Валерій ЛАВРЕНОВ

З ХОРВАТСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

У хорватській поезії ХХ століття багато видатних і яскравих постатей. Однією з них є Драгутін Тадіянович. Народився він 1905 р. у сільській родині в селі Растуше біля Славонського броду. Після закінчення гімназії вступив до Загребського університету на відділ лісництва, але незабаром перейшов на філософський факультет. Перед другою світовою війною працював на посаді коректора, а по її закінченні – редактором одного з видавництв. Згодом він обійняв посаду директора Інституту літератури і театрології Югославської академії наук та мистецтва у Загребі.

Свої перші вірші почав друкувати у журналах з 1928 р. Дебютував він збіркою “Лірика шістьох” (1931 р.) Твори Д.Тадіяновича це – своєрідна лірична автобіографія поетичного щоденника. Перші його поезії витримані в елегійному тоні. Поет висловлює жаль за назавжди полишеним рідним краєм, за минулими почуттями (“Сонце над зоряними полями”, 1933; “Попіл серця”, 1936). У поезіях наступної збірки “Дні дитинства” (1937) він згадує щасливі дні свого дитинства та молодості. Туга за рідним краєм, яка зростає під впливом життєвих невдач у міському середовищі, поступово переростає у трагічний конфлікт села та міста (зб. “Туга землі”, 1942).

Повоєнна поезія Д.Тадіяновича насичена філософськими роздумами. Головний мотив його творчості становить тепер екзистенціальна думка про неминучу зміну побуту. З’являються нові збірки: “Поезії” (1951), “Свято жнив” (1956), “Срібні сопілки”(1960), “Каблучка”(1963).

Поет майстерно користується вільним віршем, який вийшов у нього з традиції народного десятигласника. Слід також підкреслити струнку архітектоніку поезій Д.Тадіяновича, їх ритмічнітсь і надзвичайну музичність та пластичність. Ритм у нього, як зазначають критики, не лише супроводжує слова, але й переходить у внутрішній зміст, відчуття, вираз. Він виробив свою неповторну оригінальну поетичну мову, яка вдало вирізняє його з-поміж інших хорватських поетів.
Поезії Д.Тадіяновича перекладені 20 іноземними мовами, увійшли до вітчизняних та зарубіжних антологій лірики. За свою творчість він одержав декілька літературних премій.

Драгутін ТАДІЯНОВИЧ

ПІСНЯ МАРІЇ

Моє серце ще й зараз, Маріє,
Коли бачу тебе, як назустріч ідеш,
Моє серце відразу тривогу заб’є

Пожалій, прошу тебе, Маріє,
Не порань мого серця раптово:
Рви помалу його, як це й досі робила.

А я буду сміятись, сміятись,
Як і вчора сміявся в журбі.

Але й ти посміхайся, Маріє,
І рви моє серце!

КВІТКА ЛІЛЕЇ

Душе моя, налякана птице,
Ти плачеш на моїй долоні,
Я бачу, як чисті-чисті сльози
Капають. Ніби бісеру зерна.
Чому плачуть твої чорні очі, птице,
Чому невеселі так плачуть вони?

Дивиться з темряви біла лілея,
Душе моя, ясна птице!..
Земля – її покривало, серце спить її солодко.
Зів’яла всередині квітка лілеї,
Яку в руці вона, бліда, тримала.

Не сумуй, моє серце, за зів’ялою квіткою,
Не сумуй, моя душе, за квіткою лілеї!

ХОТІВ БИ Я ЗУПИНИТИ

Хотів би я зупинити
Сонце, щоб не піднімалось воно на небо.
Нехай залишиться, червоне, над рікою,
Як вранці, коли його побачив
Крізь вікно своєї кімнати.

Хотів би я зупинити
Дунай, щоб не біг він країнами
До Чорного моря; нехай відпочине;
Нехай заспокоїться у сутінку верб
І тополь; хай не слухає тихий свій шум.

Хотів би я зупинити
Усмішку на твоєму обличчі, Хелено,
З якою пройшов мій нелегкий вік.
Хай посмішка грає твоя безтурботна, підкреслена
Твоїм чорним волоссям і чорними очима.

Хотів би я зупинити…Ні, нічого не можу.
Кожної миті до сонця, смерті, могили наближаюсь.

МІСЯЧНЕ СЯЙВО

Поглянь, з-за дубового лісу, у темному сяйві і тиші,
Місяць з’явився. Рум’яний. Круглястий.

Минулого літа, з лави під каштаном,
Дивились з тобою у захваті
Повного місяця вихід з-за лісу дубового,
В молочному світлі і радості.

О, які ж крихкі іграшки ми
У сильних жорстоких руках!

Сумно мені, і я зовсім самотній:
Місячне сяйво сьогодні шепоче мені,
Що немає тебе, що нема назавжди.
О, довго, довго, ще довго по нас
Чужі очі будуть дивитись, як дивились ми:

Сонячний день надійшов,
Тіні вечірні подовшали;
Місяць з’явився
З-за лісу дубового, у темному сяйві і тиші.

РОЗСТАВАННЯ ВОСЕНИ

Забудь ясне літо, і сонце, і зріле жито,
Забудь пестощі в лагідні вечори,
Щастя наших сердець.

Осінь уже, Леліє, осінь.
Сіра й дощова осінь,
Молоді ми повинні розстатись.

У твоєму винограднику листя
Пожовтіло, підсохло,
Та й багато його вже попадало
На чорну і стомлену землю.

Осінь уже, Леліє, осінь,
Дощова, сіра осінь,
І повинні ми тихо розстатись.

Забудь ясне літо, і сонце, і зріле жито,
Забудь пестощі в лагідні вечори,
Щастя наших сердець.

