Мирослав Лазарук

Ім’я цього без перебільшення великого поета-мученика, як і його твори, не раз з’являлися на сторінках “Буковинського журналу”. Щоразу вони викликали чималий читацький інтерес. Після передчасної смерті Тараса Мельничука ми публікували твори та есеї про нього. Та, на жаль, вкотре доводиться констатувати, що українська влада так і не подбала про видання поезій лауреата Шевченківської премії. Тому його книги залишаються раритетами. Бо й остання прижиттєва збірка “Чага”, що побачила світ у Коломиї, давно розійшлася. Тож історія повторюється: один з найвидатніших літераторів сучасності залишається маловідомим навіть у тих колах, які цікавляться поезією. Як же подужати цю несправедливість, що протягом всього життя переслідувала письменника. Не полишає його й зараз?
Не так давно мені до рук потрапили рукописи Тараса Мельничука. Це – поезії практично ніде не друковані. Написані приблизно у вісімдесятих-дев’яностих роках (точних дат майже не знаходимо, оскільки сам автор, мабуть, не вважав за потрібне це робити). Він мріяв, як стверджував сам в одному з інтерв’ю в газеті “Молодь України”, назвати свою нову книжку “Політ в’язня”. Але непрохана смерть та й обставини, в яких довелося жити і працювати Шевченківському лауреатові, не дозволили її видати. Зрозуміло, маючи під руками унікальні рукописи, я загорівся ідеєю, підготувати їх до друку. Хоча нині самотужки вдаватися до таких кроків – дуже складна справа.

На щастя, світ не без добрих людей. І коломийські друзі, зокрема письменник і видавець Михайло Андрусяк, запропонували видати Мельничуків тритомник, куди увійшли би твори чотирьох попередніх прижиттєвих книжок (“Несімо любов планеті”, “З-за грат”, “Князь роси”, “Чага”), а також усі неопубліковані поезії. Він же запропонував і мені приєднатися до відповідальної роботи.

Це буде ще й непроста праця, бо Тарасаві твори розпорошені серед багатьох людей, котрі свого часу або ж давали йому притулок, або просто спілкувалися. Тому зібрати їх до купи, уникнувши при цьому підробок, фальшивок, буде непросто. Та відступати нікуди, сучасникові треба донести Мельничукові поезії, а ще для того, щоби показати всю велич таланту Князя роси, його неповторність. Ім’я Тараса Мельничука повинно посісти почесне місце в українській духовній скарбниці в одному ряду з найвизначнішими національними постатями.

Видати тритомник – справа не одного дня і місяця. Тому й пропонуємо увазі наших читачів добірку поезій Т.Мельничука, писану в різні періоди складного мученицького поетового життя. Ми назвали її, як мріяв автор – “Політ в’язня”, хоча більшість поезій написані на волі. Та наша українська воля ніколи не була для Мельничука справжньою, вимріяною і вистражданою у тюрмах і сибірах. Вічні безквартирні поневіряння світами, спалена батьківська хата, лікарняні палати – ось лише коротенький перелік його “волі”. Він до останнього свого подиху залишався в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси. Таким він і залишиться для всіх нас, хто хоч трішечки був причетний до його долі і долі його творчості.

Тарас МЕЛЬНИЧУК

Лист п’ятий до матері з 36-ої зони
(Невідправлений)

МАМО!
“Ви не знали ні захисту,
ні прихистку,
і турботи на Вас – то окропом, то скопом…
Та шукали притулку у Вас
козенята і плистки:
Ви нікого не били, нікого не
копали.
Ви копали собі буряки у колгоспі
червоні, такі схожі чимось на закопані в землю серця.
Мурахи танцювали на ваших землистих
долонях, що з землею зріднились, до скону свого,
до кінця.
Це важке, наче камінь, чи хліб, родичання,
Доля селянки одвічно – батрацтво.
І не раз Ваші руки, від болю, як діти, кричали.
Але далі і далі Вас гнала, неначе
гестапівець, праця.
Моє серце прострелено світом навиліт:
світ, мов куля, –
крізь груди мої пройшов.
І життя мені знову – до горла приставлені вила,-
І поезія ллється, неначе із рани кров.
КАТАСТРОФА?… НЕХАЙ…
Я не стану її уникати.
Я сам себе знищу
на кривавій пласі життя.
Поезіє!
Будь мені сонцем!
Будь мені катом!
І не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
Йдуть колони…
колони…
колони!…
колони!!!.
Йдуть напевно на пошук нової землі. Йдуть пробиті
серця, і долоні, і лона, і скроні, –
Йдуть мільйони… мільйони…
Мільйони!!! –
І зникають безслідно у чорній імлі,
йдуть колони…
Колони ! Колони!!! – Безборонні. Беззбройні –
Ідуть, щоб іти.
Громоздаються нові Вавілони,
А услід їм – погоня… - ПОГОНЯ… –
ХРЕСТИ!!!
Йдуть колони, світ за очі гнані добою…
Хто зупинить цей чорний, приречений рейд?!
МАМО, МАМО!
Син Ваш зітканий з нервів і болю:
він, може, останній на світі брат поранених птиць
і дерев…
Він загине в неволі, – як гине роз-
чахнута ива, і не треба тужити, – не треба
ховати його…
Син Ваш, мамо, неволею нині щасливий,
бо Вітчизна його – це гнаний етапом вагон, –
Перегон. Перегон!!!
Перегон!!!
Стереже його, Мамо, мало не цілий увзвод. І
немає зупинки… нема перепон: це трупарня жива! –
Новосталінський м’ясозавод?
Червень. Спека.
Зеки вкриваються милом: зеки в дорозі –
неначе коні в борозі – колеса вичавлюють з в’язня
за милею милю: це конвой заробляє лички свої й трудо-
дні.”
Вихаркуй із себе Одесу, Франківськ, чи Харків,
вихаркуй легеню – обрублене куце крило…

ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ

Василеві Симоненкові

брате василю
я тихого дунаю не пропив
лиш свої вуса
у мед-вині
втопив
а мої женчики нажали
сто кіп та снопочок
та моїй коханій
на весільний віночок
а що я господар ледачий
то і я і віночок той
пропащий
то йде різдвяр
безсмертний
сподіюсь –
не дасть нам умерти
погаснуть наші свічі восковії
і прозріють мої очі несліпії
бо вже одверзлось
небо синє
йде христос
іде христос
по україні

ЗМІЯ

Я непорушно
лежав під гіллям
свого грабово-смерекового
намету
свого шатра –
шатра утікача
мій дух був чорний
як війна
і ніч на мене па-
дала
мов кам’яна стіна
ніч блискала
як постріли
Десь хтось молився –
– (я?) –
Не вбий!
Не вбий мене
І не порань!
Не вбий !
Не рань !
В кутках
сиділи демони
Один сказав:
– Прощайсь з життям!
Другий метавсь
як звір на ланцюгу
й ревів на першого:
– Не дам!
Світ рознесу
Спалю тайгу
Але не дам його
– (мене!) –
твоїй спокусі
Десь місяць бивсь
як серце у бика
При чому – місяць?
Серце Ісуса!
а по листках
по вітті
п кутках
Стрибали негри чорноокі
Я бачив лиш білки очей
А демони мої
літали вже високо
нараз щось шурх-
нуло
І на плече
Серце калатало як дзвін
Невже це – ворог?
Невже – він ? –
пробив немов ігла намет
прорвав галуззя
й пропхавсь коли я
Задрімав
І вже намацує
моє плече
…– Ти – хто?! –
я страх переборов
а серце
серце мов скажене:
Ось зараз
він накинеться на мене –
– (кров!) –
ножем по горлі
полосне
Я остаточно про-
будивсь
Ніхто не різав
не стріляв
і не душив
мене
та із плеча
на груди
скотився диск –
І!-:
– Цце я-а-а-а
зззмія-а-а!
…А далі нижче –
й на живіт
Я вмер завмер
Ні вдих
і ні впродих
Не те що я злякавсь
смертельно
Я просто зник
пропав
затих
Мені ж то темно
а змії ж –
Не темно
і лиш дихни я
Ворухнись
як тут же в моє
Тіло голе
Вона вжене
смертельний блиск
отруйний зуб
Мене проколе
Змія тим часом
розпрямлялась
і черевом своїм
як лід
по череві моїм
змертвілім
сповзла на ребра
клуби
Стегна
О-це по-в’язззка!
зззо-ло-та!
Востаннє блисли
мої очі
Ні, не востаннє
Ще літ сто
Тяглась хвилина
мого страху
Не страху –
проби у вогні
проби на золото
й терпець –
а гадина
на смерть мене поклала,
Мов на плаху
Лиш ворухнись –
І все
Кінець тобі
Капець.
Стріляв із мене піт.
А я не міг ні стрі-
лити
Ні вбити
А гадина моє коліно
обвивала:
– О царю рабства
царю небес
закинутих
повішених на дріт
Ти світло солов’їне
в моїй душі зміїній
Ти серця мого
маків цвіт
моїх очей зелених
зорній світ…
…Коли ж опритомнів
прочумавсь я
Над моїм ложем
хиталась
Золота Змія
Вона з ненавистю
дивилася на мене
Ні, ні, –
з очей презирство
блискало в імлі
Враз зашипіла: – Ти!
Я
Не ЗЗЗмія –
змія-змія…
Я не змія –
Життя твоє
скажене
на закатованій твоїй землі
Ти – цар
Ти – раб
Христос
з вінком кривавим
на чолі

