“Але нехай буде сказано в настанову
мудрецям наших днів, що із усіх
дарувальників, ці двоє були
наймудрішими. З усіх, хто підносить
і приймає дари, істинно мудрі лиш
подібні їм. Скрізь і всюди”
О’Генрі, 1906 р.

Зараз ви скептично посміхнетесь. Ви не повірите. Ви не повірите жодному слову. Ви не повірите. Такий зараз час.

А даремно. Тому що я достеменно знаю: саме зараз Доллі піднялася сходами і зайшла до маленької однокімнатної квартири під самісіньким горищем, котру вони з Крісом винайняли рік тому. Ні, ні. Дія  відбувається зовсім ні, де-не­будь у Сан-Франциско в якомусь дев’ятнадцятому столітті. Зовсім ні. Усе це відбувається зараз, тут і вже. Просто мама у Кріса дуже любила в дитинстві читати казки Ганса Христіана Андерсена, а тато Доллі усе своє свідоме життя був схиблений на джазі. Як завжди, в результаті таких життєвих комбінацій страждають діти. Але, на правду, все ж Доллі і Кріс – це звучить значно приємніше, як, до прикладу, “Революція дає мир ”. Напевно, саме в цій вибірковості імен серед Наталочок, Андріїв і Тань було закладено Провидіння. Недарма кажуть, що шлюби укладаються на небесах. Про всяк випадок Доллі і Кріс у цьому не сумнівались жодної секунди прямо з тієї хвилини, як Кріс ще в школі утрапив на перерві налетіти на Доллі. Розбите коліно і стало перепусткою до раю обраних.
І якщо вважається, що ідеальний союз - це, коли чоловік розумний, а жінка – красива, то що зостається сказати…

Доллі дуже гордилася своїм розумним чоловіком . А Кріс…О, Кріс одразу з того ж моменту, як одірвав свій погляд від розбитого колінця, вже ніколи не сумнівався, що старий Да Вінчі народився не в той час  і не в тому місці. Тому що він, якби побачив Доллі, то саме до її теплої усмішки і прозорого звабливого погляду стикалися б зараз натовпи шанувальників, замучених сварливими дружинами і вередливими коханками.

Та що там казати. Навіть скандальний дворовий пес, бачачи Доллі, переставав облаювати перехожих і свою долю, знічено опускав голову і починав вертіти хвостом. А старий у будці на розі, який торгував хлібом, щоразу вранці протягом року вимовляв одну і ту ж фразу: “Дитинко, яка ж ви красива. Я вже думав: таких більше не вирощують”.

Ну, а тепер вернемося до тридцяти п’яти гривень і тридцяти копійок. Бо саме стільки Доллі витрусила на диван із сумочки після того, як зачинила після себе двері квартири. Саме стільки. Доллі ще раз зосереджено перелічила гроші. Другий раз нічого до першого не добавив. Рівно тридцять п’ять гривень і тридцять копійок у рідній валюті. І навіть якщо до цього добавити десять баксів у твердій валюті і зачекати, поки рідна валюта прийде у відповідне співвідношення до твердої, якщо домовитися, що Марія Іванівна почекає з квартплатою, то все одно не вистачає. А ще ж їсти щось ну бодай іноді необхідно. Бажано й Крісу було би купити сорочку. Ну ту, німецьку в кліточку з ґудзиками на кишенях. Ох, як би вона пасувала до його розуму.

Саме час розридатися. Але Доллі не була би Доллі, якби дозволила такій дрібничці зітерти посмішку зі свого обличчя. Доллі була не просто маленькою закоханою жінкою. Доллі була ще й дуже розумною жінкою, тому що у свої без двох тижнів двадцять років, точно знала, що життя приблизно на дев’яносто процентів складається з неприємностей. І якщо вже на все лишається десять процентів, то не слід їх скорочувати. Врешті-решт знайдеться який-небудь вихід, і Доллі обов’язково купить це плаття, яке вона приміряла у тому маленькому дорогому магазинчику.

Кріс, як він дивився на неї. Ніколи жоден чоловік не дивився на жінку так, як він на неї тоді. Ні Людовік ХV – на мадам Помпадур, ні Алік Болдуїн – на Кім Бесінжер, ні навіть Адам – на Єву, хоча цього взагалі можна не брати до уваги через відсутність здорової конкуренції.

Доллі вийшла в коридор, де висіло велике дзеркало і покрутилась перед ним. Ні, це плаття було вкрай необхідне їй до дня народження. Адже якщо на перше – суп, на друге – суп і на трете – суп і щодня те, що буде через місяць? А че­рез рік? Правильно. А якщо джинси – на літо, на весну, на зиму, на осінь і на всі інші випадки життя, що буде? Правильно. Кріс просто забуде, яка вона вся  ефірна, чарівна, вишукана і довгонога, ох, що там вдавати скромнягу, просто неперевершена.

А з цього випливає… Що із цього випливає? Що як­що терміново зробити пару контрольних для сусідського Валерки, на комп’ютері набрати реферат  крадьми від начальства для його татуся і перепрасувати всю білизну його мамочці, то, либонь, либонь…  Доллі відчула, як її щоки спалахнули від хвилювання.

Вона ще раз покрутилась перед дзеркалом, стаючи навшпиньки, пригасивши свою магічну посмішку і сумно зі­тхнула, тому що навіть найбільший оптимізм має межі гідності.

Усі два тижні Доллі лічила, писала, друкувала, прала, прасувала і, повертаючись додому, валилася з ніг у постіль і, відключалася, так і не діждавшись Кріса.

Але одного прекрасного дня вона гордо пропливла через двір, несучи в одній руці пакет з качкою, а в іншій… Хто би засумнівався, що Доллі – справжня жінка. А Доллі була саме такою, а значить – правильно: в іншому пакеті – плаття. Звичайно, це воно: маленьке, коротеньке, невагоме чорне плаття.
Вдома Доллі хутенько сунула качку з рисом у духовку. Потім прийняла душ, відчуваючи, як вода забирає втому і при­носить визволення. Ледь підфарбувалася і обережно, дуже обережно плавними рухами одягнула на себе плаття. Вона підійшла до дзеркала і кутики її губів вдоволено поповзли до вух, оголюючи білі зубки.

На кухні засвистів чайник. Вона накинула халатик і почала накривати на стіл.
Цієї миті ключ повернувся в замку, двері відчинилися і в дверях постав Кріс:
– НАРРУ ВIRTHDAY, – проспівав він. – Це тобі по-пер­ше.
І Доллі подряпала долоню до троянди.
– Це тобі, по-друге.
І Кріс вийняв з пакета…”Ох, – прокотилося в голові у Доллі, – десь я уже бачила такий пакет”. Але ця думка застигла без подальшого розвитку, тому що Доллі побачила плаття. В руках Кріса тріпотіло і переливалось маленьке, коротеньке, невагоме, чорне плаття.
– Доллі,  дивись, – хвилювався Кріс, – що я тобі купив. Я знаю, ти дуже-дуже його хотіла. І я купив його, Доллі. Чому ти мовчиш, Доллі? Воно що, тобі вже не подобається? Ти не хвилюйся, це не з зарплати, просто я підзаробив. Щось не так, Доллі? Та це твій розмір. Я описав тебе в магазині і продавщи­ця сказала, що кілька годин тому така ж жінка, як ти, купила цей же розмір. І воно пасувало їй ідеально, Доллі.

Доллі, не зводячи з Кріса здивованих очей, тихенько стягнула з себе халатик. І тепер настала Крісова черга. Доллі з жахом з’ясувала, що в його погляді не було ні ласки, ані ніжності, ні бажання, а тільки щось таке… щось таке, чому не придумано визначення. Ніби перед ним упала Берлінська стіна, збігло молоко на плиті і трапилося нашестя саранчі в китайській провінцїї Цінхай, і все це – одночасно.

– О, Крісе, – закричала Доллі. – О, Крісе, ти тільки не розстроюйся. Я просто хотіла тобі сподобатись. Адже я тобі подобаюся, Крісе? А плаття я завтра поміняю на сорочку в тому ж магазині. О, Крісе, там така потрясаюча сорочка на тебе. Адже ти мене любиш, Крісе, правда? – і Доллі кинулась йому на шию, ні крихти не сумніваючись у тому, що має на це законне право.

Її Кріс, він був зовсім поруч, він належав їй, а вона – йому. А ще були качка з рисом, допитливий місяць, який завис у кватирці, маленьке чорне платтячко… І весь світ надодачу.

Погодьтеся, це не так уже й мало. Якщо врахувати, що ще зосталося п’ять гривень і три долари у твердій валюті.

І
Їхали всі. Поїхав і я. Без задньої думки, що там буде і як. А що могло бути? Тут так вже осточортіло, що тільки й чекав нагоди змінити дійсність. Нудота звичності, одноманіття. Якісь равлики навколо. А моєму здоровому організму, в якому іржали кінські сили, снилися гострі пригоди, наповнені тривогами, ризиком, сміхом, плачем, всілякою всячиною. Серце рвалося на волю, що була фактично сваволею і тому приваблювала своїм тягучим, запашним до одуріння медом. Ось чого не вистачає людині – спокуси невлаштованості, таємниці першовідкриття, страху невідомого, випробувань, аби відчути: живу, дихаю на максимальну кубатуру легень, вміщаю в очах цілий світ, почуваюся фараоном або імператором, королем або царем – володарем долі й часу, і куди схочу, туди й покочуся.

Авто, завантажене кукурудзяними качанами, в яких поховалися клієнти, вимчало на межу. Тонкі залізні щупи проштрикали вантаж, вколовши ногу, і ми поколесували далі. А коли прибули, водій розгріб качанову масу і наказав швидко вилазити, сідати на фіру, поки ніч, нічого не видно – і пензлювати до місця перепочинку, що на околиці екзотичного містечка. “Чао бомбіно!” – і пофуркотів як у прірву.
Колеса допотопного воза стогнали і пищали, гупали довбнею у ямки, вибиралися на горбки, хиталися, кривуляли, наче зійшли з осі, накручували на себе пітьму й години, терпіння й дрімоту, зрештою, тонкі нитки нервів, якщо вони ще у когось були. І нарешті, як лише почало видніти, стали. Ми почули незнайому мову: “Чуп, чуп, чуп!” Здогадалися, що треба покидати транспорт. Позіскакували на землю, що здалася пухкою периною, і тут же, на землі, полягали спати, блаженно всотуючи тілами довгожданий спокій.

Мені щось снилося, але що саме не запам’ятав, бо почався навколо галас, перемішаний з собачим гавкотом.

II
– Авсай! – кричав не своїм голосом напівголий темношкірий волосатий чоловік, копаючи недбало кожного з чотирьох прибульців у стопи. Його очі блищали синіми білками. Горів червоним полум’ям довгий язик у пса на повідку. Таке враження, мовби щось сталося, нам відведено роль свідків. Поруч зі мною мій супутник чхнув з потужністю розірваної гранати, аж собака присів і загарчав, а наш будитель озвірився не на жарт і вдарив буком чхальника по шиї, щось просичавши, мов змія. Той скривився, махнув рукою і розправив плечі, в яких ховалися форми бичачої істоти. Так, це таки був Бик, я роздивився, масивні ратиці, морда, хребет, руда шерсть, грубі повіки з рясними віями – все виявляло дорідну худобину, що звикла до знущань і зверхності, гарячого канчука, інакше до нього не підступишся жодним ласкавим словом. Тож Бик зіп’явся на ноги, засопів, як ковальський міх, і штовхнув сплячого Осла, що був схожий на велику вагітну козу. А той розбудив Горилу з більшими передніми, ніж задніми кінцівками, і дуже пожмаканим обличчям.

Нас привели до конюшні, замкнули на кілька годин, кинувши пару перепечених коржів і пляшку квасу. Потім з’явився у ярмурці нотаріус з Огиром – купцем і рабовласником, кожен розписався у подвійних документах і всіх порозвозили в різні сторони, щоб, бува, не гуртувалися і не ділилися думками. Я потрапив на свинарник, де вирощували кнурів з надзвичайно довгими рийками і крученими хвостами. Ці клоновані монстри шалено жерли, і коли їм вчасно не давали їдла – гризли бетонну долівку і дубові перегородки, скріплені металевим каркасом. З-під іклів бризкали іскри, свинарник наповнювався пекельними ревіннями, від чого, помітив, я почав втрачати нормальний слух і зриватися серед ночі від кошмарів.

Про явну недугу я доповів Огирові в надії, що переведе на іншу роботу. Огир кудись подзвонив і невдовзі мені натягнув на спухлі вуха навушники, щоб я тільки бачив, але не чув. І справді стало легше. Свинячий вереск перестав звучати, а очі звикло оглядали свинячий світ, ніс нюхав їхній сморід кнурячий, що знову довело до психічного розладу.
– Гм-м-м? – звів злі очі Огир.

Я на мигах показав пальцем на свого носа, поморщив його, скривився, плюнув гидко, мовляв, смердить, хоча в навушниках і тихо, та погано, що і тихо, бо вуха мусять щось чути. Огир відчинив сейф, вийняв з нього респіратор з балончиком і натягнув це причандалля на мій писок і поплескав по плечу, що означало: йди, тепер повний порядок. Так, стосовно запаху – проблема вирішена, але мордувало те, що час від часу в голові від надмірної тиші бамкав дзвін, і щораз частіше він лунав. Наприклад, стежу за свиньми, підливаю їм рідкого корму – і раптом бам-бам-бам. При цьому свідомість ловлять памороки, ноги підтинаються і я падаю на коліна. Одного дня знепритомнів, зі сходинки звалився у корито. І щастя, що кнуряки задрімали на хвилину, набивши свої бездонні шлунки, бо були б з’їли разом з брезентовим одягом. Прийшов до тями, коли свиняча паща рвала чобіт, вчепившись за міцну підошву. Вдарив каблуком по зубах, кнур заверещав, а я, мов метеор, скочив на двері.

Огир поумгукав і включив музику в навушниках. Химерні мелодії, які неможливо було запам’ятати, повернули до життя. Ні свинячого хрюкання, ні кнурячого духу – чисте повітря й божественна симфонія. Незримі крила піднімають грішну плоть над кабанячим пеклом, несуть у рай квітів й кольорових пташок, метеликів, скульптурних фонтанів, сонячних променів, синього неба. А я тим часом годую свиноту кашею з хімічними добавками. І якщо я, заспокоєний музичною симфонією, наче віддалився від дійсності, не помічаючи закон свинарника, то другий «я» вже загалом не хотів бачити свинства. Він заплющував очі, занурювався в заколисуючі вібрації звуків, шептав іншому «я» покінчити зі свинячим оточенням, бо скільки можна споглядати неподобство з печаттю рийки?

III
Це була земля Обринія. Хто міг знати, що обри, які зникли за історичною констатацією невідь-коли, сущі, живуть і продовжують розвиватися як власне обри зі своїм незнищенним генетичним кодом тримати батога, плекати рабство, купувати й продавати людський товар, насолоджуватися повною владою володаря чужої долі? Напевно, вони самі себе поховали про цікаве око, затаїлися, змовилися не виказувати своєї сутності, але бути хитрими, як змії, і тихими, як голуби, арканити дармовий зиск, що сам пливе в руки, буцімто риба в ятір.

Головний обр, оточившись приближеними, які ненавиділи його, але мусили прислужуватись за належні вигоди й пільги, дав право поповнювати багатство завдяки новим рабам, заманеним будь–чим в Обринію. Вербували сюди примітивним способом: є все, можна розважитися, відпочити від безділля, нудьги, роздратованості, можна вдихнути свіжого повітря, оновитися, зазнати фантастичних пригод. Пройдисвітня агенція забезпечувала безплатною екскурсією на вельми захоплюючому антикварному навіть транспорті, безкоштовно годувала й веселила. А хто мав бажання, міг потайки потрапити під чужим прізвищем на терени безтурботності, істинної волі. Послуги також нічого не коштували, все залежало від особистої згоди.

Обри продумали до найменших деталей вивіз невільників. Треба було тільки переїхати межу задзеркалля – і ніхто й ніколи не спроможеться знайти згубу. Нехай вважають, що це витівки інопланетян. І щоб здогадки набували реальніших ознак, іноді спроектовували на небо голограмні світлові ефекти у формі куль чи овалів. Таким чином і вжився стереотип викрадення людей з метою космічного дослідження, оскільки люди – піддослідний матеріал.
Таємний міністр Обринії щоранку доповідав про стан справ з рабпостачання. І, не дай, Боже, щоб помилився в кількості. Головний обр вже знав точну цифру зі звіту дубльованого міністра, якого не бачив жоден з прислуги. І коли він почув, що привезли чотирьох шукачів вітру в полі, оживився й поплескав у долоні:
– Звідки?
– Де золото під ногами валяється, – відчеканив міністр.
– А їм обрік заграв?
Тут же головному обру білоголова рабиня подала роздруковані фотографії й довідки про новачків. Він уважно вичитав текст й скептично промовив:
– А цей таки і справді подібний на бика. Ну і карк! А оцей осел, оцей горила. А цей … ні на кого не схожий. Слідкуйте за ним. Влаштуйте перевірки, дізнайтесь чим дихає, що переслідує, постарайтесь компрометувати будь-яким чином.
Міністр вірнопіддано глянув у вічі головному.
– Незадоволений. То йому свині не до вподоби, то йому музику подавай!..

Уряд Обринії не терпів вільнодумства рабського прошарку. Раби, за їхнім статусом, повинні мовчати, не добиватися полегшення і прав, бо це веде до порушення устрою, зміщення впливу, руйнації стандартів. Раб має відчувати волю, запрограмовану для його рівня сприйняття. Ця віртуальна воля має його втішати своїми розмірами, які безмежні в уяві рабської свідомості, надихають на витрату сил в ім’я тієї ж стихії волі, сублімованої з процесом труда, що завжди благородний, оскільки перетворив мавпу в людину. Раб має жити думкою і мрією про роботу до сьомого поту, щоб у цій роботі сконать. А якщо раб втомився від роботи, не реагує на бич, налийте йому зілля придуріння. Це його прив’яже, вдягне в кайдани і зробить таки рабом нарешті. Або пустіть раба з линви, хай нипає куди очі ведуть. Схоче їсти – сам встромить шию в хомут, можна буде ним орати за дрібний гріш. Не дайте роботи – покараєте раба, щоб цінив те, що вділено долею, не перебирав добром…

За дзеркалом своя шкала вартостей.

IV
Огир нахмурив кущоваті брови і щось прокаркав на своїй мові. Та лють його раптом перейшла, здається, в гру. Він натиснув клавішу на столі – заграла арфа, відчинилася скринька, з неї плавно піднялася жіноча рожева рука з припаленою між пальцями сигаретою. Друга така ж рука висунулася з шафи і подала чарку з горілкою. Я аж забув чому і по що приперся до кабінету шефа. Він моргнув, кивнувши на явлені спокуси, і я мимоволі випив і затягнувся міцним димом. І через хвильку мені попустило. Тепла заспокоєність потекла жилами, пробудила почуття всепрощальності. Моя проблема здрібніла і здавалася нікчемною в порівнянні з чимось грандіозним, але невідомим, заради чого затіяно взаємини і міжлюдське терпіння. А мій годувальник, мовби і не нервувався, відрахував кільканадцять купюр, запхав у мою нагрудну кишеню і показав жестом “відпочивай”.

Я крокував поволі містом, якого ще не пізнав, і був цілком контетний, дійшовши висновку, що маю примхливий характер, бо шукаю гудза, прискіпуюся до бозна-чого, вимагаю виняткової уваги. Ну, подумаєш, мерзенні свинячі рийки, а які вони ще мають бути – людські? Так, добивався багато: навушники з музикою, респіратор з ароматним очищувачем. Дивитися – милуватися свиньми не обов’язковою. Свині були, є і будуть, не зважаючи любить їх хтось чи ні. Зрештою, свині необхідні, без них життя – не життя, чистоплюю!

І коли я вже приступив до самобичування, почув чийсь голос за спиною. Це був Осел, який так розжирів, що живіт волочився, і ледве крізь щілинки світилися очі.
– О, кого я виджу! – спробував він обняти мене, але не зміг. – Де тебе, блудний сину, водить доля?
– Коло благородних тварин, – радісно відповів Ослові. – А тебе?
– Я потрапив на кухню в ресторані, займаюся відходами. А то не відходи – делікатеси. Ці обри захланні страшно, замовляють страви і, ти лиш уяви, крихту скуштують і відсувають їду! У нас, кухонних слуг, як бачиш, рай. Давай заскочимо до мого корита, не пошкодуєш.
Я згодився, бо і розраховував розважитися на сто відсотків. Ослове робоче місце було неподалік, за рогом філармонії. Зайшли чорним ходом у роздягалку. Осел поклав на табуретку зливки спиртного в одній пляшці, покликав Шалаву з тацею всякої всячини закуски. І коли ця Шалава цоркнулася зі мною білим пластмасовим наперстком й торкнулася ліктем мого ребра, я зрозумів: почалася щаслива смуга. А ще мені сподобалося як Шалава хихикала і вказівним пальчиком легенько била Осла по вухах, щоб не засинав на застіллі. Вона вигадала пісеньку й повторювала раз у раз:

Ла-ла-ла, ла-ла-ла,
Напоїли ми Осла!

Осел і справді вже не міг обертати язиком і дрімав, мотаючи на інтонації в розмові важкою головою з залисинами і гулями на них, мовби мали вирости роги. Шалава всілася мені на коліна й стрибала, наче на конику, говорила, що їй зі мною чудесно, як ні з ким досі, запрошувала приходити ще, тоді буде готова до ближчого знайомства, а з першого разу досить і того, що є. Я не заперечував, хай буде грець. За це досить фігурова жінка мене міцно поцілувала у щоку, бо з першого разу не цілує в губи. А ще пообіцяла, що зведе з Бультер’єром, який працює у пекарні, там щозміни викидають деформовані хлібобулочні вироби, які забракували, можна буде їх купувати за символічною ціною. Також ще поведе мене до знайомої на складі гуманітарки, де підберемо костюм, взуття і все решта!
Я вклонився низенько за хліб-сіль і наугад зашелестів грішми. Мабуть, порушена координація рухів насторожила Шалаву і вона забрала всю суму, щоб не загубив дорогою на свинарник, а я перепросив за незручності, бо з першого разу не гарно запрошувати в дім, де мешкаю я і чимало наших специфічних на вигляд, але таки менших братів.

V
Здається, найкраще прилаштувався Горила, який глибоко не вдумувався в суть предметів і явищ. Він сторожив у генерала фруктовий сад. Пенсійний вояка тому і підібрав Горилу, бо дуже шанував мохнаті руки, зморщене лице, присадкувату постать і відсторонений хід мислення. Коли вони сиділи під улюбленим персиковим деревом, то були схожі, наче родичі. Генералова сусідка навіть запитала чи це часом не двоюрідний брат, і генерал, мстячись за цікавість, відповів, що саме так, вона не помилилася. А генерал чомусь постійно сповідався своєму рабові, якого купив за мідяки за нетоварний стан. Доходило до крайніх одкровень, і дивацтву господаря не було ліку. Накривав свою і Горилову голови ковдрою і у вухо виповідав секрети:
– Ми не ті, ми обри… Ти в сітях обрів, але не підозрюєш про це. От що значить конспірація. А ми, обри, називаємося інакше. Ц-с-с! Я тобі нічого не казав, якщо спитають… А чого я тобі це кажу, бо мій тато не був обром, був лише наполовину. Цього ніколи не взнає таємний міністр, бо ми накриті товстою-претовстою ватяною ковдрою. Я хитріший від нього. Я йому не прощу того, що зайняв моє крісло. Та незабаром буде путч, міністра скинуть… Що ти так дихаєш, боїшся?
– Повітря не стає, – Горила голосно зізнався.
– Ч-ш-ш! Нас можуть підслухати, – генерал ущільнив схованку. – Вчися переносити тимчасові труднощі, загартовуйся, тобі це згодиться.
– Пане генерале, – вдавався до логічного переконання. – Я встану і огляну територію чи нема ворожої розвідки. Дозвольте виконати ваш наказ?
– Виконуйте, Горила, але не затримуйтесь, у нас термінова нарада в штабі.

Горила втікав у глибину саду, а генерал забував про домову і засинав біля телевізора. А коли прокидався, Горила подавав йому сік з вовчих ягід зі снодійним, й генерал далі хропів. Це була норма. Горила тим часом займався улюбленою справою – приміряв військовий одяг старого, виструнчувався перед дзеркалом, прикладав п’ятірню до скроні, марширував, стріляв у ворожу навалу з револьвера, вдавав пораненого, лежав на підлозі, повз під столом і канапою, а потім підривав бомбою себе і нападників, чіпляв собі на шию золоту зірку з рубіном всередині, лягав у заготовлену заздалегідь домовину, вставав і патетичним тоном проголошував прощальне слово, пускав сльозу, після чого роздягався і приступав до прибирання покоїв – витирав всюдисущі порохи, глянцував ганчіркою меблі, прислухався до покликів шлунку, вмикав електровольтову піч і наминав калорійні напівфабрикати, аж вкривався рясним потом.

