У другій половині 80-х рр. у Болгарії чітко намітилася криза влади. Вона виражалася, перш за все, у прийнятті ряду непродуманих рішень у внутрішній і зовнішній політиці, які мали негативні наслідки для розвитку країни. Особливо це позначилося на управлінні економікою, де процес реформування став постійним – створення асоціацій замість міністерств, впровад­ження фірмової організації праці, розгортання неплодотворної дискусії про форми соціалістичної власності тощо. Але все це не принесло державі ніяких позитивних зрушень. Величезні кошти витрачалися на будівництво, сумнівних з точки зору економічної ефективності й екологічної безпеки, індустріальних гігантів. Власних коштів для цього держава не мала і, як результат, різко зріс зовнішній борг західним країнам. Він сягнув величезних для такої невеликої країни як Болгарія розмірів (до 10 млрд. дол.).

Зростання з середини 80-х рр. зовнішнього боргу відчутно вплинуло на внутрішній ринок. До цього додалася ще й енергетична криза, спричинена рішенням СРСР скоротити поставки дешевої нафти у Болгарію [1, с.225]. Відсутність реальних змін в економічному і політичному житті країни та водночас постійні реорганізації, проголошення нових і новіших ініціатив, заходів, концепцій західні спостерігачі охарактеризували як динамічний застій.

Крім кризи влади у 80-х рр., Болгарію, як і інші країни соціалізму, охопили повзучі системні кризи: криза економіки, в результаті чого вона стала менш конкурентоздатною, в порівнянні з економікою країн Заходу та Південно-Східної Азії, що швидко розвивалися; криза навколишнього середовища, яке забруднювалося впродовж десятиліть; криза демографічного балансу, що виражалася у тривалому та стійкому зменшенні народжуваності серед болгар та прирості населення серед етнічних, особливо, мусульманських меншин (в місцях компактного проживання турецьке населення зростало у 6 разів швидше від болгарського, і становило понад 10% від загальної кількості населення країни).
Режим Живкова побоювався турецького націоналізму, а тому прагнув відірвати турків від общини, від усталених мусульмансь­ких традицій та стереотипів, нав’язував спосіб життя, характер­ний для титульної нації країни – болгар, звужував права меншини в галузі культури й освіти [2]. Ще в 70-х рр. помаків (болгар-мусульман, що живуть у Родопах) примушували приймати болгарські імена, силували відмовлятися від свого походження, релігійних вірувань і ідентифікувати себе як болгари. Готуючись до запланованого на грудень 1985 р. перепису населення в країні, при поновленні персональних документів упродовж 1980-1985 рр., 250 тис. циган зареєстрували під новими - болгарськими іменами. У червні 1984 р. зросли випадки появи нових паспортів з болгарськими іменами і серед тур­ків. Так влада розпочала процес примусової асиміляції – кампанію Відродження (світова громадськість вважала це геноцидом тур­ків у Болгарії), що стала кульмінацією дискримінаційних заходів до болгарських турків, фактичним позбавленням їх національності, насильного присвоєння слов’янських імен, придушенням культури і заохоченням міграції болгар до місць компактного проживання турецького населення [17].
У такій складній ситуації в країні поступово зароджувалося дисидентство. Зазначимо, що в цьому плані Болгарія істотно відрізнялася від країн ЦСЄ – її союзниць по Варшавському договору. Впродовж останніх 20 років існування державного соціалізму в країнах ОВД створювалися більш-менш організовані і чисельні дисидентські рухи [3], а в Болгарії невдоволення існуючим режимом було швидше особистою справою, ніж громадським договором [6]. З початку радянської перебудови в Болгарії політику уряду стала критикувати невелика, але зростаюча кількість людей, здебільшого інтелігентів, які здавна, хоч і помірковано, по-болгарськи були невдоволені діями уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Поодинокі виступи привели до створення неформальних організацій, але, без соціальної бази, тобто підтримки широких мас, локомотив демократичних перетворень втратив швидкість і залишився далеко позаду інших країн.

Один з політиків Болгарії А.Луканов вважав, що “появі дисидентського руху стали на перешкоді ефективні заходи, які мовою таємної поліції називаються профілактикою. Це поєднувалося з гнучкою політикою відносно інтелігенції, якій надавалися різні привілеї: від вільного виїзду за кордон до почесних звань, пільг, високих гонорарів…” [11, с.20-22]. Отже, част­ково, це пов’язано з політикою, яку проводив уряд Живкова, роздаючи нагороди та почесті інтелектуалам і, в такий спосіб, привертаючи їх до себе, а з іншого боку, це можна пояснити невеликими розмірами країни та об’єднань інтелектуалів. Таєм­ні клуби і жовта преса – навряд чи необхідні для дискусії серед людей, які регулярно зустрічалися на роботі, у Софійському кавовому клубі та під час відпустки на Чорному морі. Такі дискусії велися постійно - розмови серед близьких друзів, які довіряли один одному, були улюбленим болгарським методом просування критичних ідей і це мало місце навіть у кулуарах живковського апарату [32, с.51-144]. Деякі дисиденти, що були невдоволені існуючим розвитком ситуації в державі та мали більші можливості, як наприклад, Г.Марков та В.Костов, виїхали за кордон [13].

Проголошення М.Горбачовим намірів оновлення і перебудови соціалізму для посилення його життєздатності було гаряче сприйняте інтелігенцією Болгарії. Але й на першому етапі перебудови в СРСР (1985-1987) це не привело до створення організованого протистояння владі. Лише 1987 р. поклав початок змін, які викликала оголошена Горбачовим на січневому Пленумі ЦК КПРС гласність. Радянські ЗМІ одержали змогу обговорювати найболючіші і гострі проблеми минулого та сучасного в СРСР.
Радикальний етап перебудови (1987-1989) чітко окреслив і розходження між радянською та болгарською політичною практикою. Живков завжди говорив про тісні братні стосунки з СРСР і зайшов так далеко, особливо в часи Брежнєва, що навіть просив СРСР прийняти Болгарію як 16-у республіку до складу Союзу [22]. Тому всі розуміли, що він прийме версію нового мислення Горбачова, навіть, якщо не матиме великого бажання. Так, з початком перебудови в СРСР, болгарський уряд публічно заявив про солідарність з цим процесом. Схваливши ідею перебудови, Живков негативно зреагував на прагнення Горбачова розпочати перебудову системи знизу (за допомогою ЗМІ), вважаючи, що це необхідно робити шляхом реформ зверху. Бажаючи обігнати і знесилити приклад перебудови в СРСР, Живков висунув Липневу концепцію дальшого розвитку соціалізму, яку в 1987 р. прийняло Політбюро БКП.

Явна мета концепції полягала у тому, щоби повести перебудову в потрібному апарату руслі, придушити активність мас і обійтися лише легким косметичним оновленням фасаду [18]. Живков пропонував зміну власності на державних підприємствах (шляхом перетворення робітників у господарів), розвиток приватного підприємництва, знищення символів влади, що стримували простір впливу БКП на суспільство (перетворення її в поверх влади). Демократизація ж виражалася в керованій трансформації громадських структур і праві громадян на утворення громадських організацій. Розпочаті зміни супроводжувалися протистоянням партійних верхів (Живков-Горбачов) і спонукали болгарський електорат до самостійний дій. Болгарсь­ке суспільство, інтелектуальне середовище по-іншому сприйняли перебудову і відверто про це заговорили, що посилило нападки на інтелігенцію, в якій апарат вбачав і свою головну пропагандистську зброю, і загрозу для себе. Тактика уряду полягала в підриві довіри до інтелігенції, розпалювала ворожнечу між окремими її прошарками. Створені на гребені оновлення, опозиційно настроєні до політики уряду, неформальні групи і товариства зазнавали утисків та переслідувань.

Невдоволення стилем та методами авторитарного управління зростало і в самій партії, навіть серед її вищих органів. У межах адміністративної та економічної реорганізації, Липнева Концепція закликала до дій у напрямі політичної демократизації, включаючи поширення свободи слова та експериментів з плюралістичними виборами. Проте, ця ситуація швидко змінилася. Викривши кілька випадків корупції в офіційних колах, преса відчула на собі тиск, а непокірних редакторів і журналістів звіль­нили з посад [34]. Подібне відбулося і на виборах до місцевих органів влади 28 лютого 1988 р. Виборчі комісії офіційно схвалили кандидатів лише у 80% виборчих округів. На решті ж округів, там, де місця для балотування змогли зайняти кандидати-аутсайдери, місцева влада забезпечила їх провал, віддавши голоси відсутніх виборців з районів, у яких не було претензій до офіційного списку, своїм кандидатам та змінивши результати на бланках, заповнених дільничною виборчою комісією [36].
Але саме під впливом перебудови в СРСР, у Болгарії зародилося таке нове політичне явище як дисидентство [15]. Нат­хненні перебігом подій у СРСР, країнах ЦСЄ і підтримкою Заходу щодо прав людини за Гельсінськими Угодами, представники болгарської інтелігенції насмілилися розпочати ініціативну діяльність, яка була б немислимою ще кілька років тому. Першими відкритими проявами дисидентства стали опубліковані праці письменниці Благи Дімітрової та сатирика Радоя Раліна, що викривали безглуздість та моральний занепад системи. По телебаченню, у програмі Кеворка Кеворк’яна Щонеділі постійно випробовувалися межі дозволеного критицизму.

Розпочаті ще в період ганебної кампанії Відродження 1984-1985 рр. – виступи етнічних турків проти свавілля уряду також не припинялися. Відомо, що кульмінацією дискримінаційних заходів стосовно болгарських турків були рішення Політбюро БКП 1984 р., де декларувалося, що в Болгарії створена нова етнічноєдина болгарська нація. За цими рішеннями посилено проводилася політика асиміляції, яка фактично позбавляла турків своєї національності: турецьку мову заборонили (як вимираючу); примусово міняли турецькі імена на слов’янські; носити національний одяг забороняли. Це підтверджують партійні документи, за якими влітку 1985 р. у двох областях компактного проживання турків відбулися пленуми обкомів БКП, що схвалили подальші заходи інтенсифікації процесу відродження болгарської нації.

Так, у Карлаці секретар ЦК С.Міхайлов, пояснюючи лінію партії, говорив про необхідність подолання особливостей традиційного мусульманського способу життя. На пленумі в Хасково, в присутності члена Політбюро Й.Йотова, перший секретар обкому БКП С.Стоянов заявив, що головним завданням періоду є “формування болгарського патріотично-соціалістичного самовизначення” та вирішення всіх “проблем і пережитків рабського минулого”[14, с.1-3]. Масово звільняли представників турецької меншини з посад, знищували компетентних спеціалістів за доносами. На старих турецьких кладовищах знімали османські надгробні плити, а самі кладовища зрівнювали з землею. Померлих мусульман хоронили за болгарськими звичаями і на етнічних кладовищах, за єдиними символами і з болгарськими написами. У цій ситуації, турки почали створювати підпільні організації (найвідоміша під керівництвом Ахмеда Догана/Меді Доганова – Турецький національно-визвольний рух у Болгарії [12]), підготували серію голодувань, демонст­рацій, що згодом привело до силових зіткнень з владою та людських жертв [20, с.4-5]. Процес викликав глухе громадське невдоволення, посилюючи визрівання протестної реакції не лише серед турків, але й серед болгарської інтелігенції. Вона майже відразу інстинктивно виступила на захист прав болгарсь­ких турків, а це збуджувало прагнення й до відстоювання громадянських прав у цілому.

Тема про права людини завжди була основоположною і організуючою в усіх дисидентських рухах. Найчіткіше це проявилося в Чехословаччині, коли Гельсінські угоди 1975 р. дали можливість сотням інтелектуалів підписати в кінці 1976 р. Хартію ’77, домагаючись від влади збереження гарантованих нею самою ж прав людини [34]. Болгарія також підписала Заключний акт у Гельсінкі, але на відміну від чеської інтелігенції, – болгарська, більше десятиріччя не шукала, не запитувала, не вимагала від влади дотримуватися положень акту, який та підписала. Навіть, коли виникло питання про таке брутальне порушення прав турецької меншини, – про Гельсінський акт ніхто не згадав. Більше того, виступи болгарських турків не розцінювалися в Болгарії як різновид дисидентства, оскільки вони носили чітко виражений націоналістичний характер і базувалися на релігії ісламу.

Теоретично болгарська конституція гарантувала свободу віросповідання. Та існуючий у державі режим удавався до різних заходів для боротьби з мусульманськими релігійними віруваннями і традиціями. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей Корану; закриття культових споруд, застосування до тих, хто відстоював іслам, громадських та економічних санкцій, обмеження можливостей мусульман здобувати освіту тощо. Але духовна безплідність партійної ідеології, з одного боку, та обурення експлуатацією і жорсткою політикою режиму, з іншого – лише посилювали потяг до релігії, особливо в місцях компактного проживання турецького етносу. І в травні 1989 р. турки знову виступили проти живковського режиму. Вони організували масові демонстрації, які придушувалися силою і ціною людських жертв [16, с.645-646]. Незважаючи на це, протестні мітинги збирали тисячі громадян і проходили до кінця травня. Травневі події вимагали від уряду пошуку іншого вирішення турецького питання. Крім цього, Болгарія мала дотримуватися підписаних нею міжнародних угод про вільне пересування громадян через кордони, прийнятих у травні 1989 р. у Парижі на Конференції із прав людини, що проходила в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі [10, с.3-7]. Тож Живков вирішив використати зовнішній імператив для вирішення турецького питання. Не очікуючи вказаного терміну, 1 вересня 1989 р., для видачі закордонних паспортів всім бажаючим болгарським громадянам, влада оголосила про видачу таких паспортів болгарським туркам ще в травні. Живков шукав порятунок режиму у націоналізмі болгар, на який опирався раніше і в стимулюванні якого вбачав єдину протидію масовим виступам турків.

Лідер НРБ виступив по радіо і телебаченню з офіційним зверненням до населення, прагнучи зупинити масові безпоряд­ки. Заперечуючи, що в Болгарії існує чисельна турецька меншина, він продовжував стверджувати, що більшість етнічних турків – це справжні болгари, яких насильно навернули в іслам та до турецької ідентичності під час оттоманського періоду, але їм надається право обирати батьківщину і, якщо вони бажають, то можуть покинути тимчасово чи назавжди Болгарію. Заворушення серед болгарських мусульман Живков трактував як якесь непорозуміння, що виникло через новий паспортний закон та антиболгарську кампанію, розгорнуту Туреччиною. Він закликав турецький уряд відкрити кордони для кожного болгарсь­кого мусульманина, який бажає емігрувати, мотивуючи це тим, що при побудові нового суспільства потрібні єдність та закритість народу. Крім того, Живков запевняв, бажаючих емігрувати майже немає і, таким чином, Туреччина зможе на власному досвіді переконатися, що дуже мало людей невдоволені життям у Болгарії [8]. Заява лідера означала різку зміну політики щодо турків, адже раніше їх право проявляти себе як таких взагалі заперечували. Нова політика супроводжувалася і атакою проти інтелігенції, яку звинувачували в родовідступництві, тому що вона спробувала захистити людські і громадянські права болгарських турків. Метою Живкова було налаштувати пересічних болгар як проти турків (які на відміну від болгар одержали закордонні паспорти), так і проти інтелігенції [33].

Тож, коли Туреччина відповіла на виклик Живкова готовністю прийняти біженців з Болгарії, а влада, відповідно, посилила широкий терор проти турків, тисячі людей змушені були втікати. Масштаби переселення вразили і болгарську і турецьку владу. Вже у перші дні після відкриття турецького кордону біженці зняли з ощадних кас понад 40 млн. лв., щоб закупити товари для виїзду. Полиці багатьох магазинів ураз опустіли. Болгарські турки перетинали кордон, де знаходили притулок у поспіхом організованих таборах. Коли турецький уряд знову закрив кордони, кількість біженців серед болгарських етнічних турків дійшла до 320 тис. [21, с.213-214].

Перед Болгарією постали величезні труднощі при збиранні врожаю і функціонуванні деяких підприємств, тому що переселення відбулося в складні для сільського господарства літні місяці. Обезлюдніли цілі райони в північно-східній та південній Болгарії. Ця акція знищила уже й так розхитану економіку Болгарії. Цикл виробництва деяких підприємств був порушений, тому що кількість працюючих раптово різко зменшилася. Особливих втрат зазнало сільське господарство, втративши майже половину робочої сили і не зібраний на полях урожай. Впер­ше у своїй історії Болгарія ввозила бринзу з Данії, цукор з Куби, масло з Франції [9, с.27]. Масова втеча турків негативно вплинула на імідж Болгарії у світі, привернула увагу громадськості зарубіжних країн до порушення прав людини у Болгарії [37, с.219].
Процеси змін у турецькій меншині безпосередньо вплинули на пробудження активності суспільної свідомості болгар. Ще у 1987 р. обережна болгарська інтелігенція одержала нову зброю для боротьби. Гласність, що прибула в Болгарію з багатотисячними екземплярами радянської преси, надала сміливості й болгарам. Липнева Концепція суттєво розширила межі дозволеного, вказала інституціональні межі (право на громадську діяльність) вираження дійсної громадської думки, а, отже, і право суспільства виражати невдоволення, причин для якого було достатньо. Але каталізатором для формування справді дисидентської структури стали не ідеологічні, а екологічні проблеми. Вони турбували населення багатьох країн ЦСЄ. Причин для сильного занепокоєння забрудненням довкілля було кілька. По-перше, страх громадян про власне здоров’я, що посилився після екологічної катастрофи, спричиненої аварією на Чорнобильській АЕС. По-друге, величезна турбота про збереження для майбутнього природи, яку сформулював у своїй тривожній доповіді Римський клуб. По-третє, найбільше значима для дисидентства – відносна безпека неполітичних вимог, у цьому випадку екологічних, через які влада не могла застосувати традиційні репресії проти політичних ворогів.