КУПІТЬ ДІТЕЙ

Не дивуйте, що я на базарі,
Що я дітей своїх продаю…
Мені остогидли ці вольні зорі
і зарі,
Де виють лиш пси на вовчу лаю.
По чому діти?
Сини по червонцю,
А дочки – за так:
заміж даю!
А ще я вам продаю оце сонце,
Що бродить, як вовк,
без пашпорта,
У гаю.
Скоряйтеся, діти!
На те Божа воля
(Воля, якої ваш батько не мав)
Скоряйтеся, діти:
ідіть у неволю –
Хай вас годує-вдягає тюрма.
Скоряйтесь!..
Вас я запропащаю –
Тому, що пропащий сам.
Життя – деришкуру – (просто) –
Я прощаю…
Змокріло чоло?
То-те…
То – роса…
То довгі руки мої
(витягнув працею!) –
Кладу під сокиру:
– Рубай!
щоб до білого світу
Уранці
Я їх поховав
у гробах, –
щоб руки свої схоронив я
В могилі –
За те, що вони раби.
За те, що вони не крила,
А знають одне лиш: роби!
Купіть в мене, людоньки, діти,
Купіть в мене всю малечу:
Вони будуть тихо сидіти,
Без бунту і колотнечі.
Купіть…
дайте…
на пива кухоль…
А я вам:
Я те…
Я віддам..!
Купіть цих дітей:
дітоньки чемні,
Вони не петлюрівці,
не босяки.
Із них можуть вийти
високо учені
Погоничі…
Клоуни…
Кармелюки…
Купіть мої діти!
Хай не шастають по вокзалах,
Купіть разом з чоботами
(бо як же їм без чобіт?)…
Купіть!
Та тільки з них не робіть
Ні солдатів
(Афганістан) –
Ні партизанів: хай не кривавлять світ!
Купіть!
Купіть мої діти
разом з моїми надіями
З золотими медалями
й сивим волоссям моїм
Купіть!
Разом з чорними буднями
І червоними – як Чорнобиль
неділями, –
Купіть!
бо куди я їх діну:
Не з’їм же я їх, не вовк – не поїм!
в своїй
рідній хаті,
Бо я ж їх в траві чужій
не зловив, –
я їх просто наплодив –
і повісив сушити…
На грати,
бо жінка – себто їх мати
здохла
І я повдовів.
На, синку,
на тобі постільці,
Щоб не був-есь на зимку босий…
Продав тато діти!..
А далі що ?..
Манівці!..
Хотів утопитись у ріці.
Ріку отруїли…
чи вивезли в космос…
І батько тримає косу в руці,
І смерть тримає косу в руці,
А коса – щербата –
(мов Чорнобиль) –
не косить!
І сперся батько
на кленове кіссятко,
І щоб забути, що він,
дітопродавець, –
Почав співати з горя спочатку.
А далі – (косу, як жінку),
Взяв у танець:
– Через тоті молодиці
бив м’я побиванець,
ой ти, смерте-смертенице,
я вже твій коханець.
Ой калатав по пирогах,
А пироги в мисці,
Таке’ м собі накалатав,
Що плаче в колисці…
… і співав сивий тато
серед поля, як палець, один.
Він так гірко співав,
мов платив податок –
За життя, що здиміло,
як чорнобильський дим.
1988 рік, Уторопи.

* * *

Як я прийшов,
То Діл високий,
Мов білий круп коня
Блищав.
Був мертвий місяць.
Мертве сонце
І сніг сказав мені
– Прощай!…
Гриміли гори снігоносні:
Се Бог…
Се Божий
Світотвор.
В присипаних снігами
Соснах
Моливсь на дятла
Зимобор.
Моливсь Красі.
Богине красна,
Нас ороси і піднеси,
Аби не дати сонце вкрасти,
З роси й дівочої коси.
Украли…
Залишились тільки
Пух тополиний і хрести…
І зимобор бреде до білки.
Й не може сніг перебрести
14.12.1992 р. Коломия

* * *

Маки вийшли
За червоними биндами
А ходім синіми рядами
Кінь на порозі
Кладе у підкову сльози
Підково моя
Не бийся об стіл головою
Молодиця криницю втопила
В крильця задзвонила
Кужіль покохала
Ружу напряла
І вікно лазить
По балконі
Ой чогось на підпитку
Мої коні
А у скрипки
Спина заголіла
Щоб молодицю
Голова не боліла
Щедрий вечір

* * *

Бджола відпочиває
Бо – бабуся
Бо все солодке –
Не дозволено

І пелюстки несуть
До Бога сонце
Вже так високо
Що не дістане і вовк
Й людина – найлютіший ворог
Не стане одностайне
У рої роєм
За свій рій

* * *

у черевиків ноги болять
пригорнись до дитини
калино
цією дорогою йшов
– (перевал!) –
сковорода
а місяць устав –
не біда
іде
іде
сковорода

* * *

ті що зреклися своєї крови
задом наперед
сьогодні
на ходільницях ходять
вони з божевільним криком тікають в діброви
там
себе обнюхують:
знають що пси
та не знають
якої породи
Пси!
Їх б’ють на кожному кроці
А наб’ють
Знову їсти дають
Від них смердить собачим сонцем
А люди не знають
І сонце те п’ють

* * *

Сидять собі бджоли
Похнюпивши носа
Ще сонечко не почалося
Ще мед не веселиться
Ще веселка загинула
І ніде взяти крилець мохнатій як джміль
Людині

* * *

Весна вилітає з вулика
Дивиться: дощ
А мед розправить крильця
І не покине рідної землі
Й бджолі у танці закружляє
Щоб всі летіли в один бік

* * *

Тюремні квадрати
Безплатно
Камінь вилазить з орбіт
Мерці полюють на небо
А живі – на світ

* * *

Зірки
Вимащені кров’ю
Булькає сонце
У витріщені очі
Розкажи ще бодай
Ковток україни

СОЛОДКІ ЯБЛУКА

Солярний знак. Щемка його уява
Над деревом язичницьких дощів,
Його малює смак солодких яблук
В чотирикутнім прорубі площин.

Стінопис-друзки на камінних кайлах, –
Від форм абсурду – в канонічний тлін, –
Світ просто падав на слизькі дзеркала,
Як соняхи у сивий рух коліс,

Світ просто падав на густу прозорість, –
Відговорив – до голих жил струни.
Вустами приймаченківських узорів
Заполотніло пізнє листя книг.

Солодкі яблука… Смак кожної клітини
Медами дивними видзвонює в мені
… Десь глибоко творилась синька глини, –
Це очі квітів для прийдешніх днів.