Їм з генералом удвох було не зле. Правда, Горила трохи спотворював фізіономію, коли генерал у сні призвичаївся під себе справляти потреби. І передбачаючи цю неприємність, слуга будив серед ночі збитошника і водив, немов лунатика, на горщик, і щоб той довго не сидів примарою, цокав барабаном револьвера, що позитивно впливало на розслаблення. Генерал щиро позіхав, спорожнювався, отямлювався і котячими лапами подорожував у постіль. А оце вподобав собі, аби Горила грів йому кінцівки.
– Я, мій вірний ад’ютанте, кілька разів зміряв площу планети, доводилося воювати з чудовиськами, і мої ноги потребують бажаного тепла, – вів сповідь. – Чи не твоя ласка врятувати мене від крижаного холоду?
Горила, почуваючись бойовим побратимом, хукав на пальці ніг і п’яти свого повелителя, до яких не доходила кров, натирав їх з великим азартом спиртом, що лоскотав йому ніздрі випарами. Відтак всував ці дві сухі тички у валянки і був повний спокій. Ясний до певних масштабів розум раба не переймався всесвітніми тривогами, йому було все одно хто він, звідки і чий, бо хіба щось від цього зміниться? От до чого дійшов бідний генерал: каже, що він якийсь обр.

VI
Бик потрапив на бойню, про що, зрештою, і мріяв, але нікому не зізнавався. Його начальник Ковбок відразу примітив мускулястого раба і купив майже за безцінь, прикидаючи майбутні вигоди. Як тільки вони переступили поріг худоб’ячого двору, Ковбок дав завдання убити кроля. Бик махнув двома пальцями – і кріль навіть не писнув від удару за вухами. Миттю здер шкуру, випотрошив кишки і заусміхався. А потім так само швидко справився з бородатим цапом, свинею і старою коровою. Правда, корову мусив гаратнути між роги довбнею, не зауваживши електроубійника на стіні. Тварина підкошувала ноги, пустила піну, закотила очі, замукала і після десятого удару впала, як копиця сіна.

Ковбкові сподобався робітник і він вирішив випробувати його їжею. Нарізав м’яса, ковбас, хліба на десять чоловік, приніс ящик горілки і кілька годин спостерігав за апетитом Бика. З кожною новою пляшкою в нього ще більше зростав голод. І коли він все доїв і допив, завмер, очікуючи відрижки, що народжувалася моторошним клекотанням вулкана. Обличчя страшенно розчервонілося, градом котився піт. Передчуваючи лихо, Ковбок сховався у шафу і затремтів осиковим листком. Бикові громи від перетравленого їдла його оглушили і, переляканий пробудженою силою, він не почув як Бик перебив у загоні всю худобу і пустив її на ковбасний конвеєр. За добу цей звір переробив роботу за місяць, втомився, ліг на солому у стайні й хропів солярочним трактором, поки не вигоріло пальне. Прокинувшись, припав до водогінної труби і годину гасив пожежу в нутрощах.

Ковбок був задоволений загалом, адже Бик на бойні став найпродуктивнішою одиницею, піддавався підрахунку і прорахунку, можна було підбивати “бабки” з невикористаних резервів, куди входили бродячі собаки й коти, які набридли громадськості. Спецбригада почала їх ретельно виловлювати, кидати в клітки. Бик їх машинально катрупив і додавав до делікатесних виробів, від яких споживачі облизували пальчики, причмокували, хвалили виробника. Склалася загальна думка, що це не що інше, як смак бажання зі складником продовження біологічного віку. Баночку делікатесу навіть спожив таємний міністр і відзначив, що відчуває заряд натхнення, а ще сповнений гордості за продовольчі успіхи Обринії. Ковбкові видали повічний сертифікат на виробництво продукції масового попиту. І в місті почали з будинків щезати улюблені тварини, що невдовзі пояснили як витівку інопланетян. В газеті одна дівчинка розповіла, що бачила істот з сачками, вони дали їй шоколадку і забрали з собою її собачку. Були свідчення й іншого характеру, мовляв, підозріння падає на завезених чужинців, які вигідно перепродують багатства Обринії, треба злочину покласти край. Розросталося сум’яття, але не надовго, бо Ковбок змінив тактику і собачо-кошачий товар нелегальним каналом почав надходити з-за меж території.

Бик працював напружено, не вдумуючись в свої силові затрати. Мав що їсти, що пити. Жив у стайні, облюбованій з першого дня, куди частенько забігала обриня Фуга в надії зав’язі здорових нащадків, що фактично було суворо заборонено. Однак чи то вона, чи то він – хтось з них страждав пустоцвітністю, і їх пристрасні зустрічі на соломі закінчувалися одним і тим же результатом. Фуга обзивала Бика яловим дубом, а він її – тупою дривітнею. Обриня заливалася слізьми і погрожувала, що відірве або підірве грішне місце, але тут же м’якла і казала, що най уже буде як є, тільки б ніде не проганяв її, шанує його за все, прощає примхи й дурість, без Бикової ласки не проживе на світі.

Ковбок вдавав, що не помічає порушень взаємин з рабом, який спокусив Обриню. За це належала страта через палю з електрошоком без докладних свідчень на суді. Начальник віддався накопиченню капіталу, який йому був потрібний для купівлі влади, що сниться в чині найповажнішої особи. Гори грошей міг йому здобути велетень Бик, в чому й сумніву не було.

“Гроші – слуги хороші!” – повторював, як папуга, сам собі.

VII
Здавалося, я вже був звикся зі свинським становищем. Свинячі рийки перестали дратувати, хрюкіт не доконував, сморід начебто став звичним складником у повітрі, і я поволі спочатку зняв навушники, потім стягнув респіратор. Аж не віриться, що можна спокійно сприймати свинську дійсність. Напевно, це прояв мімікрії, що властива всім живим організмам, бо інакше б світ розпався, один вид винищив би дощенту інший, за ланцюговою реакцією настала б суцільна смерть плюсів і мінусів природи.

Те, що вчора гнітило чорнотою, враз мовби побіліло і зм’якшило ставлення до себе. Довгоногі гостровухі хряки нагадували карикатурні зображення, викликаючи посмішку. Вони навіть почали подобатись спотвореністю, диким вереском ненажерних рийок, інстинктом свинячості. Серед них були і мічені ознакою краси. Я угледів свині з родимою плямою на лобі, зі складкою на п’ятачку, з червоно-рудою шерстю, з віртуозно закрученим хвостиком, з високими ратицями, з голубим відтінком очиць. Прислухавшись, почув їх своєрідну мову про життя-буття у свинарнику, де кожен прагне знайти найближче місце біля корита, більше зачерпнути пащею і тугіше набити шлунок. Чому не придумають якийсь усевміщальний спосіб годівлі, невже вчені не можуть створити нормальне корито. Щоб до нього був доступ усім – і великим і малим? А ще свиней дуже хвилював склад їжі, куди додавали хімічного порошку, від якого божевільно множились клітини, але водночас згорали в нервовому стресі за виживання. Хотілось би добавок заспокійливої дії. Щоб густіше зав’язувалось сало, був благополучний сон, ширився рохкіт від насолоди свинячої долі.

Я запримітив, що переймаюся свинячими проблемами. Зайшов до офісу Огира, повідомив секретарку про причину розмови, та Огир чомусь не впускав мене. Аж на третій день пощастило на аудієнцію. Не стримуючи емоцій, взявся бичувати шефа за безсердечність:
– Це ж свині, розумієте? Свині достойні кращого клопоту, а не будь-якого. Ви подивіться на них, ви вислухайте їх! Змініть їм умови, подбайте про елементарні речі, і це будуть інші свині!
– Гм-м-м, – тільки й мовив Огир, показав на навушники, респіратор і на двері.

Вже у прибиральниці я довідався, що днями має прибути фура і забрати свиней на забій. Це означає, що Огир всіх рабів перепродасть комусь з грошових польовиків, як називають тереторієтримачів. Тому говори не говори, а шеф все одно не відповість нічого конкретного, бо голова забита підрахуванням доходів, моделей продажу з непомітною хитрістю виграшу ласого шматка. Ці обри обдурюють і своїх родичів, не шкодуючи підступності, всіляких пасток, вивихів, підніжок, штовхань у прірву. А що їм свині? Свині це свині, вони йдуть на м’ясо, а їх кістки – на борошно в гранулах для вирощення наступних свиней…

Сів у кутку свого дому і думав, нічого не думаючи. А Огир тим часом укладав з ще одним відомим мені Лохом угоду про заробіток. Він досить спритно мене продав, хоча ніде про це не значилося в документах. Це була бухгалтерія без бухгалтерії, слово без слова. Мені хіба з того був зиск пригодницький, чого ждав усім єством раніше, а тепер притупилося хотіння, та несло за інерцією крутизною невідомої площини часу, коли обставини впливають на тебе, а не ти на них, і вирватися з полону швидкості просування вперед, є фікцією. Взагалі в Обринії час протікав інакше, зафіксувати його ніхто не намагався, бо жив не ним, а собою, час виконував роль контролера, не відпускав далеко ні в минуле, ні в майбутнє, наче павук, тримав в системі складного сплетіння ниток зв’язок з кожним, хто сюди обрав шлях.

Сидів і слухав голоси нещасних свиней, які доживають свого вкороченого віку. Вони жартома покусували одне одного за вуха чи хвости, кувікали від лоскоту, чухаючи хребет до перегородок. Якоїсь миті відчув себе у їхньому стаді й спиною пробіг колючий мороз.

VIII
Таємний міністр подав головному обру цілу паку матеріалів про психологічний стан справ в Обринії. Насторожувало й тривожило те, що де-не-де порушилась адаптація транспортованої рабсили, не заангажована інфернальною інформацією й близька до здогадки про свою участь, а це пряма загроза бунту свідомості, коли навіть фізична покара не спроможна ліквідувати думку змінювати життя. Головний обр викликав на килим першого фокусника і тричі посварив його мізинцем, прикрашеним тонким кільцем-змійкою яшми.
– Цс-с-с! – просичав головний обр.
Це означало, що перший фокусник повинен докласти всіх зусиль для того, щоб раби не довідалися, що вони насправді раби. Значить, треба розширити різновиди розваг, втягнути їх у найможливіші і ненайможливіші спокуси, цих невільників, і колисати, колисати-заколисувати, як чорт гойдає дитину, насотуючи їй хмільну дорогу, аби не прозріла душа, призначена дияволу. Раби відтепер мають право говорити все, що думають, щоб тут же коригувати хід мислителя, спрямовувати потік мозкової енергії в потрібне русло. Для розв’язання язика буде випущено особливий алкоголь, а для стирання соціальної емоції вчені винайшли жуйку, що водночас виконує й інші запобіжні функції. Важливо поєднувати компоненти за принципом фокусного ефекту, передбаченого секретною інструкцією.

Головний обр опустив мізинець й перший фокусник, отримавши завдання, щез з очей. А володар Обринії наштовхнувся на моє досьє з часу здобуття мудрагельської освіти. Його так захопив букет доносів, довідок, сигналів і розгорнутих характеристик, що він відхилив прийом й не пішов на обід. Обр вичитав, що я відзначався затятістю мовчання, непокірністю погляду, не давався зламанню, жадав знати суть, бачив дволиччя, кидав виклик фальші, ненавидів послухів, мріяв про якісну зміну дійсності, що не влаштовувала чомусь на даному етапі. Саме тому такий–то індивід відсиджувався у пасиві, виношував план підриву здорової обстановки, щоб посіяти сум’яття, збивати спантелику, затемнювати сонце. Це штовхнуло його до ворожого прояву у випуску довіреної стінгазети “Джерело”, яку оздобив забороненим осіннім листям клена і використав голубу фарбу начебто неба, в якому помістив безтурботний текст. Коли порушника запитали, що мав на увазі, він відповів, сміючись з усіх: “Та ви що, та чи маєте розум? А що мав на увазі той, хто вигадав клен і голубий колір?” Іншого разу такий-то гортав заборонену літературу, підкинуту для з’ясування істинного дихання. Перечитав кілька абзаців саме на тій сторінці, де йшлося про загарбників, хоча вони були носіями миру, зітхнув і відсунув книгу далі. В зітханні відчувалася туга за чимось далеким, непотрібним, чужим, компілятивним, що не на користь сучасному, заважає віддаватися формотворенню завтрашнього дня. А ще такого–то характеризувала риса пересвідчення, схильність до методу пізнання шляхом проб і помилок, що, як він пояснює, нейтралізує оманливі стандарти, наближає до істини, а це вже відхилення від загального курсу, заноза, непевність, зараженість спротивом тому тлу, що до вподоби масі.
Обр почухав потилицю і ознайомився з протоколом зборів, на яких розглядали такого-то за знову відступність, зокрема, за поширення дитячої байки про огірочка, якому набридло жити на городі й він упевнено помандрував через паркан у чужі краї.

“Чого б то огіркові не сидіти тихо на своїй грядці!? – піднявся сивочолий консерватор. – Це ми так вчимо діток любити свою землю?”

“Хоч він не автор цієї розповіді, але посприяв їй появитися на загал”, – уточнила заступниця.
“Ми не можемо не дати цим діям оцінки. Мусимо засудити вчинок огірочка раз і назавжди. Тавруємо кроки за паркан, – підбила підсумки злюща оса. – Пропоную сувору догану в облікову картку. Щоб знав.”
Суворої догани не дали, поставили на вид за чужі краї. Обр аж сплеснув у долоні: ось де він спіймався, мандрівник!

IX
Як і обіцяла, Шалава зібрала нас у Бультер’єра на бенкет. Бик ревів від задоволення, поїдаючи деформовані хлібобулочні вироби. Осел гладив своє черево, що звисало до підлоги, ігігікав. Горила хвалив генерала, який відпустив його на три години, прийнявши снодійне, щоб безболісно збіг час відсутності слуги. У компанії був настрій, окрім мене, адже пережив розлуку зі свинарником і Огиром, доля привела до Лоха, якого ще не мав змоги бачити, хоча сторожував його поле, засаджене помідорами.
– Та плюй на все! – пищала Шалава. – Якби ти знав що пережив Бультер’єр, і нічого, тримається, не здається, веселий.
– Буль-буль, – притулив свою лисину Бультер’єр до Шалави й наповнив самогоном, вареним із залишків дріжджів і цукру, погарі. – Вйо!

Вогненна рідина помчала стравоходом і розморозила душу. Через п’ять хвилин я почувався вільним, розкованим і дотепним співрозмовником, якого поцілувала свиня – символ достатку і щастя. Нагадав байку, що, мовляв, людину можна назвати свинею, а ось свиню людиною – такого ще не пам’ятає історія, і жаль, бо ще мислення не переінакшилось. Це брак щирості й відвертості, а треба бути відкритим. До кінця. Повністю. Що б там не було.
– Ну так, – обізвався, жуючи хлібний м’якуш, Бик.
– А я люблю генерала, – сповідальним голосом мовив Осел.
– Це я люблю, а не ти, – розгнівався Горила. – Ти люби собі кухню.
– Друзі мої, – встав зморщений Бультер’єр. – Ми не зможемо бути справжніми друзями, поки не розкриємося одне одному. Але вип’ємо для мужності відкрити тайники душі, це наш найкращий шанс.

Полум’я самогону прорвало шлюзи скованості, й Бультер’єр першим розповів про свої гріхи. Як ще був хлопцем, то підписав дідькові документ. А як це сталося? Розплющив рано очі, а дідько біля нього мохнатими колінами треться та й каже, що за задоволення треба платити порядно. Яке задоволення? А дідько погрожує, що про це знатимуть всі. І підписав папір, бо злякався осуду. А дідько приніс самостріла, поклав під подушку й настановляє: “Будеш кулі з голів виганяти. На кого покажу, того і поздоровиш”. І я все старанно виконував. На кого покаже чорним пазуром – того й нема. А потім велить, щоб сідав на нари, бо ж за мною цвинтар хрестів виріс. “Вчися стукати добре”, – радить й рогом чухає мене за вухом, щоб мав музичний слух. Довелося стукати так, аби ніхто не запідозрив. Зробили чорти підпільником до того ж. Стукай і займайся підпільщиною, дій проти тих, кому звітуєшся. Відсидів. А дідько на волі знову підходить й показує той підпис. “Треба допомогти, – каже. – Збереш тих, хто проти, бурчить, чимось роздратований, і заведеш їх у пекло”. Збирав, закликав, заманив. Довів до безодні, в якій кипить смола, а сам чкурнув, аж закурилося за ним.
– А тепер я перед вами, – розчуливя Бультер’єр, висушуючи салфеткою рясні сльози на шкірі обличчя, схожого на обпатрану курку. – Я з вами, друзі, назавжди. Ніхто нас не зможе розлучити. Жоден чорт!
– Ану наливай! – скомандував Бик. – Щось я давно мочив горло.

Шалава кинулась в обійми Бультер’єру, вимастила його щоку помадою, верескнула, аж Бик фляцнув їй по сідниці, від чого спокусниця ввійшла у стан збудження, і ми змушені були її по черзі гойдати на колінах, а Бик не втримався і скинув Шалаву на ліжко, та в нього нічого не вийшло, оскільки в ліжку треба було шукати Шалаву граблями, і Бик махнув рукою, згадавши про Фугу, яка відвідає цієї ночі. Мій настрій був на вищій поділці шкали житейського оптимізму, схотілося співати щось недолуге, нісенітне, легковажне. Мої думки вгадала Шалава й на ходу вигадала шлягер:

Бультер’єр, Бультер’єр –
Такий буде у нас мер.
Бультер’єр, Бультер’єр,
Він живе, він ще не вмер!

Цю пісеньку ми галикали до опівночі й роз’їхались на таксі, поклявшись дружити. Бультер’єр на прощання подарував по батонові.

X
Лоха був би ніколи не побачив, коли б не випадок. Обходячи територію поля, я запримітив на огорожі папірець з написом “Лох тобі кінець!” Хтозна, подумав я, можливо це перевірка пильності, тому негайно відніс знахідку у приймальню. Там нікого не було і я вирішив відчинити двері до власника, чого не слід було робити, та вже це сталося, і перед моїм зором виринула масляна картина красуні на масивному стегні Вакха, який годував її пальчиковим виноградом. Лох легенько штовхнув свою розраду, аби зникла, а мені запропонував роздягтися, щоб бути на рівні взаємостосунків. Голий голого, на його погляд, краще розуміє. І щоб я не вагався, подав кубок з вином, змусивши випити настояного густого трунку.
– Авсай, – звернувся до мене по-обринськи, що мало значення уваги, показатися, оглянути для оцінки, зробити висновок.

Без особливого бажання зняв похідний одяг. Лох, погладжуючи кручені батоги вусів, примружився і чхнув, наче немовля чи ліліпут. Я не втримався і , порівнявши мізерне чхання з Лоховою кремезною фігурою, пирснув сміхом. Лох образився і спохмурнів, сказав одягати свої лахи й пояснити свою причину приходу. Я простягнув папірець з погрозою. Лох тоненьким голосочком смішно захіхікав, але я вже не допускався до фамільярності, хоча голий голого розуміє, подався на поле, чуючи за плечима слово “ситуація”.
На полі буріли помідори, ніби хтось пензликом порозмальовував їм боки. Пахло помідоровим духом і я, позіхаючи, забажав прилягти на межі. Думки уповільнили швидкість, загостреність інтуїції задрімала, а я ще кліпав повіками, розсіяно вбираючи зіницями овальне небо без єдиної хмарки. У ньому появилась ледь помітна крапочка, що з наближенням тріпотіла крильцями метелика, а, торкнувшись землі, перетворилась в дівчину у білому платті. Вона тільки зібралася чіпляти записку, як я її схопив за руку на гарячому. Метелик закричала, запручалася, навіть подряпала мій лікоть, але я її не відпускав, тягнув до Лоха. Коли тіло гості напружувалося, з лопаток висувалися крила і скорочувався тулуб, враз витоншувався рот, пулькатішали очі, коцюрбились нижні кінцівки. Цей сублімативний стан викликав жах і огиду. Нарешті я не витримав і загорлав:
– Оговтайся і спам’ятайся, маро!
Метелик завмерла й по хвилі розплакалась. Виявилось, вона була однією із жертв Лоха, який в минулому дружив з таємним міністром і вів розгульний спосіб життя, користуючись покровительством влади. Йому дозволялося переходити всі межі, бувати на чужій стороні у злачних місцях зі своїми супутницями, знущатися над ними і карати їх за будь-що. Нещасні розплачувались здоров’ям , не вилазили з гінекологічних приміщень, втрачали здатність плодотворіння.
– Однієї ночі Лох приїхав до будиночка, де запропонували мені жити, – дрижав голос в метелика від спогадів. – Я прокинулась, відчинила двері. Лох зайшов без привітання, дуже загупав каблуками і наказав роздягатися. Очі його горіли жовтим тигрячим вогнем. Халатик з мене впав, оголилися груденята. А він впірився на плавочки, дивиться на них і скрипить зубами : “Чому білі, а не лілові?” Витягнув з кишені купюру, цоркнув запальничкою і сказав: “Твій заробіток згорів”. А тоді накинувся на мене і зробив калікою.

Метелик простягнула на клаптику паперу текст прокльону, що дивував наївністю помсти-розплати. Під майже прозорою шкірою її долоні пульсували сині жилочки. І вся вона здавалася напівштучним створінням, з якого вивітрилось тепло. Мабуть, колись в неї були живі принади, що призводили до шаленості Лоха, наповненого руйнівною силою пітьми. Обр є обр, його право бути винищувачем надприродне, поглинальне. Який би він не був дурний, він керує, він роздає кому хулу, кому хвалу, винагороджує і карає. Прокльон… Ця ситуація тільки розміщує буденність і розсмішує рабовласника…

Я вже не міг спокійно обстежувати небо замріяним зором.

XI
Людська сутність мінлива, як мінливе усе на світі. І як тільки головний обр вислухав прогнози власного астролога про можливі катаклізми, відразу розпорядився взяти на контроль культурну сферу, від якої залежала психічна рівновага маси. Тут же група аналітиків розробила ряд заходів, щоб перенести час в категорію плину. Одним з напрямів було відновлення у формі театралізації історії Обринії, якої не знає ніхто, живучи марнотою марнот. Це та історія, що повинна викликати сльозу співчуття, катарсис, змінити ставлення до корінного населення. Адже без минулого немає майбутнього, висловився древній мудрець.
Через місяць розгорнулося пишне мистецьке дійство. У карнавалізації взяли участь заслужені і народні артисти, самодіяльні колективи, масовики-умільці, паяци і сміхунці.

Обри, хитро попривласнювавши забуті чужі мелодії, виспівували про красу волі й миру, радість душі, яка творить добро, повнозвуччя чесної праці на землі й щедрі урожаї, благословенні Вищим Розумом. Наступною картиною стало зображення підневільності обрів, яких загнали у ярмо чужинці. Глядачі, затамувавши подихи, вражалися тим, як над обрами знущаються поневолювачі, змушують їх повзати на колінах, підкладати свої спини під канчуки, обливатися кров’ю. На драбинястому возі із суцільними кругляками коліс сидів у вишневому плюші з сяючою короною на голові завоюванець-цар, потраскуючи батогом, його тягнули обринські жінки, стогнучи від знущань, наче худобина. Цар раптом зіскочив і пішов по їхніх зігнутих тілах, чавлячи чоботами німих рабів…

Час, здригнувшись землетрусом, уповільнив свій біг. Щось замлоїло, занудило, мовби від отруєння. Мозок задерев’янів шкаралущею горіха, зменшивши свої розміри. Зате в обрів поліпшився тонус, спрагліше помчала кров у жилах, позіркішали очі, прочистився слух, який міг роз’їсти навіть каміння чи метал. В обрів відкрилася нова хвиля голоду, викликаного зумисною ретардацією – затримкою, відтягуванням кульмінації взаємин.

ХІІ
Давненько ми не збиралися компанією. Я тинявся без роботи, мав зачуханий вигляд. Шалава, виявилося, пішла прислуговувати Фузі, яка торгувала гуманітарним мотлохом. Горила гладив свого генерала. Осел далі порався з об’їдками у ресторані. Бультер’єр насолоджувався пахощами пекарні. Бик вирішив продемонструвати свою щедрість і запросив у лісок біля річки.

Таке хіба що можна було бачити у сні. На гілках дерев висіли червоними удавами ковбаси, запечені золотисті кавалки шинок, блискучі пляшки горілки, сонячні бублики, чорнощокі буханці хліба, зелені череваті огірки, оранжеві м’ячики апельсинів, грона цукерок. Всі охкали й ахкали, а Горила раз у раз повторював “ух ти, пудинг і допінг”. Осел награно непритомнів. Шалава приводила його до тями поплескуванням по пиці. Бультер’єр, облизавшись, розкоркувавши плящину – пляща, як він казав, розлив у тару.
– Є пропозиція випити за здоров’я Бика, – звернувся до всіх. – Як буде здоров’я, то буде все. Він того вартий, наш Бик. Це людина!