Для Болгарії, безпосереднім приводом виходу на передній край екологічних проблем, була тривога за придунайське місто Русе. Вона давала інтелігенції прийнятливу і зрозумілу всім причину для утворення першої несанкціонованої владою громадської організації. Періодичне отруювання Русе шкідливими викидами хлорного газу з румунського хімічного комбінату Гюргєво, що знаходився на протилежному боці Дунаю, не лише викликало невдоволення русенців, але ускладнювало й так непрості відносини між Болгарією та Румунією. Вирішити питання могло будівництво очисних споруд на Гюргєвському хімічному комбінаті, що постійно пропонувала болгарська сторона, але як і багато інших двосторонніх проблем – ця також залишилася не вирішеною [23]. А оскільки в реальному соціалізмі існувала практика не розголошувати важкі переговори, то болгарське суспільство було переконане, що влада не вирішує питання з Румунією, щоб не ускладнювати відносини. Стурбованість про такий стан речей висловив секретар ЦК БКП С.Міхайлов на Секретаріаті ЦК 10 березня 1987 р., але Ч.Александров, який вів засідання, заспокійливо відповів, що “немає ніяких підстав для невдоволення. Всі заходи в Русе широко пояснені. І рішення Міністерської ради опубліковане, в Русе немає ніякого табу на теми екології”[24]. Така відповідь говорила лише про те, що уряд не володів об’єктивною інформацією про громадянські настрої.

Події розвивалися швидко. Загазовування викликало протестний рух у Русе, який з 27 вересня 1987 р. до 10 лютого 1988 р. організував 4 несанкціоновані демонстрації і зробив спроби провести ще 3. Невдоволення проявилося і під час виборів до місцевих органів влади, коли в 144 конвертах замість бюлетенів знайшли протестні листівки. Згодом у кампанію захисту Русе включилася центральна преса – 15 жовтня 1987 р. в органі Спілки болгарських письменників Литературен фронт надрукував статтю поет Є.Євтимов про гласність в екологічних питаннях, 15 листопада Работническо дело опублікувало тематичний тривожний матеріал, 26 листопада знову Литературен фронт помістив лист від читача з Русе “Врятуйте моє місто!”, 11 лютого 1988 р. тут з’явилася вже добірка листів русенців, згодом стаття Р.Йорданова про проблеми Русе, а 8 берез­ня вісник АБВ опублікував вірш “Пієта” Б.Дімітрової, присвячений русенським матерям, які брали найактивнішу участь в екологічній боротьбі. Тривогою палали репортажі русенського кореспондента Болгарського радіо Л.Антонова. Екологічна криза стала основною темою на виставці полотен русенських художників, що відкрилася в січні 1988 р. Союз болгарських художників виступив з листом-закликом, який 12 лютого 1988 р. опублікувала Народна култура [5, с.119]. 27 лютого заклики худож­ників підтримали 27 вчених-фізиків з Інституту ядерних досліджень у віснику Орбіта.

Після виступів преси до руху захисту Русе приєдналися і громадські організації. Питання про певні нові структури ще не порушувалося, а використовували вже існуючі – партійні організації за місцем роботи і профорганізації. 19 лютого 1988 р. на відкритих зборах первинної партійної організації фізичного факультету Софійського університету (СУ) також підтримали заклик художників.
Поворотним моментом у трансформації громадської турботи про Русе в нову організаційну структуру, першу в своєму роді в Болгарії, стали профспілкові збори Інституту філософії, скликані вченим С.Гайтанджієвим 25 лютого 1988 р. Ще у вересні 1987 р. він зумів переконати кінодокументалістів Г.Аврамова, В.Цикова і Ю.Жірова, що русенська тема досить актуальна і ті, вивчивши матеріали, зняли документальну стріч­ку про стан екологічного довкілля в Русе і події, що розвивалися навколо цього інциденту [7, с.48]. Так, народився документальний фільм “Дихай!”, попередній перегляд матеріалів якого співпав з вказаними профспілковими зборами. Враження від побаченого підштовхнуло учасників зборів до ідеї створення самостійної організації екологічного захисту міста Русе. Рішення стимулювали і присутні на перегляді русенські жінки, які були зняті у фільмі.

На імпровізованих профспілкових зборах зібралося близько 20 чоловік і редактор Болгарського телебачення Циков запропонував утворити Комітет захисту Русе. Пропозицію прийняли і створили ініціативний комітет, а організаційну діяльність доручили людині, яка мала найбільші заслуги в перетворені русенських проблем з локальних у центральні – Гайтанджієву [7, с.48-49]. 8 березня 1988 р. в Будинку кіно зібралися 350-400 чол., готові до створення Громадського комітету екологічного захисту міста Русе (ГКЕЗР), хоч були присутні і зов­сім випадкові люди. Після перегляду фільму “Дихай!”, який справив на присутніх надзвичайне враження, про трагедію русенських жінок говорила М.Варімєзова (мати 6 дітей і героїня нарису в Правде, власного кореспондента газети в Болгарії Л.Жмирьова), про проблеми суспільства й екології говорили актор П.Слабаков, професор-історик Н.Генчєв, професор-фізик Ц.Бончєв. Тоді ж утворили Громадський комітет екологічного захисту міста Русе, прийняли Статут і заклик “Врятуємо Русе!”, рішення про законодавчу реєстрацію організації в суді та обрали Установчий комітет у складі 33 членів.

Отже, про відкритий організований виступ проти влади в Болгарії можна говорити у зв’язку зі створенням ГКЕЗР. Це була перша, справді дисидентська організація в державі, яка заслуговувала уваги. Її історія показала, наскільки болгарське суспільство готове прийняти нові інституції. А реакція влади на її появу – стала перевіркою здатності системи реагувати на надзвичайні ситуації. Нова організація зробила відкритий вик­лик владі – вона була в дусі перебудови, і водночас суперечила політичній системі соціалізму, оскільки її створення відбулося без згоди БКП. Тому цілком природно, що ГКЕЗР викликав шквал обурення в керівництві БКП. Уже 10 березня 1988 р. відбулося засідання Секретаріату ЦК БКП, де в традиційній партійній формі вели жорстку розмову про недопустимість реєстрації комітету, звільнили з посади секретаря ЦК БКП з ідеології С.Міхайлова і визнали необхідність проведення роз’яснювальної роботи з членами Установчого комітету, щоб примусити їх відмовитися від діяльності. До всіх дисидентів, які стійко дотримувалися своїх поглядів, застосували репресивні заходи: членів БКП виключили з партії і, відповідно, позбавили посад та закордонних паспортів; не членів партії також звільнили з посад, чи скоротили робочі місця, які вони займали. До тих організаторів ГКЕЗР, яких визначили, як хитких, нерішучих у переконаннях - дисциплінарних заходів відразу не вжили, але попередили, що під час першого ж скорочення штатів їх звільнять. Стара болгарська гордість, що ми в Болгарії завжди встигнемо попередити створення дисидентського руху була змішана з тривогою, “чи в якійсь мірі це не було для всіх нас самозаспокоєнням і чи це не стало причиною того, що ми допустили таке сьогодні” [26].

Протоколи Політбюро свідчать, що керівництво БКП не було готовим до глибокого аналізу проблем, а лише демонструвало реакцію, при якій ГКЕЗР мав зникнути з політичного життя. ГКЕЗР став швидше поштовхом для нового протиставлення поглядів всередині Політбюро БКП – А.Луканов захищав десталінізацію в СРСР, а Живков, нападаючи на зміни в СРСР, які отруювали дійсність у Болгарії, пояснював болгарську специфіку, яка не дозволяла загалом перенести сюди модель радянської гласнос­ті [28]. Виявилося й те, що Болгарія законодавчо не готова навіть до обмеженої демократії. Зіткнувшись з проблемою ГКЕЗР, експерти ЦК БКП виявили, що оголошене ще в середині 1987 р. право на створення самодіяльних організацій ніяким чином не регламентоване [31]. Але з важкого становища їх вивів Живков, який заявив, що самодіяльні організації, по-суті, можна створювати “в общинах, а не як ця (ГКЕЗР), що прагне поширення в національному масштабі. Нехай йдуть в общини і там створюють, якщо це так необхідно”[25]. Пояснення лідера було ні чим іншим, крім хитрощів, тому такий підхід не зупинив створення нових неформальних організацій.

Політичні рішення прийняті в результаті дводенного засідання Політбюро 24 і 27 березня, були типові для живковського стилю керівництва – батога і пряника. Сам він це сформулював так: “Необхідно провести чистку організацій. Якщо не прочистимо, нічого не досягнемо. Збільшимо зарплатню, прочистимо і все. Не виконаємо цього, нічого не змінимо. Всю сволоч необхідно викинути, щоб не отруювали молоде покоління і треба висувати молоді, нові кадри. Якщо потрібно, то ціле покоління викинемо”[27]. Наміри Генсека відразу ж конкретизував міністр фінансів Г.Йорданов, виділивши 12 млн.лв. для підвищення зарплатні творчій і науковій інтелігенції з 1 липня 1988 р. і шукав ще 24 млн.лв. для вчителів та медиків [29].

Зіткнення двох позицій – поведінки дисидентів і рефлекси влади, демонстрували зростання політичної зрілості болгарського суспільства, що за рік до початку великих змін зробило спробу відкритого виступу проти тоталітаризму та стало реаль­ною ознакою майбутнього плюралізму в політиці. Документи по створенню ГКЕЗР дають можливість зробити висновок, як про запізніле болгарське дисидентство, яким було легко маніпулювати і зломити, так і про прямолінійність керівництва БКП, яке не мало намірів відмовлятися від повного контролю за громадським життям. Після першого сміливого кроку ГКЕЗР швид­ко придушили і примусили мовчати [30]. Тож, коли в Угорщині в 1988 р. створювалися перші опозиційні партії [4, с.83-98], а польська Солідарність встигла домовитися з владою про легалізацію і за круглим столом вирішувала майбутнє Польщі, в Болгарії без особливих спеціальних зусиль ліквідували ГКЕЗР. Та радість керівництва БКП була тимчасовою, оскільки через півтора року, коли настали справжні зміни, воно виявилося неготовим до плюралізму, і, певною мірою, тому що не дозволяло його, коли контролювало важелі влади.

Загалом можна стверджувати, що акцептація суспільством соціалістичних цінностей продовжувалася в Болгарії довше, ніж в багатьох державах ЦСЄ. Причина полягала в інших вихідних умовах та соціальних очікуваннях. У порівнянні з довоєнною відсталістю період соціалістичного будівництва виглядав досить динамічним і результативним. Владі вдалося на певний час створити порівняно міцний інтеграційний механізм, оформити свого роду суспільний договір, у відповідності з яким за розвиток добробуту суспільство платило відмовою від політичних вимог.

Водночас зазначений механізм все важче вдавалося підтримувати в нормальному функціональному стані, він все частіше давав збої. Зростаюча інформованість, відкритість світу розширювали можливості для порівняння, переконували в неефективності адміністративно-централізованої економіки. Вже не лише серед етнічних меншин і болгарської інтелігенції, але й серед інших соціальних верств, включаючи правлячі кола, наростало відчуття необхідності змін. Недовіра стала масовою, навіть ворожою і часто відображала персоніфіковане відношення до влади.

Зростання суспільної свідомості і протестні рухи в державі вже не можливо було зупинити. Імпульс, одержаний від Русенського комітету, швидко проявився знову. П.Слабаков підготував програмні документи нової організації, на цей раз, як Незалежне товариство Екогласність. Приклад польської Солідарності спонукав терапевта К.Тренчева створити Пoдкрепу, незалежну профспілку – альтернативну організацію керованим партією профспілкам. У різних частинах країни формувалися групи, які відстоювали права людини та релігійні свободи – Незалежне товариство захисту прав людини, Комітет по захис­ту релігійних прав, свободи і духовних цінностей, Клуб репресованих після 1945 р. тощо [19]. Ці нові структури громадського життя не зовсім вписувалися в офіційну ідеологію та політику і, в тій чи іншій мірі, виражали опозиційні настрої. Більшість з цих товариств не ставили перед собою антисоціалістичної мети, їх швидше можна кваліфікувати як антиживковські. Проте навіть перший досвід функціонування нових організацій показав, що вирішити поставлені завдання вони зможуть лише при умові демократизації політичної системи. Влада намагалася приручити неформалів шляхом включення їх до офіційних організаційних форматів (комітети громадських і політичних сил при Вітчизняному фронті) або припиняти їх діяльність, кваліфікуючи її як антисоціалістичну.

Справжній політичний виклик владі зробила започаткована ще восени 1988 р. політична організація – Клуб підтримки глас­ності і перебудови у Болгарії. Програмна декларація Клубу була амбіційна. Це підтверджують і шість створених секцій за напрямами діяльності: економічний стан; людські права і громадянські свободи; демографічні проблеми; невирішені проблеми болгарської історії; екологічні проблеми; питання болгарсь­кої культури. Нова організація не ховалася за ті чи інші неполітичні проблеми, а оголосила, що настав час суспільству включитися в обговорення всіх важливих для держави питань. Ініціатори Клубу застрахувалися проти політичного переслідування, заявивши, що організація “працює повністю на підставі Конституції НРБ і в її межах, дотримуючись існуючого законодавства і підтримуючи рішення Липневого пленуму ЦК БКП 1987 р., бореться за їх виконання” [5, с.38]. Посилання на Липневий пленум не було хитрістю, а відповідало образу і намірам Клубу – він не виступав проти соціалізму, а за його відродження з реформаторськими заходами згори, повністю в дусі перебудови. Клуб свідомо почав діяти відкрито, домагаючись обіцяного у 1987 р. політичного плюралізму.

У 1989 р. спротив інтелігенції став масовим. Це підтвердив і конгрес творчих спілок Болгарії, який відбувся у березні. БКП, як завжди, спробувала маніпулювати його рішеннями, щоб обрати слухняне керівництво. Але звична практика не дала на цей раз результатів [32, с.181-182]. Творчі діячі помірковано і гостро критикували політику, а під час таємного голосування відкинули пропоновані урядом кандидатури. Так творча інтелігенція висловила своє невдоволення політикою держави, а вчителі, лікарі і інженери, які також брали участь у конгресі – невдоволення низькою зарплатнею.
Цей короткий огляд розвитку болгарського дисидентства дозволяє зробити висновок, що в ньому формувалися два основні напрями. З одного боку стояли безпартійні, які швидко еволюціонували до антикомунізму – вони виступали проти системи в цілому. З іншого боку – комуністи-реформатори, найперше, антиживковці, які ратували за демократизацію соціалізму. Перша група висловлювала свої погляди через Незалежне товариство захисту прав людини, Комітет по захисту релігійних прав, свободи і духовних цінностей, Незалежну профспілку Пoдкрепа. Центр других – Клуб підтримки гласності і перебудови у Болгарії, хоч в нього й входила частина активістів, які виступали проти системи в цілому, але з тактичних міркувань вони не висловлювали таких поглядів. Дещо з боку від цього поділу знаходилася Екогласність, в якій безконфліктно вживалися комуністи і безпартійні, прихильники соціалізму і його противники, об’єднані спільною тривогою за природне довкілля.

Література:
1. Баева И. България и Източна Европа. – София: Парадигма, 2001.
2. Детальніше див.: Бурдяк В.І. Проблеми розвитку турецької етнічної меншини Болгарії // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – Т.1. - С. 161-174.
3. Висвітленню дисидентства в ЦСЄ присвячені чисельні дослідження. Див. деякі з них: Miklos Haraszti. The Velvet Prison. Artists Under State Socialism. New York, 1987; Writings on the East. Selected Essays on Eastern Europe from the New York Review of Books. 1990; Sloboda. Czechoslovakia’s Road to Freedom. The American University Journal of International Affairs. 1990; Vaclav Havel. Open Letters. Selected Writings 1965-1990. New York, 1991; Ash, Timothy Garton. The Polish Revolution. Solidarity. Vintage Books, 1985; Krajobraz po szoku ’68. Warszawa, 1989; Вацлав Хавел. Силата на безсилните. – София: Избор, 1994; From Stalinism to Pluralism. A Documentary History of Eastern Europe Since 1945. Oxford University Press, 1991; Adam Michnik. Z dziejow honory w Polsce. Warszawa, 1991; Jacek Kuron. Wiara i wina. Wroclaw, 1995; Политические партии и движения в Восточной Европе. – М., 1994.
4. Желицки Б.Й. Венгерский демократический форум и его программа / Политические партии и движения Восточной Европы. – М., 1994. – С. 83-126.
5. Иванов Д. Противопоставянето 1956-1989. – София, 1994. (Автор зазначає, що через цю публікацію головного редактора “Народна култура” С.Продєва викликали в сектор преси ЦК БКП і після його відмови друкувати спростування, піддали репресіям).
6. Иванов Д. Заговорите срещу Тодор Живков. – София, 1992.
7. Иванова Е. Българското дисидентство 1988-1989. Ч. I. – София, 1997.
8. Изявление на председателя на Държавния съвет Т. Живкова по Българското радио и Българската телевизия, 29 май 1989 г. – София: Международни отношения, 1989, кн. 5.
9. Костов Г. Смяната на социално-икономическа система // Ново време (София), 1991. – 9 юли.
10. Младенов П. Нашият пътеводител са прогресивните и хуманни норми. Реч на министър П.Младенов на Конференцията по човешкото измерение на СССЕ, Париж, 30 май 1989 г. – София: Международни отношения, 1989, кн. 5.
11. Млечин Л. Партбилет туда и обратно // Новое время. - 1991. - № 33.
12. Паунка Гочева. ДПС в сянка и на светлина. – София: Интерпрес, 1991.
13. Після виступів Г.Маркова і В.Костова на “Бі-бі-сі” та “Радіо Вільна Європа”, що занепокоїли владу, вони стали мішенню для організації “Болгарська парасолька”. Г.Маркова вбили, а В.Костову вдалося вижити. Зараз він редактор газети “Континент”, яка виходить у Софії.
14. Политически лист (додаток до газети “Отечествен вестник”).- 1990.- 6 юли.
15. Поняття дисиденство має цікаву історію. Походить воно від лат. – dissidens - незгідний, суперечливий. Політична категорія дисиденство походить з релігії. У середні віки в Європі дисидентом називали кожного відступника від віри і єретика, а після Реформації це поняття стало синонімом супротивного пануючому у даній країні віровчення. Вірне цій традиції вживання поняття дисиденства і в ХХ ст. У 70-х рр. так називали деяких громадян СРСР і східноєвропейських держав, які відкрито протиставляли свої переконання пануючим ідеологічним доктринам. (Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993. – С.102-103; New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language, 1993, p. 273). Очевидно обмежене і пізнє поширення дисиденства як громадського руху, зробило його непримітним чи нецікавим для упорядників англомовних довідників з політичних наук чи історії ХХ ст., у яких воно відсутнє. Див.: Блекуел. Енциклопедия на политическата мъсль. – София, 1997; Jan Pawlowski. Oxford Twentieth-Century World History. 1997; The Facts on File Encyclopedia of the 20th Century, gen. ed. John Drexel. New York-Oxford, 1991. Болгарське поліцейсько-політичне визначення дисиденства наступне: “Це означає проведення протестних акцій, які викликають міжнародний резонанс і підтримку. Це означає вихід інтелектуалів з публічними деклараціями, зверненнями, хартіями, критикою існуючої системи. Це означає публічні процеси, засудження і відправлення в місця позбавлення волі чи поселення лідерів та активістів опозиційних груп і рухів. Це означає вигнання з країни лідерів, що очолюють такі рухи. Це означає голодування, протестні демонстрації. Це означає видання “самвидаву” в країні чи публікацію антисоціалістичних рукописів за кордоном. В кінцевому рахунку це означає, що є опозиційні сили, організовані групи і рухи, які керуючись різними мотивами, здатні вести відкриту, напівлегальну чи нелегальну антикомуністичну діяльність і пропаганду. А найгірше, що вони ведуть боротьбу і здійснюють спроби зміни системи в державі”. Див.: Асенов Бончо От Шесто за Шесто. – София, 1994. – С. 130-131.
16. При ліквідації бунту болгарських турків, за свідченнями спостерігачів з Нью-Йорка, було вбито від 30 до 60 чол., а інших заарештували. Див.: Симеонов П. Голямата промяна. 10.ХІ. 1989 – 10.УІ. 1990. – София, 1996. – С. 645-646.
17. Проблеми на развитието на българската народност и нация / Ред. Г.Янков. - София: БАН, 1988; Чакъров К.. Втория етаж. - София: К & М, 1990. - С.186-191; Загоров О. Възродителният процес. - София: Пандора Лтд., 1993.- С.16-37.
18. Работническо дело (София). - 1987. 29 юли.
19. Работническо дело. - 1989. 30 май. (Поява організованих груп дисидентів у кінці 80-х рр. була хронологічно висвітлена у дослідницьких доповідях “Радіо Вільна Європа”. Див. також огляди: Yearbook on International Communist Affairs, 1988-1990 рр; Млечин Л. И курица птица, и Болгария заграница // Новое время. - 1991. - № 34. - С. 19-21.
20. Сотиров Георги. Турските терористи и аз, един от шесто. – София: Младеж, 1991.
21. Стоянов В. Турското население в България между полюсите наетническата политика. – София, 1998.
22. Т.Живков постійно заперечував ці слухи, але публікація стенограми Пленуму ЦК БКП від 4 вересня 1963 р. показала, що таку пропозицію він робив. Див.: 1963 - Отричането от България. - София: Издателска къща Огледало, 1994. – С. 49-52.
23. Централен държавен архив Република България (далі – ЦДАРБ). Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 41. Протокол от заседание на Секретариата на ЦК на БКП от 10 марта 1988 г., л. 26.
24. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 42. Срещи на Секретариата на ЦК на БКП от 10 марта 1988 г., л. 12.
25. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 44. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 216.
26. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 45. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 30.
27. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 46. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 171-172.
28. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 47. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 136.
29. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 48. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 60.
30. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 51. Протокол от заседание на Секретариата на ЦК на БКП от 7 април 1988 г., л.2-3.
31. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 83. Информация за създаването на “Обществения комитет за защита на гр. Русе” и свързаните с това проблеми. л. 34-35.
32. Чакъров К. Втория етаж. – София: К & М, 1990.
33. Язькова А.А. Балканам – мир и сотрудничество. - М.: Знание, 1990.
34. Charta 77 ocima soucasniku. Po dvaceti letech. Doplnek, 1977.
35. Sofia News, 2 March 1988.
36. Stefan Nikolov, “The Bulgarian Armed Fores in Transition”, Deja News Service (distributed electronically), 1 April 1995.
37. Stojnov V. Ausgreenzung und Integraation: Die bulgarischen Tьrken nach dem Zweiten Weltkrieg. In: Цsterreichische. Osthefte. 39 (1997) H.2. P.194-221.

