Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Ще з далекого ХІХ століття у нашому краї багато говориться про особливу етнічну толерантність буковинців. Коли в сусід­ніх землях палали міжетнічні конфлікти, мешканці поліетнічного краю жили один з одним в мирі й намагалися підтримувати добрі стосунки, незважаючи на несприятливі зовнішні обставини. Але так було далеко не завжди і зберегти традиції взаєморозуміння та взаємної поваги стає все важче. У ХХ столітті, в умовах Першої та Другої світових воєн і в нашому краї відбувалися ексцеси на етнічному тлі й традиції толерантності на якийсь час поступалися взаємній недовірі. Коли ж поверталася політична стабільність, то негативні емоції вщухали, і буковинці знову жили в мирі й злагоді.

Початок ХХІ ст. несе нові зміни. Світ міняється швидко і для нього характерними стають спалахи міжнаціональної ворожнечі та ксенофобії. Конфлікти на руїнах СРСР та Югославії засвід­чили, що технічний прогрес не супроводжується моральним поступом, як того бажали великі філософи, і людина кінця ХХ – початку ХХІ ст. в умовах братовбивчих воєн поводить себе не краще, ніж її далекі предки в період темного середньовіччя.

Одним із найстрашніших за своїми наслідками для простого люду був вірмено-азербайджанський конфлікт, особливо погроми 1988-1990 рр. Вже оприлюднено документи, котрі свідчать про жахливі знущання над жертвами “етнічних чисток” і розум відмовляється вірити в те, що виробляли з невинними людьми колишні наші співвітчизники. На жаль, це було насправ­ді й треба знати про божевілля національної ненависті, щоб не дати йому вдертися у мирне і спокійне життя. Нам доведеться навести велику цитату з документу, що свідчить про долю лише однієї людини на прізвище Вартанян – біженця з азербайджансь­кої столиці. Ось ця розповідь, яка вперше пролунала на громадській конференції “Геноцид вірмен у Баку у січні 1990 р.”, котра відбулася у Москві 12 січня 1991 р.

Йдеться про звичайну людину, котра постраждала лише за своє етнічне походження. “Його, вже немолодого уродженця Баку, – свідчать учасники конференції Т.Некрасов та А.Семенов, – вбивали у рідному місті у ході антивірменського терору як мінімум тричі. Перший раз у серпні 1988-го біля робітничої прохідної завдали удар залізним прутом по голові. Вижив. Вимагали, щоб він звільнився з роботи й забрався з міста. Він написав листа товаришу по партії Генеральному секретареві ЦК КПРС і передав його з вірними людьми у Москву. Чиновник з секретаріату ЦК повернув цього листа в Баку з поміткою “розібратися”. І розібралися. Працівники прокуратури, начальник по роботі й активісти НФА сміялися в обличчя: мовляв, бачиш, де у нас твій лист, дивися тепер, що з тобою буде. Довго чекати не довелося. Два бугаї, окликнувши його на прізвище, штовхнули у спину в метро назустріч поїзду… Удар у лобове скло відкинув Вартаняна на платформу. Декілька днів він пролежав у реанімації, потім у лікарняній палаті. Коли жаліслива російська жінка, санітарка, повідомила, що лікарі хочуть вбити Вартаняна і що краще відвезти його додому, незважаючи на важкий стан, його родичі, підкупивши водія “швидкої допомоги”, зробили це. Місяць Вартанян був у нетямі. До січня 1990 року лежав він вдома і не міг встати навіть для найпростішої справи. Усе-таки, незважаючи на це, він знову став жертвою насильст­ва. 16 січня погромники, озброєні ломами та вогнепальною зброєю, увірвалися до помешкання Вартаняна і вчинили у ньому погром. Найневірогіднішим було те, що погромом, поділом майна і побиттям керував… дільничний міліціонер-майор. Погромники скинули з ліжка хворого, якому не можна було навіть рухати головою через травму, і почали його бити. Потім зірвали бинти і пов’язки й почали припалювати незажиті рани попелом і посипати сіллю. Декілька разів у нього вводили залізний прут арматури, вимагаючи сказати, де він ховає гроші. Тортури були нестерпними. Але грошей не було. Була, правда, гордість родини – бібліотека з восьми тисяч томів, проте, грабіжники не звернули на неї уваги. Просто дерли і розрізали ці книги у пошуках грошей. Вартанян втратив свідомість. Прийшов до тями від болю. Виявилося, що лежить на вулиці, абсолютно голим і сусідські діти б’ють його ногами. Зомлів. Отямив­ся від болю у довгому лікарняному коридорі “швидкої допомоги” при бакинській лікарні імені Семашка. Знову били ногами люди у білих халатах, виявилося – місцеві лікарі. Повз нього проходив військовий і побачив старого вірменина, що плавав у калюжі власної крові та поставив поруч з ним охорону з двох солдатів. Поранений попросив пити і солдати покликали лікаря. Той вилив банку сечі в обличчя пораненому, який підняв голову, щоб угамувати спрагу. Солдати дали чергу у стелю, лікар утік. Вартаняна помістили в палату, де лежали жертви погромів, вірменські жінки, всі чомусь роздягнені догола. Вартанян, отямившись, втратив свідомість ще раз, цього разу від жаху. Зліва від нього на ліжку з одним матрацом кидалася тридцятирічна вірменка, з якої стирчав залізний прут, встромлений знизу. Прут гойдався у тілі від судом, жінка кричала. Поруч сиділа літня вірменка і кликала сина, повторюючи його ім’я, як у маренні. У неї не було очей, точніше, вони були, але висіли на щоках, біля носа, обличчя було у крові…” [2 – 1991, 2 лютого; 7, с.308-309].

