Василь Рябий, ловець вітру і снів, вловив у свої сіті вже й дещицю слави, бо має добре ім’я в поезії і своє, окремішне, місце. Має вже й солідну паку збірок, має і шляхетну премію “Благовіст”. Тихо й чесно, без галасу й епатажу, завойовує він літературний авторитет.

Я маю лише три книжки поезій Василя Рябого, але, бодай з однісінького вірша, відчутно, що все у цій поезії – своє, особистісне, свій стиль, свій голос, своя система цінностей і поетичних прийомів. Я завжди твердила, що справжність поета визначається своєрідністю голосу. Прорізатися своїм голосом крізь хори безкінечної кількості віршарів і змусити себе почути – оце і є творчий шлях поета. М“який, українно-рідний і своєрідний тембр поетичного голосу Василя Рябого вже не заглушать ніякі хори. І ніхто із нього нічого не “вкраде”, бо вкрасти можна тільки ту метафору, яка “погано лежить”, тобто неорганічно втулена у тексті, не тримається купи. Вирвати метафору з поезії В.Рябого просто неможливо, бо, вирвана з тексту, вона одразу мертвіє і стає словесним уламком. Кожна поетична знахідка поета живе (і вражає!) лише у власному поетичному організмі. Оцю неможливість щось “украсти” у поета я вважаю теж однією з найголовніших ознак справжньої поезії. Як можна щось украсти у Плужника, у Буніна чи у Ісікави Такубоку? Їх, навіть, процитувати не можна, вирвавши одну строфу з ряду інших, бо всі вони – одне ціле, і живі тільки в цілому. Тому переписую цілком вірш Василя Рябого:

Зранку – білі вірші –
чути розмови пташині.
Півнеба липневого дрижить
вогнем синім
і заливає стіл,
на якому чотири фарфорові чашки
і срібна ложечка
позолотіли.
Поснідаємо сонцем
і помандруєм за ріку,
назбираємо цілющих рослин
в полотняну торбу.
І приляжемо на узвишші,
І пообідаємо тишею,
коли сповідається жайвір
у церкві безхмарній
небесного листя.

А надвечір біля будинку
нас зустріне знайомий пес
і лизне твою руку
з чебрецевим духом.
І знову відчинимо двері
під небом своїм неповторним:
чашки налиті спокоєм,
і ніким ще не торкнуте слово.

Враження найпрозорішої чистоти, найглибшої тиші і… початку світу.
Звісно, поет далеко не завжди отакий – класично перелитий в музику тиші і тишину світла, відданий на плин емоційного потоку.

Свій тягар на плечах,
свої гризоти…
Затріскотить свіча
і я запитаю: хто ти?

От воно – оте третє (ні, швидше – найперше) визначальне поезії. Не крупним планом (бо крупним планом – сама поезія), але найвизначальніше, найнеобхідніше, як джерело для потоку – наявність Всесвіту Особи. “Хто ти?” у цьому світі і у мистецтві? Який ти? Чи маєш сам у собі отой скарб, яким хочеш поділитися зі світом через поезію? Тут не допоможуть ні здібності версифікатора, ні нахватанність знаннями, ні “культурологічнішання”, ні антифілософія, якою є цинізм. І справа, звісно, не в тому, чи ти оптиміст, чи песиміст. Справа тільки в тому, щоб бути собою, бути кимось, а не грати роль когось там. Багато молодих поетів кидаються в бій із суспільством, з людьми, з літературою, аби утвердити себе. А битву треба би перенести із світу зовнішнього у світ внутрішній, виборювати в собі себе самого, ростити себе, отого, якого зовнішній світ, врешті, прийме без усякої боротьби, хоч, можливо, і не одразу.

Навіть, ті збірочки Василя Рябого, які я маю, – свідчення великої боротьби і роботи духа. Вони різні. Читаючи “Постріл горіха”, я почувалась майже “ловцем вітру”, що свистить крізь свідомість і вилітає геть, не залишивши сліду. Кажу “майже”, бо в цих віршах, в яких автор великою мірою віддає данину поетичній “моді”, все ж немає лукавства і зумисного конструювання. В них – біль, ніжність, відданість, яскравий і просторий талант. Зблиски кольорових скелець… Є тут і безсумнівні поетичні удачі, як то: “Елегія для молодого вина”, “Голі люди”, “Якби не твоя глупота”, “Стріпнувся від вітру ліс” та багато інших. Кольорові скельця вочевидь викладаються у неповторні взори. Але… Навіть, під страхом видатися якимось ортодоксом, не можу погодитися з розгулом у молодій поезії асоціацій, віддалених настільки, що втрачається будь-який логічний зв`язок. Коли потрібно до головного болю вдумуватися, яке відношення має ота “бузина”, що на “городі”, до “дядька”, який “у Києві” – нищиться емоційно органічне сприйняття вірша. А чим, якщо не емоцією, можна сприймати вірш? Розумом?