Захитались гілки, запрацювали жорна. Десь і подівся головний біль. Горила виліз на дерево і там жував довжелезний шмат ковбаси разом зі шкірою, там же й пив горілку, поки не сп’янів і не гупнувся додолу.
– Тримайся ногами землі, ти не мавпа, – зауважив Осел. – П’ємо за Бика до дна, щоб була думка одна!
В ліску розгоралися веселощі. З кущів виринув, мов чарівник, сивий чоловік зі смаженим кабанчиком на таці. Замість хрону в рийці стирчала рожева сосиска.
– Ура-а-а! – зреагувала на свіжу страву компанія.
– Кабанчик начинений гречаниками, кроликом, куркою і лимоном, – доповів Сивий. – Не кабанчик – рай, смакота, життя!
Бик перший відрізав собі задню ногу смаженини і азартно вкусив рум’яного м’яса, його бородою простелився струмок смальцю на шию. Зірвав підвішену пляшку і вибулькав її до дзвінкої порожнечі.
– Хай живе Бик! – вигукнув сам собі Бик. – Співаймо многая літа.
Сивий витягнув з–за пазухи дудку і засвистав, але многая літа ніхто на співав, бо ніхто нікого не чув у гармидері. Осел запитав мене, чому не жую кабана, я відповів, що свині – це такі істоти, як люди, тому гріх їсти їх. Осел зареготав, аж закашлявся, і шепнув щось Шалаві, а вона поцілувала мій ніс, залишивши жирну пляму. Компанія гуділа диким вуликом. Бультер’єр булькав і жер солодощі, наче сказився. Горила дмухав у дудку, яку забрав у Сивого, і не міг видобути звуку. Шалава зажмурила очі й запищала:

Наша пісня отака,
Ми всі любимо Бика.
Ми всі любимо Бика,
Свого хлопця–земляка!

Бик почав танцювати у ліску і зрив ногами десятиквадратний метр землі. Йому зсунулася на плечі ковбаса, що захопило публіку, яку ледве перекричав Бультер’єр, пропонуючи тост:
– За уряд Обринії, за мудрого головного обра!
– Віват! Слава! – зшаленів збуджений гурт.
– Просімо, щоб нас записали обрами, – продовжив Бультер’єр. – Та ми вже й обри, обри. Я чуюся обром. А ти, Бику?
– Чуюся!
– А ви, Осле, Горило, Шалаво?
– Чуємося!
Про мене і Сивого Бультер’єр, мабуть, забув. І тоді я підняв пластмасову чашку і дуже виразно промовив:
– Вип’ємо за свиней! Мої друзі мовби не чули тосту і я ще раз наголосив “за свиней”. Не чують. А Осел ігігікнув до Бультер’єра: – Та хто за це пусте буде пити! Я випив один. Сивий мій тост обрамив дивною мелодією, випускаючи з отвору інструменту виводок солов’їв, які повмощувалися на вітті й рятували світ від простору пустки й марноти.

XIII
На Ковбка найшла манія. Бачив себе у кріслі таємного міністра, а потім головним обром. На псячо-котячих ковбасах нагріб капітали, підкуповував чини й канцелярії, дійшов аж до особливого документаліста, який зібрав фокусника й астролога, обсипаних грішми так, що вистачить їхнім дітям і дітям їхніх дітей, й намовив кинути сумнів щодо таємного міністра, мовляв, через його неблагополучну ауру з’являється тріщина в Обринії, буде зсув земної кори, територію заллє вода. І головний обр повірив цій байці. До вечора міністра відправили за межі, а Ковбка призначено на вільну посаду. Від нього ще тхнуло бойнею, а він вже керував численним загоном нишпорок, мережею військової охорони і межовиками задзеркалля. Але Ковбка тягнуло до старого бізнесу, він Бика залишив замість себе й давав накачку за спад виробництва:
– Я тобі роги вправлю й покладки відірву. Де хочеш шукай худобу, аби мене не довести до сказу. Бо я й тебе пущу на ковбасу!
Бик спочатку не брав нічого до голови, а надалі злякався, що комусь потрапить на стіл до бутерброда й організував викрадачів з числа колишніх зеків, яких постачав “травкою”. Ці пройдисвіти проникали в будинки і набивали мішки псами і котами, навіть мавпами, птахами, вужами й гадюками. Та Ковбкові все було мало і мало і він продовжував страшити Бика. Водночас добивався інформації про дубльованого міністра, що був ретельно законспірований. Жадав знати хто це. Тому ще більше рвався до корони Обринії, щоб стати володарем всього механізму живого суспільства. Та Ковбок прорахувався, адже на кожному кроці головний обр порозкладав сіті. Ковбок і не міг уявити, що він під ковпаком, оскільки обр уже мав детектор зчитування свідомості, міг контролювати хід думок, вносити корекцію в поведінку. Тихо повів його своїм шнурочком, мовляв, є потреба в оновленні дубльовика, бо ретардація далека від суті, вкоренилася подвійність моралі, що неможливо зупинити, хіба що вводити шокову ситуацію для відновлення страху. А головний обр, слухаючи одним вухом, вів Ковбка своїм лабіринтом, здогадуючись про наміри. В темній кімнаті чекав дубльований міністр, з яким мав переговорити Ковбок, щоб вирівняти психологічні перекоси. Тут, звісно, були вмонтовані підслуховуючі пристрої. І коли ковбок почув у темряві голос, йому здалося, що це знайомий пекар. Раптом він накинувся на цього дубльовика й стиснув намертво шию. Душив, аби той вже перестав вести облік нової рабсили, нарешті буде покінчено з подвійною бухгалтерією, буде змога перерозподіляти надходження. Дубльовик захарчав, а цієї миті відчинилися таємні дверцята і якісь жилаві руки вирвали тіло дубльовика й врятували його від смерті. Ковбок аж завив від прикрості, вискочивши у коридор. “Попався б ти мені на бойні – ним трясло. – Бик би з тебе наробив начинки в кишку!” ненавидів світ.
Зате головний обр був задоволений. Покликав фокусника і астролога й шепнув на вухо, щоб ніхто й ніде не запримітив зникнення таємного міністра.
– Складеш такий гороскоп і даш Ковбкові, – глянув на астролога.

Через годину Ковбок читав про свою долю в чиновницьких стінах. Там чітко йшлося про сліпу кулю, що наздогонить, коли сяде в авто. Так це і сталося, хоча Ковбок не вірив у передбачення і шарлатанство. Був переконаний, що влада біля нього, треба тільки ліквідувати претендентів для неї і її власників в одній особі. Куля влучила у точку. І крові не полилося. Ковбок тільки прихилив скроню до вікна й мовби задрімав з розплющеними очима. Його відразу вивезли за межі й без шуму, метушні головний обр призначив таємним міністром документаліста, щоб тривалий час побавитися ним, вивідуючи хитрі грані натури, здатної на тонку й грубу підлість в ім’я продажу. Він бажав повної вірності, чесного служіння, розуміння свого щабля на драбині, місця в буді, чи на варті, коло дверей або за столом. І дуже добре знав, що чекають на його кінець, сповнені ненависті, гніву, зневаги, але ховають під маски справжнє обличчя.

XIV
Ностальгія за свиньми минула. Відвик від свинячого хрюкання і лайна. Забулися Огир і Лох. Віддалилися Горила і Шалава: він постарів зі своїм генералом, а вона, сказали, вступила в співжиття з Фугою і знайшла своє щастя. Осел розжирів і у нього розвився склероз: дивився на мене і мотав бородою, що не знає мене. Бик, не діждавшись Ковбка, отримав право на експлуатацію виробничих потужностей бойні за умови, що буде відраховувати відповідну суму на якийсь транзитний рахунок із захисту від інфекції летючого виду. Йому було вільготно і я пішов до нього у нічні сторожі за фактично харчування. М’ясні вироби, як і ковбасні, не споживав, бо останнім часом відгонили потом і були солодкі на смак. Беручи участь у прямій лінії на телебаченні, Бик пояснив:
– Це комерційна таємниця нашої фірми. Смакові якості, між іншим, сприяють продуктивному мисленню, відновлюють інстинкт прагнення краси, вирівнюють злагоду з природою, підвищують любов до ближнього.
Звичайно, я здогадувався про оту комерційну таємницю, але мусив мовчати. Так і причепилося прізвисько Німий. Я міг розмовляти з листочком, краплею роси, мурашкою, які також мовчали. Однак не з людьми. З Сивим здибався якось-то і ми за пляшкою горіхівки просиділи з ним на шлюбному острові п’ять годин. Шлюбні пари одна за одною сідали в човни і описували колонезабудь, знімалися на відео, щасливо кружляли. Однаково сміялися, вигиналися, однаково вітали й обмінювалися навзаєм поцілунками.
– Яка ж настала одноманітність, – Сивий філософствував. – Ніби штучні організми. Деколи мені здається, що все сниться. Ось прокинуся і збагну: є різниця між ілюзією й реальністю. А, між іншим, ви мені снилися, що торгуєте на базарі, якісь камінці продаєте. От спиться та й сниться. І так життя минає. Чи дочекаємося чогось кращого? Ніхто нічого не годен зрозуміти. А пригадуєте нашу зустріч у ліску? Бик тепер начальник, має референта. Пощастило. Ковбка нема, десь щез. А кажуть, що Бик, будучи в приступі люті, пустив Ковбка на ширвжиток. Кінець світу. А пригадуєте, ми йшли з ліска, а Горила наступив на рідкісну квітку, мальва називається? Ні? Забули? Ну я витягнув квітку з-під його каблука й заойкав від жалості. Горила показав пальцем, що мені щось бракує. Я відповів, що бракує саме цієї квітки. А Горила від приступу сміху аж впав. Бачите, до чого дійшло людство? Щось обов’язково мусить статися, сивиною відчуваю зміни.
Сивий виговорювався, а я просто відпочивав мозком.
– А Бультер’єра бачили?
– Давно вже, – відповів.
– Лежить у лікарні на стаціонарі. Шию лікує, деформовано горлянку. Запідозрюють існування секти душителів, яких випадково завезено з-за меж. Забавний чоловік, щирий і веселий, хоча багато пережив. Напевно, варто шию оберігати, щоб не напали. Та й нема чого ночами ходити, бо такий жорстокий час.
– А ще є жертви з шиєю?
– Та поки що єдиний випадок, як мені відомо, але нагнав страху.
– Слухайте, а дудка з вами? – я згадав.
– Аякже, з нею не розлучаюся ніколи, навіть вночі.
Сивий грав. Цього разу злітали жар-птиці й всідалися навколо на острові, наче кольорові ліхтарики, розсівали м’яке світло. Вони пролітали крізь шлюбні пари, як хвиля вітру. “Ось кому прекрасно, – подумалось. – Безтурботність, легкість райського становища, народженого мелодією. Мабуть, існує такий вимір, що оживає від сили фантазії, збудженої коливаннями звуку. Тільки треба мати душу, щоб вкладати в гру. І виявляється, що музикант є богом, витворюючи нові життя”.
Я повертався до сторожівки в піднесеному настрої. Трохи просіялась моя нудьга з часу розпаду компанії. Я і досі ще не дійшов причини погіршення світовідчуття. Раніше мовби не заглиблювався у речі, а тепер ці речі витісняють мене безпощадно й неминуче, як чужорідний предмет. І не запідозрював, що це протистояння у середовищі.

XV
Під весну в Обринії розпочалося поголовне щеплення корінного населення. За два з половиною тижні головний лікар доповідав головному документалісту про виконання архіважливого завдання. Оскільки документаліст був на гачку в головного обра, він дорожив життям, тому детально переглянув списки щеплених. Виявилося, що не могли провести щеплення тим, хто кудись зник.
Через місяць Обринію поглинула чума. Про неї безперестанку балакали телебачення, радіо, писали газети, повідомляли плакати, розповідали посланці в синьо-оранжевих халатах й розкидали листівки на вулицях. Обри не реагували на факт чуми, байдуже спостерігали масовий переляк, що відбивався жахом зіниць й зблідлими обличчями, метушнею, зомліванням, зупиненням серця, навіть самогубством. Цей психоз зростав з неймовірно шаленою швидкістю. Достатньо було тільки комусь висловити думку, що йому надходить кінець, як тут же той бідолаха і віддавав Віщій Силі душу. Не витримував правди з вуст, впадав у шок, самоліквідовувався.
Тим часом головний обр підписав указ про заборону чужорідних жителів називати рабами, вони згідно з загальноприйнятими нормами є з повноцінного біоматеріалу, мають право працювати в наймах, призначатися на керівні місця, набирати на роботу наймитів, за що стимулюють винагородами, відзначають як вірних послухів за спеціальними категоріями, які обласкують пільгами. За образу “раб” будь-хто піддавався страченню без зайвих доказів і судорозглядів.
Указ майже нікого не цікавив, за винятком хіба що підприємницьки налаштованих осіб. Наприклад, Бик відразу в одній зі стаєнь вирішив відкрити нічний клуб. Він спокійно поводився, не впадав у відчай, мовби чума його не могла зачепити. Цілком можливо, що Бикові пощастило зробити щеплення потайки. Сидячи в кріслі керівника, він тряс штаньми, що ревізори посунуть і він стане ніким, мусив підкуповувати своїх недругів, гоїти старі рани недовір’я. А відтепер ці кровопивці злізуть з нього, гаплик! З цієї нагоди і відбувся бенкет під час чуми. Бик скомандував влаштувати таке свято, щоб аж вгиналися столи. Насильно позвозили й поприводили розбитих чумою наймитів, повсаджували їх, наче мерців, за столи, поналивали алкоголю, й Бик з кожним цокнувся й підняв тост за нове життя без рабства, за мудрого правителя й чуму, яка показує хто є хто, очищає ряди від слабаків і всілякої нендзи та немочі.

– Чума – це доленосний вибір нового шляху, – лунав божевільний голос червонопикого Бика. – Випиймо і нам полегшає, схочеться жити, бо є для кого, є в ім’я чого, нам дали волю, а вона завойована тяжко, за неї поклали голови наші попередники. Слава їм, а ще більше нам, бо ми того варті! Пийте, бо тост контрольований!
Наймити під натиском Бика поперехиляли келихи й за п’ять хвилин їх би вже ніхто не впізнав. Весело гелготали, поплескували одне одного, чавкали, нямкали, облизувалися, матюкалися, реготали й славили свого рятівника. Бацили чуми наче покинули їхні мозкові клітини й весь організм, випарувались, і ніхто не міг збагнути свого стану в чудодійній якості життєзначення. Вони аж не помічали, що вже спілкуються обринською мовою, вживають обринську міміку й жести, хочуть бути схожими на них у всьому. Про чуму ніхто вже не думав, начебто її ніколи не було.
– Слава Бикові! – застольна громада вигукувала раз у раз.
Бик сидів на троні, що собі замовив на меблевому комбінаті. Він себе почував явним правителем бойні. Бику праглося перевернути гори і він знав навіщо, як йому здавалося. Від задоволення у нього з рота текла слина. В уяві Бика розігралася картина: Обринія – це в найширшому розумінні бойня, де багато великої рогатої худоби, свиней, собак і котів, і людей, подібних до тварин. Він поправляє корону й чує облесні слова, бачить поклони послухів. Обринські ковбаси оперізують світ, заповзають у холодильники, запаморочують духом своєї чуми всіх.
“Чума – це необхідність усвідомлення шляху до мети”, – про себе повторював Бик.

XVI
Всім одночасно приснилася руда-преруда свиня. Вона вміла говорити, гніватися, тупати ратицями, кривити рийкою, гавкати, м’явкати, погрожувати, що загризе кожного, хто перестане свинячити. Ніхто, звісно, у сні з нею не сперечався, бо переживав за наслідки. А свиня обирала жертву виключно з числа тих, хто їй щось заперечував, висловлював незадоволення, бунтував, вишукував чорні плями, які називають білими, чіплявся до слів про райський час, світлі наміри, погідні обставини, накопичення завоювань, примноження жирувань.
“Я, руда свиня, не прощу зради нашої свинячої справи, – ораторським тоном моралізувала руда істота. – Попереджаю, що буду карати за потяг до чистоти, ідеального стану, бо така моя натура. Без бруду втрачається сенс боротьби, відсутність пороків призводить до розтлінності моралі. Закликаю до опорочення чеснот, паплюження, плюндрування краси. Тільки агнозія – зміщення, псування властивостей сприйняття може виправдати свинячу суть. Ми, свині, будьмо до кінця свиньми”.
Всім винятково обрам цілий ранок хрюкалося, а чужинцям вдаряв у ніс сморід свинарника. До вечора в переважної частини обрів витягнулися обличчя, нагадуючи свинячу фізіономію, змінилася поведінка, дехто накинувся на вчорашніх рабів, покусав їх, нагнав страху, викликавши блискавичну чутку про прикрі наслідки чуми. Вільні раби почали ховатися від нападників, але вони все одно знаходили їх й залишали на тілі глибокі рани, наче знак про зустріч. Від цих скажених укусів потерпілі мовби переходили у стан зомбі й намагалися хапнути зубами одне одного. І коли ці зазомбовані раби-нераби помічали витікаючу кров, тоді заспокоювалися й винюхували нову здобич, аби покласти своє тавро.
Деякі мешканці Обринії не запам’ятали сновидіння, тому не могли здогадатися звідки взялися переслідувачі й чому кусають, коли нема голоду, в достатній кількості хліба й м’яса. Вони без опору здавалися, підкладали руку чи плече, щоб ті зробили криваву мітку. Їх нічого не дивувало, бо чого тільки не буває в житті.

XVII
Так сталося, що Шалава запросила мене до себе, запитала про роботу в Бика, який, до речі, купив паспорт з прізвищем Архар у родослівній гілці обрів і остаточно зневажив своїх земляків: він жодного разу не вжив слова “раб”, але щосекундно підкреслював власну вищість то поглядом примружених очей, то недбалим зверхнім жестом, то тим, що взагалі не звертав на тебе уваги; він вже був підступніший від обра, бо йому не вистачало обрівських генів, що компенсував за рахунок обрівського способу мислення – ментальності; його не чіпали скажені свиновиди, як називали забацилених корінних обрів, чим втішався; Архар здобув прихильність головного обра й отримав орден за спецпаштет для завезених послухів, які після вживання цього продукту позбувалися роздратування й бажання протестувати.
Шалава оглянула мої руки, лікоть й плечі, нарешті знайшла знак від укусу, сумно похитала головою.
– Це я сам себе укусив, – зізнався я, – щоб відсікти всяке свинство.
– Ти, видно, пристосувався, – задоволено мовила Шалава. – А чи згодився б прибирати покої Фуги? Вона лагідна жінка, вміє віддячувати сповна, не пошкодуєш.
Мені не було вибору і я згодився. Відразу взявся за прибирання, коли Фуга пообіцяла харчування й інші привілеї, про що не допитувався, адже почув, що не пропаду з голоду, чого найбільше боявся. Фуга подарувала старі капці, зношені наполовину спортивні штани й фартушок з рожевими квітками. Вона попередила, що буде екзамен на порядність, щоб нічим бичачим і не пахло – аж заскрипіла іклами, вручила ганчірку, відро й пилесос. І я надто рвійно запрацював. Пилу було так багато, що через годину перетворився в чорношкірого й ледве відмився у ванні. Таке враження, з цього будинку давно ніхто не вимітав сміття, не викидав мотлоху. Роботи, прикинув, тут було на рік, якщо втримаюся на одному місці, не звіюся кудись, як перекотиполе. Адже мною носить доля і я не годен переінакшити її.
Я залазив у найтемніші кутки, вигрібаючи звідти купи бруду й павутиння. Дуже здивувався, натрапивши на пачку грошей під диваном, віддав їх Фузі, за що вона погладила по голові. Грошва все траплялася частіше, розкидана незліченними приміщеннями. Згубу повертав господарці, яка перераховувала своє багатство й цілувала мене в лоба. І чим більше знаходив грошенят, тим гарячіше був цілований. Я аж не вірив своїм очам: вимів з десяток купюр-обриків з-під шафи і звідкись під нею знову появилися кляті гроші! Фуга вже не просто винагороджувала поцілунками. І мені було незручно перед Шалавою, яка запросила, зрештою, сюди, а тепер я виконую не свою функцію. В її очах я прочитав далеке відлуння війни, мовляв, пусти свиню під стіл, а вона лізе на стіл.
Фуга змусила свого слугу попрати, а потім попрасувати її білизну. Праска нагрілася, я шугав нею туди-сюди, аж зіпрів. Увихався, щоб сподобатися, але, мабуть, перестарався, бо Шалава зробила зауваження, що залишаю рубці. Я не зреагував на критику, Шалава образилася й у пориві люті перекинула гірку випрасованих речей. Цієї миті зайшла Фуга й кинулася мене захищати, б’ючи Шалаву кулаком по лиці й обзиваючи її сучкою поганою, шкірою гадини і тухлим яйцем. Шалава подряпала нігтями Фузі щоки, вчепившись у них, як у тісто. Я не спромігся двох жінок розборонити, було неможливо відірвати їх одна від одної. У Фуги посиніла шкіра на обличчі, рот випустив піну з диким хрюкотом і вона відкусила Шалаві мочку вуха.
– Ти падлюка, – гарчала Фуга. – Геть з мого родинного дому!
– А ти скотська обриня! – перейшла закон Шалава.
– А ти рабиня, ти ніщо, ти заманена в Обринію для корму свиням!
Я скинув квітастий фартушок. Перепросив свій подорожній одяг, взув кострубаті черевики й пішов геть.
Дорогою побачив в авто Бультер’єра з перев’язаним бинтом горлом. Та він мене не впізнав.
(Коли ти й справді ніщо, то ніщо і для навколишньої дійсності, якій байдуже чи виправиш становище).

XVIII
Ніхто не міг перехитрити головного обра. Документаліст винувато мовчав, висячи на волосинці у кріслі таємного міністра. Підписував різні програми психологічного впливу. Щойно затвердив кілька законодавчих мод стосовно просилення у ніздрю кліпси, замість якої можна пропхати шнурок, а ще покінчення зі свинством за участю самих свиней, підготовлене мудрими кабанами, а також каталізації затаєної ненависті до завезеного контингенту. Головний обр усно розпорядився:
– До діла! Ні хвилини затримки! Час не жде!
Він викликав вірнопідданого музиканта й поцікавився системою інтонаційних можливостей в комунікативному зв’язку.
– Наприклад, я кажу таке: “Не дурень Бультер”єр. Має досвід. Багато прожив”. Чи можуть мене зрозуміти правильно ті, кому треба? Чи потрібно висловити думку прямолінійно?
Музикант мало не втратив дар мови, збагнувши про що йдеться.
– А може, й ти не второпаєш, що маю на увазі? – спохмурнів обр.
– Второплюю, второплюю, – загикувався музикант.
– Ну тоді йди. Час не жде.
Бідний музикант, який тільки займався чистою музикою, вкрай втратив спокій. Адже інтонацію відразу вловив. Пальці його за добу так всохлися, що не втримували ні смичка, ні диригентської палички, не відчували клавішів й струн. З нервів напала сверблячка на хребет – чухав його до дверей, аж шкіру здер. І не знаходив виходу. На сірому світанні постукав у шибку і підняв на ноги Бультер’єра:
– Вставай, до тебе прийшли.
– Я знав, що це буде, але не думав, що так скоро, – позіхнув Бультер’єр. – На тобі грошей і йди додому. Вчув інтонацію?
Музикант блиснув п’ятами. Бультер’єр спустився в погріб, зібрав пожитки й підпалив свій будинок, в якому мав дотла згоріти про людське око. Картав себе за безпечність, бо варто було зникнути тоді, коли його намагався задушити таємний міністр. Не докумекав старий пень. Підходив час ліквідації відпрацьованого матеріалу, що чинять з усіма законспірованими елементами, не дивина. Як сюди потрапив, так звідси і винесуть. Тут діє модель непередбачуваності й випадкова невипадковість є ведучим контролем кожного і всіх у ймовірних і неймовірних вимірах. Будь-яке відхилення не буває стороннім, як не буває зайвим врівноваження. Обринія ніколи не зможе позбутися цього біоритму, бо це її сенс. Якщо ізолювати рабів, обри адаптуються і забудуть своє призначення. Обри повинні розвиватися паралельно, поганяючи послухів, які не здатні на самостійне мислення і прийняття рішень, бо є другосортними, не обдарованими щедрою спадковістю. Обри мають живитися енергією слуг, створюючи у них ілюзорне враження щастя віддачі себе до останку на благо Обринії – рідної землі, які б випробування не випали їй на долю, яка б хвиля хвороб не прокотилася масами. Обри були, є і будуть, а бидло залишається бидлом!
Бультер’єр крокував невизначеною територією, розхлюпуючи з киплячого черепа окріп думок. Ненависть диміла в чорних дірах очей, з пащі клубочилося гаддя. Йдучи, він задихався і стогнав, вив від пропащості й безсилля помститися. Нарешті зашпортався, вдарився колінами об каміння і знепритомнів. А коли розкрив очі, світ перетворився на вертіль, що крутився з ним на зростаючому вогні. Ріжкастий чортяка на прізвисько Огир коле його тіло залізним прутом і злорадно прикладає дзеркало, в якому Бультер’єр впізнає свій кабанячий писок, оброслий щетиною. Ні крикнути, ні кувікнути – смажся до повної готовності, сподіваючись на чийсь звірячий апетит, бо нема більше на що!.. Коловерть, наче нурт, а в цій прірві – імператор з виглядом головного обра, червоне горло показує, натякає, що ось–ось проковтне здобич. Горлянка дрижить від передчуття їстивної насолоди, переливається полум’яними зблисками голодної жадоби, темніє хижими тенетами глибини нутра…
Головного обра не обдуриш.

