Сьогодні багато пишуть про історію нашого рідного краю. Точаться суперечки про позитивний чи негативний наслідки перебування Буковини під тією чи іншою владою. Зокрема, ми з 1775 по 1918 роки перебували під владою Австро-Угорщини. Комуністи твердили, що всяка влада, крім радянської, приносила тільки зло буковинцям. Проте багато фактів саме щодо австрійської влади спростовують таку точку зору. Для об’єктивного судження про вплив австрійського панування на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток нашого краю необхідно висвітлити всі існуючі у цьому аспекті дані.

Маловідомим фактом залишається те, що австрійський уряд підтримував низку відомих українських митців (композиторів, художників, письменників). Починаючи з кінця ХІХ ст., щороку органи місцевого управління за вказівкою міністерства культів та просвіти давали оголошення для охочих отримати так звану “мистецьку стипендію” (існували й інші форми підтримки). Крім анкетних даних, потрібно було вказати, з якою метою буде використовуватись стипендія та обов’язково подати так звані пробні твори (картини, літературні твори тощо) для їхньої оцінки з художньої точки зору. Охочі писали заяву до місцевого крайового управління або безпосередньо до міністерства культів та просвіти, звідки надходив запит до місцевого поліцейського управління з проханням подати рекомендацію на того чи іншого можливого стипендіата. Всі ці дані надсилалися у Відень до міністерства і там ухвалювалося остаточне рішення.

Яскравим прикладом може служити буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Як свідчать дослідження Державного архіву Австрії та Чернівецького обласного архіву, перша згадка про отриману нею стипендію зустрічається вже у 1900 р. (розмір 500 корон), за 1904-1907рр. знаходимо ідентичні рішення міністерства про дозвіл на видачу їй стипендій. Чим же мотивує Ольга Кобилянська свої прохання? Так, у заяві за 1907 р. вона перераховує газети та інші видання, де вміщувались її твори або де з’являлися замітки про її творчу діяльність. Це, зокрема, такі літературні журнали, як “Зоря”, “Літературне ехо”, а також спеціальний літературний журнал для гімназій під редакцією професора А.Барвінського. Письменниця зазначає, що її твори друкувалися не тільки в українських виданнях, її творчість шанують літератори інших слов’янських націй. Зокрема, в заяві перераховані такі видання, як “Slovansky Pшehled”, “Slovnik naucny”, “Dom in Svet”, німецька газета “Politik”, а також німецькомовна збірка “Kleinrussische Novellen”. Все це дозволяє О.Кобилянській стверджувати, що “…неодружена дочка пенсіонера, який вірно служив державі цісарсько-королівським окружним секретарем протягом сорока років, …незважаючи на скромне матеріальне становище, бачить своєю метою в житті служити своєму народу створенням літературних творів” (заява від 28 лютого 1907 р.). Звернемо увагу на те, що письменниця посилається на служіння саме своєму народові, для якого вона і створює літературні твори - українського мовою. У заяві від 10 травня 1912 р. Ольга Кобилянська детально описує заслуги свого батька (вже на той час покійного), що працював спочатку простим урядовцем, потім був обраний місцевим депутатом, а пізніше був призначений слідчим за браком кваліфікованих на той час фахівців і якому “…вдалося захопити розбійницьку банду в складі тринадцяти чоловік, що протягом багатьох років завдавала великої шкоди як людям, так і їхній власності”. При цьому О.Кобилянська наголошує, що при всій своїй самовідданості в служінні на благо держави він, на жаль, не зміг забезпечити їй належного повноцінного існування, не залишив їй жодного майна, лишень борги за господарство у с.Димка, а вона, “на ліву сторону паралізована 48-річна каліка”, сама не в змозі оплачувати всі витрати.

А ось приклад висновку крайового поліцейського управління: “Прохач не має ні рухомого, ні нерухомого майна та проживав до цього часу в будинку свого батька, окружного секретаря, який недавно помер. Після батька залишився заборгований маєток у с.Димка біля Тарашан. …В політичному та моральному відношенні за Ольгою Кобилянською нічого негативного не помічалося. Прохач перебуває після смерті свого батька в скрутному становищі, оскільки її брати та сестра не мають змоги їй допомагати. Тому цісарсько-королівське крайове поліцейське управління зі свого боку рекомендує задовільнити подану заяву…” (висновок від 7 лютого 1913 р.).

