Мирослав Лазарук

Ім’я цього без перебільшення великого поета-мученика, як і його твори, не раз з’являлися на сторінках “Буковинського журналу”. Щоразу вони викликали чималий читацький інтерес. Після передчасної смерті Тараса Мельничука ми публікували твори та есеї про нього. Та, на жаль, вкотре доводиться констатувати, що українська влада так і не подбала про видання поезій лауреата Шевченківської премії. Тому його книги залишаються раритетами. Бо й остання прижиттєва збірка “Чага”, що побачила світ у Коломиї, давно розійшлася. Тож історія повторюється: один з найвидатніших літераторів сучасності залишається маловідомим навіть у тих колах, які цікавляться поезією. Як же подужати цю несправедливість, що протягом всього життя переслідувала письменника. Не полишає його й зараз?
Не так давно мені до рук потрапили рукописи Тараса Мельничука. Це – поезії практично ніде не друковані. Написані приблизно у вісімдесятих-дев’яностих роках (точних дат майже не знаходимо, оскільки сам автор, мабуть, не вважав за потрібне це робити). Він мріяв, як стверджував сам в одному з інтерв’ю в газеті “Молодь України”, назвати свою нову книжку “Політ в’язня”. Але непрохана смерть та й обставини, в яких довелося жити і працювати Шевченківському лауреатові, не дозволили її видати. Зрозуміло, маючи під руками унікальні рукописи, я загорівся ідеєю, підготувати їх до друку. Хоча нині самотужки вдаватися до таких кроків – дуже складна справа.

На щастя, світ не без добрих людей. І коломийські друзі, зокрема письменник і видавець Михайло Андрусяк, запропонували видати Мельничуків тритомник, куди увійшли би твори чотирьох попередніх прижиттєвих книжок (“Несімо любов планеті”, “З-за грат”, “Князь роси”, “Чага”), а також усі неопубліковані поезії. Він же запропонував і мені приєднатися до відповідальної роботи.

Це буде ще й непроста праця, бо Тарасаві твори розпорошені серед багатьох людей, котрі свого часу або ж давали йому притулок, або просто спілкувалися. Тому зібрати їх до купи, уникнувши при цьому підробок, фальшивок, буде непросто. Та відступати нікуди, сучасникові треба донести Мельничукові поезії, а ще для того, щоби показати всю велич таланту Князя роси, його неповторність. Ім’я Тараса Мельничука повинно посісти почесне місце в українській духовній скарбниці в одному ряду з найвизначнішими національними постатями.

Видати тритомник – справа не одного дня і місяця. Тому й пропонуємо увазі наших читачів добірку поезій Т.Мельничука, писану в різні періоди складного мученицького поетового життя. Ми назвали її, як мріяв автор – “Політ в’язня”, хоча більшість поезій написані на волі. Та наша українська воля ніколи не була для Мельничука справжньою, вимріяною і вистражданою у тюрмах і сибірах. Вічні безквартирні поневіряння світами, спалена батьківська хата, лікарняні палати – ось лише коротенький перелік його “волі”. Він до останнього свого подиху залишався в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси. Таким він і залишиться для всіх нас, хто хоч трішечки був причетний до його долі і долі його творчості.

Тарас МЕЛЬНИЧУК

Лист п’ятий до матері з 36-ої зони
(Невідправлений)

