Але при додаванні другого номера за 2003 рік стався казус: виявилося, що, згідно із записом на обкладинці, його підписано до друку 23 травня 2003 року; в той час як перший номер за 2003 рік – аж 28 серпня 2003 року!

Тому задля збереження послідовності номерів публікації, що присвячена другому номеру за 2003 рік, присвоєно абстрактну “технічну” дату – 29 серпня 2003 року.

Надалі, сподіваємось, номери йтимуть хронологічно послідовно:)

І ПЕДАГОГ, І ГУМОРИСТ

Ім’я Флоріана Боднара не нове серед шанувальників афористичного гумору. Він частенько виступає на шпальтах республіканських і місцевих видань. А нещодавно зі своїми творами потрапив до рідкісного видання – енциклопедії “Українська афористика. 100 майстрів української афористики”. Подібним успіхом ніхто із чернівчан не може похвалитися. До того ж кілька років тому побачила світ і його гумористична збірка “Чудасії”, в якій автор зібрав найоригінальніше із почутого та записаного з народних уст. При цьому він не гребує дещо й власне додавати, щоби називати винайдені жанри власним іменем, як, скажімо, “ейфлоризми” чи “Ленківське радіо” (тут використано географічну назву рідного села під Чернівцями).

Та натура педагога, викладача німецької мови, не задовольняється на досягнутому, занурюється в народні маси і добуває безцінні перли, якими й ділиться охоче з читачами нашого часопису. До того ж, з нагоди власного 60-річчя Флоріан Боднар зробив собі скромний подарунок – підготував до друку у видавництві “Місто” нову збірочку гумору “Ленківські ви-ХИ-ХИ-ляси”. До неї також увійшли, як і до попередньої, карикатури художника і радіожурналіста (за сумісництвом, ха-ха) Миколи Цвірінька.

Але читачам “БЖ” сміятись доведеться не за сумісництвом, а на повну ставку протягом восьмигодинного робочого дня, якщо відкриє нове число часопису. Бо саме йому Ф.Боднар запропонував свіжий гумор із майбутньої книжки. То ж посміймося, на здоров’я, доки автор відзначає дуже юний і недосвідчений, як на гумориста, ювілей.

ЕЙФЛОРИЗМИ

? Тому, хто сів у калошу, море по коліна.
? Аби справа вигоріла, треба зайняти місце під сонцем.
? Цей політик занадто симпатичний, аби бути порядним.
? Ні Богові свічка, ні лампочка Іллічу.
? Приватизувався егоїст: сім шкур сам з себе зняв на халяву.
? Необов’язково треба мати лапу в Парижі, аби смоктати “Наполеона”.
? Якби рука не мила руку, ми б і не помітили, що вона волохата.
? Палицю можна встромити в колесо історії, але не в колесо крутого
? “Мерса”.
? Аби метати грім і блискавку, треба мати іскру Божу.
? Як тільки нам відкрили очі, почалося масове виготовлення рожевих окулярів.
? Потопаючий у розкоші часто хапається за соломку макову.
? Як тільки ми хочемо перейти від слів до діла, на дорозі нам стає Сусанін.
? Якби не реклама, я б і не підозрював, що Кomet вбиває ще й мікробів.
? Далі їхати нікуди: рейки розібрали на металобрухт.
? Перед тим, як придумувати колесо, треба придумати, чим підмазати, аби воно не скрипіло.
? Передвиборна порада: якщо у вас обидві руки в гіпсі, голосуйте з писком.
? Наша економіка хвора. На ностальгію.
? Якщо ми всі почнемо носити камінь за пазухою, то скоро каменя на камені не залишиться.
? Зупинись мить! Митниця.

ФЕМІНІЗМИ

? А, між іншим, для вищих ешелонів наші жінки також рейки клали.
? Усі жінки грішниці, шкода лише, що не кожній дається згрішити.
? Жіночі ноги не старіють, старіють лише наші погляди на них.
? Якщо з вас варять воду, може, державою керують куховарки?!
? Наші діти – це ще квіточки. Якщо їх поливати, з них виростуть ті ще фрукти.
? Мудра жінка знає: чоловіка гуди або не гуди, йому аби погудіти.
? Накаркала мені жінка, накаркала: вже третій карк росте.
? Аби жінка була впевнена, що то останній крик моди, треба цю… моду вбивати на місці.
? Це жінки фарбуються, а чоловіки перефарбовуються.
? Почуття прив’язаності зникає з путами Гіменея.
? Телиця лицаря не шукає, лицаря шукає кобила.
? Коли пригрієш на грудях змію, відчуваєш себе Гориничем.
? Якщо у жінки уже нічого брати, беріть ноги на плечі.
? У мудрого шефа його обов’язки дома виконує особистий шофер, на роботі – секретарка.
? Он жінка легкої поведінки, а була ж такою важкою дитиною!
? Ай лав ю, але я за чистоту лав.
? Віддав Богові душу, а чортиці серце і гаманець.
? Жінки, не будіть у чоловікові звіра: м’яса не настарчите.
? “Краще пасти задніх”, – вважала одиниця, ввічливо пропускаючи нулі вперед.
? У жінки гріхи первородні, у чоловіка – другорядні.

Масикевич О. Начерки до біографії Ореста Масикевича. – Чернівці: Молодий буковинець, 2002.- 72 с.

Це видання – перше грунтовне дослідження життя і творчості одного з найяскравіших українських письменників, які жили і творили на території Румунії. Орест Масикевич (1911-1980), як відомо, народився на Буковині в родині священика.Здобув вищу освіту у Чернівцях.З ранніх літ почав писати вірші, займатися журналістикою. А в тридцятих роках став активістом національного визволення краю й усієї України від іноземного поневолення. Він з першими загонами оунівців пішов на східну Україну розбуджувати свідомість українців, декілька місяців навіть був бургомістром Миколаєва.Та фашисти розкрили його наміри і присудили до розстрілу. Патріота врятували румунські друзі. Та від сибірів опісля війни порятувати ніхто не зумів. Про трагічну, сповнену, однак безліччю сторінок героїзму та мужності, долю якраз і оповідає книжка дружини Орисі Масикевич, яка водночас непохитно пройшла поруч із Орестом усі випробування.

Багато сторінок у ній присвячено творчості видатного поета і прозаїка, який при житті встиг видати всього дві книжки поезій : “На місячних перехрестях” і “Буреквіти”. Третя книжка віршів і прози “Ключ-зілля” побачила світ уже після смерті літератора.

На Батьківщині поета з’явилися нечисленні публікації в періодиці. “Начерки…” стали першою ластівкою серед більш грунтовних і правдивих досліджень. Та надалі зостається невирішеною проблема видання повного чи бодай якомога ширшого зібрання його творів. Орест Масикевич цього сповна заслужив як патріотичною, так і літературною діяльністю. Спеціалісти справедливо відносять це ім’я до Празької школи, представленої Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Оленою Телігою. Поет-боєць мужньо стверджував:

Я не прийшов в годину
пізню,
щоб уночі під час забав
співати нишком-тишком
пісню
про сльози скошених
отав…
І ні з-зарання , ні запізно,
я в ритмі життьовім
прийшов,
віддаючи тобі, Вітчизно,
свою снагу, свою любов.

Мирослав Данищук

Мірча Лютик. Відлуння вогню. Поезії. – Головна спеціалізована редакція літератури мовами національ­них меншин України. – Київ, 2001. – 200 с.

Збірка поезій відомого румуномовного поета і перекладача, лауреата премії імені Івана Франка Мірчі Лютика вийшла двома мовами – румунською та українською у перекладах відомого українського письменника Віталія Колодія. Український читач добре відомий із його творчістю, вірші друкувалися як у періодиці, так і окремими книгами. Та подібне двомовне видання у серії “Багатомовна поезія України” – чи не перше.

Мірча Лютик дебютував з віршами ще 1962 року. Відтоді йому багато чого вдалося зробити, видати п’ять поетичних збірок, підготувати чимало літературних праць, підручників. Особливе місце в його творчості посідає перекладацька діяльність. Він познайомив румунських читачів з українською класичною та сучасною літературою.

Нова книга поезій – своєрідний підсумок автора, де він пристрасно і чесно говорить про місце людини на землі, про болючі проблеми, які переслідують людство протягом багатьох століть. Його філософська лірика не залишає нікого байдужим.

Добржанський О., Макар Ю., Масан О. Хотинщина. Історичний нарис. – Чернівці: “Молодий буковинець”, 2002. – 464 с.

Історія окремих українських земель здавна цікавила як вітчизняних, так і зарубіж­них науковців. Проте тільки із здобуттям незалежності українці змогли глибше вив­чати власну історію і культуру, залучаючи до наукового аналізу та спостережень нові історичні матеріали. Про останнє яскраво свідчить комплексне дослідження, яке нещодавно побачило світ у видавництві газети “Молодий буковинець”.
Розвідка присвячена дослідженню минулого Хотинщини, багатого на різні історичні події регіону України, від найдавніших часів до наших днів. Написана вона відомими на Буковині та за її межами науковцями : доктором історичних наук, професором Олександром Володимировичем Добржанським, доктором історичних наук, професором Юрієм Івановичем Макаром і кандидатом історичних наук, доцентом Олександром Миколайовичем Масоном.

Книжка вміщує одинадцять розділів, і кожен з них як окремий нарис, розкриває чіт­ко окреслені аспекти визначеної теми. При цьому, як визначили у вступі самі автори, що “не претендують на повне висвітлення історії Хотинського краю, вважаючи, що здійснена лише перша спроба з її відтворення. ” А “як це вдалося, скажуть читачі” [с.9].

У першому нарисі, який називається “Середнє Подністров’я у найдавнішу добу “висвітлюється життя первісних людей, які на цій території за даними археологічних розкопок з’явилися приблизно 300 тисяч років тому. Саме ними 63 тисячі років тому було збудовано перші найдавніші у Європі наземні довготривалі житла – “яранги”, рештки яких були виявлені в 1959 р. під час розкопок стійбища стародавньої кам’яної доби ( палеоліту), біля с. Молодового Сокирянського району. Грунтуючись на аналізі даних археологічних досліджень, що проводилися Дністровською палеолітичною експедицією Інституту суспільних наук АН України ( Львів) під керівництвом О. Черниша, автори реконструюють розвиток побуту і культури первісних мисливців Подністров’я.

У наступних двох нарисах “На порозі цивілізації” і “ Древні слов’яни на берегах Дністра і Пруту” характеризується історія Середнього Подністров’я, починаючи від Буго – Дністровської неолітичної (новокам’яної) археологічної культури. Тут читач знайде відомості про некрополі легендарних аріїв і фракійське вторгнення, яке принесло з собою не менш загадкову культуру ноа. Цікавий історичний матеріал про життя на цій території скіфських, сарматських племен, а також, що в її межах існували поселення черняхівців (умовна назва племен черняхівської культури), які, проживаючи тут, вели жваву торгівлю з містами Римської імперії.

Автори зосереджують свою увагу і на шляхах проникнення на ці землі християнства. З V-VІ ст. в Середньому Подністров’ї дослідники чітко прослідковують за усіма видами джерел, поселення слов’янських племен.

Про заснування м. Хотина та інших населених пунктів на Хотинщині йдеться в нарисах “Княжна доба” і “Під знаком молдавського тура”. “Незважаючи на те, що в літописах і документах Хотинська фортеця згадується лише з ХІV ст., а місто Хотин – з ХV ст., – відзначають автори, – завдяки археологічним дослідженням встановлено, що перший дерев’яно-земляний замок і міське поселення біля нього були засновані на рубежі Х-ХІ ст.” [с. 52 ]. Після розпаду Київської Русі на удільні князівства Середнє Подністров’я потрапило до складу спочатку до Галицького, а з 1199 р. до Галицько-Волинського князівства. Подаються цікаві відомості про воєнні події, в яких брали активну участь хотинчани у першій половині ХІІІ ст. Завдяки археологічним дослідженням вчені змогли приблизно рекон­струювати історію краю в період “ темних віків” (коли відсутні достовірні писемні джерела), тобто у другій половині ХІІІ-ХІV ст. Із занепадом Галицько-Волинського князівства у 40-50-х роках ХІV ст. Хотинщина на корот­кий час перейшла під владу Угорщини, а потім її захопило новоутворене Молдавське князівство. У нарисі наводиться ряд документів, хто керував Хотинською волостю з початку ХV ст. Досліджується економічний, соціально-становий і культурний розвиток краю за правління молдавських господарів. Але автори констатують, що “загалом Хотинщина не могла успішно розвиватися у складі Молдавського князівства. Сусідні держави – Польща, Угорщина і особливо Османська імперія прагнули підкорити його….” [ с.74 ].