Продовжувати далі цю розповідь неможливо, але й цього достатньо, щоб зрозуміти жах подібних конфліктів. Їх жертвами стали за останні 10-15 років сотні тисяч людей різного етнічного походження, віросповідання, соціального стану. У муках і крові народжувалися нові держави, що створювалися на руїнах “соціалістичних федерацій”. На початку 90-х рр. Україні вдалося оминути найгіршого, на її території не відбувалися бойові дії й не спалахували широкомасштабні погроми, як це було на Кавказі чи на Балканах.

Проте не варто ідеалізувати ситуацію і безперервно повторювати, що українці мають особливий менталітет, тому уникають гострих міжетнічних конфліктів у своїй країні. Втім, справа тут не лише у ментальності, хоча цей чинник є важливим, а у певному сенсі й визначальним, коли йдеться про таку надзвичайно тонку і складну сферу, як міжетнічні та міжнаціональні відносини. При умові поєднання такого фактора з певними матеріальними чинниками їх дія взаємно підсилюється. І, нав­паки, без матеріальної підтримки відбувається помітне послаблення дії позитивного духовного чинника. Про яку ж матеріальну підтримку йдеться? Насамперед – силову, що базується на розвиненій економіці.
Під час розпаду СРСР Україна від колишньої великої держави успадкувала значний мілітарний потенціал, який стримував зазіхання сусідів на ті землі, котрі вони вважали суперечливими. Досить сказати, що на перших порах свого незалежного існування Україна мала третій у світі за величиною ядерний потенціал, поступаючись за цим показником лише США та Росії. Проте ця найефективніша зброя стримування була майже безкоштовно передана Російській Федерації під паперові гарантії великих держав про недоторканість кордонів України та збереження її територіальної цілісності. Звичайно, хочеться вірити у дієвість таких гарантій, хоча реалії життя у цьому випад­ку виглядають не надто оптимістично. Особливу небезпеку тут становлять протиріччя на етнічному тлі, за якими ховаються зазіхання на ті чи інші землі сусіда.

Недарма досвід останнього десятиріччя підтвердив, що часто етнічні конфлікти спалахували через територіальні суперечки: той же вірмено-азербайджанський, сербсько-хорватський, конфлікт навколо Косова тощо. Наявність сильної армії та могутніх союзників набагато краще стримує непомірні зазіхання сусідів, ніж будь-які словесні декларації про мир і дружбу з усім світом чи навіть письмові гарантії територіальної цілісності. А розвалена економіка впродовж декількох років не дозволяла переозброювати українську армію сучасною технікою, створювати гідні умови для служби солдат і офіцерів. Престиж військової служби в суспільстві упав дуже низько, що з неминучістю вкрай негативно позначається на якості офіцерського корпусу.

Із сумом доводиться констатувати, що політична еліта України за одинадцять років незалежного існування держави наробила чимало серйозних помилок. Замість реформування армії та її швидкої й докорінної модернізації, власті стали на шлях простого скорочення кількості військовослужбовців та військової техніки. В результаті боєздатність Збройних Сил знизилася настільки, що це видно неозброєним оком і неспеціалістові. Скнилівська трагедія, поруч з ракетним ударом по житловому будинку в Броварах, знищенням пасажирського літака над Чорним морем та іншими бідами, засвідчила всю глибину проб­лем сучасної української армії. А надії на могутніх союзників у нас поки що також немає: про своє бажання вступити до НАТО офіційний Київ почав говорити надто пізно, до того ж в основному й обмежився розмовами, а не конкретними діями.

Усе це неминуче повинно привести до розпалювання територіальних апетитів у тих сусідів, які бажають скористатися чужою слабкістю. Колись прусський король Фрідріх ІІ Великий висловив таку думку: “Якщо вам подобається чужа провінція і ви маєте достатньо сил, займайте її негайно. А зробивши це, ви завжди знайдете достатню кількість юристів, які доведуть, що ви маєте всі права на зайняту територію” [4, с.349]. Слід доповнити цю думку короля-полководця: юристам ще допоможуть історики, котрі професійно вміють доводити “споконвічну належність” будь-якої території кому завгодно, адже в минулому кордони мінялися неодноразово.