МАМО!
“Ви не знали ні захисту,
ні прихистку,
і турботи на Вас – то окропом, то скопом…
Та шукали притулку у Вас
козенята і плистки:
Ви нікого не били, нікого не
копали.
Ви копали собі буряки у колгоспі
червоні, такі схожі чимось на закопані в землю серця.
Мурахи танцювали на ваших землистих
долонях, що з землею зріднились, до скону свого,
до кінця.
Це важке, наче камінь, чи хліб, родичання,
Доля селянки одвічно – батрацтво.
І не раз Ваші руки, від болю, як діти, кричали.
Але далі і далі Вас гнала, неначе
гестапівець, праця.
Моє серце прострелено світом навиліт:
світ, мов куля, –
крізь груди мої пройшов.
І життя мені знову – до горла приставлені вила,-
І поезія ллється, неначе із рани кров.
КАТАСТРОФА?… НЕХАЙ…
Я не стану її уникати.
Я сам себе знищу
на кривавій пласі життя.
Поезіє!
Будь мені сонцем!
Будь мені катом!
І не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
Йдуть колони…
колони…
колони!…
колони!!!.
Йдуть напевно на пошук нової землі. Йдуть пробиті
серця, і долоні, і лона, і скроні, –
Йдуть мільйони… мільйони…
Мільйони!!! –
І зникають безслідно у чорній імлі,
йдуть колони…
Колони ! Колони!!! – Безборонні. Беззбройні –
Ідуть, щоб іти.
Громоздаються нові Вавілони,
А услід їм – погоня… - ПОГОНЯ… –
ХРЕСТИ!!!
Йдуть колони, світ за очі гнані добою…
Хто зупинить цей чорний, приречений рейд?!
МАМО, МАМО!
Син Ваш зітканий з нервів і болю:
він, може, останній на світі брат поранених птиць
і дерев…
Він загине в неволі, – як гине роз-
чахнута ива, і не треба тужити, – не треба
ховати його…
Син Ваш, мамо, неволею нині щасливий,
бо Вітчизна його – це гнаний етапом вагон, –
Перегон. Перегон!!!
Перегон!!!
Стереже його, Мамо, мало не цілий увзвод. І
немає зупинки… нема перепон: це трупарня жива! –
Новосталінський м’ясозавод?
Червень. Спека.
Зеки вкриваються милом: зеки в дорозі –
неначе коні в борозі – колеса вичавлюють з в’язня
за милею милю: це конвой заробляє лички свої й трудо-
дні.”
Вихаркуй із себе Одесу, Франківськ, чи Харків,
вихаркуй легеню – обрублене куце крило…

ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ

Василеві Симоненкові

брате василю
я тихого дунаю не пропив
лиш свої вуса
у мед-вині
втопив
а мої женчики нажали
сто кіп та снопочок
та моїй коханій
на весільний віночок
а що я господар ледачий
то і я і віночок той
пропащий
то йде різдвяр
безсмертний
сподіюсь –
не дасть нам умерти
погаснуть наші свічі восковії
і прозріють мої очі несліпії
бо вже одверзлось
небо синє
йде христос
іде христос
по україні

ЗМІЯ

Я непорушно
лежав під гіллям
свого грабово-смерекового
намету
свого шатра –
шатра утікача
мій дух був чорний
як війна
і ніч на мене па-
дала
мов кам’яна стіна
ніч блискала
як постріли
Десь хтось молився –
– (я?) –
Не вбий!
Не вбий мене
І не порань!
Не вбий !
Не рань !
В кутках
сиділи демони
Один сказав:
– Прощайсь з життям!
Другий метавсь
як звір на ланцюгу
й ревів на першого:
– Не дам!
Світ рознесу
Спалю тайгу
Але не дам його
– (мене!) –
твоїй спокусі
Десь місяць бивсь
як серце у бика
При чому – місяць?
Серце Ісуса!
а по листках
по вітті
п кутках
Стрибали негри чорноокі
Я бачив лиш білки очей
А демони мої
літали вже високо
нараз щось шурх-
нуло
І на плече
Серце калатало як дзвін
Невже це – ворог?
Невже – він ? –
пробив немов ігла намет
прорвав галуззя
й пропхавсь коли я
Задрімав
І вже намацує
моє плече
…– Ти – хто?! –
я страх переборов
а серце
серце мов скажене:
Ось зараз
він накинеться на мене –
– (кров!) –
ножем по горлі
полосне
Я остаточно про-
будивсь
Ніхто не різав
не стріляв
і не душив
мене
та із плеча
на груди
скотився диск –
І!-:
– Цце я-а-а-а
зззмія-а-а!
…А далі нижче –
й на живіт
Я вмер завмер
Ні вдих
і ні впродих
Не те що я злякавсь
смертельно
Я просто зник
пропав
затих
Мені ж то темно
а змії ж –
Не темно
і лиш дихни я
Ворухнись
як тут же в моє
Тіло голе
Вона вжене
смертельний блиск
отруйний зуб
Мене проколе
Змія тим часом
розпрямлялась
і черевом своїм
як лід
по череві моїм
змертвілім
сповзла на ребра
клуби
Стегна
О-це по-в’язззка!
зззо-ло-та!
Востаннє блисли
мої очі
Ні, не востаннє
Ще літ сто
Тяглась хвилина
мого страху
Не страху –
проби у вогні
проби на золото
й терпець –
а гадина
на смерть мене поклала,
Мов на плаху
Лиш ворухнись –
І все
Кінець тобі
Капець.
Стріляв із мене піт.
А я не міг ні стрі-
лити
Ні вбити
А гадина моє коліно
обвивала:
– О царю рабства
царю небес
закинутих
повішених на дріт
Ти світло солов’їне
в моїй душі зміїній
Ти серця мого
маків цвіт
моїх очей зелених
зорній світ…
…Коли ж опритомнів
прочумавсь я
Над моїм ложем
хиталась
Золота Змія
Вона з ненавистю
дивилася на мене
Ні, ні, –
з очей презирство
блискало в імлі
Враз зашипіла: – Ти!
Я
Не ЗЗЗмія –
змія-змія…
Я не змія –
Життя твоє
скажене
на закатованій твоїй землі
Ти – цар
Ти – раб
Христос
з вінком кривавим
на чолі