Про те, що Хотин і Хотинщина в добу пізнього серед­ньовіччя “були місцем частих воєнних сутичок і конфліктів між різними державами, які змагалися за вплив на Молдавське князівство” розповідається в нарисах “А та слава козацька повік не поляже” і “У володінні падишаха”. В них автори подають цікавий матеріал про події, які відбулися на Хотинщині і пов’язані з іменами таких видатних українських діячів, як князь Дмитро Вишневецький, гетьмани запорозького козацтва Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. Висвітлюється перебіг бойових дій під час Хотинської війни 1621 р., в якій було зір­вано план Османської імперії по завоюванню Центрально-Східної Європи. Жителі Хотинщини були свідками і почасти учасниками Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. У Хотині деякі час перебував укладач першої конституції України гетьман-вигнанець Пилип Орлик, який таємно прибув до міста з Польщі навесні 1722 р., аби звідти прямувати до турецької столиці Стамбула. Чимало сторінок автори присвятили й менш відомим для загалу подіям, зокрема Хотинській битві 1673 р., під час якої польсько-литовська армія під командуванням великого коронного гетьмана Яна Собєського здобула перемогу над турецьким військом, яка “вплинула на посилення боротьби народів Центральної Європи проти турецької агресії”. Публікуються раніше замовчувані факти, що стосуються російсько-турецьких війн 1735-1739, 1768-1774 рр.

У нарисі під назвою “У кігтях царського орла” дослідники концентрують увагу на становищі краю, включеного за Бухарестським мирним договором (1812 р.) до складу Російської імперії. На всю новоприєднану територію поширено адміністративну назву ”Бессарабія”. Приєднання Хотинської райї мало певне позитивне значення для українців, оскільки “вони прилучилися до головного масиву етнічних українських територій, отримали можливість розширювати економічні та культурні стосунки з єдинокровними братами Правобережної, Лівобережної та Південної України” [ с.135].

У розділі наводяться відомості про економічний розвиток Хотина та інших містечок і сіл Хотинщини. Автори неодноразово підкреслюють, що “територіально Хотинщина була найбільш висунутим на північ повітом Бессарабії і мала чимало особливостей, які вирізняли її з-поміж інших частин краю” [ с.142].
Подається інформація про національний та соціально-становий склад населення краю. Зазначається, що в пер­шій половині ХІХ ст. на Хотинщині “спостерігається швидка капіталізація усього виробництва, у т.ч. сільського господарства” [ с.154], це дало можливість їй посісти друге місце (після Кишинівського повіту) за обсягами випуску промислової продукції в Бессарабії. Суспільно-політичні процеси на Хотинщині у ХІХ – на початку ХХ ст. розвивалися під впливом визвольних рухів, революційних подій у сусідніх державах. Край був одним із центрів, де поступово розвивався український національний рух.

“На перепутті” – так називається нарис, в якому розкривається становище Хотинського повіту під час Першої світової війни, коли край перетворився на прифронтову зону, став важливим плацдармом для ведення бойових дій російськими військами” [с.180]. Війна зумовила значні руйнування населених пунк­тів, які знаходилися в смузі бойових дій. “Загинули або дістали поранення десятки тисяч краян, покалічено людські долі, зруйновано домівки. Але війна ще не закінчилася, а на хотинчан насувалися нові випробування” [с.183]. Влада на Хотинщині протягом 1917-1918 рр. мінялася декілька разів. Населення краю не бажало залишатися пасивним. У багатьох селах, усіх волосних центрах і самому Хотині відбулися народні віча, на яких населення протестувало проти курсу “Сфатул Церій” на об’єднання з Румунією і висловлювало бажання приєднати повіт до України. На жаль, у повіті так і не змогли укріпитися українські національні сили. Центральна Рада і гетьманський уряд, незважаючи на всі заяви, діяли у цьому питанні невпевнено, з оглядкою на інші держави та уряди. Таким становищем вирішила скористатися сусідня держава.

Становище краю в складі королівської Румунії висвітлюється в нарисі “Румунська окупація”. Аналізуючи причини і хід Хотинського повстання 1919 р. автори констатують, що воно викликало “небачений ентузіазм і піднесення в хотинчан. Усі верстви населення без найменших сумнівів підтримали його” [с.198]. Проте дуже скоро пов­стання було придушене румунськими окупаційними військами. Важливе місце серед проблем розділу займає “Бессарабське питання”, яке в 20-х-30-х роках ХХ ст. посіло одне з важливих місць у міжнародних відносинах. Характеризується господарський розвиток, соціальні відносини і складне становище в галузі культури та освіти в краї. В умовах румунського терору значно ослаб український національний рух, який зазнавав постійних переслідувань. Ситуація дещо змінилася з приходом радянських військ. Автори відзначають, що “жителі Хотинщини зустрічали Червону армію як визволительку, з хлібом-сіллю” [с.226]. Приєднавши Бессарабію, більшовицька влада відразу приступила до радянізації управління і проведення “соціалістичних” перетворень, які були перервані воєнними діями Другої світової війни.

Про становище м. Хотина і Хотинщини в радянський період розповідає нарис “У складі радянської України”. В ньому аналізується економічний, соціальний і культурний розвиток, якого сягнув край від 1944 до 1991 рр. “Та слід зауважити, що в радянські часи творча інтелігенція постійно зазнавала ідеологічного тиску з боку партійних органів” [с.253].

Останній нарис – “В незалежній Україні”, присвячений розвитку м. Хотина разом з Кельменецьким, Сокирянським і Хотинським районами у складі України після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Звертається увага на те, що цей розвиток як в соціально-економічній, так і культурній сферах триває важко. Але як наголошують самі автори, “по-іншому просто не може бути. Хотіли б ми того чи ні, але переживаємо справді революційні перетворення… А вони вимагають певного рів­ня організованості суспільства, тривалого часу, сприятливих умов тощо” [с.402].

У післяслові відзначається, що “автори книги не ставили собі за мету якимось чином протиставити українців представникам інших національностей, які поряд з ними населяють край. Але, оскільки на Хотинщині споконвіку переважали українці, ми хочемо підкреслити український характер краю з толерантним ставленням до національних меншин, яких, зрештою, в наш час важко назвати меншинами, бо загалом вони здебільшого вважають себе бодай політично українцями” [с.401].

Поглибленому розумінню матеріалу допомагають поміщені на сторінках світлини археологічних знахідок, видатних військових та культур­них діячів краю, види фортеці в Хотині у різні періоди. Для оформлення використано чимало середньовічних гравюр і картин, а також додано плани м. Хотина, схеми битв і карти краю.

Загалом нове дослідження має значне практичне значення для подальшого поглиблення вивчення історії як Хотинщини, так і Буковини. В книзі міститься матеріал, який зацікавить не тільки фахових спеціалістів з історії, але й викладачів, студентів, краєзнавців та всіх, хто цікавиться історією України та її окремих регіонів.

Андрій ФЕДОРУК

Hausleitner, Mariana Die Rumanisierung der Bukowina. Die Durchsetzung des nationalstaatlichen Anspruchs Grossrumaniens 1918-1944. – Munchen: R. Oldenbourg Verl., 2001 – 497 S.

Гауслайтнер, Маріана Румунізація Буковини. Впровадження національно-державних претензій Великої Румунії 1918-1944. – Мюнхен: Р. Ольденбург, 2001. – 497 с.

Монографія німецької дослідниці історії Буковини міжвоєнної доби вийшла друком у серії “Південно-східноєвропейських Студій” Інституту Південно-Східної Європи у Мюнхені (ФРН), яка виходить під загальною редакцією Е. Гьоша та К.Нерінга.

Серед великої кількості наукових публікацій, які присвячені питанням історії Буковини, головна увага приділяється “австрійській добі”. Окремі статті як західних, так і вітчизняних дослідників, що розглядають «румунську добу» історії Буковини, не в повному обсязі аналізують процес румунізації окупованої в 1918 р. поліетнічної, сфор­мованої за австрійськими законами та традиціями Буковини. Тому поява окремого фундаментального дослідження доцента Берлінського Вільного університету М. Гауслайтнер, яке ґрунтується на широкій архівній базі різних за походженням джерел та літератури, є довгоочікуваною і вельми актуальною.

Праця складається із семи розділів, які хронологічно охоплюють періоди з 1774 по 1944 pp. Перший розділ “Румунізація між модернізацією і варваризацією” (с. 11-28) присвячений постановці проблеми, визначенню методів і завдань дослідження. До головних питань роботи належать – “як буковинські румуни розвивали ідею примусовими методами румунізувати інші етнічні групи, щоб стати найсильнішою групою в краї” (с. 19), які чинники впливали на радикалізацію вимог румунських націоналістів (с. 21). Під терміном “румунізація” автор розглядає сукупний процес зміни соціальних, економічних, правових та ментальних структур в областях Великої Румунії, які мали сильні групи національних меншин. М. Гауслайтнер виділяє три етапи процесу румунізації, а саме 20-ті, 30-ті та поч. 40-х pp. XX ст. Наголошуючи на важливості відкриття після 1991 р. українських та румунських “закритих” архівних фондів, дослідник зауважує, що “серед власне буковинських істориків не спостерігається ґрунтовного вивчення історії Буковини міжвоєнного періоду” і висловлює сподівання, що ця публікація стане поштовхом до подальших наукових розробок (с. 27).

У другому розділі “Габсбургська Буковина – полікультурне суспільство?” (с.29-82), автор звертається до визначення status quo буковинського суспільства австрійської доби. При цьому наголос робиться на формуванні поліетнічності в краї, соціальному та економічному розвитку підавстрійської Буковини, детально розглядаються національні структури та організації румунів, українців, німців, євреїв та інших груп. Як зауважує автор, “недостатньо розвинута структура буковинського суспільства, переважна більшість якого (понад 70%) була сільським, до Першої світової війни визначали відносно спокійне співжиття різних етнічних груп. І лише в площині діяльності чисельних різноманітних національних спілок та товариств спостерігався процес націоналізації соціальних конфліктів” (с. 80). Характерною ознакою в діяльності національних об’єднань було те, що чим меншими були практичні успіхи національного товариства, тим більшу роль в його діяльності відігравала тактика змов. Особливо, зазначає автор, у румунських колах плекалася роль “жертви”, хоча румунська еліта після 1861 р. була достатньо представлена в політичній владі на Буковині. Якраз саме ті румуни, які завдяки австрійській освіті вийшли зі стану селянства і скористалися благами габсбургської держави, найчастіше і нападали на неї (с. 81). Проте ця, зворотно спрямована утопія про необхідність встановлення румунської домінанти в Буковині, як це було до 1775 p., залишалася справою лише радикальних румунських націоналістів. Поряд з ними в партії А. Ончула перебували румуни, які були готові до поділу влади на Буковині з іншими етносами.

Буковину австрійської доби дослідник позначає полікультурним суспільством, оскільки до Першої світової війни тут вільно розвивалися всі культури. Зважаючи на унікальне співвідношення сил етнічних груп, жодна з них не могла підпорядкувати собі іншу. Після переходу Буковини під юрисдикцію королівської Румунії у 1919 р. якісно змінилися і стосунки між етнічними групами краю.

Проблемам інтеграції окупованої Буковини до Великої Румунії присвячений третій розділ “Інкорпорація Буковини у Велику Румунію 1918-1928 pp.” (с. 83-217). Автор зображає перебіг подій, які передували цьому періодові та мали безпосередній влив на подальший історичний розвиток. Саме тому третій розділ розпочинається детальним аналізом впливу Першої світової війни, особливо бурхливих подій осені 1918 р. – українсько-румунські погляди на майбутнє Буковини, дипломатичної боротьби на Паризьких мирних переговорах за Буковину. Неспокійна, вибухонебезпечна ситуація на окупованих Румунією у 1918 р. територіях в поєднанні із загрозою, яка випромінювалася з теренів Радянської Росії, змусили Центральні Держави визнати за Румунією окуповані області, заради стабілізації в цьому європейському регіоні. Про незадоволення політикою румунського уряду в Буковині, наголошує М. Гауслайтнер, свідчать численні петиції протягом 20-х pp. XX ст., до Ліги Націй та участі представників буковинських українців, німців та євреїв у засіданнях Європейського Конгресу Націй.