Історія лишила чимало заплутаних сторінок, що їх у сусідніх країнах читають по-різному. На жаль, не стала виключенням з цього правила й складна історія нашого прикордонного краю. Колись територія Буковини із етнозмішаним населенням входила до складу різних держав. Українці акцентують її входження до Київської Русі та Галицько-Волинського князівства, а румуни – до складу середньовічного Молдавського князівства і королівської Румунії. Кожна із сторін намагається довести лише свою автохтонність, відшукуючи різні аргументи на власну користь. До речі, через подібні пошуки західні європейці пройшли ще у ХІХ ст. і зараз ставляться до них з подивом. Адже від принципу “історичного права” цивілізований світ давно відмовився, до того ж рецидиви подібної архаїки на постсоціалістичному просторі вже приводили до справжніх трагедій.

Велику небезпеку несе у собі надмірна політизація історії, заклики повернутися у давно минулі часи. У сусідній Румунії активно діють політичні партії та громадсько-політичні організації, котрі ставлять своїм завданням відновлення “Великої Румунії”, тобто повернення до тих кордонів, що існували у міжвоєнний період. Діяльність організацій на зразок “Романія Маре” або “Ватра Роминяске” знаходять відгук у суспільстві, яке впродовж десятиліть виховувалося на великодержавних засадах. У часи Ніколає Чаушеску пропаганда великорумунських ідей була повсякденною і всеохоплюючою, що можливо лише в тоталітарних державах. Виростало покоління, переконане у “історичному праві” Румунії на нинішню Чернівецьку і частину Одеської областей України. З дитинства людям вбивали в голову, що українці – зайди на Буковині, а весь край мусить належати до “матері-Румунії”. При цьому між настроями в румунському суспільстві та офіційною політикою властей зовні існував значний розрив.

Офіційних територіальних претензій з боку румунської влади на Чернівецьку область немає, і в сучасних умовах бути не може. Румунія збирається вступати в НАТО, а однією з головних умов для прийняття тієї чи іншої держави в Північноатлан­тичний альянс є відсутність у неї територіальних суперечок із сусідами. Між Україною та Румунією у 1997 р. було підписано широкомасштабний договір, що зафіксував відсутність взаємних територіальних претензій двох сусідніх держав. Але справа цим далеко не обмежується. Зовсім інша річ – неофіційний рівень. Тут уже великорумунські політичні сили намагаються хоча би на словах взяти реванш за свої колишні поразки.

Звичайно, початок ХХІ століття – це не часи Фрідріха Великого і навіть не 1918 рік, коли румунські війська змогли захопити українські частини Буковини та Бессарабії, придушивши збройною силою опір місцевих українців. Нині не так просто забрати чуже і потім добитися, щоб загарбання визнали справжні господарі світу. Треба діяти значно обережніше і відшукувати приводи, добре зрозумілі громадянам західних країн. Найкраще підходить для цього таке стандартне формулювання, як “порушення прав національних меншин”. Воно вже не раз спрацьовувало, коли сильні держави бажали вирішити свої проблеми за рахунок менших і слабших. А що дозволено великим, прагнуть спробувати і менші.

Здається, прибічники відродження “Великої Румунії” із сусід­ньої держави хочуть розіграти подібну карту і в нашому краї. Ще у вересні 1998 р. цілий номер румунської газети “Зіуа” (“День”) був присвячений становищу румунської меншини в Україні. Поруч з об’єктивною інформацією там було чимало емоцій і досить тенденційних коментарів. Україну бухарестські жур­налісти звинувачували у “знущанні над правами румун” [1998. - septembrіe, N 1, р.2], намагалися переконати своїх читачів у тому, що “українці воюють з нашою історією” [Іbіd.,р.3] і т.п.

До речі, у Договорі про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією від 2 червня 1997 р. стаття 13 присвячена захисту прав української меншини в Румунії та румунської меншини в Україні [6, с. 171-173]. Цей документ передбачає насамперед захист представників меншин від будь-якої дискримінації, створення умов для отримання освіти рідною мовою, доступу до засобів масової інформації рідною мовою, заснування та підтримання власних організацій, товариств тощо. Договір розроблявся з урахуванням сучасних європейсь­ких стандартів, у тому числі й Рамкової конвенції про захист національних меншин. Йдеться саме про ті високі сучасні стан­дарти, що є наслідком врахування досвіду довгого розвитку західноєвропейської демократії. Стаття І Рамкової конвенції починається таким важливим положенням: “Захист національних меншин та прав і свобод осіб, які належать до цих меншин, є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини і як такий є одним з напрямків міжнародного співробітництва” [8, с.10].