БІЛІ ВИШНІ ЦВІТУТЬ

Білі вишні цвітуть…
Білих пауз дерева літають.
Розтинаю село по межі планетарних епох.
Я торкаюсь облич, – суму власного сором латаю, –
Течія його світла, як опалена вітром любов.

Відчайдушна, як зойк, осипається дійсності проза,
Усвідомлена небом, трава відчайдушна, як зойк.
А зозуля кує, – те кування оркестри розводять –
В календар всіх часів, всіх пишнот,
Всіх гризот.

Ми свій вік прожили –
Від копійки до злого червінця.
Нам хотілося вмитися першим весняним дощем.
Всі криниці птахів білим цвітом залляті по вінця, –
Білі вишні цвітуть, –
Білий цвіт, як весна, білий щем.

Упадеш, як снаряд,
Молодим – неодмінно красивим.
Перший грім навесні – необхідність шукати себе,
Час зітре тебе цвітом, як попіл росини,
Час здійме тебе в біле цвітіння небес.

ХВИЛЯ

Час хвилю тче,
Вагітну хвилю тче.
Вікно їй світлий пам’ятник поставить.
Життя – це втеча.
А куди втечеш
Від всіх шалено білених обставин?!
У них свій рекет
Днем порожнював,
Своя безвихідь, як бандаж від грижі.
Життя – це втеча.
Отакі жнива, –
Стернині кожній рану не залижеш.

* * *

Якщо я дощ – збери мене по краплі…
Як тихо в тиші. Височінь яка…
Помпея часу – час не ставить крапку, –
У всіх «назавжди» сохне вертикаль.

І ця промокла скатертина столу
Хитнеться в ній, як мудре море дат…
Якщо я трави, – крок по них жорстокість, –
Жорстокістю ці трави пощадять.

Мій древній міфе, – пагідь черешнева,
Всі безголов’я, я до вас кричу:
– Розкину руки, піднімусь у небо
І полечу, і полечу, і полечу…

О заздрісне, дволике слово “навіть”,
Ти в слові “бути” не знайшло свій час…
Я, мабуть, теж щасливий був – не знаю.
Як тихо в тиші. Лиш дощі звучать…

* * *

Я так довго ішов.
Просиналося дерево вересня,
Зачиналося місто з роззявлених відстаней цін,
Мов уперше живе
Милосердь сліпота безтілесна,
І красиво оспівані
Крихти піску в кулаці.
І красиво мальоване
Правди осердя ощадливе,
І рожеве волосся причесаних листям неділь…
Я так довго ішов.
Мої кроки розмились дощами,
Наближаючи ріки, –
Потріскані губи надій.

* * *

А вікна вулиць в душу вперлись
До суті голої в зубах,
Аж до самотності паперу,
Аж до бездомності собак.

День зацілований добіла,
Зникав, як час, як скло зникав,
Летіло дерево в обійми,
В обійми сонячних дзеркал.

Летіти в небо – це так просто,
Як пальцям рук на струни арф,
Нудьги асфальтова короста
Зжирала літа тротуар.

Ні схвалення, ні заперечень.
Стовпи. Побілені стовпи.
Категоричність безкінеччя,
Категоричності тупик.

* * *

У груди криги б’є тепло озер,
Намацує сліди чоло проталин,
А сніг пружинить в лігвищах газет,
З голодними очима знак питання.

Театр ляльок вже погасив вогні,
Втемніли золотом оркестрів тихі такти,
Великий час гойдає прірви днів, –
В краплині світла всі його спектаклі

Як дим, закрила біла бахрома
Останню бричку на м’яких ресорах,
Вікно заклеєне – шпариноньки нема,
І жебракує в безгомінні совість.

ОБЛИЧЧЯ СИНЬОЇ ВОДИ

І буде гарно. Лячно, як в легендах.
Розгладить вечір тишу корогов,
Габи торкнуть дарабами легенько
Вино води, – струни її вогонь.

– Зайди у хвилю, в теплу хвилю свідчень,
У синю книгу чистої води,
Я заведу тебе у літню втому річки
По теплих гранях поклику гвоздик.

Човна нема. Відплив, сліди укравши.
Нехай це станеться. Горять вітри сухі.
Ніч дихає, неначе тиші клавіш,
Дерева сплять обличчями на схід.

Босоніж берегом до берега щосили,
А там ні берега, ні літа, ні дерев…
Стежки себе забули, бо щасливі,
Відмічені чужим календарем.

Пам’яті Віталія Никитюка

Я не можу бути іншим
Мартін Лютер

Рік, другий, третій бачиш одне і те ж:
Ти мостом Пішохідним до нього йдеш,
Він на перила сперся посеред мосту.
Видно сто сот облич із Дніпрових вод,
Він заглядає у кожне із тих ста сот
І проводжає аж за Труханів острів,

Канів та Ольвію і за Евксинський Понт,
Де проступають у видивах інших вод.
Це вже відомо тому, хто йде. Рік, другий…
За спиною все ще темніє Княжа гора –
Найвищий (і найдорожчий) берег Дніпра,
Князь, вої, слуги-герої та інші слуги.

Поділ – інша річ, себто інше місце, однак
Погане воно чомусь не лиш для собак,
Але й для того, хто плентає вже до мусту,
А той, хто стоїть на мостэ, на Подолі жив.
Ви сотню (на двох) розміняли, коли привів
Тебе у вселенну дитинства свого – на Волоську,

Де він у напівпідвалі зирив з вікна:
Литки в небесах крепдишинних, різна шпана,
І гуси поважні, і коні, ну звісно ж, коні
З возами, а ще – Старицького ті ж зайці,
І менше на кожному пискові (на лиці)
Написано всякої подлости, ніж сьогодні.

