Слово “суїцид” (самогубство) все більше входить у щоденний вжиток. Навіть, здається, його значення не потребує уточнень. Будь-хто скаже, що йдеться про акт самовбивства людиною, котра перебуває у відчаї і не хоче більше жити. Та є випадки, які важче пояснити. Наприклад, воїн-патріот, що йде назустріч явній загибелі, не хоче вмирати, а все-таки свідомо приймає смерть.

…Історія суїциду має глибоке коріння у товщі тисячоліть. З давніх-давен люди розуміли, що суїцид завдає великої шкоди суспільству. На ранніх етапах історичного розвитку, до греко-латинських міст-держав, самогубство розглядалося як незаконний акт лише тоді, якщо його скоювали без дозволу державних органів. Наприклад, в Афінах заборонялося ховати самогубців за звичними почестями. Більше того, у трупа відрізали руку й ховали її в окремому місці. Подібне законодавство побутувало у Фівах, на Кіпрі. Такі форми покарання застосовувалися тільки до тих індивідів, які не мали дозволу від властей. Та якщо хтось з мешканців Афін просив у Сенату дозволу на самогубство, причому переконливо обгрунтовував, що його життя стало нестерпним, то він міг отримати дозвіл. У такому разі самогубство вважалося як правочинний акт [1].

У роки раннього християнства суїцид створював ореол великого мучеництва, що викликало занепокоєння в отців церкви. Св. Августин (354-430рр.н.е.) різко засуджував самогубство. Цей вчинок вважається гріхом, оскільки самогубець порушує шосту заповідь “Не вбий”. Близько 693 р. н.е. Церковний Собор у Толедо проголосив, що ті, хто здійснив спробу самогубства, відлучаються від церкви.

Непримиренне ставлення до самогубства відображено у законодавстві усіх християнських народів. Досить суворим характером відзначалося російське право. Якщо самогубець діяв свідомо, то його заповіт, як і зроблені перед смертю вказівки, вважалися недійсними. Тіло не підлягало похованню за християнським обрядом. Спроба самогубства каралася штрафом. Якщо хтось спонукав до самогубства або допомагав у здійсненні цього акту, то трактувався як учасник навмисного вбивства.

Християнське суспільство вважає людську особистість як “освячене явище, котрим не може вільно розпоряджатися ні індивід, ані група, тому всяке посягання на особистість повинно потрапляти під сувору заборону. І немає жодного значення, що винуватець і жертва виступають в особі одного суб’єкта” [2]. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет теж підкреслює, що життя – дар Божий. І тільки Той, хто дав життя, і може його забрати. А самогубство, евтаназія є порушенням Божих заповідей [3].

І все ж, за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), у другій половині ХХ століття самогубства вийшли на четверте місце серед причин смерті. Причому спостерігається тенденція до зростання. У Сполучених Штатах Америки кожні двадцять чотири хвилини відбувається чергове самовбивство. За добу виходить 60 випадків, а за рік – 22 000 [4]. Україна теж належить до групи країн з високим рівнем суїцидної активності (див. табл. 1).

У південно-східних регіонах України рівень самогубств вищий. Чорне крило насильницької смерті від власної руки найбільше розгортається у промислових районах і в областях, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи і відзначаються гостротою екологічних і соціально-економічних проблем.

Таблиця 1

Самогубства в Україні (на 100 тис. населення)

Значно менше самогубств у західних областях України (див. табл. 2).

Таблиця 2

Самогубства в західних областях України
(на 100 тис. населення)

Деякі дослідники вважають, що стійкий антисуїцидний бар’єр тут зумовлений сильними релігійними традиціями, більшою готовністю населення до нових соціально-економічних умов життя. До речі, показник самогубств у Чернівецькій області є можливість порівняти з аналогічним показником XIX століття. Е.Дюркгейм у праці “Самогубство” подає порівняльні дані суїциду в провінціях колишньої Австрії. Тут і зазначено, що середня кількість самогубств протягом 1872-1877 років на Буковині становила 12,8, в Галичині – 8,2 (в розрахунку на 100 тисяч мешканців) [5].

Самогубство значною мірою характеризує суспільне здоров’я. Експерти ООН вважають, що суспільне здоров’я – визначальний критерій якості життя населення, важливий індикатор соціального, економічного і політичного стану суспільства. І все ж рівень самогубств (кількість суїцидів на 100 тисяч населення протягом року) прямо не залежить від економічного розвитку держави. За даними ВООЗ, за останні роки в одній групі за цим показником перебувають такі мало подібні за рівнем життя країни, як США (12,4), Польща (13,0), Фінляндія (27,8), Австрія (28,3), Угорщина (45,3).