КУПІТЬ ДІТЕЙ

Не дивуйте, що я на базарі,
Що я дітей своїх продаю…
Мені остогидли ці вольні зорі
і зарі,
Де виють лиш пси на вовчу лаю.
По чому діти?
Сини по червонцю,
А дочки – за так:
заміж даю!
А ще я вам продаю оце сонце,
Що бродить, як вовк,
без пашпорта,
У гаю.
Скоряйтеся, діти!
На те Божа воля
(Воля, якої ваш батько не мав)
Скоряйтеся, діти:
ідіть у неволю –
Хай вас годує-вдягає тюрма.
Скоряйтесь!..
Вас я запропащаю –
Тому, що пропащий сам.
Життя – деришкуру – (просто) –
Я прощаю…
Змокріло чоло?
То-те…
То – роса…
То довгі руки мої
(витягнув працею!) –
Кладу під сокиру:
– Рубай!
щоб до білого світу
Уранці
Я їх поховав
у гробах, –
щоб руки свої схоронив я
В могилі –
За те, що вони раби.
За те, що вони не крила,
А знають одне лиш: роби!
Купіть в мене, людоньки, діти,
Купіть в мене всю малечу:
Вони будуть тихо сидіти,
Без бунту і колотнечі.
Купіть…
дайте…
на пива кухоль…
А я вам:
Я те…
Я віддам..!
Купіть цих дітей:
дітоньки чемні,
Вони не петлюрівці,
не босяки.
Із них можуть вийти
високо учені
Погоничі…
Клоуни…
Кармелюки…
Купіть мої діти!
Хай не шастають по вокзалах,
Купіть разом з чоботами
(бо як же їм без чобіт?)…
Купіть!
Та тільки з них не робіть
Ні солдатів
(Афганістан) –
Ні партизанів: хай не кривавлять світ!
Купіть!
Купіть мої діти
разом з моїми надіями
З золотими медалями
й сивим волоссям моїм
Купіть!
Разом з чорними буднями
І червоними – як Чорнобиль
неділями, –
Купіть!
бо куди я їх діну:
Не з’їм же я їх, не вовк – не поїм!
в своїй
рідній хаті,
Бо я ж їх в траві чужій
не зловив, –
я їх просто наплодив –
і повісив сушити…
На грати,
бо жінка – себто їх мати
здохла
І я повдовів.
На, синку,
на тобі постільці,
Щоб не був-есь на зимку босий…
Продав тато діти!..
А далі що ?..
Манівці!..
Хотів утопитись у ріці.
Ріку отруїли…
чи вивезли в космос…
І батько тримає косу в руці,
І смерть тримає косу в руці,
А коса – щербата –
(мов Чорнобиль) –
не косить!
І сперся батько
на кленове кіссятко,
І щоб забути, що він,
дітопродавець, –
Почав співати з горя спочатку.
А далі – (косу, як жінку),
Взяв у танець:
– Через тоті молодиці
бив м’я побиванець,
ой ти, смерте-смертенице,
я вже твій коханець.
Ой калатав по пирогах,
А пироги в мисці,
Таке’ м собі накалатав,
Що плаче в колисці…
… і співав сивий тато
серед поля, як палець, один.
Він так гірко співав,
мов платив податок –
За життя, що здиміло,
як чорнобильський дим.
1988 рік, Уторопи.