Автор витримує вже започатковану у розділі І лінію і подає детальну характеристику національним організаціям різних етнічних груп протягом першого десятиліття румунської окупації. “Між 1920 та 1928 pp. українські політики заключили союзи з усіма румунськими партіями, проте їх готовність до конструктивної роботи не мала жодних позитивних наслідків: вони залишалися протягом 20-х pp. найбільш обділеним етносом на Буковині”, – доходить відомого висновку дослідник, аналізуючи становище українців краю (с. 181). Автор порівнює не тільки діяльність національних груп краю в умовах румунізації, а й подає цікаві порівняння лівої та правої організованої опозиції до “нового порядку”. М. Гауслайтнер дійшла висновку, що праворадикальний рух в Румунії не можна характеризувати як імітацію закордонного прикладу, оскільки він був продуктом румунських відносин, навіть якщо й мали місце деякі спільні ідеологічні риси із іноземними праворадикалами (с. 214).

Період 1928-1940 pp. став в історії Румунії часом руйнації партійно-парламентських структур, політичних інтриг, запровадження диктатури, підйому праворадикальних сил із антисемітськими теоріями та економічної кризи. Цьому періоду і головним чином впливові всіх вище згаданих явищ на Буковину та реакцію на них крайових політичних та етносоціальних структур присвячено четвертий розділ “Руйнація традиційних структур наслідками криз 1928-1940 pp.” (с.219-346). В умовах економічної та соціальної кризи великої популярності на Буковині набирають соціал-демократичний і комуністичний рухи та об’єднання, які не були національно гомогенними. В них, як зауважує автор, спостерігалася велика частка українських та єврейських членів. Найбільш радикальною позицією щодо політики румунізації вирізнялися буковинські комуністи, вплив яких на громадськість краю був, проте, обмежений, оскільки з 1924 р. вони діяли в підпіллі. І хоча головна небезпека для парламентської системи Румунії виходила від правиці, все ж румунськими органами безпеки переслідувалися головним чином ліві сили, в яких вбачали “замаскованих іредентистів”.

Вперше в історіографії Буковини автор детально звернула увагу на вплив націонал-соціалістичної ідеології на німецьку етнічну групу Буковини, що знайшло, серед іншого, своє вираження в розриві після 1933 р. досить міцних німецько-єврейських взаємин. Особливо автор зупиняється на яскраво вираженому у 30-х pp. румунському антисемітизмі та реакції єврейської громади краю. Підсумовуючи складне десятиліття 1928-1938 pp., автор зауважує, що найрозрізненішою групою були євреї, хоча ані серед українців, ані серед німців єдності досягти також не вдалося. Надзвичайно трагічними виявилися для нерумунських етносів Буковини 1938-1940 pp. – період королівської диктатури та спалаху агресивного антисемітизму.

Дещо контроверсійно розпочинає автор розділ п’ятий “Знищення буковинської полікультурності 1940-1944 pp.” (С.347-425) із ствердження, що “остаточне знищення поліетнічного характеру відбулося в 1940-1944 pp.” (C. 347). Не заперечуючи трагічність подій цього періоду, необхідно все ж таки зауважити, що Буковина, як адміністративно-політична одиниця припинила своє існування, але жодну з її частин ані північну, ані південну не можна характеризувати як етнічно гомогенні області. М. Гауслайтнер наголошує, що радянські установи протягом 1940-1941 pp. хоча й не мали концепції етнічної чистки в Північній Буковині, проте депортовували переважно румунів та євреїв (С.347). Детально розглядаються в розділі питання колоборації євреїв з радянськими та партійними органами у 1940/41 pp. Ця обставина стала головним поясненням для легітимізації масового знищення євреїв Північної Буковини румунськими військовими частинами в липні 1941 р. Значна увага приділяється автором трагічним сторінкам буковинської історії – масового знищення, депортації осіб єврейської національності (С. 382 – 417). Заслуговує уваги об’єктивний, хоча й дещо поверховий розгляд українського питання в роки війни 1941-1944 (розділ 5, параграф “Становище буковинських українців у війні”).

Передостанній шостий розділ “Буковина – через призму політики” (С.427-462), автор присвятив з одного боку висвітленню проблем на завершальному етапі Другої світової війни у контексті їх впливу на події як в Північній, так і в Південній Буковині, з іншого – це спроба теоретичного узагальнення новітніх тенденцій в українській та румунській громадській думці 90-х pp. XX ст. У параграфі 6.3. “Румунізація як замінник модернізації” М. Гауслайтнер дає відповіді на поставлені у другому розділі запитання “Як змінювалася концепція румунізації між 1918 та 1944 рр.? Хто був носієм, а хто збирав плоди румунізації? Чи сприяла румунізація модернізації? Чи була етнічна чистка 1941 р. логічним наслідком невдалої румунізації?”

Ознакою національної ідеї буковинських румунів з самого початку, зважаючи на специфічні умови її виникнення, автор визначає як “спрямований проти інших етносів Буковини”. Пропагандистські теорії про інфлітрацію “чужинців” на Буковині слугували на всіх етапах румунізації засобом її легітимізації. Торкаючись сучасної наукової полеміки про природу націоналізму на Балканах, автор зазначає, що головною проблемою для суспільства на етапі його переходу до moderne є збідніння великих мас. А коли майбутнє для багатьох нічого не обіцяє, відбувається глорифікація минулого.

Джерельна база роботи є просто вражаючою із залученням величезного документального масиву із румунського, французьких, українських (ДАЧО та ДАЛО), австрійського та німецького державних архівів. Велика історіографічна частина охоплює основний масив наукових праць, які торкаються проблематики роботи. Проте впадає у вічі, що автор зовсім не була ознайомлена з публікаціями українських істориків другої половини 90-х pp. XX ст.

Праця М. Гауслайтнер без перебільшення є однією з фундаментальних серед історичних досліджень сучасного етапу історії Буковини і повинна привернути увагу як фахових істориків, так і широкого кола читачів.

Сергій Осачук

Марочкін Василь. Українське місто від ХV до середини ХVІІ ст.: звичаєво-правова атрибутика як історичне джерело: історична монографія. – Toronto: Hypertext Plus, 1999

На межі тисячоліть українська історична наука збагатилася багатьма цікавими й оригінальними роботами, в яких висвітлюються різні аспекти історії України періоду пізнього середньовіччя. Вони засвідчують, якими невичерпними є можливості історика для справжнього наукового пошуку.
Відмовившись від формалізованих ціннісних орієнтацій традиційної історії, сучасні дослідники розширили предмет своїх досліджень, зокрема за рахунок суміжних гуманітарних дисциплін і міждисциплінарних галузей знань.

У цьому зв’язку, життя і діяльність мешканців українського міста в часи пізнього середньовіччя, що висвітлюються з нових методологічних позицій у новій монографії Василя Петровича Мароч­кіна, засвідчують саме ці позитивні зрушення в історіографії. Досвід становлення європейської спільноти свідчить, що звичаї і традиції народу знаходять відображення в історичній науці тієї чи іншої країни. Тому дослідження звичаєво-правових норм життя українських міщан є необхідним і актуальним.
Монографія побачила світ у видавництві “Хайпертекст Плас” за фінансової підтримки Центру Російських і Східноєвропейських Студій при Торонтському університеті та української діаспори в Канаді. Сам автор відомий дослідник історії українського козацтва, його перу належать понад 100 наукових і літературних публікацій, серед них монографія “Антифеодальний і визвольний рух на Україні в першій чверті ХVІІ ст.” (Київ,1989). З 1995 р. В.П.Марочкін постійно проживає в Канаді.

Своє бачення проблем дослідження автор подав у вступній частині роботи: “Головною метою… є розкриття по суті не досліджених сторін внутрішнього життя українського міста ХV – першої половини ХVІІ ст. Значна увага зосереджена на таких важливих звичаєво-правових атрибутах, як клятва-присяга, оголошення, пошанування, стосунки в родині, що становить важливий чинник морально-етичних аспектів у повсякденному житті міського населення” (с.5).

Методологічну основу свого дослідження В.П.Ма­роч­­кін склав на грунті найновіших наукових підходів розроблених західноєвропейськими історичними школами у ХХ столітті, зокрема французькою школою “Аннали”. Такий науковий підхід до вивчення обраного предмета дослідження дав можливість автору максимально наближено розкрити механізм функціонування суспільства епохи середньовіччя із врахуванням соціальної поведінки людини, що визначалася її належністю до певного стану чи професійного прошарку. Джерельна та історіографічна база роботи справляє позитивне враження, монографія ще раз засвідчила, що фонди архівів України, Росії, Литви, Польщі, Франції зберігають надзвичайно цінну інформацію. Окрім того, автор також намагався використати у своїй праці результати досліджень вітчизняних і зарубіжних дослідників, присвячених названій тематиці.
Рецензована монографія складається з чотирьох розділів, у яких висвітлюються різні аспекти маловідомі або дискусійні питання історії українського пізньосередньовічного міста від періоду переходу українських земель під владу Великого князівства Литовського і Польського королівства до початку Визвольної війни українського народу в середині ХVІІ ст. включно.

Географічні рамки дослідження охоплюють міста, розміщені на території Захід­ної, Наддніпрянської та Лівобережної України, бо саме вони, за визначенням В.П.Ма­рочкіна, “мали давню історичну основу ще з часів княжої доби, що забезпечило їхнє збереження і розвиток в умовах багатовікового чужинецького панування” (с.5).

Перший розділ називається “Звичаєво-правові і мораль­но-етичні аспекти в житті українського міста ХV – першої половини ХVІІ ст.” У формуванні української ментальності, на думку В.П.Марочкіна, важливу роль має звичаєво-правовий атрибут, такий як клятва-присяга різних верств міського населення. Не менше значення в суспільно-політичному, економічному житті українського пізньосередньовічного міста мав атрибут так званого прилюдного “обволання” (тобто “обнародування”. – Авт.), який значно впливав на морально-етичні аспекти в стосунках між людьми, стаючи тим стержнем, навколо якого вибудовувався світогляд і внутрішній світ українських міщан у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. Цікавими є погляди автора на сімейно-шлюбні стосунки різних верств міського населення крізь призму правничих, морально-етичних і звичаєвих норм тогочасного українського суспільства. Важливе місце у світоглядній системі міщан посідав обряд “пошанування”, що опирався на давню традицію, “освячену віками” (с.30-36).

У другому розділі “Королівські й магістратські урядовці в містах, їхній статус, обов’язки та діяльність” В.П.Марочкін дещо відмінно від загальноприйнятої оцінки розглядає діяльність в українських містах королівських урядовців-воєвод і старост, як найвищих представників королівської влади на місцях. Головна думка про те, що ці посадові особи сприймалися переважною більшістю українського населення як представники не окупаційної польсько-литовської влади, а як законні представники королівської влади, які поставлені керувати наданими територіями і містами, є провідною впродовж усього розділу. Робиться спроба всебічно висвітлити діяльність одного з найвищих представників міського самоврядування – війта, влада і роль якого в українському місті (особливо у великих містах) була значною. Саме війт, на думку автора, був тією ланкою, що зв’язувала і регулювала стосунки королівської влади з міщанами. Детально висвітлюються в розділі й питання, пов’язані з обов’язковими повинностями, які повинні були виконувати міщани на користь міста та представників королівської влади. Так, чоловіча частина міського населення відбувала так звану варту-сторожу із захисту міста від зовнішніх ворогів, а також повинність у постачанні підвід та коней для різних потреб королівських урядовців: посольств, поштової служби тощо. Хоча в різних містах України ці повинності відбували по-різному, більшість міських громад намагалися відкупитися від цих важких обов’язків грішми.
У наступному розділі “Правничі інституції в містах на засадах магдебурзького права” розкриваються питання, які стосуються надання українським містам і містечкам привілеїв магдебурзького права, що сприяло їх значному економічному розвитку, зміцненню соціального статусу міщан, розвитку самоуправління, більш тісним зв’язкам з містами Західної Європи.

Значна увага автора зосереджена на дослідженні судової системи в українських містах і містечках у вказаний період, що будувалася переважно на магдебурзькому праві. Останнє дає можливість глибше вивчити внутрішні та найбільш важливі сторони життя різних соціальних верств міського населення, а це становить неабияку наукову цінність для дослідників. Інформація про динаміку грабежів і розбоїв в українських містах дає можливість науковцям дослідити малопривабливий, але важливий, з точки зору криміналістики, бік життя і стосунків городян, незалежно від їх соціального стану і конфесійної приналежності.