Високий рівень самогубств у багатьох країнах світу зумовлює необхідність вивчати причини цього явища і шукати засоби для запобігання “чорному феномену”. Аналіз суїцидної поведінки лише в рамках клініко-психологічних досліджень явно недостатній для з’ясування причин самогубства. “Суїцид – це не тільки індивідуальна поведінкова реакція, зумовлена психологічними і патопсихологічними особливостями особистості в екстримальних життєвих обставинах, – підкреслює А.Г.Амбрумова. – Суїцидний феномен являє собою статистично стійке соціальне явище, поширення якого підпорядковується певним закономірностям, пов’язаним із соціально-економічними, культурно-історичними і етнічними умовами розвитку країни і окремих її регіонів. Об’єктивні умови існування конкретних людей і цілих соціальних груп поза всяким сумнівом впливають на частоту самогубств, однак цей вплив здійснюється не прямо, а опосередковано – через дію соціально-психологічних факторів” [6].

Ситуації, які підштовхують людину до самогубства, досить різноманітні– від звичайних і банальних до глибоко трагічних. В одних випадках суїцидогенна ситуація переживається як важка життєва драма і сприймається як особистісний крах, а в інших – вражає легковажність ставлення до власного життя. У лютому 2000 р. “Комсомольская правда” розповіла про трагедію станиці Старовеличківська в Краснодарському краї. Тут в 1999р. повісилось 17 чоловік. Для населеного пункту, де проживає 15 тисяч чоловік, це катастрофа. Найстрашніше, що серед самогубців – підлітки. Спеціалісти соціальної і судової психіатрії визнають, що тут міг спрацювати ефект поведінкових зразків, що демонструються з екранів телевізорів. Молодь, підлітки надто швидко засвоюють суїцидні моделі поведінки. Водночас дослідники не відкидають вплив містичних уявлень. Релігійні секти, що діють тут, вселяючи страх перед Божественим началом, руйнують інстинкт самозбереження. Проповідники, буває, володіють таким гіпнотичним даром, що провокують самогубство багатьох людей [7].

Взагалі в російській історії відомі випадки колективних самовбивств за релігійними мотивами. Наприкінці XVII – початку XVIII ст. під впливом “заперечного писання ченця Єфросина” сталося близько 40 послідовних одне за одним масових самоспалень і самовтоплень, у яких загинуло до 20 тисяч старообрядців. Щось подібне повторилось і в XIX ст. Йдеться про колективне самогубство в Терновських хуторах. Тут з метою уникнення накладення “антихристової печатки” (проведення всеросійського перепису) понад 20 чоловік, здебільшого старообрядців, живими закопали себе в землю. Ця та аналогічні їй події стали предметом наукового аналізу відомого професора психіатрії і нервових захворювань Київського університету І.Сікорського [8].

Серед суїцидів є частина таких, що здійснені, можна сказати, заради блага інших людей. Маємо на увазі політичний аспект самогубства. Як відомо, в окремі періоди нашої історії спостерігалося морально-психологічне обезцінення життя людини. Одним з трагічних наслідків цього явища стали, зокрема, самострати воїнів УПА та підпільників у 40-50-х роках минулого століття. Якщо повстанці опинялися в оточенні, то вели бій до останнього подиху. І щоб не потрапити в полон, самі позбавляли себе життя [9]. Героїзм виявляли не тільки чоловіки, але й жінки, дівчата. В архіві зберігся звіт секретаря Станіславського (Івано-Франківського) обкому партії, надісланий секретареві ЦК Компартії України Л. Кагановичу. У звіті фігурує операція, яку здіснив спец. підрозділ МДБ 26 березня 1947 р. у селі Новоселиці Заболотівського (тепер Снятинського) району Івано-Франківської області. Біля хати переселенця з Польщі О.Коцилівського  була виявлена криївка. “При раскопке бункера бойцами, – вказується у звіті, – бандиты начали отбиваться гранатами, но видя безвыходное положение подорвали себя толом. После раскопки в бункере оказалось три женских трупа в возрасте 20-23 лет” [10]. На Тернопільщині співають пісні про відважних підпільниць Емілію Бзову (“Юрчик”) і Михайлину Голінату (“Ларису”).