Хрестини у п’ятдесяті. Нічні свята.
Столи посеред століття. Серед моста.
При березі – цар Микола й цісар Франц-Йосиф.
Ріко наша сива, як тебе заплести?
В яку партизанську ніч посивіла ти?
Ой чий же то кінь стоїть? Чиї, – то покоси?

Втім, тут починається повість. Рульфо Хуан
Відкрив галичан іспанських (чи індіан)
У містиці точній, жорсткій і, як бритва, гострій,
Бо пишеться повість одним і всіма – одна,
Що всіх вже не вислати (чи хоч послати) на
Цей Тугорханів острів.

Отож, осіння Волоська. І все – таке ж,
Як у волоській музиці. Ти ідеш
Поруч із ним. Тут його колискова.
Він знався на музиці (чи не єдиний з вас),
Його фонотеки – тобі на життя якраз,
Аби Доніцетті згадати не з Михалкова.

Музика. Скрипка волоська. Її прорив.
“Тепер басейн, де стояв наш дім. Я водив
Дочку сюди на секцію після школи.
Коли мала попливла, постала мені
Стіна у воді з килимком на стіні:
Забуте ткання – не забуду його ніколи.

Лубковий сюжет: втікає вовк від ловців,
Що цілять у жертву з-за дерев і кущів…
Не скрипка волоська – ранений звір на Волоській.
Чому ти тремтиш, дитино? – питають царі
Лісові й водяні – старого старі.
Знов остро, як отрок, переживаю лови.

Пора перевтілень дитинних майне вочу,
І я загарчу, захлинаючись від плачу, –
Я знов не ловець, а жертва – хай і жорстока.
Лишаю знов по собі криваву росу,
Бо знов на собі не зброю ловця несу,
А знову несу прострелену шкіру вовка.

В басейні тоді просидів, як під замком.
З тієї стіни звільнився б одним стрибком,
Та плавали діти навколо, бавились діти.
І навіть мисливці застигли у всіх кущах,
Кров ствердла, гарчання завмерло і рик потах,
А піна на писку встигла закаменіти.

Хист хижака в дитині, досвітній страх
В стіні очима застиг, кістками застряг,
Будинком у землю вгруз, перебравши ролі
В підземці, всмоктався в сни, щоб у вічнім сні
Сховати стіну, бо відбили на тій стіні
Крила свої й плавники янголи голі.

Чому ти скривився, ніби відро помий
Під ноги – із п’ятдесятих? Що ж ти, малий!
Ти в пісні тут засинав, пірнав у той Київ.
Доки загнаним звіром біг над Дніпром,
Невже і Христа з хрестом й Шевченка з Франком
Змивали ночі і дні, води й помиї.

Від кого ти втік? Кого це ти перехитрив?
Твій нюх від яких вовків? (Чи псів?) – від ловців,
Бо вийшли на вовка й вовка не може не бути?
Куля одна для кожного, але сіть
Для тебе, вовчику-братчику, та, що для всіх –
Поглянь з висоти творця “Червоної рути”.

Так в нас в ойкумені перемагає дух.
Авжеж не собачий (і вовчий, і ловчий нюх).
І крапка. Вода. Стіна в червоних накрапах.
Не в кожної жертви вроджений трупний сприт,
Та все це можна списати на колорит,
Якби маєш не запах, головне, якби не запах.

Ти чув барвінкову. Прибуде! Має прийти.
І прошепотіти: це – ти й почути: це – ти –
Інакше веселе століття не пережити
Заквітчаний вже її кінь, мов сто літ чекав.
В кущах аж присвиснули! – От і вір, що не в кайф.
Мить – й перескочиш цю гидь – в інше століття.

Вдруге прожите й відчуте – отрута. Невже
Навіть волоська музика не береже?
Зужиті мотиви стануть завтра шприцами
Такими ж. Юні тіла проштрикнуть стіну,
Загнані їхні зіниці в таку глибину,
Що не підніме й волоська, й ні та, що над нами.

І що я тобі скажу? – так тихо сиджу –
Теж ніби в засідці. Сам на себе. Іржу
Цього життя зішкребти, вимити б тіло
У воді, крізь яку ловці на ветхій стіні
Вже й самі забули куди – цілять мені
В груди – в дитинстві лякало, потім смішило.

Бо смішно у двадцять і смішно у двадцять п’ять,
(Розкішно зворушливі числа ці римувать)…
У тридцять, у тридцять п’ять, у двічі по двадцять…
А молодість – найзапекліша із пропаж,
І вже товариство наше – розгардіяш,
І можна з нас, братця, (перед биттям) сміяться.

Відкуплення – скрипка волоська – як Молода,
Прибуде на конику – як прибуває вода.
Хіба ти не в цирку, доки скачеш по колу?
І від омерзіння не задихнутись щоб,
Ти, риссю пронісшись, переходь на галоп.
Твій демон – надійний кінь, якщо ти не йолоп.

Ти швидше нерв Геродотів, ніж голий нерв, –
Приймаючи смерть на лубку з кущів і дерев,
Немов лиш на лобку має значення, як умерти.
Для шкіри, що все ж пристойніша від одеж,
Тим більше нема (якщо є) значення теж,
Чи скинути її вчасно, чи раптом здерти.

