відміну від інших, уже виразно прозвучали громадські мотиви, заклик до боротьби проти тиранів, що волю “посеред поля зарили”. Автор висловлює думку про необхідність загальнолюдських прав для тих, хто живе “під обдер­тою мужицькою стріхою”:
Заграйте дзвони хоч раз до бою
весело!
А прийде щастя і прийде воля
між села!
Ударте, громи, ударте, сильні
перуни,
Воскреснуть, може, раби безсильні
із труни!
(“Заграли дзвони”) [6, С.47].

Вірш “Заграли дзвони” - один із найкращих, емоційно нас­нажених творів раннього Загула. Суспільно-визвольні мотиви тут органічно переплетені з глибоким ліризмом, джерелом якого є гіркі роздуми поета над важким життям народу. Ямбічний розмір поезії, часті риторичні запитання, закличні інтонації і схвильованість розповіді надають їй високого поетичного звучання, що, в свою чергу, підсилює її соціальне спрямування.

Ранні поезії Д.Загула відзначаються мелодійністю та плавністю вірша. За допомогою вдало підібраних художніх засобів поет вміє викликати в читача певний настрій, створити мальов­ничу картину. Висока майстерність у нього поєднується з простотою вислову:
Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці…

Сніп за снопом ув’яває,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не знає,
Ляже трупом жовтий ліс…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Світ на сонці в спеці мліє,
Світить золотом стерня…
Легкий легіт полем віє,
Дише запахом земля…
(“Між межами жваво, живо”) [6, С.35].

Поезія передає ритм напруженої праці під час жнив. Повторення уподібнених звуків “ж”, “з”, “с”, “ц” викликає в читача і зоровий, і слуховий ефект. Нагромаджуючи такі “ясні” слова, як світ, сонце, спека, світить, золото, стерня, де повторюється звук “с”, поетові через алітерацію вдалося майстерно передати вщерть сповнений сонцем ясний літній день.

Слід підкреслити, що суттєвим для творчості поета був зв’язок з народною піснею. Її вплив на Д. Загула значною мірою обумовив те, що деякі його вірші стали народними піснями (“Ти приходиш до мене щоночі”, “Із буйнесеньким вітром у полі”).

Досить помітний вплив народної пісні на Д. Загула і на ранньому етапі його творчості (цикли поезій “Весняні мрії”, “Думки”). Мотивами народних пісень навіяна більшість віршів названих циклів. Так, у вірші “Власні смутки, власні болі…”, крім пісенного мотиву, коломийкового ритму, автор перейняв поетику народної пісні: лексику пестливості (думонька, вітерець, горенько, сльозинка), тавтологічні звороти (“як я плачу, сльози трачу, як сумую я…”), постійні епітети (тужний голосок, золоті колоски, чисте поле), пісенні паралелізми:
Як прийде сніпки в’язати
Та, що я люблю,
Колоски їй муть казати,
Як то я терплю…
(“Власні смутки, власні болі…”) [6, С.30].

Особливо тісно пов’язаний з образністю, ритмічною структурою, мотивами народної пісні цикл поезій Д. Загула “В темряві”. Сама назва віршів часто вказує на народнопісенні джерела поетичного натхнення автора: вірші “Ой піду я в чисте поле”, “На долині дві калини”, “Рано-ранесенько гарною дниною” та інші.

У ранньому циклі віршів “Хвилі кохання” Д. Загул звертається до народних пісенних мотивів про нещасливе кохання. У вірші “Дай любистку, дай васильку” автор використовує атрибути чарування, що є необхідним компонентом народної пісні:
любисток, васильок, волошки, рута, м’ята, барвінок, які закохана чи закоханий використовують як чари, що викликають жагучі почуття:
Дай барвінку, рути, м’яти,
Най вінок тобі зроблю!
Щоб могла ти так кохати,
Як тебе я сам люблю!
(“Дай любистку, дай васильку”) [8].

Про поетичну збірку Д. Загула “З зелених гір” (1918) у науково-критичній літературі знаходимо відгуки, з якими не завжди можна погодитися. Отже, залишається актуальною потреба дати об’єктивну оцінку книжки.