Перша, потрапивши в засідку червонопогонників, щоб не опинитися в полоні, лягла на гранату й підірвалась. А Михайлину – важко поранену – карателі схопили. У лікарні їй було зроблено складну операцію. Оцінивши становище, Михайлина розірвала на собі післяопераційні пов’язки та операційні шви і, незважаючи на неймовірний біль, розірвала й внутрішні шви, чим викликала значну кровотечу та зміщення оперованих внутрішніх органів. Повторна операція вже не змогла врятувати її життя [11].
Таких випадків добровільної смерті патріотів – тисячі. Чи можна їх прирівнювати до актів самогубства? К.Меннінгер зауважує: “Як правило, до самовбивць не відносять… патріотів, котрі жертвують власним життям в ім’я свободи, святих і інших людей, що поклали своє життя на вівтар суспільного служіння… При наявності соціальної або реальної цінності вчинків не має значення, бажає людина своєї загибелі або ні – в будь-якому випадку її діяльність вважається конструктивною” [12]. Варта уваги і думка корифея французької психіатрії Е.Ескіроля: “Не можна трактувати як самогубство шляхетний вчинок, який полягає в тому, що людина завдає собі якоїсь шкоди, іде на певну смерть чи жертвує собою в ім’я законності, честі або на благо вітчизни” [13].

Міркування відомих дослідників спонукають ставити питання: чому в незалежній Україні не визнають героїзм тих, хто боровся за свободу і незалежність свого народу? Чому не деконструйовані політико-ідеологічні міфи тоталітарного режиму? Чому – на відміну від досвіду інших країн – ця проблема не інституалізована? У нас немає такої державної установи, як Інститут Яд Вашем в Ізраїлі або московський Фонд “Демократия” на чолі з академіком А.Яковлєвим. Це дає підстави деяким дослідникам стверджувати, що нинішнє українське керівництво наполегливо прагне реалізувати те, що професор Гарвардського університету Григорій Грабович назвав великим проектом амнезії – “усвідомлювану більше або менше, але цілком послідовно й успішно здійснювану програму дій і заходів, спрямованих на те, щоб не досліджувати, не переглядати, не переосмислювати недавнє совєтське минуле” [14].

На зростання самогубств, зокрема в Україні, “працюють” і такі фактори, як економічна нестабільність, порушення звичних життєвих стереотипів під впливом соціальних або політичних перетворень. Ось один з багатьох прикладів. Львівський офіцер міліції у відставці, який багато років стояв першим у черзі на відомче житло, якось зайшов у міське управління міліції. Тут заступник начальника “порадував” відставника, що в найближчі роки квартира йому не світить. Не довго думаючи, офіцер-відставник розрядив пістолет в начальника, а останній набій залишив для себе [15]. Загалом на Львівщині від самогубств гине більше правоохоронців, ніж від куль злочинців.

Хвиля самогубств охопила правоохоронців й інших областей України. Одна столична газета видрукувала цікавий документ. У ньому стверджується, що кожен правоохоронець на початку 2002р. отримав текст “Зобов’язань”, де міліціонери власними підписами мали підтвердити, що зобов’язуються бути гідними представниками МВС, вести тверезий спосіб життя, боротися зі злочинністю, не порушувати закони… Особливо привертають увагу останні рядки цього документа: “Зобов’язуюсь пам’ятати, що самогубство є великим гріхом, і за нього можуть постраждати мої рідні та товариші по службі”.

Наявність такого документа заперечують. І все ж як би там не було, статистика завершених суїцидів викликає занепокоєння не лише в міністерських кабінетах, але й серед усього населення. Напрошується висновок: наші охоронці вимагають пильнішої уваги.
Зростає число суїцидних випадків і серед військовослужбовців. За різними даними, в арміях пострадянських держав самогубства становлять 18-50 відсотків від загальної кількості смертей у мирний час. Як стверджують А.Моховиков та ін., в армії України в 1993р. самогубства досягли 200 на 100 тисяч військовослужбовців, у 1994р. – 340.

Найпоширенішими способами самогубств є вогнестрільні самопошкодження, а також самоповішання. Значна частина суїцидних дій відбувається в стані алкогольного сп’яніння. Дослідники відзначають й інші причини. Та мало хто пише про те, як інколи старшини і офіцери знущаються над солдатом, позбавляючи його сну протягом двох-трьох діб. І тоді доведені до відчаю юнаки лізуть у петлю, здійснюють “самостріли” в караулі, тікають з армії [16]. У ряді армій СНД приділяють належне профілактиці самогубств. Наприклад, міністр оборони РФ видав директиви “Про заходи щодо запобігання самогубствам у Збройних Силах Російської Федерації”, “Про систему роботи посадових осіб і органів управління щодо збереження і зміцнення психічного здоров’я військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації” та ін.

Відомо, що проблема суїциду викликала занепокоєння в усі часи і в усіх арміях світу. Наприклад, в японській армії через певні національні, культурні і релігійні причини смертність від самогубств була однією з найвищих у світі. Після Другої світової війни, в якій Японія зазнала поразки, офіцерський корпус скоротився майже наполовину через так звані “самогубства честі”.
Буває, самогубцями стають соціально значимі постаті. Так, головнокомандувач військово-морськими силами США Д.Бурда вистрелив у себе в робочому кабінеті. Він почував себе упевнено, поки справа не торкнулась особистого самолюбства. В одній з двох передсмертних записок повідомив: “віддав перевагу смерті над безчестям” [17]. Подібним способом розрахувався з життям і колишній міністр закордонних справ Сербії В.Стоїлькович [18].