Сьогодні канадська федерація значною мірою відрізняється від того зразка, який існував понад 20 років тому. За цей період вона пережила глибокі трансформації як у суспільно-політичному і соціально-економічному, так і в культурному плані. Суттєві зміни відбулися у федеративній системі країни: Канада, на думку багатьох дослідників, перетворилася у найбільш децентралізовану федерацію світу, яка характеризується широкими повноваженнями провінцій у багатьох сферах життя суспільства. Водночас головною проблемою, яка залишається невизначеною, є майбутнє співіснування Квебеку та англомовних провінцій у єдиній державі. Адже відомо, що боротьба Квебеку (провін­ції, де понад 80% населення складають франкоканадці) за особ­ливий статус в Канаді сприяла загостренню федерально-провін­ційних та міжпровінційних відносин останніх років. Інакше кажучи, квебекський сепаратизм став першопричиною неминучої децентралізації федеративної системи Канади, котра характеризується перерозподілом повноважень федерального центру і провінцій на користь останніх. Усі спроби федерального уряду зупинити цей процес впродовж 80-90-х рр. ХХ ст. не дали бажаного результату, що, у свою чергу, ставить під сумнів його спроможність вирішити конституційну кризу (Квебек досі не ратифікував нову Конституцію Канади 1982 р., у якій проігноровано вимоги квебекців про визнання їх “особливим суспільством” із відповідними привілеями та повноваженнями).

Тому при розгляді цього питання виникають широкі дискусії в самій Канаді та поза її межами. Доцільно виділити кілька підходів щодо ймовірних шляхів розвитку канадського федералізму у майбутньому, які домінують у наукових та політичних колах Канади і світу. Серед них на найбільшу увагу дослідників заслуговують асиметрична та симетрична моделі децентралізації канадської федерації та конфедерація.
Одним із ймовірних сценаріїв розвитку канадської держави багато дослідників вбачають у асиметричній децентралізації. Асиметричний федералізм, або як його називають “багатонаціональний федералізм” – термін, який вживається у наукових колах вже здавна. Він використовувався в якості альтернативи у ході укладення угоди Шарлоттаун (головною метою якої було внесення змін до Конституції Канади задля визначення місця Квебеку у федеративній системі країни), зокрема на першій конституційній конференції в Галіфаксі у січні 1992 р., де отримав відчутну підтримку. Асиметрія передбачає становище, коли одні суб’єкти федерації отримують більше влади і несуть більшу політичну відповідальність, ніж інші [3, p.37]. Це один із способів реагування на існування різних політичних спільнот в Канаді. При асиметрії можливе отримання важливих прав і пов­новажень однією з кількох провінцій. Оскільки таке право може отримати будь-яка провінція, асиметричний підхід, на думку його прихильників, полегшує отримання Квебеком особливого статусу “народу-засновника” Канади, зберігаючи при цьому принцип провінційної рівності.

Варто зазначити, що деякі прояви асиметричної моделі вже притаманні Канаді, котрі виявляються насамперед у нерівномірності розподілу повноважень між провінціями. Зокрема рівність у використанні англійської і французької мов гарантується провінційним законодавством лише Манітоби і Нью-Брансуїка. У Квебеці англійська мова не заохочується для вживання і поширення, а іноді її використання забороняється місцевим законодавством. Подібна ситуація прослідковується і в деяких англомовних провінціях. Особливі повноваження часто вводилися при вступі кожної з десяти провінцій у федерацію. Вступ Ньюфаундленда призвів до зміни системи субсидій, які надавалися менш заможним провінціям [1, с.194]. Британська Колумбія отримала конституційне право на володіння залізничним пасажирським транспортом, Острів Принца Едуарда – право на володіння поромами [7, p.231].
Останнім часом спостерігається зміна співвідношення між федеральним і провінційним рівнем влади у ряді програм, особ­ливо в тих, які фінансуються спільно Оттавою і провінціями.

Конфлікт з Національного пенсійного плану в 1964 р. призвів до створення окремих, хоча і координованих структур в Квебеці і Канаді [8, с.194]. Квебек володіє не лише власним громадянським кодексом, але також більш сильною автономією, ніж інші провінції у сфері іміграційної та соціальної політики.

Таким чином на практиці провінції володіють не однаковими законодавчими та виконавчими повноваженнями, а в деяких випадках і конституційними правами. Проте, будь-яке одностороннє розширення прав провінції ставить питання про ціну, яку вона готова сплатити за це. Частина прихильників дискусії про асиметричну децентралізацію висловлюють думку, що при асиметричному федералізмі Квебек збереже незмінними свої позиції стосовно федерального уряду. Однак більшість вчених і політиків не розділяють таку точку зору. Вони вважають, що асиметрія не зможе існувати, якщо буде введений спеціальний статус для Квебека в межах федеративної системи, яка не змінилася. Керівники дев’яти інших провінцій будуть виступати проти цього. Жоден референдум на канадському чи провінційному рівнях не підтримав би такі пропозиції, стверджують прибічники цієї точки зору [1, p.41].
Справді, невдачі із прийняттям угод Міч-Лейк (1987) та Шарлоттаун (1992), котрі повинні були затвердити особливий статус Квебеку всередині Канади, підтверджують цю тезу. Натомість інший варіант розвитку канадської федеративної системи – симетрична децентралізація, знаходить усе більше підтримки у наукових колах та серед мас канадського суспільства. Цей підхід передбачає рівномірний розподіл повноважень між усіма провінціями Канади. При цьому Квебек міг би отримати особливий статус не “відмінного від решти Канади суспіль­ства”, а нарівні з іншими провінціями країни. У цьому випадку усі провінції Канади отримали б більше прав і повноважень, які належали Оттаві, і на рівній основі скоротили б свої обов’язки перед федеральним центром.

На федеральному рівні провідником ідеї симетричної децент­ралізації виступає не лише нещодавно створений Канадський альянс (який виражає інтереси насамперед Західних провінцій Канади) і Прогресивно-консервативна партія, але і прав­ляча нині Ліберальна партія. Все більше інтересу до неї проявляє і Квебекський блок – партія, котра відстоює інтереси квебекських сепаратистів на федеральному рівні. Взагалі, між федеральним Квебекським блоком і провінційною Квебекською партією (головною програмною ціллю якої є досягнення Квебеком суверенітету) проглядається дедалі більше різниці. Якщо Квебекська партія у якості своєї програми-мінімум відстоює різні варіанти асиметричної децентралізації Канади, яка вписується в концепцію особливого суспільства, то Квебекський блок, не відкидаючи ідеї особливого статусу, в той же час охоче йде на обговорення концепції симетричної децентралізації, вступаючи при цьому у політичні контакти з представниками різних федеральних партій, у тому числі з відомою своїм ворожим ставленням до квебекських “сувереністів” партією Канадський альянс. Остання разом із Прогресивно-консервативною партією і низкою представників англомовної Канади (насамперед Альберти і Британської Колумбії), категорично заперечуючи будь-які ініціативи Квебеку у плані реалізації проекту асиметричної децентралізації, разом з тим проявляє готов­ність до співробітництва з Квебеком і політичними силами, які його представляють (Квебекська партія і Квебекський блок), у пропагуванні проекту симетричної децентралізації Канади. Виступаючи проти передачі тих чи інших повноважень федерального центру Квебеку на виключній основі, вони в принципі підтримують здійснення такої передачі повноважень всім провінціям на симетричній основі, надаючи таким чином Квебеку роль “двигуна” децентралізаційних процесів у Канаді [9, с.183]. Відзначимо, що у федерально-провінційних відносинах сучасної Канади склав­ся своєрідний механізм, який закріплює за Квебеком таку роль: його суть полягає у тому, що коли під тиском Квебеку федераль­ний уряд поступається тими чи іншими повноваженнями, решта канадських провінцій, відстоюючи рівність суб’єктів федерації, домагаються передачі їм аналогічних повноважень. Формально дев’ять прем’єрів англомовних провінцій зайняли таку позицію на нараді в Альберті влітку 1997 р., де ними був сформульований принцип: якщо центр поступається своїм правом одній провінції, значить, він поступається ним усім.

У той же час проти децентралізаційних проектів виступають чотири Атлантичні провінції Канади. Будучи найбіднішими і економічно відсталими, вони бачать у централізації шлях, який веде до подальшого скорочення фінансових трансфертів, які вони отримують від Оттави, і від котрих залежить виживання цілих галузей їх економіки. Але найбільше проти перспективи симетричної децентралізації виступає значна частина радикальних націоналістів Квебеку, з точки зору яких Квебек може погодитися лише на статус, рівноцінний усій англомовній Канаді, а не кожній провінції окремо. Остання обставина значно ускладнює керівництву Квебекської партії умови для проведення політики, націленої на досягнення обмежених завдань у межах концепції симетричної децентралізації.

Користуючись відсутністю згоди між канадськими провінціями у питанні децентралізації країни, федеральний уряд Ж.Кретьєна вміло маневрує, намагаючись не допустити розростання децентралізаційних тенденцій. При цьому, якщо в минулому Ліберальна партія була головною політичною силою, яка виступала за прогресуючу централізацію країни, то тепер вона відійшла від принципового несприйняття ідеї децентралізації. Водночас ліберали намагаються обмежити масштаби можливої децентралізації країни, проявляючи готовність обговорювати з провінціями питання про передачу їм частини федеральних повноважень суто управлінського, але не політичного характеру. Отже, модель симетричної децентралізації Канади попри наявність низки суперечливих моментів є одним із найімовірніших шляхів подальшого розвитку канадської федерації. Можна лише погодитися з думкою відомого російського дослідника К.Ю. Барановського, який вважає, що така децентралізація може виявитися успішною, якщо Квебек поряд з іншими провінціями отримає всі владні повноваження у питаннях мови, культури, іміграції, освіти та засобів масової інформації. “Якщо провінційна влада отримає достатній рівень повноважень для недопущення асиміляційних процесів, вплив сепаратистів на франкоквебекський націоналістичний електорат буде значно послаблений і навіть підірваний. У цьому випадку домінуючі позиції серед квебекських націоналістів отримають помірковані ідеологічні установки, орієнтовані на відстоювання особливих інтересів Квебека у межах єдиної федеративної Канади” [10, с.57-58].

Нарешті третім шляхом розвитку канадської федерації називають її перетворення на конфедерацію. Звичайно, при конфедеративному вирішенні проблеми союз буде значно слабшим ніж при асиметричній чи симетричній децентралізації. Громадяни мали б справу насамперед зі своїми автономними урядами, а уряд союзу чи конфедерації відігравав би другорядну роль. Враховуючи те, що в Англійській Канаді проживає понад 75% населення країни, вона звичайно не піде на те, щоб мати рівноцінне представництво у спільних органах управління з Квебеком чи аборигенами. Однак і Квебек навряд чи погодиться лише на 25% представництва у Раді міністрів і парламенті.

На наш погляд, перехід до конфедеративного устрою значно ускладнить життя англомовної Канади. Буде створений четвертий рівень управління поряд із федеральним, провінційним і муніципальним – конфедеральний рівень, передбачений лише для Англійської Канади. Він представляв би зокрема Онтаріо, в якому проживає близько 50% населення англомовної Канади у відносинах між провінціями. Альберта і Британська Колумбія виступили тоді б з вимогою про зміну представництва в сенаті для компенсації панування Онтаріо в Палаті громад. Отже, мож­на підсумувати, що якщо конфедерація і виникне, то буде відзначатися значними суперечностями свого розвитку і являтиме собою доволі нестійку структуру. Канадський політолог Д.Трент вважає, що вона не має ресурсів для розвитку спільних цінностей чи громадянства, які можуть сприяти створенню об’єднувального відчуття спільних цілей та прагнень [5, p.9]. А цей фактор є досить важливим, адже лише рівність усіх провін­цій Канади забезпечить ті цінності, які впливатимуть на процеси інтеграції канадського суспільства навколо спільних завдань, а отже – підтримуватимуть і зміцнюватимуть загальноканадську свідомість, котра, на наш погляд, і стане головним цементуючим фактором єдності федеративної системи країни.
Хотілося б більше уваги зосередити саме на питанні канадської ідентичності, яка, на думку багатьох дослідників, визначає динаміку міжпровінційних стосунків. Проблеми формування канадської нації та визначення канадської ідентичності є вельми актуальними на рубежі століть, бо визначають майбутнє співжиття канадських громадян і квебекців у єдиній державі. Колишній прем’єр-міністр Канади П.Трюдо ще у кінці 60-х рр. сказав: “Майбутнє Канади значною мірою залежатиме від розвитку національного духу. Ми повинні знайти простий грунт для єднання, загальноприйняту ідею, яка б виробляла такий дух”[6, p.98]. Фактично, йшлося про потребу формування канадської нації. Пошук національної ідентичності є важливим і з огляду на те, що процеси децентралізації Канади супроводжуються певною американізацією Західних провінцій і Онтаріо, що призводить у свою чергу до регіональної фрагментації Канади [2, p.34].

Загалом, близько три чверті населення Канади вважають себе насамперед канадцями, а вже потім представниками рідних провінцій. Проте, таке співвідношення не є однаковим у кожній провінції. Так, в Онтаріо дев’ять із десяти мешканців вважають себе канадцями і лише один – “онтаріанцем”. На 100 опитаних в Ньюфаундленді припадало лише 47 “канадців” [11, с.132]. Опитування в Квебеці дали дуже подібні результати. Зрештою, ставлення квебекців до питання національної єдності чудово прослідковується у результаті референдуму 1995 р. Цікаво, що коли у ході загальноканадського перепису населення 1996 р. в тексті бюлетеня серед 24 варіантів етнічного походження вперше було вжито “канадське”, найбільша частина населення з “чисто-канадською” самоідентифікацією виявилася саме в Квебеці – 37,7% [12, с.139]. Але напевне серед цього числа абсолютну більшість все ж становили ті, хто на квебекському референдумі 1995 р. голосували проти суверенітету Квебека. В цілому лише 18,7% канадців ідентифікували себе з чисто-канадським походженням за даними останнього перепису [12, с.139]. Більшість дослідників вважає, що канадська нація перебуває у стадії завершення свого формування, тому не дивно, що частина канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та міжпровінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців [4, p.247].

