Мирослав Лазарук

Ім’я цього без перебільшення великого поета-мученика, як і його твори, не раз з’являлися на сторінках “Буковинського журналу”. Щоразу вони викликали чималий читацький інтерес. Після передчасної смерті Тараса Мельничука ми публікували твори та есеї про нього. Та, на жаль, вкотре доводиться констатувати, що українська влада так і не подбала про видання поезій лауреата Шевченківської премії. Тому його книги залишаються раритетами. Бо й остання прижиттєва збірка “Чага”, що побачила світ у Коломиї, давно розійшлася. Тож історія повторюється: один з найвидатніших літераторів сучасності залишається маловідомим навіть у тих колах, які цікавляться поезією. Як же подужати цю несправедливість, що протягом всього життя переслідувала письменника. Не полишає його й зараз?
Не так давно мені до рук потрапили рукописи Тараса Мельничука. Це – поезії практично ніде не друковані. Написані приблизно у вісімдесятих-дев’яностих роках (точних дат майже не знаходимо, оскільки сам автор, мабуть, не вважав за потрібне це робити). Він мріяв, як стверджував сам в одному з інтерв’ю в газеті “Молодь України”, назвати свою нову книжку “Політ в’язня”. Але непрохана смерть та й обставини, в яких довелося жити і працювати Шевченківському лауреатові, не дозволили її видати. Зрозуміло, маючи під руками унікальні рукописи, я загорівся ідеєю, підготувати їх до друку. Хоча нині самотужки вдаватися до таких кроків – дуже складна справа.

На щастя, світ не без добрих людей. І коломийські друзі, зокрема письменник і видавець Михайло Андрусяк, запропонували видати Мельничуків тритомник, куди увійшли би твори чотирьох попередніх прижиттєвих книжок (“Несімо любов планеті”, “З-за грат”, “Князь роси”, “Чага”), а також усі неопубліковані поезії. Він же запропонував і мені приєднатися до відповідальної роботи.

Це буде ще й непроста праця, бо Тарасаві твори розпорошені серед багатьох людей, котрі свого часу або ж давали йому притулок, або просто спілкувалися. Тому зібрати їх до купи, уникнувши при цьому підробок, фальшивок, буде непросто. Та відступати нікуди, сучасникові треба донести Мельничукові поезії, а ще для того, щоби показати всю велич таланту Князя роси, його неповторність. Ім’я Тараса Мельничука повинно посісти почесне місце в українській духовній скарбниці в одному ряду з найвизначнішими національними постатями.

Видати тритомник – справа не одного дня і місяця. Тому й пропонуємо увазі наших читачів добірку поезій Т.Мельничука, писану в різні періоди складного мученицького поетового життя. Ми назвали її, як мріяв автор – “Політ в’язня”, хоча більшість поезій написані на волі. Та наша українська воля ніколи не була для Мельничука справжньою, вимріяною і вистражданою у тюрмах і сибірах. Вічні безквартирні поневіряння світами, спалена батьківська хата, лікарняні палати – ось лише коротенький перелік його “волі”. Він до останнього свого подиху залишався в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси. Таким він і залишиться для всіх нас, хто хоч трішечки був причетний до його долі і долі його творчості.

Тарас МЕЛЬНИЧУК

Лист п’ятий до матері з 36-ої зони
(Невідправлений)

