Ми є створені з пороху зір
З висловлювань сучасних філософів

У одному з листів до мене з далекої Австралії Марта Зибачинська написала про свого чоловіка: “Він жив дійсністю свойого народу (до ІІ-ї світової війни і опісля). І брав участь у політичному зрос­танні, це одна сторона його істоти. Друга сторона його істоти був його потужний ум, його концепти і глибоке мис­лення, що потребувало вислову”. Він справді був людиною, яка всім єством належала своєму народові, ділом і словом служив його визвольній ідеї.

Орест Рудольфович Зибачинський (псевдонім Орлан) народився в Чернівцях 15 вересня 1912 року. Він формувався як особистість в умо­вах окупації Північної Буковини Румунією (листопад 1918), яка з 1924 року по відношенню до українського населення вела жорстку аси­мілятивну політику: у центрі Чернівців був поставлений пам’ятник — символ прилучення Буковини до Румунії, єдино визнаною мовою у краї стала румун­ська, у документах українці мали записувати, що вони “румуни з роду в рід”, а православні свята відзначати за новим стилем. Зрозуміло, що така політика уряду викликала невдоволення та опір українського населення Буковини.

Орест Зибачинський після закінчення четвертої української гімназії йде до війська. Склавши старшинський іспит на “дуже добре”, але, відмовившись записатися румуном, отримує звання капрала замість підпоручника резерву, демобілізується з армії.

Разом з товаришами, що вчилися з ним у гімназії, вирішує про­довжити освіту в Чернівецькому університеті. Орест Зибачинський ви­бирає для себе фах юриста. Студентське життя було сповнене оптимізму. Зростанню хлопців як особистостей сприяли патріотичні молодіжні товариства “Чорно­море”, “Запороже”, “Залізняк”, спортивне – “Мазепа”. Вони залучали їх до культурницької та спортивно-масової роботи, фактично готували до участі в національно-визвольному русі українського народу.
Орест Зибачинський у своїх спогадах про студентські роки пише, що він і його друзі збудувати “доволі кріпкий човен” і вирішили поплисти Прутом до міста Галац, що на Дунаї: “Ціль була: в околиці Гала­цу віднайти на старому кладовищі могили січовиків і гріб гетьмана Ма­зепи. Нам відомо було, що 1775 р. частина січовиків вирушила з Укра­їни і заснувала Наддунайську Січ.

Плавба Прутом вдалася. Могили гетьмана Мазепи не знайшли.
Пізнім вечором причалив поблизько ночувати мореплавний вітриль­ник, а в нім запорожець — як на козацьких гравюрах.
Мовчки став прислухатись розмов студентів, а потім басом кинув: “Бачу це свої! Звідкіля?”. Це був нащадок січовиків, що заснували Наддунайську Січ. Орест відповів: “Ми 700 миль проплили Прутом, щоб віддати поклін гетьманови Мазепі…” Рибалка підвів голову і тихо відмовив: “Немає могили у батька гетьмана, – руські були тут, розри­ли могилу і кості викинули у Дунай”. Довго і терпко помовчав. Потім додав: “А Дунай покотив святі кості старого гетьмана до моря… У козацькому морі спочиває гетьман – як годиться”.

Дальші мандрівки і виряди Прутом до Чорного моря скріпили гарт студентів, з часом з тієї динаміки повстала група “Легіон українсь­ких революціонерів”. У цей час щось інше долягало свідомості населення Буковини: румунська влада систематично переслідувала українське культурне життя. Навчання української мови було зовсім заборонено. Румунізовано церкви і всі установи. Служба безпеки ставила під вій­ськовий трибунал, кого могла прихопити в чім небуть”.

Свою публіцистичну діяльність Орест Зибачинський розпочав у 30-ті роки. Він виступив одним з ініціаторів видання в Чернівцях часопису “Самостійна думка”, що виходив упродовж 1931-1936 років, спри­яв підвищенню політичної культури читачів. Співпрацював з часописом “Самостійність” (1934-1937). Як зазначає М.Романюк, редакція журна­лу “впродовж усіх років існування пропагувала ідеї націоналізму серед найширших верств українства Буковини” (5, 101).