XIX
Дорога завела до баби–порхавки, довгожительки, якій ворон накаркав триста років. Ця музейна реліквія цілими днями відмовчувалася, іноді здавалося, що вона не дихає, померла, але баба виходила надвір, фукала на небо і пила води з дубової бочки. Нічого мене не розпитувала, ніде не відганяла, бо володіла телепатією. Я був переконаний, що вона все знає до найменших дрібниць. Навіть те, що я враз захворів на свинку й лежав у рожевих плямах. Які могли бути ліки? Порхавка махнула рукою й розклала тринадцять різнорозмірних барабанів посеред хати. Перший дріб почався з ля–бемоль. Кулясті палички тихесенько наносили удар за ударом, ніби падали краплі у воду, а відтак злива дощових стуків помножилася, вигронилася, вибуяла в гупіт дзвінких молотків, обухів і кувалд, що гасили одна одну й вибухали новою чергою лунких звуків, які сяйливими кільцями вкривали голову. Цих живих кілець стільки нанизалося, що я заснув, буцімто провалився у бавовну, і виздоровлював.
Скільки тривав сон не відомо. Отямившись від забуття свідомості, бачу нищівно порвані, поколошмачені барабанні шкіри, а на відчинених низеньких дверях, поточених шашілем, – срібно-бузкову пташку, яка вітається зі мною щебетом. А куди ділася стара мовчунка? Ага, це є перната радість, яка була бабою. А ким би я став? Треба конче знайти незримий перехід, щоб повернутися у звичний світ гармонії явищ і предметів. Напевно, це таки зворотній шлях, що десь ховається на безмежній околиці Обринії, та його годі відшукати.
Звідкись узявся камінь на плечах. На щастя, поруч тріпоче крильцями пташка, яку римовано називають то мурашкою, то ромашкою, то нанашкою. Ховаємось від чужого ока й мало не потрапляємо в поле зору Лоха, який у вільному парашутному падінні з літака згрібає в обійми метелика, ріжучи ярим криком хіті небосхил.
Мабуть, ще крок – і появиться довгожданна, з дзеркальним блиском, межа, що знімає напругу хребта блудного сина. Але де?

………………………………………………………………..
Чому кажуть, що втраченого не повернеш?
Чому такий недосконалий часопростір?
Авсай, відкрийся!..

1
Осінь прийшла така, що білі, руді і чорні коти носили з мокрих полів мокрих мишей мішками. Теплі ще з літа, сумні польові дороги поволі хололи, самотньо даленіли під лісосмугами вдень, а в затуманених надвечір’ях під придощеним на ніч сонечком мідно поблискували, ніби политі олією. Тьмяно відсвічували боки, грива і хвіст й моєї Манюні. Нога за ногою, понуривши голову, Манюня потихеньку тягнула купленого позаторік у циганів любого мені воза. З трьома залізними дугами для брезенту, навіть з ручним гальмом, що поржавіло стирчало біля чобота збоку, наш віз-халабуда на гумових колесах рів­но котив по жовтій дорозі й наче дрімав. Снилося щось на ходу і Манюні. Приколисана проти ночі скіфськими могилами, – а вони увесь день йшли біля нас в порожніх полях, – Манюня не оглядалася не лише на мене, але і на свого синочка Орлика, – чи не відстав – бо Орлик любив відставати. Ось і тепер він задивився на страхопудне, мов чорна повітряна куля, сороче гніздо на акації в лісосмузі, задер голову, став і стоїть. У гнізді наче нікого нема, та – є . Орлик того не знає й через те не підозрює, що сорока, аби дурно не мокнути на всохлім вершку деревини, склавши човником крила, впірнула в колючу свою домівку, в її темний і круглий отвір, і там, у рябій, як і вона, гніздечковій теміні тепленько вмостилася, слухає дощик й мовч­ки сидить. Дзьобик її не ворушиться. Не ворухнеться під нею внизу на дорозі й Орлик. Допитливим оком сорока вже провела вздовж лісосмуги нашого воза, простерегла Манюню й запам’ятала мене - похиленого на сидінні, в куфайці і картузі подорожнього чоловіка… Тепер під нею з’явився Орлик Ще один за сьогодні кінь, лише дитина: на гінких горіхових ніжках, з іще невідсохлим пупком під тугеньким животиком, цей коник-хлопчик зловив у свої придощені очі сороче гніздо й розмірковує, що воно за таке?.. Орлику півтора місяці і це його перший вихід в осінній світ. Він ще ніде не був. Ні він, ні його ровесник, рябіший аніж сорока, цуцик Султанчик.

Султанчик. Я ще не бачив його й не знав, як звати, але одного разу якоїсь ночі саме його дзявкотіння з подвір’я хати моєї сестри долетіло до мене через Атлантичний океан у Сполучені Штати. Його домашнє, затишне гавкотіння дотягнулось до мене в Нью-Йорк, де з місяця в місяць, вранці щодня з готелю, одягнувшись по формі номер один, я йшов на роботу – на засідання Асамблеї Організації Об’єднаних Націй… А як Султанчик заскімлив, коли мій надхмарний літак повертався назад додому - знову над океаном, над череп’яними дахами Європи до вересневого Києва. Похлинаючись радістю, Султан­чик завищав вже й у Києві, аби в квартирі я не засиджувався, а, поки тепло, збирався в гості до них, – в край вишняків, соняш­никової олії і з кукурудзяної муки розкішної мамалиґи.

Мій звіт про роботу в Об’єднаних Націях на колегії міністерства було заслухано, і я зібрався.
Я знову рушив в дорогу. Але вже не в ту, що так чіпко тримала мене в постійній напрузі, а ту, в якій приємно душі й легко очам, коли ранок і день, вечір і ніч сіріють, біліють, голубіють, темніють тобі такими, як їх сотворено – без метушні і галасу… Взявши гостинці і для дядьків заграничне куриво, я відпустив гальма. І коли вже за Києвом в дзеркальці автомобіля нетерпляче промиготіло чотириста розгонистих кілометрів, я ступив на спориш і обійняв сестру, де півтора роки тому лишив свою циганську Манюню. Я рвався до неї, до воза, до степу, не знаючи ще тоді, що в Манюні знайшовся вже й Орлик і кимось підкинутий на подвір’я його товариш по крутанині та біганині цуцик Султанчик – саме його непосидючий голос щебетав мені крізь простір і час в Америці…

2
Минав третій день, як ми всі вчотирьох, – я, Манюня, Орлик й Султанчик, – тримаючись подалі від шосейних доріг, польовою доріжкою тягнулися над принишклою по-осінньому, несміливою Кодимою. За довге своє степове плюскотіння, обкидана з берегів селами та містечками, замукана чередами корів, перегороджена бетонними та земляними гатками, не річ­ка й не річечка, Кодима вже не знала й сама хто вона є насправді. Приїжджі, а від них й легкодухі тутешні взяли за звичку зливати в неї мазути й масла, кидати дохлих котів та собак і говорити, що в ній завівся якийсь небезпечний заразливий вібріон…

Зневажена й упосліджена, Кодима посеред того чи того села раптом провалювалася крізь землю й текла в пітьмі під землею. Текла навпомацки, а тоді, задихаючись без повітря, випір­нала з землі далеко в полях і, кручено оглядаючись нав­круги, приходила до тями: швиденько обсаджувалася очеретами, застелялася ряскою, навіть заводила собі для душі приховані зарічки. У тих потаємних зарічках в очеретах до своїх півників сокотіли червонодзьобі водяні курочки, а недалечке від них на теплім осонні вилежувалися сонні вужі, та, ніби перевернуті догори дном полив’яні мисочки, вічно задумливі черепахи…

Наближався ошатний вечір. Попелясті стрижі, черкаючи крильцями Манюнині боки, вечеряли біля неї останніми літніми муш­ками. Обвіваючи крильцями неговіркого мене, стрижики ловили мушок, що вилися й понад моїм, нагрітим від ранку, не холодним для них картузом. Набіганий досхочу, Орлик ледве за возом плентався. Надивлені на досі незнаний простір і волю його здивовані очі опускалися у дрімоту. Лише Султанчик, звісивши кінчичок язика, гасав біля нас в недавно скошеному по шию, вже безголовому соняшничинні. Раз-по-раз цуцик вигулькував з нього, аби поглянути, що ми в нього є, що ми нікуди не ділися, і знову щезав у тім сизо-синім паліччі. Від невпинного нюхання Султанчиків мокрий чорненький носик аж розпух і набряк …

Старою, зарослою буркуном прибережною стежкою ми далі котили над Кодимою, коли праворуч від нас в прижовклих очеретах щось привабливо засиніло. Я притримав Манюню й звів­ся на ноги - за очеретяними качалочками ховався синій кодимський зарічок, а біля нього, немов пришита до синього зелена латочка, зеленів моріжок. Понад ним, торкаючись лише подихами, тріпотіло двоє біленьких у чорну крапку, не зважаючих ні на кого метеликів. Посередині моріжка, ніби навмисне кимось посаджений і забутий, як та сирота, малиновою квіткою-головою цвів старий довгов’язий будяк… Манюня подивилась на мене змореними за день очима і я зрозумів: усім нашим гуртом ми зупинимось на ніч саме отут – при зарічкові на моріжку.

До нього ми й завернули. Просуваючи себе і воза крізь потихеньку, потай від самих себе жовтіючі очеретини, Манюня пішла обережніше. Під колесами захрумкотів сірий пересушений солонець і запахло гіркою сіллю. Султанчик апчхикнув, а Орлик покліпав на прямовисні над ним очеретяні нетрощі і притулився мордочкою до голоблі. Він задихав поруч з Манюнею, мовби ніколи від неї й не відбігав…
“Тррр!” – сказав я Манюні, коли вона ступила на моріжок передніми копитами: пізніше, коли її випряжу, вона на ньому, нестоптаному, зможе попастися… Метелики помітили нас й перелетіли на малинову голову будяка. Коли ж, як до себе подібних, рябеньких, до них підмахав хвостиком Султанчик, вони знялися й потріпотіли на зарічок, де мало не сіли на зеленкуваті голови вужів – роздивляючись нас, вужі повистромлювалися з води і поніміло з води стирчали.

Я випряг Манюню, та попастися вона не схотіла, забрала поглядом застелену ряскою незайману Кодиму і схилилась над зарічком. Вужики повпірнали, а Манюня, легенько пирхнувши, тугими, як очеретяні качалочки, коричневими губами доторкнулася до вологи…

Орлика потягнуло до будяка. Орлик заходився навколо нього кружляти, не так коло нього, як біля його малинової квіт­ки. Вона, пахуча, видно, задурила голову Орликові добряче, бо йому закортіло її не лише понюхати, а ще й лизнути. Що він й зробив. Обминаючи мордочкою голчасте листя, він наблизив до малинового меду свої пасльонові очі, приготувався до нюхання і лизання, як раптом будяк шпигонув йому колькою в носа. Орлик відскочив від нього, ніби від батога, й не тямлячи що відбулося, дременув до Манюні. Заховавшись їй під живіт, під її невеличке, як темна чашечка, вим’я, передихнув, затим уперся ніжками в моріжок, прицмокнув і заходився вечеряти вечірнім маминим молоком.
Заходився порядкувати і я, бо поки і їхав, й дививсь, і втішався своєю мандрівочкою, мій реманент на возі потихеньку розворушився й почав подзеленькувати та бряжчати: чотири каністри з водою – одна для мене і три для Манюні, а поруч з ними залізний ящик – сокира, молоток, лопата, щипці, зубило, цвяхи, запасні для Манюні підкови, – довелось відтягнути на різні боки, аби каністри і ящик поміж собою не дотикалися. Ще один ящик з посудом – миски, ножі, кухлі, казан, сковорода, мідна ступка для кави – довелося відсунути від дубової діжечки, що служила мені для харчів, а поміж ними, аби не грюкали, покласти мішок Манюниного вівса…

Тепер: куди діти килим й брезент? Цей обгорілий килим і кучугура пропаленого брезенту, що їх ще тоді, разом з Манюнею й возом, цигани примусили мене в них купити, – загромадили віз на третину. Нащо з ними вожуся? Для чого вони й Манюні, що їх, бідна, тягне? Був би я циганом, кочував вкупі з жінкою й дітьми в спеки й морози і рік, і два й усе весняне, літнє, осіннє й зимове життя на килимі під брезентом – хто б тоді що говорив? Та коли в тебе лише тридцятиденна відпустка і ти, нікому незнаний і невідомий, з тихою насолодою злизуєш з губ дощове моросіння й крізь те моросіння золотаво-імлавий вересень, затамувавши подих, стоїть у небі і на безлюдді, – що тобі треба ще? Нічого. Маєш на возі два кожухи. На ніч одного стелиш, другим вкриваєшся, мостиш під голову покритий рядном оберемок соломи, лежиш під місяцем чи без нього, вмикаєш приймач або не вмикаєш його зовсім, світиш ліхтариком, читаєш чи дещо пишеш, – біля тебе твій кінь з лошатком, собака, нехай і поки що цуцик, козацький притихлий степ з колишнім іменем Дике Поле, а по-теперішньому – спільні колгоспні ниви…
Поки я, накинувши збоку на дуги, провітрював килима і брезента, від яких до сих пір пахло циганським димом, Орлик вліг­ся на моріжку під Манюниними очима. Задрімала й Манюня. Вона завжди дрімала стоячи. Лежачою я ніколи її не бачив – як і кожен при силі кінь, до старості літ вона спатиме на ногах…

Султанчик надибав на моріжку черепаху. Подумавши, що перед ним лежить в траві камінець, Султанчик взявся гострити об нього зубки. Камінчику це не сподобалося. Визирнувши з-під лопушка, що об нього обточує зубки непоказний з себе цуцик, він зненацька ожив і подибав до зарічка. Султанчик спантеличе­но дзявкнув. Хвостик його завмер. А горбкуватий камін­чик чимчикував до води! Султанчик стрибнув за ним й перегородив йому шлях. Камінчик завмер удруге… Саме тоді з безгомінного поля цуцикові почулося щось таке, що вушка його настовпужилися. Повела головою й Манюня. Помітив і я: польовою дорогою, що сіріла з соняшничиння до Кодими, їхали велосипедисти. Вони з’явилися з-під жовтобоких при небозводі хмарин й, налягаючи на педалі, замиготіли вдалечині тоненькі, як комарі. Всього їх було з десяток і кожен, витягнувши над кермом шию, чесав у нашому з Манюнею напрямку. За велосипедистами, наздоганяючи їх, забурчали з люльками мотоцик­ли й пухкаючи із вихлопних труб голубими, чорніючими на очах, клаптями диму, посмикали до Кодими вкупі. Та ось їх, – і тих, і тих, – від того ж таки жовтобокого небозводу, наздогнали кілька легкових автомобілів. І через те, що інших доріг тут не виднілося, а звертати в соняшникове паліччя автомобілям не личило, то, натискуючи на сигнали, вони почали розганяти на бур’янисті узбіччя і велосипеди, і мотоцикли. Мотоцикли з велосипедами підняли крик і разом з клаптями чорного диму над полем піднялися й чорні слова. Автомобілі вирвалися наперед, та ненадовго, їх, як і решту колимських паломників, обігнали два бронетранспортери. Ламаючи та кришачи соняшничиння, бронетранспортери ломилися до Кодими навпрошки, і коли когось іншого ця яриста, в рівчаках та баюрах земля ще труситиме навіть вві сні, то для їхніх всесильних коліс вона була за курортну прогулянку. Бронетранспортери нарізали щодуху й завиграшки, а їхні зенітні кулемети на броньованих обладунках стриміли в зеніт чітко і однозначно.
Та втриматися попереду хоробрі бронетранспортери все-таки не змогли. Перегнавши велосипеди, мотоцикли й автомобілі, їх наздогнав й перегнав вертоліт. Він несподівано випав з неба, з нізвідки й з нічого, і похнюпивши голомозу голову, проскрекотів не лише над паломниками, але й над своїми родичами по службі – відважними бронетранспортерами. Переганяючи їх, вертоліт понад ними немов засміявся, і вже за хвилину сідав біля нас на буркуновій стежці. Поки він втихомирювався, з нього ніхто не виходив. Коли ж пропелер пример, його круглі, в зелених й жовтих розводах двері хитнулися й з них, схвильовані і веселі, нетерпляче повискуючи, вискочили собаки. Перекидаючись через голови, чорнолискучі гавкунчики почали відмічатись на всьому, що навкруги лежало й росло. Найперше, що зробили вони, так це обдзюрили вертольоту його колеса. Затим примочили стежку. Не обійшли увагою й очерет. Ті очеретини, які песики прикропили, заблищали навпроти вечірнього сонця, наче новенькі. Потім песиголовці мет­нулись до Кодими, аби відмітитись і на ній, коли наштовхнулися на нашого воза. А тут ще й Султанчик вищирив білі зубки. Правда, Султанчик, шкірячи проти свого собраття свої войовничі зубки, про всяк випадок, став відступати до воза - вискочив на голоблю, з голоблі на передок, де біля мого чобота причаївся…

Побачивши огрядного, з дугами екіпажа, а на ньому й немалого мене з віжками в темних руках, вертольотні бар­босики знітилися і немов за командою, гунули всі назад, під обвислий пропелер. Під ним вони повлягалися й стали чогось чекати. І дочекалися: з вертолітних дверей на їхні голови вилетіло, кимось їдене і недоїдене, копчене теляче стегно! Воно метельнуло так, що могло би собою покалічити й вовка. Собацт­во розскочилося, але догризати стегно не стало – собарниц­т­во любило щось пашистіше і свіжіше. Зате зраділи мурашки. Вони, що жили тут при стежці під зрізаною шапкою соняшника, саме заготовляли харчі на зиму й для них ця теляча гомілка прилетіла негаданим подарунком. Їм, дорослим мурашкам, і їхнім, як мак, малим дітям стане чим харчуватися до весни…

З круглих плямистих дверей, в плямистих штанах й сорочці, з короткою зачохленою зброєю впоперек живота, з’явився ширший як довший, такий собі оберемкуватий чолов’яга. Його жовті зернисті очі одразу ж нагледіли велосипеди, мотоцикли й легковики, що вже сюди притряслися й порозлізалися по колимському прибережжі. Кожен з мисливців, – а були то сільські дядьки та городяни з містечок, – заводив скраю в очерети свої колеса і там їх, як міг, маскував. Дехто з легковиків, наламавши соняшничиння, обкладав ним свої драндулети прос­то на бережку. Не маскувалися бронетранспортери і вертоліт. Жов­то-сіро-зелені, вони так підробилися під поле й очерети, що водяні курочки, вужі й черепахи сприймали їх, як своїх. Прий­мали вони за рідню і мисливців-дядьків, що вирядилися всі як один на один підбір у своє вже давно відслужиле й поношене армійське обмундирування. Хто зодягнув стару, кольору старої городньої зеленини, гімнастерку, а хто – оторочений на рукавах, зеленявий офіцерський кітель; були і в зеленкуватих танкових шлемах, а декотрі і в зеленкавих плащах протиатомної безпеки. Іншої одежі на них не було. Вічнозелені, вони, здавалося, в цьому єдиному на все життя одязі народилися і в ньому, мабуть, і помруть…

Дядьки підперезалися патронташами, мовчки накурилися гадючих сигарет, затоптали недопалки в солонець, цвіркнули тютюновою слиною, взяли зручніш рушниці й пошурхотіли в засідки. Оберемкуватий чолов’яга, той, що нависав з плямистих дверей, перечекав, поки їхні вицвілі спини потонуть в очеретах, розчохлив рушницю свою й сплигнув у буркуни. За ним, гупнувши чобітьми, приземлилося шестеро його напарників. Зраділі їхній появі, собаки, злегка покусюючи один одного, знов почали перекидатися через голови…

Семеро їх та їхніх лягавих рушили вбік нашого воза… Коли вони ще сюди підлітали, то чи з вертольота його не помітили, чи їм позавадила теляча нога, над якою вони потрудилися у вертольоті, бо тільки тепер, помітивши слід від возових коліс, – то аж нагнулися й ніби його понюхали! Вони здогадалися: на їхнє мисливське місце затесався якийсь колгоспний Іван! Гнати його втришия!.. Вони різко про щось перемовилися й двинули по моєму сліду! Сухо ламаючись під їхніми чобітьми, очерет застріляв.
І – з’явилися. Рушниці в їхніх руках звелися на мене ніби самі собою, а задимівшись від люті, собаки зробилися ще чор­нішими. Мить – і з Султанчика й з мене полетіло би тільки дрантя!.. Та дрантя не полетіло. Нас врятував віз. Не знати чому, наші гості заходилися його розглядати. Видно, подібних возів вони ще не бачили: їхні очі не проминули ні килима, ні брезента, ні навіть ручного гальма, що, наче флагшток, стирчало біля сидіння. Оцінили й Манюню. Та Манюні вони були, як п’яте колесо до воза, – вони їй були ні до чого. Байдужим поглядом вона подивилася кудись поверх їхніх голів і знову торкнулась губами зарічка…

А ще наших гостей зупинила моя одежа. Півгодини тому, аби в цьому маленькім раю не паритися, я скинув куфайку і одягнув яснобілу, з бронзовою застіжкою до колін, фланелеву куртку, а замість землистого, наче коров’ячий ліпах, картуза – зелено-лимонного, кольору папуги, високого американського кепа з американським прапором над козирком. Пізніше до мене дійшло, що саме американський прапор і захистив мене від неминучих випробувань, бо лиш гості на нього глянули, то одразу ж почали поблажливо усміхатися. І як могорич за доброзичливі усмішки, я вже намірився видобути з діжечки пляшку, коли на руці їхнього начальника запищав годинник. Вони – усі семеро – спохопилися, похапцем мені відкозиряли, відвели руш­ниці на зарічок й бігом потупотіли через моріжок – довгов’язому будяку збили в траву його малинову квітку й занурилися, наче пінгвіни, в ближчі до Кодими очерети.