Кавеенівщиною? Тоді це вже буде не поезія, а зовсім інший жанр. Щось на зразок загадок для “веселих і винахідливих”. Або на зразок дитячої гри, коли діти ховають якусь річ, а шукачеві гукають “жарко” або “холодно” (залежно від того далеко чи близько захована річ). В такій поезії все безнадійно “холодне”. І не допомагають розпатякуванням про підсвідомість. “Під” – воно і є – “під”. Хто й коли утвердив зверхність підсвідомості над свідомістю? І чи не є Поезія Справжня – продуктом надсвідомості, якої сягає творець, ввібравши в себе всі щаблі свідомості?

Світова поезія пливе могутнім, пронизливо чуттєвим потоком, викидаючи на берег забуття і зачуханих реалістів, і занурених “підсвідомників”.
У Василя Рябого, який не залишився осторонь модної деструкції, з роками (всі ми розумнішаємо з роками, хоч молоді важко з цим погодитися) спостерігається оце переростання підсвідомості у свідомість, а окремі вірші тягнуть вже і на надсвідомість.

На цьому шляху збірка “Портрети з протягу” здається мені знаковою. Вона без перебільшення вражає могутнім звоюванням слова і підкорення його своїй особистості. Пропущення свого “я” через “я” всіх цих таких звичайних, але таких особливих, неповторних (хоч ціле людство перебери) героїв, у яких є наймення грозові: Павло Дорога, Федір Стратілатнагрозибагат, Ганна Рушник, Микола Духовик, Місько Філософоригінал та інші, інші, аж до “Семиівання”… Ім’я їм усім – український народ.

Цей ніжний поет безоглядно кидається у вири і глибини людської душі, людських стосунків і доль, не боячись підводних корчів і задух. Він – шукач. І це теж є визначальним для поезії. Підписуючи свою книгу, Василь відкрився: “…і я – портрет з протягу, порябілий від часу і почорнілий від думок”. І це правда.

У “Ловінні снігів” спостерігаються деякі скаламучення і гіркота – як реакція на скаламучення і гіркоту людського буття нашого часу. Часу, коли “і день і ніч бенкетують жорна зубів на всепожиральній війні”, коли “перевдягнувся в святого чорт”, коли “нікого не обходить”, “чи маєш хоч крупинку проса, чи на собі ти рвеш волосся, чи помираєш у погорді…”, коли “б`є безнадійна людина заморожений дзвін”. Але поки є хоч одна людина, якій ці часи болять - все не безнадійно.

Складно пише Василь Рябий. Не завжди ця складність виправдана. Бува, що не автор веде слово, а слово – автора. Ідучи за словом, можна зайти у галасливе безмов’я. В пустку. І все ж я жодним чином не закликаю Василя до легкотравного писання. Щоб не сталося, як у його вірші:

А хтось нестримно радіє:
ось вам босоногий протест –
ішов Іван по дорозі
і, нарешті, замерз!

Поетам взуття протипоказане, як і будь-яка інша шкаралуща, бо комфорт – це духовний тупик. Мундир класичного вірша, в якому весь час підтекст витягнуто на поверхню текста – анахронізм. І все ж як спочиває душа, як відгукується на поклик справді виболених і прозорих рядків:

І стою, І мовчу.
І стою, моя віро, і згадую,
яка ти нестримна була.
А тепер тебе крапля,
краплина гіркої правди,
що сльозою стекла
і лице обпекла.

Справжня поезія не надається на жанрові класифікації. Хто він, Василь Рябий? Лірик чи громадянин? Естет чи народник? Модерніст чи традиціоналіст? Жодне з цих визначень не визначає його, бо він обіймає собою їх усі. Бо він – поет. І все ж читач шукає в поезії себе і своє. Тож і мені найближчий і найрідніший отой Василь, який “на щавлевій межі”, в “хаті на верхівці маку”. Автор прекрасних віршів про кохання з циклу “Переливання вогню” – “Танець над водою”, “Дві елегії для світлотіні обіймів”. Коли їх читаєш, справді, “так близько до Бога – хмаролом перейти…”
В одному з гірких своїх віршів поет пише:

І пахне бур’ян захмеленим житом,
а в жита духу уже нема.
І хочеться тисячу років жити,
але бенкетує страшна чума…

Коли закривала останню з його збірок, подумалось його ж рядками, але змінених місцями: “І хоч бенкетує страшна чума, а хочеться тисячу років жити…”
Так, хочеться жити. Бо живе поезія, бо вона – невмирущість.