МУШЛЯ

Пробачте мені, якщо можна,
Що пишу я баладу про мушлю.

Кам’яною приморською вулицею
У натовпі серед дівчат і хлопців
Йшла у чорному маленька стара жінка,
Тримаючи в руках
Кошик, повний
Сяючої мушлі.

Крізь сміх і гамір
Вона повільно
Йшла і тихо говорила,
Ніби її слухають
Усі: “Купіте мушлю. Бідна я.
Нікого не маю. Купіте мушлю.
Єдиний мій син на війні
Загинув. Я сама лиш, із мушлею.
Купіте її. Купіте мушлю”.

Повернувшись із купленою мушлею
До свого міста, до вуха її прикладаю
І прислухаюся до її шуму…
Єдиний мій син… на війні
Загинув… Я сама лиш… Із мушлею.
Купіте її… Купіте мушлю.

Пробачте мені, якщо можна,
Що я написав баладу про мушлю.

* * *

Довго в ніч, у білу зимову ніч
Моя мати полотно біле тче.

Її нахилене обличчя та сивіюче волосся
Давно вже залиті слізьми.

Стрічка світла з вікна пролягла через двір
По снігу, що падає ззовні
У тиші без краю, у тиші без краю.
Ніжними руками ангели з неба
Спускають на землю замерзлі зірки
Обережно, щоб золото моє не збудити.

Довго в ніч, у білу зимову ніч
Моя мати полотно біле тче.

О, зажурена мамо! Скажи, що це сяє
У твоїх очах.

Довго в ніч, у білу зимову ніч?

Красін ХІМІРСЬКИЙ

* * * * *
Місяць
і сонце,
й зірки
намалювали діти,
і легко, ніби космонавти,
скакали по них,
повертаючись знову на землю.

І я намалював зірку –
зірку моїх мрій.
Але скільки лечу до неї –
від мене вона віддаляється
в туманність оманливу.
І не можу я, –
не можу назад повернутись.

НАСТРІЙ

Захоплені барвами осені,
до лісу прибігли
схвильовані діти
і почали збирати велике листя
для дивних букетів.

А ми, легші й спритніші за вітер,
божеволіли в лісі.
Розкривши наші таємниці,
цілувалось навколо нас листя.
Ми ж радо його наслідували.

Тихенько зітхали старі
і шукали у лісі давно щось забуте,
і мудро, і лагідно якось
танули в золоті осені,
тихо-тихо переходячи в листя.

Кирил БОРИСОВ

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА

Боюсь,
щоб сонце не зникло,
або не відмовилось від землі.
Скаже: ”Людина вже
вкрала сонячний вогонь
з мого ядра.
А Прометей
давно не на скелі
і не кружляють лоли над горами.
Боюсь, щоб сонце не зникло.
Соціальні проблеми тоді
стануть абсурдні.
Час стиснеться
до прямої лінії.
Життя пульсуватиме
ще на планеті.
Всі боротимуться
до останнього подиху,
довше за всіх житимуть
північні ведмеді
та риби в морях.
Я глибоко вірю,
що земля в ці дні
потріскається.
Серце її
та гнівна магма
зігріють цей світ
ще один раз.
А потім застигне,
як червона троянда, –
що вислизнула одного жахливого дня
з рук людини.

Владимир ГОЛЕВ

ГАЛАКТИКИ

У натовпах, жадібних до сенсацій,
голуби із дзьобами хижими,
по страйках, мітингах та наглядах
(лавина зі слів та криків),
на екрані телевізова
та на радіохвилях,
навіть на любовних побаченнях
ми, як галактики –
стрімко віддаляємось.

ОРДКРОВЕННЯ

Заплутаний доленосними питаннями,
як водорослями по шию потопельник,
мушля мідії, що випливла на берег
з плямами від намулу,
онімілий від ран та криків,
безпорадний, але уцілілий,
як Блудний син, повертаюсь,
але не до вас, а до себе…

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ

Ми ходимо по місячному пилу,
божевільному від самоти,
без краплини вологи,
беззвучному.

Наші апарати
пройшли Марсом і Венерою,
познімали Сатурн, Нептун і Плутон,
та їх вічні супутники.

Ми – космоплавці,
шукачі пригод,
які прагнуть відкрити
нові та нові Америки,
нові та нові всесвіти…

А над нами якийсь чужоземець,
прибулий з безодні чорної,
допитливо розглядає нас так,
як людина
вдивляється у термітів.

Іван РУДНИКОВ

КРУГООБІГ

Дерева на тому узгір’ї,
витягнуті прозорим світанком,
знов виростають на горизонті.
Хіба це не
руки та пальці,
що протягнулись
до чистої білизни хмар?
Такі руки одні,
гравійовані зморшками,
вкриті тонкими жилами,
руки, що скам’яніли від праці,
але ніжність і вічне своє тепло
зберегли.
Руки, від дощів усі мокрі,
від спеки, вологи й вітрів роз’їдені.
Це вони – моєї матері руки,
це її білизна,
зав’язана синьою мотузкою
горизонту.
І зграя її лебедина
пливе,
зринувши з бузкової будки колійника
з мого дитинства,
все мандрує
й мандрує,
гнана
вітрами днів.
Вона кидає чудернацькі тіні
та у дивній процесії
облітає
континенти, моря, океани,
і невтомно, щоби поринув слідом
у її кругообіг
кличе мене…

Анжела ЛАЗАРОВА

* * * * *
Поглянь, мої пальці прозорі: колір втратили
від безсоння.
Поглянь мої очі прозорі: до дна чіткі
від утоми.
З такою прозорою ніжністю,
як вода,
промину у твоєму житті ще більш
непомітною.

З болгарської переклав ВАЛЕРІЙ ЛАВРЕНОВ