* * *

Не важу я на винятковість,
На місце в першому ряду.
Мені болить вселюдська совість,
Майбутнє кличе. Я – іду.

Вперед, мій коню буйногривий,
Майнем за покликом доби.
Нас не зупинять чорні зливи,
Ані приманливі скарби.

Щодня – до істини на звітність,
У кожен подих – добру вість.
Мій простір – всесвіт, час мій – вічність,
Я на землі лиш тільки гість.

Та поки серце пломеніє,
Хай сіє іскри, а не дим,
Бо є народ, і є надія,
Що слово вічно буде з ним.

* * *

З білої галактики,
З білої планети
Забрели у Вижницю
Білих два поети.

Над горбами й річкою
Мчать на білих конях.
Сиплють, сиплють віршами
Білими по скронях.

Срібла променистого
Наберу в долоні.
Сніженьку і місяцю,
Не біліть ще скроні.

* * *

З далечини – усе видніше.
Стримить на схилі темний ліс.
Поміж смерек – глибокі ніші
На місці зрубаних беріз.

Вони пішли на сувеніри,
Перетворились на орлів.
Із незагойної офіри
Тепер достаток у вуйків.

Блистить на віллах алюміній,
Понад потоком – гаражі,
А на смереках – білий іній,
І в мене іній на душі.

Бо не побачу вже над плаєм
Гарячий килим на ґруні.
Осінній день вже не заграє
На біло-золотій струні.

* * *

“У поета гроші завелись…”
Борис Олійник

Розгубились далі у літах,
А душа й не думає старіти.
І куди веде цей сірий шлях?
Де твій берег, де твої орбіти?

Вже й онуки скоро.
Не зівай! А кишені, як вітри, прозорі.
Ти пісні у космос посилай,
Бо ж дивився змалечку на зорі.

І дарма, що вітряна душа
Огорнулась білою чадрою,
Як земля цим снігом. Ні гроша?
Що ж, мінлива доле, Бог з тобою!

Нам би солов’їні ручаї,
Нам би те, чого комусь не треба.
Все одно ромашкові плаї
Приведуть у вічне царство Феба.

Видивляй очей блакить у даль,
Не сумуй, як відцурались друзі.
Усміхнись лукаво і воздай
Недругам і друзям по заслузі.

На докори й заздрощі не лайсь, –
Все велике і дрібне минає.
…У поета любка завелась.
Кажуть люди. Він про це не знає.

* * *

Ти є, як був колись.
Ти не воскрес.
На спраглих звабах не набив оскоми,
Коли на гору ніс важкий свій хрест
Й наївно думав не відчути втоми.

Спинися на розпутті. Відпочинь.
І не цурайся зір перестороги.
Якщо не відцвіла небесна синь,
То не запались і земні дороги.

* * *

Безкрилі, безмежні, безформні птахи,
Куди ви, куди ви, куди ви?
Навіщо вписали в барвисті верхи
Ці білі дочасні мотиви?
Навіщо наділи весільну фату
На осінь карпатську, таку молоду?

На борту літака “Боїнг-747”

1.
Понад Атлантичним океаном
Лайнер мчить нас в далі голубі.
Все, що мав, – від форте до піано
Залишив я, краю мій, тобі.
Лиш пожиток скромний взяв в дорогу,
“Кобзаря”, Назарія пісні
І любов гірку мою і строгу,
Що навік явилася мені.

2.
Я уникнув митного контролю, –
В Києві був митник, наче брат.
Я везу в Америку з собою
П’ять смерічок із моїх Карпат.
Посаджу між пальмами край моря,
Де солоний хлюпає прибій,
Хай мені нагадують про гори
І тамують ностальгії біль.

3.
Ген під нами Ріо-де-Жанейро,
На горі – весь в білому Христос.
Я ще по-іспанськи – ні бумбейро,
Але, може, научусь якось.
Інший світ – America Latina.
Чи збагнеш зажури мить гірку,
Як колись насниться Україна
В черешневім білому вінку?