Нагадаємо, що захист прав людини в сучасному світі нерідко використовується для того, що в минулому носило назву “втручання у внутрішні справи країни”. Зараз цей термін потроху виходить із вжитку, бо процеси глобалізації одним із своїх наслідків мають поступове перетворення тих самих “внутрішніх справ” на справи регіональні, континентальні, а то й глобальні. Безкарно порушувати права людини може лише той, хто знаходиться у фаворі справжніх господарів сучасного світу, а Україна після “кольчужного” скандалу до числа цих обраних явно не належить. Тож і не дивно, що нашу країну намагаються звинуватити у цьому смертному гріху, щоб скористатися можливими результатами у власних інтересах.

Тут варто підкреслити, що існують права і привілеї, які не можна плутати. Привілей - це виключне право, перевага, котра надається комусь. Коли привілеї роздаються у такій складній сфері, як етнонаціональна, то це неминуче призводить до конфлікту. Досить згадати, скільки сутичок у сучасному світі відбувається на цьому тлі. Зовсім інше - невід’ємні права національних меншин, неухильні дотримання і захист яких свідчить про демократичність та цивілізованість держави. Тільки в тоталітарні часи держава не мала жодних зобов’язань щодо своїх громадян, лише громадяни були їй вічно зобов’язаними. Звичайно, і нині існують обов’язки громадян по відношенню до держави і вони регулюються законом. Є також певні норми і звичаї, що маються на увазі самі собою, наприклад – лояльність національних меншин до держави, в якій вони живуть.

Права національних меншин чітко зафіксовані міжнародними документами і кожна країна сучасного світу повинна чітко дотримуватися цих прав. Держава Україна має зобов’язання перед всіма своїми громадянами, в тому числі й тими, що належать до національних меншин. Вона повинна забезпечити хоча б той мінімум прав, що зафіксований підписаними нею міжнародними угодами. Як виконуються ці зобов’язання стосовно румуномовної громади Чернівецької області, неодноразово повідомляли регіональні засоби масової інформації. Мож­на навести цифри, опубліковані, наприклад, в газеті “Час”, які відображають ситуацію, що склалася на кінець 2002 року.

В області тоді викладання шкільних предметів румунською мовою з першого по випускний класи здійснювалося у 86 школах, додамо від себе – серед них є навчальні заклади нового типу (гімназії та ліцеї). А вчителів для шкіл готують в Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича, де впродовж багатьох років плідно працюють висококваліфіковані філологи, знавці румунської мови та літератури. Рідною мовою вчаться також майбутні вчителі румуномовних шкіл і в педагогічному коледжі. А у 74 клубних закладах області діють 42 аматорські теат­ри, 63 танцювальні та 114 хорових колективів, 92 музичні ансамб­лі. Тут функціонує 80 бібліотек, що мають книжкові фонди румунською мовою (201,7 тис. примірників літератури). Вирішується питання із засобами масової інформації румунською мовою: в області виходить близько 15 румуномовних газет і щомісяця румунською в ефір виходить 35,6 годин телепередач, не кажучи вже про щоденні радіопередачі [11, с. 3].

Права національних меншин шануються і в інших сферах життя. Так, у Чернівецькій області паралельно використовуються українською і румунською мовами назви населених пунктів, де компактно проживають представники румуномовної громади краю. У цих же населених пунктах назви вулиць також подаються двома мовами, це ж стосується і багатьох вивісок, плакатів, оголошень. Місцеві мешканці вільно користуються рідною мовою в органах місцевого самоврядування, державних установах, що розташовані там, де компактно живуть національні меншини.

Звичайно, сухі цифри офіційної статистики та інформація з офіційних джерел далеко не повністю віддзеркалюють всі сторони життя. Румуномовних шкіл багато, але вони потерпають від нестачі підручників рідною мовою, тому там нерідко використовують навчальну літературу, видану українською мовою. Але бракує навіть її, причому не лише в румунських, а й в україномовних школах. Тому йдеться насамперед не про спроби асиміляції підростаючого покоління етнічних румун за допомогою україномовних підручників, а про наслідки елементарної неуваги правлячої еліти України до загальних проблем школи. Якщо вчителі україномовних шкіл просто скаржаться на хроніч­ну нестачу підручників, методичної літератури тощо, то вчителі румуномовних шкіл нерідко вбачають у такій нестачі асиміляційні заходи влади, і переконати їх у протилежному навряд чи хто зможе. Словами ж не спростувати реальних фактів.

Не все гаразд і з бібліотеками. Нова література румунською мовою в них майже не надходить, а стара поступово стає непридатною через “зачитаність” до дір. Та ще й надрукована вона переважно молдавською мовою, яку давно не вивчають у школі. Взагалі проблема співвідношення двох понять – “молдавський” і “румунський” щодо мови і етнічної приналежності є досить болючою і викликає спалах емоцій всередині румуномовної громади. В Чернівецькій області ця проблема має свою специфіку, про яку необхідно згадати хоч б побіжно. А для цього потрібний невеличкий історичний екскурс.