Останній розділ “Церковне життя в містах. Різні суспільні верстви міського населення” містить інформацію про важливе місце в житті мешканця українського пізньосередньовічного міста міжконфесійних стосунків. Зокрема, автор звертає увагу на таку важливу подію в житті християн України, як Берестейська унія та її наслідки. Важливу і позитивну роль в житті українського міста посідало таке соціально-економічне явище, як приплив “новопоселенців”, серед яких були вихідці із сіл та інших міст Речі Посполитої, так і прийшлі чужинці з країн Європи. Важливою і активною верствою міського населення, на думку автора, було городове козацтво, що володіло нерухомою маєтністю і становило значну соціальну та економічну категорію жителів міст та містечок. Саме завдяки козацтву полонізація українських земель не набрала «катастрофічних масштабів”, оскільки через нього польська шляхта без великого бажання селилася на Подніпров’ї. Також автор робить спробу по-новому розглянути життя і економічну діяльність у містах “жидівських кагалів”, які становили досить численну верству міського населення. Поряд з ними досліджується життя татарських поселенців, які внесли свій посильний вклад в економічний розвиток українського міста.

В кінці книги подано узагальнюючі висновки, в яких автор, підсумовуючи наведений матеріал, говорить, що життя і розвиток українського міста в ХV – першій половині ХVІІ ст. характеризується великими соціально-економічними змінами, які “властиві для перехідного періоду взагалі” (c.113). Тому роль звичаєво-правових аспектів, які пронизували всю діяльність міщан в цей період була дуже важливою.
Поглибленому розумінню матеріалу сприяють карти, світлини рідкісних документів і книг ХVІ-ХVІІ ст., музейних експонатів, які вміщені до окремого додатку в кінці книги, тому ними зручно користуватися.
Праця В.П.Марочкіна має велике практичне значення для подальшого поглиблення вивчення особливостей східноєвропейського середньовіччя. Адже в книзі міститься матеріал, який зацікавить не лише фахівців з історії середньовічної України, але й дослідників минулого Польщі, Литви, а також правознавців, етнологів, спеціалістів з міжнародних відносин тощо.

Позитивно оцінюючи працю В.П.Марочкіна, варто зазначити й деякі недоліки, що стосуються, головним чином, окремих положень викладених в розділах. По-перше, автор зосередив основну увагу дослідження на звичаєво-правовій атрибуції міст і містечок, які підпорядковувалися владі польського короля, проте загальновідомого, що у ХVІ – першій половині ХVІІ ст. чимала їх кількість перебувала під владою приватних осіб, переважно магнатів. Деякі з них були такими могутніми, що їхня реальна влада переважала королівську. Зокрема, згідно з реєстрами 40-х років ХVІІ ст., тільки під владою князя Яремії Вишневецького на обох берегах Дніпра, так званій “Вишневеччині”, перебувало 54 міста і містечка, а по усій Речі Посполитій – 70, які за економічним становищем належали до одних з найбагатіших в країні, на відміну від королівських. Висвіт­люючи діяльність в містах королівських і магістратських урядовців, автор приділив головну увагу опису їх владних функцій, не даючи їм ніякої об’єктивної оцінки. Так, у висновку до третього параграфа другого розділу автор стверджує, що “війт, в силу своїх службових обов’язків і згідно з даною ним присягою, зобов’язаний був захищати і відстоювати інтереси міщан” (c.56).

Однак чимала кількість актових документів ХVІ – ХVІІ ст. містить скарги городян на свавільні дії війта та інших посадових осіб. Були випадки, коли король видавав міщанам того чи іншого міста або містечка спеціальний “глейт” (охоронну грамоту. – Авт), що мав оберігати городян від посягань війта. У наступному параграфі – “Варта-сторожа” в українському місті” підкреслюється, що “обов’язок і виконання сторожової (тобто оборонної. – Авт.) служби було поставлено на найвищий державний рівень” (С.60), проте цьому суперечить попередній висновок автора. “Огляд міських арсеналів кінця ХV – початку ХVІ ст., – пише він, – дає підстави стверджувати, що навіть у таких великих містах, як Вінниця, Житомир, Кам’янець-Подільський, Львів артилерії не було в достатній кількості” (С.60). Отже, тут автор суперечить сам собі. Обороноздатність українських міст і містечок в ХV – ХVІ ст. була вкрай незадовільною, про що свідчать численні пограбування під час грабіжницьких набігів ногайських, буджацьких і кримських татар. Дещо покращилось становище в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст., однак і в цей період українським міщанам довелося страждати від безперервних “домових війн” шляхти, які велися з метою вирішення у такий спосіб міжфеодальних питань поземельного володіння. Страшних збитків завдавали городянам також польські жовніри та наймані іноземні збройні загони, які через нестачу коштів у державній скарбниці, розміщувалися за наказом короля на Україні по містам і містечкам на так звані “лежі” (постої – Авт.), де одночасно вони виконували й функції гарнізонів.
Не можемо одночасно погодитися з висновком В.П.Марочкіна про те, що козаки “своєю діяльністю позитивно впливали на всі сторони життя українського міста в часи пізнього середньовіччя і перехідного періоду” (С.103). З останніх досліджень, присвячених діяльності козацтва не можна стверджувати, що його вплив мав для міста лише самі позитиви. Так, наприклад, С.О.Леп’явко писав: “Загалом, козацтву у якійсь мірі можна закинути такий “гріх”, як те, що його бурхливе піднесення привело до сповільнення внутрішнього розвитку селянського і особливого міщанського станів” (Леп’явко С. Козацькі війни кінця ХVІ ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.31). Вже не будемо говорити про діяльність деяких гетьманів Війська Запорозького, які так боролися за визволення України, що до кінця ХVІІ ст. перетворили усю Наддніпрянщину з її містами на суцільну пустелю.

На жаль, шановний автор не використав праці П.В.Михайлини: Міста України в період феодалізму (До питання про становище міст в умовах іноземного поневолення в кінці ХVІ – першій половині ХVІІ ст.). – Чернівці, 1971. – 115 с. (Див. рец.: Armstrong I.A. The American Historical Review (The American Historical Association). – 1975. – Vol. 80. – № 4. – Р.1014). У згаданій роботі міститься багато фактичного матеріалу, який вдало доповнив би другий і четвертий розділи рецензованої монографії.
Загалом, незважаючи на вказані вище недоліки, монографія В.П.Марочкіна вирізняється високим науковим рівнем і дозволяє краще зрозуміти глибоке значення звичаєво-правової атрибутики в житті населення українських міст доби пізнього середньовіччя. Також хочемо побажати автору, щоб у подальшому він звернув більшу увагу на вивчення й інших аспектів, які стосуються історії українського міщанства ХV – середини ХVІІ ст.

Павло МИХАЙЛИНА,
Андрій ФЕДОРУК

Нікому не таємниця, що погляди на сучасний стан поезії надмірно хибують необ’єктивністю і пристрастю, вважаючи її сьогодні нікому не потрібною. Цю думку спростовує творчість Мирослава Лазарука. Як поетична, так і прозаїчна. Його читають, питають, друкують. Школярі, студенти, дорослі читачі. У прилюдній аудиторії поет не соромиться зізнатися: поезія для нього – останній, пізнаний до краю біль… У світі поета нема нічого полегшеного. Нема в нього жодної розради у побутовому розумінні. Не шукайте в його світі жодного морального закону у вигляді чітких формулювань, але труд духовний, що його вимагає поет від пересічного читача, – сам уже належить до моральних категорій.

Якось в одній з рецензій на нову книжку віршів М. Лазарука “Містечкові містерії” (МБ, Чернівці, 2001) я натрапив на тлумачення грецького слова misterio, яке мене не задовольнило: слово “таїнство” стародавніх греків тут не на місці. Адже сам поет у контексті слово “містерії” семантично наближає до поняття релігійних драм середньовічної Західної Європи, намагаючись якнайвиразніше адаптувати його до реальної дійсності. Відома річ, досі не перевелися люди, які вважають поезію не більш, аніж казкою. Але якщо глянути уважно і розумно обміркувати, то досить легко помітити, що митець йде шляхом, указаним святим Духом; своїми устами він відкриває найвищі істини, змушуючи їх під завісою тайни переказати те, що в певний час було очевидним:

Піди берегами Обі, Єнісею і Лени,
Над кожним горбочком безвинним вклякни.
Та їх ще мільйони таких безіменних,
Їх сила-силенна.
Покривджені дочки чиїсь і чиїсь безголосі сини
Лежать тут.

Вірш “Перезахоронення”, звідки взято оцю 5-рядкову строфу, не залишає жодного просвітку для надії в пітьмі життя, жодного шансу на відродження людської душі. Світ, побачений поетом, знебарвлюється, залишаючи тільки обриси порожнечі, сірості, мертвотності. Мимоволі до голови спадає думка, висловлена св. Георгієм з нагоди Святого письма, але однаково слушна і для поезії: “Повіствуючи в одному й тому ж слові, воно виражає і пряме значення і тайну під ним сховану; отож, з одного боку, воно дає роботу мудрецям, а з другого – втішає простих розумом; явно воно дає поживу дітям і тайно приховує такі скарби, що сповнять захватом душі високообдарованих слухачів. Його можна порівняти з річкою, спокійною і глибокою, де може ходити найменше ягня і водночас плаває величезний слон”.

Як засвідчують попередні збірки поезії “Покрова” (Снятин, 1993) і “Ночі з амазонкою” (Коломия, Вік, 1996), поет наполегливо торує шлях усередині себе не лише до вічних істин, але й до тайни буття, незважаючи на те, що доводиться долати перепони відчуження людини й дегуманізації життя, в якому повні кадуби печалі і тривоги за втраченою єдністю людини зі світом і людьми, за загубленою цілісністю і органічністю. Щоби відстояти талант і право на творчість, у Лазарука вистачило мужності звестися на котурни і стерти фальшиве тавро сентиментальної чуйності. Однак і при цьому, не протиставляючи віри фактові, він суворо застерігає власне сумління, нехтуючи вузькопрофесійними літераторськими клопотами: “Ніхто тобі не допоможе / Шукати броди чорторий / І давній день не відворожить, / Що котить з гуркотом згорим,/ Де коні крешуть копитами/ І де архангел нелукав”.

За змістом та ідеєю на подібну сентенцію ми натрапляємо у творчій спадщині славнозвісного великого німецького містика ХІІІ століття Мейстера Екхарта з тією хіба що істотною різницею, що, на відміну від доби середньовіччя, сучасний український поет Лазарук без натяжки розподіляє по різних полицях факти, відповідні чи не відповідні до того, що звичайно розуміється під таїнствами. Відкидаючи химерний клубок забобонів і ортодоксії середніх віків, автор “Містечкових містерій”, щоб не профанувати таїнств давнини, вдається до скептицизму. Він у нього всеохопний, а водночас і повен релігійності та інстинктивної потреби віри:

Ми упізналися, та вдали,
Що начебто давно чужі,
Та душі в сутінках ридали,
Неначе в зради на межі.

Це, так би мовити, на рівні інтуїції, потьмареної смутком і спрагою за світлом, красою, нестримним потягом до примирення з дисгармонійним світом, щоб стиль відірвати від змісту, а потім одержаний набір екстраваганцій використати для того, щоб через нього зголосити:

А може, то лиш твар безрога
Кричала нам у рвані сни.
Хто ж був посланником до Бога?
А хто пішов до сатани?

Як і належить, Лазарук ставить в основу факт, а не імпресію, чіткий контур, а не хисткий обрис. Поезія його безжальна, скальпуюча щодо змавпованого суспільства. Слова налиті важкою грунтовністю першомислу, а не грою смислових світлотіней: “І не повстане, бо все, / Як – у великій руїні, / Душу мою поховай / Тільки лиш тут, в Україні”.

Мирослав Лазарук належить до літературного покоління вісімдесятників, чий світогляд формувався в умовах соціально-політичної й культурної кризи совкового суспільства, в якому ідея і дійсність, обидві спотворені до квазіклоунади, перебували в особливих відносинах: події не знаходили свого справжнього обгрунтування при співвідношенні з вищими цінностями і Духом святим, не відповідали глибокій потребі людської свідомості. Холодна війна підточила основи “зрілого соціалізму”, і на поверхню суспільства, приреченого на перманентний культурний мазохізм, вихопилися доти приховані інстинкти і жадоба до наживи, що заволоділи творчою енергією “трудящих мас” так званої Співдружності, корінь дерева якого давно засох, на жаль, померхле листя ще й досі не осипалося. І годі дошукатися відповіді, дістатися дна, а тим паче можливості переступити через власну пасивно-консервативну етнопсихологічну детермінованість: “Німіють хрести на межі /Сльози, що не вміє мовчати./ Ми ж, браття, отут не чужі,/ Та тільки не вмієм прощати”.