Від замаскованих велосипедів, мотоциклів й автомобілів дужче запахло мастилами, а від зачаєних бронетранспортера та вертольота потхнуло ядучою пофарбованою тишею. В полі, за соняшниковим паліччям нижня половинка сонця вже сіла, верхня над нижньою ще жовтявіла, коли з північного схилу неба щось, наче дощ, зашуміло і, стрімко накочуючись, погнало поперед себе тривогу. Я підвів голову. Так і було: з потемнілої півночі, підсвітлені знизу жовтою половинкою сонця, по одній, і по дві, і роями на нас налітали посріблені крапелини. Не встиг я зогледітись, як схожі уже на крилаті злитки, вони зашуміли понаді мною і понад схованими в очеретах вертольотчиками й дядьками… Отут і всадило. Поривчасте небо вмах зупинилося, пішло шкереберть, і на мене й на Кодиму посипалися качки. Вони сторчака шльопалися об воду, шухкали в очерети, а моріжок від їхнього пір’я став сіро-білим, наче всіяв його раптовий сніг… Рушниці били – аж репали. Кодима зіщулилась й змеркла. Пороховий гар зачадив її всю. Зрешечений очерет дрижав. Собаки, несучи зажма з води іще теплих птахів, отупіло сопли…

Перша качина хвиля вилягла до крила. Зробилося темно й заморосило. Стало на мить наче тихо. Та лише на мить: пробиваючи виструнченими шиями простір, за першою хвилею скипіла крилами друга, третя й четверта… Ці качині вали налягли ще затятіше, вони ніби самі летіли на битву з рушницями. Я навіть подумав, що вже тепер проти них рушниці не встоять – птахи зметуть їхні паскудні дула і прошумлять своєю дорогою, якою летіли у вирій їхні душі і голоси з року у рік завжди…
Та, як і вперше, нічого з того у птиць не вийшло. До рушниць підпряглися бронетранспортери – їхні зенітні кулемети вдухопелили так, що як тільки в качку влучали – від неї лишалось порожнє місце. З броньованих обладунків вишугнуло кілька жовтих ракет. Вони лопнули в небі, як чиряки, і в їхньому мертвому світлі небо стало не небом, а хлипким місивом з качиних лапок, спинок і шийю Зенітні кулемети й рушниці лупили наввипередки. Кілька разів з двох боків влупило й по нас: дріб, впиваючись у віз, засичав. Я кинувся запрягати Манюню. Запорошена качиним пір’ям, вона вбігла в голоблі сама. Орлик звалився під колесо. Чи він ударивсь об нього, чи його вбило, бо Манюня од розпачу заіржала. Я підхопив Орлика на руки й поклав його на качок – їх вже нападало, мертвих, мало не половину воза…
Крізь обшморгані очеретини, по хрускотливому солонцю, хапаючи ніздрями продимлену темінь, одним духом Манюня винесла нас на буркунову стежку, під лопасті затаєного вертольо­та. Чорно й навалисто він загорбатів над нами, і під його сталевою лапою Манюня зіщулилася і присіла. Вертоліт ніби чекав, аби й нас вполювати. І вполював. Він приграбастав нас разом усіх, і мені уявилося, що з-під його павукової лапи ми вже нікуди не вирвемося…

3
Зігнувшись в голоблях, без передиху, шурхаючи в нескінченному соняшничинні, Манюня, а з нею притихлі ми, втікали від колимського побойовиська. За нами ще дихав пороховий чад, і чим далі ми від нього відкочувалися, тим невідчепніше він за нами тягнувся. Над нами кричала качка. Не інакше як з вибитими дробом очима, вона кидалася в сліпому небі й не знала, куди летіти…

Манюня то йшла, то поривалася бігти. Наш нашпигований дробом віз для неї розбух, став немов без коліс, не їхав, а повз. Перегнута в голоблях, Манюня натужувалася, губи обпух­ли піною, наче їй щось було пороблено, але вуха ловили все: чи різав тишу раптовий заячий зойк, чи коли перед очима з теміні в темінь чорним вогнем плигав тхір, або коли здалека дзявкали лисенята…

Соняшничиння скінчилося, і в Манюнині боки зашелестіла нескошена кукурудза. В її вже безсилому листі ми загубилися й потонули. Тут нам стало затишніше й тепліше. Я попустив віжки й поклавсь на Манюню - нехай везе куди хоче і де зупинимося, там і будемо. Манюня пішла спокійніше. Вона заспокоїлася ще й від того, що, час від часу, до неї з воза подавав живий голос Орлик. Орлику вторив Султанчик – його, як заблукана павутинка, тоненьке скімлення ще довго прялося в темряву, і кукурудза, стоячи під моросінням, його безшелесно слухала…

Скільки і де ми потім блукали, я, хоч би й хотів, не запримітив. Зсутуленого на сидінні, мене обплела сонливість і, мабуть, заснув, бо побачив себе не в себе на возі, а в небі між хмарами, даленіючим вертольотом! Я став тим самим жовто-сіро-зеленим гелікоптером, що на очеретяну Кодиму притарабанив вояк-мисливців. Але тепер у мені-вертольоті, припавши до круглястих віконець, на приставлених стільчиках плямистилися не вояки, а чорніли собаки – разом з собаками я відлітав у вирій. Ми пролітали над Кодимою. Кодима знову була щаслива. З її поголубілого зарічка з нами прощались вужі. Вони повипиналися на очеретини й розгойдуючись на них, очеретяними качалочками махали у наш вертольотно-собачий слід. Раділи й водяні курочки. Вони знову засокотіли до своїх дженджикуватих півників, а невтомні в любові півники, топчучи курочок, поскубували їхні оксамитові шийки… Один лиш старий довгов’язий будяк, позбувшись своєї єдиної малинової квітки, стояв сиротою поміж черепахами на моріжку й ніяк не міг дошолопати, як з ним на старість могло таке сколотитися…

Де прошкуючи навмання, де покинутими стежками ми проїхали ніч, проїжджали вже й день, а Манюня не зупинялася. Натягувала посторонки, вслухалася в круглу, як дзвін, осінню молоду порожнечу й не хотілося їй нічого. Яри мінялись ярами, пшеничні стерні переходили у гречані, просяні зливалися із ячмінними. Чубчиками далеких димів позначались далекі села. Сиза хмара над нами нагадувала скіфську могилу – скіфських могил тут, у південних полях, було як у небі хмар… Час від часу я йшов поруч з Манюнею. Після колимської лупанини вона перестала мене взнавати й дивилася, як на чужого, але пізніше, видно, згадала, що я господар її, і ми прошкували далі, кожен думаючи про своє. Не знаю, про що Манюня, а я про качок – як мені їх позбутися? Чи кермувати в якесь село і вуличками попід хати зайнятися бартером:
- Дикі, дикі качки! Не продаю, а міняю!..
Міняю – на що? На що би їх обміняти я так і не знав – не придумав…
Коли-не-коли на ходу під Манюню підбрикував Орлик, тицявся їй у вим’я, на ходу підполуднував, і знову летів напару з Султанчиком, ганяв обіч воза і вмить ціпенів, коли з-під його копитець зривалися коники-стрибунці…

Пахло осінню й літом разом. Поміж вощаними стернинами білі дрібненькі грицики цвіли поруч із червоненькою заячою конюшинкою і їм гарно було усім, бо так, як вони, під цю пору в полях не цвів уже ніхто… Хоча на межі, де одна лісосмуга межувала із другою, ще майоріла мальва. Але цвіла вона вже не так. Сім пурпурових – аж чорних! – квіток ще завзято пашіли на ній від вершка до середини гінкого стебла, тоді, як її літні квіти вже відцвіли, вони стали тверді, мов камінь, й перетворилися на кам’яні коричневі ґудзики…

Біля мальви стежка розвилювалася. Манюня пристояла – під яку лісосмугу звертати? – і завернула під ту, під якою ми тепер їхали. Зліва від нас, похилене вниз, лежало німе бурякове поле. Сірі купи обчищених буряків, купи зеленої бурякової гички ніби сповзали полем у туманець, що напливав з далини безлюдного надвечір’я. “Як будемо так, не спиняючись, іти та йти, то нас прихопить не лише ніч, але з ніччю й туман, і куди ми тоді будемо сліпати?” – подумав я і вже зібрався було щось робити, коли Манюня – моя Манюнечка! – по-хазяйськи, рівненько поставила копито до копита, тихенько пукнула і – зупинилася. Я глянув праворуч - у лісосмугу. Манюня спинилась якраз проти такого місця, де акації при землі розходилися півколом, а зверху, вгорі, з іще одним сорочим гніздом на додачу, сходилися гіллям. В цьому сухому затишку можна було не лише поставити на ніч воза, але й, коли треба, розповити вогонь.

Було тут і двоє наскрізних дверей: одні виходили на буряки, а другі – на скіфську могилу, що принишкло руділа на тому боці вже зібраного баштану. Мабуть таки, баштану, бо пахло динями. Присвітлена придощеним сонечком, скіфська могила й сама кругліла на баштані, як незнайдена в бур’янах диня-дубівка…

До цієї затишної місцини ми й завернули, і я виправив воза так, щоби, коли засну, мені пахло в обличчя динями. Тоді випряг Манюню, розвернув у голоблях очима до передка воза, між передком і сидінням поставив й налив їй з каністри відро води, в друге відро відсипав з мішка вівса, Орлику та Султанчику відломив і подав по кусневі хліба, собі на сидінні, на простеленій полотнині нарізав сала, обчистив зубок часнику, дістав з діжечки подаровану колись моєю давньою любов’ю золоту чарочку, відкрив ще з американських запасів пляшку віскі, ліг на кожух, другим прикрився, і ми, всі вчотирьох, почали вечеряти. Наливши чарчину, я привітав Манюню з нашим новим пристанищем, цокнувся з її одним і другим відром, і ми випили. Лише свою я перекинув одразу, а Манюня зі своєї чарки-відра смоктала й смоктала… Як усі ті, що після першої не закушують, я собі повторив по другій і за цим разом цокнув­ся з Манюниною вуздечкою. Тим часом Манюня занурилася губами в овес. Я чув, як її молоді сильні зуби захрумкотіли зерном з такою насолодою, що і мені захотілось вівса і самому стати конем. Через те я налив собі втретє… Останній промінь пристепового сонця горів й догоряв у моїй золотій чарчині. Він робив її ще золотішою. Я перехилив її втретє і вже без променя й віскі, моя чарчинонька враз потемніла, наповнилась темінню, як і Манюнині очі… її очі стояли навпроти моїх і я, тихо вдивляючись в них, бачив, що в них було – там туманіла невідома мені безсловесна душа… Темною рукою я налив свою темну чароньку знову й підняв за здоров’я Манюні, за шість тисяч Манюнених років, бо саме отут, в тутешніх степах, шість тисяч років тому чорняві, схожі на мене хлопці зловили дику її і приборкали. Вони її загнуздали, подумали, а що ж далі, і винайшли колесо. Потім подумали ще – змайстрували воза та й запрягли в нього Манюню навіки-віків…

Тепер на місці тих хлопців її поганяю я, чипію серед поля на дермантиновому сидінні, вщулюю голову в плечі або лежу на кожусі і кожухом вкриваюся… Вночі Манюня ставала жаркішою. Орлик те знав і тому на ніч, лежачи на бур’янці перед нею, не скручувався калачиком, а влягався на всю свою довжину, бо так уві сні швидше ріс – вранці прокинешся, коли глянь, а ти вже на чверть копитця зробився вищий…

Поки Орлик поволеньки підростав, Султанчик перебрався до мене й поліз під руку поластитись, щоби тоді, як я його приголублю, лизнути в щоку і потім гавкати усю ніч, коли треба й не треба… Я погладив Султанчикову вже схолоднілу на вечір голову, аж його притишені вушка раптово стислися, як пружини. Кого він почув – їжака чи лисицю? Він виковзнув з-під долоні, передніми лапками зіперсь на облавок воза, намірився гавкнути, та не гавкнув. Щось його стримало і він оглянувсь на мене. Я придивився: де по коліна, а де по груди в тумані з бурякового поля по одному й по двоє просто на нас коливалося дев’ятеро сотворінь. Що то не люди, не звірі і не чорти – я здогадався одразу, хоча подібні вони були до перших, других і третіх. Коли ж я придивився пильніше, то зрозумів: то туманіли привиди. Тьмяно й гойдливо поміж біластими купами буряків вони чвалали кудись на південь – переселялися з півночі в теплі краї від насуваючої зими. На їхніх спинах горбилися клумаки з харчами. Пригнуте тими своїми клумаками-горбами, теплолюбиве привиддя совгало ніби навпомацки і мов невидюще. А ще біля нього з боків маячіла сторожа – в її невидних мені руках над туманцем гостріли хитливі списи…
Не знати чому й для чого, та я звівся на ноги, одяг кожуха й поміж возовими дугами застовбичив і сам, як стовп, як темно-буре примарище… А привиди наближалися. За хвилину вони вибредуть на дорогу, де і світліше й твердіше, і можна буде передихнути… Тож треба було їм так тяжко цурпелитися степами, аби саме на цьому акацієвому місці вийти на мого воза? Та і мені з Манюнею стати якраз на їхньому прошкуванні.

Вони вигреблися на обочину й, не скидаючи зі спин клумаків, позбивались до гурту перепочити, коли, глянувши вгору, покам’яніли: з-під пазуристої гілки акації зверху над ними стояв і дивився в кожусі я. Темно-бурого та кошлатого, вони прий­няли мене, очевидно, за якогось свого привида-начальника, якого вони боялися, бо їхні лиця зробилися ще бідолашніші. Навіть туманчик, що ним вони дихали, завмер на їхніх вустах, мов неживий. Вклякла й сторожа. Ще як вона миготіла в примар списами по боках – то були воїни. Тепереньки, зблизька переді мною жалісно мекаючи, ті вояки перетворилися на звичайних сільських задрипаних кіз й замість правдивих списів з їхніх козячих голів стирчали гострі, як списи, роги.
- Дівчата! – звернувсь я до кіз, чи то пак, до примар. – Вам часом качок не треба? Ось вам по качечці! – й нагнувшись, взяв кілька за лапи і замахав над собою. – Гляньте, які ловкенькі!

І тут сталося те, що могло би хіба приснитися: мертві качки в моїх руках несподівано крякнули…

Тепер онімів уже я. Бо чи міг я тоді в гарячкуванні збагнути, що од махання в качинім пір’ї з’явиться вітер, а з їхніх зів’ялих ший видихнеться повітря, яке вони задихнули іще тоді, коли їх решетили над Кодимою?.. А ще – заскрекотіла сорока. Почувши її, на цвинтарний її голос позліталося з лісосмуг ціле сороче кодло. Аби сховатися десь від його базарища, Орлик забіг під Манюню. Султанчик шугнув під сидіння… У верещанні сорок, з піднятими над головою кач­ками, я, мов заведений, не переставав ними мотати. Примари сахнулися і разом з козами кинулися навтьоки. Тепер їхні горби-клумаки не гнули їх до землі, а пхали вперед. Клумаки вже самі котили примар по жовтотуманній дорозі вниз, коли одна примара-привидиха, та, що бігла останньою, посковзнулася на опалому листі, зойкнула і простелилася на землі. Мішок, що горбився на її спині, пропащо розлізся і з нього на неї й довкола неї покотилися… буряки.

Я скочив з воза і поспішив до лежачої серед буряків чи жінки, чи, може, дівчини – невідомо, бо в тій одежі, в якій вони прибрели з поля і коли я їх побачив, всі вони були однакові – сіріші від сірого! – а що одежа, а що лице…

Не ворушачись, горілиць, вона лежала посеред свого нещастя і вся, як була, – диміла. У тім низовому туманчику вона диміла тепер сама, бо і її напарниці з клумаками, і кози вже розтали у присмерку, що темно-сизо вивищувався край ледь видимого села. Пристелена туманцем, вона відчувала, що хтось чужий до неї підходить і, як і досі, з заплющеними очима почала біля себе намацувати мішок. Вона скоренько його налапала, запнула ним груди й обличчя і так від мене сховалася… Але від того, що я вже тут, сиджу біля неї навпочіпки, волохатію кожухом біля її плеча, – по ній пробіг дрож. Мішок на її грудях задихав хапкіше і вона закусила його зубами. Там, де вона його прикусила, в нім утворилася ямка, і поки я лиш збирався, як і про що з нею заговорити, в ту ямку з акації впав листок. Від його доторку вона під мішком напружилася, втислася у дорогу, а коли той листочок крізь мішковину ворухнув іще й хвостиком на її вустах, не витримала й запросилася:
- Ой, не душіть мене!, ой, задихаюся… ой, мамо, спасіте!
Я схопив той листок, відкинув його на буряк, що біля її голови лежав на дорозі, й почав заспокоювати:
- Та ніхто вас не душить. То вам таке здається. Де вам болить – рука, чи нога, чи спина? Я вам поможу. Але вона не чула мене. Вона знала своє:
- Не забирайте мене!, відпустіть… я, товариш начальник, більше не буду!, я каюся, товариш начальник!
Тепер вже не витримав я. Мене взяла злість і я мало не крикнув:
- Гляньте на мене. Я такий самий в чорта начальник, як ви. Я питаю, де вам болить? І як вас звати, бо ви лежите під мішком, мені вас не видно, то хоч би скажіть, з ким я говорю?
- Шо, шо? – сіреньким мишачим голоском проскімлила сіра ямка, і було невідомо, чи в неї такий голос з дитинства, чи він у неї таким став тепер од беззахисности і страху.
- Мене звати Ма-а-ги-ги…
- Як-як?
- Ма-а-а-га-га… я боюся…
- Кажіть і не бійтеся. Й не заїкайтесь. Ви можете не заїкатися?
- Можу… – продихнула вже повна туману ямка. – Мене звати Магдою, а за паспортом – Магдалина…
- Тепер не бійтеся і скажіть, де вам болить?
- Я болю вся… кожна кісточка… так забилася…
- Дайте мені ваш пульс.
- Нате, беріть…
- Беру, – сказав я і взяв її ближчу до себе руку. Вона під мішком і я з її рукою в своїх – затихли. Через хвилину я їй сказав:
- На цій руці, Магдо, у вас пульса нема.
- Як це нема? – знову злякавсь її голос.
- Бо нема. Не чути.
- То, може, я вбилася і мене вже не стало?
- Дайте мені вашу другу руку.
- Ось, – прошепотів з ямки туманчик. – А як і на цій не буде? Ми знову примовкли і цього разу я їй сказав:
- На цій руці – є.
- Є? Тахкотить?
- Пострибує.
- І ваш живчик скаче. Я його чую крізь ваші пучки… Лупить, наче копитцем коник, – раз-два-три і ще один раз… То ви не з міліції? Ви – лікар?
- Лікар, – відповів я. – Професор. І саме по таких, Магдо, як ви. Я – по-жіночому. По жінках.
- Обманюєте? Забожіться!

- Чого б то я мав божитися, коли я іще й ворожбит. Хочете, поворожу?
- Я боюся…
- Що ви все боїтеся та боїтеся?
- Бо я боюся усе життя… все життя в мене моя душа в п’ят­ках…
Я глянув на її кирзові чоботи – і мені уявилися в них онімілі од страху п’яти. Від чобота до чобота, з п’яти у п’яту там кидалася і просила помилування зловлена мною, як мишка, її душа… Обидві ж її руки вже лежали в моїх, і наші долоні, притулені мимовіль, поза нашою волею почали наливатися обережним вогнем…
Я розгладив її долоню й сказав:
- Почнемо з того, що вам тридцять п’ять років… Вгадав?
- Пошти… – зітхнула туманом ямка. – Позавчора, якраз в неділю, мені стукнуло тридцять один…
- Там, де, Магдо, тридцять один, там на нього дивляться усі тридцять п’ять. Чи ви не згодні?
- Згодна, бо куди дінешся… А вам скільки років? – несподівано запитала вона.
- Вгадайте.
- Вам, як по голосу, стільки, скільки й мені. Вгадала?
- Пошти, – відповів їй і я. – Хочете мене побачити?
- Наче хочу, а наче й ні… Раптом ви все-таки якийсь міліціонерський начальник – прихопили мене з мішком на гарячому і мені зараз буде капець.
- Вам, Магдо, і справді капець. – і я потихеньку почав стягати з неї мішок. По тому, як я тягнув його вниз, мені відкривалось її лице: з-під сірої байкової хустини затемнілися рівні, як очеретяні качалочки, брови, а попелясті очі дивились на мене приречено і, мов намальовані, не мигали… Все в ній було продовгувате і довге – навіть шия під розщібненою куфайкою йшла поміж грудьми прямо до чоботяних ніг…

Тепер ми одне одного бачили. Ми вглядалися одне в одного чіпко і жадібно, бо і вона, ще лежачи під мішком, вже уявила мене з мого голосу, так само, як з її голосу я уявив її…
Все ближче та нижче моє обличчя само починало нахилятись над нею, коли вона раптом загородилася руками і, мов рибина з води, – сіра, туга, довга рибина – усім своїм тілом відштовхнулася від дороги, скинулася і опинилася на ногах! Вона кинулась бігти, та один її чобіт наступив на мокрий буряк, нога підломилася і, скособочивши, вона западала на дорогу. Я встиг підхопити її, мої руки замкнулися в неї на спині і ми задихали подих в подих.
- Пожалійте мене. – простогнала вона. – Дайте мені від вас утекти, бо як раптом мене з вами угледять, то я – пропала.
- Магдо, Магдо, що ви таке говорите?
- Бо ніякий ви не лікар і не ворожбит. Ви, ви – американський шпійон. У вас он американський прапор на голові – і її очі вкипіли в мій кеп.
Не розмикаючи на її спині рук, я, вже не лікар і не ворожбит, а американський шпигун, зашепотів:
- Я, Магдо, справді американський шпійон. Вчора вночі мене скинули з літака парашутом.
- І воза з конем, і цуцика, і лошатко? – здивувалась вона.
- Аякже! І їх. Лише коли ми викидалися з літака, то я з голови забув зняти оцього американського картуза.
- Ви, мабуть, молодий ще шпійончик, коли такий необачний. А парашут ваш де?
- На возі в задку лежить. Де б мені його діти? Чи закопати?
- Спаліть. – посовітувала вона. – І парашут, і прапор з лоба спаліть, бо як спіймають, то тоді не одхреститесь, все вам тоді пришиють – і прапор, і парашут.
- Спалю їх цієї ж ночі, бо завтра зранку маю прийматися за роботу: я мушу втертися у котрийсь із колгоспів, стану колгосп­ником, щоби все про колгоспи розвідати.
- Ой, не смішіть! Що там про них розвідувати? Коли хочете, я вам про них все розкажу за одну секунду, бо я у колгоспі змалечку. Жити-дихати, як у нас скрізь, у колгоспі можна! Як правда і те, що ми, як вдається, все з нього тягнемо і несемо по хатах додому. Боїмося, трясемся, серце сьопається у горлі, а ти чи сама, чи, як сьогодні, з дівчатами, а несеш: коли клумачок кукурудзи або гороху, або, як оце, буряків. Звісно, нас лов­лять, трусять, страмлять, можуть запроторити і до тюрми, та все одно носиш, бо у нашім колгоспі як щось і заробиш, то дадуть тобі твій заробіток, як наче милостиню. Це називається: у що вб’єш – у те і в’їдеш. Тільки ж нікому про це не скажіть, бо я боюся. Ось кого в цю минуту я не боюся, то це тільки вас – шпійона. Мені навіть чудно, що я вас ненашого бачу і що від вас не по-нашому пахне.
- Від мене, Магдо, попахує віскі, що в перекладі на мову цукрового буряка називається самогоном.
- Колись буду згадувати, як мені пахло від вас американською самогоночкою.

- Тоді дихніть нею ще. – й не рознімаючи рук, я підпідняв її над дорогою…
Наше дихання стало сухим. Магдині брови, – а вони від туманного моросіння зробилися вогкими, – опинились на рівні моїх. Підпідняту від землі, я тримав її перед собою, коли кожух на мені заворушився, став зсуватись з плечей і – розстелятися на дорозі…

Сіру, сумну, я поклав її на кожух – вона важко здригнулася і притихла…

… Боса, в моєму, їй до землі, кожусі, Магда йшла поруч зі мною й не піднімала похиленої голови. Вона йшла, як в чаду. “Боже, боже, що я наробила…” – чи собі, чи мені, чи дорозі шепотіла вона, а я її обнімав. Я обнімав Магду її ж чобітьми – в одній руці я ніс її чоботи, а другою рукою тримав на спині мішка, куди повпихав Магдині чоботи і куфайку. Замість байкової хустини тепер на її голові височів мій зелено-лимонний кеп: коли раптом почнеться дощ – її голова не змокне… “Боже, боже…” – шепотіла вона, а я те й робив, що ложив її на дорогу…

Так ми поволі, навлежачки, наближалися до її села. А воно на пригірку над ярком вже пробілювало з імли стінами сонних хат і понад ним, понад його темно-багряними німими садками стояв і дивився місяць. Він, ніби крізь марлю, дивився й на нас, і в його текучому світлі висока, боса, бліда, в кожусі і в американському кепі над чорнобровим лицем тепер Магда йшла, ніби примара справжня! її душа, що вже давно зголодніла за собі подібною і не знаходила її, і через те вже пізнала самотність, і від самотности почала примирати, раптом прокинулася і ожила!
- Ти не слухай, що я все балакаю та балакаю. Я ще ніколи так забагато не торохтіла.
- Зовсім ти, Магдо, не торохтиш! Аби ти знала, який приємний мені твій голос.
- Як тільки ти сказав мені “ви”, то я мало не вмліла. У нас в колгоспі, коли наше начальство щось хоче від нас, то каже – гей, ти. “Гей, – каже, – ти! Завтра виходь на моркву, а ти, гей ти, – на кукурудзу!”… А тут раптом чую від тебе “ви” та ще й по імені – Магдо…
- А потім що я сказав? Чи нічого?
- А потім пішли твої побрехеньки: я, мовляв, лікар, я – ворож­бит, я – шпійон.
Вона нагнулася, підібрала з дороги буряк, що його загубила, мабуть, котрась із її напарниць і мокрого та холодного, прийнялась прикладати до своєї одної й другої щоки:
- Скажи направду – хто ти?
- Їй-богу, Магдо, я не із тих, що пильнують тебе і ловлять за клумак буряків.
- Ні, ні. Ти скажи мені, хто ти?
- Якби тобі сказати… я наче той… ну наче той…
- Але ж ти хитрий! Але ж ти дипломат! – вона заступила дорогу і протерла мені обличчя.
- Я, Магдо, справді є дипломат… і тільки-тільки з Америки… з Організації Об’єднаних Націй.
- Дурисвіт – о хто ти є! І в це я тепер повірю! А ще ти є бабодур!
- Хто-хто?
- Бабодур, бабовал, баболеж, бабоніч… – зашепотіла вона й дрібно задихала мені під шиєю у сорочку.
- Повтори ці слова, бо так ще про себе я ніколи не чув і не почую ніколи! Ти сама їх придумала чи від когось перейняла?
- Не знаю… не знаю…
- Тоді я, Магдо, продовжу їх сам.
- Не хочу… не хочу…
- А ти й не слухай. – і затуливши їй вухо коміром кожуха, заговорив крізь кожух їй на вухо. – Я, Магдо, і справді не лікар й не ворожбит, і не шпійон, і не затурканий дипломат. Я, знаєш, хто я? Я – Магдо-дур, Магдо-вал, Магдо-леж, Магдо-ніч, я тебе, Магдо, – знову-знову-хоч. І знов похилив її на голу, ніжну дорогу…
…Крапля дощу – туга і шмалька, видно, остання з літа – влупила з неба мене по лобі і вибила з голови ні про що й ні про кого бачений сон. Я лежав на кожусі посередині дороги і парував. Збоку в мене від голови повен туману димів мій кеп, а біля нього круглів буряк, що його Магда прикладала собі до щік… Перше, що зірвало мене на ноги, так це – де вона? І побачив її одразу: вже далеченько, по той бік ярка, глиняною стежиною, що пнулася на пригірок, знову в своїй одежі – в куфайці і чоботах, і з порожнім мішком в руці, – в місячнім мерехтінні Магда підіймалася до свого села…
Я обтер кепом буряк і став його гризти. Буряк був твердий, як акацієва кора, і солодющий, як сто медів разом!.. Крапля за краплею, дощ розігнався і напосів, дорогою заджеркотіла вода, мій кожух почав підпливати. Мокрого та важкого, я перекинув його на руку і краєм водяної межі побрів, наче лось, до лісосмуги, до свого воза…

4
Обкутаний темінню, я ще довго у ній лежав і дивився, поки почне світати. Наді мною ходило вогке сороче гніздо. Вітер брався за нього, завалював з боку на бік, дув йому в чорний отвір, – прямо сороці в дзьоба – і гніздо, здавалося, розпухало. Пухкотіла і темінь. Вона ворушилася в гіллі і вже по краях сіріла. Біля мене внизу, на возі, було тихіше. З поля тягнуло знайомим дощем, а від Магдиного села солом’яним димом – там, у селі, готуючись до весілля чи до проводів в армію, дядьки кололи й смалили свиней.