Середньовічне Молдавське князівство, до складу якого входили території, що з часом отримали назву Буковина і Бессарабія, було поліетнічною державою. Впродовж тривалого часу державною мовою в Молдові була слов’янська, якою писалися акти, хроніки та велося богослужіння в церквах. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Молдова зазнала значних територіальних втрат: Буковину 1774 року зайняли австрійські війська, Бессарабія ж у 1812 р. відійшла до Російській імперії. А це якраз і були території з етнозмішаним населенням. Запрутська Молдова, на відміну від них, за етнічним складом населення була майже гомогенною і у середині ХІХ ст. вона об’єдналася з Валахією в єдину Румунську державу. Населення нової держави розмовляло румунською мовою і користувалося етнонімом “румуни”. Тісні контакти з ним підтримували румуномовні мешкан­ці Буковини і у них уже в середині ХІХ ст. чітко сформувалася румунська етнічна самосвідомість [1, с.76].

Інша ситуація існувала в Бессарабії. Традиційна назва “мол­давани” тут носила не лише географічний, але й етнічний зміст. В радянські часи цей етнонім свідомо укорінювався властями. Чимало робилося для того, щоб створити окрему від румунської молдавську мову, насамперед замість румунського варіанту латиниці застосувалася кирилиця [10, с.87], і це пояснювалося традиціями писемності у середньовічній Молдові, де насправді довго користувалися кириличним письмом. Проте, на думку лінгвістів, латиниця краще підходить, щоб передавати всі особливості звуків румунської мови, яка відноситься до романської мовної групи. Тому з ХІХ ст. румуни і використовують саме латиницю. Але не лише письмом намагалися відгородити молдавську мову від румунської. Запроваджувалася лексика, взята з російської, наприклад, “колхоз, колхозник, комсомол, комсорг” [5, с. 167, 168] тощо. Саме цією мовою велося викладання у школах, що почали працювати у місцях компактного проживання румуномовного населення після долучення до СРСР у 1940 р. Бессарабії й північної частини Буковини.
Буковинські румуни мали чітко сформовану етнічну самосвідомість і наміри їх “молдаванізувати” викликали у людей ціл­ком зрозуміле невдоволення. Але спроби відкритих проявів протесту в умовах тоталітарного режиму негайно придушувалися, тому конфліктна ситуація довго перебувала у латентній фазі. Вона прорвалася назовні напередодні розпаду СРСР. Тоді було визнано ідентичність молдавської і румунської мов, у школах викладання перейшло на сучасну румунську, її ж почали використовувати у засобах масової інформації. Чернівецька газета “Зоріле Буковіней” поступово готувала своїх читачів до переходу на латиницю – процес цей був досить непростим. Він проходив тут паралельно з таким же процесом у Молдові. А молдавський варіант кирилиці у наш час офіційно використовується тільки у невизнаній світовим співтовариством Придністровській Молдавській Республіці.

Нині у Чернівецькій області кириличне письмо молдавської мови якщо десь і вживається, то, напевно, лише у побуті людьми фізичної праці, які свого часу закінчили молдавські школи радянського типу і не перевчилися на латиницю. Молодь же вчиться за новими правилами. Але у неї виникають проблеми, коли треба прочитати задану в школі літературу, а необхідні книги в бібліотеці є лише друковані кирилицею. Їх конче необхідно перевидавати за сучасними правилами, проте книговидання в Україні задавлене непомірними податками і переживає не найкращі часи. Завезення ж літератури з Румунії викликає масу різноманітних проблем, до вирішення яких вітчизняне чиновництво не готове. Та й набагато вигідніше друкувати літературу тут, тим більше, що у Чернівцях є кваліфіковані спеціалісти: якийсь десяток років тому місцеві відділення видавництв “Карпати” та “Радянська школа” випускали чимало краєзнавчих книжок, де резюме або вступ призначалися для іноземних туристів і друкувалися різними мовами, в тому числі й румунсь­кою, не кажучи вже про навчальну літературу, друковану молдавською кирилицею.

Переписи населення показують, що помітний відсоток мешканців Чернівецької області записується молдаванами. Якщо буковинські румуни вважали, що їх за допомогою таких записів намагаються насильно денаціоналізувати, то чимало румуномов­них мешканців колишньої Бессарабії свідомо не відносять себе до румун і продовжують користуватися етнонімом “молдавани”. Наголосимо, що питання про наявність чи відсутність двох окремих східнороманських етносів носить гостро дискусійний характер і не є предметом розгляду в цій статті. Про нього необхідно згадати лише у тому контексті, що навколо проблеми вирує чимало емоцій, які час від часу використовуються з метою етнічної мобілізації. А це вже серйозна політика.