Як уже було вище згадано, 1913 року вийшла перша збірка поезій Д. Загула “Мережка”, але сам автор вважав дебютною збірку “З зелених гір”, яку видало київське товариство “Час”.
М. Зеров писав, що лірика цієї збірки не відзначалась оригінальністю, різноманітністю тем, її загальний тон - сум, що огорнув мало не всіх українських поетів-початківців. А проте вірш “Ти приходиш до мене щоночі” приніс авторові славу, став­ши народною (а нині й естрадною) піснею.
Т. Чорногуз зазначає, що “…в ранніх поезіях Д. Загула позначилися найрізноманітніші впливи: “на одних віршах відчувається вплив Г. Гейне з його терпкою іронією, на інших - раннього О. Олеся, М. Вороного та молодомузівців; він далекий від символізму Верлена, Маларме, Метерлінка, значно ближчий до Бальмонта і Кузьміна” [10, С.88].

Водночас Г. Черниш зауважує: ”…збірка цікава й показова як вияв раннього Загулового символізму, коли поет почав “врос­тати” в метафізичну схему символістської теорії” [9, С.50].
На думку С. Далавурака, “…у поетичному мисленні автора більше м’якого смутку, тихих скарг і жалів, ніж символізму. Проте в деяких із них знаходимо своєрідний, може, ще й не усвідомлений протест проти жорстокої дійсності” [3, С.210]. І хоча ствер­джують, що “…поет спочатку сприйняв боротьбу повсталого народу за волю, як “мрійні омани” [7, С.86], Д.Загул у своїх теоретичних статтях цього періоду заперечував тенденційність у мистецтві, вважаючи, що “одиноким змістом і єдиною метою поезії може бути тільки краса” (стаття “Шукання”, 1918).

Збірка “З зелених гір” складається із циклів оригінальних віршів “Лірика І”, “Лірика ІІ” та “З Підгір’я”, а також з перекладів і переспівів “З Бальмонта” й “На біблійні теми” (з “Пісні пісень Соломона” та “Екклезіаста”). Твори збірки Д.Загула “З зелених гір” написані в 1915-1916 роках і ніде раніше не публікувалися. Відкривається книжка таким словом від видавництва: “Дмитро Загул - молодий поет зеленої Буковини, закинутий не з власної волі на Україну, ще не відомий нашим людям. Гадаючи, що складені ним мелодійні пісні можуть дати певну утіху аматорам поетичної творчості, ми беремо на себе приємність подати на суд українському громадянству цю збірку його ліричних поезій та поетичних переспівів” [6, С.298-299].

Саме в збірці “З зелених гір” Д. Загул звертався до теми рідного села. Почуттям ностальгії, відчуттям неможливості повернутися туди, де вперше зачарувала мальовнича природа Підгір’я, таємничий шепіт буків та смерек, спів птахів, пройнятий вірш “Коли на долоню наклоню чоло” [6, С.64]. Думка летить туди, де “стежечка кожда і кождий куточок” до болю знайомі, “де серце, не знаючи злиднів, жило”. Забулися нестатки, матеріальне - несуттєве. Головне - душа безжурно розцвітала, вбираючи різні суттєві історії, розказані батьком, оповіді односельців про славних буковинських месників, народні пісні, часто співані матір’ю та сестрою Марією.

У вірші “В дзеркалі Черемошу” [6, С.65] відображена нестримна, невпокорена сила гірської ріки. Горді скелі не витримують: “ломлються, кришуться, б’ються, програють Черемошу у споконвічній боротьбі”. Ще в дитинстві Д. Загул часто бував на березі улюбленої річки: “змалечку ріс я над хвилями, хвилям подібним зробився…”.

Вірш “Розіслалась далека дорога” [6, С.66] написаний у той час, як Д. Загула було взято російською армією заручником серед інших українських інтелігентів з міста Чернівці. Хай “хатка убога”, “достатки” малі, та поету вони милі над усе. “Та дріб­ними сльозами заплачу на чужині за вами не раз”.
Цикл віршів Д. Загула “З Підгір’я” завершують коломийки, що, як ремінісценція перлин народної творчості, навіяли поетові і відповідний плин думок, і стильові особливості поетичної манери: дворядкова строфа, мелодія чотирнадцятискладових рядків, паралельне римування, афористичні фрази. У коломийках автор дотримується певних особливостей композиційного плану (вступна частина, розгортання сюжету, кульмінація і розв’язка). Ось, приміром, вступна частина і початок розгортання сюжетної лінії:

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора ріднесенька, як пташка, заводить.
(“Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я”) [5, С.72].