Політична зрілість прийшла до Ореста Зибачинського в досить молодому віці. Він на початку 1934 року стає крайовим провідником ОУН в Румунії (Буковина, Бессарабія і Мараморщина). Виїжджає до Пра­ги, де вивчає право закордонної торгівлі, знайомиться з еміграцій­ним осередком Української Народної Республіки. З того часу глибока дружба поєднала його з істориком і поетом, активним учасником укра­їнського національного руху Олегом Кандибою (Олегом Ольжичем) сином Олександра Олеся. У 1937 році повертається в Чернівці. Румунська влада наклала повну заборону на будь-які вияви українського націо­нального життя на Буковині.

Значний резонанс у політичному житті європейських країн мала поява Закарпатської України (1938-1939), очолюваної Августином Волошиним. Навіть румунський уряд відреагував тим, що створив “Генерал Комісаріат” з вирішення питань національних меншин, але формальне визнання української мови в школах Буковини та Чернівецькому університеті фактично не було реалізоване.

Червона Армія в 1940 році окупувала Північну Буковину. Орест Зибачинський перебирається в Південну Буковину, живе деякий час у Радівцях, восени переїжджає до Бухареста для продовження навчання, що розпочав у Празі, багато працює в університетській бібліотеці, поглиблює свої знання та розширює світогляд, читаючи праці з давньої та новітньої історії.

З початком війни в червні 1941 між Німеччиною і Радянським Со­юзом Орест Зибачинський повертається до Чернівців. Північна Букови­на була вдруге окупована румунами, які по-новому стали наводити свої порядки, знищуючи та утискуючи українське населення. Як від­значається у книзі “Буковина. Її минуле і сучасне”, з ініціативи ОУН від імені делегації, до якої входили Орест Зибачинський, О.Гузарева та інші, німецькому консулові в Чернівцях було вручено мемо­рандум до уряду з 25000 підписів, у якому висловлювався протест про­ти входження Буковини до складу Румунії і вимога прилучення її до України (1, 406). Це був організований політичний виступ проти встановлю­ваних румунською вла­дою порядків у Північній Буковині.

Орест Зибачинський разом з чільними провідниками ОУН (А.Мельни­к) займається організацією похідних груп (“Буковинський курінь” та ін.), що відправлялися на Східну Україну для підпільної підривної і винищувальної роботи, спрямованої проти німецьких окупантів та радянських партизан. З такою похідною групою сам відправляється на південь України. Спочатку діяв у Миколаєві, одна з похідних груп, яка була відправлена з Буковини, не змогла добратися до місця призначен­ня, тоді він відшукав її у Вінниці і довіз до Києва, де керував під­пільною роботою Олег Кандиба, розстріляний німцями разом з Оленою Телігою в 1944 році в Бабиному Яру. Орест Зибачинський з невеликою бойовою групою через Полтаву і Харків добрався до Сталіно на Донбасі, тоді це була прифронтова зона. Звідти у березні 1942 року виру­шив до Дніпропетровська і знову до Києва. У 1943-1944 роках керував підпільною боротьбою на Волині (Луцьк і Рівне), в різних місцевостях Полісся.

Протистояти наступу Радянської Армії порівняно невеликими сила­ми підпільних бойових груп не було змоги, звичайно, що боротьба тривала і на зайнятих нею територіях, але вона вже не мала такого розмаху. Орест Зибачинський перебирається до м. Зальцбурга в Австрії, де знаходилась його дружина і син, що народився у 1942 році в м. Рів­ному в підпіллі, а звідти переїжджає з сім’єю до Мюнхена. Після за­кінчення війни Орест Зибачинський навчається в Економічній вищій школі. У червні 1948 стає одним із засновників Екзильного Уряду Української Народної Республіки, входить до складу Української Наці­ональної Ради (Комісії закордонних справ).