Важко нині орієнтуватися в літературній стихії навіть людині, що перебуває в ній самій. По-перше, книжок, принесених зі всіляких “репрезентацій”, – тьма-тьмуща, вони спливають без жодного відбору, і впору вже заснувати нову професію – читач. Тобто, на внески авторів найняти людину, котра б нічого більше не робила, тільки б читала все, що видається в тому чи іншому регіоні. Але є ще одна, далека від демократичних процесів причина, що в цій стихії губляться справжні літературні здобутки: до них просто немає доступу, якщо видрукувані вони десь не в твоєму регіоні. Навіть літературні часописи, яким довіряєш, у кіосках давно не з’являються, а передплатити їх несила. От і розбивається на очах єдина українська література на “літератури” місцевого масштабу з масою видавництв і масою непотребу.

Виручають хіба що особисті зв’язки.

Саме так потрапили до мене найновіші видання творів мого колишнього автора з Чернівців (я тоді працював у регіональному видавництві “Карпати”) Віталія Колодія, – “Найлюбіша в світі панна” (назва мене спочатку насторожила, здалася солодкуватою), “При сповідальних свічах” та перекладні – Віталія Колодія з румунської мови та Віталія Колодія румунською.

Звісно, я прочитати зміг тільки три – українською мовою.

Читав під знаком рядків із першої його книжки “Зажинки” (1967), на які звернув увагу надзвичайно чутливий до слова Микола Вінграновський:

Хтось підійшов
І постукав у двері хатні.
Згодом пішов.
Але й досі тривожно мені.

То чи вляглася та тривога через три з гаком десятиліття?

Багато відтоді змінилося не тільки в нашій особистій долі, а й у цілому світі. Пора б уже тривогам припочити, адже маємо свою державу, про яку замолоду тільки снили, а в її реальність ще за нашого життя майже не вірили, настільки могутньою здавалася імперія.

Почав я нову зустріч із прози Віталія Колодія, бо не раз переконувався, що з поганих поетів виходять гарні прозаїки, але гарним поетам проза здебільшого не дається. А Віталій Колодій таки справжній поет.
Вразило вже перше оповідання – “Гординя”. Переповідати його не варто, бо воно не переповідується. Воно – про самотність. Але про горду самотність. Сюжет збудовано так тонко, що після всього чтива, яке мені доводиться поглинати, захотілося пожити цією новелою і не читати далі: короткі твори, прочитані підряд, заважають один одному пожити самостійно.

Та, мабуть, ще більше мене вразила новела “Таміра”. Про безпритульницю в дитинстві, що в доросле життя прийшла матір’ю осиротілих.
Новели Віталія Колодія серед нинішньої літературної вульгарщини – наче принесені з іншого світу, де жива душа. Так, вони про жорстокий світ, але не вподоблюють людську суть цьому жорстокому часові, не вивітрюють її з нашого життя, не догоджають грубій силі. Це новели, де біль – не ознака хвороби, а ознака людського здоров’я.

Віталій Колодій давно живе на Буковині, зрісся з нею, тож не дивно, що одна з його новел – про буковинського “соловія” Юрія Федьковича. І, може, я б зупинився на ній, та виявляється – вона тільки перехід до великої історичної балади (теж у прозі) “Найлюбіша в світі панна”. Це твір про ще одного видатного буковинця Лук’яна Кобилицю – керівника селянського руху в позаминулому столітті.
Отут і стає зрозумілою назва збірки та балади – з віршованого вступу.

Першим завітав до Кобилиці пан Добробут. Багато пообіцяв, як наші депутати. Але Кобилиця дивився десь далеко, звідки до нього бігло бідне дитя. Завітала в гості й пані Влада (Кобилиця мав доступ до цісарського двору як делегат від селян Путили) – не удостоїв і її поглядом. “Він дивився десь далеко… Там росла його Свобода – найлюбіша в світі панна”.

Може, тому, що так привільно розжилася в нашому народі пані Влада, а панна Свобода так і не підросла, Віталій Колодій відчув потребу саме сьогодні нагадати людям і собі, що свободу не чекають, свободу обирають. Але ж, мабуть, недаремне він вивів у епіграф і слова великого француза Віктора Гюго: “Ніщо в світі не здатне подужати ідеї, для якої визрів час”.

Як недаремне, мабуть, оповідь веде не від себе, а від сучасника Кобилиці, бакалавра філософії поляка Августа – Яна Конопніцького (особа історична), що, треба розуміти, брав участь у польському визвольному повстанні проти російського царизму в 1830-31 роках.

Польське повстання було придушене, і молодий його учасник волею долі опиняється у віддаленій провінції Австрії – Буковині, де й стає очевидцем падіння кріпосницького режиму.
Та примара волі так і залишилася примарою, легенда про те, що цісар ходив у народ у мужицькому вбранні, так і залишиться легендою.