Зрікаючись традиційних ідеологічних та стильових канонів соцреалізму і засвоюючи крок за кроком досвід постмодернізму, Мирослав Лазарук відважно експери­мен­тує над формою і змістом, досліджує естетичні, світоглядні і мовностильові критерії аднерграунду, авангарду, постмодерну. Поет поринає в пошуки новацій як у сфері поезії, так і прози. Його власна знакова система, суворо виважена й вивірена його духом. Йому болить серце від усепроникного почуття відрази до навколишньої сірої буденщини, закаламученої густими припрутськими туманами: “Уже немає волі до пиття,/ І застигає в горлі крик смолою…”(“Два ангели”).

Зорієнтований на потенційну самодостатність новітньої художньої літератури, поет добровільно підпорядковує себе ментальній дисципліні, щоб осягнути глибину злуки в системі політичних і культурних цінностей, загострити творче самовідчування як віддзеркалення макрокосму в мікрокосмі. Тому-то не дивно, що вся рання лірика поета насичена мотивами трагічного прозріння після тривалого алергічного сну. Реальний час і постір так само не менш реальний, здається, не мали впливу на свідомість ліричного героя творів Лазарука і, на відміну від поета, ніби не шукали жодних рішень. Він бачив довкола себе містечковий світ, переповнений містеріями. Тинявся поміж безвиразних спустошених істот, що блукали тісними вулицями. Відчував їхнє біологічне існування, сповнене духовного виродження. Надто кволо прозрівала немічна пошматована свідомість людей, що відходили в ніч, крізь пелену якої було “не видно берегів, ні того, що чекає”:

…немов застряг старий пором у водах,
І зупинився світ, і світло не тече,
Бо перевізник перевів нерівний подих,
Весло поклав на стомлене плече.

Як свідчить наведена строфа, перша умова істинності поезії для Лазарука – інтелектуальність і складність, друга – об’єктивність і безособовість. Третьої, очевидно, не дано, бо, перш ніж утвердиться й усвідомиться віра в життя, поет постає перед парадигмою: “…жили у снах, як у снігах, /наші душі – у дірках озонних, /а тіла – у моргах і боргах”. Поет цікавий зовсім не своїми особистими емоціями, які, на думку Лазарука, викликані подіями його приватного життя; адже поезія не простір для емоцій, а втеча від емоцій, вона не вираз особистості, а втеча від особистості. І тільки особистість, наділена почуттями, знає, що значить бажання від них позбутися. Мирослав Лазарук ніколи не був прибічником автоматичного і пасивного фіксування побаченого й пережитого, він завжди відчував пограниччя: небо і земля. Що ж до поезії, то вона для нього – концентрація емоційного досвіду, а не його однобоке відтворення.

І прийшов він до нього завдяки палкій дружбі з “Князем роси” – поетом Тарасом Мельничуком, чия творчість відзначалася внутрішньою цільністю і послідовністю. Мирослав був на 16 років молодший за Тараса, і коли дисидент-шістдесятник Мельничук карався в казематах приуральського табору Кучино, Лазарук щойно оволодівав азами поетики. Але відмінність між ними глибша, складніша, і випливає вона насамперед з особливого змісту й характеру творчості обох поетів з Прикарпаття, але це вже тема окремої розмови. І все ж принагідно додам: Мирослав Лазарук гордився дружбою з Тарасом Мельничуком, не раз у скрутну годину подавав руку допомоги старшому побратимові, понівеченому сатрапами тоталітаризму.

Не буду заглиблюватися в подробиці інтимного характеру, однак не маю жодного сумніву, що палка і щира дружба двох поетів стала джерелом натхнення, і Лазарук написав алегорично-символічні фрагменти поеми “Плач по чорному коневі”, присвячені Тарасові Мельничуку.

Фрагменти поеми, як на мене, лаконічні, вони займають всього шість сторінок друкованого тексту. Інтерпретація – епічна, але попри всю зорову точність фрагментів, вони виливаються в дантівську фантасмагорію. Поет тяжіє до сильного, вольового і традиційно реалістичного ряду, як, наприклад, “згоріли рукописи /Слово – дзуськи/ поруч – гаддя попелясте в’ючке…”. Трапляється і характерний для цієї парадигми концепт вередливої життєвої долі-недолі на зразок: “Слово вмилося /постало з попелу/ гордим птахом/ може феніксом може бузьком/може сойкою/ зойкнуло радісно/ попіл здмухнуло з крил/ і полетіло на Діл/ защебетало на Мальцево/ а відлуння – аж в Кучино”, – очевидно, приреченість бути причетним до невільничого стану старшого побратима надихнула поета на своєрідну пластику письма з містким полісемантичним навантаженням: “…та мовить Тарас не мушу/вертатися/волі немає у вас/ на попелі грається час/ хіба ти забула/ я – Тарас/ в іще/ теплому сизому попелі/ який розвівати не час/ гріється Слово віще/ бо ще/ не воскрес Тарас”. Віщими словами спостережено й передано трагічний факт зловмисного підпалу батьківської хати Тараса на Мальцевій за селом Уторопи. Але водночас тут закодовано символ незнищенності українського духу.

Впадає у вічі: стиль фрагментів поеми таки балансує між імажинізмом та експресіонізмом. Карбовані строфи символічно-алегоричного характеру з виразною трагічно-іронічною тональністю значною мірою орієнтовані на сучасність і світовідчуття свого покоління. Це дає підстави розглядати творчу вдачу мистця як своєрідний акт у суворому психологічному сенсі, що випещує свою оригінальність і нав’язує її читачеві, який дивується, як чудово зроблено, як гарно сказано! Яскрава суб’єктивність, звісно, насторожує, але вона ж і заохочує до подолання бар’єру, що завжди постає між різними людьми.
При вибірковому або побіжному знайомстві з поезією Мирослава Лазарука може постати міраж хибних уявлень, ніби поет бачить світ, як хаос, і відображає його в потоці свідомості, з якого подекуди виринають уламки предметного буття і майже непомітні пошуки ідеї, котрій цей хаос підпорядковується. Подібні уявлення легко розвіює вірш-монолог “Жиди ! Я – ваш Бог!”, присвячений пам’яті талановитого артиста Івана Миколайчука. Адже невипадково він поміщений передостаннім у книжці “Містечкові містерії”.

Цей твір не має нічого спільного з грою “в жахи життя”. Так само чужа йому сентиментальна розчуленість. Він по вінця виповнений епічною могутністю. Як і належить бути в епосі. Є тут факт, імпресія, чіткий контур і навіть виразні обриси стану душі артиста, який передчасно пішов з життя. Однак магія впливу на читача “не вписується” однозначно в рамки тональності класичної поетики. Тут повний володар – авангард, точніше – постмодернізм. Слова поезії налиті важкою грунтовністю першосмислу, а не штучними пошуками смислових світлотіней;

…Я ходжу поміж вас і ходитиму далі,
Доки ви не прозрієте оком своїм.
Не приймає душа парастас,
Як могили запалі –
Живих, та накотиться кара, мов грім.
Я – ваш Бог, ви мене у собі розіп’яли
Й замість терну повісили зношений німб.

Отже перед нами агностик, який заходився означити абсолютну істину й універсальну правду, аби таким чином, руйнуючи недосконалу філософію прагматизму, створити іншу, можливо, теж не більш досконалу.

А в наслідку – філософське прочитання образу ліричного героя, сповненого трагічним пафосом даності спотвореної доби, яка безжально калічила таланти. Власне, цьому прагненню підпорядкована вся стильова імпресіоністична техніка автора. Частини мови ніби проникають одна в одну, енергійний такт дієслів розчленований іменниками та займенниками, присудок або зникає, або править за зв’язку слів. Інакше кажучи, поезія Лазарука вирізняється ритміко-версифікаційними особливостями та емоційно-стильовими забарвленнями, немовби промовляє:” Не тривож галасливим своїм покаянням, /Не штрикай у долі тупим очманілим пером”. (”Перезахоронення”).

Мала цілковиту рацію відомий київський літературознавець Людмила Тарнашинська, яка, відповідаючи на анкету критиків: “Краща книжка 2000-го року, звернула увагу на творчість Мирослава Лазарука. Вона, зокрема, наголосила: “…в літературі працює людина з тонким відчуттям світу, яка вміє ті свої відчуття небуденно й глибоко відтворити словом, людина, спрагла за світлом і красою” (Журнал “Слово і час”, №6, с.48 – К., 2001).

Постать Миколи Рачука в українській поезії, на жаль, мало поцінована літературною критикою, як зауважує у післямові до збірки П.Рихло, цим наче спонукаючи до діалогу про вірші. І причиною цьому є аж ніяк не брак художньої майстерності автора, а передусім ті умови, що поставили його твори поза межі літературного дискурсу, до якого він належав. М.Рачук мав би, за законами літературного процесу, прийти до читача значно раніше, щоби потужним енергетичним зарядом оживити атмосферу нашої духовності в сковуючих лещатах імперського періоду. Повернення, яке б воно не було, завжди залишає на душі осадок гіркоти. Мимоволі думаєш про те, чи зможе сучасний прагматичний читач на тлі здевальвованих цінностей пересиченої епохи сприйняти реставруючу енергетику, що б’є, як пульсар, зі світлового поля духовності М.Рачука. Його поезія, швидше всього, ще чекатиме свого шанувальника, ймовірніше в майбутньому, аніж в нашому апокаліптичному сьогоденні (на жаль, це проблема не одного автора). Але хочеться сподіватися, що комунікативний процес поета з читачем все ж відбудеться: у нього обов’язково має бути окреслена читацька аура.

Г.Кочур вважає, що М.Рачук пише про те, “що не можна сказати прозою”, і, можливо, внутрішнє прагнення побачити, відчути більше, аніж закладено в раціональному досвіді, дасть змогу відійти від надмірно логічного буття і пошукати сталості в тих сферах, де домінує дух, першотворець, Слово, чи, як у поета, прадух Ор – одне з різноликих віддзеркалень духовності.

Поезія М.Рачука чи не найбільше приваблює вишуканим аристократизмом почуттів, високою елітарністю та культурою духу. Це мистецтво, яке не відтворює, а ледь окреслює тонкими штрихами настрої, пульсуючі в глибині підсвідомості, видобуває з неї окремі емоційні спалахи, яскраві емотивні кола, що перетинаються як центрові на грані спроможності самих відчуттів. Звідси улюблений для поета прийом сну, уявне “урочище сновидінь”, яке дозволяє проникнути у глибини підсвідомості, пізнати людину з погляду ірраціонального, передати ауру її неоднозначного внутрішнього буття. Такий спосіб формує специфічне світовідчуття, що залишається після ознайомлення з текстами. Перед нами зріз людської психології через дивний спектр зміщення ознак часових, просторових – вони акомодуються в якійсь певній точці ще одного відчуття, яке і намагається вирізнити поет. Перейнятися цим відчуттям непросто, але інакше поезію М.Рачука не відчути. Читач має бути готовим до того, щоби переступити всі рамки звичного пізнання і допустити їх уявне зміщення, абсолютно вільно повестися з усталеними нормативно-естетичними уявленнями, бо лише завдяки цьому Рачукова творчість набирає рис інтерпретованості. Суголосно такому підходу вона нагадує сюрреалістичні полотна В.Ван Гога, внутрішньо-асоціативне сприймання картин П. Пікассо, ламано-геометричні лінії пошуків О.Архипенка, барокову ускладненість (зокрема використані у книзі художні роботи якнайкраще відтінюють манеру автора). Ще цю поезію можна відчути через окремі енергетичні координати, що формують центрову вісь художнього мікросвіту, через міжтекстові перегуки асоціативних сфер. Є у ві ршах певні аури, що взаємодотикаються, витворені не так словом, як мінливістю асоціацій.