Зусиллями Ореста Зибачинського в Мюнхені було створено “Інтер­націонал свободи” – організацію, що відстоювала “суспільні свободи” не лише в комуністичних країнах, але й інших тодішніх державних си­стемах, фактично вона стояла на захисті прав людини. Він був її головним секретарем з 1946 по 1949 та редактором квартальника, що виходив під цією ж назвою.

У 1950 Орест Зибачинський емігрував з родиною до Австралії і поселився в Сіднеї. Перші роки працював за контрактом звичайним робітником. Потім його діяльність була пов’язана з Дослідною фундацією ім.О.Ольжича. У 1978-1979 роках виїжджав до Канади, редагував часо­пис “Новий шлях” в Торонто.

Проживаючи в Німеччині, а потім в Австралії, Орест Зибачинський весь вільний час віддавав поглибленню своїх гуманітарних знань: історіософії, історії цивілізації і розвитку свідомості людини. Наслід­ком цих студій була поява книг, виданих у різних країнах світу, які принесли заслужене визнання їх автору серед представників української діаспори. Орест Зибачинський став Дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. “Він писав, — як зазначає Марта Зибачинська в лис­ті до мене, — тому, що вірив в українську людину, як модерну істоту”.

Помер Орест Зибачинський у Сіднеї в день, коли йому виповнило­ся 81, 15 вересня 1993 року. Помер спокійно у сні над ранком, як лю­дина, що пройшла з честю через всі випробування життя.
Орест Зибачинський – автор багатьох політико-філософських та публіцистичних праць, написаних у Мюнхені – “До питання українсько-польських взаємин” (1948), “Конфедерація Народів Інтерконтиненту” (1948) та Сіднеї – “Свободарність” (Сідней, 1955), “Інтегральна рево­люція” (Мюнхен, 1960), “Ренесанс-Реформація-Революція” (Чикаго, 1968), “Свободарний маніфест” (Торонто, 1978), “Меч Духа: Коментар” (Вінніпег, 1980), “Містерія свободи” (Канберра, 1985), “Воля до сво­боди: Думки про світ, людину і абсолют” (Сідней-Париж, 1988). Його статті “Між розвалом і тріумфом” (1965), “На розпуттях епох” (1976) були надруковані в журналі “Самостійна Україна”, що виходить у США (Чикаго-Нью-Йорк).
Ще на початку XX століття І.Франко, пишучи вступ до своєї поеми “Мойсей”, ставить болісне питання для кожного українця: хто ми в історичній долі людства. Він пише, звертаючись до народу:

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних? (6, 212)

Денис Квітковський, проймаючись духом Франкових роздумів про народ, зазначає: “Орест Зибачинський – мислитель. Він намагається дати українській нації могутню візію її власного я. Бо нація, яка не має візії свого історичного Призначення, не знає своєї Мети, не вірить у своє Покликання — може бути тільки погноєм для інших, історич­них народів” (2, 10).

Через всі писання Ореста Зибачинського проходить “непохитна ві­ра в українську людину та в ідеал свободи”. У своїй праці “Ренесанс – Реформація – Революція” він пише про історичну обумовленість зміни одних ідеалів людства іншими. Середньовічний Ренесанс заклав основи інтелектуальної, політичної, індустріальної, мистецької, наукової, соціальної революцій. Сучасний ренесанс пов’язаний із ідеалом свобо­ди. Вона є “магістральним шляхом революції”. Орест Зибачинський пи­ше: “Тож свобода людини не фантасмагорія, а найреальніша річ в кос­мосі – це потенціал абсолюту, що розвивається в людині, як вічний зміст і визов, шлях і мета людської еволюції” (2, 39). На його дум­ку, європейська перша реформація – це “радикальна вимога” поставити церкву на службу людини, а не навпаки.