МАМО!
“Ви не знали ні захисту,
ні прихистку,
і турботи на Вас – то окропом, то скопом…
Та шукали притулку у Вас
козенята і плистки:
Ви нікого не били, нікого не
копали.
Ви копали собі буряки у колгоспі
червоні, такі схожі чимось на закопані в землю серця.
Мурахи танцювали на ваших землистих
долонях, що з землею зріднились, до скону свого,
до кінця.
Це важке, наче камінь, чи хліб, родичання,
Доля селянки одвічно – батрацтво.
І не раз Ваші руки, від болю, як діти, кричали.
Але далі і далі Вас гнала, неначе
гестапівець, праця.
Моє серце прострелено світом навиліт:
світ, мов куля, –
крізь груди мої пройшов.
І життя мені знову – до горла приставлені вила,-
І поезія ллється, неначе із рани кров.
КАТАСТРОФА?… НЕХАЙ…
Я не стану її уникати.
Я сам себе знищу
на кривавій пласі життя.
Поезіє!
Будь мені сонцем!
Будь мені катом!
І не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
Йдуть колони…
колони…
колони!…
колони!!!.
Йдуть напевно на пошук нової землі. Йдуть пробиті
серця, і долоні, і лона, і скроні, –
Йдуть мільйони… мільйони…
Мільйони!!! –
І зникають безслідно у чорній імлі,
йдуть колони…
Колони ! Колони!!! – Безборонні. Беззбройні –
Ідуть, щоб іти.
Громоздаються нові Вавілони,
А услід їм – погоня… - ПОГОНЯ… –
ХРЕСТИ!!!
Йдуть колони, світ за очі гнані добою…
Хто зупинить цей чорний, приречений рейд?!
МАМО, МАМО!
Син Ваш зітканий з нервів і болю:
він, може, останній на світі брат поранених птиць
і дерев…
Він загине в неволі, – як гине роз-
чахнута ива, і не треба тужити, – не треба
ховати його…
Син Ваш, мамо, неволею нині щасливий,
бо Вітчизна його – це гнаний етапом вагон, –
Перегон. Перегон!!!
Перегон!!!
Стереже його, Мамо, мало не цілий увзвод. І
немає зупинки… нема перепон: це трупарня жива! –
Новосталінський м’ясозавод?
Червень. Спека.
Зеки вкриваються милом: зеки в дорозі –
неначе коні в борозі – колеса вичавлюють з в’язня
за милею милю: це конвой заробляє лички свої й трудо-
дні.”
Вихаркуй із себе Одесу, Франківськ, чи Харків,
вихаркуй легеню – обрублене куце крило…

ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ

Василеві Симоненкові

брате василю
я тихого дунаю не пропив
лиш свої вуса
у мед-вині
втопив
а мої женчики нажали
сто кіп та снопочок
та моїй коханій
на весільний віночок
а що я господар ледачий
то і я і віночок той
пропащий
то йде різдвяр
безсмертний
сподіюсь –
не дасть нам умерти
погаснуть наші свічі восковії
і прозріють мої очі несліпії
бо вже одверзлось
небо синє
йде христос
іде христос
по україні

ЗМІЯ

Я непорушно
лежав під гіллям
свого грабово-смерекового
намету
свого шатра –
шатра утікача
мій дух був чорний
як війна
і ніч на мене па-
дала
мов кам’яна стіна
ніч блискала
як постріли
Десь хтось молився –
– (я?) –
Не вбий!
Не вбий мене
І не порань!
Не вбий !
Не рань !
В кутках
сиділи демони
Один сказав:
– Прощайсь з життям!
Другий метавсь
як звір на ланцюгу
й ревів на першого:
– Не дам!
Світ рознесу
Спалю тайгу
Але не дам його
– (мене!) –
твоїй спокусі
Десь місяць бивсь
як серце у бика
При чому – місяць?
Серце Ісуса!
а по листках
по вітті
п кутках
Стрибали негри чорноокі
Я бачив лиш білки очей
А демони мої
літали вже високо
нараз щось шурх-
нуло
І на плече
Серце калатало як дзвін
Невже це – ворог?
Невже – він ? –
пробив немов ігла намет
прорвав галуззя
й пропхавсь коли я
Задрімав
І вже намацує
моє плече
…– Ти – хто?! –
я страх переборов
а серце
серце мов скажене:
Ось зараз
він накинеться на мене –
– (кров!) –
ножем по горлі
полосне
Я остаточно про-
будивсь
Ніхто не різав
не стріляв
і не душив
мене
та із плеча
на груди
скотився диск –
І!-:
– Цце я-а-а-а
зззмія-а-а!
…А далі нижче –
й на живіт
Я вмер завмер
Ні вдих
і ні впродих
Не те що я злякавсь
смертельно
Я просто зник
пропав
затих
Мені ж то темно
а змії ж –
Не темно
і лиш дихни я
Ворухнись
як тут же в моє
Тіло голе
Вона вжене
смертельний блиск
отруйний зуб
Мене проколе
Змія тим часом
розпрямлялась
і черевом своїм
як лід
по череві моїм
змертвілім
сповзла на ребра
клуби
Стегна
О-це по-в’язззка!
зззо-ло-та!
Востаннє блисли
мої очі
Ні, не востаннє
Ще літ сто
Тяглась хвилина
мого страху
Не страху –
проби у вогні
проби на золото
й терпець –
а гадина
на смерть мене поклала,
Мов на плаху
Лиш ворухнись –
І все
Кінець тобі
Капець.
Стріляв із мене піт.
А я не міг ні стрі-
лити
Ні вбити
А гадина моє коліно
обвивала:
– О царю рабства
царю небес
закинутих
повішених на дріт
Ти світло солов’їне
в моїй душі зміїній
Ти серця мого
маків цвіт
моїх очей зелених
зорній світ…
…Коли ж опритомнів
прочумавсь я
Над моїм ложем
хиталась
Золота Змія
Вона з ненавистю
дивилася на мене
Ні, ні, –
з очей презирство
блискало в імлі
Враз зашипіла: – Ти!
Я
Не ЗЗЗмія –
змія-змія…
Я не змія –
Життя твоє
скажене
на закатованій твоїй землі
Ти – цар
Ти – раб
Христос
з вінком кривавим
на чолі