На жаль, до 1912 р. не знайдено всіх даних про отримані письменницею стипендії (крім її заяви за 1909 р.), але можна з великою ймовірністю стверджувати, що вона все ж таки щороку подавала такі прохання, враховуючи власне матеріальне становище та стан здоров’я, і отримувала бажані стипендії. За 1913 р. знаходимо ще й відомості про присудження О.Кобилянській так званої “милостивої пожертви” в розмірі 200 корон на рік, терміном вперед на три роки, а з 1916 р. – ще на три роки. Це, крім звичайних стипендій, які вона отримувала щороку в розмірі 1000 корон. Можливо, видача стипендій продовжувалася б і після 1918 р., якби Буковина не відійшла до Румунії.

Про те, що Ольгу Кобилянську у Відні шанували та поважали за її талант, свідчить і лист Монастирського від 16 квітня 1915 р. до депутата австрійського парламенту, прізвище якого не вдалося встановити. У зв’язку зі скрутним фінансовим становищем (тривала Перша світова війна, Буковина опинилася під російською окупацією) було невідомо, чи взагалі видаватимуться стипендії. Але, за позитивного рішення, серед запропонованих митців “…пані К. стоїть на першому місці, має надзвичайний талант, що заслуговує особливої відзнаки”. З цього можна зробити висновок, що навіть в умовах важкої війни Віденський уряд намагався підтримувати відомих українських митців, хоча немало австрійських урядовців безпосередньо на Буковині з підозрою ставилися до українців, вважаючи, що у них можуть бути промосковські симпатії.

Таким чином, ці стипендії істотно допомагали О.Кобилянській, оскільки публікації її творів не давали достатніх засобів для нормального існування.

А ось інший приклад. Художниця Августа Кохановська, подруга О.Кобилянської, теж неодноразово подавала прохання про видачу їй стипендій. Наприклад, за 1906 рік є заява, яка, як виявилося, надто пізно надійшла, тому не могла бути взята до уваги. За 1907 рік заяву отримано вчасно, але не надійшли картини на розгляд центральної комісії художніх та історичних пам’яток, тому в клопотанні про стипендію відмовлено. 1908 р. заяву задовільнили, і А.Кохановська отримала стипендію в розмірі 400 корон. Наступного року художниця подавала прохання виділити їй кошти (так звану субвенцію) для участі в курсах у Відні з реставрації фресок. Йдеться про заплановану реставрацію художнього оформлення південно-буковинських монастирів. Але оскільки курси відкрилися з 1 січня, а заява надійшла на 2 місяці пізніше і всі охочі вже були зараховані, А.Кохановська отримала відмову. Того ж року вона пише ще одну заяву з метою поїздки до Італії для удосконалення знань з реставраційних робіт над фресками та для відвідування курсів реставраторів у відомого спеціаліста Фіртельбергера у Відні. Судячи з ухвали цісарсько-королівської центральної комісії художніх та історичних пам’яток, вона не давала позитивної рекомендації щодо А.Кохановської: “…Поїздка до Італії, мабуть, недоречна, оскільки у реставратора можна чомусь навчитися, залишаючись на більш тривалий період у нього та працюючи з ним, на що не вистачає часу, а поверховий огляд фресок є малодоцільним. Що ж до навчання у Фіртельбергера, то потрібно зазначити, що для такого навчання повинні залучатися більш надійні реставраційні сили. Чи професійні якості А.Кохановської підходять для такої роботи, центральній комісії невідомо…” (висновок від 16 серпня 1909 р.) Незважаючи на це все, остаточне рішення в цій справі прийняте міністерством культів та просвіти позитивно: “…Що стосується міркувань, наведених центральною комісією щодо поїздки до Італії, то потрібно зазначити, що прохач не буде працювати в реставратора, а, як вказано в заяві, хоче розширити свій світогляд оглядом старих фресок, бажання, гідне підтримки у художниці, яка хоче присвятити себе реставраційним роботам. Тому… художниці Августі Кохановській… з метою удосконалення її знань з реставрації фресок виділити стипендію у розмірі 800 корон для відвідування реставраційних курсів у реставратора Фіртельбергера та для поїздки до Італії” (висновок за вересень 1909 р.). Більше ні заяв, ні даних про отримані нею стипендії немає, окрім згадки про надіслані у 1913 р. пробні малюнки.