Друга реформація – це усвідомлення необхідності інтеграції людини, нації, людства. Вона пов’яза­на із свободою людини, що переходить у свободу нації, а потім у свободу людства. Поняття свободи Орест Зибачинський трактує згідно християнського вчення. Він пише: “В останній аналізі Христос і сво­бода – це одність і цілість” (2, 64). Українська реформація визна­чається Орестом Зибачинським як Свободарність. Шляхом до неї є ін­тегральна революція. Орест Зибачинський її розуміє так: “Свобода персональности – це справа українського ренесансу; свобода душі – це справа української реформації; свобода духа – це справа україн­ської революції” (2, 67-66). Він визначає три етапи на шляху до вті­лення свого історичного призначення українським народом – це Русь, що не спромоглася на “державницьку реформацію”, Гетьманщина, що не змогла “ренесанс козацької ортодоксії” довести до “суспільної рефор­мації” і третій, на якому перебуваємо зараз і повинні здійснити “інтегральну революцію” – тобто нести світові універсальну ідею сво­боди.

У праці “Меч Духа: Коментар” роздуми Ореста Зибачинського зосереджені на таких поняттях, як душа і тіло людини, свобода і воля. Він вважає, що “суб’єкт – це вільна воля”, у той же час “свідомість – це відповідальність”. У єдності вони творять основу свободи, яка визначається духом, тобто вірою. Орест Зибачинський приходить до думки, що Украї­на не утвердилася як держава лише тому, що не створила свого христи­янства. Він вважає, що треба реформувати християнство, відновивши єдність православ’я, католицизму і протистантизму. І в цьому вбачає основну історичну місію України.

Орест Зибачинський у праці “Воля до свободи: Думки про світ, людину й абсолют” роздумує насампе­ред над архітектурою пізнання. Воно має різні сфери свого функціону­вання: “Всепроникливість інстинкту призводить до постання міту. Ін­туїтивне почуття кристалізується як релігія. Умовне пізнання суцільниться як філософія. Розмовне пізнання структуриться як наука. Міт встановлює “волю богів”, релігія – апотеозу вершинности, філософія – інтегралізм світодіяння, наука – оперативне пізнання. Стихія міту відкриває праджерела людини. Експльозія релігії усвідомлює душу. Дослі­ди науки поширюють оперативні межі. Філософія суцільнить олюднення” (4, 18). Він вважає, що людська особистість започатковується появою міфу. Саме релігія пов’язує людину з душею, а через неї з Богом. Ісус Христос приніс в людську еволюцію ідеал свободи. Орест Зибачинський висуває ідею “інтегрального пізнання”, яке визначається “філософією свободи”. Він приходить до думки, що “людиноставання відоб­ражає процес “світодіяння”, що визначається не земними силами, а космічною необхідністю і зводиться до ідеалу свободи. Якщо в епоху античності “людина прагнула фізичної свободи”, а в середньовіччя – “свободи почуттів”, то сучасна людина сповідує “свободу ума” (4, 105). Орест Зибачинський вважає, що “людина – це мікрокосмос суб’єкта свідомости й свободи” (4, 115). Людина через пізнання йде до осягнен­ня свободи, а свобода є вираженням суті Бога. Марта Зибачинська у своїх “Думках до видання “Воля до свободи” О.Зибачинського” (руко­пис) пише, що твір “має новий стиль розуміння суті речей. На ділі слід вивчати, як процесує Всесвіт своїм впливом на життя в Земній системі і людину як інтелігентну сутність серед природи…”

Первісна ідея націоналізму у працях Ореста Зибачинського під­нялася до всесвітнього рівня розуміння єдності людини й абсолюту. Вона фактично знайшла своє ствердження в засадах демократії як єди­но можливого шляху виникнення і функціонування української держави. Таким чином, Орест Зибачинський виступив одним з активних продуцен­тів нових ідей визвольних змагань українського народу середини – дру­гої половини XX ст.