КУПІТЬ ДІТЕЙ

Не дивуйте, що я на базарі,
Що я дітей своїх продаю…
Мені остогидли ці вольні зорі
і зарі,
Де виють лиш пси на вовчу лаю.
По чому діти?
Сини по червонцю,
А дочки – за так:
заміж даю!
А ще я вам продаю оце сонце,
Що бродить, як вовк,
без пашпорта,
У гаю.
Скоряйтеся, діти!
На те Божа воля
(Воля, якої ваш батько не мав)
Скоряйтеся, діти:
ідіть у неволю –
Хай вас годує-вдягає тюрма.
Скоряйтесь!..
Вас я запропащаю –
Тому, що пропащий сам.
Життя – деришкуру – (просто) –
Я прощаю…
Змокріло чоло?
То-те…
То – роса…
То довгі руки мої
(витягнув працею!) –
Кладу під сокиру:
– Рубай!
щоб до білого світу
Уранці
Я їх поховав
у гробах, –
щоб руки свої схоронив я
В могилі –
За те, що вони раби.
За те, що вони не крила,
А знають одне лиш: роби!
Купіть в мене, людоньки, діти,
Купіть в мене всю малечу:
Вони будуть тихо сидіти,
Без бунту і колотнечі.
Купіть…
дайте…
на пива кухоль…
А я вам:
Я те…
Я віддам..!
Купіть цих дітей:
дітоньки чемні,
Вони не петлюрівці,
не босяки.
Із них можуть вийти
високо учені
Погоничі…
Клоуни…
Кармелюки…
Купіть мої діти!
Хай не шастають по вокзалах,
Купіть разом з чоботами
(бо як же їм без чобіт?)…
Купіть!
Та тільки з них не робіть
Ні солдатів
(Афганістан) –
Ні партизанів: хай не кривавлять світ!
Купіть!
Купіть мої діти
разом з моїми надіями
З золотими медалями
й сивим волоссям моїм
Купіть!
Разом з чорними буднями
І червоними – як Чорнобиль
неділями, –
Купіть!
бо куди я їх діну:
Не з’їм же я їх, не вовк – не поїм!
в своїй
рідній хаті,
Бо я ж їх в траві чужій
не зловив, –
я їх просто наплодив –
і повісив сушити…
На грати,
бо жінка – себто їх мати
здохла
І я повдовів.
На, синку,
на тобі постільці,
Щоб не був-есь на зимку босий…
Продав тато діти!..
А далі що ?..
Манівці!..
Хотів утопитись у ріці.
Ріку отруїли…
чи вивезли в космос…
І батько тримає косу в руці,
І смерть тримає косу в руці,
А коса – щербата –
(мов Чорнобиль) –
не косить!
І сперся батько
на кленове кіссятко,
І щоб забути, що він,
дітопродавець, –
Почав співати з горя спочатку.
А далі – (косу, як жінку),
Взяв у танець:
– Через тоті молодиці
бив м’я побиванець,
ой ти, смерте-смертенице,
я вже твій коханець.
Ой калатав по пирогах,
А пироги в мисці,
Таке’ м собі накалатав,
Що плаче в колисці…
… і співав сивий тато
серед поля, як палець, один.
Він так гірко співав,
мов платив податок –
За життя, що здиміло,
як чорнобильський дим.
1988 рік, Уторопи.