Але нехай нам будуть на поміч Лук’янові слова:
– Ці гори, панцю, спочатку родили людям свободу, а вже потім хліб.
Так і проситься продовження: тепер не родять ні свободи, ні хліба.
Коли в горах не стало Кобилиці ( після очолюваних ним селянських виступів його заарештували, а згодом потай вислали з Буковини), коли свободу було знекровлено – тут би й заспівати пісню-тугу, пісню-славу. Віталій Колодій це зумів би.

Та письменник не піддався на такий спокусливий варіант.

В народі пішли чутки про закопані Лук’яном скарби. І їх відшукали – скриньку і бисаги (подвійну торбу). Зібрався натовп.

”Служник домінії при канцелярських свідках різонув ножем зверху по зашитому.
Золото… золото… золото…
Руки у багатьох тряслися.
Служник по черзі виймав речі, голосно їх називаючи:
– Конверти від заяв, переданих урядові у Відні. Одно дзеркало, одна печатка з ініціалами І.М.Г. Одна сорочка, одна носова хустинка. Одна пара підштаників і два шматки шкіри…
– А золото?.. Де золото? – розчаровано питали люди один в одного.”

Чи не ми з вами ті люди, що сподіваються від своїх обранців одного: може, гріш якийсь закотиться під ноги з награбованого у нас же добра?
Запитаєте, чому балада?

А тому, що герой твору так і не опустився в цю сіру буденщину – подолав її своєю смертю. Про яку в творі не говориться. Може, насправді була вона буденною. Та для буковинців він так і не вмирав. Його просто “в горах не стало”.

Чи залишається Віталій Колодій поетом у своїх прозових творах? Мабуть, таки залишається, бо й коні в нього не цокають копитами, а “відстукують дорогу”, і тітка “мовби розбивала удар на дрібніші частинки”, – белетристи так не пишуть.

Але неординарний прозаїк таки збувся. Міцний і впевнений у своїй силі. Без тих сюсюкань, що заважали нам колись, і без тих вульгарностей, що принижують нас сьогодні.

Те ж можна сказати і про його вірші та поеми, об’єднані в розділ “Слова осипалися з літа”. Вони не киплять, а течуть, не кричать, а розмовляють із нами ненав’язливо, але просвітлено й мудро. Хіба що у вірші ”Благословенна путь…” поет піддався сарказму, але ж при якому видовищі:

… йдуть до Софії, йдуть
Комуністи
(кого б з’їсти?),
Демократи
(де б урвати?),
Соціалісти
(в яке б крісло сісти?)… –

і так далі. Тут справді від розпачу порятують лише іронія та сарказм.

Окремо слід сказати про драматичну поему “Мелетій Смотрицький” (хроніка українського життя ХVII століття). Цей твір написано ще в шістдесятих роках, але тільки тепер він з’явився в необскубаному варіанті.
Мелетій Смотрицький – видатний учений і письменник-полеміст. В умовах, коли польські феодали далеко не в побожних цілях насаджували Україні унію, він написав “Френос, або плач східної церкви…” Але переконавшись, що релігійне протистояння призводить до тяжких жертв з боку його ж народу, перейшов таки в католицизм. Можна б, звісно, порівняти його з Галілеєм, що відмовився від геліоцентризму, але, мабуть, то було б натягнуто: Галілей все-таки залишився в душі при своєму переконанні, а християнин Смотрицький так і не міг змиритися сам із собою, коли побачив, що його ідеї обертаються кров’ю рідного народу.

Постать ученого аскета для драматичного твору явно не підходяща: тут не закрутиш сюжету з любовними походеньками та кучерявими характерами. Але Віталій Колодій настільки втягує нас у внутрішню напругу трьохсотлітньої давності, що талановитий режисер міг би створити виставу, цілком співзвучну нашому часові, де талантові й розуму живеться не краще, де й на нього чатують не так підступні вороги, як продажні одноплемінники чи й однодумці.

На закінчення хочеться сказати про збірку сонетів “При сповідальних свічах”. Їх справді хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатись нема перед ким. Бо й справді – як у сонеті “О брате мій, такі лихі часи…”:

Ще по весні, а вже дерева голі,
Ще ранок лиш, а ніби ніч зійшла.

Про переклади з Мірчі Лютика судити не можу, але і в них Віталій Колодій залишається Віталієм Колодієм: вибагливим до себе настільки, що біля нього брутальність ніколи не приживеться.
Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вірою у високе людське призначення.

І книжки “Найлюбіша в світі панна” та “При сповідальних свічах” як взаємодоповнюючі цілком би вписалися між найкращі твори, відзначені національною премією імені Т. Г. Шевченка.