Численні приклади свідчать, що далеко не всі люди спроможні “пережити” нестерпні обставини, у які вони потрапили. Згадаємо сумнозвісні тридцяті роки XX ст. в Україні. Рано-вранці 13 травня 1933 р. застрелився талановитий письменник Микола Хвильовий. Ніхто не міг пояснити, чому мужній борець за свободу України наклав на себе руки. А офіційна преса лише констатувала факт. Та за межами України намагалися привідкрити завісу над трагічною подією. Дмитро Донцов у статті “Микола Хвильовий” розмірковував: “Пишучи про Хвильового, не можна поминути мовчанкою роль, відіграну в його долі “любезними земляками”. Насамперед, озлоблені його сатирою на “халтурників” і нездар, безсилі у відвертій чесній полєміці, вони вибрали догідніше для себе поле боротьби – доноси. Із себе виходили, щоб задокументувати свою “благонадьожность” супроти “центру світової революції” і тикали пальцем на Хвильового, як на людину, що перешкоджає “і нам і вам…” Не гідне цькування однісінької людини цілою зграєю газет і груп переходило всі межі пристойного й дозволеного. І всі вимагали, щоб він або покаявся або щоб чужі можновладці затулили йому рота, чи вжили проти нього організаційних заходів…” [19].

Цькували не лише письменників, але й державних діячів. Як тільки звільнили з посади наркома освіти Миколу Скрипника – одного з поборників ідеї національного відродження України, – газети почали друкувати матеріали про шкідництво у сільському господарстві і про помилки скрипниківської “шкілки”. 7 липня 1933р. М.Скрипник покінчив життя самогубством.

Своєрідний контингент людей, нерідко талановитих, серед яких кожний по-своєму капітулює в складних життєвих обставинах, вимагає від суїцидології не лише високої майстерності спілкування, але й створення нової медичної психотерапевтичної допомоги. За приклад може бути Російська Федерація. Тут з 1974р. діє Федеральний науково-методичний центр суїцидології. Створені кабінети соціально-психологічної допомоги, телефон довіри і навіть кризовий стаціонар. Спеціалісти Центру розробили і широко використовують диференційовані принципи поетапної антисуїцидної психотерапії, невідкладної психотерапії при суїцидонебезпечних станах.

Аналіз причин, які зумовлюють самогубство, свідчить, що назріла потреба розробити державну програму зниження рівня суїцидної активності населення України. Багато тут важить поліпшення соціально-економічних умов життя людей, гуманізація нашого суспільства, відновлення любові до ближнього.

…Суїцид: учора, сьогодні. А завтра? На жаль, не існує ні одного надійного біологічного, хімічного або психологічного тесту, що дав би можливість передбачити, чи здатна конкретна людина добровільно піти з життя. Та девізом усіх і кожного мають стати слова: “Людина не повинна помирати раніше смерті”.

Література
1. Див.: Дюркгайм Е. Самогубство: Соціол. дослідж. / Пер. з фр. Л.Кононович. – К.: Основи, 1998. – С.415-416. Тут і в подальших посиланнях пишемо “Дюркгайм”, а в тексті зберігаємо традиційне “Дюркгейм”.
2. Дюркгайм Е. Вказ. праця. – С.427.
3. Див.: Чемерис В. Убивство ім’ям держави? // Літ. Україна. – 2002. – 11 квітня.
4. Див.: Меннингер К. Война с самим собой / Пер. Ю.Бондарева. – М.: ЭКСМО-Пресс. – 2000. – С.19.
5. Див.: Дюркгайм Е. Вказ. праця. – С.68.
6. Амбрумова А.Г. Психология самоубийства // Медицинская помощь. – 1994. – №3. – С.15.
7. Див.: Снегирев Ю. Портрет явления: дети-самоубийцы // Комсомольская правда в Украине. – 2000. – 8 февраля.
8. Див.: Сикорский И. Эпидемические вольные смерти и смертоубийства в Терновских хуторах (близ Тирасполя). Психологическое исследование. В кн.: Суицидология: прошлое и настоящее… - М.: Когито-Центр. – 2001. – С.139-154.
9. Див.: Макарчук С. Радянські методи розправи з бандерівцями (1944-1950рр.)// Галичина. – 2001. – С.353-357.
10. Літопис Нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга ІІ. – Львів: Галицька видавнича спілка, 1997. – С.297.
11. Див.: Маланюк М. Як гартувалися характери // Українське слово. – 27 грудня 2001р. – 2 січня 2002р.
12. Меннингер К. Вказ. праця. – С.97-98.