* * *

Як я прийшов,
То Діл високий,
Мов білий круп коня
Блищав.
Був мертвий місяць.
Мертве сонце
І сніг сказав мені
– Прощай!…
Гриміли гори снігоносні:
Се Бог…
Се Божий
Світотвор.
В присипаних снігами
Соснах
Моливсь на дятла
Зимобор.
Моливсь Красі.
Богине красна,
Нас ороси і піднеси,
Аби не дати сонце вкрасти,
З роси й дівочої коси.
Украли…
Залишились тільки
Пух тополиний і хрести…
І зимобор бреде до білки.
Й не може сніг перебрести
14.12.1992 р. Коломия

* * *

Маки вийшли
За червоними биндами
А ходім синіми рядами
Кінь на порозі
Кладе у підкову сльози
Підково моя
Не бийся об стіл головою
Молодиця криницю втопила
В крильця задзвонила
Кужіль покохала
Ружу напряла
І вікно лазить
По балконі
Ой чогось на підпитку
Мої коні
А у скрипки
Спина заголіла
Щоб молодицю
Голова не боліла
Щедрий вечір

* * *

Бджола відпочиває
Бо – бабуся
Бо все солодке –
Не дозволено

І пелюстки несуть
До Бога сонце
Вже так високо
Що не дістане і вовк
Й людина – найлютіший ворог
Не стане одностайне
У рої роєм
За свій рій

* * *

у черевиків ноги болять
пригорнись до дитини
калино
цією дорогою йшов
– (перевал!) –
сковорода
а місяць устав –
не біда
іде
іде
сковорода

* * *

ті що зреклися своєї крови
задом наперед
сьогодні
на ходільницях ходять
вони з божевільним криком тікають в діброви
там
себе обнюхують:
знають що пси
та не знають
якої породи
Пси!
Їх б’ють на кожному кроці
А наб’ють
Знову їсти дають
Від них смердить собачим сонцем
А люди не знають
І сонце те п’ють

* * *

Сидять собі бджоли
Похнюпивши носа
Ще сонечко не почалося
Ще мед не веселиться
Ще веселка загинула
І ніде взяти крилець мохнатій як джміль
Людині

* * *

Весна вилітає з вулика
Дивиться: дощ
А мед розправить крильця
І не покине рідної землі
Й бджолі у танці закружляє
Щоб всі летіли в один бік

* * *

Тюремні квадрати
Безплатно
Камінь вилазить з орбіт
Мерці полюють на небо
А живі – на світ

* * *

Зірки
Вимащені кров’ю
Булькає сонце
У витріщені очі
Розкажи ще бодай
Ковток україни

Проіснувавши десятиліття на зламі століть і тисячоліть, наш часопис шукає своє місце в найближчому майбутньому. Яким бути друкованому словові, що дуже багато важить нині для становлення молодого українського суспільства, через двадцять, п’ятдесят і сто років? Та й чи буде воно взагалі, чи не виживуть його із цього світу інші засоби, більш технічно оснащені? Комп’ютеризація наших умів набирає все більших обертів. Це тільки наша вседержавна відсталість дещо уповільнює невідворотній процес. Не сумніваюся, знову рано чи пізно доведеться надолужувати прогаяне.

Та огляньмося в недалеке минуле, коли на теренах краю не те, що журналів, а звичайнісіньких газет було стільки, що пальців рук вистачало для їх підрахунку. Ми дуже швидко подолали цю суттєву прогалину. Кількісні показники справді вражають, особливо шанувальників статистики. Для професіоналів нічого особливого не трапилося. Часописів розмножилося, а їхній рівень залишився майже незмінним. У журналістику прий­шло поколіття, яке не стільки вчилося писати, скільки прилаштовувалося до когось чи чогось – видань, вимог моменту. Та, влас­не, геть не для цього розмірковую. Це – клопоти державні. Бо тільки у нас можуть зволікати із професійною підготовкою тих кадрів, які нині потрібні в першу чергу.