І все ж зростання певної напруги в краї відбувається останнім часом не навколо цього питання. Низький життєвий рівень переважної більшості населення Чернівецької області веде до загострення багатьох проблем, в тому числі негативно позначається і на стані міжетнічних відносин. Конкуренція на відносно вузькому ринку праці веде до заздрощів тим, кому поталанило, і невдахи починають шукати причин своїх бід в людях іншого етнічного походження. Розмови про “молдавську мафію”, яка буцімто контролює цілі сфери життя у Чернівцях, час від часу ведуться в обласному центрі. З іншого боку, представ­ники меншостей бачать причину багатьох своїх труднощів у неспроможності української етнічної більшості побудувати нормальну цивілізовану державу.

Низькі зарплати в Україні примушують чимало буковинців виїжджати за кордон у пошуках добре оплачуваної роботи. Причому розуміння “доброї оплати” у громадян нашої держави докорінно відрізняється від того, що побутує в Західній Європі. Досить сказати, що середньомісячна зарплата в Україні (у доларах США за офіційним курсом) складала у 1997 р. 76,9 $, 1999 - 43,0 $, 2000 - 42,3 $ [9, с.88]. Тому суми в 200-300 $, які працюючі за кордоном українці можуть щомісячно передавати для утримання своїх родин на Батьківщині, вважаються цілком задовільними. А за даними чернівецької газети “Молодий буковинець” за 11 місяців 2002 р. в область через різні системи переказу надійшло до 50 млн. доларів від заробітчан, що працюють за кордоном [2003. – 9-15 січня. – с.4]. Неофіційні джерела називають цифру в 150-200 тисяч мешканців Чер­нівецької області, які виїхали за кордон на заробітки [Там же]. До речі, більшість буковинців працює в Італії, Іспанії та Португалії й людям, які володіють румунською мовою, значно легше опанувати мови цих країн через близькість румунської до них. Виїжджають за кордон масово, в деяких селах області майже не лишилося людей працездатного віку – всі вже відправилися у зарубіжні найми.

Але отримати легальну роботу в країнах ЄС досить важко, до того ж у зв’язку з майбутнім розширенням Європейського Союзу для громадян України ускладнюються поїздки до ряду європейських країн. Інша ситуація складається з Румунією, яка активізує свою участь в євроатлантичних та європейських інтеграційних процесах. Паспорт цієї держави дає можливість безвізово відвідувати країни Шенгенської зони. А внутрішнє румунське законодавство, на відміну від українського, дозволяє подвійне громадянство, більше того - воно передбачає надання громадянства Румунії тим особам, які були підданими “Великої Румунії” або є нащадками колишніх її підданих.

Користуючись цим, певна кількість мешканців Чернівецької області отримала румунські паспорти, що викликало восени 2002 року значний суспільний резонанс не лише в Чернівцях, але й в Україні в цілому. Київська газета “2000”, повідомляючи про отримання громадянства Румунії мешканцями Чернівецької області, визначила їх число “від 20 до 50 тисяч” [12. – 2002. – 29 листопада – 4 грудня, с. А5], що виглядає явно завищеним. Справжня цифра поки що невідома громадськості, але у будь-якому випадку йдеться вже не про поодинокі випадки, а про масове явище. Крім бажання безвізового перетину європейських кордонів, частина буковинців за рахунок отримання румунського громадянства намагається дещо поліпшити матеріальний стан своїх сімей. Багатодітним громадянам Румунії держава виплачує відчутну грошову допомогу, в той час, як в Чернівецькій області існує хронічна заборгованість з соціальних виплат [11 – 2002. – 29 листопада, с.4].

За наданням румунського громадянства стоїть добре продумана політика. Нещодавно у Республіці Молдова вимушені були прийняти новий закон, який дозволив подвійне громадянство, бо виявилося, що у третини населення країни вже є румунські паспорти. Нагадаємо: у 90-х рр. переважна більшість населення Молдови на референдумі висловилася проти об’єднання цієї республіки з Румунією. На пострадянському просторі тоді багато говорили про поразку великорумунських сил як в самій Молдові, так і їхніх зарубіжних покровителів. Але ці сили з поразкою не змирилися. Не вдалося відродити “Велику Румунію” відразу після розпаду СРСР, пробують зробити це іншими методами зараз.
Для Чернівецької області прихильниками великорумунських поглядів припасено цілий арсенал вимог, які подаються у виг­ляді захисту прав національних меншин. Серед них помітне місце займає вимога передати румунським культурним товариствам будинок, що до 1940 року носив назву “Палатул Културал ал Роминілор” і був збудований головним чином за рахунок державного бюджету королівської Румунії. Палац румунської культури на півночі Буковини, де переважну більшість населення складали українці, тоді мав цілком конкретну мету – прискорити процеси румунізації українського населення. Нині в цій будівлі розташовані гарнізонний Будинок офіцерів, гастроном фірми “Колос”, ресторан “Європейський” і т.д. У разі зміни власника неминуче виникне конфлікт через привабливі приміщення у самому центрі міста. Навряд чи все це має якесь відношення до задоволення культурних потреб румунської громади.