Наведемо ще один приклад підтримки австрійським урядом українських митців – відомий буковинський художник Микола Івасюк. Він з 1885 по 1888 рр. навчався у Віденській Академії художніх мистецтв цілковито за рахунок наданих йому стипендій з буковинського православного релігійного фонду. Після навчання єпископською милістю він був призначений наступником художника буковинської діоцезії Є.Вучерського. У 1897-1898 рр. М.Івасюку видали стипендію на навчання у Мюнхенській Академії художніх мистецтв з умовою після закінчення навчання присвятити себе церковному мистецтву. Після повернення з Мюнхена його призначили головним церковним художником буковинської єпархії, оскільки на той час було дуже мало освічених фахівців. Цікавим є уривок з листа Миколи Івасюка від 15 липня 1899 р., в якому він звертається до митрополичої консисторії з проханням залучити його до роботи після повернення з Мюнхена: “…Прохач ось уже два роки даремно чекає на замовлення з боку високошановної консисторії… і мусить визнати, що такі люди, як Шіллер, який зовсім не має спеціальної та академічної освіти, отримують замовлення на художнє оформлення греко-православної церкви у Львові, а Є.Максимович, за фахом вчитель малювання, а не художник, хоча і вчився декілька років у Віденській Академії художніх мистецтв, проте його заслуги в галузі мистецтва, як відомо, дуже незначні, теж отримав замовлення на виконання портрета єпископа, незважаючи на те, що міністерство культів та просвіти вже дало дозвіл прохачеві (тобто М.Івасюку, примітка автора) на виконання цього портрета в березні минулого року. На початку нинішнього року прохач повторно звернувся до високого правління про надання дозволу на виконання іконостасу в Міронцевій церкві в Сучаві, на що прохач отримав дозвіл, але до сьогодні немає жодних вказівок про конкретні кроки в цьому напрямку. Все вищенаведене дуже розчаровує, тому прохачеві залишається єдиний вихід: назавжди залишити Чернівці та свою рідну землю Буковину, де вперед проходять менш заслужені постаті…”

Мабуть, цей лист без уваги не залишився і М.Івасюк нікуди не поїхав, оскільки є його заява за 1908 р. з проханням виділити кошти на поїздку до Італії для вивчення візантійського церковного живопису та для удосконалення майстерності в розписі фресок. За даними поліцейського управління, М.Івасюк на той час “…є батьком двох малолітніх дітей, не володіє жодним майном, не має постійного прибутку та має багато боргів. Він живе зі свого живопису як історичний та церковний художник, що приносить йому щорічно прибуток біля 4000 корон і безперечно заслуговує на позитивне рішення…”. Стипендія була призначена у розмірі 2000 корон. Це остання згадка про Миколу Івасюка.

Серед інших даних про видані стипендії дуже цікавими, на наш погляд, є декілька документів, що стосуються українського письменника Івана Франка. У 1913 р. український клуб австрійської державної ради в особі Костя Левицького звертається до міністерства культів та просвіти з проханням “…з нагоди сорокарічного ювілею письменницької та наукової діяльності найвизначнішого українського поета сучасності д-ра Івана Франка … виділити йому милостиву пожертву у вигляді щедрої та постійної підтримки… Його творчість багатогранна та геніальна. Ось уже протягом трьох років він страждає паралічем і не має постійної роботи. Тому є всі підстави для виділення такої пожертви…” (документ від 4.04.1913). До цього додаються біографія та список творів (без революційних). Далі знаходимо звіт від 30.07. 1913 р. з поліції про майновий стан І.Франка, який є володарем вілли, що не приносить жодних прибутків і де він проживає зі своєю сім’єю. “Видання творів приносить йому щорічно прибуток в розмірі 2000-3000 корон, а наукові та літературні збірники, які видаються товариством ім. Шевченка, приносять прибуток в розмірі 3000-4000 корон щороку. І.Франко не має жодних боргів…, тому його майновий стан є добрим та врегульованим. І.Франко одружений, має трьох дітей, з яких найстарший син є професором гімназії, дочка, закінчивши вчительський семінар, працює урядничкою в руському страховому товаристві “Дністер”, а наймолодший син є слухачем 4-го класу Політехнічної школи”.