ЛІТЕРАТУРА
1. Буковина, її минуле і сучасне /Під редакцією Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського. – Париж-Філадельфія-Дітройт: Зелена Буковина, 1956. – 955 с.
2. Зибачинський Орест. Ренесанс-Реформація-Революція / З передмовою д-ра Дениса Квітковського. – Сідней-Чікаго: Самостійна Україна, 1969. – 88 с.
3. Зибачинський-Орлан О. Меч Духа: Коментар. – Вінніпег: Тризуб, 1980. – 111 с.
4. Зибачинський-Орлан Орест. Воля до свободи: Думки про світ, людину й абсолют. – Сідней-Париж: Українське слово, 1988. – 140 с.
5. Романюк М.Зибачинський Орест // Українська журналістика в іменах. – 1997. – Вип. ІV. – С. 100-101.
6. Франко Іван. Зібр. тв.: У 50-ти т. – Т.5. – К.: Наукова думка, 1976. – 384 с.

Міркуючи за поетесою Ліною Костенко, що “всі слова уже були чиїмись”, можна беззастережно стверджувати так само і про колір. Ба навіть більше того, мовні копальні куди багатші й різноманітніші, а основні барви природньо сконденсовані у семи кольорах веселки. І тільки великим талантам дано безконечно множити-винаходити свої відтінки і тони, колористичні гами, здатні не просто збагачувати нас, а вводити у нові світи, чи, як нині модно говорити, створювати власні міти, себто своїм світобаченням впливати на сучасні реалії.

Одарка КиселицяЯк легко при житті втішатися вірою у вічне, незнищенне, вигрібаючи на світ Божий різного калібру епітети, сподіватися, буцімто так буде насправді. Я спеціально погортав усе написане про художницю Одарку Киселицю до дня її смерті 19 січня 1999 року. Тоді всі бачили світлі перспективи її творчої спадщини: і в різних музеях зберігаються роботи, і приватні колекціонери можуть ними похвалитися… Та коли художник Прокіп Колісник поцікавився в Чернівецькому художньому музеї, чи є хоч одна її робота в діючій експозиції (всього їх закуплено зо два десятки), то почув, що нема жодної, бо всі твори до одного – в запасниках. Дістають їх звідти частенько, але до 90-річчя від дня народження великої мисткині, що минуло 1 квітня, персональну виставку вирішили не робити. Надто часто виставляли полотна. І крапка. Та хіба тільки до цього повинна зводитися музейна робота? Ось керамік Микола Костриба з Вовчинця Вижницького району, куди часто влітку приїжджала Одарка Олексіївна, хвалився її роботами, рисунками олівцем і вуглем. Сам маю дві подаровані художницею картини, які ще не були на жодній виставці. Тобто якби зайнятися пошуковою роботою, то можна було би багато чого свіжого розповісти про творчість людини драматичної та водночас дивовижної долі.

Та це так, між іншим, як і про меморіальну дошку на проспекті Незалежності, де мешкала О.Киселиця в тісненькій “хрущовці”, а то й пам’ятник, бо заслужила вона пошанування на державному рівні. Гадаю, справедливо й художню школу в Берегометі Вижницького району назвати її іменем, а загальноосвітню – в Луківцях іменем її батька, відомого просвітителя і громадського діяча – Леся Киселиці. Найбільше ж непокоїть, що живопис у нашому художньому музеї закінчується 1940-им роком. А друга половина минулого століття зосталася в запасниках, своєрідному могильникові соцреалізму. Знову несправедливість. Адже творчість Одарки Киселиці, Петра Яковенка, Ореста Криворучка, Ярослава Заяця ніколи не вміщувалися у те “прокрустове ложе”. Та допоки править мистецьким балом сірість і примітив, справедливість ніколи не восторжествує. Бо саме вони й визначають істинність як в совєцькі часи, так і нині.