Притрушена вогким акацієвим листям, змигуючи дрімоту, подихувала Манюня. Султанчикові, що, як завжди, ночував на сидінні в мене над головою, снилася якась чортівня, бо він уві сні поскімлював, ніби в чортів за щось відпрошувався. Нечиста сила, видно, Султанчика не відпускала і він через неї проґавив темного чоловіка, що підкрався до нас і причаївся за стовбуром. Смолистим, липучим зором непередбачений гість тягнувсь до Манюні. Він її поїдав. “Конокрад!” – зблиснуло у мені і я за облавком воза намацав кісся коси…

Конокради знають, коли приходити. Поміж ніччю й світанком є такий проміжок часу, коли сонна людина, звір чи худоба западають в інші світи і собі не належать. Тоді що хочеш, те з ними роби – бери їх, неси чи веди: вони в полоні незвіданих сил, яким немає ні назви, ні звідки вони приходять. Та цей проява не знав, що саме цієї ночі сон мене не знеміг, бо у мені, як той з акації кігтик, застрягла Магда, і я маруджуся. Тому коноводя намарне сюди прителепкався, до Манюні він не підійде, за вуздечку її не візьме і нетямна Манюня за ним не потуманіє.

- Гей ти! – на манір колгоспного Магдиного начальства прокричав я йому. – Якщо ти прийшов по коня, то знай, що я не дрімаю. В руках у мене коса і, поки не пізно, чухай туди, звідкіля приваландав.
Так я його лякав, так я його відлякував, тоді як Султанчик, що мав би вже кипіти на лапах – не розтулив навіть писка! Рябий безбатченко насилу розкліпав очі і позіхнув. Затим він спроквола промацав вушками темінь, лизнув перед писком пахучий динявий вітер, покосував на мене, чом це я серед ночі ні на кого кричу, і знову заснув – чорти би його забрали – своїм химородним сном!
Виручила сорока. На мій опівнічний голос вона вистромилася з гнізда і засікла придибу. Вона його заловила і застрочила, що прийшли по Манюню. Сорочине плем’я, що вікувало по навколишніх лісосмугах в наскрізь продутих гніздах, – не забарилося. Воно почуло голос тривоги, втямило що до чого й з усіх крил налягло боронити коня. Поки воно долітало, моя спритна сусідонька власними силами змаяла на прийшляка, ущипнула його за тім’я й змайнула в гілля. До заброди дійшло, що він погорів і що треба щезати. Він став задкувати в гущавину, коли з чотирьох миготливих сторін його обпало рябе скрекотіння. Воно налетіло на нього літаючими дзьобами і прийнялося скубти. Від напосілого хмарища неборака вже ледве відмахувався, тряс плечима і спиною, навіть відхвицькувався ногами, коли не витримав, щось просопів, гойднувся і повалився на землю… Я скочив з воза і обережно, не випускаючи з рук косу, став до нього підходити і коли підійшов і нагнувся, то не повірив: переді мною, повалений вітром в осот, розкинувши рукави й геть чисто обскубаний від коміра і до низу, лежав… мій рідний кожух… То це ж я його сам, як притягся від Магди, вивернув, мокрого, вовною догори і почепив у пітьмі на акацію просушитися. Нас на нім з Магдою вже не було і я про нього забув…
А сороки порозліталися по лісосмугах і на зиму, аби не мерзну­ти, вовною з мого кожуха взялись затуляти у своїх гніздах шпарини. І вже тепер, коли все втихомирилось і розсірілося, Султанчик змівся з сидіння й пригнався до мене: я, мовляв, господаре, тут. На кого гавкати чи гарчати? І заходився навколо мене кружляти і кривуляти, нюхати, пхекати, пхукати та апчхикати. Затим він вигнався на середину розпластаного одягала й нагострив вушка на крапелясту акацію, де ніби й нічого не відбулося, в своїм коханім кубельці вже придрімала моя білобока приятелька.

Раптом кожух під Султанчиком став спухати горбом. В цуцика відібрало мову. Він зиркнув під лапки й покрейдянів. Але рябенька Султанчикова душа його не покинула: вона стислася в нім, напружилася, розігнулася і помертвілий песьо такого дав горака, такого дав свічака, що опинився нарівні з сорочим гніз­дом і ледве його не осідлав. Та падаючи додолу, він знов простягнувся на кожуховім спухиренім місці й зробився іще рябішим. Лапки під ним роз’їхалися і він мене ніби спитав: і хто з ним таке витворяє?

Та витворяння лише почалося. Кожух під Султанчиком знову заворушився й тримаючи його на собі, зашурхотів і поповз. Тепер цюцюньчик їхав на кожусі верхи. По вицвілому осоту мій лисий одяг пхався до воза. І він до нього допхався і, як здалося мені, був би його перекинув, та вперся в колесо, заторгався і зафиркав. Султанчик вдруге дав горака. Та за цим злетом піднявся не над сорочим гніздом, а над возом, де посріблене свіжим сонцем сріблилося бабине літо. На якусь мить Султанчик на нім завис, гавкнув, що хоче в село, додому і, наче на парашуті, на тім баболітинім павутинні опустивсь на сидіння. На сідалі він трішечки опритомнів і, задихнувши повітря по самий хвостик, зазирнув до колеса вниз – хто ж там таке страшне?

Підійшов до воза і я. Мій згорбатілий убір не ворушився. Коли ж я його стиха торкнув косою, він знову ожив й посунув тепер до мене. Відступаючи до Манюні, тут я й побачив: сіро-білавий, тілистий, подібний до моєї на возі діжечки, з довгастою мордочкою і низькими, важкими ступнями з-під кожуха вилазив борсук. Чорними, як соняшникові зерна, очатами він ображено глянув на мене і, як почулось мені, забурчав: “І хто на мою нору, де я вже заліг на зиму, кинув смердючу оцю халамиду?” “ – Вітер! – застрочила борсукові сорока. – Це не вони – не цей чоловік і не Манюня. Лису оцю халамиду на твою кватиру скинув з акації вітер. Тупцяй, вайло, до свого лігва назад і залягай, і не думай, що ти бардзо комусь потрібен…”

Вдруге борсук на мене не глянув і, перевалюючись натоптаними боками, пофиркав до свого завалящого зимівника…

Промите вчорашнім дощиком, сонце зійшло в мене під боком, за возом, на буряковому полі. Вогке проміння попрямувало на той бік ярка, де під прижовклим віттям садків білими печеричками додрімували хати… Я відсипав з мішка вівса й поки Манюня снідала, вгадував, у якій із тих печеричок живе та вже проснулася Магда? Вона прокинулася, взулася, вмилася, розчесалася і перед тим, як видоїти козу й податися на роботу, пристояла на порозі. Через подвір’я й город її погляд подаленів до лісосмуги: Магда шукала мене – де я? Ночував під акаціями на возі, чи, може, вже покотив, і мої сліди застелило опале листя?..

Я ступив на сидіння, настромив на косу свого папугу-кепа й через ярок вбік села подав позивні. Мої з лісосмуги знаки Магда, видно, помітила, бо одна із хат-печеричок забіліла біліше від інших. Втішений, я відміряв Манюні вівса повторно, підніс по окрайцю хліба Орлику та Султанчику і став чекати гостей – взявся за бур’яни. Навкруги воза я викосив їх до бадилини, лишив тільки кущик синіх сокирок та кілька стебел Петрового батога: сині сокирки для Магди, а голубий петрів батіг приберіг для примар – жінок і дівчат з її ланки, їх було восьмеро. Магда – дев’ята. За годину вони йтимуть на буряки, і я їх зустріну гостинцем на честь нашого з ними нічного знайомства – качками. Та скільки їх в мене – заважав полічити Султанчик. В нім раптом з’явився мисливський запал, і цюця хапав ту або ту за шию й тягнув за діжечку чи за каністри. Лише тоді, коли я його прилякав борсуком і показав на пащекувату борсучу нору, рябенький сучий синок жалібно скавульнув і смиренно приліг біля чобота. А качок було дев’ять. По качечці на примару. Ось воно як і коли мої трофеї мені пригодилися. Лапами догори, я перев’язав їх шпагатом і поміж двома акаціями розтягнув перед буряковим полем. А сторожем коло них знов почепив свого зґвалтованого кожуха…

В супроводі Султанчика Манюня з Орликом побрели на баш­тан попастися. Я ж виліз на воза, вкрився другим своїм кожухом, приліг щокою на обліплене листям сидіння і став виглядати Магду – дивитися на її село. Та чи далеко було дивитися, чи бабине літо високою прямовисною сіткою запавутинило ярок і пригірок, бо в очах мені мерехтіло і я, скільки не приглядався, бачив, що не бачу нічого. І лише тоді, коли з синьої розхилини неба в те баболітине павутиння влетіли чорні шпаки і вилетівши із нього срібними, зоставили в нім прохід, – тим шпачиним проходом мій погляд легко пішов до Магдиного сільця. А воно, над ярком приліплене до землі, боязкими вікнами з вишняків придивлялося до стороннього мене і намагалося втиснутися в городи, зробитися непомітнішим й меншим. Та я оглядав його вже наче рідне – з нього мала з’явитися Магда. Вона та її з козами ланка зійдуть із пригірка і протемніють куфайками до тих ще кількох бурякових куп, які вони недочистили вчора. Поки вони сядуть кружка і, взявшись однією рукою за гичку, зблиснуть ножами, аби ту гичку від буряка відрізати, і поки ту гичку кози почнуть жувати, – з лісосмуги до їхніх персон вирине моє велике цабе. Позаду мене ступатимуть Манюня, Орлик й Султанчик, а я з пов’язаними качками через одне й друге плече підійду і скажу: “Доброго ранку. Я, дівчата, до вас у гості. Чи ви вже снідали? Вже? Тоді на обід прийміть од мене по качечці! Засмажемо їх чи зваримо? Запрошую вас до себе – на возі в мене є все: і сковорода, і казан!”
Ці небесні слова я проговорював навіть вголос і знову стеріг Магдине миле сільце й ніяк не міг взяти в голову, чом воно все порожнє? В ньому не ворушилася жодна людська ранкова душа. Щось там не те, міркував я, бо знав, що дядьки і тітки на ногах товчуться ще здосвіта. Тепер же на їхніх прихатніх подвір’ях ніхто не порався, на городах не нагинався, вуличками не прошкував. Не було видно ніде ні куфайки, ні хустки, ні картуза або шапки. Під багряними вишняками мовчки біліли самі хати, лише на глиняних мурах, б’ючи себе вогнистими крилами по вогнистих боках, після вранішньої любові дерли горло півні. Півні були більшими за хати. А біля хат нікого. Може, начальст­во погнало і Магду, і її ланку, і всіх у селі на інші десь буряки, коли за вікнами ще й не світало? Бурякових полів тут – море, де не ступиш – буряк. А що в селі нікого нема, то, може, мені тільки здається, бо і павутиння в очах сріблить, і дві ночі не спав. Трохи ще поочікую, а як не буде – запряжу Манюню й поїду Магду шукати. Десь вона мусить бути і є. І я вже дивився не на село, а на глиняну стежку, що пнулася на пригірок і по якій Магда вночі пішла від мене додому. Тепер ця порожня стежка повужчала і примерла… Я укрився кожухом з головою і під далекий голос півнів задрімав. Дрімав – не дрімав, але почув, як у селі щось гупнуло. Воно грізно когось про щось попередило і, наче звисаючі з мурів на огудинні гарбузи, обважніло над вуличками зависло. “Бубон. Хтось, видно, зранку здурів й з дурної сили калатнув у бубон.” – подумав я і попхав голову під сидіння, аби того калатала не слухати. Але воно вже загупало і забило на все село, що печерички-хати повлазили в землю мало не з вікнами, а затремтілі враз вишняки попритрушували їх листками. Та коли бубняра підперли іще й мідноголосі труби, що забубукали, мов водяні бугаї, і коли вони разом злучилися в один урочисто-мідний марш, до мене дійшло: за хатами й вишняками біля невидного мені сільського клубу розпочалося свято. І не яке-небудь просте, а вельми знатне. Бо не веселеньким триндиканням командири села відзначали його, а потужними маршами. І вже напевно, що на тім торжестві, обійнявши себе за холодні плечі, стоїть і дивиться в ноги Магда. Вона, як і всі, бути на нім зобов’язана. А коли так, то сьогодні її не побачити – на цікавих очах сільчан та під налитим оком начальства до мене у лісосмугу вона щезнути побоїться. Хіба прокрадеться, як стемніє… Тож до сутінків Магди мені не буде! З досади я дістав з діжечки пляшку, докутав її до дна і знов запхав голову під сидіння. Та де! Той духовий оркестр прихопив мене й там! Він догримів до мене і в мою схованку: торсонув возом, а возові колеса, що досі стояли поміж кротячими кротовинами непорушно, від його маршової бадьорости мало не зрушили з місця. Але не зрушили, бо не було Манюні.

Манюня темніла на баштані, і разом з Орликом та Султанчиком понуривши голови у мишій, щось з нього слухали. І що уважніше й довше їхні вуха в мишій влипали, то жвавіше у них стали ходити хвости, а шкура засмикалася, ніби їх, усіх трьох, почало бити електрикою. І не лише їх, але й мене – ноги мої на возі невідомо від чого засіпалися! Я виліз із-під сидіння і сів. Посидів, затим знову приліг і знову відчув у собі й під собою якусь тривожну тремтливість. Вона проймала мене наскрізь. І йшла вона з-під землі. Я приклав вухо до днища воза і зрозумів: з-під землі, попід возом грав іще один духовий оркестр. І він був не той, що садив з Магдиного села, а зовсім інший – кротячий. Кроти духопелили просто зі своїх кротовин. Видно, й у них, як і в Магдиному селі, було своє гонорове свято. І свій гоноровий марш. Тож саме його пружне звучання чули мої чотириногі колеги. Манюня, Орлик й Султанчик вже навіть не шар­палися, а під кротячі карбовані ритми замарширували на баштані як солдати – лише Орлик з Султанчиком рубали кроки, як прості рядові, а Манюня ступала копитами, як молода офіцерша.
Перед своїм та сусіднім племенем кроти-землюшники-музиканти зібралися під моїм возом на штик лопати в землі, і в чорному залі, вимитому в землі дощами, надимаючи щічки, пругкенькими хоботками дули і дули в труби. Мідні труби і трубочки в їхніх руках-лопатках аж розпеклися й мало не плавилися… І хто б міг подумати, що цей кротячий народ і кожен зокрема кріт, що був менший за баклажана, такий пристрасний та завзятий. Від струсу і шоку, і вже непритомні, з підземельної стелі падала на кротів їхня життєва сила – дощові черв’яки, але землюшникам було не до них: усі вони – від стариганчика до малятка – перебували в гіпнозі свого коронного маршу “Ніч крота”. Та і мені “Ніч крота” починав подобатися, він міг би стати моїм улюбленим маршем, якби над вухом знову не вжарив оркестр із Магдиного села. Шестеро впрілих дядьків та сьомий з бубоном на животі гриміли трубами і калаталом і вели за собою село і Магду…

Я її не впізнав! Магда йшла не в своїх загартованих кирзових чоботах і ватяній куфайці, а в гумових ботах, плюшевому жакеті з медаллю і під червоним прапором. Вона ж і несла його. А за Магдою, як і вона, в ботах й так само в плюшах перемовлялися дві чорняві її ровесниці: в їхніх руках понад ними, поміж двома акацієвими тичками надувався розвітрений транспарант з червоними літерами “Колгосп “Шлях до Комунізму”, а нижче білими літерами було накреслено: “День Буряка – 1991 рік”.

Третя Магдина подруга йшла з буряком живим. Вона тримала його перед собою, і він з кошлатою гривою на боках величаво круглів перед її лицем й нагадував голову гривастого лева.
За сяйливим оркестром, за Магдою-прапороносицею, транспарантом та буряком-левом тримало напрям районне начальст­во. З прямими на прямих спинах плечима, в габардинових макінтошах воно ступало, ніби саме йшло попереду себе. Разом з двома інструкторами та головою Магдиного колгоспу рухався секретар районного комітету партії: він та його інструктори дивилися перед собою прямо – прямі їхні очі ні на кого не відволікалися. На два кроки позаду від них в мишастих плащах кольору сталі поблискували окулярами прокурор та суддя. На крок поза ними ставив ногу начальник міліції. За сталевими спинами прокурора й судді та головного міліціонера курсували інші районні достойники: начальник по здачі м’яса та молока; начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків; начальник по заготівлі і здачі яблук, вишень і груш; начальник курок-несучок, або яйцебази; начальник по відрізанню землі – городів й садків – у тих, хто не робить в колгоспі. Перебирало ногами ще десь із десяток начальників менших – не в капелюхах, а в простих картузах і в накладних кишенях з ручками-самописками. А вже за ними темним плюшевим шлейфом і всі, як одна, в зелених, напередодні завезених в магазин японських хустинах, тягнулися Магдині подруги-буряківниці, а з тими так само зеленоголові свинарки, доярки й телятниці і зігнуті в попереках, з паличками, зеленоголові бабусі. А ще -неквапливі дядьки та кілька сухих допотопних дідів… Свято було для всіх. І, головне, грала музика. Та якби вони знали, що їм не один грає оркестр, а два – один з-під землі кротячий зі своїм маршем “Ніч крота”, а другий дядьківський з маршем “День Буряка”, то їхнє щастя сягнуло б неба…
З іншого боку поля, звідки почався вітер, задиркотіло четверо тракторів. Вони поспішали, бо вигналися на поле, як десантні війська. З їхніх вихлястих причепів на руках трактористів почали приземлятися дощаті столи і лави, корзини з посудом і пляшками та півторавідерні кастрюлі, що від них на акацію до сороки запахло тушкованою капустою. Не худими жуками й одноманітними мишами, якими вона день при дні харчувалася, а тушкованою на м’ясі капустою запахло з поля сороці. Смаковита духмяність просто-таки її оповила і в неї набралося повен дзьоб слини. Сорока вже було ворухнулась до тих кастрюль, коли її погляд зупинився на Магді. Й не так на Магді, що під червоним полотнищем наближалася по дорозі, як на блискотливій на її грудях медалі. Сорока любила колір. Вона вже мала в гнізді мідну гільзу з патрона й уламок алюмінієвого гребінця, але такої грайливої цяці, як на Магдиній циці, в сороки ще не було. Серце в неї роздвоїлося: одна його половинка кликала до наїдків, а друга – завмирати на гілці й дивитися на Магдине срібне сяйвочко… Переміг живіт. Сорока махнула крилом на медаль й понад купами буряків поскрекотіла до дядьківських столів, де, коли вдасться, перепаде щось і їй…

А Магда мене проминала. А я ж як чекав, коли вона пройде отут біля воза, біля моєї вистромленої з-під кожуха голови і її попелясті очі глянуть на мене вологим жаром. Не подивилась. Не глянула. Підперта в спину державним оком начальства, оглушена бубоном й з забитими памороками від шаленіючих труб, вона протемніла повз мене чужа чужою. Навіть те на дорозі місце, яке ще дихало нами, не прохололо, тепле, від нас обох, – вона переступила й пройшла. Пролопотіла на вітрі прапором, що золотою китицею з держака ще й бив її по щоці.

Зате її подруги – вчорашні мої примари – дві з транспарантом і третя, кульгавенька, з буряком на руках, оглянувшись на вже приморене, відстале начальство, мене признали:
- Валю! Женю! Чи це не той, від кого ми уночі тікали? Він чи не він?
- Ти, Клаво, краще поглянь, як ця зміюка вириває нам руки! – впираючись ногами в обочину й ковзнувши по мені здичавілими од напруги очима, Валя і Женя тягли до себе свій транспарант, що рвався з тичок під хмари.
- Доброго ранку! – притишуючи ходу, привіталася Клава. – Ви нас упізнаєте?
- Доброго ранку! Але сьогодні, дівчата, ви не ті й не такі!
- І ті, і такі! – Клава переступила обочину і підійшла до мене. – Тільки сьогодні ми з музикою. А вам тут самому не страшно?
- Страшно.
- А чого ж тоді сам?
- Бо сам!
- Ходімте з нами. Ми вас обженемо. Ідемте, бо до вечора нас розхапають і вам ніхто не дістанеться. Бачите, скільки тут парубків. – і кульгавенька Клава патлатим своїм буряком хитнула на змокріле начальство. – Не прозівайте нас.
- Постараюся. Напою коня і – за вами.
- Не забаріться.
- Не забарюсь.
- А ви тут надовго?
- Я тут наскільки схочу.
В Клавинім погляді щось ніби клацнуло, її ранковий, з подуш­ки погляд ніби замкнув мене на замок. Буряк на її руках поваж­чав і вона посадила його на голову:
- Ну я побігла…
Та Клава лише переступила з ноги на ногу, глянула, де начальство, чи є в неї ще хвилинка? Хвилинка була, і Клава сказала:
- Бачите, як шкандибаю. І знаєте, через що? Через оці, що на мені, боти. Їх минулої осені видали нам за буряки. Прийша додому, взуваюся, а воно вийшло – обидва на одну ногу. Тепер ходжу, як підстрелена. – вона засміялася й накульгуючи, побігла, а коли наздогнала Валю і Женю, то своєю увінчаною буряком головою оглянулася на мене і раз, і вдруге… Магда, коли мене проминула, не оглянулася і півразу…

Вітер покинув знущатися над транспарантом і потягнув таким духом засмаженого м’ясця й тушкованої капусти, що коли дядьки-музиканти сяйливими трубами задихнули ті аромати в себе, то не хотіли їх видихати. А коли видихнули, то гримонули трубами так, що буряки в бурякових купах заворушилися. А тим часом за трубами і за розгепаним бубоном Клава, Валя і Женя, і не моя вже Магда у своїх празникових плюшах і парадних на кнопках ботах звернули на бурячище…
Вітер подужчав і моє птаство прив’язане до шпагату лапами догори розгойдалося над столами, де балакуче людське юрмовисько повмощувалося на лавах перед мисками й гранчаками. Такої гущі народу мої пернаті боялися, вже будучи й неживими. Вони би звідти втікали навіть лапами догори. Та прив’язані до шпагату, птахи на вітрі лише розгойдалися і обій­дені долею, взяли на шпагат й зневаженого Магдою мене. Тепер я з-під хмар на летючій качачій гойдалці, лежачи на жовтих качачих лапах обличчям до бурячища, розмахавсь понад Магдою і жінками, над підстриженими під “бокс” дядьками і під “венгерочку” потилицями начальства, чиї урочисті тости лупили по пролітаючому мені, наче зенітки по літаку. Тости вибухали навколо мене, ніби шрапнель, і після кожного вибуху оркестр ушкварював туш.

Тости і тости і туш, туш й перецокіт налитих ущерть гранчаків; зблиски білих й залізних із нержавіючої сталі зубів; з кущиками щетини на борлаках, задерті голови випиваючих й ніяк нехмеліючих важкоруких чоловіків; розгарячілі від чарочки і вже осмілілі, ніби у себе вдома, говірливі жінки:
- Живемо через дорогу, а я вас, Насте, ніколи й не бачу.
- А вас, Маріє, хіба коли видно? Ні вас, ні мене не видно.
- Та ж я ходжу на буряк аж туди, під Іванівку. Іду – темно, приходжу – темно. А ви ходите ближче, де ми тепер осьдечки сидимо.
- Ой чого від чого я вже захмеліла.
- Давайте іще по крапельці, що вже, нарешті, зустрілися.
- Тихше! Тихіше! – з дального краю столів підвівся начальник землі. Присадкуватий, мов трактор, темний з лиця і погляду, він просто-таки світився любов’ю до свого рідного до смер­ти народу. – Хочу піднести на честь нашого Буряка! І хоча наш День Буряка поголовним іще не став, я вірю, що він поголовним буде.
- І міжнародним! – докинув начальник по здачі м’яса і молока.
- І інтернаціональним! – вигукнув начальник по заготівлі яблук, вишень і груш.
- Ні, я не згоден! Себто, я згоден, але-але! – заперечив начальник курок-несучок й недоговорив. Він як астматик мусив передихнути. Та заперечливе словечко “але-але” з нього вже вилетіло. Саме через оте словечко його колеги, районні достойники, що сиділи праворуч й ліворуч біля секретаря, обережно притихли.
- … і поголовним, і міжнародним, й інтернаціональним, – але! – знову почав начальник несучок і знов на “але” замовк! Тепер командири району переглянулися. Гостріше запахло капустою, стало чути навіть осу, що влізла в гранчак і почала топитися.
- … і поголовним, і міжнародним, і інтернаціональним… – знову узявсь несучка.
- … і, і, і! – підказували несучці прокурор та суддя.
- … але-але – і Всесвітнім! – видихнув непримиренець. – Хай живе Всесвітній День Буряка!
Поводирі району і сам секретар здригнулися, бо так достославно не говорив ще ніхто. Після такого тосту годилося б заспівати. Але достойники не заспівали, бо, прибравши споперед миски лікті, над головами дядьків і тіток роздвигнув плечі начальник по заготівлі й засолу помідорів і огірків:
- Нехай же вічно живе наш поголовний і міжнародний, інтернаціональний, а в недалекім майбутньому – двічі на рік Всесвітній День Буряка! Один раз, коли ми його сіємо, а другий – коли збираємо. Двічі на рік Всесвітній День Буряка нехай проживає вічно! – і начальник засолу підняв над собою гранчак.
Магда, дивлячись на ту чарку, піднесла прапор на всю висоту своїх рук.