* * *

Як я прийшов,
То Діл високий,
Мов білий круп коня
Блищав.
Був мертвий місяць.
Мертве сонце
І сніг сказав мені
– Прощай!…
Гриміли гори снігоносні:
Се Бог…
Се Божий
Світотвор.
В присипаних снігами
Соснах
Моливсь на дятла
Зимобор.
Моливсь Красі.
Богине красна,
Нас ороси і піднеси,
Аби не дати сонце вкрасти,
З роси й дівочої коси.
Украли…
Залишились тільки
Пух тополиний і хрести…
І зимобор бреде до білки.
Й не може сніг перебрести
14.12.1992 р. Коломия

* * *

Маки вийшли
За червоними биндами
А ходім синіми рядами
Кінь на порозі
Кладе у підкову сльози
Підково моя
Не бийся об стіл головою
Молодиця криницю втопила
В крильця задзвонила
Кужіль покохала
Ружу напряла
І вікно лазить
По балконі
Ой чогось на підпитку
Мої коні
А у скрипки
Спина заголіла
Щоб молодицю
Голова не боліла
Щедрий вечір

* * *

Бджола відпочиває
Бо – бабуся
Бо все солодке –
Не дозволено

І пелюстки несуть
До Бога сонце
Вже так високо
Що не дістане і вовк
Й людина – найлютіший ворог
Не стане одностайне
У рої роєм
За свій рій

* * *

у черевиків ноги болять
пригорнись до дитини
калино
цією дорогою йшов
– (перевал!) –
сковорода
а місяць устав –
не біда
іде
іде
сковорода

* * *

ті що зреклися своєї крови
задом наперед
сьогодні
на ходільницях ходять
вони з божевільним криком тікають в діброви
там
себе обнюхують:
знають що пси
та не знають
якої породи
Пси!
Їх б’ють на кожному кроці
А наб’ють
Знову їсти дають
Від них смердить собачим сонцем
А люди не знають
І сонце те п’ють

* * *

Сидять собі бджоли
Похнюпивши носа
Ще сонечко не почалося
Ще мед не веселиться
Ще веселка загинула
І ніде взяти крилець мохнатій як джміль
Людині

* * *

Весна вилітає з вулика
Дивиться: дощ
А мед розправить крильця
І не покине рідної землі
Й бджолі у танці закружляє
Щоб всі летіли в один бік

* * *

Тюремні квадрати
Безплатно
Камінь вилазить з орбіт
Мерці полюють на небо
А живі – на світ

* * *

Зірки
Вимащені кров’ю
Булькає сонце
У витріщені очі
Розкажи ще бодай
Ковток україни

Клим Ганкевич. Його в енциклопедіях називають українсь­ким, галицько-українським і навіть польським філологом [8, с.159], філософом і педагогом. Показово те, що про нього пишуть не лише енциклопедії з українознавства, видані за кор­доном або й перевидані в Україні сучасній. “Русская энциклопедия”, що виходила в Санкт-Петербурзі, називає К.Ганкевича учителем в Галіції (1868-1886) (роки видання і кількість томів не значаться, хоча з того, що вказується лише рік народження Ганкевича – 1842, можемо вважати, що цитований п’ятий том вийшов за його життя). “Українська радянська енциклопедія” (т.2), яка могла б і не повідомити про філософа-ідеаліста, який виступав проти матеріалізму з позиції старогегельянства і “основне завдання філософії вбачав у примиренні науки з релігією, розуму з вірою, в об’єднанні її” [11, с.478], усе ж називає його праці.

Усі довідкові джерела свідчать, що прожив він з 1842 по 1924 рік. Але, як встановила провідний спеціаліст Чернівецького облархіву Марія Никирса, він народився року 1843. За її дослідженням подаємо і відсутні в усіх довідниках день і місце народження Климентія: 2 вересня, село Несласов. Дата смерті, як з’ясувалося, теж потребує уточнення, бо “Енциклопедія українознавства” за редакцією В.Кубійовича вказує рік 1925 [3, с.354].