Губами важкими ввімкнувши старе кіно
Долонь, губ, грудей, забути, що не дано
Не звести погоню до втечі в цій порожнечі.
Забути на віки вічні на цій землі,
Як плакало божество у досвітній млі
І в нього були її губи, волосся, плечі.

Води, як вогню, не відомі ні час, ні чин,
Ні відповідь на питання: є хоч один?
Принаймні, одне ніяк не можеш не знати:
Кров’ю одною спасенні всі ми і всі
Забрьохані – до одного! – в кривавій росі.
Роси вже замало чи музики забагато?

Крещендо в золотім гомоні кістяків.
Дніпр спить. Йому сняться леви. Його мотив
В полиннім викиді мови був і прибуде.
Андрій Первозванний дійшов, а Дух не зійшов.
З підвалу (напівпідвалу) почнемо знов?
Це кров вопіє? Чи як розуміти, паскуди?!

Кожен, як знав, відтоптав свій вилом (чи зсув),
Дехто й забув на що посягнув, доки збагнув:
Поряд із ним – немовля – торгівець у храмі,
Який на даху сидів, а цей на дахах
Орудує; під ногами – і храм, і прах,
І вірні стають навколішки під ногами.

Справа не в містиці – в місті, у тому й річ.
Доки не ніч – скільки світла, стільки облич
Зовсім чужих, а як ніч почнеться глибока –
Впасти в цю воду, в цю хату і в цю стіну –
Тоншу за волос, міцнішу за кам’яну,
І відпустити вовка.

Страшно розбитись об те, чого вже нема,
У воді вітцівського дому зійти з ума,
Немов у вогні, в якому плавились діти.
І навіть мисливці ховаються у кущах,
Й підбитий втікач – не жертва, а крах і прах;
І київська піна встигла закаменіти.

І плавно, як у воді, чужими – свої
Стають. І хто б не скинув шкіру змії,
Натомість сонцю й місяцю виставить іншу.
Погоня (чи втеча?) застигне у вічну мить.
Та скрипка волоська вночі на зміну болить,
Мов тільки в очиснім вогні стане видніше.

Бо те, що вода не змила, шкребли пером
Із птиці, яка не впоралася з Дніпром,
І думала (о наївна !): піший не схоче.
А що вже ті сіроманці – старі й малі,
Тим більше, ловці – плоть від плоті сеї землі…
Як завше, не знає ніхто вкраїнської ночі!

Цих досвітків присмеркових і верх, і низ,
Цих родів цієї породи і кров, і слиз,
З пологів цих лона води сходять вогнями.
Печерний комп’ютерний сплет, кривавий клубок
Залишимо як документ – наївний лубок
Ми, зчеплені намертво іклами й пазурами.

Та хто б кого не загриз, а правда така:
Найглибше до сліз проймає жертва з лубка.
І ворога, Боже, храни від такої долі!
Я знов загарчу, захлинаючись від плачу –
Цю роль не приймаю, а про інші мовчу,
Прибитий чомусь у воді до стіни юдолі.

Знов діти пірнають в цей Київ – у цей басейн,
І доки він є – скільки світла, стільки дітей,
І все – як на вивісці (чи у візії лемка) –
“Центр підводного плавання”. Зветься “Тритон”.
Назва як назва. Не містика і не сон.
Лови як лови. Лубкова мисливська сценка.

От лиш затягнувся сезон ваш, хлопці, тепер,
В сюжеті робоча назва ловця – мародер,
А вовк і лубковий – вовк – не воша лобкова.
І ми не курви, хоч не йдемо на ви. Він, хлопці, є.
І місто це є. І сонце над ним ще встає.
І завтрашня днина поки що настає.
І завтра, як завше, все почнеться зі слова.

Крізь ветхе ткання виступлять ангели з вод,
І стежками найперших, які упали з висот,
На Київські гори зійдуть, де Бога з машини
Або виклик небес об’явить античний хор,
Й виклик небові – шабаш відьомський. Сльози потвор
Під ногами засяють – в пагорбах випнуть спини.
Підповзли до поверхні – на скрипку – як Молода.

Прибуде на конику. Доки наспіє орда,
Востаннє волоських музик проси на Волоську.
“Прощальний танець пані Молодої!” Віват!
За рученьку білу твій наймолодший брат
Веде вже її в обійми твої серед мосту.

Ще трохи повітря. Вона не могла не прийти.
Не прошепотіти: “Це ти” й не почути: “Це – ти”.
Ще трохи століття. Цю музику не прожити.
При березі – коник один. Він чекав, як міг.
Він навіть без тебе чекав – один проти всіх.
Він приніс її в обійми твої. Ще повітря…

Може, й дано написати повість одну –
Не писати ж її про ту, а чи цю шпану,
А про нас, повір, повість не той, хто не з нами.
Якщо би вдалося вступити в наступний вік,
Сказать би про себе собі: се чоловік,
Який написав свого “Педро Парамо”.

Там – подорож у країну мертвих. Прийом
Старий, як наш Київ. Наших зрад ланцюгом
Ми зв’язані. Тут, як там – на землі Ацтека.
На нас полювали теж. Нерв наших тем –
Ненависть. Ми вже прийшли.
В підземку зійдем. На станції Тараса Шевченка!