Час від часу з’являються вимоги відкрити у Чернівцях полікультурний університет, однією із мов викладання в якому буде румунська. У самій Румунії, в місті Клуж-Напока, існує університет із статусом полікультурного, низка предметів в якому читається угорською мовою (в Румунії проживає чимало угорців). Варто вивчити його досвід, перш ніж порушувати питання про організацію подібного навчального закладу у нас. Адже існує чимало складних проблем, які можуть звести нанівець позитив­ні сторони такого університету. Головне з питань, що виникають відразу: як будуть працевлаштовані його випускники?

Є вже сумний досвід вихідців із румуномовних сімей Чернівецької області, які здобули вищу освіту в Румунії й не змогли влаштуватися за спеціальністю ні там, ні у себе вдома. Справа не лише в тому, що не вирішене питання із взаємним визнання дипломів двох країн. Основним є те, що випускники румунських навчальних закладів часто мають певні проблеми з українсь­кою та російською мовами, тому їм важко влаштуватися не лише в Україні, але і в ряді інших пострадянських держав, насамперед Росії, куди виїжджає у пошуках роботи досить багато громадян України. Цілком вірогідно, що румуномовні випускники полікультурного університету концентруватимуться в Герцаївсь­кому районі, де компактно проживає румунське населення, і район набуватиме ознак гетто, чого в жодному випадку не мож­на допустити. Проблема працевлаштування людей з вищою освітою, особливо гуманітарною (а вона через менші затрати на устаткування, обладнання і т.п. обходиться значно дешевше природничої, інженерної чи медичної), час від часу загострюється в різних країнах. Невлаштованість людей з вищою освітою є серйозною проблемою перехідного суспільства, яке зараз існує в Україні. Дипломовані фахівці вимушені торгувати на базарах або працювати на будівництві вілл у скоробагатьків як в Україні, так і в Росії, займатися некваліфікованою працею, щоб заробити на прожиття.

Світовий досвід неодноразово засвідчував реальну небезпеку надвиробництва спеціалістів, які не мають змоги працювати за фахом. Зовсім недавно безробітні випускники Пріштінсь­кого університету створювали збройні підрозділи Армії визволення Косова, які вступили у бої з югославським військом та силами безпеки. А ще у далекому 1974 році майбутній посол США у Белграді Л.Іглбергер попереджав у неформальній обстановці своїх югославських співрозмовників: “Подивіться, що ви як держава робите у Пріштіні й в Косові взагалі. Ви відкрили їм один з найбільших університетів в Югославії, дали їм Академію наук і в тих високих інститутах готуєте якихось політологів, соціологів, філософів, чим самі собі створюєте велику армію майбутніх невдоволених, які не хотітимуть і не вмітимуть робити щось серйозне, котрі завтра вийдуть на вулиці і вимагатимуть свою державу і свою республіку!” [3, с.655]. Косовські албанці вчилися у Пріштінському університеті своєю рідною мовою, яка не використовувалася в інших частинах Югославії. А роботи для більшості його випускників навіть у цьому автономному краї не було. Сумний результат вже відомий, навряд чи його варто копіювати.
Усе сказане не означає, що румунська громада Чернівецької області не має жодних проблем і більшість її вимог виходить за рамки прав національних меншин і стає вимогами привілеїв. Проблем багато і вони вимагають вирішення. Відмахуватися від побажань будь-якої з етнічних громад області не можна, як не треба протиставляти одну громаду іншій. Адже проблеми у них дуже подібні, і реалії сучасного українського життя є такими, що для вирішення болючих питань необхідні спільні дії всього суспільства. Парадоксально, але навіть українці в Україні мають типові проблеми національної меншини: сфера вжитку української мови попри всі офіційні декларації скорочується, друга хвиля русифікації загрожує знищити всі ті надбання, що українська мова здобула на початку 90-х. Нічого доброго цей процес не приносить і російській громаді України, адже ця каламутна хвиля несе з собою не високу культуру російських Золотого та Срібного віків, а насамперед хамство “нових русскіх”, дешеву попсу і блатну фєню. Її символом є словесний паразит “как бы”, яким густо засмічена сучасна розмовна мова в самій Росії і вже відтворюється у російсько-українсь­кому суржику.