Журнальних видань навіть у нашому регіоні мало. На зміну старим товстим часописам, які повільно відходять у минуле, ще повільніше приходять молоді, але також товсті. “Буковинський журнал”, нікого не витісняючи, посів своє місце у духовному житті. Попри всю “етнічність” назви, він ніколи не ставив перед собою мету бути тільки “буковинським”. І довготривалість існування (досі жодне із подібних видань не виходило так довго на Буковині) підтвердила життєвість назви. Людей може об’єднувати тільки прогресивна ідея, незалежно від того, де вона народилася – в найбільшій столиці чи найменшій провінції. На сторін­ках журналу постійно друкуються найвідоміші автори з усіх куточ­ків України. Бо саме в такий спосіб можна потверджувати нашу єдність і нероздільність.Крім того, завжди знайдуться люди, котрі не роблять різниці між виданнями при теперішніх тиражах та інших не менш суттєвих показниках.

Надзвичайно корисна справа – конкуренція. І те, що навіть у таких маленьких регіонах, як наш, маємо спроби пожвавити журнальну справу, видавати ще бодай один чи два часописи, тільки втішає і вселяє віру, що українське слово ще комусь потрібне. Гірше те, що окремі нові видання більше декларують факт свого існування, ніж роблять це насправді. Але й північна столиця, кажуть, теж не одразу будувалася, а спочатку була таким собі великим селом. Та саме лікоть потенційного конкурента змушує наш часопис вимогливіше подивитися на журнальну справу, яка і в майбутньому нічим не повинна поступатися перед іншими засобами масової інформації. Бо справ­жній часопис це – не стільки носій інформації, скільки чинник, що здатен об’єднати довкола себе однодумців і тих, хто мислить інакше. Грошовиті газети не тільки столиць, а й провінцій більше об’єднують тих, хто хоче якомога більше заробити на ходовому на сьогодні товарі – інформації. Вона ще має попит, а значить, щось коштує. І в цій шаленій погоні роботодавцям байдужіше й байдужіше стає до того, чи саме те пишуть журналісти, чим насичене теперішнє життя. Особливо у цьому плані на другий, якщо не на останній план, відходить духовність. Що воно таке? Це те, кажучи по-хлопськи, за що в незалежній Україні ніхто гроша ламаного не хоче платити. Бо навіщо. Народ і “задурно” танцюватиме і буде виспівувати. Основне – не заважати чи, краще, не забороняти йому. Бо ще образиться, не приведи Господи.
Коли аналітика перестає бути об’єктивістською, а слугує чиновницько-партійно-олігархічним кланам, тоді на шпальтах видань нічого шукати, крім смажених побрехеньок чи ще чогось вульгарнішого. Друковане слово в Україні завжди мало серйозне навантаження. Це – аксіома. Забуваючи або ж нехтуючи нею, ми не просто відкидаємо гіркий досвід наших предтеч, а й позбавляємо самих себе права на майбутнє.

Минуле десятиліття для “Буковинського журналу” було таке ж невиносимо важке, як і для тих, хто його ще читає і вірить у його правдивість і непідкупність. Особливою скрутою відзначалися останні п’ять років. Складалося враження, що хтось свідомо випробовує видавців на міцність. А раптом не витримають, збайдужіють, махнуть рукою, як це зробили багато-багато українських інтелігентів-патріотів, пересвідчившись у нематеринських почуттях рідної держави. І справа тут навіть не у фінансовому тискові, постійному бракові чи відсутності (принаймні так завжди стверджу­ють можновладці) коштів на видання журналу. За десятиліття в Україні встигли у багатьох деформувати почуття інтелігентності. Влада виховує духовних бомжів, яким понад усе подобається бути бідними. А якщо я бідний, мені не обов’язково щось передплачувати, купувати, читати, думати. Причому ця політика у нас давно зведена до рангу державної. Та що ви хочете з бідного вчителя, кажуть чиновники від освіти, яка передплата, який журнал. Чоловік на хліб не має, діти босі до школи ходять. Бідні у нас усі: студенти, вчителі, робітники, медики, банкіри, підприємці, бізнес­мени, олігархи, міністри, президент…