Мабуть, пересилання поштою тривало досить довго, адже, окрім І.Франка, розглядались ще й інші можливі стипендіати, тому вся ця справа тягнулася півроку, і аж у січні 1914 р. з листа відповідального у Львові за видачу стипендій до міністра культів та просвіти ми бачимо негативну відповідь: “…дозвольте повідомити Вашій високості, що я не в змозі задовольнити заяву президії рутенського клубу державної ради стосовно надання д-ру Івану Франку милостивої пожертви у вигляді щедрої та постійної підтримки… Я не можу залишити без уваги, що таку відзнаку не отримав жодний польський поет. Надання переваги найвпливовішому лідеру найрадикальнішого рутенського напряму може викликати в польському таборі неприємні відголоски. Крім того, як видно зі звіту поліцейського управління, його майновий стан досить непоганий, тому і тут немає жодних підстав для задоволення поданої заяви”. (Лист від 15 січня 1914 р.). Зазначимо, що за австрійських часів Львів та вся Галичина практично перебували в управлінні польської шляхти, яка звично вважала їх польською землею. Тому польських урядовців дуже дратувала діяльність українських патріотів, які заперечували це. Серед них найвидатнішим був, без сумніву, Іван Франко. Тому процитований висновок не викликає подиву. Незважаючи на це, у Відні справа далі розглядалася по службовій драбині і дійшла аж до Президії ради міністрів. Це дає підстави твердити про високу толерантність уряду щодо І.Франка. Адже владі було прекрасно відомо, які революційні думки плекав Франко щодо монархії (згадаймо лише текст “Каменяра”). Чи міг би, наприклад, В.Чорновіл на 70 років пізніше у “вільній” Радянській Україні попросити стипендію і чи розглядалося би це клопотання аж на засіданні уряду? Відповідь зрозуміла кожному – в найкращому випадку його “права” прохачеві пояснили би в КДБ… До речі, він і перебував тоді в концтаборі.

Щодо клопотання І.Франка, то 11 квітня 1914 р. було прийняте остаточне рішення “відкласти” це клопотання. Звернімо увагу, що уряд все ж не зважився відверто відмовити своєму відомому і переконаному супротивникові, хоча, власне, мав на це всі підстави. Українці імперії на той час уже були свідомою силою, якою нехтувати віденський уряд не міг.

Цікаво зауважити, що перегляд документів щодо надання мистецьких чи інших стипендій в Державному архіві Австрії привів до певних несподіваних спостережень. Звичайно, що такі подання надходили не тільки від українських митців, але й представників інших етнічних груп. При цьому виявилося, що багато авторів подань писали їх рідною мовою. Тому нерідко зустрічаються подання угорською, чеською чи польською мовами (української ми, щоправда, не зафіксували). Це при тому, що державною в імперії була німецька, а місцеві мови офіційно функціонували поряд з державною лише на відповідних територіях. Але ж подавачі клопотань писали в центр, в столицю, де, звісно, функціонувала лише німецька мова. І попри все, подання розглядалися нарівні з тими, що були написані німецькою. Це ще раз свідчить про толерантність австрійської влади щодо національних меншин та їх мов. Переносячись в радянські часи, чи можна було собі уявити, що комусь хоча б спало на думку написати якесь подання в Москву українською чи якою іншою неросійською мовою? Всі розуміли, чим це могло закінчитися для заявника…

Підсумовуючи, можна з впевненістю висловити думку, що українські митці, перебуваючи під владою австро-угорської монархії, не тільки не занепадали духовно та матеріально, але й отримували підтримку для удосконалення своєї майстерності та творчого росту в усіх аспектах їхньої діяльності. Це може бути вагомим аргументом під час оцінки ролі австрійського періоду в розвитку буковинсько-галицького українства.

З висоти нашого скептичного часу, що страждає від інформаційної перенасиченості і наснажений естетичним досвідом постмодерного мислення, твердження про експресіоністський журнал, який виходив у 1919 р. німецькою мовою в Чернівцях, може видатися майже неймовірним. Неймовірними постають тут щонайменше три моменти, які виражаються у сповнених подиву підтекстових запитаннях. Перше з них естетично-географічне: експресіоністський журнал у провінційному місті, віддаленому на багато сотень кілометрів від центрів експресіоністського мистецтва, якими були, як відомо, Берлін і Відень? Друге має часовий характер: невже саме в 1919 р., на гребені вершинних злетів даного авангардистського напрямку, себто абсолютно синхронно з німецьким експресіонізмом (згадаймо, що знаменита антологія Курта Пінтуса “Menschheitsdammerung“ („Сутінки людства“) з’явилася роком пізніше, в 1920)? Третє запитання стосується мови і державних кордонів: німецькомовний журнал у той час, коли Чернівці вже стали румунським містом? Однак найбільший парадокс полягає в тому, що це таки правда: в 1919 р. у Чернівцях під орудою поета і публіциста Альберта Маурюбера щодватижні виходив німецькомовний експресіоністський часопис “Der Nerv“. Він проіснував, щоправда, ледве дев’ять місяців – з 1 січня по 12 вересня. За цей час з’явилося 14 номерів у 12 випусках, позаяк числа 1/2 і 9/10 було оголошено здвоєними.