Слава Богу, не це позначається на створеному. Інша справа, що ми за родом своєї діяльності не ставимо за мету повсякчас виховувати й викохувати внутрішню потребу спілкуватися саме з високим мистецтвом, а не ширвжитком. Ось чому так болісно усвідомлювати, що, переступивши поріг музею, не зупинишся перед Киселицими полотнами “Вічне”, “Буковинський натюрморт”, “Смуток”, “Польові квіти”, портретами, не почерпнеш енергетики високої напруги, яку не заміниш ніякими сучасними допінгами.
Одарка Олексіївна кілька літ не дотягнула до кінця її сторіччя, яке їй судилося пройти від витоків до його останніх подихів. Вони відходили майже водночас. Саме останнє десятиліття аж із восьмидесяти принесло їй високе визнання і заслужену славу. Декілька блискучих експозицій, в тому числі перша – 1988 року в Чернівецькій виставковій залі і 1997 – в Національному художньому музеї (Київ) поставили її в один ряд з найвидатнішими мистецькими постатями ХХ століття, заповнили велику часову прогалину між Миколою Івасюком, Юстином Пігуляком і поколінням, яке творило у другій половині віку. Та це всього лиш абстракції. І їх час заповнювати професійною аналітикою, скрупульозними дослідженнями (чим не тема для дисертації?!). Може, хтось уже й замислився над цим, та нічого подібного читати ніде не доводилося.

Ще у книзі відгуків до першої виставки 30 червня 1988 року вчитель Веренчанської середньої школи Заставнівського району, а нині відомий науковець у Львові Григорій Дем’ян пристрасно і з захопленням писав: “Твори О.Киселиці – не просто продовження, а новий важливий крок на історичному шляху розвитку буковинського образотворчого мистецтва. Уявляю собі, як радувався би Микола Івасюк, побачивши цю виставку. І не тільки М.Івасюк, а кожен, хто не байдужий до рідної культури. Схиляю голову перед вашим талантом, працьовитістю, вірою в безсмертя справжнього мистецтва… Вірю, що організатори виставки зроблять все можливе, щоб видати гарний каталог експозиції з грунтовною кваліфікованою статею про Ваш життєвий і творчий шлях, чим задокументують оцю небуденну подію, яку сьогодні переживають усі шанувальники буковинської культури”. Думки, як бачимо, співзвучні, та між ними відстань у майже 15 років. Так, були два каталоги, інші публікації, та не такі, яких заслуговувала Одарка Киселиця.

У чому ж полягає новаторство її творчості? Відкидаючи будь-яку заідеологізованість, притаманну попереднім публікаціям (тоді без неї важко було обійтися), з висот нового тисячоліття бачиш, як сміливо і впевнено Одарка Олексіївна відмовляється від форми заради змісту, тобто її душевними поривами керує винятково колір як першооснова живопису. Вона не малює дивовижний гуцульський краєвид заради самої краси, це може зробити й фотограф, а задля краси і змісту кольору. Барва ніколи в неї не буває одновимірною, примітизовано-спрощеною. Її палітра перш за все відбиває гуцульські фарби весни і літа, особливо осені, де багато оксамиту, вохри і бабиного кольору. Присутні - червоний, оранжевий, коричневий. Їх злиттям, поєднанням, переливанням творила художниця неповторні натюрморти, краєвиди, портрети глибоко національного характеру. Саме у барвах вона найбільше виповідає себе як українського живописця, а не тим, що малювала селянок у кептарях, оздоблювала натюрморти гуцульською вишивкою, іншою національно показовою атрибутикою. Внутрішньо саме гуцульський колорит робить полотна О.Киселиці національними за духом. При чому, як не парадоксально, але саме в натюрморті, занадто, як на мене, консервативному жанрі, вона досягає найвищої досконалості кольору. Візьміть її “Безсмертник” чи інші твори, де в основі – простенькі чи й декоративні, як солом’янки, квіти, і ви відчуєте присмак вічності, доторк до чогось нетлінного, чим буває тільки справжнє мистецтво, в якому органічно поєднано національне і космічне.

