Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Важко¹, розраховуючи на економність журнальної колонки, передати враження від солідної (540 стор.) книжки поезій, своєрідного підсумку творчої праці останніх років знаного в Україні перекладача з німецької Петра Рихла. Антологія німецькомовної поезії Буковини “Загублена арфа”, що вийшла нещодавно в чернівецькому видавництві “Золоті литаври”, репрезентує понад два десятки поетів, контекст творчості яких реконструює міф утраченого раю, – того раю, тугу за яким поети-вигнанці пронесли крізь усе своє життя. Цей ностальгійний хор голосів, різних за як своїм значенням в історії літератури, так і за творчими принципами відображення буття, зазвучав українською – потужно і сильно. Відтепер він з нами. Міф збувся, як завжди – назавжди.

Міфові, як відомо, залишається міфове, а історії – те, що залишається.

Історію роблять дядьки, розмахуючи шаблюками, стріляючи з гармат, пересуваючи кордони, крутячи долями народів і окремих людей, як циган сонцем. Найтихіші серед них і часто найнебезпечніші ті, які ходять з течками, скриплять перами, понад усе люблять печатки й офіційні (особливо секретні) папірці.
Вже вкотре читаю вірші Альфреда Ґонґа і запитую себе: “Як звали того сановного дядька, що вигнав його свого часу з Чернівецького університету? Може, пошукати в архівах це “незабутнє” в історії Буковини ім’я?” Не буду я, звісно, нічого шукати. То – робота мишей.

Я читатиму Ґонґа. А у нього перший сніг переплівся з дитячою казкою, в якій українка Анна доварювала кулешу, рапсодуючи ламаною німецькою про “вродливий і сильний Іван”:

Слова – як ліс і Карпати, криниця й змія –
здіймались над ліжком і скринею;
купайло й диявол, русалка й орел
з’являлися з пари над мамалигою.

А Буковина, оця за вікном, — та ж сама, в оцю осінь, як і в ту. Над нею зорі, як завжди

…світили інакше –
як осінні плоди, наче сходи озимі,
як не знайдені й досі скарби бусурманські,
що про щось шепотіли з криниці.

І по цій Буковині, по її зелених Карпатських схилах, по її пагорбах і низовинах, полонинах і яругах

хвилясто юрмились
вівці в долинах під місяцем архаїчним.
Мчали гуцули на конях, зіщулившись легко під градом
скіфських стріл. На роздоріжжі,
підстерігаючи вовчі вогні, — Сатана
з чарівною скрипкою…

Вже скоро зима (вкотре від сотворіння світу!), а там і Різдво, і ти, напевно, ледве уявляєш собі, читачу, що тоді на Різдво

…Вундерраббі
зі сніжно-білою бородою танцював у снігу
зі снігом і понад снігом –
а під снігом марила вся Садаґура

Садаґура – це тепер околиця Чернівців за Прутом, це міф, у якому була своя неповторна реальність. Молитви і плачі, пам’ять і забуття, щастя і трагедії. Не наші за хронологією і віровченням, але вічно наші за сутністю буття. Як цвинтарне письмо на граніті, як останні скалки побитих вітражів у під’їздах, як заляпані мерзотною зеленою фарбою вишукані деталі кованих огорож і віконних решіток, як стебла трави, що проросла у шрамах давньої бруківки… Бо все істинне, що було тоді, воно істинне й нині, бо — істинне.
Тому через Ґонґа я дуже ясно бачу, як із-за далекого горизонту часів, десь з-поза межі галерного рабства, далекий предок поета на вутлому човнику долає червоний прибій його (і мого) пульсування крові:

…він відав лише свій гончарний круг
і збирачів податків, скінчив свої дні на римській ґалері –
він і досі невтомно веслує в моїй аорті.

Той німець, який навіяв Паулю Целану вислів “Смерть це з Німеччини майстер”, був, очевидно, із числа тимчасових, плацово-конторних (тепер – офісних) почвар, яких завжди можна зустріти як серед людей, так і в мові, у міфі. А вічний присмак “чорного дійва світання”, який до останньої миті життя переслідував Целана, спонукає і нас причаститися ним, до спазмів у горлі усвідомити безперервність трагедії, фізично, на дотик відчути надміцні стіни повітряної могили, в яку мусять назавжди лягти приречені на смерть:

Чорне дійво світання ми п’ємо його вечорами
ми п’ємо його вдень і зрання ми п’ємо його уночі
ми п’ємо і п’ємо
ми копаєм могилу в повітрі там лежати нетісно

Чорний, сатанинський гумор історії ХХ століття перетворив Буковину на Бухенвальд – протилежний міфові полюс. Рай тоді обернувся пеклом. Так його переклала наша епоха. І майже кожний вигнанець із раю був таврований ним.

Але повернення до витоків усе-таки відбулося – Петро Рихло переклав ім’я пекла, і всі, хто пройшов через нього, знову здобули вітчизну. В ім’я того, щоб Буковина ніколи не стала Бухенвальдом, щоб вічно зеленіла під розкішними шатрами своїх буків. Бо ж біблійний Йордан, як свідчить Роза Ауслендер, “упадав тоді в Прут”. А споконвічна буковинська мамалиґа, зварена на прутській воді з йорданським присмаком, досі має запах і смак Слова.

То як, ви кажете, звали того дядька, що вигнав колись Альфреда Ґонґа з Чернівецького університету?

1. Die verlorene Harfe: Антолоґія німецькомовної поезії Буковини / Концепція видання, переклад, передмова та біобібліографічні довідки Петра Рихла. Чернівці: Золоті литаври, 2002. – 544 с. (німецькою та українською мовами). [повернутися назад ↩]