Віддаленість Чернівців від духовних осередь німецької культури і нетривалість виходу журналу в світ спричинили ту обставину, що “Der Nerv“ залишився непоміченим, ба навіть пропав безвісти. Про нього немає жодної згадки у найдокладніших експресіоністських бібліографіях – ні у 18-томному „Індексі експресіонізму“ (1972) Пауля Раабе, ні в бібліографічному покажчику „Автори й книги експресіонізму“ Пауля Раабе та Інґрід Ганніх-Боде. Як свідчить Гайнц Стенеску, пошуки слідів даного часопису довгий час були безрезультатними, і він так би й канув у Лету, якби Ернест Віхнер і Герберт Візнер не спромоглися в 1997 р. на його перевидання в серії „Texte aus dem Literaturhaus Berlin“, яке було здійснене за єдиним уцілілим примірником повного комплекту журналу з приватного зібрання Альфреда Марґул-Шпербера, що знаходиться сьогодні в Бухарестському літературному музеї. Щоправда, його стан не дозволяв здійснити факсимільне видання (в деяких місцях сторінки часопису виявилися пошкодженими, так що їх довелося відтворювати реставраційним шляхом), однак весь текстовий матеріал було дбайливо передруковано, і сьогодні ми маємо змогу погортати цей часопис і оцінити його в контексті сучасної йому епохи.

Варто відзначити, що „Der Nerv“ не був у тодішній Румунії таким уже й унікальним, а доля його подібна до долі інших видань такого типу – більшість експресіоністських журналів існували тоді недовго, що зумовлено передусім фінансовими причинами – після Першої світової війни економіка ряду європейських країн зубожіла, галопуюча інфляція миттєво пожирала зарезервовані кошти, та й ідеологічна орієнтація ліворадикального напрямку не сприяла підтримці таких видань з боку грошових магнатів. Наприклад, німецький експресіоністський часопис Г.Лейбольда „Revolution“ (1913) протримався менше року, австрійський „Der Ruf“ – трохи більше як півтора року (лютий 1912 – жовтень 1913) і т.д. Чернівецький „Der Nerv“ мав свої паралелі і в Румунії – це активістські часописи „Das Ziel“ (Кронштадт) або ж „Erwache“ (Темешвар), що виходили синхронно з чернівецьким „Нервом“ у тому ж таки 1919 р. і вітали його на своїх сторінках як „бойового соратника“. Більше того, водночас із журналом „Der Nerv“ у Чернівцях виходив ще один експресіоністський часопис – „Das Licht“ (“Світло”) – що видавався І.Вільнером та Д.Рунесом, котрий, незважаючи на схоже експресіоністсько-активістське спрямування, не раз ставав об’єктом критичних атак з боку “нервіанців”. На жаль, його спіткала ще лихіша доля: він безповоротно пропав, жодна з публічних бібліотек на Заході і на Сході не має його у своїх фондах.

Заснування експресіоністського журналу в Чернівцях не було, однак, лише даниною літературній моді. Одна з основних причин появи такого видання на буковинських теренах полягає, як уже неодноразово підкреслювалося в буковинознавчих студіях, у “розширенні естетичного досвіду” чернівецьких літераторів, які у роки Першої світової війни стали “недобровільними мандрівцями” і, опинившись у Відні, Празі, Парижі чи навіть Нью-Йорку, зіткнулися там з феноменом “великого міста” й духом авангардистського бродіння, що були неодмінними фер­ментами експресіоністського руху. Там вони пережили “культурний шок експресіонізму”. Повернувшись додому, вони принесли з собою “на підошвах” і мікроби літературної модерни, які досить швидко почали розповсюджуватися в ідилічному кліматі буковинської столиці. Часописи „Der Nеrv“ і „Das Licht“ були породженням цього нового світовідчуття. Однак „рецептивний простір“ Чернівців виявився надто тісним, щоб перетравити нові ідеї, отож експресіоністські проекти невдовзі задихнулися в атмосфері дрібнотем’я і локальних скандалів, як про це свідчить, напр., розгорнута на сторінках „Нерва“ полеміка з директором міського театру Паулем Ґутманом, котрий замість серйозного класичного репертуару чи актуальної новітньої драматургії вперто годував чернівецьку театральну публіку оперетами на кшталт „Королеви чардашу“ або „Троянди Стамбула“.