Витоки світобачення Одарки Киселиці треба шукати в народних традиціях, адже мовиться про гуцульську вишивку і писанкарство, побут, людські характери. Пригадую, сама художниця не раз підкреслювала, що її тітка Олена Гавалешко, “писала чудові писанки. Вона точно трималася старих зразків. І так усе майстерно робила, що не видно було, де рисочка з рисочкою з’єднується. Кожна писанка її мала назву “Кептар”, “Великдень”, “Безконечник”. Я також пробувала писати, в мене так не виходило. Їздила на ярмарок у Косів, коли гуцули ще так не любили гроші, лише б надивитися на те диво, не витримувала, купувала писанки, а відтак роздаровувала. Тоді було на що дивитися, аж очі зривала”. А ще її зізнання, що нарешті збагнула якусь незвичайну таїну, коли побачила, як гуцульський люд недільної днини у святешному вбранні скочується додолу, як писанки. Тобто у писанковий малюнок зливаються і обличчя, й кептарі, і запаски, і вишивані сорочки, шалінові хустки. Бо все це не так важить для художника, лиш те, які барви витворить ця гармонія.

Глибоко переконаний, засадничий світогляд у мистця закладається в ранньому, тобто дитячому віці. Він протягом життя слугує своєрідним детонатором натхнення, помноженого на знання, переживання, переконання, все те, чого людина набуває протягом життя. Одарка Олексіївна завдяки своїй майже впертій наполегливості (батьки не проявили зацікавленості до її раннього потягу до малювання) “Я щоднини плакала і малювала, сльозами хотіла їх перебороти” (потрапила на навчання до Празької академії мистецтв у 1930 році. Підготував її до вступу та й переконав батька відомий художник Пантелеймон Видинівський. Празька атмосфера тридцятих років, оточення (Олександр Олесь, Олег Ольжич та інші), постійне спілкування з високим європейським мистецтвом, студії у відомого чеського портретиста професора В. Нехлиби остаточно сформували особистість художника. І цих переконань не зруйнувала навіть тоталітарна радянська система, яка вимагала грубо і принизливо працювати на її прославляння і збереження. Та Одарка Киселиця, зовні начебто підкорившись їй (малювала сухою кістю у худфонді портрети вождів за жалюгідні копійки на проживання й утримання батьків), внутрішньо зоставалася відданою високому покликанню мистця - творити світ прекрасного. Хтось у тій же книзі відгуків на першій персональній виставці зауважив: “Ця виставка – драма “зайвого” художника, чий талант виявився не потрібним після 1940 року. Звідси відхід у світ квітів, натюрмортів. Одарка Киселиця подає прекрасні зразки художньої школи. Ми можемо лише дякувати Богові, що вона дожила до того дня, коли її мистецтво стало потрібним”.

Великий мистець ніколи не буває “зайвим”, інакше не існувало би високих творів. Точніше слід би сказати, що існуюча система не потребувала геніїв. Так само в царській Росії був зайвим Шевченко, в СРСР – Довженко, ще пізніше – Тарас Мельничук, уже в Незалежній Україні – художник Петро Яковенко. Бо “не зайвими” зостаються ті, хто не залишить по собі жодного сліду як в живописі, так і в літературі. Та й “відхід у світ квітів і натюрмортів” теж не точна фраза. Бо саме вони, а ще карпатські краєвиди і склали світоглядну основу художниці. Інша справа, що почувала вона в собі дух справжнього портретиста. І досягнула тут справжніх висот, хоч сама так і не вважала. Ми з нею з цього приводу багато полемізували. Скромна, самокритична, постійно невдоволена собою, бо саме таким і має бути мистець, готова перекреслити зроблене. Вона своїми портретами поламала безглузду заідеологізовану традицію малювати передовиків праці, доярок, колгоспників, робітників. Бо дивилася на своїх героїв саме з точки зору мистця, шукала привабливі риси, які можна передати барвами зі світу Одарки Киселиці. І знаходила, особливо серед дітвори, жінок, простих селянок, гуцулок з виразними обличчями, добрими, лагідними і засмученими очима, а може, заглибленими у самих себе, як і художниця, якій довелось пережити на віку чимало: і хвороби під час навчання у Празі, і самотність, і найосновніше, разом з усіма українцями перенесла тягар бездержавності, другосортності, приниженості, ледь не до останніх літ своїх.