Мабуть, життя – як говіння весняне (піст
Великодній), бо Воскресіння – не акт, а зміст.
А для дотримання посту не треба хисту,
Як для письма і музики. І на міст
Пішохідний тебе покличуть не хист, не Стікс,
Хоч у Дніпрі із надлишком Стікса вмісту,

А товариство твоє, твоє золоте.
Хай і не так пахне там і цвіте,
Але ж свої – ошую і одесную.
Рік, другий, третій чуєш одне і теж:
Наче спитавши: “Спиш?”, запитуєш “Ждеш?”.
Він мовчить. Тобто, нічого не чую.

Ніким нескошена трава

* * * * *
Іней.
Вода пульсує
з під льоду.
Йордан. Йордан.
Освітлене
Джерело.

* * * * *
Заскрипіли дерев’яні двері,
З хати вийшла
моложава жінка,
Позачіпала слоїки
на рогаті коли
І зупинила свій погляд
за вориння,
Де пересохла на пні
ніким нескошена трава.

* * * * *
Клопоти
не за горами –
Весільний струцень
на столі.

* * * *
Дощ
зі снігом.
Погляд сонця
з під вій.
Сіра мерва
на вологій
землі.

* * * * *
Діти
кидають
камінці
у воду
І розглядають
як розбігаються
по плесу
голубі
колеса.

* * * * *
Білі
коні
впали
горілиць
і чухають хребтами
травневу землю
Пробудження.

* * * * *
Який політ
Гори!
Який політ! –
На тисячу століть
Мовчить.
Повернення
Каміння
і дерев.

* * * * *
Квітка
радіє
своїм
цвітом.
Ти
радієш
своїм
світом.

* * * * *
Із бур’янів
вибіг пес
з реп’яхами на хвості
і поніс
у тумани
осінній день.

* * * * *
Писанка
цементна
на постаменті.
Нова штукатурка
на старій стіні.
Сніг. Мороз гріє.
Вид.
Іду.
І Ви…

* * * * *
Запорошена
вітрами і сонцем,
Розшита гіллями шиба
Вітає
З дороги
Тебе.

* * * * *
- Скажіть, чи можна рвати
черешні?
Ця черешня, відай, нічия?
- А кілко вас там є?
- Одна тисяча та ще й один..

* * * *
Листя золотаве
відлітає…
…Ви куди
розбіглися,
Літа?..

* * * * *
Юна дівчина іде
у святковому платті.
Під берегом
зарум’янів
плід шипшини.

* * * * *
Світять,
як червоні свічки,
коло осик
підосичники.
Тінь
вогню.

* * * * *
На вашому лиці
зморшки,
як плетиво
осіннього
споришу.

* * * * *
Цей кіт-філософ
Мандрує берегами, зворами, ярами.
Поселився під купою старого сіна,
що хтось забув завезти
до стодоли.
Ловить метеликів, мишей, маленьких
жаб,
не спить на кімнатному дивані,
не просить щоб йому подали їсти.
Цей кіт – філософ,
не вірить, що його
перестріне Зима.

* * * * *
На узбіччі у потоці
Жаби галасують у осоці.
Старий горіх скрипить
коло доріг,
А ти стоїш у сяйві західного
сонця
І трави нишком туляться до ніг.

* * * * *
Небо
лисе
бубнявіє
студінню.

* * * * *
Глуха
дорога
вивищує
ніч.

* * * * *
Безнасіння
Зернина.

* * * * *
Апостольські
лиця
гір.

* * * * *
Попіл
голосних
горизонів.

СВІЙ СЛІД НЕ ЗІТРИ

* * * * *
Потік не тече, лише в’ється, як линва,
За лісом і яром щезає на мить.
Намоклі дощі сплять в натруджених ринвах,
І тихо надворі, і голос мовчить.

А що говорити? Так звично озонять
Найдальші оселі, мости і містки.
Новий капелюх припасовує сонях,
Старі димарі вигрівають боки.

Нікому не треба жалітись на вроду.
Тут кожен вродливий і сам собі пан.
Проціджують яблуні сік, наче воду,
Гаї прогортають руками туман.

І видно, і світиться м’ятне довкілля
На всю батьківщину, на всенькі світи.
Проснулись трембіти, брунькується зілля…
Наш Отче Високий, цю мить освяти.
* * * * *
І крила доріг, і цю ранню весну заколисує днина.
І верби плакучі над ставом розвішують вітами шовк.
Всі хочуть рости, зацвітати. І проситься жити та глина,
Що липне руками й очима до грубих твоїх підошов.

Свій слід не зітри. Будуть там ночувати зозулі і звізди,
І коник залізним копитом шукати прудке джерело.
На біле обійстя на ранок злетяться дерева і гнізда,
Розкриє обійми до сонця співуче квітневе зело.

Свій слід не зітри. Побратимів покличе він завтра у гості
І доли, і води, й найвищу в Карпатах кичеру-гору.
Постій з яворами притихло на ріднім калиновім мості,
Витрушуй із серця поволі вчорашні тривоги й журу.

* * * * *
Озирнися довкіл: мокре небо сувоями звито.
Гола даль і ліси, і доріг охолола зола.
Ніч засвітить зорю, і зоря буде довго світити,
Доки свічкою тонко зотліє під ранок до тла.

Час тече і біжить. Час не має наразі терпіння,
Бо минає усе, бо приходить остання межа.
Зупинись, помовчи. Щось шепоче у грунті коріння,
На дозрілих плодах зацвітає осіння іржа.