Експресіонізм, як відомо, був революційним явищем і значною мірою живився почуттям протесту, стихійного бунту проти існуючих форм життя. Це був новий „Sturm und Drang“, який прагнув змести і відкинути освячені традиції, світогляд і мораль батьків. Конфлікт поколінь набрав у експресіонізмі своїх екстремальних, почасти вельми агресивних форм. Ревізувалися поняття, уявлення, естетичні категорії, образність, мова, які зазнавали у творах експресіоністів найнесподіваніших зміщень і деформацій. Як зазначав Ґ.Бенн, “Від Ґете до Ґеорґе і Гофман­сталя німецька мова мала єдине забарвлення, єдиний напрямок і єдине відчуття. Однак тепер цьому було покладено край, почався бунт. Бунт із виверженнями, екстазами, ненавистю, новою ностальгією за людяністю, від руйнації мови – до руйнації світу. Інші фігури, інші фігуранти з’явилися тепер замість любителів ландшафтів і нюхачів квіток, які нав’язувалися (і сьогодні ще нав’язуються) німецькому загалу як зворушливі поети – вони ввігнали своє буття у газову реторту, а для того, щоб вона палала, вони держали її навскіс”.

Експресіоністський профіль “Нерва” аж ніяк не обмежується самою лише назвою, котра досить вдало передає такі характерні риси цього авангардистського напрямку, як неврівноваженість, збудження, екзальтованість. Вже перше число журналу відкривається “Програмним маніфестом”, який обґрунтовує цю назву як найважливіший рецептор психічної організації людського організму і рушійну силу діяльного життя: “Людина закорінена у бутті і віддається буттю трояко: серцем, мозком і нервом! Серце являє собою складний м’яз. Серце б’ється: воно виражає життя… Мозок є субстанцією. Він усе акумулює і фільт­рує. А нерв – це погонич почуття, напруга жадання, останній доказ діяння! Нерв – це фактор інтенсифікації життя!”. І далі розгортається власне експресіоністська програма духовного оновлення і зречення всього рудиментарного – з пафосом біблійного одкровення і логократичною наснагою творення: “Нам належить кидати смолоскипи духу в кола скніючих у собі індивідуумів, вламуватися у звички і невігластво, повставати з майже сектантських утворень. Нам належить підривати застиглість органічного співіснування, огненним словом зрушувати тріскаюче каміння, невпинно наближатися до динамізації життя. Нам належить запалювати в осереддях рокованого на смерть суспільного устрою світло нового порядку, повставати із ситого спокою, розривати суперечності [… ] Нам належить сурмити в сурми Страшного суду всьому знеціненому, гнилому, виснаженому, всьому фальшивому, недолугому, підло-журналістському, всьому штучному, награному, напускному, всьому неймовірному, безсоромному, нахабному, всьому брехливому, затинькованому, некомпетентному. Нам належить бути форумом і аґорою, руйнівником і будівничим, вождем і спасителем”. Автором цього полум’яного маніфесту, який поданий як редакційний матеріал, був, очевидно, видавець і редактор “Нерва” Альберт Маурюбер.

Політичне спрямування журналу було ліворадикальним і узгоджувалося з політичною та культурною орієнтацією активізму Курта Гіллера і Людвіґа Рубінера. Перші числа щорічників К.Гіллера „Das Ziel“ (1916-24, п’ять випусків) з їх соціалістсько-пацифістськими програмами і закликами до активної дії, насамперед у духовній сфері (есе Г.Манна “Geist und Tat” було опубліковане вже в першому випуску щорічника „Das Ziel“) задавали „Нервові“ тон і напрям. „Програма Берлінської ради духовних робітників“, що вийшла з-під пера К.Гіллера і передрукована в „Нерві“ (Ч.7 від 27 квітня 1919 р.), виражала ті ж суспільні ідеали, які сповідували й молоді чернівецькі інтелектуали: самоцінність і недоторканість людського життя, боротьба проти уярмлення народу капіталістичною системою, особис­та свобода і соціальна справедливість, відміна військової повинності і запобігання війні, скорочення робочого дня, конфіскація великих маєтків і націоналізація землі, свобода статевого життя і т.п.. Іншими прообразами „нервіанців“ були такі літературно-політичні часописи, як берлінський „Die Aktion“ Франца Пфемферта або віденський „Die Fackel“ Карла Крауса. В тому ж сьомому числі „Нерва“, де вміщено „Програму Берлінсь­кої ради духовних робітників“, опубліковано рецензію Ернста Марії Флінкера на антологію „Das Aktionsbuch“ (1917) Ф.Пфемферта, де ми читаємо: “Ця книга подібна до велетенського смолоскипу здорового глузду, який Пфемферт жбурляє у відьмацький казан пошматованого, шаленого світу, бог якого напевне оглух, якщо його не будить вже навіть гуркіт гармат, жбурляє, хоча він і знає, що хвилі божевілля і брехні незабаром затоплять і поглинуть його […] Ні, воістину поети антології „Die Aktion“ ніколи не будуть удостоєні аудієнції у кайзера. Бо тут немає нічого від сліпого обожнювання й ідолопоклонства перед державою, не уславлюється дешевий ура-патріотизм „геройської смерті за фатерлянд“ і не підносяться до небес дифірамби ненависті проти „ворогів“. Тут звучать шляхетніші тони: боротьба духу проти бездуховності і безумства світу, братерство, яке виходить за межі умовних прикордонних стовпів між державами, дружні заклики до взаємного згуртування в той час, коли все хитається, а з розпанаханих грудей приречених на смерть людей у розквіті сил виривається: „Мій бідний брате, чому з нами так вчинили?“.