Коли політики не можуть вирішити економічних та інших життєво важливих проблем, вони намагаються переключити увагу людей на мовні або релігійні питання і спекулюють на цьому, примушуючи суспільство розтрачувати свою енергію на протистояння замість об’єднання зусиль. Чим нижча кваліфікація управлінця, тим частіше він користується старою максимою “поділяй та владарюй”. За умов справжньої демократії громадяни мають змогу шляхом виборів позбутися подібних нефахів­ців. Гірша ситуація там, де про демократію багато говорять, а діють зовсім іншими методами. Тут неминуче визрівають конфліктні ситуації в різних сферах життя, які рано чи пізно можуть вирватися назовні. У поліетнічному середовищі завжди існує небезпека “етнізації” найрізноманітніших проблем. Тому тут потрібно з особливою увагою відноситися до всього, що може призвести до суперечок на міжетнічному тлі. Для цього необхідно аналізувати вимоги різних етнонаціональних громад і шукати шляхи вирішення існуючих проблем для гармонізації відносин між людьми різного етнічного походження.
Йдеться як про органи влади, так і про інститути громадянсь­кого суспільства: потрібний постійний діалог не лише влади з лідерами румунських організацій, але і товариств української громади краю з їх румунськими колегами. Кожна сторона має свою правду, котру необхідно уважно вислухати. Українці не завжди задумуються над тим, що турбує їх сусідів. Наприклад, румуномовні складають близько 20 % населення Чернівецької області, а їх представників серед працівників адміністрацій лише 4-5 % [13. – 1998. – septembrіe, № 1. – р.4]. Якщо ці цифри, наведені пресою Румунії, відповідають дійсності, то проблема не лише існує, але й потребує вирішення.

Більшість мешканців нашої області, як показують дані недав­ніх соціологічних опитувань, загалом задоволена станом міжетнічних відносин в краї і з повагою відноситься до своїх сусідів іншого етнічного походження. Але тенденція до певної недовіри і погіршення таких відносин, характерна для сучасної України, не оминула і наш край. Головна причина негативних явищ полягає у першу чергу в низькому життєвому рівні переважної більшості населення України. До того ж державна етнополітика втратила динамізм початку 90-х рр. і стала маловиразною, інколи навіть незрозумілою. Красиві декларації часто не підкріплюються реальними справами, тому національні меншини до них ставляться з неприхованим скепсисом.
Крім цього, дається взнаки і зовнішній фактор. Якщо своя держава неспроможна надати кошти, необхідні для плідного розвитку культури та освіти меншин, це зроблять зарубіжні спо

нсори, але на власних умовах. Далеко в минулому лишилися часи, коли мешканці Чернівецької області возили родичам в Румунію елементарні продукти харчування: Чаушеску у 80-ті роки виплачував зовнішні борги країни за рахунок різкого скорочення споживання найнеобхіднішого самими румунськими громадянами. Нині життєвий рівень у сусідній державі поступово зростає, країна впевнено рухається в Європу. На фоні внутрішніх і зовнішніх проблем України це виглядає контрастно. Відповідно все частіше громадяни України румунського походження задають собі питання, які звучать досить тривожно не лише для політичної верхівки, але і для простих сусідів-українців.

Ідеальним варіантом для нас було паралельне просування України та Румунії в об’єднану Європу, тоді й ситуація в етнонаціональній сфері виглядала би значно краще. На жаль, Київ помітно відстав у цьому від Бухареста, що створює чимало проблем у таких місцях інтенсивних етноконтактів між українцями та румунами, як наша область. Щоби попередити можливу загрозу конфліктної ситуації, необхідний справжній, а не словесний розвиток позитивних тенденцій в економіці та інших сферах життя нашої країни. Тоді й не спокушатимуть економічна слабкість та падіння міжнародного авторитету України різноманітних великодержавників у сусідніх країнах на реалізацію їх планів навіть “м’якими методами”.

Література:

1.
2.
3. Гуськова Е.Ю. История югославского кризиса (1990-2000). – М.: Русское право/Русский Национальный Фонд, 2001.
4. Всемирная военная история в поучительных и занимательных примерах/Авт.-сост. Н.Ф.Ковалев­ский. – М.: КРОН-ПРЕСС, 2000.
5. Дикционар рус-молдовенеск/Ред. И.Мокряк. – Кишинэу: ЕСМ, 1990.
6. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурологічний аспекти. – К.: Фенікс, 1997.
7. Налчаджян А.А. Этническая характерология. – Ереван: Огебан, 2001.
8. Права національних меншин у Європі: Документи, звіти, коментарі. – Севастополь: СПГ, 2002.
9. Ротар Н. Еволюція змісту протестної участі населення у сучасному політичному процесі України //Буковинський журнал. – 2002. – №3-4. – с.86-93.
10. Хофбауэр Х., Роман В. Буковина, Бессарабия, Молдавия: Забытая земля между Западной Европой, Россией и Турцией. – Черновцы: Прут, 1996.
11. Час. – Чернівці.
12. 2000. – Киев.
13. Zіua. – Bucure?ti.