Таким чином, існує низка ймовірних сценаріїв розвитку канадської федерації в майбутньому. Проте жоден з них не знайшов і досі в країні підтримки більшості суспільства. Децентралізація Канади за останні 20 років засвідчує безповоротні процеси, які, з огляду на сучасні повноваження провінцій і їхню безперервну боротьбу за подальше їх розширення, важко буде зупинити. Отже, спроби федерального уряду до відновлення політики централізації федерації або ж принаймні призупинення процесів децентралізації у даному випадку є, на наш пог­ляд, неможливими. Асиметрична децентралізація передбачає нерівноцінний перерозподіл повноважень між різними провінціями шляхом надання одним суб’єктам федерації більшої влади ніж іншим. Проте Західні провінції Канади, як вже згадувалося вище, ніколи не підтримають надання Квебеку особливих повноважень і привілейованого становища. Створення ж нової конфедерації Англійської, Французької Канади та аборигенів взагалі може призвести до повного розпаду країни через велику кількість внутрішніх протиріч. Отже, найбільш прийнятним, на нашу думку, залишається шлях симетричної децентралізації, який враховує інтереси усіх провінцій Канади і сприяє налагод­женню загальнонаціонального консенсусу. Зрештою, такої політики притримується діючий федеральний уряд Ж.Кретьєна, і така політика поки що себе цілком виправдовує, про що свідчать зниження сепаратистських тенденцій у Квебеці та досягнення Канади у економічній і соціальній сферах.

Література:
1. Gibbings R. Quebec and the West // Quebec studies. – 1997. – №24. - p.41
2. Howe P. Rationality and Sovereignty support in Quebec // Canadian Journal of Political Science. – 1998. – March. – p.34
3. Leslie P. Assymetry: Rejected, Conceded, Imposed // Seeking a new Canadian Partnership / ed. by F.Seidle. – Toronto: IFROPP, 1994. – p.37
4. McRoberts K. Misconceiving Canada. The struggle for national unity. – Toronto, Ont.: Oxford Univ. Press, 1997.. – p.247
5. Trent I.E. Neither Integration nor Disintegration: Agenda for the Renewal of the Canadian Federation. – Quebec, 1998. – p.9
6. Tuohy C. Policy and Politics in Canada. – Philadelphia: Temple Univ. Press, 1992. – p.98
7. Webber I. Remaining Canada. Language, Culture, Community and the Canadian Constitution. – Kingston & Montreal: McGill-Queen’s Univ. Press, 1994. – p.231
8. Ажаева В.С. Канадские модели федерализма // Российские исследования по канадской проблематике. – М.: Труды РАИК,1999. – С.194
9. Барановский К.Ю. Квебек – основная внутриполитическая проблема Канады // Восприятие Квебека в России. Научно-просветительский альманах / Под ред. Коленеко В.А. – М.: АИКВР, 2001. – С.183
10. Барановский К.Ю. Феномен умеренного квебекского национализма // Российские исследования о Канаде. – М.: Труды РАИК, 1997. – С.57-58
11. Нуриахметов В.Г., Попов Р.В. Опыт канадского федерализма: уроки для канадской федерации? // США. Канада: экономика, политика, культура. - № 3-4. – С.132
12. Черкасов А.И. Квебекское общество: национализм или патриотизм? // Восприятие Квебека в России. Научно-просветительский альманах / Под ред. Коленеко В.А. – М.: АИКВР, 2001. – С.139

У листопаді 2002-го року регіональний дизайн безпеки в Європі було радикально, хоча і очікувано, змінено. Фактично, поза поточним або короткотерміновим членством в Альянсі залишилася лише низка дестабілізованих війною чи депресією країн Південно-Східної Європи, а також Україна, Білорусь, Росія, Казахстан та країни Кавказу. На нашу думку, не надто доцільно обговорювати проблематику “третьої хвилі” розширення НАТО, принаймні стосовно України – і не лише через укра­їнську специфіку. Виступаючи перед головами держав та урядів країн-членів, президент Франції Жак Ширак проголосив закінчення штучного розділу Європи та історичний момент її вирішального об’єднання.

Більшість високопосадовців – учасників форуму підкреслювала, що цей раунд розширення – не останній. Втім, поза оптимізмом українських дипломатів та симпатиків НАТО в Україні, неможливо знайти у празькій риториці жодного натяку на причетність України до майбутньої “третьої хвилі”. Господар саміту, один із найбільших прихильників розширення на Схід, В. Гавел навів модель охоплюваної НАТО “культурної сфери”. Згідно з Гавелом, вона починається на кордоні між США та Мексикою і має непевний східний кордон. Членство в Альянсі, наголосив Гавел, мусить рано чи пізно бути запропоноване Хорватії, Албанії, Македонії, Сербії, Чорногорії та Боснії-Герцеговині.

Важливими для України є два фактори, якщо не похідні від Праги, то щонайменш нею окреслені: дипломатичний бойкот з боку США та відсутність переходу до “інтенсифікованого діалогу”. Обидва ці явища вказують на домінацію політичних рішень над дотриманням стандартів у контексті розширення, а також на неготовність Альянсу реагувати на українську ініціативу щодо початку процесу набуття членства.

У зв’язку із вищезгаданою ситуацією, ми плануємо обговорити у цій статті наступні питання. Наскільки актуальною залишається тематика євроатлантичного вибору України після празь­кого саміту? За яких умов можна розраховувати на нормалізацію стосунків із Сполученими Штатами Америки поза нехтуванням українськими національними інтересами? Ці питання аж ніяк не риторичні, а крім того – вони зачіпають контекст місця України у світовій безпеці взагалі, а також – дискусію про сучасний стан міжнародної системи.

Погіршення стану американсько-українських взаємин почалося не у 2002-му році. Зміну акцентів у зовнішній політиці США можна із великою долею вірогідності датувати очоленням М. Олбрайт державного департаменту США [7]. Важливо зрозуміти, що її призначення на цю посаду стало результатом жорсткої критики республіканською опозицією зовнішньополітичного курсу Білого дому. Шість років клінтонівської дипломатії до Олбрайт стали добою поступового набуття США ознак гегемона світової політики. Як зазначає більшість аналітиків, ця гегемонія уникала відкритої конфронтації з країнами-регіональними лідерами завдяки досить щирим та успішним спробам формувати найширші міжнародні коаліції навколо будь-якої гострої проблеми [1]. США досягали задоволення своїх національних інтересів, надаючи їм принаймні “ореол” інтересів великого кола країн, аморфного “міжнародного співтовариства”.

У свою чергу, республіканці та прихильні до них професіонали від зовнішньої політики, такі як З. Бжезинський та К. Райс, продовжували розглядати світову арену в поняттях консервативного реалізму. Їм здавалося, що США нехтують власними національними інтересами, оскільки з одного боку – без нібито особливої потреби стали невід’ємним елементом будь-якого світополітичного процесу; а з іншого – через “безвідповідальність” Клінтона не поспішають із заняттям “трону” однополярного світу, що поза сумнівом їм належить [3].

Пізня адміністрація Клінтона ознаменувалася різким погіршенням стосунків із Росією, суперечливим станом взаємин із Китаєм, патовим розвитком подій на Близькому Сході, зростанням напруги між США та європейськими союзниками, а також оформленням протистояння між Білим домом та великою групою країн-учасників “Кіотського протоколу”. Цими неоднозначними тенденціями супроводжувався своєрідний перехідний період від “доброзичливого” світового лідерства США, у межах якого загальнолюдські цінності та інтереси США можна було принаймні співставляти; до спроб утвердження проблематичного світового порядку однополярності. Ця зміна не мог­ла обминути Україну, до якої американці постійно виказували непересічний інтерес, насамперед з міркувань консервації кіль­кості ядерних гравців [7].

Результати других парламентських виборів в Україні у березні 1998-го року викликали різке занепокоєння з боку США. Цікаво те, наскільки по-різному сприймалися дещо раніший реванш лівопатріотичних сил у Росії та перемога українських лівих консерваторів.
Різниця полягала у тому, що у російському випадку США визнали справедливість претензій громадян Росії щодо занепаду соціальної політики, спричиненого не в останню чергу завдяки дотримуванню американцями реформам. В українському випадку США фактично нарікали на демократичний вибір українців і недвозначно декларували свою надію на раціональну поведінку виконавчої влади. Вищезгадане наводить на думку, що на відміну від своєї російської політики, США розглядали Україну якщо не як власну “зону впливу”, то – щонайменш як країну, належну до центральноєвропейського алгоритму інтеграції до НАТО/ЄС [5].

Надповільна, але очевидна ескалація напруги між двома країнами не завадила американським високопосадовцям неодноразово висловлювати підтримку президентові України Л.Кучмі під час його участі у виборчій кампанії 1999 р. Втім, одразу після його перемоги керівництво США та низка міжурядових організацій ( де США відіграють важливу роль) майже відкрито втручалися до української внутрішньої політики. Безпосереднім результатом цих втручань стала відставка уряду В.Пустовойтенка та прихід до влади праволіберального кабінету міністрів з В. Ющенком.

Проте, незважаючи на загалом приязний клімат американсько-українських стосунків протягом прем’єрства Ющенка, потенціал конфлікту інтересів продовжував зростати. Відставка праволіберального уряду стала реальним початком того протистояння, що є наявним сьогодні.

Цікаво, що на відміну від кейнсіанської зовнішньоекономічної політики, панівна у поведінці Сполучених Штатів нова ортодоксія клінтонівської доби передбачає “маскування” національ­них торговельних інтересів розробкою специфічної стандартизації, а також залучає до суто економічного дискурсу ідеологіч­ні преференції. Це означає, що теоретично уряд США здатен застосувати торговельні обмеження проти країн, чиї уряди не проводять проамериканську політику. Проте, не слід перебільшувати вплив американського уряду на власний та світовий ринковий простір – він значно слабший за можливості тих самих американських корпорацій-лідерів. Відомою є драма протистояння між адміністрацією Клінтона та компаній-партнерів Бірми, коли уряд закликав згорнути співпрацю з Бірмою через застосування там нелегальної дитячої праці.

У доповіді департаменту торгівлі США у 1999-му році по Центрально-Східній Європі відверто проглядається гострота конкуренції між ринковими гравцями США та ЄС за ринки збуту та держвласність країн регіону. Зокрема, Україну розкритиковано за повільні темпи аукціонної приватизації, зростання тенденції до імпортозаміщення, тощо [6, див. також 7].

Тобто, за всі ті ознаки урядового курсу, що виразно налаштований на розбудову капіталізму з мізерною або другорядною роллю транснаціональних корпорацій, із панівною експортною, особливо промислово-експортною орієнтацією.

Із перемогою республіканської партії на президентських виборах 2000-го року відчутним вбачається намагання Білого Дому компенсувати очевидні провали у внутрішній політиці дип­ломатичними успіхами, насамперед посилюється концентрація зусиль навколо денонсації системи “ядерних” угод про розширення ядерного клубу за рахунок Індії та Пакистану, зміцнення російської позиції на світовій арені, “шпигунська” криза в американсько-китайських стосунках – усі ці процеси та події надали актуальності концепції К. Райс, викладеній в статті “На захист національних інтересів”. Теперішній радник президента США розробила консервативну стратегію утвердження беззаперечного світового лідерства США, засновану на радикальному збільшенні оборонних видатків, закликах до насильницької зміни керівництва країн, ворожо налаштованих до США, евфемістичному “розділі відповідальності” за світові справи між великими ядерними гравцями [3, див. також 6].

Актуалізація цієї доктрини стрімко прискорилася після інспірованого міжнародною екстремістською мережею “Аль-Каїда” масштабного нападу на США. Пригадаємо, що вже тоді урядом США виказувалися безпідставні підозри щодо причетності України до підготовки пілотів-камікадзе. Приєднання Росії до антитерористичної коаліції зробило можливим насильницьку зміну влади в Афганістані, після чого США досить переконливо погрожували продовженням військової кампанії іншим країнам-ізгоям. Американсько-російська солідарність із широкого кола важливих питань світової політики вирішально змінила дизайн безпеки у “великій Європі”. У Середній Азії з’явилися американські військові бази, за рахунок відвертого нехтування “послугами” НАТО зміцнився військово-політичний союз між США та Великою Британією, утворилася Рада НАТО-Росія, яка проголосила ледь не встановлення рівноправних стосунків між Альянсом і другою ядерною державою світу.

Революційні (без перебільшення) зміни у світовій політиці послужили прелюдією проголошення Україною євроатлантичного вибору в травні 2002-го року. Втім, на тлі внутрішньополітичних процесів, а також в умовах посилення американської ролі, зокрема і у межах НАТО, цей неочікуваний крок українського керівництва навіть ускладнив і без того неоднозначну ситуацію в американсько-українських стосунках, адже надав Білому Дому ще одну непересічну можливість здійснювати тиск на політику Києва. Під час парламентських виборів-2002 в Україні уряд США не приховував своїх стійких симпатій до праволіберальних сил, що їх очолив екс-прем’єр Вікто Ющенко. В результаті виборів виявилося, що правиця не змогла здобути тієї перемоги, яка була би здатною забезпечити їй контроль над виконавчою владою. В українському парламенті було утворено більшість тими політичними силами, що їх неможливо охарактеризувати як проамериканські. Переплетіння трьох факторів – поразки проамериканської правиці, ескалації американсько-іракського конфлікту та відчутне зростання присутності українсь­ких військових промисловців на світовому ринку призвело наприкінці 2002-го року до фактичного проголошення Білим Домом “холодної війни” українській еліті, а відтак – і державі.

Необхідно підкреслити, що, незалежно від дипломатичної риторики, важко уявити собі принципові протиріччя між Вашингтоном та Брюсселем. Зрозуміло, механізм прийняття рішень керівництвом Альянсу (консенсус) настільки ж демократичний, наскільки недорікненний. Але поза будь-яким сумнівом, існування НАТО неможливе без участі Сполучених Штатів, оскільки останні домінують його військово-промисловий комплекс, і є єдиною державою, яка зберігає фундаментальний над- та трансрегіональний вплив на зовнішню політику країн-нечленів [2]. Саме тому плани українського керівництва розпочати інтенсифікований діалог із НАТО вже у Празі або принаймні дістати безпосереднє схвалення свого євроатлантичного вибору з боку країн-членів були заздалегідь приречені на невдачу. Важливо, що до загострення стосунків із США шанси України досягти поставлених цілей у Празі розглядалися як досить реалістичні.

Очевидно, що український діалог із НАТО було би завчасно вважати замороженим, оскільки Україна грає зовсім не риторичну стратегічну роль у “великому регіоні”. Крім того, трирічне економічне зростання, об’єктивна політична стабілізація та відновлення важливих експортних позицій на низці світових ринків, зумовлюють неможливість стабільної системи міжнародних відносин на регіональному та трансрегіональному рівні поза участю України та врахування її національних інтересів. Проте, важливо зрозуміти природний та об’єктивний характер нашого євроатлантичного вибору. Здавалося б, особливо у рамках парадигми лівопатріотичних поглядів сегменту українсь­кого політикума –– що альтернативи євроатлантичній інтеграції України існують. Втім, на нашу думку, “східний” вектор безпеки протягом останніх двох років фактично деактуалізовано. Це пов’язано із заснуванням Ради НАТО-Росія, посиленням американсько-російського партнерства, нещодавньою зміною тональностей у російсько-білоруському діалозі, фактичним перетворенням Організації Договору про колективну безпеку на суто субрегіональну вузькофункціональну та транскордонну структуру.

Наразі протистояння по осі “схід-захід” складно вважати за одну з базових рис сучасної світової політики, навіть якщо під “сходом” вважати не Росію, а Китай. Радше можна досить упев­нено говорити про ексалацію конфлікту між індустріальною “північчю” та розмаїтою сукупністю її союзників – із “півднем”, що складається із транснаціональних та майже позадержавних мереж, де низка держав-ізгоїв убачається лише “верхівкою айсберга”[2]. Саме в цьому контексті статус України виявляється непевним. Адже за всіма ознаками вона належить до країн “півночі” (якщо не брати до уваги очевидний розрив у добробуті).

У той самий час стосунки України із ключовими вузлами інфраструктури безпеки промислового світу залишають бажати кращого.
Деякі політичні сили в Україні продовжують схилятися до обстоювання закріпленого Конституцією статусу озброєного суверенітету. Проте, збереження цього статусу могло би бути ефективним лише за умов, за яких українці були би впевнені в адекватній боєздатності своїх збройних сил наочним викликам; будь-який локальний чи регіональний конфлікт у сучасному світі не переростав би миттєво у струс усієї системи міжнародних відносин; Україна залишалася би ядерним гравцем помітної ваги. На жаль, жодну з цих умов не можна наразі дотримати. Таким чином, Україна приречена на долучення у тій чи іншій формі до тієї системи безпеки, уособлюваної НАТО.

Українська специфіка більше не полягає в нашому межуванні з Росією – адже до Альянсу запрошено три балтійські країни без фундаментального спротиву російського керівництва. Крім того, незалежно від маргінальності впливу запрошених країн на світову загалом, та на регіональну зовнішню політику зокрема, таке радикальне розширення НАТО беззаперечно перетворює його на абсолютну домінанту щонайменш європейської безпеки. Ефективне партнерство між НАТО та Росією і поступове зростання впливу Ради НАТО-Росія на світові, а щонайважливіше – на континентальні справи, здатні перетворити цей потенційний сімбіоз на панівну структуру безпеки в Євразії, хоч і за умови нейтралітету Китаю. Зрозуміло, що навіть середньотермінові прогнози у міжнародних відносинах, як це довели останні дванадцять років – справа невдячна. Але очевидно, що обмежений однополярний чи необмежений триполярний світовий порядок, за збереження Україною озброєного нейтралітету, чи то пак консервації сучасного стану стосунків із важливими гравцями на міжнародній арені – рано чи пізно приведе її до конфронтації не тільки із США чи НАТО, але до непересічних проблем із усією Північчю.

Парадоксально, але водночас і логічно, що, по-перше, уявляється необхідним, попри всі непорозуміння та патові ситуації, продовжувати продуктивний діалог з Альянсом упритул до здобуття запрошення; а, по-друге, жодна з країн-членів чи країн, запрошених до НАТО у Празі, не бажає або не здатна стати адвокатом України на її шляху до членства. На нашу думку, нормалізація американсько-українських стосунків та посилення української зовнішньополітичної позиції загалом насамперед залежить від зміцнення та поглиблення партнерства України з Росією та Китаєм, оскільки ці дві країни наразі є єдиними, які здатні вплинути на позицію Сполучених Штатів. У той час, як українські можливості досягти подібної нормалізації, зводячи до мінімуму при цьому втрати національного інтересу, вже зараз украй обмежені.

Втім, українська тісніша, глибша та розширена співпраця з Альянсом неможлива без визнання за Україною права залишатися у числі провідних світових виробників та експортерів зброї та авіакосмічних технологій. Будь-які непогоджені обома сторонами діалогу дії у цьому аспекті взаємин, що не враховують інтереси вітчизняного військово-промислового лобі, завчасно вбачаються безрезультатними.