Поезія М.Рачука включає певне коло таких символічних образів, як покинуте попелище, кладовище думок, ножі, свічка, каміння, стіна, обруч, які реалізуються в семантичному полі слова. Зрештою, вони так подібні, бо увиразнюють обриси розколотого у сприйнятті поета світу. Це світ нестійкий, наче сльоза (ще один семіотичний знак), ламкий, як скло (“все довкола потолочене на толокно скла”), це зріз нашого самоусвідомлення в межах суспільства, яке так тяжіє до тоталітаризму.

З другого боку, у слові метафоризується образ криниці як семіотичний знак здевальвованих цінностей, які поет намагається “Захистити від суду і осуду Оголеної секундної стрілки”. Проте навколо – самота ( чи не найбільш притаманний сучасній літературі стан екзистенції) – “з глибин самоти “, “Моє серце – серце всесилого суму”, “Пустельно кругом”, “ти стоїш сам перед собою з одцвілим обличчям самоти”… Близько дотикається до цього настроєвого кола сугестивний стан сну, за яким вгадується ще одна з характеристик нашого часопростору. Прикметно, що крик “Прокинься!”, звернений до героя із сонячною кулею, асоціативно співвідноситься зі спрагою пробудження з темноти сну, з товщі метафоричного океану.

Виникає природне бажання розірвати ці обручі, що сковують, знайти екзистенційно близького співрозмовника, зокрема частіше це своєрідний дуал – внутрішнє віддзеркалення (“Побачив себе із зворотного боку, І вже звідти, із дзеркала”), або таємний двійник, “той, що не назвався”, іпостась внутрішнього єства, розділеного на два світи “невидимими дверима”. Це своєрідний образ, вихоплений з “лабіринтів власної душі”:

Те, що поміж нами,
Стоїть з очима, плечима, ліктями,
Стоїть, і ми всі
Приглядаємося до нього,
Приглядаємося до того, хто поміж нами…

(“Двері”).

Але яких би метафоричних констант не набувала психологія внутрішнього лабіринту, є понад ним сфера вища, означена пізнанням Бога, у М.Рачука – Першотворця, язичницьки синонімічного з Буттям, і останній шлях пізнання пролягає “До того, хто поза нами”.

Таких же високих вимірів поет надає Слову, яке нерідко співвідноситься за смисловими акцентами з образами серця, сивої троянди, з бажанням прочитати власне серце, його сторінки, щоб сказати с в о є слово:

До них я промовляв із серця власного слова.
Довго перегорталися сторінки мого серця,
А що я читав – не пам’ятаю,
Та я читав і читав, а що – не пам’ятаю,
Та коли я дочитав, – хтось із присутніх:
Це його слово – і всі заговорили,
Закивали головами

(“Читаючи власне серце”).

“Маятник серця”, “Проміння ядра серця”, “Я шукаю колір квітки мого серця”, “Сиві троянди слів подорожнього”, “Троянда сивою зорею Опуститься тихенько на могилу” є відгомонами поетового буття в Слові.

Попри названі структуруючі елементи, у метафоричній конструкції поезії особливу увагу привертає метафора світла, котра зазнає відчутної еволюції впродовж багатьох текстів і як один з дохристиянських духовних елементів акумулює в собі величезний творчий потенціал, несе внутрішній заряд, закодований з правіків. Не випадково знаком сонця – стихії вогню – на синьому тлі, що сприймається як символ води, помічено титульну сторінку збірки, зокрема і автор у власному прізвищі виділяє дві літери – РА, асоціативно перекидаючи місток до давньоєгипетського культу сонячного божества. Зрештою, у поєднанні вони асоціюються із зеленим – символом життя, у М.Рачука – літа з його язичницькими культами. Збірку пронизує спрага світла – чи то перед зачиненими дверима недоступної круглої будівлі, в момент непевності і нерішучості, чи перед отвором кам’яного мішка, що сковує, стискає серце, врешті, це останнє, на що сподівається герой:

Бажання
Коли воно ще є
Його наймення Світло

(“Легенди весняних воріт”).

У глупу ніч нашого суспільно-паралізуючого мороку автор живе сподіванням відчинити двері світлу, але іноді навіть воно оманливе, світло, “Де ще яскравіше яскравого яскра… Яскрава змія, яка стискує петлею Беззахисну рибину”. Сум і гіркота розчарувань, адже гине сподіванка осягнути “Світло світліше за саме світло, Світліше світла світлого”. Наскільки він можливий такий ідеальний варіант? Чи це лише утопія, яка споконвічно манить наш світ? Поезія М.Рачука до максимуму чесна із собою, за нею дійсні неприкрашені реалії – і чи не в цьому насамперед її напружений екзистенційний біль, драматизм світлової спраги – того, що в ідеалі навряд чи осяжно як для окремої людини, так і для цілого нашого часу.

Вірші автора можна визначити своєрідною метафорою – “блукання в лабіринтах власної душі”, іноді і в тих, котрі давно заколисані сном історії, а точніше – стали набутком колективного підсвідомого. Але це також частинка поетового світу, він присутній як у сучасному, так і в минулому, переживаючи трансформацію часових площин як елемент і власного самоствердження, так і усвідомлення першовитоків своєї нації. Це не випадкова формальність, не данина літературній традиції, а духовна потреба, постійне ствердження доцільності зв’язку з якимись внутрішніми організаційними началами свого родоводу, що акумулюються в слові органічно і природно. Власне екзистенційне існування вихоплює з глибин пам’яті “аріїв сліди, могили споконвічні”, “жаринки з багаття сарматів”, “відстань дохристиянських молитов”, “На Купайла Рай Сонце”, собор Ора, “зелені свята у клечальну неділю” і причетність до таємничих містерій минулого, чий відгомін сягає до сьогодні:

Різдвяна коляда
І поцілунки Великодні
Нас гріли до Христа.

Відчувається бажання будь-що затримати цей світ глибин (поступ, за М.Рачу­ком – всього лиш течія ручая) – чи не єдиний прихисток, де мрія світла цілком осяжна і видається вповні зреалізованою. Сучасну національну руїну, на переконання поета, можна подолати через збереження і повернення в генетичну пам’ять народу вцілілих рис етнічної культури, її неушкоджених решток, що в умовах масової глобалізації з домінуючою тезою про відмирання національних культур є завданням вкрай важким. Звідси у М.Рачука – настрої туги і ностальгії, іноді – відчуття відстороненості від оточення, зосередженість і самозаглиблення у собі. Особливо ці настрої проймають книгу ”Урочище сновидінь”, а вже ”Урочище Стоуст” майже реставрує забуті язичницькі відгомони, які стають і осердям духовної екзистеції поета, зокрема способом осмислення літературної традиції (“З Бождерева мабуть космічно дивувався сам Уїтмен”), і певним передбаченням, видінням-візією майбутнього.

Перекидаючи місток між епохами, М.Рачук вдається до своєрідного потоку свідомості, намагаючись прочитати глибини етнічного підсвідомого. Стиль поета засвідчує різні за складністю пласти мислення, неоднорідні рівні сприймання – досить відкриті для інтерпретатора площини і раптові провали у глиб віків, в урочища пам’яті. Так незримо між автором та минулим натягуються метафоричні мости, що допомагають пройнятися язичницько-дохристиянською аурою, станом, практично втраченим для сучасника з його полікультурністю. М.Рачук намагається максимально актуалізувати цей світ, уже осмислений поезією Б.-І. Антонича, В.Свідзінсь­кого, І.Калинця, авторами Київської школи – В.Голо­бородька, В.Кордуна, В.Рубана, М.Воробйова. Актуалізувати не просто через фольклорну стилізацію епохи, а надати творам відчутних філософсько-язичницьких акцентів, суголосних поглядам М.Руденка, О.Берд­ни­ка, ініціативам РУН-віри. Тому М.Рачук є світоглядно релігійним поетом у плані виразного сповідування язичницького культу, що у віршах постає певною сакральною сферою, антитезою християнській традиції:

Пригублюється пагубно
Бог Ізраїля ми
Втілення неминущості
Літа і його стоустого незакінчення

(“Розлом літа”).

Звідси у поета з’являється потреба “Прилучитися до сум’яття семисвічника, якому давно пора відгоріти”, пробудити “стоусте мовчання”, відчути “слово стовідоме”, ”болі-стоусти”, звершити “Стоуста труди”. Стоуст і Стоок набирають ознак сакральності язичницьких культів, які видобуває із забуття поет, щоб дати їм можливість відродитися – з ними і його народ, повернений до сонцепоклонницької ідеї, має, на думку автора, шанс на оновлення у сфері духу.

Цікава поява такого послідовно обстоюваного язичництва в українській культурі, де генетична пам’ять всупереч вікам зберігає відгомони перших релігій (колядки, щедрівки, гаївки, обрядові культи, писанкові розписи, орнаментальне мистецтво). І закономірно, що дослідником ранніх релігій Джоном Кемпблом у книзі “Маски бога: примітивна міфологія” Україна окреслена як міфогенетична зона, де тривалий час настоювалися основні міфи, що потім живили духовну пам’ять світової цивілізації. Цей генетичний код у М.Рачука такий сильний, що неможливо його не помітити. Тому поет будує свою “археологію духа” – реставрує в етнічній пам’яті світ, ”пектораллю опромінений”. Прикметник “золотий” асоціативно нагадує відгомін Скіфії – “золоті сурми”, “золота струна”, “вінок із золота”, “золототисячник”, “кінь мрії золотої”, “золото вінка”, “золото імен”, “тінь…скаче золотими кіньми”, “Скільки сяйва… В мові дивній Товстої могили, Що лопату позолотила”, “пекторалі золотий язик”, “Шабельки блищать золотом громів”, “колосяться арія снопи на полах позолочених стерні”, “золотодзвоння повне Ненадщерблене Котиться на мене Через тисячі років”… Ми могли б вважати, що такі рядки, як

Мов ждав на мене світло-карий кінь
Осідланий і срібні стремена
Вуздечка шовкова

(“Розлом літа”)

є майже фольклорною стилізацією, якби не зауважили, з яких світоглядних переконань вони виростають. Образ коня також стає знаковим для поетичного світу М.Рачука, як і образ дерева (“Древо повнозвуччя”, Бождерево, “кришталь дубів”, “дохристиянський дуб”, “священний гай” – місце язичницьких культів, ”До неба нас виводили дуби”). Язичницька художня концепція поета розтинає історію пласт за пластом, оживлюючи тотемічні риси, зокрема дуб, кінь, зеленптиця чи хрущ як певні тотеми духу (тут яскраво простежується натурфілософська діалектика поезії) втілюють ідею язичницького злиття зі світом природи, сама поезія позначена “вростанням в минуле і майбутнє заразом”:

Протікати як кров
З голови у ноги
З ніг у голову

(“Розлом літа”).

Питання, які окреслюються в поемах “Легенди весняних воріт” та “Поцілунок хруща”, в “Розломі літа” набувають свого вирішення. Стається розлом часу, світогляду, віри, розтин минулого з утвердженням зеленого різдва літа:

Очиститься хай логос
І зникне невідоме нам коріння
Залишиться трава і дуб і я
І хрущ і вишня і прабог наш АН

(“Розлом літа”).

Відродження своєї нації М.Рачук пов’язує з її самоусвідомленням через дохристиянське дитинство, пророкує на Київських горах “місто поетів і президентів”, “Осягне його ОКО СТООКА і Стоуст осягне устами”. Він своєрідно реставрує прірву людського духу, висловлює новаторські, незвичні погляди, нетрадиційні для духовної свідомості сучасника, який швидше може сприйняти поезію культурницьки, поцінувавши у ній ідею відродження втраченої культури у суспільстві глобальної цивілізації, ідею повернення в духовну пам’ять анімістичних уявлень, споконвіку притаманних українському народу.

Будемо сподіватися, що діалог про творчість М.Рачука, розпочавшись, не завершиться. Ця поезія заслуговує більшої уваги літературної критики, аніж їй приділялося досі.

Буковина – багатонаціональний край, котрий має свою давню і неповторну етнічну історію. У далекому минулому Буковини прослідковуємо кельтські, фракійські, протослов’янські спільноти. В епоху середньовіччя ми вже бачимо русичів (українців), волохів (румунів), поляків, куманів (половців), угорців; у новий і новітній час – українців, румунів, поляків, німців, чехів, словаків, угорців, вірменів, євреїв тощо. Особливість історії цього краю полягає також в тому, що всі етноси, котрі його населяли, були активними дійовими особами історичного процесу, любили Буковину понад усе і намагалися жити в мирі між собою [16, с. 4].