Все пружинить, живе, зарубцьовує болі і рани,
Й знову світ пізнає, як дитина ази з “Букваря”.
Озирнися ще раз: розсуває світанок тумани,
І нова в піднебессі шовковім вже сходить зоря.

НЕДІЛЬНИЙ ЕТЮД

Всі спішать, все вовтузиться зранку,
Аж пилюка зривається клоччям.
Ось верба приміряє цурканку,
Хоч стара, а по модному хоче.

Журавлиха – худа, як монашка –
Надягає вінок собі з хвої.
Роблять зачіски юні ромашки
У люстерках роси молодої.

Літній гай солов’їниться в трелях,
В ластовинні долина кирпата.
На зелених у травах качелях
Заливаються сміхом зайчата.

Тільки далеч озониться русо,
Всім здоров’я і радості зичить.
Крутить дуб свої фірмові віса.
Все о’кей. Все в порядку. Як личить.

* * * * *
Сувоєм звивають смереки над горами просинь.
Віджила своє, накупалась у плесах води.
Навшпиньки подвір’ям пройшла затуманена осінь,
І нюхає вовк її перші, ще свіжі сліди.

Вже треба садам у холодну завію вертати.
І пробують коні копита в загрузлі мости.
І тіло твоє – не твоє. Мовби сковане в гратах,
Шукає чогось і нічого не може знайти.

У вирій давно відлетіли зозулі і мальви,
Й пожитки останні збирає трава на лугах.
Відчуєш себе не чужим тут, а все таки зайвим.
І сядеш скраєчку. І осінь приляже в ногах.
* * * * *
Спочили Карпати. Стомилися ніжки в лелеки,
Лиш стелиться відзвук у лузі шорсткої коси.
За вікнами – північ. Не видно, як ходять смереки
І світяться очі в отавах любистку й роси.

Хворіють вітри, бо нічого в цю пору не варті,
Забули вже навіть, де їх і початок, і рід.
Не видно, як тьма на далекім і довгім асфальті
Сукає з трави і ромашок тугий воловід.

А треба іти. І не хочеться ниньки ходити.
Слова не ростуть, у розгубі тупцюють собі.
За шибкою важко зітхає невизріле жито,
І місяць просушує тіло на крайній вербі.

е хвиля квітує у водному гаморі й шумі.
Ще ніжиться в полум’ї ватра. Розм’якла зола.
І тільки лелеки стоять у глибокій задумі,
Вони вже відчули: назавтра не буде тепла.

* * * * *
Цей вірш на папір попросився якось випадково.
Був досвіт. У шибці ще спали пухкі снігурі.
Ніхто не чекав і не бачив, напевно, те слово,
Що очі вмивало в снігах молодих на зорі.
І стало під небом, застигло у подиві раннім:
Метелиця в танці кружляла півколом і вшир.
Цвіла феєрія у білім холоднім убранні,
І шапки дерева носили лише набакир.
Цвіла феєрія. Над Прутом, за лісом, за нами.
Її загнуздати у вимоклих віжках – дарма.
Мороз малював загадково химерний орнамент,
І довгі полотна стелила під ноги зима.
На мить зупинись і замри на обійсті ранковім:
Гарцюють сніжинки в повітрі, неначе лоша.
Як дзвонять дороги, як світло співає душа!..
А я собі думав: цей вірш народивсь випадково.

* * * * *
Зеленим люстерком за річкою – млака.
Ставок між ярами – посріблений глечик.
Долиною жінка спускається м’яко,
І райдуга сіла крилом їй на плечі,
Проціджує воду. Високо з омвона
Всевишній освячує літо гаряче.
Роздолля рясниться плодами на кронах,
І дятел наточує дзьоб до гілляччя.
І ти – в цій стихії. І спокій довкола.
Розкрилена мрія. Задумливі лози.
Розлилась під вечір густа матіола,
Сп’янила все тіло бузковим наркозом.
А коні гривасто пливуть по зарінку,
А світ пахне житом, росою, грибами…
Так довго спускається стежкою жінка
І райдугу тепло цілує губами.
* * * * *
Біло й сухо, аж хрипко
Гомонять ліхтарі.
Стану голосом скрипки
Чи насінням вітрів.

Пахне яблуні трунок
В гомінливій пітьмі.
Вмиюсь квітом медунок
На колінах громів.

Довгий пралісу гребінь,
І джерела, й роса.
На далекім крайнебі
Тонко сходить яса.

У здогадках над полем
Журавлині ключі:
Чому видно довкола,
Наче сонце вночі?

Вони знати не знали
(Тільки крила і лет),
Що зоря тут стояла
І шипинський поет.

* * * * *

Країно чорних брів й важких, повільних губ,
Темнавих губ, що їх не процілуєш,
Як тепло ти лежиш! як тепло ти німуєш!
І понад нами місяць-однолюб!

Лиш очерет навстоячки щось пише,
Навпомацки по шепітній воді,
І над водою й очеретом тиша
Виводить в небо зорі молоді.

Там час себе по ниточці тороче,
А тут, а тут, де все тривога й щем,
Де до душі притислася і хоче
Іще, іще, але куди ж іще ?…

* * * * *

Понад лугом сіра сірячина,
І намет мій – мокриво сумне,
Кропить дощик в лузі корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.

І ніхто не йде, не проминає,
А як пройде хто, то не признає,
Пробухика й мовчки промине,
Лише дощик, дощик безупину
Моче в лузі темну корівчину,
Чорногуза, чаплю і мене.

Осінь 2002 рік.