Гримнув туш.
- Слава партії і правительству! – з іншого краю столів заволав якийсь зашуганий дідок. Вітаючи дідову відчайдушність, вже підпилі дядьки забили в долоні. Заплескав і секретар, і показав правицею на дідка. Оркестр розвернувсь до оратора трубами й просурмив йому туш персонально. Дійнятий до сльози, народний промовець витягнувся по стійці “струнко”, а коли нишком присів коло своєї баби, то ще продовжував шепотіти:
- … і правительству… і правительству…
- Тю! – сказала діду глуха його баба.
- Гірко! Гірко! – закричали до них вже злегка помаковілі молодиці. - Поцілуйтеся! Поцьомайтеся, як молоді на весіллі!
- Оркестр, – вальс! – обернувся від столу до музик секретар і перекинувши через лаву ноги, пристукнув підборами перед Магдою, що стояла в нього за спиною з прапором. Від такого – та ще й від кого. – запрошення Магда зніяковіла, проте одразу подумала: а куди знамено? Куди його й де подіти? Та секретар вже обійняв її темний стан, і вони втрьох - Магда, прапор і секретар – приготувались до танцю.

Замовлений вальс дядьки-музиканти ледвечко потягнули! Їхні змуляні трубами губи, що видували марші і туші цілісінький день, порозпухали, мов пампушки. Через те замовлений вальс не полинув, а забуксував. Та для жінок він годився й таким. Жінки вийшли з-поза столів й тримаючи рівно шиї і голови, мов на воді вечорові гуси, повільними парами незаймано попливли… Чоловіки поглядали на них і займались своїм – де сиділи, там і сиділи…

Від небокраю на бурячище напливло павутиння й, вальсуючи в ньому, обгорнені тим павутинням жінки опинилися наче в неводі. Вони кружляли у нім по колу, й мені здавалося, що із такого бурякового невода вони не випливуть вже ніколи… Хто з них була молода, а яка уже старша – я їх не вирізняв: по тому, як вечоріло, їхні зелені голови зливалися з купами зеленої бурякової гички, а чорні плюші робилися чорним полем. Ні їх, ні землі ставало невидно. Темно-синя імла поховала і скіфсь­кі могили, що на ніч посходилися на небокраї, і печеречки-села з голосами півнів. Всих покривала пітьма, а заодно вона стала гасити й жінок, як гасить зорі похмуре море…

Але жінкам було хороше. А Магді – найхорошіше. Аякже. З нею вальсує сам секретар районного комітету партії. Від нього пахне його духами. А привітний який і чемний. Наче надрізаний бурячок, що так і хочеться його лизнути. А золоті зуби… Правда, золоті зуби в його усміхненім роті трохи страшненько жевріють, але не страшно. Зате, коли він наміряється кашлянути, то кашляє не як прокурений чорт, а легесенько прикриває долонею рота. А коли ненароком наступить на її бота, то вибачається… Ні, він не такий, як той, що зараз чипіє в лісосмузі. В цього на плечах цілий район, він начальникує над усіма начальниками. А той байдикує степами, живе на возі й від нього віє конем. “Конем, а ще кожухом.” – подумала Магда й кружляючи з жевріючим секретарем, раптом відчула, як під жакетом по її тілу, як по вогню, йдуть мої темні руки…

Від бурякового поля щось мною кинуло глянути на баштан. Я глянув й застиг: до мене бігла Манюня – вся у вогні. Вона горіла. Часом вогонь з неї злітав, але знову наздоганяв, чіпляв­ся і сатанів! Хто підпалив її? Хто обілляв соляркою чи бензином? Кому вона що зробила чи перейшла дорогу? Та що за таке? Що за химерна якась чудасія: той на Манюні вогонь був якимсь дивним – він був холодним. Холодним і неживим. Але ж Манюня у нім палала. Аби погасити його на собі, вона звалилася в мокрий бур’ян і заходилася у бур’яні качатися. Вона нагрібала його на себе шиєю і ногами, шкрябалася об стебла боками, терлася животом, качалася ще і ще,а як потухла, то причаїлась, полежала, а коли зірвалася на копита знову, то загорілася знов. Вдруге той озвірілий вогонь обхопив її всю – від гриви, хвоста й по підкови. Ще один раз вона стала біжучим полум’ям і освітила собою все, що на баштані проживало – від зблід­лих од переляку лисиць і до найменшого мишеняти. До мене котилася вже не Манюня, а як буває під час грози, утворена громом й налита розплавленими блискавками, виникає сліпуча сферична куля. Така повна грому й скипілої сили блискавка-куля мовчки пливе над землею, та як тільки вона на щось наштовхнеться, то прогримоче так, що загориться навіть повітря. Тепер та блискавка-куля-вибух-Манюня допливала до мене і коли допливла й черкнулась об воза, то шарахнуло так, що моя голова перекрутилась очима за спину і я побачив: з даху бойової машини морської піхоти – амфібії, що зупинилася біля мене, й шарахнула вихлопною трубою, смалив військовий прожектор. Він смалив по Манюні і, як почулось мені, – реготав! Так ось хто, – сволота. – гнав і палив мого коня. Гнав і палив, і мало не вгробив.
Біля прожектора на амфібії малиновіли цигарками двоє опасистих чолов’яг, і дебеліший з них дебелою голосиною прогуготів:
- Отже-значить, – рубаємо. Потихеньку вночі рубаємо колгоспні акації додому собі на дрівця? – і полоснув прожектором не лише по Манюні, але й по мені, полоснув і раптово вимкнув.
Манюня і я, що осліпли було від світла, тепер осліпли від чорноти. На голови нам хтось ніби накинув чорні мішки і зав’язав на горлі, бо ми ще й стали душитися – косогором тягнулася колона військових машин, й привіяний від них сморід перегорілої солярки був таким в’їдливим, що в ньому задихнулися б і протигази.
- Запрягай свого коника і, поки цілий, рви звідси кігті. – з даху своєї броньованої колісниці прогув басоля і знову ввімкнув прожектор. І знову вимкнув. І знову ввімкнув…
Мною затіпало. Я схопив косу і косанув перед прожектором жовте повітря.
- Черкани нею собі по яйцях! – порадив мені мій амфібійний візаві.
- Присвіти прожектором яйця свої, щоби мені цією косою було видніше зробить тебе євнухом! – порадив йому і я.
- Як, як ти сказав? – він не повірив, що так з ним говорять.
- Руки по швах! Стояти й не ворушитися! – наказав я.
- І шо, і шо? – тепер в його голосі почулася ошелешеність, і він, і його напарник викинули цигарки за спини. – Ну, стою… ну, стою… – Раптом він напиндючився знову. – А хто ти такий, що нами командуєш? Я, ось наприклад, мічман Микита Дузь. А ти хто за один?
- П’ятнадцять діб гауптвахти за непоштиві слова перед маршалом! Я – маршал Микола Вінграновський!
- Слухаю, товаришу маршал! – мічманів голос враз пересів­ся. Його рокочучий бас зів’яв, і він для себе прошепотів: - І треба ж, Йосип його на кобилі, отак попастися. Погоріти на рівному місці.
- Влипли по самі вуха. – відшепотів Дузю його напарник.
- З прибуттям до частини доповісте командиру!
- Єсть, товаришу маршал, доповісти командиру про п’ятнад­цять діб заслуженої “губи”. – і разом, удвох, вони пригнули прожектор собі під ноги, від чого їхня амфібія стала схожа на шаленіюче вогнище, а всередині вогню опинились тепер вони – Дузь і його напарник. Тепер горіли вони, як перед тим палахкотіла моя Манюня.
- Товаришу маршал, дозвольте…
- Відставити балачки!
- Єсть, товаришу маршал, відставити балачки й не розмовляти! Та що накажете: наше світило нехай працює, чи його к бісу вимкнути?
- Ваше світило нехай працює, а ви прямуйте своєю дорогою.
- Товаришу маршал. – в голосі Дузя з’явилось благання. – Свою “губу” я відбуду, але дозвольте мені звернутись до вас з інтимним проханням…
- Підійдіть. – згодився я.
Мічман сплигнув з амфібії і заскавчав.
- Що трапилося? – запитав я його.
- Наступив на мокрий буряк ногою. І, мабуть, підвихнув. Пху. – й на другій нозі він підскакав до мене – в ряхтінні прожектора його, ніби пудова гиря, смоляна голова смоляними очима причорніла до мене ближче. Дивитись мені в обличчя мічман не зважувався. Його чинопідлеглий погляд лиш винувато пробіг й не зупинився ні на моїх підковоподібних вусах, що я їх заради Магди рівненько підстриг, ні на моїх ради неї поголених щоках. Не запримітив мічман й американського прапора над козирком мого кепа, якого я, ніби знічев’я, зняв з голови й заховав під сидіння. Зате смоляний його погляд прилип до бронзової блискавки, що була вшита в куртку й таємниче полискуючи, видавалася золотою. Оцінивши її дорогу значимість, він, вже нарешті, зважився глянути в мої маршальські очі і самовіддано дивлячись в них, ще один раз пересвідчуючись, з ким має справу, – багатозначно умгукнув. Тоді, оглянувшись, чи ніхто нас не чує, заговорив:
- Товаришу маршал! Пробачте й простіть мені ті непоштиві яйця. Я, Йосип його на кобилі, здуру бовкнув про них, бо що в мене в ширінці, те в мене й у голові. А все йде від того, що я, відколи на флоті, думаю лише про одне – про баришень. Вдень і вночі я думаю тільки про них. Ось через що я такий аморальний. Розпуста вилазе з мене сама… Ви дозволите мені балакати ще?
- Стривайте! – зупинив я охочого до балачок сексуального морського вовка, бо, дрімливо помуркуючи моторами, до амфібії дотягувалася колона моряцьких машин. Цим разом від них погнало таким духом маринованих оселедців, що в носі мені закрутило і я облизався. Заграли ніздрі й у Дузя, а на його напарника напала голодна гикавка.

- Коли нас, моряків, один раз на сто років випускають на берег провітритися, – продовжував Дузь, – на кілька отих куцохвостих годин на волю, то з кожним із нас на березі відбувається одне й те саме – ми тільки й дивимося, до якої б це баришні підлататися… І підлатуємося. То морозиво з нею з’їси, купиш насіння чи навіть губну помаду й обов’язково зводиш в кіно, бо після кіна вона до тебе уже й сміється. І ти підрегочуєш їй. Тоді, позиркуючи на годинник, аби не спізнитися на корабель, прихиляєш кралечку до плеча й ведеш її через скверик, де густіші кущі. Ложиш її, покірливе золотце, на травичку і вже добуваєш з штанів свого банабаку, коли раптом тобі над потилицею хтось з патруля як закомандує-пожартує: “Марш, злягальнику, на корабель! Твоє увільнення закінчилось!” А тут іще й сам патруль, наче звір, неподалеку стовбичить і точить об тебе очі… Та пропади воно пропадом все і з такою любов’ю, і з отакою волею. Хоч бери та й сказися.
- Тепер ваше море на буряках? – запитав я мічмана
- Ні, товаришу маршал. Наше море – на морі, а сюди, у степи, кинули нас на допомогу трудящим колгоспникам для вивезення буряків на цукровий завод. І зараз ми тут: окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту з п’ятьма бортовими машинами та при одній амфібії шукаємо ввірений нам колгосп “Шлях до Комунізму” й ніяк не можемо його знайти. Прибуваємо – як і накреслено в нас на карті – у відповідне село, питаємо в голови: “Ви – колгосп “Шлях до Комунізму”? “Ми”. “А ми – моряки. Прибули до вас для вивезення буряків”. “Ні, – каже нам голова, – ви не до нас. Наш буряк позавчора вивезли такі ж, як і ви, тільки солдати, їдьте оно за горб, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш”. Тягнемося за горб. Приїздимо. Питаємо в голови: “ Ви – колгосп “Шлях до Комунізму”? “Ми”. “А ми – моряки. Прибули до вас для вивезення буряків”. “ Ні, – каже нам і той голова. – Ви не до нас. Наш буряк вчора вивезли такі ж, як і ви, тільки танкісти. Туди оно їдьте за косогір, там ще є один “Шлях до Комунізму”, може, він ваш”, їдемо. На косогорі нам звечоріло і я увімкнув прожектор. Свічу-свічу в присмерку по дорозі, а тоді, думаю, дай, для розваги, полякаю на ніч лисиць. Розвертаю світило в поле, свічу в теміні по бур’янах, коли, бачу, пасеться коник.
- Лошичка, – уточнив я. - Моя маленька. Моя манюнечка. – пожалів Дузь Манюню й нахилився до її вуха. - Влупи мене в зуби копитом, аби в темній моїй голові засвітилося.
- За безкорисливу відданість трудовому народу… – почав урочисто я й церемоніально подивився на Дузя. Він передчув, що зараз має відбутися щось небуденне, і його плечі пішли назад, а голова – вперед.
- За безкорисливу відданість трудовому народу і солідарну йому допомогу знімаю з вас гауптвахту і нагороджую премією та медаллю. – і, нахилившись на днище воза, відімкнув сундучок, де з-поміж рибальського причандалля в мене валялося кілька, схожих на Магдину, сувенірних срібних медальок. Я накупив їх у котромусь з кіосків Об’єднаних Націй, аби переробити на блешні для спінінга й на час відпустки возити з собою. Взявши одну таку миловидну медальку-блешеньку з гачком-трійчаком, я приколов її до сірої роби Дузя. Дузь покосився на невідому йому відзнаку й зніяковіло закліпав.
- Вітаю, мічмане, й поздоровляю.
- Радий старацця! – видихнув він.
Затим я дістав з діжечки пляшку віскі і вклав її Дузеві в ліву руку, бо права його рука, віддаючи мені честь, посмикувалася на скроні біля мічманського з крабом кашкета. – А на закуску вам – дичина! – й зійшовши з воза, відв’язав від акацій шпагат з качками і всі дев’ять штук лапами догори почепив на Дузя.

Тепер з медаллю Організації Об’єднаних Націй та із розкішною в’язкою вітчизняних качок на шиї мічман Микита Дузь був готовий для подальшого пошуку ввіреного йому колгоспу “Шлях до Комунізму”.
- Обсвіти мене з маршалом, аби нас бачили й чули всі! – гукнув він своєму напарнику-гикавці, і той з даху амфібії всмалив прожектором по Дузю й мені, що ми з ним одразу ж перетворилися на смолоскипи.
-Товариші моряки! – з облитого світінням мене свій смоляний погляд мічман перекинув на прищухлі машини. Красно­флотці! Вам шле привіт і вітання маршал Радянського Союзу! Ось він стоїть поруч зі мною і піднімає руку. Я підняв руку.
- Привітаймо ж його і ми – натиснемо на сигнали. І моряки натисли: з темних кабін галаснули клаксони. І не по одному, а скопом вони гуданули так, що від їхнього гудища сонна сорока дременула з гнізда, а за сорокою все, що вже примостилося на ніч у лісосмузі й на баштані, придрімало на лапах і животах, порснуло врозтіч – залопотіло, побігло і поповзло!.. Я навіть не думав, що навкруг мене жило стільки і земляного, і трав’яного, й акацієвого народу. Але ще був один народ – буряковий! У глибині поля, розпиваючи чарочку за капустяними столами, він, як тільки почув моряцькі сирени, то їм у відповідь вжарив марша “День Буряка”.
- Де ото марш і де блимають фарами трактори – ото і є ваш стопроцентовий “Шлях до Комунізму”. – розтолкував я Дузю.
- Так він же зовсім близесенько. Він, Йосип його на кобилі, у нас під носом. А ми блукали.
- Поганяйте прямо на оте блимання – там вас чекають зранку!
- То розвертатися і пекти прямо туди?
- Розвертайтеся і печіть.
- Бажаю вам, товаришу маршал, щасливої на природі відпустки. – потишивши голос, сказав на прощання Дузь і, посмутніло дивлячись мені в очі, вже зовсім сумно додав: - І вам, і тій баришні, що вас відвідає…

У бушуванні прожектора моряцькі машини розвернулися в ряд й приготувалися до наступу на бурячище. Попереду них, ніби вилитий з чавуну, з даху своєї броньованої колісниці Дузь віддавав накази:
- Вилізай!
І моряки ожили: одні застрибали з кабін вантажівок, а, пригинаючись, інші, ніби з пекла чорти, обмахуючись безкозирками, полізли із чрева амфібії.
- Не роззявляти ротів і не ловити гав! – командував Дузь. – Музику-марша чуєте? Це нас вітають палкі степовички солодких ланів. Не вдаримо перед ними у грязь.
- Ура! – хитнули небом його послушники й накинулися на , бурякові купи, що буряки з їхніх рук, наче град, забарабанили по днищах автомобілів. Там, де проходили Дузеві мореходці, поле ставало, як вилизане. За моряцькими безкозирками не лишалося жодного бурячка. Дузь торжествував. Одухотворений маршем, облагороджений віскі, натхненний жагучою близькістю з жагучими степовичками, він сотворив навіть віршика, і, притоптуючи на своїй панцирній красотулі невивихнутою ногою, сам його й заспівав:
Гоп! Топ! Гуп!
Ідуть моряки – лежать буряки!
Лежать буряки – нагинаються моряки!
Гоп! Топ! Хоп!
З морської руки летять буряки
В грузовики,
І помішані на моряках,
Закотивши під лоба очі,
Морякам віддаються
Божественні женщини!

- Слава матросам-ослобонителям! Слава синам морських безодень і пучин! – з теміні перед амфібією вигукнув чийсь захеканий голос, і коли Дузів напарник-гикавка навів на нього прожектор, той засапаний голос виявився дідком-шугачком.

Він добігав до амфібії й, простерши перед собою руку з розхлюпаним гранчаком, волелюбно волав:
- Доблесні приборкувачі морів! Дозвольте потиснути вашу морську правицю. А колгоспну правицю мою подати вам навзаєм.
- Кого на обмєн? Мене? На колгоспну телицю? – не зрозумів дідка Дузь.
- Ласкаво просимо! Вельми ласкаво!
- А чи не пішли б ви, папашо, знаєте куди?! Крутиться тут під ногами всяке.
- Слава партії і правительству!
- Га? - насторожився Дузь.
- І партії, і правительству! – не відступав дідок.
- Залазьте! – Дузь нахилився, висмикнув дідка з теміні на амфібію під прожектор і вже поштивіше запитав: – Ви, бува, не того, не колгоспний партійний секретар?
- Ні! Я – жук-гнойовик! Дідок-гнойовичок. Все життя гній на поля вожу. Вивезу, а тоді вилами розкидаю. Грижу на них нажив. Ось вона в мене тут під куфайкою, збоку на животі висить точнісінька, як буряк. Скорчився через неї і погибаю. – з гордіс­тю доповів Дузю дідок.
- За безбережну любов до ордена Червоного Прапора воєнно-морського флоту награждаю вас подарунком. – і мічман Микита Дузь зняв зі своєї шиї мої качки і почепив їх на шию діду.
- Слава підводним човнам і наземним амфібіям! – дихнув на собі качками дідок-шугачок-гнойовичок і обійняв Дузя – прихилився щокою до його на грудях медалі й коли вколовся об неї, об її гачок-трійчачок, то не лише не відчув уколу, а раз, і вдруге, і втретє, – тричі! – поцілував медаль.
- Ура! Ура! Ура! – так само тричі гойднули небом сини штор­мових морів і свою сухопутню флотилію підвели до святкових столів дядьків і тіток.
Фіолетовими губами оркестранти врізали гімн, і поки дядьки та тітки відкладали виделки і вслід за начальством підіймались на ноги, бідашко Гикавка звузив прожектор до кинджального струменя й з даху амфібії всадив його в миску з тушкованою капустиною. Миска з капустою, а біля неї гранчак і недопита пляшка заіскрилися й засіяли. Гикавка загикав гикіше й під бухкання бубона пострумував від миски до миски.

- Що ти лазиш по тарілках. Ніяк не можеш наїстися. – наскіпивсь на нього Дузь і, як стояв, – вся увага на гімн! Навитяжку перед ним! – не змигуючи, звелів: - Начальство шукай, начальство! Йосип його на кобилі!
Гикавка шморгнув носом й від лоскітливих мисок переметнув прожектор на обличчя дядьків – замерехтів по їхніх виструганих вітрами обличчях:
- Воно? Не воно?
- Хіба не бачиш, що не воно! Це – рядові, рядові Івани!
- А ці? А ці? – Гикавка світлонув по дядьках-музикантах, що були вже на середині гімну, додували його з останніх, уже посинілих сил.
- Та на греця мені ці сизопикі биндюжники! – вибухнув Дузь.
Гикавка пострумував праворуч та знову втрапив на стіл! Але на цім окремім столі шикувалися миски не із тушкованою капустою, а з курячими пупками.
- Ти знов, ненажеро, приклавсь до харчів? Пупків тобі захотілось!
- Та нічого мені вже не хочеться! – і Гикавка гикнув, що очі йому підстрибнули, і підстрибнули куди треба: над курячими пупками височіли макінтоші й плащі! І голови, голови, – точнісінькі, як і в Дузя. – на опасистих шиях пудові гирі.
- Воно? Не воно? Воно! – сам себе запитав і сам собі відповів Гикавка й пострумував від гирі до гирі: всвітився в одну і другу, надибав на третю, четверту й п’яту, на шостій затримав­ся, бо та, шоста гиря, посміхнулась йому в прожектор золотими зубами. “Мені б такі кланцаки на показ для баришень.” – подумав пошепки він і не зчувся, як сам разом із отією Золотозубою Гирею став дотягувати слова велеславного гімну.
- Що ти муркочеш собі під нюхало і світиш, як в підземеллі? Зафугуй на повну катушку, щоби й чортів стало видно. – наказав йому Дузь, і Гикавка впалив прожектором так, що стало видно не лише дядьків і тіток, й начальство, але й за начальством, за його спинами, прихованих у темноті, в чорних плюшах-жакетах чотирьох молодих чортиць.

“Мої ж ви любесенькі і коханесенькі.” – знову подумав пошепки він, коли на чортицях гімн догримів і вони, всі чотири, – одна височенька з прапором і медаллю, і друга, хоча й невеличка, зате ладненька, ніби та рибочка-барабулька, з кудлатим буряком на руках, та ще дві чорнявенькі повновиді із транспарантом, рушили до амфібії і, як здалося йому, особисто до нього, до Гикавки-Гикавця.
Гикавка розгубився. Не розгубився Дузь. Він знову піднісся духом – вхопив під вуса повітря, забув про напухлу ногу, хукнув і сплигнув з амфібії. За ним – як з води – виросли його невтомні приборкувачі морів. Вони збили на потилиці безкозир­ки, вловили ніздрями благодать випивання й, карбуючи крок за мічманом, під несміливі оплески дядьків і тіток, і під поважні очі начальства попрямували до Магди, Валі, Жені і Клави, і перед ними – прапором, транспарантом та Головним Буряком Дня Буряка – урочисто вклякли.

Бубон грякнув і вмовк. Настав великий мовчок. Великий, але недовгий: подібний до бегемота, з темряви на амфібію ледве не налетів чийсь підсліпкуватий автобус. Він насідав на гальма, тис на них й тис, та однією своєю фарою все-таки тицьнувся в броньований борт амфібії, хоркнув й заглох. Сліпенька фара розплющилася, а вже й до цього облуплені його боки облущилися до лусочки, і дощечка з написом “Районний Будинок культури” хряснулася об капот, де з перегрітого радіатора порскала сиза пара. “Ще загориться дурбило й вибухне, і позносе нам голови.” – цим разом вголос подумав Гикавка, коли з автобусових дверей, довжиною і висотою майже як сам автобус, й так само схожий на бегемота, став виходити стіл. Сам. Без нікого. Стіл висунувся й посунув прямо до моряків і з-під його фіолетової, опадаючої до землі скатертини забасюрило:
Гоп, мої гречаники,
Гоп, мої милі,
Зустрічаймо і вітаймо
Чорноморські хвилі!
“Шо за чортє шо?” – вже і пошепки й вголос подумав Гикав­ка і спостеріг, як те співаюче бегемотисько, похитуючи фіолетовими боками, допливло й зупинилося перед настовбурченими бровами Дузя, і з-під скатертини в сірій солдатській шинельці, з червоним бантом на ній, схожий на зайчика, вигулькнув чоловік. Його заячі очі охопили одразу всіх – і начальство, і Дузевих мореборців, і дядьків та тіток, і, стуливши над головою долоні, той Заячий Чолов’яга проголосив:
- Народ і армія – єдині! Гоп-ля!