На думку деяких аналітиків, навіть така оригінальна (а з досвіду останніх років відомо, що оригінальність у зовнішньополітичній поведінці здатна принести неабиякі дивіденди) дипломатична стратегія, спрямована на уникнення ізоляції України, передбачає чималі перешкоди.
По-перше, складно передбачати еволюцію американсько-російського партнерства, оскільки планована інтервенція США до Іраку, навіть за всіх сприятливих умов, може призвести до затяжного і багатостороннього конфлікту і відповідні зміни російської позиції. Втім, під час свого пост-празького візиту до Москви президент США пообіцяв, що інтереси Росії в Іраку “буде враховано”.
По-друге, російсько-китайські стосунки не тільки залишаються неоднозначними, але й демонструють тенденцію до зростання напруги. Необхідно підкреслити, що подібне зростання напруги пов’язане не лише з масовою міграцією жителів північ­ного Китаю до східної Росії, але й також із фактичним диктуванням Китаєм умов російського вступу до СОТ. Серед іншого, важливо зрозуміти незацікавленість Росії у зростанні військового потенціалу “великого сусіда”.
По-третє, усім чотирьом важливим для України гравцям США, НАТО, Росії може видатися вигідним збереження України та низки інших країн у статусі вже не буферної “зони”, а буферного “поясу” між зонами “безпосередніх” інтересів. Відтак, вони можуть проявляти солідарність в українському питанні.
По-четверте, невідомо, чи витримає саме НАТО своєрідний тест на розширення під час наступного прецеденту застосування п’ятої статті – а те, що таку можливість не можна виключати, досить очевидно з оглядом на непересічно нестабільний стан системи міжнародних відносин на початку двадцять першого століття.
І, по-п’яте, навіть на тлі ствердження ліволіберальної та державницької більшості в українському парламенті, широкомасштабного приходу її представників на ключові позиції у виконавчій вертикалі – шанси проамериканської правиці та її різнобарвних парламентських та позапарламентських партнерів на реванш у 2004-ому році залишаються гідними уваги.

Втім, виважена та обережна зовнішньополітична стратегія України спрямована на “вирівнення” стосунків із США, зокрема, та із заходом узагалі, яка б включала залучення до цього процесу низки впливових стратегічних партнерів, може розглядатися як оптимальна через наступні причини.
По-перше, великий російський бізнес усе глибше зацікавлюється захистом національних інтересів України, насамперед ті його представники, які принаймні де-юре непідконтрольні російському урядові. Якою би не була диспозиція російського уряду щодо України, його пріоритетом чимдалі тим більше стає захист ринкових гравців російського походження, а звідси – і українських інтересів, тим тісніше перші та останні утворюватимуть продуктивний симбіоз.
По-друге, російсько-китайські протиріччя радше грають на користь українській зовнішній політиці, адже Китай нериторично поціновує військово-технічне та економічне партнерство з Україною. Зрозуміло, що Китай ніколи не піде на конфронтацію із США через українське питання, а втім ніколи не поступиться своїми інтересами на користь США.
По-третє, триполярний світовий порядок, попри всю свою гармонійну привабливість – поки що не більший за ілюзію, адже нехтує інтересами європейської спільноти, яка відчутно поліпшує свою зовнішньо-політичну та світогосподарську позицію, особливо на тлі системних проблем у США. Крім того, триполярність не влаштовує ті інтеграційні утворення та окремі країни світу, що їх можна вважати гравцями “середньої” руки на світовій арені. Важливо також розуміти, що модель нового міжнародного порядку досі не визначена, навіть в умовах значного посилення позицій США. Продовжувана еволюція міжнародної системи дає Україні реальні шанси не залишитися за бор­том рішеннєвої інфраструктури світової дипломатії.
По-четверте, незалежно від сучасної ефективності чи неефективності НАТО, як тепер, так і у майбутньому, геополітична сталість та військово-промисловий потенціал України не дозволяють ані НАТО, ані Росії створити між собою якийсь новий кордон. Наразі це доведено фактом запрошення до НАТО прибалтійських країн, від позиції яких залежить ефективність принаймні нафтового бізнесу Росії.
По-п’яте, за сучасних умов українська правиця змушена пом’якшити свою позицію, а також поступово віддалятися від своїх радикальних союзників – а відтак долучитися до спроб правлячих політичних сил захистити українські національні інтереси. Як це підтверджується нещодавніми заявами В. Ющен­ка – від вищезгаданої еволюції насамперед залежать шанси приходу до влади правих лібералів у наступному виборчому циклі (2004-06 рр.).

На базі наведених розмірковувань ми вважаємо за доцільне запропонувати такі висновки:
По-перше, празький прорив НАТО на Схід став останнім кроком у процесі об’єктивного звуження українського маневрового потенціалу в сфері регіональної безпеки. Та чи інша форма взаємозобов’язуючої співпраці з НАТО наразі уявляється майже аксіомою української оборонної політики у найближчі роки.
По-друге, українське членство чи певний різновид “асоціації” з Альянсом лежать насамперед у площині політичних рішень. У цьому аспекті неможливо уникнути реставрації доброзичливих стосунків із США. Важливо розуміти, що на даний момент нормалізація взаємостосунків лежить поза можливостями українського політикуму.
По-третє, у вищевказаних умовах стає очевидним, що Україні необхідна нова та оригінальна концепція зовнішньої політики, ціллю якої слугувала б євроатлантична інтеграція, а інструментарієм – залучення провідних незахідних “великих держав” до покращення і зміцнення українського зовнішньополітичного статусу.
І, по-четверте, шлях з дипломатичної кризи, до якої насамперед через об’єктивні причини потрапила Україна – неможливий поза консолідацією усіх парламентських сил державницької орієнтації, незалежно від їхньої конкретної ідеологічної орієнтації.

На закінчення можна додати лише єдине – празький саміт можна вважати передусім тестом для України на суб’єктність у світовій політиці, від результатів якого залежить зміст ролі нашої держави на світовій арені ХХІ-го століття.

Література:

1. Богатуров А. Синдром поглощения в международной политике.// Pro et Contra, №4, 1999.— С. 28-49

2. Косолапов Н. Россия, США и мировое развитие. //Pro et Contra, №2, 2000. — С. 121-137
3. Райс К. Во имя национальных интересов. //Pro et Contra, №2, 2000. – С. 103-121.
4. Buzan B. New Patterns of Global Security in the 21st Century.// International Affairs, vol.67(1997). – Pp. 12-21
5. Grossman M. Address to the Atlantic Treaty Association./ U.S. Department of State Testimony Series, Sofia, 1997. – Pp. 1-7.
6. Powell C.L. Preserving U.S. Global Leadership/Address at Roundtable Meeting at the State Department, Washington DC, 2001. – Pp.1-6.
7. Talbott S. The New Ukraine in the New Europe./ Harvard University Project on Ukrainian Security, Washington DC, 1998. – Pp. 1-12.

Становлення українсько-австрійських відносин розпочалося одразу ж після проголошення незалежності України 24 серп­ня 1991 року. На відміну від багатьох інших західних держав, Авст­рія, не чекаючи референдуму 1 грудня, одразу ж стала розвивати політичні контакти з українським керівництвом. У результаті вже 28 вересня 1991 року в Нью-Йорку міністри закордонних справ України в Австрії А. Зленко і А. Мок підписали Протокол про консульські відносини [ 5, c. 34 ].

24 січня 1992 року були встановлені дипломатичні відносини, і австрійське консульство в Києві перетворене на Посольст­во. У Відні з квітня 1992 року також функціонує Посольство України.
Австрія – єдина країна, яка не робила формального дипломатичного визнання України, оскільки вважала, що факт членст­ва в ООН, ряді спеціалізованих організацій свідчить про міжнародне визнання України з боку світового співтовариства.

Обопільне прагнення розвивати політичний діалог одразу ж отримало підтвердження, коли в лютому 1992 року Україну відвідала представницька делегація на чолі з Віце-канцлером Австрії Е. Бусеком. У свою чергу, у Відні у квітні і червні 1992 року побували з робочими візитами відповідно Віце-прем’єр-міністр О. Слєпічев і Прем’єр-міністр України В. Фокін.

Важливою подією в міжнародному становленні України став приурочений до першої річниці Незалежності й організований за допомогою МЗС Австрії міжнародний діалог-конгрес у рамках авторитетного у світі щорічного Альпбахського форуму.

У 1993 році Україну відвідав Генеральний секретар МЗС Австрії В. Шалленберг, під час перебування якого відбулися політичні консультації між МЗС обох країн. Восени того ж року до Відня приїздив з офіційним візитом Міністр закордонних справ України А. Зленко. Інтереси української економіки в Австрії представляє Торгово-економічна місія Посольства України, а австрійської економіки в нашій країні – Бюро Торгово­го радника Посольства Австрії в Україні, яке почало працювати у Києві з січня 1993 року. Багато проблем у торгово-економічних відносинах між нашими країнами виникають, перш за все, через несприятливий інвестиційний клімат та недосконале економічне законодавство в Україні. Але, незважаючи на тимчасові труднощі, цим відносинам притаманна позитивна динаміка.

З часом у розвитку політичних відносин настав певний спад, відчувалася їх явна стагнація, що значною мірою позначилося і на інших сферах, зокрема, на розбудові договірно-правової бази. Причин було достатньо як з однієї, так і з іншої сторони. Загальним було те, що і Україна і Австрія вирішували ряд важливих для себе проблем внутрішнього і зовнішнього характеру.
Роком зрушення з “мертвої точки”, незважаючи на те, що зараз розвиток двосторонніх відносин перебуває під опосеред­кованим впливом членства Австрії в Європейському Союзі, слід вважати 1995 рік. Стан ейфорії, який спочатку панував в урядових колах Австрії, у зв’язку з вступом до ЄС, породив у них надмірну уяву про спільну політику в рамках ЄС. Це створило для деяких політиків зручний привід, часто безпідставний, виправдовувати свої дії щодо України необхідністю враховувати інтереси Європейського Союзу. Такі настрої були особливо відчутними у першій половині 1995 року.
Покращенню атмосфери у відносинах між Україною й Австрією сприяв вплив відомих якісних змін у міжнародному становищі нашої держави.

Також двостороннім контактам наших країн сприяє і той факт, що Відень є одним із центрів міжнародної політики. У 1979 році він отримав статус третього міста ООН після Нью-Йорка і Женеви. Тут зна­ходяться штаб-квартири таких організа­цій, як ОБСЄ, МАГАТЕ, ЮНІДО, ОПЕК та інших. Крім свого посольства, Україна має в Австрії також представництво при міжнародних організаціях [ 4, c. 21] .
Першою ознакою покращення двосторонніх зв’язків між державами стало вирішення питання про дозвіл на спорудження пам’ятника українцям-жертвам концтабору Ебензеє, який українська сторона, незважаючи на неодноразові звернення до вищих австрійських інстанцій, не могла отримати протягом трьох років. Було докладено багато зусиль, щоби переконати у необхідності змінити такий підхід до цілого народу, який чи не найбільше постраждав у роки минулої війни. Суттєве сприяння було надане Федеральним канцлером Ф. Враніцьким. Вінком зусиль став перший пам’ятник, споруджений незалежною Україною за кордоном.

Як покращення стосунків між державами можна розцінювати сприяння, надане українській стороні з боку віденських влас­тей у питанні відкриття у Відні пам’ятної дошки М. Грушевському, яке відбулося у 1996 році до 130-річниці дня його народ­ження, а також спорудження пам’ятника І. Франку.
1995 рік дав цілком визначену відповідь щодо позиції Австрії у ряді важливих для України міжнародних питань. Це, в першу чергу, стосується перебігу подій, пов’язаних з відомими обставинами вступу України до Ради Європи. Так, з самого початку однозначно підтримував Україну Голова Націонапьної Ради Австрії Х. Фішер. Не останню роль у досягненні позитивного для України результату відіграли керівник австрійської парламентської делегації на ПАРЄ, голова найбільшої у Раді Європи соціал-демократичної фракції П. Шідер і заступник Голови юридичного комітету В. Швіммер.
Позитивні зрушення 1995 року вдалося закріпити в наступному і перевести їх у площину практичних справ.

Важливим для розвитку українсько-австрійських відносин стало перебування у Відні у квітні 1996 року Прем’єр-міністра України Є. Марчука. Прибувши до Австрії з метою участі у міжнародній Конференції “10-річчя Чорнобиля: підсумки наслідків аварії”, голова уряду нашої держави водночас використав візит для проведення переговорів з керівництвом Австрії. Зуст­річі Є. Марчука з Головою Національної Ради Х. Фішером, Федеральним канцлером Ф. Враніцьким, Віце-канцлером, міністром закордонних справ В. Шюсселем, міністром фінансів В.Клімою, міністром навколишнього середовища М. Бартенштайном, перетворились на неофіційний візит.
Позиція Австрії щодо ЧАЕС полягає у її невідкладному закритті. Австрійське керівництво знає і розуміє енергетичні проб­леми України, проте вважає, що альтернативою ЧАЕС має стати не введення нових блоків на інших станціях, а використання альтернативних джерел енергії. Цю точку зору Австрія обстоює в ЄС. Хоча більшість членів організації її не поділяють, однак змінювати свою позицію Австрія не збирається. Такий підхід, проте, не позначається на її ставленні до України.

Першим в історії українсько-австрійських відносин візитом в Україну однієї з вищих австрійських посадових осіб, що належить до керівного “триумвірату” країни, став приїзд Голови Національної Ради Х. Фішера ( 30 травня – 1 червня 1996 р.). Крім поглиблення політичного діалогу, візит мав сприяти налагодженню конкретних міжпарламентських зв’язків. Не в останню чергу завдяки Посольству у травні, напередодні поїздки до Києва, у Парламенті Австрії була створена депутатська група із співпраці з Україною, члени якої супроводжували Х. Фішера і мали змогу встановити прямі контакти з своїми українськими колегами з аналогічної депутатської групи у Верховній Раді.

У замку Ланьцут (Польща, 7-8 червня 1996 р.) та на Економічному саміті країн ЦСЄ у Зальцбурзі (7-9 липня 1996 р.) відбулися зустрічі Президента України Л. Кучми і Федерального президента Австрії Т. Клестіля, які започаткували політичний діалог на найвищому рівні. Підсумки політичного року в ук­раїнсько-австрійських відносинах мав підбити призначений на 22-23 жовтня 1996 року державий візит в Україну Т. Клестіля, який проте було перенесено у зв’язку з хворобою Федерального президента [ 2, c. 10 ].

Відрадним фактом для українсько-австрійських відносин стало довгоочікуване прийняття України до Центрально-Європейської Ініціативи, яке відбулося 1 червня 1996 року у Відні на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів ЦЄІ. Під час зустрічі відбулися переговори міністрів закордонних справ обох країн, де вони обмінялися нотами щодо подальшої чинності 9 радянсько-австрійських угод в українсько-австрійських відносинах.
У рамках саміту глав урядів країн-членів ЦЄІ у листопаді 1996 року у Граці (Австрія) відбулась зустріч і переговори Прем’єр-міністра України П. Лазаренка з Федеральним канцлером Ф. Враніцьким. Міністри закордонних справ Г. Удовенко і В.Шюссель підписали у рамках роботи цього форуму угоди про сприяння і взаємний захист інвестицій та про обмін інформацією і співробітництво в галузі ядерної безпеки і радіаційного захисту [ 3, c. 12 ].
У зв’язку з п’ятою річницею встановлення дипломатичних відносин між Україною і Австрією міністри закордонних справ обмінялися листами, де, зокрема, відзначався високий рівень стану відносин між Україною і Австрією.

Успішно розвивається співробітництво між обома країнами у військовій галузі, започатковане в 1995 році візитом в Україну міністра оборони Австрії В. Фассльабенда. Підписана тоді у Києві Спільна заява про розвиток співробітництва була практично виконана, зокрема в Австрії працює військовий аташе України, а у Києві приступив до виконання своїх обов’язків авст­рійський військовий аташе (це другий аташе в країнах СНД після Росії). Розпочався обмін інформацією і досвідом з питань військової підготовки започатковані контакти і співпраця між деякими управліннями міністерств оборони. Українські офіцери проходять навчання в Австрії. Логічним розвитком цих стосунків став візит у листопаді 1995 року міністра оборони України В. Шмарова і підписання Угоди про співробітництво у військовій галузі, 6-8 травня 1996 року в Австрії перебував з візитом начальник Генерального штабу Збройних Сил України О. Затинайко, а в липні 1996 року; в Україні побував міністр оборони Австрії В. Фассльабенд. В серпні і жовтні 1996 р. обмінялися візитами військові коменданти Відня і Києва.
Одним з основних напрямів розвитку двосторонніх відносин є налагодження взаємовигідних партнерських зв’язків між окремими регіонами обох країн. Співробітництво на цьому рівні дуже динамічне і може реалізувати свої потенційні можливості набагато швидше, ніж міждержавне, оскільки не обмежене багатьма притаманними останньому умовностями.

Зміцненню двосторонніх зв’язків сприяє і розвиток регіонального співро­бітництва, що в свою чергу позитивно впливає на торгово-економічні відноси­ни між країнами. Відбулася серія переговорів Посла України з главами восьми земельних урядів з дев’яти (Штірія, Верхня Австрія, Бургенланд, Тіроль, Нижня Австрія, Відень, Зальцбург, Форарльберг), яка підтвердила зацікавленість керівництва земель у розбудові конкретних зв’язків з українськими регіонами (Львівська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Київ, Полтавська та Автономна Республіка Крим). Укладено Угоду про співробітництво між Івано-Фран­ківською областю і Тіролем, відбулося підписання двох Меморандумів про економічне і соціальне партнерство між м.Велс (Верхня Австрія) і Харківським районом м. Києва та м. Саки (АР Крим). Підписана аналогічна угода між Закарпаттям і Бургенландом. Встановлено партнерські відносини (підписано відповідний меморандум) між Старокиївським районом Києва і 18-м районом Відня, де розташовані відповідно Посольства України та Австрії.

Цікаво, що п’ять з дев’яти австрійських федеральних зе­мель мають партнерські відносини з українськими областями: Івано-Франків­ська – з федеральною землею Тіроль, Закарпатсь­ка – з Бургенландом, Львів­ська – зі Штірією, Чернівецька – з Карінтією, Київ – з Віднем. Активно співпрацюють Одеська область і федеральна земля Нижня Австрія, Запоріжжя та сто­лиця федеральної землі Верхньої Австрії місто Лінц [ 5, с. 35 ].