Поетична уява Д. Загула дозволяє читачеві побачити таку жадану картину зустрічі з рідними. Він вживає багато зменшувально-пестливих слів: “ненечка старесенька”, “ріднесенька”, “сльозинками дрібненькими подвір’ячко росить”, “сестричка Катруся”, “сорочечка” та інші. Неможливість зустрічі зі своїми близькими ще більше підкреслює трагізм становища поета.

Рідна сторона, карпатський край стали імпульсом до виник­нення вірша “Ой полиньте, мої думи, на зелені гори” [6, С.69]. Д. Загул використовує в цьому творі постійні епітети, як у фоль­клорі: “зелені гори”, “шовкові квіти”, “темні бори”, “недоля люта”, “білі ручки”, “сестри милі”. Стильові особливості цієї поезії близькі до народних творів: пісенний зачин, улюблене звертання до думок, що звучить як відгомін “Кобзаря” (“Думи мої, думи мої”).

Д. Загул вглядався в життя, переймався мотивами народних пісень, лірики Ю. Федьковича. Його романтичні настрої, душевна ніжність, любов до народної пісні особливо виявлялися в ліриці про кохання.
Він писав:
Мрії злеліяні, сни перемріяні
Довго я в серці складав.
Сльози колишнії, ночі невтішнії
Я на пісні перелляв.
В них поскладалося все, що кохалося,
Все, що прожито колись.
(“Мрії злеліяні, сни перемріяні…”) [6, С.61].

Особливо пов’язані з народною піснею вірші на мотив туги за Буковиною. Образне слово поета, збагачене стильовими особливостями народної пісні, - творами, уривчастими інтонаціями, реалістичними деталями, епітетами, пестливими назвами пісенного походження - спрямоване на поглиблення емоційного змісту віршів (цикл поезій “З рідного поля”).

Отже, бачимо, що перші збірки поезій Дмитра Загула своїми кращими віршами засвідчили появу поетичного таланту. Одночасно вони показали, що оточення, в якому формувався поет, було сприятливим. Зрозуміло, що, безумовно, на поета мали вплив як зарубіжні, так і вітчизняні письменники. Символісти відіграли також важливу роль у формуванні його світобачення. Та називати збірки символістськими чи сповненими смут­ком і жалем підстав немає. У ті часи Д. Загул переживав напружену боротьбу, борсався у протиріччях. Однак на всіх віршах у “Мережці” і “З зелених гір” помітно позначилася народнопісенна стихія, яка, зрештою, залишила помітний слід і в подаль­шій творчості поета.

Література:
1. Далавурак С. Жертва сваволі і жорстокості // Молодий буковинець. - 1988. - 22-28 серп. - С.6.
2. Далавурак С. “…И впредь до особого распоряжения”: [До 50-річчя трагічної загибелі Дмитра Загула] // Буковина. - 1994. - №70. - 14 верес. - С.3.
3. Далавурак С. Нова зустріч із Д. Загулом [Рец. на кн.: Загул Д. Вибране] // Вітчизна. - 1962. - № 10. - С.209-211.
4. Далавурак С. Ще про ранню творчість Д. Загула // Рад. літературознавство. - 1964. - № 1. -С.122-129.
5. Загул Д. Вибране. - К.: Рад. письменник, 1961. - 111 с.
6. Загул Д. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1990. - 326 с.
7. Кочерган Ю.Ф. Дмитро Загул: [До 80-річчя з дня народження] // Українська мова і література в школі. - 1970. - № 8. - С.86-87.
8. Матеріали кімнати-музею Д. Загула у Міліївській середній школі Вижницького району.
9. Черниш Г. Символістська сторінка Д. Загула // Слово і час. - 1990. - № 8. - С.49-51.
10. Чорногуз Т.А. “Багато акордів на струнах моїх…”: [До 100-річчя з дня народження Д. Загула] // Українська мова і література в школі. - 1990. - № 10. - С.88-89.