Й тієї ж миті з-під скатертини, з-під столу, тримаючи його над собою на витягнутих руках, у веселих, як вогонь, шароварах, постали чорновусі хлопці-орли-басюри.
Гоп, гоп, гопака,
Привітаймо моряка! –
ревонули вони, що тітки та дядьки аж привстали, а Золотозуба Гиря сказав:
- Новітня народна пісня…
- Гоп-ля! – вдруге вигукнув Заячий Чолов’яга і цим разом за його повелінням з-під фіолетового запинала в темновишневих спідницях, в легких лебединних кофтах з’явилося восьмеро усміхнених вишеньок-черешеньок! Четверо з них на лебединих руках тримали перед собою повні гречаних млинців макітри, а четверо на підносах – бутелі з оковитою.
- Ууу! – завили Дузеві морські сіроманці.
- Наші незамінимі гості. – вклонився Заячий Чолов’яга. – Своїм коронним, спеціально для вас підготовленим номером вас віншує тричі лавреат районного огляду художньої самодіяльності, наш колгоспно-агітаційно-інструментальний ансамбль “Бурячок”.
Чок, чок, чок,
Вас вітає “Бурячок”! –
розтулили вишневі вуста темновишневі черешеньки і просто з макітер, зі своїх рук почали пригощати незамінимих гостей! Проковтнувши гречаника, Дузь притулився щокою до ліктя своєї вишеньки, змахнув з голови кашкета і став перед нею на коліно! Змело з голів безкозирки й за прикладом Дузя перед ласкавими благодійницями опустилося долі все його товариство! Від похиленого на коліна моряцтва в тіток за столами набігли сльози, краєчком хустин вони промокнули очі і жалісливо подивилися на своїх чоловіків. Та їхні ведмедкуваті чоловіки-дядьки ніби нічого і не помітили: вони лише нижче схилили над мисками голови і заходилися длубати вже задубілу капусту…
Гоп,гоп, гопака
Почаркуймо моряка! –
басонули хлопці-орли-басюри, і ті з молодих черешеньок, що на підносах тримали трилітрові бутелики з п’ятдесятиградусним народним напоєм під назвою “бурячиха-три гички”, за сигналом руки Заячого Чоловіка підпливли до схилених долілиць синів морських безодень і свої бутлики приставили їм прямо до губ.

І заходили спраглі моряцькі борлаки. Гольгання з шийок бутеликів в пошерхлі моряцькі горла почув біля прожектора навіть Гикавка і, як і досі, на своє натщесерце та натщегорло застрибав прожектором від макітер до бутликів, а від бутликів до макітер.
- Оркестр, польку-бабочку! – з курячим пупком на виделці Золотозуба Гиря оглянувся до музик, і з-поза спин дядьків і тіток, й начальства з розпалених труб дядьків-музикантів вилетіла полька-бабочка-веселунка. Вона, видно, й сама вже гарненько хильнула первака-веселухи, бо вжарила так, що Дузь та його мореплавці підкинулися мало не вище своїх голів. І хто навприсядки, а хто скоком-боком, з розбубнявілими очима, півтора десятка синів штормових морів оточили вісьмох черешеньок. Ті спочатку заусміхалися, та коли лицарі безодень й пучин їх межи собою не поділили і в чотири руки стали рвати кожен собі, а коли ще й своїми морськими просоленими губами напосіли на їхні медові вуста, – черешеньки-вишеньки заойойойкали. Кофточки на них затріщали. Покотились під ноги бутлики та макітри. А полька-бабочка як сказилася. Вона додала вогню, що й Дузь загубив кашкета – його черешенька кинулася від нього під фіолетову скатертину, під стіл! Дузь шугонув під скатертину за нею, вона вискочила з іншого краю стола, та Дузь прихопив її й там, та, виявилося, що не її, а ту, що досі темніла з прапором, і та, що темніла з прапором, а з нею й дві з транспарантом та ще одна із несосвітенним буряком на руках, – рвонули, як дикі, в поле. А тут іще й Гикавка вимкнув прожектор. Гикавка вимкнув його навмисне, чи його ненароком виключив дідок-гнойовичок, що, обійнявши прожектор звисаючими з шиї качками, щось прожекторові бурчав, – темрява стала чорніша. Темрява, як у шторм, загойдалася в очах Дузевих чорноморів. Вони стали півколом, волокушею-тралом, і вислизаючих з їхніх обіймів черешеньок заходились тіснити, тралити до амфібії. І вже до неї дотралили, і вже почали їх в амфібію від землі відривати, як раптом в моряцькі вуха жахнули кулаки. В головах Дузевих морелюбів розірвалися, наче бомби і, збиті з ніг, вони опинилися на бурячищі. Як бутлі і як макітри. Хто залетів під амфібію, хто влип і осів біля її броньованого боку, і понад ними, опускаючи кулаки, затуманіли хлопці-орли-басюри. Непоспіхом ті кулаки-басюрища обійняли білесенькі кофточки своїх темновишневих гарнюнь і разом з ними потуманіли до облущеного автобуса… Ніби крізь каламутну хвилю, Дузь додивився їм вслід, торкнув синяки, що, наче дріжджове тісто, почали сходити під очима, мацнув у роті розхитаного зуба, звівся на ноги й полеглу свою команду повіншував:
- Чок, чок, чок, нас вітає бурячок, Йосип його на кобилі! Полундра! Задній хід!..
…Манюня підвела голову, а Султанчик, що лежав на ряднині біля мого плеча і наслуховував польку-бабочку, зненацька зірвавсь на лапки, вискочив на сидіння й задзявкотів: У місячному жовтінні до воза добігало четверо чорних примар – розтріпані й мокрі Магда, Валя, Женя і Клава мало не падали.
- Рятуйте, бо ця матросня нас пороздирає! Он вона, он вона на машинах за нами женеться! – і Магда плюнула на виринаючі з теміні моряцькі фари.
- Бігом, дівчата, на віз! Давайте мені ваше знаряддя!
- Та ну його, це знаряддя! – і свого буряка-лева Клава шпурнула під колесо, з рук Валі і Жені туди ж полетіли і їхні, схожі на списи, акацієві тички із транспарантом, лиш Магда не знала куди притулити прапор. Вона крутанулася з ним – не під колеса ж його запихати. І не кидати під кущі! – коли, діставши з амфібії, Дузів прожектор мазнув її по лиці. Магда позеленіла, встромила прапор у землю перед Манюнею і, наче рибина з води, викинулася на воза, де одна біля одної, не дихаючи, лежали Валя, Женя і Клава. І тільки-но я їх прикрив кожухом, як Дузева колісниця загальмувала і з її сталевого даху, з підвішеними під очима ліхтарями-синцями, з діркою замість зуба намалювався Дузь. Він був щасливий. За все його флотське життя в нього ще не було таких знаменитих подій, як за один цей вечір! І він мені сповістив:
-Товаришу маршал, доповідаю! Ох і гульнули! А привітань! А музики! Гречаники на меду! А вишеньки-черешеньки-степовички! Закачаєшся! На одній комсомолочці з прапором і медаллю я мало не оженився!
На таку Дузеву новину одна з моїх баришень – скоріше за все, що Магда. – сіпанула ногою, кожух ворухнувся, Дузь те помітив і перестав балакати. Затим він глянув на мене і в його погляді я прочитав: “Так у вас тут, товаришу маршал, на возі гостя!.. Прийшла? Навідалася!” – й набряклі свої ліхтарі він перевів знову на воза, на горбкуватий кожух: промацав його очима й зметикував, що хочеш-не хочеш, а треба звідси линяти-відчалювати. Та повен Днем Буряка, Дузь мусив іще щось сказати таке, аби його особу поцінувала та, що гостилася в мене під кожухом. Тож перед тим, як все-таки попрощатися, сіроманець морських широт ввічливо кашлянув, набрав під щоки повітря і, підвищивши мене в чині на вищий, найвищий ранг, пропечатав:
- Товаришу генералісимус! Окремий загін моряків ордена Червоного Прапора Чорноморського флоту по допомозі трудящим колгосникам для вивезення буряків на цукровий завод завдання виконує!
- Так тримати! – відповів я і Дузю, і Гикавці, що цим разом смалив прожектором не по Манюні й мені, – боявся – а косив по верхів’ях акацій понад нашими з Манюнею головами.
- Товаришу генералісимусе! – знову глянув на таємничий кожух урочистий Дузь і понизивши голос, перейшов на шепіт. – Пробачте й простіть, коли що не так.
- Як це – не так? Все, мічмане, так! Дорогу на цукроварню знаєте? Не заблудетеся?
- Не заблудемося! Дорогу туди нам показує тутешній шановний громадянин.
- Осьосьо я! – і з-поза Дузевого плеча визирнув дідок-шугачок-гнойовичок.
- Що ж ви, шановний, ховаєтеся?
- Та де я ховаюсь? Я не ховаюся! Ось я – виходжу! І руки по швах, він з’явився увесь: в защібненому на шпильку сірому піджачку, в сірому картузику-шестиклинці і з низкою сірих качок на шиї. Я підійшов до амфібії, дістав сигарети й подав Дузю, Гикавці і дідку:
- Закуріть на дорогу, щоб вуха не пухли!
- Товаришу главний генералісимус! – поклавши сигарету за вухо, заговорив дідок-шугачок-гнойовичок – тутешній шановний громадянин. – Від імені рядового народу прийміть, пожалуста, оці качечки. Не погребуйте. – й нагнувшись з амфібії, зняв зі своєї шиї і почепив на шию мені низку моїх качок. Всі дев’ять штук. Лапами догори. Прив’язаних до шпагата.
- Спасибі! – подякував я дідку, стягнув з себе куртку і простягнув йому на амфібію. – Прийміть від мене і ви скромну оцю одежину у польових умовах.
- А ви ж у чому зостанетесь? На вас, товаришу генеральний генералісимусе, лишається тільки майка.
- Поважаю ваше батьківське піклування, – відповів я шанов­ному громадянину-мирянину, – та смію запевнити вас, що радянський генералітет ходити голим не буде.
Після цього дідок куртку прийняв, пригладив на ній золотаву блискавку й зустрівся з Манюнею: стоючи під золотими китицями державного знамена, Манюня строго дивилася на дідка. Так само строго і по-державному споглядала дідка й сорока, що злетіла з гнізда і всілась на кінчику прапора. Шановний громадянин не розгубився – приклавши руку до картузика-восьмиклинки, він козирнув їм обом: і тій, що сиділа на прапорі, і тій, що під ним стояла:
- Слава партії і правительству!
- Тепер, Йосип його на кобилі, дайош цукроварню! – скомандував Дузь, і в супроводі допитливої сороки красотуля-амфібія, ведучи за собою згорблені буряковози, почаділа соляркою на косогір. В сіянні прожектора на її броньованому даху, підняв­ши над головою мою, а тепер уже власну білу фланелеву куртку, дідок-шугачок-гнойовичок – тутешній шановний громадянин, даленіючи, заспівав:
Ой що ж то ай за ворон,
Що по морю кряче!..
Лишившись у майці і з низкою невідворотних, вічних качок в себе на шиї, я стояв перед возом, а з нього, з-під кожуха на мене дивилися Магда, Валя, Женя і Клава.
Ой що ж то ай за ворон,
Що по морю кряче, –
голосом дідка-гнойовичка своїм баришням заспівав і я, і підійшовши до них, нагнувся й поцілував їх в очі – всіх чотирьох: Магду, Валю, Женю і Клаву. Вони зажмурилися і поки отямлювались, я їм сказав:
- Вітаю вас і поздоровляю: День Буряка і Ніч Моряка скінчилися, і тепер ми, дівчата, можемо повечеряти по-людськи – харчі висять у мене на шиї.
- А море? – раптом спитала Клава.
- Море? Яке ще море? – не зрозумів я.
- Про яке ви згадали. Я, признаюся вам, зроду моря не бачила.
- Ніколи-ніколи?
- Ви не повірите, але я навіть не можу його представити – яке воно є? Ми ж тут усі до села припнуті, як до кілка кози! Я глянув на Магду:
- І ви не бачили?
- Таке скажете. – і її попелясті очі усміхнулись мені вже знайомим мені причаєним жаром.
- А хоч би раз ногу в море вмочити. Хоч би один разочок! – вихопилось у Жені і вона чомусь глянула на Манюню, що підійшла, стала в мене за спиною і, як здалося мені, зітхнула. Я взяв Манюню за повід і своїм гостям сказав:
- Дівчата, а коли зробимо так: запряжемо Манюню й усім нашим гуртом до моря поїдемо. Я собі думаю, прикидаю: до моря від нас, коли брати від нашого воза і до Одеси, десь під сто п’ятдесят кілометрів – два дні дороги. А план у мене такий: не сільськими доріжками, а трасою Київ-Одеса прокотимося до моря і не як невідомі колгоспні марійки, а як щасливі буряківниці колгоспних ланів – під розгорнутим прапором і транспарантом “День Буряка”. І всі на трасі гаішники знатимуть: заслужені буряківниці, – одна з золотою медаллю – їдуть в Одесу на виставку передовиків народного господарства. А під Одесою ми потихеньку з’їдемо на узбережжя, розкладемо намет і ви вмочите ноги в море – накупаєтеся досхочу! А коли накупаєтеся і на море надивитеся, Манюня повезе нас назад – вас у село, а мене у цю ж лісосмугу.
- А як голова колгоспу чи бригадир – кинуться, а нас нема! – забідкалась Валя.
І тут я побачив, як спаленіла Магда.
- Ми з буряками управилися? То чого їм від нас іще треба?! А по нас вони кинуться, коли поженуть на кукурудзу. Тож якийсь тиждень ми у запасі маємо.
- То згода, дівчата? Їдемо!
- Дайте я вас поцьомаю! – Магда зіскочила з воза та, озирнувшись на Валю, Женю і Клаву, зніяковіла і до мене не підійшла. Я засміявся:
- Йдіть у село, збирайтеся і не гайтесь! Вранці рушаємо!
- Не загаїмося! Ми – скоренькі!.. – спурхнула з воза Валя, і вниз по дорозі вони подалися до свого села. По дорозі, що вчора вночі була Магдиною і моєю…
Я зняв з шиї качки і на провислім шпагаті знов розтягнув їх поміж двома акаціями, – завтра при дні, коли я вже поїду, хтось буде йти й моїх пернатих побачить. Побачить, здивується, і як особисту здобич, відв’яже їх від акацій і забере з собою – собі на втіху, мені – на згадку …

За мною з воза стежив Султанчик, а з кінчика прапора, що досі стирчав перед Манюнею, водила оком сорока. Султанчик з сорокою перемовлялися: Султанчик на неї погавкував, а сорока до нього погиркувала. Я виліз на воза, накинув на плечі кожух, увімкнув ліхтарика, дістав з діжечки свою золоту чарчину і пляшку. За кожним моїм ворушінням зголоднілий Султанчик з сорокою стежили незмигненно: і як відкриваю діжечку і дістаю пляшку, як обтираю її полотниною, як споліскую чарку й наповнюю, як підношу її до губ і як, пригладивши вуса й відкинувши голову, випиваю. Я випив, а облизався Султанчик. Що лишалось мені? Налив Султанчику. І він, сучий синок, навіть і не понюхавши, самогон це чи віскі, вилизькав все до дна. І з таким задоволенням, що від його задоволення сорока й собі свого дзьоба обтерла крилом, ніби салфеткою. Ну як тут не пригостити корінну жительку лісосмуги? Налив сороці. Поставив чарку на діжечку і подумав: злетить вона з прапора чи побоїться і не злетить? З золотих чарочок сороки п’ють не щодня. Не побоялась. Злетіла. Встромляючи дзьоба в чароньку і задираючи його над собою, встромляючи і задираючи, сорока віскі пила з охотою. Так само з охотою перехилив з пляшчини і я. Мені стало лагідно і спокійно: Манюня біля воза дрімала, перед тихою нею спав на землі і кудись біг уві сні, – перебирав копитцями. – Орлик. Все навколо було, як і вчора вночі, коли я сюди приїхав: акацієва лісосмуга і сороче кубелечко над головою, ліворуч – вже добре знайоме мені бурякове поле, праворуч – спорожнілий баштан. Замість динь й кавунів зараз на ньому гнався у ріст буркун і темнів низькуватий мишій – там в поті чола трудилися миші: миші готувалися до зими. Де яке зернятко – диняче чи кавунове, заячої конюшинки чи буркуна – все ними зносилося і збиралось до чималеньких мишачих купок. Та особливо любили миші мишій! Його темно-зелені щетинисті колосочки. Дрібненькими білими зубками сірі гризунчики обсікали мишієві колосочки зі стебел й натужно попискуючи, тягли їх до купок – у зимові свої комори. І так з ночі у ніч. Але цієї ночі не повезло: з Магдиного села на баштан облавою на мишей вийшли сільські коти. А кожен кіт у голові мав невеличку електростанцію, і та його власна невеличка електростанція розжарювала очі котярам так, що жовтим і жовчним вогнем з теміні в поле вони горіли на кілометр.

Ось і тепер: біля десятка білих, рудих і чорних з маленькими вушками головатих соратників по облаві вирушили до мишачого баштану. Глиняною стежиною вони спустилися з пригірка у ярок і на нечутних своїх котячих подушечках пошурували до лісосмуги. Ще навіть не доходючи до лісосмуги, коти почули – баштан ходить ходором. Миші тупотіли на нім, як коні. Не зупиняючись, коти перемикнули очі на максимальний режим і крадучись під акаціями, розігналися і з розгону стрибонули в мишій. А стрибаючи, встигли побачити, як з того їм насупроти горіли очі лисиць і горіли не згірш від котячих. Як і коти, лисиці також прийшли на законне своє мишкування і замість того, аби розважливо та без нервів помишкувати, наразилися на котяр. Намагнічені люттю, одні і другі аж захиталися і потяглися по колу, аби собою окреслити, що мишачі угіддя на баштані належать виключно їм. Кому? Та звичайно котам. Та звичайно лисицям.

Йдучи по колу одні другим назустріч, коти і лисиці зупинилися в мишії неподалік від мого воза. Напружинені, вони полотніли і їхні вуса свербіли на бій. На битву. А те, що тут віз, Манюня і я – їх не обходило. Вони стояли писок навпроти писка й вичікували, хто першим опустить хвоста. І хто першим опустить, той і почне тікати. І тут перед стоячими писок навпроти писка котами й лисицями з’явився Султанчик. Під прикриттям сороки, що, видихаючи віскі, зависала над його мордочкою і обвівала її крильми, Султанчик пішов поміж котами й лисицями. З посоловілими очками, він попростував поміж ними і всім попідряд, по черзі почав роздавати поцілунки – лизькати їх у писки. Від Султанчикового панібратства в котів і лисиць стався серцевий напад. Та коли рябенька почвара обіперлася лапками на одну із лисичок і, гикаючи, прийнялася лисичці щось на вушко мугикати, отетерілі коти і лисиці дали драпака… Султанчику я сказав:
- Ось до моря доїдемо, кину тебе у море і попливеш, Султанчику, до султана в Туреччину і прямісінько у витверезник.
На таке моє слово рябенький сучий синок став на собі ловити блоху, що з лисички на нього скікнула, і од тієї блохи і віскі Султанчиком підкидало…

5
Траса Київ-Одеса була не для Манюні. Від неї в Манюні боліла голова. Навіть цокіт власних підків по асфальту видававсь їй чужим. А коли ще й гаішник-міліціонер, як гужовому транспорту, причепив їй до лоба фосфоризуючу бляшку, що звалася катафот, і дотепно сказав, що “віднині твій лоб, конячко, буде вночі світити, і гляди ж но мені, бо тута тобі не колгосп, а державна саша.” – Манюня усе ж раділа: вона любила кудись іти. Вона любила ходу. Ось як тепер рухалася по трасі, а понад нею вгорі, перед її очима, похитуючи хмариною, йшло синьобоке небо. Те синьобоке небо похитувалося й поперед Орлика – прив’язаний до голоблі, на короткому повідку він дріботів біля Манюні поруч. А черідки автомашин. Порівнявшись із Манюнею, автомобілі призупинялися, визнавали її за свою і від душі сигналили. Вони вітали Манюню, бо де ще зустрінеш таку, ніби вилиту з міді, справну кобилку, що під червоним прапором і транспарантом тягнула дебелого екіпажа. Водії визирали з кабін і, як і Манюні, салютували чотирьом моїм баришням – Магді, Валі, Жені і Клаві, що, звісивши з воза ноги в сяйливих на сонці ботах, пускали водіям в очі сонячних зайчиків. Та сигналили водії не тільки Магді, Валі, Жені і Клаві, але й новим моїм пасажирам – чотирьом баришням-козам. Вистромивши з воза роги, ці мої пасажири наколювали на роги автомобілі і з усих сил мемекали… А звалилися кози на мою і Манюнину голову якраз саме вранці перед нашим від’їздом. Я вже відсипав Манюні вівса, дав їй води, злагодив упряж, затим Манюню запряг і став чекати. Місяць знизу поблід, й на свіже горло у Магдиному селі перемовилися півні. Я відчував, що першою прийде Магда. З кожухом в руках я вже її стеріг скраю дороги біля акацій, навіть промацав ногою землю, аби з Магдою нам на кожусі було рівненько, коли раптом переді мною з’явилась коза і вона прокозакала: “Будемо їхати з молоком.” – Будемо їхати з молоком! – повторила задихана Магда і притягла на мотузці козу до себе поближче, бо та почала придивлятися до кожуха.
– Прив’яжи цю звірюку подалі, бо на все вона дивиться! Усе їй кортить побачити.
- Не сердься! Не сердься! Ну чого ти розсердився? І ніяка вона не звірюка, то в неї роги такі рогаті. Звати її – Місяня. Я дійничку взяла і цідилок. А ще в дорогу для нас принесла клумачок кукурудзяної муки. Для мамалиґи. Ти ж мамалиґу любиш? Скажи, любиш? Любиш? Любиш?
Я накинув кожух на козу, притулив Магду до себе, коли від ярка почулося ще одне мекання – то зі своєю Місянею, дійничкою і цідилком й так само із клумачком кукурудзяної муки забіліла зубами Валя. А за кілька хвилин за Валею зі своїми Місянями, дійничками та цідилками, клумачками кукурудзяної муки притемніли Женя і Клава… Разом з Магдою, Валею, Женею і Клавою я запросив на море і їхніх кіз. Тепер ми всі вкупі їхали. Мої рогаті курортниці розташувалися у задку воза на колишнім циганськім подертім брезенті і в передчутті морських ванн блаженно мемекали.

За Любашівкою до Одеси почалися яри. Поміж похиленими горбами ті розлогі долини-яри пролягали впоперек траси і в кожному з них при селі виднівсь невеличкий базарчик. В домаш­ніх халатах й капцях темнощокі жінки таким проїзджим, як ми, продавали, що в них на городах й садках вродило. Так у першім яру з базарчика мої неспокушені баришні, відганяючи ос, наїлися персиків, а кози – динячих шкірок. У другім яру при дорозі на застелених столиках золотів виноград “Дамські паль­чики”. “Дамські пальчики” мої дами губами відривали по бубоч­ці. У третім яру я випив літрову кружку темного молдавського “Гратієшті” і підсадив на воза того вина повну бочечку. В четвертім яру купили відеречко бринзи й кастрюлю квашених баклажанів, їх тут називають “синенькими”… Тим часом Манюня потиху тюпачила і коли йшлося під гору, мої дівчата з воза зіскакували і підпихали його. В п’ятім яру звечоріло. Вечір у яр приходить раніше, катафот на лобі в Манюні заблискав, я почав придивлятися, де би заночувати, коли ззаду за нами хтось загорлав: “Я – циган Йона! Я – циган Йона! З Києва скрипку везу! Поступись!” – і в одній руці з батогом, в другій – зі скрипкою, в жовтій сорочці і зеленому капелюсі, на тарабанячім возі-каруці, запряженому сухореброю конячиною, замерехтів і сам Йона. Обганяючи нас, він черканув по мені очима, стьобанув батогом свою конячинку, а порівнявшись з Манюнею, шмаганув по спині й Манюню, і проїхавши трохи ще, завернув до невеличкої річеч­ки, де бовталися циганчата, а на березі при багатті вечеряли два цигани і три циганки. З Манюнею щось зробилося. Ще перед тим, як Йона з траси звернув, за його возом-каруцою Манюнею щось повело, вона пішла підтюпцем, а як побачила шатра, вогнище і циганів, звернула за Йонею і – заіржала.

З долини кричав деркач. Випряжена з воза Манюня стояла над річечкою і похиливши шию на шию Йониній конячині, слухала деркача. Йона та ще двоє циганів – Ілія і Михай, – а з ними і я сиділи біля вогню й кружляли з бочечки “Гратієшті”. Ілія різав ниткою мамалиґу, Михай з відеречка колупав бринзу, баклажани ми діставали з кастрюлі, і знову кружляли з бочечки. З дітьми у шатрах похроплювали циганки. Мої дівчата спали на возі. Біля дійниць, накритих цідилками, дрімали кози.
Йонина скрипка співала всю ніч і коли вранці я поруч з бочечкою прокинувся, – циганів вже не було. Я тільки побачив, як їхні вози-каруци вже застелялися туманцем. Дивилась їм вслід і Манюня. Потім вона подивилась на мене, ще трохи постояла і разом з Орликом пішла за циганами. Манюня пішла за ними…

Київ, 2003 рік.