4.
Проміжна в Сан-Пауло посадка.
Нас не випускають з літака.
Ти була, Бразиліє, загадка,
А тепер ти поруч – ось яка.
Скоро, скоро вже й Буенос-Айрес,
Мій причал в розповені життя.
Пасажир-сусід – старенький падре
Молиться за добре прибуття.

В аргентині

Сільські пейзажі Срібної країни,
Немов килими давні домоткані.
Далекі краєвиди України
Такі несхожі і такі жадані.

Тут не квітують мальви на осонні,
І не скриплять журавлики-криниці.
Тут біля хат пасуться вівці й коні,
Ганяють м’яч метиси й “бліднолиці”.

Смарагдові папуги на деревах
Базарять цілий день безперестанно.
Ялини, начебто пастух в самбреро,
Танцюють з вітром аргентинське танго.

Пам’яті брата Івана

Відцвіла моя калина, відцвіла
Біля хати, біля тину, край села.
Ти ж беріг її для мене,
Віти й листячко зелене,
А вона тебе не вберегла.

Навесні за волею небес
Я збиравсь за море голубе.
Тиснув руку на прощання,
Та не думав, що востаннє
Бачу, рідний брате мій, тебе.

З чужини дивлюся, як з-за ґрат
Крізь пітьму розлук гірких і втрат.
Серце рветься із розпуки
Від найтяжчої розлуки –
Відійшов назавжди рідний брат.

Днів дитинства змотаний сувій,
Розгортається сльозина із-за вій.
Де смерек стрімкі узори,
Більше не підемо в гори
Ми з тобою разом, брате мій.

Навкруги пустеля, темнота.
Гіркотою стиснуті уста.
Маю лиш одне бажання:
Щоб й мене у мить останню
Прийняла земля моя свята.

Подорожник

Я ж подорожник,
Прикладайте мене до рани.
Іван Малкович

У парку Президента Сарміенто
Мені зустрівся хлопчик-подорожник.
Такий, як у Малковичевім вірші,
Лишень листочки, може, трохи більші.

Як ти забрів на входжені алеї
В цей край, де ніжно квітнуть орхідеї?
З далекої Вітчизни, із Європи,
Сюди ж нема наземної дороги.

Мандрівнику, поезія – пророча.
Ти подаруй мені один листочок…
Послухаюсь Малковича Івана,
І, може, загоїться в серці рана.

Вулиця Флоріда

Пішохідна вулиця Флоріда
Потопає в маєві вогнів.
Ми по ній гуляємо без гіда,
Зрозуміле все тут і без слів.

Раптом звуки обірвали фразу,
І почулось начебто своє:
Росіянин, біженець з Кавказу,
“Очі чорні” вправно виграє.

Ллються в ніч мелодії шарманки,
Стукотять монети в козубку.
Закружляли збуджені циганки
В запальнім веселому танку.

Вмить і ми були вже у полоні
Чарівних маестрових октав.
Нашу “Розпрягайте, хлопці, коні”
Він за песо радо нам заграв.

У думках додому кожен линув
І бажав, ковтнувши полину,
Щоб ніхто не кидав Батьківщину
Через розпач, злидні чи війну.

І акорди славної “Катюші”
До старих вертали перепуть.
“Розцвітали яблуні і груші”…
Тут вони по-іншому цвітуть.

* * *

Щось невесело мені
Вдалині від батьківщини.
На просторах Аргентини
Не такі звучать пісні.

Евкаліптові гаї,
Вітряки і пасовиська…
Наче все й звабливе зблизька,
Як гірські мої плаї.

Тільки дишеться не так…
Та хіба я тут чужинець?
Але ж бо й не аргентинець,
Просто перелітний птах.

Друзі, я не розгубивсь
У стрімкім життєвім вирі.
Просто відлетів у вирій,
Щоб вернутися колись.