Активістське обличчя „Нерву“ недвозначно проявляється і в інших публіцистичних матеріалах часопису, які належать перу чернівецьких авторів. До них можна віднести статті Альберта Маурюбера „Поети-політики “ (Ч.5) та „Більшовизм, соціал-демократія і носії духу“ (Ч.7), Артура Крафта „Заклик – на Голгофу!“ (Ч.5) та „За і про активізм“ (Ч. 9/10), Лотара Вурцера „Про відношення соціалістичного переконання до національної свідомості“ (Ч.3), Володимира Залозецького „Мистецтво і революція“ (Ч.4), відкритий лист Е.М.Флінкера до Л.Рубінера (Ч.1/2), що є по суті рецензією на книги останнього „Das himmlische Licht“ („Небесне світло“, 1916) та „Der Mensch in der Mitte“ („Людина в центрі“, 1917) та ін.

Непримиренні інтонації й гострі сатиричні стріли на адресу чернівецького театрального і музичного життя, освіти, преси, публічних видовищ і громадських розваг відтворюють полемічну стилістику викривальних памфлетів К.Крауса в його журналі „Die Fackel“. А сатиричний додаток до „Нерву“ „Der Galgen“ („Шибениця“) прямо присвячується К.Краусу. В його підзаголовку „Ein Kampfblatt gegen Unkultur“ („Бойовий листок проти безкультур’я“) окреслено ту лінію войовничого протистояння обивательському суспільству, яка для віденського сатирика була магістральною.
На сторінках „Нерва“ знаходить втілення й експресіоністська „белетристика“ – вірші, оповідання, новели, фрагменти з романів, драматичні етюди. Найплодовитіші автори, які виступають тут неодноразово і в різних жанрах – це Альберт Маурюбер, Ернст Марія Флінкер, Артур Крафт, Роберт Гарт (псевдонім Лотара Вурцера), Альфред Шпербер, Бернгард Фьорстер, Салус Маркус.
Як суто ліричні поети репрезентовані Теодор Настазі, Лео Германн, Еріх Зінґер. Проте журнал публікує і твори німецьких та австрійських письменників-експресіоністів – напр., поезії Ґеорґа Гайма (знамениті „Демони міст“), Франца Верфеля („Чому, мій Боже”), Альфонса Петцольда (псевдонім Альфонс Кітцбюгель), новелу Генріха Манна „Брат“, афоризми К.Гіллера з книги „Tatiger Geist“ („Діяльний дух“) та Л.Рубінера з книги „Der Mensch in der Mitte“, статті Л.Рубінера, Франка Тіса тощо.

Журнал прагне також слідкувати за літературними новинками, які з’являються у берлінських, лейпцігських чи віденських видавництвах, та інформувати про них своїх читачів. Тут вміщено, напр., рецензії або відгуки на драми Ф.Верфеля „Die Versuchung“ („Спокуса“, 1913), Карла Штернгайма „Der Snob“(„Сноб“, 1914), збірку віршів Ойґена Рота „Die Dinge, die unendlich uns umkreisen“ („Речі, що кружляють навколо нас“, 1918), вже згадувані книги Л.Рубінера та Ф.Пфемферта.
Одним з найпроникливіших критиків „Нерва“ був Е.М.Флінкер, який вже на початку 1919 р., через чотири роки після смерті Ґеорґа Тракля у краківському військовому лазареті, коли про нього взагалі ще мало хто чув, дав йому таку промовисту характерис­тику: „Ґеорґ Тракль не був ні активістом, ні діяльним духом, ні політичним поетом. Він був мрійником, що повністю віддав своє серце природі, мовби квітка, яка щойно розпустилася. Дивовижно простими словами він співав вечірні пісні про брунатні дерева й золоті очі присмерку, оповідав казки білого мага про граціозні місячні квіти й замріяних дівчат, які тихо вслухаються в ніч. Подібно до Теодора Дойблера, він був „зоряним дитям“, тільки ще тихішим і ніжнішим від нього і немовби затьмареним сумним передчуттям свого раннього згасання“.