У червні 1995 року в м. Клагенфурт укладено Протокол про співробітництво між Чернівецькою областю і Федеральною зем­лею Карінтія.

Україна і Австрія, маючи тісні куль­турні, історичні та географічні зв’язки, підтримують і розвивають дружні відносини. Авст­рія і надалі підтримує плідні політичні контакти з Україною. Активні двосторонні контакти між Австрією і Україною створили необ­хідне підґрунтя для розвитку політичних, військових, торгово-економічних і куль­турних відносин.

Література:
1. Австрія. Факти і цифри. – Відень. – Відділ преси при Відомстві федерального Канцлера, 1998. – 212 с.
2. Бестерс Ю. Україна – Австрія: відносини нового часу // Укр. Слово. – 1996. – 10 жовтня. – С. 10.
3. Бжезинський З. Незалежна Україна змінює всю геополітичну карту Європи // Світ про Україну. – № 2. – 20 січня. – С. 12.
4. Литвин В. Зовнішня політика України: 1990-2000 // Віче. – 2001. – № 1. – С. 16 - 46.
5. Мовчан М.. Україна – Австрія: 10 років успішних дипломатичних відносин // Нова політика. – 2001. – № 6. – С. 34 - 35.
6. Політична система Австрії. – К. – Посольство Австрійської Республіки в Україні, 1999. – 84 с.
7. Рудич Ф. Україна – Австрія: політичні структури [Порівняльний аналіз] // Віче. – 1995. – № 10. – С.101-112.
8. Рудич Ф. Україна – Австрія. Рівень парламентаризму, соціального партнерства, демократії // Віче. – 1996. – № 3. – С. 102-119.
9. Система економічного та соціального партнерства в Австрії. – К. – Посольство Республіки Австрія в Україні, 1999. – 90 с.
10. Dachs H. Handbuch des Politischen Systems Цsterreichs. – Wien. – Manzsche Verlags- und Universitдts­ buchhandlung, 1992. – 870 s.

У складні перехідні етапи, в умовах державотворення, побудови відкритого демократичного суспільства ми з очікуванням споглядаємо на тих, від мудрості, далекоглядності, відповідальності яких залежить подальша доля нашої держави і народу. На політичну еліту. Тож хто визначає державний курс та уособлює собою країну?

У сучасній науці немає єдиного підходу до визначення поняття еліти (від французького elite – кращий, відібраний, обраний). Найменше суперечок викликає тлумачення при використанні таких характерних ознак: це обрані в суспільстві; вони знаходяться над рештою суспільства; виникають внаслідок пев­ного відбору. Тобто, еліта – це верхівка групи суспільства, яка складається з людей, що займають провідні позиції в різних сферах суспіль­но-політичного життя (народному господарстві, політиці, науці, культурі).

Проблему політичної еліти у найбільш повному і розгорнутому вигляді порушили італійські соціологи В.Парето і Г.Моска, німецький політолог Р.Міхельс. Вони намагалися систематизувати питання щодо особливої ролі в політичному процесі прошарку, який керує суспільством. Відповідно існують такі точки зору стосовно трактування терміну політичної еліти:
- вище керівництво, ті, хто займає високе становище та покликаний до лідерства (В.Парето, Р.Міллс, У.Хофман-Ланге);
- меншість, яка володіє монополією на владу та прийняття рішень стосовно змісту та розподілу основних цінностей в суспільстві (Г.Моска, Р.Міхелс);
- ті, хто володіє інтелектуальною або моральною перевагою над масами (Х.Ортега-і-Гассет).

Отже, політична еліта – це меншість суспільства, що становить собою самостійну й відносно привілейовану групу, наділену особливими пси­хологічними, соціальними і політичними рисами, яка приймає без­по­середню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Чи відповідає цим визначенням сьогод­нішня українська еліта?
Із проголошенням незалежності при владі в Україні опинилися представники партійно-радянської номенклатури, які своєчасно почали переходити на позиції не­за­лежності, тобто політично та ідеологічно пристосувалися до нових вимог системи. Однак рівень їхньої політичної кваліфікації, правової культури, характер профе­сій­ного досвіду не дають можливість віднести ранній український істеблішмент до справ­жньої політичної еліти. При владі опинилися люди, виховані в умовах довгих десятиліть панування тоталітаризму, що породжував певну систему поглядів, думок, певну поведінку та звички. Ці люди неспроможні були впродовж відносно корот­кого періоду подолати стереотипи тоталітарної свідомості. До того ж, партно­мен­кла­тур­ники звикли діяти за вказівками організацій КПРС-КПУ – своєрідного “стрижня” державної машини. Але після заборони КПУ таких вказівок не стало, вони опинилися у стані “анабіозу”. Проявляти ініціативу та брати на себе відповідальність вони не звикли, а основної якості політичної еліти – вміння узгодити, спрямувати, кодифі­кувати – у першого ешелону політичних лідерів не було. Отже, можна стверджувати, що на початковому етапі становлення та розвитку самостійної незалежної українсь­кої держави при владі не було справжньої політичної еліти, здатної до розбудови демократичного суспільства.

За останні роки в Україні сформувався специфічний корпо­ративний тип політичної еліти, яка змішує державну службу та національні інтереси з особистими цілями. Основними характерними ознаками її є: “земляцтво” (походження з одного регіону); клановість (закритість дій, відсутність прозорої та контрольованої суспільством системи прийняття рішень владою); особиста відданість (як головний критерій добору на керівні посади).

Затвердженню таких ознак сприяють і умови українського сього­ден­ня: неза­вер­ше­ність формування політичної сис­те­ми, не­стру­к­турованість суспільства, глибока суспільно-по­лі­тич­на кри­за. В таких обставинах одним з ак­ту­альних питань є проб­лема взаємодії та взаємозалежності центральної і регіональних еліт. Адже саме останні можуть стати тією основою, яка об’єднає розрізнену політичну еліту і перетворить її у справжню, ви­зна­ну народом і здатну вивести суспільство з кризи. Тому взаємовідносини центру і регіонів є однією з головних тем української політики першого десятиріччя незалежності.

Усе частіше у політичній науці вживається термін регіоналізм. У полі­то­ло­гіч­ному енциклопедичному словнику регіоналізм (від лат. regionalis – місцевий, об­ласний) визначається, як врахування національних, еко­но­мічних та інших особ­ли­востей, притаманних певному регіону тієї чи іншої країни [7, с.293].

Після розпаду СРСР в Україні не було повноцінної централь­ної влади. Молода незалежна держава не мала своєї політичної еліти, свого власного центрального уряду, ефективних демократичних інститутів, здатних до розбудови незалежної самостійної держави.
Від радянських часів Україна успадкувала жорстку вер­ти­каль виконавчої влади. За роки незалежності центр на­ма­гався зміцнити цю вертикаль, що призводило до зро­стання тиску центральних ор­ганів влади на регіони з метою за­без­пе­чення тут інтересів сто­личної влади. Прикладом цьо­го є пер­­со­наль­но-командний під­хід до формування кон­тин­­генту ке­рівників регіональних ор­ганів влади, їх підбір Пре­зи­ден­том України. Тобто, діє система призначень “знизу до го­ри” [1, с.4], при якій в жодному випадку не враховувались думка та воля жителів області. З іншого боку, при­зна­чення керівників держад­мі­ніст­рацій є своє­рідною формою об­міну: право доступу в сек­тор політ­еко­но­мічних інтересів обмінюється на лояль­ність. Такий механізм забезпечує адміністративний та кадровий контроль над регіонами, територіальними громадами. У такій ситуації знижується ефективність управління. Цей підхід по­­зна­чився і на структурі політичних та еко­но­міч­них відносин з регіонами, які базувалися на прин­ципах ко­ман­дно-адмініст­ра­тивного перерозподілу повно­ва­жень і ресурсів, де регі­о­нальні інтереси підпорядковувались за­гальнодержавним. У цьому аспекті необхідно звернути увагу на значну різницю в політичній специфіці та економічному розвитку регіонів. Не рахуватися з цим при прийнятті рішень не можливо, хоча тривалий час централь­на влада ігнорувала місцеві особливості при прийнятті “універсаль­них рішень” [2, с.1] (наприклад, формування місцевих бюджетів за принципом “згори донизу”), що провокувало гострі конфлікти на місцевому та центральному рівнях.

Більш-менш самостійну роль у суспільно-політичному житті країни регіональна еліта почала відігравати тоді, коли центр послабився, й поступово втрачав тотальний контроль над регіонами. Однак ситуація ускладнюється тим, що між столичними представниками елітних груп і кланів та представниками регіональних еліт триває боротьба за владу на політичній арені Києва [2, с.4]. Негативно на цій боротьбі по­значилося те, що регіональним елітам так і не вдалося об’єднатися навколо загальної програми, вони продовжували поодинці вести конкурентну боротьбу за вплив на механізми прийняття дер­жав­них рішень.

На початку 1994 р. центральна еліта значно зміц­ни­ла свої позиції. Стало очевидним, від того, хто володіє владою, залежить перерозподіл власності у державі. У таких умовах регіонали розпочали боротьбу за доступ до вико­ри­стан­ня місцевих фінансових та матеріальних ресурсів, ва­желі впливу на які знаходяться у Києві. Досягнення по­став­леної мети регіональною елітою призвело б до зменшення впли­ву центральних владних угруповань у регіонах.

Президентські вибори 1994 р. довели, що регіональні еліти є серйозною політичною та економічною силою, з якою треба рахуватися при прийнятті політичних та економічних рішень. Саме активна підтримка політичних еліт Південного Схо­ду та регіональних бізнес-груп, до певної міри, сприяли пе­ремозі на виборах лідера “Міжрегіонального блоку ре­форм” Л.Кучми. Здавалося, що відтоді регіональні еліти стануть сво­єрідною опорою президентської влади. Але в наступні ро­ки вплив регіональних еліт послабився. Причина полягала в тому, що, по­трап­ляючи у вищі ешелони влади, номен­кла­тур­ники намагалися зміцнити позиції своєї команди ви­хід­цями з свого міста або області. Саме так були сформовані дві владні команди – “харківська” (Л.Кравчук) та “донецька” (Л.Куч­ма). Про збереження цієї “традиції” говорить і договірна перемога голови Донецької облдержад­мі­ніст­рації В.Януковича у бротьбі за здобуття прем’єрського крісла [8, с.1]. Відповідно при зміні роз­та­шу­вання політичних сил змінювалася й мета: якщо раніше представники регіональних еліт активно лобію­ва­­ли інтереси свого регіону, то тепер, по­тра­пивши у центральні органи виконавчої влади, представ­ники-регіо­на­ли використовували можливості Києва для “по­лі­тич­ної екс­пан­сії в провінцію” [2, с.4]. Розпочалося чер­гове про­­ти­стоян­ня Центру та Регіону.

З другої половини 90-х рр. активізувався процес фор­мування регіональних інтересів. Свідченням цього стала поява десятка структур та громадських органі­за­цій, які покликані були займатися про­б­лемами регіональної політики і захищати інтереси ре­гіональних еліт на всеукраїнському рівні. Однак ці інституції не змогли здобути належний загальнодержавний авторитет. Так, створена в 1994 р. при Президентові України Рада регіонів залишилася номінальною організацією з невизначеними цілями; спроба створити партію обласних можновладців “Партія регіонального відродження” скінчилася повною поразкою під час парламентських виборів 1998р.; сформована у Верховній Раді України фракція “Відродження регіонів” не мала міцної політичної бази в областях.

Поступово склалися такі умови, коли регіональний фактор з управлінської проблеми став політеко­но­міч­ною. Завдяки посиленню регіонального бізнесу, спрямованого на внутрішній ринок, провінційні еліти отримали значні еко­но­мічні та фінан­сові ресурси. Вагоме значення в цьому плані має налагодження міжре­гіо­наль­ного співробітництва об­лас­тей України з територіальними одиницями іноземних держав, що позитивно впливає на розвиток торгово-економічної сфери. У 1991 р. був ство­рений Комітет регіонів ЄС, у рамках якого діяла програма розвитку співро­біт­ництва з регіонами окремих країн – претендентів до вступу в ЄС (програми INTERREG, TACIS, RHARE). Поява в областях багатих та впливових іноземців спри­яла появі нових фінансових ресурсів та виходу ре­гі­о­нального бізнесу на зовнішні ринки. До того ж, обласні власті отримали нових впливових лобістів своїх інтересів за кордоном. Вже наприкінці 90-х рр. стало очевидним, що регіональним елітам належить ва­гома роль в економічному житті країни.
Отже, на цей час центр української влади був, в основному, сформований на базі кадрових міграцій та ротацій політичної та бізнесової еліти ресурсних регіонів [5, с.4].

Загостренню регіонального питання сприяла структурна криза владної схеми. В умовах відсутності своєрідного захисту з боку президентської влади саме парламент почав використовуватися регіоналами як механізм зміцнення власного капіталу. Тому до складу новообраної в 1998 р. Верховної Ради увійшло чимало представників політекономічних груп, тісно пов’язаних з регіональним бізнесом. Було зініційовано процес “загравання з регіонами” у вигляді обіцянок їм верхньої палати задля забезпечення перемоги Президента України Л.Кучми у виборах 1999 р. З цього часу центральна влада по­чала рахуватися з регіонами як з реальною та дієвою силою: їм вже не наказували, а пропонували. Регіони все активніше декларували свої бажання до автоно­мізації. Роз­почався новий етап перерозподілу полі­тич­ної влади в краї­ні між центром та регіонами. Відтепер регіональні еліти все менше надій покладають на центральну владу, зви­чай­но, якщо не мають тут власного силь­ного представництва [3, с.2]. У таких умовах діє пев­на закономірність регіональної політики: якщо центр не поспішає враховувати при прийнятті рішень вимоги регіонів, це може використовуватись для звинувачень його у небажанні задовільняти регіональні інтереси; коли ж він іде на поступки, то це стимулює нові, більш суттєві вимоги регіонів. Така ситуація провокує черговий конфлікт. Сьогодні ж особливістю взаємовідносин центру і регіонів є помітна активізація місцевих інтересів.

У цьому аспекті необхідно звернути увагу на взаємозв’язки регіоналів з так званими олігархічними групами. Такий взаємозв’язок пояснюється тим, що останнім для підтримки політичного впливу в країні необхідно “виробити гроші”. Найкращі умови для виконання цієї “операції” існують саме в регіонах, при чому – в індустріально розвинутих, т.зв. “регіонах росту” [5, с4] (адже тривалий час регіональна політика України була спрямована на підтримку саме таких областей). Але без такої посередницької ланки влади, як провінційні еліти, відбити гроші доволі складно. Із зміцненням позицій регіональних еліт представники олігархічних груп дедалі складніше знаходили з ними порозуміння.

Таким чином, за роки незалежності сформувалися якісні особливості сучасної української політики та ролі в ній регіональних груп впливу, які виступають носіями елітних та політекономічних інтересів. По-перше, саме ресурсні регіони є основою об’єднання центральних та регіональних еліт, які виступають своєрідним ядром українського політкласу; по-друге, взаємовідносини центру та регіонів виконують системоутворюючу функцію не стільки з точки зору територіальної єдності нації, скільки з точки зору організації системи влади; по-третє, сьогоднішні регіональні еліти сформувалися на стику місцевого адмінресурсу і бізнес-кіл, які мають доступ до найважливіших промислових об’єктів.
Сьогодні державі потрібна якісно нова, добре продумана, детально розроблена, плавна регіоналізація, яка має передбачити чіткий розподіл повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень. Цей процес зумовлений не лише прагненням до удосконалення регіональної політики та управління, а й інтеграційними зусиллями щодо наближення України до європейсь­ких стандартів.

Лише в минулому році Президент України підписав Указ “Про Концепцію державної регіональної політики”, в якому продекларовані основні цілі та механізми реалізації державної регіональної політики: гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів; стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків на основі виробничої кооперації та інтеграції; поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян; удосконалення держав­ного стратегічного регіонального планування; удосконалення фінансових міжбюджетних відносин та інше. Позитивом є вже те, що в Концепції відсутні статті про провідну роль Президента в проведенні регіональної реформи. Вагоме значення має й визначення депресивних регіонів, що відстають в соціально-економічному розвитку.
Але для реалізації регіональної політики потрібен час, який вираховується не тижнями чи місяцями, а роками. Для ефектив­ного впровадження основних засад ре­гіо­нальної політики потрібні професійні та кваліфіковані кадри, політичні діячі нового часу, система поглядів яких формувалася в умовах розбудови демо­кратичного су­спіль­ст­ва, потрібні люди, які мислять не стереотипами чи догмами, а здатні ана­лізувати та прогнозувати події суспільно-по­лі­тич­ного життя.

Ключове значення при вирішенні регіонального пи­тання має адміністративна реформа та реформування адмі­ніс­тративно-тери­торіального устрою, якими перед­ба­ча­ється створення ефек­тивно діючої системи влади та управління в центрі й на місцях, здійснення фінансово-економічного і нормативно-правового забезпечення територій на основі опти­мального поєднання загальнодержавних та місцевих ін­тересів [6, с.85].

Отже, поштовх регіональному реформуванню у сфері регіональної політики держави вже дано. Сам факт існування Концепції державної регіональної політики – це великий плюс у процесі регіоналізації України. Але основне ще попереду. І від цього, основного, залежить подальша роз­бу­до­ва демократичної правової Української держави, розбудова громадянського суспільства.

Література:
1. Андресюк Б. Региональные интересы как двигатель предвыборной кампании // Зеркало недели. – 1999. – №41. – С.4.
2. Выдрин Д. Украинская политическая элита // Киевские ведомости. – 1994. – 3 сентября. – С.4.
3. Золотарева Є. Регіональні гонки // Дзеркало тижня. – 2001. – №36. – С.2
4. Єрмолаєв А.Україна напередодні “постолігархічного” етапу // Нова Влада. – К.: Факт, 2000. – Т.І. – С.82-94.
5. Карасев В. Государство-регионы или государство-нация // День. – 2002. – №228. – С.4.
6. Кучма Л. Європейський вибір. – К.: Преса України, 2002. – 96с.
7. Політологічний енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
8. Рахманін С. Конкретний прем’єр конкретної країни // Дзеркало тижня. – 2002. – №45. – С.1,4.