У мене складається враження, що багатьом небідним навіть це подобається або вигід­но. Ніхто нічого не просить. Але як це образливо і принизливо водночас: суспільство з простягнутою рукою.
Ми перестали вимагати до себе елементарної уваги з боку тих, хто з чиєїсь ласки править нами. Верхівка ладна з усіх інтелігентів поробити якщо не аморальників, то обов’язково з якимись суттєвими вадами. Як часто доводиться чути примітивні звинувачення і майже ніколи правди. Хіба немає чим похвалитися? Замовчування вигідне тим, хто нічого не робить. Якось надто непомітно пройшов повз увагу громадськості факт виходу у світ двотомної хрестоматії “Письменники Буковини”, якою не похвалиться, либонь, жодна область. А чи не примітно те, що саме наш земляк, відомий письменник і перекладач Віталій Колодій першим серед представників інших національностей отримав премію Міхая Емінеску за переклад його поеми “Лучафер” та пропаганду румунської літератури серед українських читачів. До речі, саме “Буковинський журнал” одним із перших надрукував цей твір на своїх сторінках. Та безліч і протилежних фактів. Не перший рік відомий колекціонер Іван Снігур оббиває пороги високих інстанцій, щоб віддати у дар містові безцінні експонати до відповідного музею. У нас, виявляється, для цього бракує приміщень. Тому вирішили… побудувати нове. Та чи діждеться людина цієї події? Музей Юрія Федьковича уже не перше десятиліття переселяють із краєзнавчого музею у меморіальне приміщення. Скільки ж спотребиться часу і зусиль, щоби збудувати новий музей? А скільки зусиль докладають правителі краю, щоб забрати приміщення у музею буковинської діаспори і фактично закрити його, закрити унікальну культурну установу, якою ніхтоне може похвалитися? Подібних проблем предостатньо. Та про них вкрай рідко ще пишуть газети, а якщо й згадують, то так, що й не збагнути, навіщо згадують.

Попри всі випробування, журнал переступив своє друге десятиліття, без галасу, сурмів і чиновницьких тулумбасів.З фінансовими боргами, щоправда, майже на вулиці і без будь-яких засобів для існування. Ще у нас є тверді переконання – не сходити із своїх принципових позицій, тобто не прислуговувати нікому ні чиновницькому, ні партійному, ні жодному іншому кланам. Усі вони – тимчасові, а слово повинно слугувати вічним істинам. Водночас часопис відкритий для всіх чесних полемік і дискусій, залишаючи за собою право мати власну думку. Маємо твердий намір видавати його чотири рази на рік, тобто щоквартально. Така періодичність посилить увагу читачів до часопису.

Теперішня ситуація в українському суспільстві, коли живемо ніби під прицілом, якщо не світової громадськості, то своїх доморощених “снайперів”, надзвичайно складна і напружена. Так вигідно, так легше нас усіх тримати в одній, здавалося б, незамкнутій, та все ж таки кошарі. І позбавляти при цьому нас ще й права вільно висловитися чи доступу до правдивої інформації це – подвійний злочин. Та ще парадоксальніше, що ми самі себе готові позбавити вільної трибуни задля дешевенького заробітку.
То яке ж наше майбутнє? Світле і незатьмарене, як модно було колись прогнозувати? Напевно, ні. Та ствердно хочеться вірити в його існування, щоби не втратити віри в сьогоднішнє. Українське друковане слово прагне очищення від накипу останніх років, коли все на світі можна купити і продати, навіть правду і віру, коли за чесністю платять найдорожчим – життям. Тільки після очищення з’явиться віра у нього, довір’я. Скільки б це не коштувало зусиль та енергії, до цього треба прагнути. Бо в суспільстві, де зайвими стають письменники та журналісти, інтелігенти за походженням,а не дешевеньким покликанням, мабуть, таки насправді мало світлого і чистого в майбутньому. Таке суспільство треба лікувати. І лік тут, знову таки, єдиний – чесне, правдиве слово, якого так бракує нині. Щоб не залишалося воно в дефіциті завтра, скиньмо із себе лакейські вдягачки, відмовмося від звичок жебральцих. Тоді, можливо, і спалахне ясний промінчик завтрашнього дня.

Мирослав ЛАЗАРУК
головний редактор “Буковинського журналу”