Клим Ганкевич усе життя служив науці думки і слова – як викладач української мови і літератури, письменник, мовознавець, етимолог, етнограф, автор теоретичних і методичних праць з філософії, перекладач, співробітник кількох періодичних видань Галичини (наприклад, був редактором клерикального часопису “Мир” у Львові) й Буковини, входив до складу колегії для видання шкільних підручників і укладання номенклатури. Називаючи п’ять його праць з філософії, писаних німецькою мовою, Д.Чижевський зауважує: “Його спроби дати характеристику слов’янської філософії, на жаль, неглибоко сягають, і фактичний матеріал є почасти хибний. Та все ж він дав трохи чи не перші спроби характеристики слов’янської філософічної думки на широкій основі. Викладу власного філософіч­ного світогляду він не дав” [13, с.212-213].

Але І.Іваньо у своїй оцінці світогляду та естетичних поглядів К.Ганкевича усе ж побачив у його працях позицію автора: “Проблеми естетики висвітлюються в його статтях “Про фантазію в житті та мистецтві”, “Реалізм в літературі та мистецтві і його межі управління”, “Літературні і філософські фрагменти”, надруковані в газеті “Новий галичанин” у 1899-1900 рр. В них естетичні проблеми трактуються в основному в гегельянському дусі відповідно до літературних традицій Захід­ної України. Погляди Ганкевича були спрямовані проти революційно-демократичної естетики і їх не раз справедливо критикували діячі прогресивного напрямку. К.Ганкевич, як і О.Огоновський, висував на перший план значення формальних критеріїв, прагнучи застосувати принципи “естетичної критики”, що не заважало ні Огоновському, ні Ганкевичу захищати клерикально-націоналістичну позицію” [5, с.183] (переклад наш. – Н.Б.). “Українська загальна енциклопедія” за редакцією І.Раковського називає його як автора першого підручника української філософії і першого українського підручника психології [10, с.725].

Зазначимо, що праці про українську говіркову акцентуацію, народну етимологію схвально оцінюють й інші енциклопедичні видання [3, 4]. Хай там ще не було “високої науки”, але то була спроба вибудовування науки мовної системи. В бібліотеці Чернівецького національного університету у фонді професора Є.Козака знаходиться спеціальний відбиток праці К.Ганкевича про наголос у малоруських дієсловах (“Ueber den Accent den Verba im Kleinrussichen”), що була надрукована в ІІ томі “Arhiv fur slavische Philologie”. Праця ілюстрована прикладами з І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка і навіть “Чорної Ради” П.Куліша. Є також праця про словонаголос у санскриті, грецькій і руській мовах, у якій автор вислов­лює своє переконання, що порівняльне мовознавство в багатьох історичних і мовних питаннях сягає глибше, ніж матеріаль­на археологія і фізіологічна етнологія.
Клим Ганкевич склав докторат у Відні 1868 року. Працював професором (викладачем) у гімназіях Перемишля і Станіслава (нині Івано-Франківськ), у т.ч. як викладач філософської пропедевтики. Його ім’я історики Буковини називають першим у ряду українців з Галичини, що були визначними діячами українського шкільництва у краї [1, с.293]. З 1873 по 1875 рік викладав українську мову і літературу в першій Чернівецькій ґімназії.

Як пишуть історики [1, с.278], на 1870 рік на Буковині було 116 народних шкіл. Викладали в них по-німецьки, і лише в окремих школах були уроки української (руської) мови, точніше – церковнослов’янської, бо вчителів, які добре знали українську мову (як, наприклад, знав свою румунську мову ґімназійний професор Арон Пумнул, якого події в Європі 1848 р. привели з Відня у Чернівці), не було. Як відомо, у Чернівецькій ґімназії першим учителем української мови був Яків Воробкевич, церковно-релігійний діяч, референт єпископа Є.Гакмана, але він важко захворів у 1857 р. і не зміг довести навчальний рік своїх учнів 8 класу. І все пішло по-старому: вчилися за граматикою Я.Головацького, читанкою Ковальського і за церковнослов’янськими текстами та їх граматикою. С.Смаль-Стоцький констатує, що на відміну від учня-волоха, який навчався в А.Пумнула “історії волоської літератури, читав літописи волось­кі, складав письмові завдання про предмети з історії свого народу, виходив поза вузькі границі Буковини до Молдови і Волощини, зігрівався в любові до своєї народності, запалювався народними ідеалами” [9, с.73], для учня-українця “живу мову, що її приносили учні до школи, натягали в школі на різні учені, церковні та інші копитa; 8 літ науки тою штучною мовою вистачало, щоб учні забули живу мову, навчилися перекручувати її якнайогидніше і щоб нарешті, не будучи здатними щоразу послуговуватися такою мішаниною,.. взялися у практичнім, щоденнім житті до інших живих мов, до мови німецької, волоської або польської” [9, с.73] (мову адаптовано до сучасної. – Н.Б.). Особливо сумні часи були за викладання затятого русофіла Івана Глібовицького, для якого законом не була ні програма, ні національне сумління, не кращими вони були, коли після Ганкевича повернувся в гімназію такий же “затятий”, як і Глібовицький, Северин Білінкевич.