Ще з далекого ХІХ століття у нашому краї багато говориться про особливу етнічну толерантність буковинців. Коли в сусід­ніх землях палали міжетнічні конфлікти, мешканці поліетнічного краю жили один з одним в мирі й намагалися підтримувати добрі стосунки, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини. Але так було далеко не завжди і зберегти традиції взаєморозуміння та взаємної поваги стає все важче. У ХХ столітті, в умовах Першої та Другої світових воєн і в нашому краї відбувалися ексцеси на етнічному тлі й традиції толерантності на якийсь час поступалися взаємній недовірі. Коли ж поверталася політична стабільність, то негативні емоції вщухали, і буковинці знову жили в мирі й злагоді.

Початок ХХІ ст. несе нові зміни. Світ міняється швидко і для нього характерними стають спалахи міжнаціональної ворожнечі та ксенофобії. Конфлікти на руїнах СРСР та Югославії засвід­чили, що технічний прогрес не супроводжується моральним поступом, як того бажали великі філософи, і людина кінця ХХ – початку ХХІ ст. в умовах братовбивчих воєн поводить себе не краще, ніж її далекі предки в період темного середньовіччя.

Одним із найстрашніших за своїми наслідками для простого люду був вірмено-азербайджанський конфлікт, особливо погроми 1988-1990 рр. Вже оприлюднено документи, котрі свідчать про жахливі знущання над жертвами “етнічних чисток” і розум відмовляється вірити в те, що виробляли з невинними людьми колишні наші співвітчизники. На жаль, це було насправ­ді й треба знати про божевілля національної ненависті, щоб не дати йому вдертися у мирне і спокійне життя. Нам доведеться навести велику цитату з документу, що свідчить про долю лише однієї людини на прізвище Вартанян – біженця з азербайджансь­кої столиці. Ось ця розповідь, яка вперше пролунала на громадській конференції “Геноцид вірмен у Баку у січні 1990 р.”, котра відбулася у Москві 12 січня 1991 р.

Йдеться про звичайну людину, котра постраждала лише за своє етнічне походження. “Його, вже немолодого уродженця Баку, – свідчать учасники конференції Т.Некрасов та А.Семенов, – вбивали у рідному місті у ході антивірменського терору як мінімум тричі. Перший раз у серпні 1988-го біля робітничої прохідної завдали удар залізним прутом по голові. Вижив. Вимагали, щоб він звільнився з роботи й забрався з міста. Він написав листа товаришу по партії Генеральному секретареві ЦК КПРС і передав його з вірними людьми у Москву. Чиновник з секретаріату ЦК повернув цього листа в Баку з поміткою “розібратися”. І розібралися. Працівники прокуратури, начальник по роботі й активісти НФА сміялися в обличчя: мовляв, бачиш, де у нас твій лист, дивися тепер, що з тобою буде. Довго чекати не довелося. Два бугаї, окликнувши його на прізвище, штовхнули у спину в метро назустріч поїзду… Удар у лобове скло відкинув Вартаняна на платформу. Декілька днів він пролежав у реанімації, потім у лікарняній палаті. Коли жаліслива російська жінка, санітарка, повідомила, що лікарі хочуть вбити Вартаняна і що краще відвезти його додому, незважаючи на важкий стан, його родичі, підкупивши водія “швидкої допомоги”, зробили це. Місяць Вартанян був у нетямі. До січня 1990 року лежав він вдома і не міг встати навіть для найпростішої справи. Усе-таки, незважаючи на це, він знову став жертвою насильст­ва. 16 січня погромники, озброєні ломами та вогнепальною зброєю, увірвалися до помешкання Вартаняна і вчинили у ньому погром. Найневірогіднішим було те, що погромом, поділом майна і побиттям керував… дільничний міліціонер-майор. Погромники скинули з ліжка хворого, якому не можна було навіть рухати головою через травму, і почали його бити. Потім зірвали бинти і пов’язки й почали припалювати незажиті рани попелом і посипати сіллю. Декілька разів у нього вводили залізний прут арматури, вимагаючи сказати, де він ховає гроші. Тортури були нестерпними. Але грошей не було. Була, правда, гордість родини – бібліотека з восьми тисяч томів, проте, грабіжники не звернули на неї уваги. Просто дерли і розрізали ці книги у пошуках грошей. Вартанян втратив свідомість. Прийшов до тями від болю. Виявилося, що лежить на вулиці, абсолютно голим і сусідські діти б’ють його ногами. Зомлів. Отямив­ся від болю у довгому лікарняному коридорі “швидкої допомоги” при бакинській лікарні імені Семашка. Знову били ногами люди у білих халатах, виявилося – місцеві лікарі. Повз нього проходив військовий і побачив старого вірменина, що плавав у калюжі власної крові та поставив поруч з ним охорону з двох солдатів. Поранений попросив пити і солдати покликали лікаря. Той вилив банку сечі в обличчя пораненому, який підняв голову, щоб угамувати спрагу. Солдати дали чергу у стелю, лікар утік. Вартаняна помістили в палату, де лежали жертви погромів, вірменські жінки, всі чомусь роздягнені догола. Вартанян, отямившись, втратив свідомість ще раз, цього разу від жаху. Зліва від нього на ліжку з одним матрацом кидалася тридцятирічна вірменка, з якої стирчав залізний прут, встромлений знизу. Прут гойдався у тілі від судом, жінка кричала. Поруч сиділа літня вірменка і кликала сина, повторюючи його ім’я, як у маренні. У неї не було очей, точніше, вони були, але висіли на щоках, біля носа, обличчя було у крові…” [2 – 1991, 2 лютого; 7, с.308-309].

Продовжувати далі цю розповідь неможливо, але й цього достатньо, щоб зрозуміти жах подібних конфліктів. Їх жертвами стали за останні 10-15 років сотні тисяч людей різного етнічного походження, віросповідання, соціального стану. У муках і крові народжувалися нові держави, що створювалися на руїнах “соціалістичних федерацій”. На початку 90-х рр. Україні вдалося оминути найгіршого, на її території не відбувалися бойові дії й не спалахували широкомасштабні погроми, як це було на Кавказі чи на Балканах.

Проте не варто ідеалізувати ситуацію і безперервно повторювати, що українці мають особливий менталітет, тому уникають гострих міжетнічних конфліктів у своїй країні. Втім, справа тут не лише у ментальності, хоча цей чинник є важливим, а у певному сенсі й визначальним, коли йдеться про таку надзвичайно тонку і складну сферу, як міжетнічні та міжнаціональні відносини. При умові поєднання такого фактора з певними матеріальними чинниками їх дія взаємно підсилюється. І, нав­паки, без матеріальної підтримки відбувається помітне послаблення дії позитивного духовного чинника. Про яку ж матеріальну підтримку йдеться? Насамперед – силову, що базується на розвиненій економіці.
Під час розпаду СРСР Україна від колишньої великої держави успадкувала значний мілітарний потенціал, який стримував зазіхання сусідів на ті землі, котрі вони вважали суперечливими. Досить сказати, що на перших порах свого незалежного існування Україна мала третій у світі за величиною ядерний потенціал, поступаючись за цим показником лише США та Росії. Проте ця найефективніша зброя стримування була майже безкоштовно передана Російській Федерації під паперові гарантії великих держав про недоторканість кордонів України та збереження її територіальної цілісності. Звичайно, хочеться вірити у дієвість таких гарантій, хоча реалії життя у цьому випад­ку виглядають не надто оптимістично. Особливу небезпеку тут становлять протиріччя на етнічному тлі, за якими ховаються зазіхання на ті чи інші землі сусіда.

Недарма досвід останнього десятиріччя підтвердив, що часто етнічні конфлікти спалахували через територіальні суперечки: той же вірмено-азербайджанський, сербсько-хорватський, конфлікт навколо Косова тощо. Наявність сильної армії та могутніх союзників набагато краще стримує непомірні зазіхання сусідів, ніж будь-які словесні декларації про мир і дружбу з усім світом чи навіть письмові гарантії територіальної цілісності. А розвалена економіка впродовж декількох років не дозволяла переозброювати українську армію сучасною технікою, створювати гідні умови для служби солдат і офіцерів. Престиж військової служби в суспільстві упав дуже низько, що з неминучістю вкрай негативно позначається на якості офіцерського корпусу.

Із сумом доводиться констатувати, що політична еліта України за одинадцять років незалежного існування держави наробила чимало серйозних помилок. Замість реформування армії та її швидкої й докорінної модернізації, власті стали на шлях простого скорочення кількості військовослужбовців та військової техніки. В результаті боєздатність Збройних Сил знизилася настільки, що це видно неозброєним оком і неспеціалістові. Скнилівська трагедія, поруч з ракетним ударом по житловому будинку в Броварах, знищенням пасажирського літака над Чорним морем та іншими бідами, засвідчила всю глибину проб­лем сучасної української армії. А надії на могутніх союзників у нас поки що також немає: про своє бажання вступити до НАТО офіційний Київ почав говорити надто пізно, до того ж в основному й обмежився розмовами, а не конкретними діями.

Усе це неминуче повинно привести до розпалювання територіальних апетитів у тих сусідів, які бажають скористатися чужою слабкістю. Колись прусський король Фрідріх ІІ Великий висловив таку думку: “Якщо вам подобається чужа провінція і ви маєте достатньо сил, займайте її негайно. А зробивши це, ви завжди знайдете достатню кількість юристів, які доведуть, що ви маєте всі права на зайняту територію” [4, с.349]. Слід доповнити цю думку короля-полководця: юристам ще допоможуть історики, котрі професійно вміють доводити “споконвічну належність” будь-якої території кому завгодно, адже в минулому кордони мінялися неодноразово.

Історія лишила чимало заплутаних сторінок, що їх у сусідніх країнах читають по-різному. На жаль, не стала виключенням з цього правила й складна історія нашого прикордонного краю. Колись територія Буковини із етнозмішаним населенням входила до складу різних держав. Українці акцентують її входження до Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, а румуни – до складу середньовічного Молдавського князівства і королівської Румунії. Кожна із сторін намагається довести лише свою автохтонність, відшукуючи різні аргументи на власну користь. До речі, через подібні пошуки західні європейці пройшли ще у ХІХ ст. і зараз ставляться до них з подивом. Адже від принципу “історичного права” цивілізований світ давно відмовився, до того ж рецидиви подібної архаїки на постсоціалістичному просторі вже приводили до справжніх трагедій.

Велику небезпеку несе у собі надмірна політизація історії, заклики повернутися у давно минулі часи. У сусідній Румунії активно діють політичні партії та громадсько-політичні організації, котрі ставлять своїм завданням відновлення “Великої Румунії”, тобто повернення до тих кордонів, що існували у міжвоєнний період. Діяльність організацій на зразок “Романія Маре” або “Ватра Роминяске” знаходять відгук у суспільстві, яке впродовж десятиліть виховувалося на великодержавних засадах. У часи Ніколає Чаушеску пропаганда великорумунських ідей була повсякденною і всеохоплюючою, що можливо лише в тоталітарних державах. Виростало покоління, переконане у “історичному праві” Румунії на нинішню Чернівецьку і частину Одеської областей України. З дитинства людям вбивали в голову, що українці – зайди на Буковині, а весь край мусить належати до “матері-Румунії”. При цьому між настроями в румунському суспільстві та офіційною політикою властей зовні існував значний розрив.

Офіційних територіальних претензій з боку румунської влади на Чернівецьку область немає, і в сучасних умовах бути не може. Румунія збирається вступати в НАТО, а однією з головних умов для прийняття тієї чи іншої держави в Північноатлан­тичний альянс є відсутність у неї територіальних суперечок із сусідами. Між Україною та Румунією у 1997 р. було підписано широкомасштабний договір, що зафіксував відсутність взаємних територіальних претензій двох сусідніх держав. Але справа цим далеко не обмежується. Зовсім інша річ – неофіційний рівень. Тут уже великорумунські політичні сили намагаються хоча би на словах взяти реванш за свої колишні поразки.

Звичайно, початок ХХІ століття – це не часи Фрідріха Великого і навіть не 1918 рік, коли румунські війська змогли захопити українські частини Буковини та Бессарабії, придушивши збройною силою опір місцевих українців. Нині не так просто забрати чуже і потім добитися, щоб загарбання визнали справжні господарі світу. Треба діяти значно обережніше і відшукувати приводи, добре зрозумілі громадянам західних країн. Найкраще підходить для цього таке стандартне формулювання, як “порушення прав національних меншин”. Воно вже не раз спрацьовувало, коли сильні держави бажали вирішити свої проблеми за рахунок менших і слабших. А що дозволено великим, прагнуть спробувати і менші.

Здається, прибічники відродження “Великої Румунії” із сусід­ньої держави хочуть розіграти подібну карту і в нашому краї. Ще у вересні 1998 р. цілий номер румунської газети “Зіуа” (“День”) був присвячений становищу румунської меншини в Україні. Поруч з об’єктивною інформацією там було чимало емоцій і досить тенденційних коментарів. Україну бухарестські жур­налісти звинувачували у “знущанні над правами румун” [1998. - septembrіe, N 1, р.2], намагалися переконати своїх читачів у тому, що “українці воюють з нашою історією” [Іbіd.,р.3] і т.п.

До речі, у Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р. стаття 13 присвячена захисту прав української меншини в Румунії та румунської меншини в Україні [6, с. 171-173]. Цей документ передбачає насамперед захист представників меншин від будь-якої дискримінації, створення умов для отримання освіти рідною мовою, доступу до засобів масової інформації рідною мовою, заснування та підтримання власних організацій, товариств тощо. Договір розроблявся з урахуванням сучасних європейсь­ких стандартів, у тому числі й Рамкової конвенції про захист національних меншин. Йдеться саме про ті високі сучасні стан­дарти, що є наслідком врахування досвіду довгого розвитку західноєвропейської демократії. Стаття І Рамкової конвенції починається таким важливим положенням: “Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини і як такий є одним з напрямків міжнародного співробітництва” [8, с.10].

Нагадаємо, що захист прав людини в сучасному світі нерідко використовується для того, що в минулому носило назву “втручання у внутрішні справи країни”. Зараз цей термін потроху виходить із вжитку, бо процеси глобалізації одним із своїх наслідків мають поступове перетворення тих самих “внутрішніх справ” на справи регіональні, континентальні, а то й глобальні. Безкарно порушувати права людини може лише той, хто знаходиться у фаворі справжніх господарів сучасного світу, а Україна після “кольчужного” скандалу до числа цих обраних явно не належить. Тож і не дивно, що нашу країну намагаються звинуватити у цьому смертному гріху, щоб скористатися можливими результатами у власних інтересах.

Тут варто підкреслити, що існують права і привілеї, які не можна плутати. Привілей - це виключне право, перевага, котра надається комусь. Коли привілеї роздаються у такій складній сфері, як етнонаціональна, то це неминуче призводить до конфлікту. Досить згадати, скільки сутичок у сучасному світі відбувається на цьому тлі. Зовсім інше - невід’ємні права національних меншин, неухильні дотримання і захист яких свідчить про демократичність та цивілізованість держави. Тільки в тоталітарні часи держава не мала жодних зобов’язань щодо своїх громадян, лише громадяни були їй вічно зобов’язаними. Звичайно, і нині існують обов’язки громадян по відношенню до держави і вони регулюються законом. Є також певні норми і звичаї, що маються на увазі самі собою, наприклад – лояльність національних меншин до держави, в якій вони живуть.

Права національних меншин чітко зафіксовані міжнародними документами і кожна країна сучасного світу повинна чітко дотримуватися цих прав. Держава Україна має зобов’язання перед всіма своїми громадянами, в тому числі й тими, що належать до національних меншин. Вона повинна забезпечити хоча б той мінімум прав, що зафіксований підписаними нею міжнародними угодами. Як виконуються ці зобов’язання стосовно румуномовної громади Чернівецької області, неодноразово повідомляли регіональні засоби масової інформації. Мож­на навести цифри, опубліковані, наприклад, в газеті “Час”, які відображають ситуацію, що склалася на кінець 2002 року.

В області тоді викладання шкільних предметів румунською мовою з першого по випускний класи здійснювалося у 86 школах, додамо від себе – серед них є навчальні заклади нового типу (гімназії та ліцеї). А вчителів для шкіл готують в Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича, де впродовж багатьох років плідно працюють висококваліфіковані філологи, знавці румунської мови та літератури. Рідною мовою вчаться також майбутні вчителі румуномовних шкіл і в педагогічному коледжі. А у 74 клубних закладах області діють 42 аматорські теат­ри, 63 танцювальні та 114 хорових колективів, 92 музичні ансамб­лі. Тут функціонує 80 бібліотек, що мають книжкові фонди румунською мовою (201,7 тис. примірників літератури). Вирішується питання із засобами масової інформації румунською мовою: в області виходить близько 15 румуномовних газет і щомісяця румунською в ефір виходить 35,6 годин телепередач, не кажучи вже про щоденні радіопередачі [11, с. 3].

Права національних меншин шануються і в інших сферах життя. Так, у Чернівецькій області паралельно використовуються українською і румунською мовами назви населених пунктів, де компактно проживають представники румуномовної громади краю. У цих же населених пунктах назви вулиць також подаються двома мовами, це ж стосується і багатьох вивісок, плакатів, оголошень. Місцеві мешканці вільно користуються рідною мовою в органах місцевого самоврядування, державних установах, що розташовані там, де компактно живуть національні меншини.

Звичайно, сухі цифри офіційної статистики та інформація з офіційних джерел далеко не повністю віддзеркалюють всі сторони життя. Румуномовних шкіл багато, але вони потерпають від нестачі підручників рідною мовою, тому там нерідко використовують навчальну літературу, видану українською мовою. Але бракує навіть її, причому не лише в румунських, а й в україномовних школах. Тому йдеться насамперед не про спроби асиміляції підростаючого покоління етнічних румун за допомогою україномовних підручників, а про наслідки елементарної неуваги правлячої еліти України до загальних проблем школи. Якщо вчителі україномовних шкіл просто скаржаться на хроніч­ну нестачу підручників, методичної літератури тощо, то вчителі румуномовних шкіл нерідко вбачають у такій нестачі асиміляційні заходи влади, і переконати їх у протилежному навряд чи хто зможе. Словами ж не спростувати реальних фактів.

Не все гаразд і з бібліотеками. Нова література румунською мовою в них майже не надходить, а стара поступово стає непридатною через “зачитаність” до дір. Та ще й надрукована вона переважно молдавською мовою, яку давно не вивчають у школі. Взагалі проблема співвідношення двох понять – “молдавський” і “румунський” щодо мови і етнічної приналежності є досить болючою і викликає спалах емоцій всередині румуномовної громади. В Чернівецькій області ця проблема має свою специфіку, про яку необхідно згадати хоч б побіжно. А для цього потрібний невеличкий історичний екскурс.