Європейська відкритість чернівецького “Нерва” проявилася і в тому, що він мислив себе у широкому культурному контексті і цікавився літературою сусідніх народів. На своїх сторінках часопис опублікував низку перекладів з авторів, які вважалися невід’ємними складниками буковинської етнічної цілісності – поезії Т.Г.Шевченка (“Косар” з циклу “В казематі” під назвою “Der schreckliche Schnitter“ у перекладі Артура Боша, пролог до поеми „Княжна“ під назвою „Furstentochter“ у перекладі Олександра Поповича), М.Емінеску („Три сонети“ у перекладі Лотара Вурцера), а також вірш Іво Андрича „Люстерко у в’язниці“ в перекладі Еріха Зінґера і статтю французького письменника Ж.Пеладана „Про злидні“ у перекладі Еміля Шерінґа.

І хоча загалом має рацію румунський ґерманіст А.Корбя-Гойсі, коли говорить про враження „deja vu“, що виникає після ознайомлення з чернівецьким журналом „Der Nerv“, у якому так відчутні тони, знайомі нам зі сторінок „Die Aktion“ чи з оточення берлінських “духовних”, все-таки його висновок про вторинність цього видання, внаслідок чого “властиво, тут не може вестися дискусія, оперта на чисто естетичні критерії”, як і твердження, що “для художньо претензійного експресіонізму літературний урожай “Нерва” (незважаючи на деякі винятки) не становить ніякого набутку”, можна вважати надто суворими. Об’єктивнішою мені видається інша теза дослідника, згідно з якою “в соціокультурній перспективі недовговічний “Нерв” знаменував симптоматичний момент якісного оновлення [підкреслення моє – П.Р.] німецької культури на Буковині після історичної цензури 1918 року”. Це означає, що на зміну усталеному, традиційному естетичному дискурсу німецькомовної поезії Буковини, який культивувався ще наприкінці ХІХ ст. у творчості Ернста Рудольфа Нойбауера, Моріца Амстера, Людвіґа Адольфа Штауфе-Сіміґіновича, Осипа Юрія Федьковича, Віктора Умлауфа фон Франквелла, Янко Лупула та ін., прийшло покоління поетів-бунтарів, які вже не задовольнялися переспівами класичних чи романтичних зразків, а прагнули долучитися до формальних та образних структур модерної лірики, заснованої на принципах якнайширшої естетичної свободи й поетичного експерименту. Зрештою, експресіоністський часопис „Der Nerv“ продемонстрував не тільки те, „з якою інтенсивністю освоювалися і дискутувалися в Чернівцях духовні злами від Людвіґа Рубінера до Карла Крауса“, але й уперше вивів буковинську лірику за межі консервативної, плоскої провінційної естетики т.зв. „Heimatdichtung“, в якій, як правило, переважали описові, етнографічні та панегіричні елементи.

Навіть якщо згодом, під упливом політичних та ідеологічних мутацій, яких зазнала Буковина у міжвоєнний період (примусова румунізація, зростання антисемітських настроїв, марґіналізація культури й мови інших етносів краю, в тому числі й німецької), більшість буковинських поетів з покоління „нервіанців“ повернулася у своїх естетичних уподобаннях на охоронно-традиційні позиції (найпереконливіше задекларував їх у 30-ті роки Альфред Марґул-Шпербер), все ж прецедент із короткочасним і, по суті, епізодичним у культурній історії краю часописом „Der Nerv“ не пройшов безслідно: він сформував відчуття перспективи дискурсивного вибору, усвідомлення поліваріантності естетичних інтенцій, необхідність вже згадуваного якісного оновлення застарілого поетологічного арсеналу. Без такого якісного оновлення, як стверджує той же А.Корбя-Гойсі, годі було б уявити собі феномен Пауля Целана.