На порозі XXI ст. інтерес до так званого “буковинського феномену” не зменшується. У дослідників з України, Польщі, інших держав Центральної і Західної Європи зростає наукова зацікавленість різноманітними аспектами життєдіяльності націй, що населяли Буковину, цю “Європу в мініатюрі”, в тому числі поляків, саме за австрійської доби. Вони намагаються виявити причини та наслідки їхнього згуртування у другій половині XIX ст., висвітлити процес створення ними потужних громадських організацій, зрозуміти, яким був їхній внесок у досягнення того економічного, освітнього та культурного розвою краю, яким пишалися буковинці наприкінці XIX – початку XX ст.

Характерною рисою польського національного руху на Буковині періоду австрійського панування, особливо – з 60-х рр. XIX ст., була його добра організаційна оформленість, впливовість і фінансова незалежність політичних, культурних, просвітницьких, артистичних та студентських товариств Полонії. Важливо зазначити, що майже всі польські громадські діячі, митці та літератори краю були членами того чи іншого національного товариства [9, с. 72].

Зважаючи на дедалі більшу увагу, котра приділяється історичною наукою та провідними дослідниками визначенню ролі особистості, її впливу на хід історичного процесу, ми поставили собі за мету прослідкувати, яким був внесок саме діячів польської громади – літераторів, журналістів, митців, політиків – у скарбничку культурного і освітнього розвитку краю, процес підтримання на Буковині духу толерантності у міжнаціональних відносинах, який панував тут протягом багатьох століть. Актуальність розгляду цього питання посилює і та обставина, що висвітленням проблеми персоналій Буковинської Полонії в австрійські часи дослідники як минулого, так і сучасності займалися досить побіжно і несистематично.

Безумовно, найбільш значною постаттю в історії Буковинської Полонії XIX – початку XX ст. був Антоні Кохановський, рицар фон Ставчан, який двічі протягом багатьох років обіймав посаду бургомістра Чернівців, був удостоєний звання “почесний житель міста Чернівців” та “почесний бургомістр міста Чернівців”. Та, оскільки про його життя і діяльність відомо досить багато, на думку автора цієї історичної розвідки, недоцільно повторювати досліджене іншими науковцями. Натомість, приділимо увагу висвітленню внеску у розвій Полонії особистостей, котрі прислужилися польській громаді Буковини не менше, аніж А. Кохановський.

Однією з харизматичних постатей в середовищі польських політичних діячів та літераторів Буковини був загальновизнаний духовний “патріарх” та протягом довгих років проводир Полонії Александр Моргенбессер (1816-1893) [11, с. 231].

А. Моргенбессер народився у місті Ярославі в родині, яка в давнину носила славне прізвище Накєльських і осіла в Краківському воєводстві ще у XVI ст. До середньої школи ходив спочатку в Ярославі, згодом – у Перемишлі, де й закінчив у 1833 р. шестирічну гімназію та дворічний курс вивчення основ філософії. Ще через чотири роки Моргенбессер отримав диплом випускника юридичного факультету Львівського університету. З ранніх літ у Александра виявилася гостра жага до пізнання історії своєї нації та Речі Посполитої. Оскільки навчання в гімназії та університеті велося винятково німецькою мовою, про історію постання польської мови, народу, держави він дізнавався, вчащаючи на зібрання напівтаємних національних студентських товариств. Перейнявшись ідеями визволення Батьківщини, молодий Моргенбессер протягом 1836-1841 pp. брав активну участь в діяльності таємних польських революційно-патріотичних організацій [11, с. 231].

Після закінчення правничих студій А. Моргенбессер розпочав працю в судовій системі Імперії у Львові. У 1841 р. його було заарештовано за участь у польському революційно-патріотичному русі і запроваджено до Львівської міської в’язниці, де він перебував до 1845 р. Після звільнення з ув’язнення йому вдалося переїхати на роботу і проживання до Чернівців. У столиці Буковини він влаштувався працювати в конторі адвоката Гноінського, залишаючись, однак, під наглядом поліції з плямою політичного злочинця на репутації. У 1859 р. Моргенбессер відкрив власну нотаріальну контору в Садагурі (Садгорі). Через три роки він переніс її розташування до Чернівців, де й працював нотаріусом до своєї смерті [13, с. 22].

Переїхавши до Чернівців, А. Моргенбессер активно включився до участі в громадсько-культурній діяльності як у рамках Полонії, так і Буковини в цілому. Він належав до кола фундаторів Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, був його першим президентом, повторно обирався на цю посаду кілька разів протягом 70-90-х pp. XIX ст. [13, с.23]. А. Моргенбессер був кореспондентом найбільш поважних галицьких газет, співпрацював з “Альбомом Раппервільським”, перебував у дружньому листуванні з видатними діячами польського національно-визвольного руху, визначними фігурами політичного та літературного життя як польських земель, так і закордоння (наприклад Францішеком Смолькою, Аґатоном Гіллером, Владиславом Лозінським, Яном Лямом, Плятером та іншими). Проте, напевно, найбільшого успіху як суспільно-політичний діяч Моргенбессер досягнув 1890 p., коли постало Політичне товариство “Буковинське коло польське”. Як головний натхненник його утворення, А. Моргенбессер був обраний першим президентом “Буковинського кола польського” і залишався на цій посаді аж до своєї смерті у 1893 p., заклавши підвалини майбутнього розвою цього товариства [14, с. 67].

Творчий доробок А. Моргенбессера торкався, передусім, двох царин діяльності – літератури та історії. До літературних праць, написаних ним, належать такі відомі широкому польському загалу публікації, як “Оборона Соколова, спів геройський” (Львів, 1854 р.), “Думи історичні” (Чернівці, 1872 р.), “Палестра або війна правників” (Львів, 1880 р.), “Мислячий бургомістр” (Львів, 1881 р.), “Звитяга книжки” (Чернівці, 1883 р.), “Юбілеоманія” (Львів, 1887 р.) та “Співи історичні” як продовження однойменного твору літератора Нємусевіча (Чернівці, 1890 р.) [13,с. 23].

Історичні праці А. Моргенбессера стосувалися переважно питань історії Молдавської держави та польсько-молдавських відносин. Серед них варто згадати написані досить фахово “Польща і Мультенія” (Львів, 1874 р.), “Спогади про Стефана Великого, воєводу Молдавського, та останніх шести зверхників з династії Драгоша” (у публікаціях «Gazety Polskiej” протягом 1884 р.), “Деякі події з давньої історії Молдавії” (Львів, 1892 р.) та “Кілька заміток про причини занепаду Польщі” (Львів, 1892 р.). Великої популярності з боку загалу зажили видрукувані в “Gazecie Polskiej” такі історичні розвідки, як “Про короля Яна Собєського” (1883 р.), “Про Адама Міцкевича” тощо [2, а, б].

Поклавши своє життя на вівтар служіння справі визволення Батьківщини, відновлення державності Польщі та розвитку Буковинської Полонії, А. Моргенбессер залишив по собі добру пам’ять та великі діла, ставши натхненником згуртування польських громад краю у рамках Полонії, закликавши всією своєю письменницькою та суспільною діяльністю етноси Буковини підтримувати мир, розвивати добросусідські відносини як в межах самого регіону, так і з землями інших держав, що межували з Герцогством Буковина (Herzogthum Bukowina).

Легендарною особистістю Буковинської Полонії був Тадеуш Мішке (1864-1944) – доктор медицини, відомий активіст справ громади, культури і просвіти. Т. Мішке народився у Кросценку-на-Дунавці в родині Віргіліуша і Корнелії Сконпських. Середню школу він закінчив у Старому Сончу, а вищу освіту здобув, успішно закінчивши медичні студії в Ягеллонському університеті в Кракові. Будучи військовим стипендіатом, Мішке після отримання диплома і медичного ступеня був змушений вступити на службу до австрійського війська у ранзі лікаря, на якій перебував до 1899 р. Того року він полишив військову службу і осів у Чернівцях, влаштувавшись працювати дантистом. 1909 p. T.Мішке переїхав до Львова, де утримував до 1913 р. зуболікувальний заклад. Однак йому не судилося спокійно жити і працювати у столиці Східної Галичини. Він був змушений переїхати у 1913 р. спочатку до Закопаного, а 1937р. – до Кракова, де проживали його сини, Казимєж і Мацей, і куди він подався через поганий стан здоров’я. У Кракові Т. Мішке жив до своїх останніх днів [11, с. 230].

У часи університетських студій Т. Мішке брав активну участь в діяльності таких польських організацій, як “Сокіл” і Товариство народної школи (далі – TSL). Обдарований досконалим слухом і голосом, він був членом чоловічого хору Музичного товариства у Кракові і одним із засновників Краківського студентського хору, який постав 1885 р. [1, а, б].

Протягом десятилітнього перебування у Чернівцях Т.Мішке провадив активну громадську діяльність. У 1904-1905 pp. він був президентом Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської (далі – Читальні польської), а в 1907 pp. – головою Чернівецького Кола TSL. Перебуваючи на посаді президента Читальні польської, Т. Мішке спромігся поєднати зусилля членів місцевої Полонії і розбудувати у Чернівцях новий Дім Польський по вул. Панській, 40. З його допомогою останній постав спорудою, під дахом якої знайшли притулок і згуртувалися в рамках громади майже всі польські національні товариства [11, с, 231]. Як голова Кола TSL Тадеуш Мішке спричинився до розвитку польського початкового шкільництва і заснування великої кількості так званих “райфессенівських” ощадно-позикових кас на Буковині. Заслуги Т. Мішке перед польщизною польська громада вшанувала присвоєнням йому звання почесного члена Читальні польської у Чернівцях [11, с. 231].

Зважаючи на невеликий часовий проміжок, який Т.Мішке проживав на Буковині, його особистий внесок у розвиток польської громади краю був досить значним. Однак найбільшим його досягненням дослідники по праву вважають заснування нового Дому Польського, який став об’єднавчим центром для поляків всієї Буковини.

Одним з активних діячів польської громади краю, який мав глибоке місцеве коріння, був Владислав Прус-Мєжвінський (1867-1928). Він народився у містечку Заставні в родині Едмунда Мєжвінського і Ванди Глачинської [11, с. 230].

В. Прус-Мєжвінський отримав ґрунтовну гімназійну освіту, склавши іспит на атестат зрілості у 1885 р. Протягом 1885-1889 pp. він був слухачем факультету права і суспільних наук Чернівецького університету. Першу дієву участь в ініціативах Полонії В. Мєжвінський брав вже під час навчання в університеті та проходження практики в суді після його успішного закінчення. У 1885 р. В. Мєжвінський разом з Казимєжем Жуковським, майбутнім бургомістром Радівців, та Клеменсом Колаковським відновив діяльність Товариства польських студентів “Огніско” [3, с. 13].

Перебуваючи з 1896 р. на посаді судді в Заставні, переїхавши згодом до Чернівців і повернувшись знову до Заставни вже на посаду судового радника та голови Повітового суду, В. Мєжвінський свій вільний час цілковито присвячував роботі у вже існуючих і створенню нових польських товариств, діяльність яких торкалася різних царин громадського життя. Він заснував філію Читальні польської у Заставні, за що 1905 р. був вшанований званням її почесного члена. Однак на цьому допомога Мєжвінського полякам рідного міста припинилася, оскільки 1905 р. він був обраний радником Крайового суду і змушений через це знову переїхати до Чернівців (мешкав там до 1913 р.) [11, с. 231].

За тривалі роки діяльності на ниві піднесення Буковинської Полонії В. Мєжвінський впорядкував і розширив бібліотеку Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської, організував Клуб Колишніх Членів Товариства польських студентів “Огніско”, брав активну участь в акції перебудови Дому Польського по вул. Панській, 40 і студентської бурси ім. А. Міцкевича в Чернівцях. Крім того, він був одним з активістів організації Кола TSL та Польської гімназії у Чернівцях [4, с. 11].

За заслуги у справі розвою Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської В. Мєжвінського вшанували званням її почесного члена. Такою самою гідністю його відзначив Клуб Колишніх Членів Товариства польських студентів “Огніско” [11, с. 231].

Діяльність Владислава Мєжвінського на царині розвитку польських просвітніх, студентських, культурних організацій постала однією зі славних сторінок в історії Полонії другої половини XIX – початку XX ст., давши добрий приклад самовідданого служіння інтересам своєї нації на теренах Буковинського краю.
Однак серед провідних діячів Полонії ми спостерігаємо не лише правників, лікарів, освітян.