Високу оцінку викладацькій роботі К.Ганкевича в ґімназії дав у своїй праці “Буковинська Русь” Степан Смаль-Стоцький: “За Клима Ганкевича зміняється трохи напрям руської мови… В задачах подибуємо теми з новійшої літератури, як: “Головні естетичні і психологічні моменти в Наталці Полтавці”, “Значення Котляревського в нашій літературі”, “Яке значення мають приповідки і пісні народні”, “Житіє простолюдина за Основ’яненком”, “Характер Гамалії”, “Природноволнистий (?) хід фантазії Шевченка”, “Чому виступ Котляревського складає епоху в нашій літературі”, “Значення Квітки в нашій літературі”, “Характерні ознаки наших ліричних творів”, “Характер поезій Т.Шевченка”… Така наука була здатна розбудити інтерес до сучасного дyхового життя Руси і зігріти серце молодіжи до свого рідного народу, при такій науці – по Глібовицькому – учні мов на світ народилися…” [9, с.83]. У “Літописі” Чернівецької ЗОШ № 1 ім. М.Емінеску, що був виданий до 190-річчя колишньої 1-ї ґімназії (1998 р.), за ґімназійним “Щорічником” 1875 року названо ще такі теми: про діяльність Ярослава Мудрого, історію Києво-Печерської Лаври, “Слово о полку Ігоревім” та ін. Але, на жаль, місце бодай для імені К.Ганкевича між цілою плеядою визначних неруських діячів у цьому “Літописі” не знайшлося.

Отже, Клим Михайлович Ганкевич став першим ґімназійним професором Буковини, який навчав справді української мови. Щоправда, за два роки він встиг навчити небагатьох. Але в тогочасній загальній тенденції до утвердження народовсь­кого напряму в культурних змаганнях в краї з москвофілами це була дуже важлива справа.
Коли в 1875 році в Чернівцях було відкрито німецькомовний університет, а на вимогу демократичних громадських організацій – кафедру слов’янської філології при філософському факультеті, першим викладачем (суплентом) практичного курсу української філології в літньому семестрі став Клим Ганкевич (за архівними документами, у 1875 р. він був призначений на посаду секретаря університету; як секретар університету він значиться і в 1878/79 н.р. [5, с.11]). Його інавгураційна промова “Річ при начатіі преподаваний руской літератури в університеті Черновицком” [6] була видрукована спеціальним виданням, у т.ч. у 1877 р. під назвою “Гостинець з Чернівців” [1, с.777], вона стала початком україністики в цьому університеті. Як зазначає І.Свєнціцький у передмові до упорядкованого ним “Листування українських славістів з Францем Міклошичем”, “з огляду наукових статей із слов’янознавства того часу видно, що єдиними (виділено нами. – Н.Б.) представниками цієї ділянки філології були К.Ганкевич і О.Калужняцький – обидва послідовники Ф.Міклошича” [6, с. ]. Клим Ганкевич читав спеціаль­ні курси “Історії руської словесності (І період) і критичне пояснення пам’яток цього періоду”, “Естетичний аналіз поезій Котляревського і його відношення до сучасної європейської літератури” [див. 14, с.23]. Лекції відбувалися тричі на тиждень і тривали одну годину від 10 жовтня 1875 р. по 29 лютого 1876 р. [14, с.23, 26].