Середньовічне Молдавське князівство, до складу якого входили території, що з часом отримали назву Буковина і Бессарабія, було поліетнічною державою. Впродовж тривалого часу державною мовою в Молдові була слов’янська, якою писалися акти, хроніки та велося богослужіння в церквах. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Молдова зазнала значних територіальних втрат: Буковину 1774 року зайняли австрійські війська, Бессарабія ж у 1812 р. відійшла до Російській імперії. А це якраз і були території з етнозмішаним населенням. Запрутська Молдова, на відміну від них, за етнічним складом населення була майже гомогенною і у середині ХІХ ст. вона об’єдналася з Валахією в єдину Румунську державу. Населення нової держави розмовляло румунською мовою і користувалося етнонімом “румуни”. Тісні контакти з ним підтримували румуномовні мешкан­ці Буковини і у них уже в середині ХІХ ст. чітко сформувалася румунська етнічна самосвідомість [1, с.76].

Інша ситуація існувала в Бессарабії. Традиційна назва “мол­давани” тут носила не лише географічний, але й етнічний зміст. В радянські часи цей етнонім свідомо укорінювався властями. Чимало робилося для того, щоб створити окрему від румунської молдавську мову, насамперед замість румунського варіанту латиниці застосувалася кирилиця [10, с.87], і це пояснювалося традиціями писемності у середньовічній Молдові, де насправді довго користувалися кириличним письмом. Проте, на думку лінгвістів, латиниця краще підходить, щоб передавати всі особливості звуків румунської мови, яка відноситься до романської мовної групи. Тому з ХІХ ст. румуни і використовують саме латиницю. Але не лише письмом намагалися відгородити молдавську мову від румунської. Запроваджувалася лексика, взята з російської, наприклад, “колхоз, колхозник, комсомол, комсорг” [5, с. 167, 168] тощо. Саме цією мовою велося викладання у школах, що почали працювати у місцях компактного проживання румуномовного населення після долучення до СРСР у 1940 р. Бессарабії й північної частини Буковини.
Буковинські румуни мали чітко сформовану етнічну самосвідомість і наміри їх “молдаванізувати” викликали у людей ціл­ком зрозуміле невдоволення. Але спроби відкритих проявів протесту в умовах тоталітарного режиму негайно придушувалися, тому конфліктна ситуація довго перебувала у латентній фазі. Вона прорвалася назовні напередодні розпаду СРСР. Тоді було визнано ідентичність молдавської і румунської мов, у школах викладання перейшло на сучасну румунську, її ж почали використовувати у засобах масової інформації. Чернівецька газета “Зоріле Буковіней” поступово готувала своїх читачів до переходу на латиницю – процес цей був досить непростим. Він проходив тут паралельно з таким же процесом у Молдові. А молдавський варіант кирилиці у наш час офіційно використовується тільки у невизнаній світовим співтовариством Придністровській Молдавській Республіці.

Нині у Чернівецькій області кириличне письмо молдавської мови якщо десь і вживається, то, напевно, лише у побуті людьми фізичної праці, які свого часу закінчили молдавські школи радянського типу і не перевчилися на латиницю. Молодь же вчиться за новими правилами. Але у неї виникають проблеми, коли треба прочитати задану в школі літературу, а необхідні книги в бібліотеці є лише друковані кирилицею. Їх конче необхідно перевидавати за сучасними правилами, проте книговидання в Україні задавлене непомірними податками і переживає не найкращі часи. Завезення ж літератури з Румунії викликає масу різноманітних проблем, до вирішення яких вітчизняне чиновництво не готове. Та й набагато вигідніше друкувати літературу тут, тим більше, що у Чернівцях є кваліфіковані спеціалісти: якийсь десяток років тому місцеві відділення видавництв “Карпати” та “Радянська школа” випускали чимало краєзнавчих книжок, де резюме або вступ призначалися для іноземних туристів і друкувалися різними мовами, в тому числі й румунсь­кою, не кажучи вже про навчальну літературу, друковану молдавською кирилицею.

Переписи населення показують, що помітний відсоток мешканців Чернівецької області записується молдаванами. Якщо буковинські румуни вважали, що їх за допомогою таких записів намагаються насильно денаціоналізувати, то чимало румуномов­них мешканців колишньої Бессарабії свідомо не відносять себе до румун і продовжують користуватися етнонімом “молдавани”. Наголосимо, що питання про наявність чи відсутність двох окремих східнороманських етносів носить гостро дискусійний характер і не є предметом розгляду в цій статті. Про нього необхідно згадати лише у тому контексті, що навколо проблеми вирує чимало емоцій, які час від часу використовуються з метою етнічної мобілізації. А це вже серйозна політика.

І все ж зростання певної напруги в краї відбувається останнім часом не навколо цього питання. Низький життєвий рівень переважної більшості населення Чернівецької області веде до загострення багатьох проблем, в тому числі негативно позначається і на стані міжетнічних відносин. Конкуренція на відносно вузькому ринку праці веде до заздрощів тим, кому поталанило, і невдахи починають шукати причин своїх бід в людях іншого етнічного походження. Розмови про “молдавську мафію”, яка буцімто контролює цілі сфери життя у Чернівцях, час від часу ведуться в обласному центрі. З іншого боку, представ­ники меншостей бачать причину багатьох своїх труднощів у неспроможності української етнічної більшості побудувати нормальну цивілізовану державу.

Низькі зарплати в Україні примушують чимало буковинців виїжджати за кордон у пошуках добре оплачуваної роботи. Причому розуміння “доброї оплати” у громадян нашої держави докорінно відрізняється від того, що побутує в Західній Європі. Досить сказати, що середньомісячна зарплата в Україні (у доларах США за офіційним курсом) складала у 1997 р. 76,9 $, 1999 - 43,0 $, 2000 - 42,3 $ [9, с.88]. Тому суми в 200-300 $, які працюючі за кордоном українці можуть щомісячно передавати для утримання своїх родин на Батьківщині, вважаються цілком задовільними. А за даними чернівецької газети “Молодий буковинець” за 11 місяців 2002 р. в область через різні системи переказу надійшло до 50 млн. доларів від заробітчан, що працюють за кордоном [2003. – 9-15 січня. – с.4]. Неофіційні джерела називають цифру в 150-200 тисяч мешканців Чер­нівецької області, які виїхали за кордон на заробітки [Там же]. До речі, більшість буковинців працює в Італії, Іспанії та Португалії й людям, які володіють румунською мовою, значно легше опанувати мови цих країн через близькість румунської до них. Виїжджають за кордон масово, в деяких селах області майже не лишилося людей працездатного віку – всі вже відправилися у зарубіжні найми.

Але отримати легальну роботу в країнах ЄС досить важко, до того ж у зв’язку з майбутнім розширенням Європейського Союзу для громадян України ускладнюються поїздки до ряду європейських країн. Інша ситуація складається з Румунією, яка активізує свою участь в євроатлантичних та європейських інтеграційних процесах. Паспорт цієї держави дає можливість безвізово відвідувати країни Шенгенської зони. А внутрішнє румунське законодавство, на відміну від українського, дозволяє подвійне громадянство, більше того - воно передбачає надання громадянства Румунії тим особам, які були підданими “Великої Румунії” або є нащадками колишніх її підданих.

Користуючись цим, певна кількість мешканців Чернівецької області отримала румунські паспорти, що викликало восени 2002 року значний суспільний резонанс не лише в Чернівцях, але й в Україні в цілому. Київська газета “2000”, повідомляючи про отримання громадянства Румунії мешканцями Чернівецької області, визначила їх число “від 20 до 50 тисяч” [12. – 2002. – 29 листопада – 4 грудня, с. А5], що виглядає явно завищеним. Справжня цифра поки що невідома громадськості, але у будь-якому випадку йдеться вже не про поодинокі випадки, а про масове явище. Крім бажання безвізового перетину європейських кордонів, частина буковинців за рахунок отримання румунського громадянства намагається дещо поліпшити матеріальний стан своїх сімей. Багатодітним громадянам Румунії держава виплачує відчутну грошову допомогу, в той час, як в Чернівецькій області існує хронічна заборгованість з соціальних виплат [11 – 2002. – 29 листопада, с.4].

За наданням румунського громадянства стоїть добре продумана політика. Нещодавно у Республіці Молдова вимушені були прийняти новий закон, який дозволив подвійне громадянство, бо виявилося, що у третини населення країни вже є румунські паспорти. Нагадаємо: у 90-х рр. переважна більшість населення Молдови на референдумі висловилася проти об’єднання цієї республіки з Румунією. На пострадянському просторі тоді багато говорили про поразку великорумунських сил як в самій Молдові, так і їхніх зарубіжних покровителів. Але ці сили з поразкою не змирилися. Не вдалося відродити “Велику Румунію” відразу після розпаду СРСР, пробують зробити це іншими методами зараз.
Для Чернівецької області прихильниками великорумунських поглядів припасено цілий арсенал вимог, які подаються у виг­ляді захисту прав національних меншин. Серед них помітне місце займає вимога передати румунським культурним товариствам будинок, що до 1940 року носив назву “Палатул Културал ал Роминілор” і був збудований головним чином за рахунок державного бюджету королівської Румунії. Палац румунської культури на півночі Буковини, де переважну більшість населення складали українці, тоді мав цілком конкретну мету – прискорити процеси румунізації українського населення. Нині в цій будівлі розташовані гарнізонний Будинок офіцерів, гастроном фірми “Колос”, ресторан “Європейський” і т.д. У разі зміни власника неминуче виникне конфлікт через привабливі приміщення у самому центрі міста. Навряд чи все це має якесь відношення до задоволення культурних потреб румунської громади.

Час від часу з’являються вимоги відкрити у Чернівцях полікультурний університет, однією із мов викладання в якому буде румунська. У самій Румунії, в місті Клуж-Напока, існує університет із статусом полікультурного, низка предметів в якому читається угорською мовою (в Румунії проживає чимало угорців). Варто вивчити його досвід, перш ніж порушувати питання про організацію подібного навчального закладу у нас. Адже існує чимало складних проблем, які можуть звести нанівець позитив­ні сторони такого університету. Головне з питань, що виникають відразу: як будуть працевлаштовані його випускники?

Є вже сумний досвід вихідців із румуномовних сімей Чернівецької області, які здобули вищу освіту в Румунії й не змогли влаштуватися за спеціальністю ні там, ні у себе вдома. Справа не лише в тому, що не вирішене питання із взаємним визнання дипломів двох країн. Основним є те, що випускники румунських навчальних закладів часто мають певні проблеми з українсь­кою та російською мовами, тому їм важко влаштуватися не лише в Україні, але і в ряді інших пострадянських держав, насамперед Росії, куди виїжджає у пошуках роботи досить багато громадян України. Цілком вірогідно, що румуномовні випускники полікультурного університету концентруватимуться в Герцаївсь­кому районі, де компактно проживає румунське населення, і район набуватиме ознак гетто, чого в жодному випадку не мож­на допустити. Проблема працевлаштування людей з вищою освітою, особливо гуманітарною (а вона через менші затрати на устаткування, обладнання і т.п. обходиться значно дешевше природничої, інженерної чи медичної), час від часу загострюється в різних країнах. Невлаштованість людей з вищою освітою є серйозною проблемою перехідного суспільства, яке зараз існує в Україні. Дипломовані фахівці вимушені торгувати на базарах або працювати на будівництві вілл у скоробагатьків як в Україні, так і в Росії, займатися некваліфікованою працею, щоб заробити на прожиття.

Світовий досвід неодноразово засвідчував реальну небезпеку надвиробництва спеціалістів, які не мають змоги працювати за фахом. Зовсім недавно безробітні випускники Пріштінсь­кого університету створювали збройні підрозділи Армії визволення Косова, які вступили у бої з югославським військом та силами безпеки. А ще у далекому 1974 році майбутній посол США у Белграді Л.Іглбергер попереджав у неформальній обстановці своїх югославських співрозмовників: “Подивіться, що ви як держава робите у Пріштіні й в Косові взагалі. Ви відкрили їм один з найбільших університетів в Югославії, дали їм Академію наук і в тих високих інститутах готуєте якихось політологів, соціологів, філософів, чим самі собі створюєте велику армію майбутніх невдоволених, які не хотітимуть і не вмітимуть робити щось серйозне, котрі завтра вийдуть на вулиці і вимагатимуть свою державу і свою республіку!” [3, с.655]. Косовські албанці вчилися у Пріштінському університеті своєю рідною мовою, яка не використовувалася в інших частинах Югославії. А роботи для більшості його випускників навіть у цьому автономному краї не було. Сумний результат вже відомий, навряд чи його варто копіювати.
Усе сказане не означає, що румунська громада Чернівецької області не має жодних проблем і більшість її вимог виходить за рамки прав національних меншин і стає вимогами привілеїв. Проблем багато і вони вимагають вирішення. Відмахуватися від побажань будь-якої з етнічних громад області не можна, як не треба протиставляти одну громаду іншій. Адже проблеми у них дуже подібні, і реалії сучасного українського життя є такими, що для вирішення болючих питань необхідні спільні дії всього суспільства. Парадоксально, але навіть українці в Україні мають типові проблеми національної меншини: сфера вжитку української мови попри всі офіційні декларації скорочується, друга хвиля русифікації загрожує знищити всі ті надбання, що українська мова здобула на початку 90-х. Нічого доброго цей процес не приносить і російській громаді України, адже ця каламутна хвиля несе з собою не високу культуру російських Золотого та Срібного віків, а насамперед хамство “нових русскіх”, дешеву попсу і блатну фєню. Її символом є словесний паразит “как бы”, яким густо засмічена сучасна розмовна мова в самій Росії і вже відтворюється у російсько-українсь­кому суржику.

Коли політики не можуть вирішити економічних та інших життєво важливих проблем, вони намагаються переключити увагу людей на мовні або релігійні питання і спекулюють на цьому, примушуючи суспільство розтрачувати свою енергію на протистояння замість об’єднання зусиль. Чим нижча кваліфікація управлінця, тим частіше він користується старою максимою “поділяй та владарюй”. За умов справжньої демократії громадяни мають змогу шляхом виборів позбутися подібних нефахів­ців. Гірша ситуація там, де про демократію багато говорять, а діють зовсім іншими методами. Тут неминуче визрівають конфліктні ситуації в різних сферах життя, які рано чи пізно можуть вирватися назовні. У поліетнічному середовищі завжди існує небезпека “етнізації” найрізноманітніших проблем. Тому тут потрібно з особливою увагою відноситися до всього, що може призвести до суперечок на міжетнічному тлі. Для цього необхідно аналізувати вимоги різних етнонаціональних громад і шукати шляхи вирішення існуючих проблем для гармонізації відносин між людьми різного етнічного походження.
Йдеться як про органи влади, так і про інститути громадянсь­кого суспільства: потрібний постійний діалог не лише влади з лідерами румунських організацій, але і товариств української громади краю з їх румунськими колегами. Кожна сторона має свою правду, котру необхідно уважно вислухати. Українці не завжди задумуються над тим, що турбує їх сусідів. Наприклад, румуномовні складають близько 20 % населення Чернівецької області, а їх представників серед працівників адміністрацій лише 4-5 % [13. – 1998. – septembrіe, № 1. – р.4]. Якщо ці цифри, наведені пресою Румунії, відповідають дійсності, то проблема не лише існує, але й потребує вирішення.

Більшість мешканців нашої області, як показують дані недав­ніх соціологічних опитувань, загалом задоволена станом міжетнічних відносин в краї і з повагою відноситься до своїх сусідів іншого етнічного походження. Але тенденція до певної недовіри і погіршення таких відносин, характерна для сучасної України, не оминула і наш край. Головна причина негативних явищ полягає у першу чергу в низькому життєвому рівні переважної більшості населення України. До того ж державна етнополітика втратила динамізм початку 90-х рр. і стала маловиразною, інколи навіть незрозумілою. Красиві декларації часто не підкріплюються реальними справами, тому національні меншини до них ставляться з неприхованим скепсисом.
Крім цього, дається взнаки і зовнішній фактор. Якщо своя держава неспроможна надати кошти, необхідні для плідного розвитку культури та освіти меншин, це зроблять зарубіжні спо

нсори, але на власних умовах. Далеко в минулому лишилися часи, коли мешканці Чернівецької області возили родичам в Румунію елементарні продукти харчування: Чаушеску у 80-ті роки виплачував зовнішні борги країни за рахунок різкого скорочення споживання найнеобхіднішого самими румунськими громадянами. Нині життєвий рівень у сусідній державі поступово зростає, країна впевнено рухається в Європу. На фоні внутрішніх і зовнішніх проблем України це виглядає контрастно. Відповідно все частіше громадяни України румунського походження задають собі питання, які звучать досить тривожно не лише для політичної верхівки, але і для простих сусідів-українців.

Ідеальним варіантом для нас було паралельне просування України та Румунії в об’єднану Європу, тоді й ситуація в етнонаціональній сфері виглядала би значно краще. На жаль, Київ помітно відстав у цьому від Бухареста, що створює чимало проблем у таких місцях інтенсивних етноконтактів між українцями та румунами, як наша область. Щоби попередити можливу загрозу конфліктної ситуації, необхідний справжній, а не словесний розвиток позитивних тенденцій в економіці та інших сферах життя нашої країни. Тоді й не спокушатимуть економічна слабкість та падіння міжнародного авторитету України різноманітних великодержавників у сусідніх країнах на реалізацію їх планів навіть “м’якими методами”.

Література:

1.
2.
3. Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990-2000). – М.: Русское право/Русский Национальный Фонд, 2001.
4. Всемирная военная история в поучительных и занимательных примерах/Авт.-сост. Н.Ф.Ковалев­ский. – М.: КРОН-ПРЕСС, 2000.
5. Дикционар рус-молдовенеск/Ред. И.Мокряк. – Кишинэу: ЕСМ, 1990.
6. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997.
7. Налчаджян А.А. Этническая характерология. – Ереван: Огебан, 2001.
8. Права національних меншин у Європі: Документи, звіти, коментарі. – Севастополь: СПГ, 2002.
9. Ротар Н. Еволюція змісту протестної участі населення у сучасному політичному процесі України //Буковинський журнал. – 2002. – №3-4. – с.86-93.
10. Хофбауэр Х., Роман В. Буковина, Бессарабия, Молдавия: Забытая земля между Западной Европой, Россией и Турцией. – Черновцы: Прут, 1996.
11. Час. – Чернівці.
12. 2000. – Киев.
13. Zіua. – Bucure?ti.