Найактивнішими членами різноманітних польських організацій і товариств краю протягом другої половини XIX – початку XX ст. постали літератори і журналісти. Одним з кращих літераторів Буковини був Юзеф Бялиня Холодецький (1852-1934) (псевдонім – Валєнти Цвік) – довголітній секретар Проводу Читальні Польської, активний діяч просвіти і культури [11, с. 94]. Проте Ю. Холодецький найбільше прислужився Полонії не як громадський діяч, а як автор великої кількості історичних розвідок та нарисів. Серед найкращих його робіт доцільно згадати такі, як “Історія Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської” (1885 р.) – брошура, яка є важливим джерелом для дослідження історії Полонії на Буковині протягом 1869-1885 pp., і “Буковина: погляд на її історію і досягнення” (1884 р.). Крім того, саме перу Ю. Холодецького належить докладний життєпис А. Моргенбессера (1893 р.) та серія нарисів, що висвітлювали діяльність «Gazety Polskiej» протягом 1883-1896 pp. [11, с. 94].

До числа провідних буковинських письменників і журналістів належав Клеменс Колаковський (1856-1908). Його творчий здобуток вирізняється великою кількістю віршів, оповідань, есе, однак найкращою була його публіцистика. К. Колаковський творив вірші у різних жанрах – від інтимної лірики і віршиків для дітей аж до форми патріотичного та політично спрямованого вірша. Під час проживання у місті Чернівцях (1882-1899 pp.) автор друкував свої кращі поезії в “Gazecie Polskiej” – досить згадати лише твір “Над віщою могилою”, що був написаний у Львові 1878 р. на роковини смерті А. Міцкевича (1883 р.). Згодом, після переїзду із “улюблених” Чернівців, він видав 1903 р. у Львові повне зібрання своїх творів [11, с. 95].

Але, як вже було зазначено, найбільших здобутків Клеменс Колаковський досяг у царині публіцистики. Славу у рамках Полонії і краю йому принесли публікація політичного памфлету “В обороні правди”, який був відповіддю на румунізаторську “Апологію” православного митрополита Буковини і Далмації С. Мораріу-Андрієвича, та редагування “Gazety Polskiej” протягом 1883-1899 pp. [2, в, г, д]. К. Колаковський вміло поєднував літературну та журналістську діяльність з активною участю у громадсько-політичних і культурно-просвітницьких ініціативах Буковинської Полонії, протягом тривалого часу він був натхненником Читальні польської, Товариства польських студентів “Огніско”, Буковинського Кола TSL.

Число визначних діячів Полонії, котрі займалися літературою і публіцистикою, не обмежувалося лише вищезгаданими. Так, наприкінці XIX ст. яскравими поезіями і байками відзначилися Марія Бартусувна та Северина Духінська, чудову “Оду до Станіслава Щепановського” і життєпис буковинського українського письменника Осипа-Юрія Федьковича написав Корнелій Уйєйський, неординарні історичні оповідання “Веселі воєводи Станіслава Денхофа” і “Замок Біч в Новому Базарі” видав друком Ян Струтинський. Цікавими репортажами вирізнилися Ян Скобєльський (“Карнавал в Ніцці”) і Адам Качурба (“Замітки з подорожей”), сформувавши новий напрямок у публіцистиці краю [11, с 96 ].

Проте у другій половині XIX – на початку XX ст. поляки проживали не тільки у містах, містечках і великих селах Буковини, але й у доволі віддалених провінційних і гірських місцинах, де часто переважало румунське і українське населення і не було великих можливостей дотримуватися постулатів своєї релігійної культури, розвивати рідну мову і традиції, передавати їх у спадок нащадкам. У таких випадках охоронцями польської культури і національного духу ставали польські і польсько-вірменські землевласники та чиновники, які згуртовували довкола своїх садиб фільваркових працівників, незалежних рільників, робітників шахт і тартаків (лісопилок). Вони влаштовували для них недільні школи з вивчення катехізису і літератури рідною мовою, а з нагоди національних свят – забави для дітей і дорослих. Наприкінці XIX ст. деякі з них навіть почали створювати у селах публічні читальні. У цій діяльності особливою послідовністю і патріотизмом вирізнилися родини Аксентовичів, Богдановичів, Богосєвичів, Якубовичів, Лукасевичів, Пассакасів [10, с. 135]. Однак єдиним чинником, який найбільш ефективно і перманентно міг впливати на польську спільноту буковинських повітів у національно-патріотичному дусі, було польське католицьке духовенство. У першій половині XIX ст. мережа парафій і костьолів на Буковині не відзначалася достатньою насиченістю, тому духовні діячі польщизни отримували незначні результати від своєї праці. Проте ситуація змінилася на краще від початку другої половини XIX ст. У ці роки довголітньою пастирською діяльністю католицького пробоща відзначився на теренах краю ксьондз, д-р Ігнацій Корніцький (один із засновників у 1869 р. Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської в Чернівцях), а вірмено-католицькою дієцезією Буковини керував ксьондз Флоріан Мітульський [12, с. 169]. Саме завдяки старанням останнього у Чернівцях був збудований вірмено-католицький костьол, який став справжньою архітектурною окрасою центральної частини крайової столиці [17, с. 28].

Наступником кс. Ф. Мітульського на посаді голови Буковинської вірмено-католицької дієцезії у 1884 р. призначено його учня і вихованця ксьондза Каетана Каспровича, котрий аж до своєї смерті у 1909 р. був одним з найактивніших діячів Полонії в царинах релігії, культури, науки і освіти.
Уже від 60-х pp. XIX ст. ми можемо говорити про цілеспрямоване провадження польськими ксьондзами культурно-просвітницької діяльності на Буковині. Це твердження грунтується на фактах, певну кількість яких доцільно буде навести для аргументації вищезазначеної тези. Так, зокрема, саме ксьондзи Стефан Дембінський і д-р Ігнацій Корніцький належали до числа засновників і керівників Польського товариства братньої допомоги і Читальні польської у Чернівцях (1869 р.) [6, с. 11].
Інший духовний отець, ксьондз, д-р Семенський протягом багатьох років патронував від Читальні польської робітничу польську молодь, утримуючи на власний кошт для неї громадську бібліотеку [11, с. 174]. Ксьондз М. Колянкевич, майбутній пробощ серетський, заснував у Чернівцях у 80-x pp. XIX ст. недільні курси читання і письма для польських робітниць і домогосподарок [11, с. 174]. Ксьондз Юзеф Цеве, декан сучавський, став одним із фундаторів і президентом Читальні польської в Сучаві, активно сприяв заснуванню Дому Польського у цьому місті Південної Буковини [7, с. 13].

Проте найбільше з-посеред духовних католицьких отців справі культурного розвою Буковинської Полонії спричинився наприкінці XIX – на початку XX ст. ксьондз Каетан Каспрович – наступник ксьондза Ф. Мітульського на посаді вірмено-католицького декана Буковини, засновник вірмено-католицької бурси ім. І.-М. Іссаковича у Чернівцях [17, с. 30].

У 1896 р. за ініціативою ксьондза Каспровича було створено Товариство вірменської бурси (школи) у Чернівцях [17, с. 30]. Серед фундаторів і почесних членів Товариства були представники більшості родовитих поміщицьких польсько-вірменських родин краю. Створення організації і бурси дістало благословення архієпископа Ісака-Миколая Іссаковича, чиїм ім’ям і було вшановано навчальний заклад [8, с. 4]. Перший грошовий внесок у будівництво бурси і створення Товариства зробив сам К. Каспрович, а за ним – родини Богдановичів, Абрахамовичів, Богосевичів, Стефановичів, Якубовичів і Лукасевичів [15, с. 20]. Будівлю бурси спорудили на парафіяльному грунті у рекордно короткі терміни – менш ніж за один рік. Вона була розрахована для прийняття на навчання близько 70-ти учнів чернівецьких середніх шкіл усіх трьох католицьких визнань, більшість серед яких мали становити поляки [8, с. 6]. Протягом 1904-1905 навчального року в бурсі навчалися 29 родовитих поляків, 21 польський вірменин, 15 німців, 2 українців (греко-католиків) і 2 угорців [5, с. 8].

Фінансування роботи бурси здійснювалося за рахунок грошових пожертв не тільки багатих польських та польсько-вірменських землевласників, але й обивателів інших національних приналежностей. Певні субсидії – грошима і продуктами харчування – надходили також і від урядових крайових структур. Невелику оплату за навчання дітей вносили і батьки чи опікуни вихованців [8, с. 5].

Заклад ім. І.-М. Іссаковича був першою такою інституцією у Чернівцях, яка провадила навчально-виховну діяльність аж до вибуху Другої світової війни. Однак Товариство вірменської бурси значно втратило у своїх ініціативах після 1909 p., коли на 56-му році життя помер його засновник, префект і опікун ксьондз Каетан Каспрович. Церемонія панахиди та поховання цієї духовної особи 6 листопада 1909 р. перетворилася на справжню маніфестацію, під час якої останню шану святому отцю віддали представники світської і духовної влади, усіх віросповідань та національностей Буковини [15, с. 41],
Приклад ксьондза Каспровича і його бурси вплинув, як каталізатор, на подальший розвиток культурного і освітнього життя польської спільноти Буковини. Навчальний заклад при польсько-вірменській громаді не міг прийняти до своїх стін всіх охочих.

Таким чином, викладені у цій науковій розвідці з історії Буковинської Полонії факти дають нам право наголосити на досить значній ролі, котру відіграли у справі згуртування поляків на теренах регіону, становлення і розвитку культурно-освітніх ініціатив у другій половині XIX – на початку XX ст. такі харизматичні особистості, як Антоні Кохановський, Александр Моргенбессер, Тадеуш Мішке, Владислав Прус-Мєжвінський, Клеменс Колаковський, Каетан Каспрович та багато інших. Як на мене, саме діяльність такої великої кількості неординарних постатей сприяла тому, що поляки, будучи однією з найменших чисельно громад краю, постали з другої половини XIX ст. доволі значимою і вагомою силою у політичному, культурному та освітянському житті багатонаціональної Буковини.

Джерела та література:

1. Буковина. – а) 1897. – № 22; б) 1897. – № 23.
2. Gazeta polska. – а) 1883. – 30.09; б) 1883. – 15.12; в) 1899. – 8.11; г) 1899. – 9.11; д) 1899. – 11.11.
3. Sprawozdanie wydziahi towarzystwa akademikow polskich “Ognisko” w Czerniowcach za rok 1885 – 1886. – Czerniowce, 1886. – 15 s.
4. Sprawozdanie wydziahi towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Czerniowcach za rok 1905. – Czerniowce, 1906. – 64 s.
5. Sprawozdanie wydziahi ormiansko-katolickiej bursy im. Issakowicza w Czerniowcach za rok 1904-1905. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1905. – 24 s.
6. Statut towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Czerniowcach. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1881. – 11 s.
7. Statut towarzystwa polskiego bratniej pomocy і czytelni polskiej w Suczawie. – Czerniowce, 1907. –14 s.
8. Statut towarzystwa ormiansko-katolickiej bursy im. Issakowicza w Czerniowcach. – Czerniowce: Nakladem towarzystwa, 1897. – 8 s.
9. Струтинський B.C., Яценюк Ф.С. Поляки на Буковині в XIX – на поч. XX ст.: деякі аспекти участі в громадсько-політичному та господарському житті // 3 історичного минулого Буковини: 36. наукових статей. – Чернівці, 1996. – С. 62 -73;.
10. Amirowicz A. Ormianie na Bukowinie // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 130 – 136.
11. Biedrzycki E. Historia polakow na Bukowinie. – Krakow: Nakladem Uniwersytetu Jagiellonskiego, 1973. – 261 s.
12. Bujak J. Z dziejow kosciola katolickiego na Bukowinie // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny: Pogranicze, 1999. – C. 164 – 175.
13. Cholodecki B. Jozef. Aleksandr Morgenbesser. – Czerniowce, 1893. – 37 s.
14. Cwik W. Bukowina. Wzmianka о jej przeszlosci і zabytkach. – Czerniowce, 1884. – 83 s.
15. Demitrowski J. Krotki zyciorys ksidza Pralata Kajetana Kasprowicza. – Czerniowce: Drukarnia Rudolfa Eckhardta, 1910. – 43 s.
16. Feleszko K. Sladern Homo bucovinensis // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny, 1999. – C. 4 – 6.
17. Polek J. Die Armenier in der Bukowina. – Czernowitz: Buchhandlung H. Pardini, 1906. – 43s.