У зимовому семестрі кафедру слов’янської філології очолив О.Калужняцький. Побутує думка, що москвофіли доклали до цієї заміни усіх зусиль, бо, як пише у своєму листі до Ф.Міклошича один із претендентів на посаду Б.Пюрко, “третій кандидат, як кажуть, на пропозицію п.Калужняцького, викреслений із списку кандидатів” [6, с.339]. Є й інше, Франкове, пояснення (і його не варто замовчувати) недовгої праці К.Ганкевича в університеті: “З викладами, одначе, йому не пощастило, бо швидко показалося, що на його докторськім дипломі був сфальшивлений підпис Шляйхера” [12, с.368]. Це твер­дження спростоване усією подальшою долею доктора філософії Клима Ганкевича, якого називають сучасники “високоповаж­ним”, “звісним писателем”, “щирим другом молодежи”. І.Франко і мову творів К.Ганкевича несправедливо називав “москво­фільсь­кою” – Ганкевич справді друкувався у виданнях різної руської мовно-правописної орієнтації (але ж писав і німецькою та польською мовами!), проте він був носій і викладач тогочас­ної української літературної мови. Ось фрагмент з праці “Естетичне значенье и символика барв”, опублікованої (звичайно ж, етимологічним правописом у 1885 р.!) в “Буковинському альманасі” товариства “Союз”: “Природа есть першою и найлучшою учителькою естетичного образованя ока; бо в нhй всюды красота и гармонія, навhть в найбoльшихъ ефектах барвъ, всюды жива и яскрава чистoсть, веселoсть, чувство щастя. Що такій чоловhкъ, котрый для гармонии барвъ въ природh має бoльше змыслу, далеко бoльше красоты въ нhй видить и ю глубше чувствує, якъ другій в тoмь взглядh менше даровитый, не треба доказовати” [2, с.164].

Чи ж не так тоді писали й інші Франкові сучасники?
І.Франко негативно оцінив і наукові праці доктора Ганкевича: “Ще в 1871 р., бувши суплентом гімназіальним у Станіславі, він надрукував по-польськи розвідку “Zycie pisma i system filozoficzny Br. Trentowskiego”. Дві його розвідки і одна рецензія, написані по-німецьки, були надруковані 1877 р. в берлінсь­кім “Arhiv fur slavische Philologie”, а власне: “Ein Beitrag zur Lehre vom Kleinrussichen Accent” і “Uber den Accent der Verba im Kleinrussichen”, обі розвідки дуже невисокої наукової вартості. У “Правді” 1868 р. друкувалася його розвідка “Кілька мислей із філософії”, а 1875 р. від видав у Чернівцях окремою брошурою свою розвідку “Система голосоударения в языках санскритском, греческом и русском, додаток до поровнательного языкословия”, силкуючись, як бачимо, писати чисто російским язиком” [12, с.368]. (Можливо, більше світла пролила б низка статей О.Маковея “Матеріали до історії зносин Галичан з Буковин­цями”, що друкувалися з 1907 року в львівському часописі “Рус­лан”, яких у Чернівцях практично немає).

Окремого розгляду заслуговує участь Климентія Ганкевича в культурно-освітньому русі Буковини ІІ половини ХІХ ст. і зокрема у створенні академічного товариства “Союз”. Ініціативу створення такого товариства у Чернівцях подали (уже 7 жовт­ня 1875 р.) студенти Чернівецького університету, котрі приїхали зі Львова і Відня, де вони вже були членами подібних академічних товариств. Але душею і мозком організаційної роботи став доктор Клим Ганкевич. Досвід такої роботи він мав, адже як член “Руської бесіди” в жовтні 1874 р. був у складі комітету (разом з Окуневським, Михаляком і Кириловичем), який мав підготувати “прошеніє” до краєвого сейму про заснування ниж­чої реальної ґімназії в Кіцмані та чотиривідділової школи народної у Вижниці [9, с.144] (що “прошеніє” було переконливим, свідчить відкриття цих навчальних закладів). Уже 20 жовт­ня 1875 року влада отримала для затвердження статут това­рис­т­­ва, у якому значилося, що “Союз” має на меті об’єднати всіх руських (українських) академіків – студентів і викладачів – місцевого університету для товариського життя, наукового удосконалення, прищеплювати щиро українські почуття в серцях української молоді, підтверджувати любов до всього українського, діяти на користь народу [детальніше див. 1, с.774], задокументувати, як писав В.Сімович, “що Буковина – се не виключ­но волоський край, политий зверха німецькою культурою” [1, с.774]. У своє десятиріччя “Союз” підтверджував у виданому ним “Буковинському альманасі”, що товариство має повагу й від інших слов’янських (з самого початку в товаристві панували слов’янофільські настрої) та неслов’янських національних товариств краю й поза ним, бо, люблячи свій народ, почитає й других, “так само мислячих” (до товариства могли входити не лише українці, і не лише православні з віросповідання). Це товариство (щоправда, то активно, то ледь жевріючи) утрималося на Буковині аж до 1922 року – такими міцними були статутні засади, до яких доклав свого розуму, серця й енергії Клим Ганкевич.