… Доля подарувала мені чимало цікавих і приємних зустрічей у маленькій двокімнатній квартирці на четвертому поверсі на проспекті Незалежності. Познайомилися ще до першої персональної виставки, яку допомогли організувати художники Юрій Якимчук, Петро Грицик, Орест Криворучко. Тоді ще Одарка Олексіївна трохи малювала. Та в основному говорили про мистецтво, Україну, розпитував про її життя, про яке вона розповідала дуже скупо, не надавала тому значення, бо для неї важило тільки те, що людина зробила.

Я мимовільно потрапляв під її вплив, так і не спромігся позаписувати все, про що говорили, cподіваючись на пам’ять. Зараз відтворюючи подумки ту атмосферу, особливо під час відвідин Чернівців сестрою Орисею, яка мешкала в Румунії і мріяла бодай під кінець вернутися на Батьківщину, розумієш, кого ми втратили. Її ніколи не вернути, як і не вернути життєвої мудрості, досвіду, знань, котрі відійшли разом з прекрасною людиною. Постійно хвилювався, коли щось писав про О.Киселицю, бо знав, яка вона вимоглива. Приніс їй журнал “Україна” з моїм есе і репродукціями її робіт, а вона аж скривилася від невдоволення: “А хіба ви не бачите, що то не мої роботи? Не мій колір!” Я вибачався, як міг, хоч ні в чому і не був винен. Редакції ж було байдуже, якими барвами малює художниця, а тільки те, що вона малює. Київська виставка, як і звання заслуженого художника України вже не справили на неї великого враження. Бо життя потихенько згасало, як остання гірська квітка, без сліз, без мук і каяття. Та квітка, либонь, усвідомлює, що повернеться у гори навесні. А що усвідомлює людина?
Пригадую, у 1996 році пообіцяв Одарці Олексіївні поїздку до Вовчинця. Ось, як пише про ці місця Микола Костриба: “Вісім разів у різні роки Одарка Киселиця побувала у мене в селі Вовчинець на правому березі Сірету. У 1996 р. Ви особисто стали причетними до її приїзду у Вовчинець. У 80-их роках свій відпочинок активно поєднувала з творчою працею. Писала етюди на пленері, а у майстерні працювала над портретом (1984р.) моєї дружини Зінаїди Костриби і натюрмортом. Пізніше етюдів не писала, але робила багато малюнків олівцем з моїх учнів, молодших колег, родичів, багато разів малювала і мене. А коли з різних причин не могла приїхати до мене, то відпочивала в Луківцях на лівому березі Сірету. Це село – батьківщина Леся Киселиці. Також відпочивала у Липованах. У Луківцях гостила у племінниці Орисі Мінтянської, а у Липованах - у племінника Миколи Мельничука”. М.Костриба також кілька разів згадує, як Одарка Олексіївна побивалася, що через її неуважність ми замість Вовчинця потрапили аж у Красноїльськ. Врешті-решт запитали дорогу і таки потрапили до пана Миколи. Та поїздка дуже пам’ятна, бо рідко доводиться блукати невідомими дорогами, спостерігати красу, яка стільки років надихала на працю великого майстра. І якби не Одарка Киселиця, не познайомився б з Миколою Кострибою, з яким досі підтримую дружні стосунки.

Згадана поїздка виявилася останньою для неї. Вона мало розповідала про свої враження. Та неважко здогадатися, що вона їздила прощатися з рідними місцями, Гуцульщиною, може, дякувати їм, що ніколи не зрадили на тернистих гостинцях, напували чистою дитинною красою, допомогли прожити гідно і чесно, сотворити для людей прекрасні полотна, з яких дихає вічність і чистота, гідність людська, вірність і відданість, про які не треба складати міти, бо живуть у нашій свідомості й житимуть завжди, допоки ми берегтимемо безсмертні творіння духу і розуму, які нам заповідала велика художниця Одарка Киселиця.