У передмові до альманаху “союзани” писали про свої сподівання на значення цього видання: “Вам, батьки рідні, голуби сиві, най буде він доводом, що не звівся ще рід руський, що є ще молодість руська, не зів’яв ще цвіт надії на ліпшу будучність.
Вам, руські неньки, най припоминає святий обов’язок засівати і плекати почуття народне руське в молоденьких серцях діток ваших, бо що вложить в них свята рука ваша, то залишиться в них до скону, до гробу” [2, с.ХІІ] (мову фрагмента зближено з сучасною – Н.Б.).
Що в сучасній Буковині є кому почути ці слова, мусимо завдячувати нашим учителям народної мови, серед яких – ґімназійний та університетський доктор філософії Климентій Михайлович Ганкевич.

P.S. Висловлюю вдячність людині енциклопедичних знань О.С.Романцеві, науковому бібліотекареві ЧНУ Т.І.Антоновій, провідному спеціалістові облархіву М.Д.Никирсі за надану допомогу в пошукові матеріалів до статті.

Література:

1. Буковина: її минуле і сучасне / Укл. Д.Квітковський, Т.Бриндзан, А.Жуковський. – Париж-Філядельфія-Дітройт, 1956. – 965 с.
2. Буковинскій альманах виданий въ память десятьлhтного существования (1875-1885) общества руских академикoвъ “Союз” в Чернфвцяхъ. Чернфвцh, 1885. – 176 с.
3. Енциклопедія українознавства: У 10-ти т. Словникова частина. Т. І / Гол. ред. В.Кубійович. – Paris-New Jork, 1955. – 400 с.
4. Енциклопедія українознавства: У 10 т. – Т.1 (А – Голов’янко). – Львів, 1993. – 400 с.
5. Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. – М.: Искусство, 1981. – 423 с.
6. Листування українських славістів з Францем Міклошичем / Упор. І.С.Свєнціцький. – К.: Наук. думка, 1993. – 396 с.
7. Літопис школи: до 190-річчя Чернівецької загальноосвітньої школи № 1 ім.М.Емінеску. – Чернівці, 1998. – 16 с.
8. Русская энциклопедия / Под. ред. пр.-доц. С.А.Адріанова, проф. Э.Д.Гримма, засл. проф. А.В.Клосовського и проф. Г.В.Хлопина. – Т.5. – СПб: Русское книжное Товарищество “Дhятель” [т.1. – 1911?].
9. Смаль-Стоцький Ст. Буковинська Русь: Культурно-історичний образок. – Чернівці, 1997 // Зелена Буковина: Еколого-краєзнавчий науковий і науково-
популярний журнал. – 1996. – Ч.3-4, 1997. – Ч.1. – С.20-153.
10. Українська загальна енциклопедія: Книга знання / Під заг. ред. І.Раковського: У 3-ох т. – Львів – Станіслав – Коломия, 1930-1935.
11. Українська радянська енциклопедія: У 12-ти т. – Т.2. – К., 1978.
12. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Твори: У 50-ти т. – Т.41. – К.: Наук. думка, 1984. – С.194-471.
13. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: “Обрій”, 1992. – 229 с.
14. Personalstand und Ordnung der offentlichen Vorlesungen an der K.k Franc-Josefs-Universitat zu Czernowitz im Winter-Semestr 1875/76.
15. Personalstand und Ordnung der offentlichen Vorlesungen an der K.k Franc-Josefs-Universitat zu Czernowitz im Winter-Semestr 1878/79.