Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

У складні перехідні етапи, в умовах державотворення, побудови відкритого демократичного суспільства ми з очікуванням споглядаємо на тих, від мудрості, далекоглядності, відповідальності яких залежить подальша доля нашої держави і народу. На політичну еліту. Тож хто визначає державний курс та уособлює собою країну?

У сучасній науці немає єдиного підходу до визначення поняття еліти (від французького elite – кращий, відібраний, обраний). Найменше суперечок викликає тлумачення при використанні таких характерних ознак: це обрані в суспільстві; вони знаходяться над рештою суспільства; виникають внаслідок пев­ного відбору. Тобто, еліта – це верхівка групи суспільства, яка складається з людей, що займають провідні позиції в різних сферах суспіль­но-політичного життя (народному господарстві, політиці, науці, культурі).

Проблему політичної еліти у найбільш повному і розгорнутому вигляді порушили італійські соціологи В.Парето і Г.Моска, німецький політолог Р.Міхельс. Вони намагалися систематизувати питання щодо особливої ролі в політичному процесі прошарку, який керує суспільством. Відповідно існують такі точки зору стосовно трактування терміну політичної еліти:
- вище керівництво, ті, хто займає високе становище та покликаний до лідерства (В.Парето, Р.Міллс, У.Хофман-Ланге);
- меншість, яка володіє монополією на владу та прийняття рішень стосовно змісту та розподілу основних цінностей в суспільстві (Г.Моска, Р.Міхелс);
- ті, хто володіє інтелектуальною або моральною перевагою над масами (Х.Ортега-і-Гассет).

Отже, політична еліта – це меншість суспільства, що становить собою самостійну й відносно привілейовану групу, наділену особливими пси­хологічними, соціальними і політичними рисами, яка приймає без­по­середню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї. Чи відповідає цим визначенням сьогод­нішня українська еліта?
Із проголошенням незалежності при владі в Україні опинилися представники партійно-радянської номенклатури, які своєчасно почали переходити на позиції не­за­лежності, тобто політично та ідеологічно пристосувалися до нових вимог системи. Однак рівень їхньої політичної кваліфікації, правової культури, характер профе­сій­ного досвіду не дають можливість віднести ранній український істеблішмент до справ­жньої політичної еліти. При владі опинилися люди, виховані в умовах довгих десятиліть панування тоталітаризму, що породжував певну систему поглядів, думок, певну поведінку та звички. Ці люди неспроможні були впродовж відносно корот­кого періоду подолати стереотипи тоталітарної свідомості. До того ж, партно­мен­кла­тур­ники звикли діяти за вказівками організацій КПРС-КПУ – своєрідного “стрижня” державної машини. Але після заборони КПУ таких вказівок не стало, вони опинилися у стані “анабіозу”. Проявляти ініціативу та брати на себе відповідальність вони не звикли, а основної якості політичної еліти – вміння узгодити, спрямувати, кодифі­кувати – у першого ешелону політичних лідерів не було. Отже, можна стверджувати, що на початковому етапі становлення та розвитку самостійної незалежної українсь­кої держави при владі не було справжньої політичної еліти, здатної до розбудови демократичного суспільства.

За останні роки в Україні сформувався специфічний корпо­ративний тип політичної еліти, яка змішує державну службу та національні інтереси з особистими цілями. Основними характерними ознаками її є: “земляцтво” (походження з одного регіону); клановість (закритість дій, відсутність прозорої та контрольованої суспільством системи прийняття рішень владою); особиста відданість (як головний критерій добору на керівні посади).

Затвердженню таких ознак сприяють і умови українського сього­ден­ня: неза­вер­ше­ність формування політичної сис­те­ми, не­стру­к­турованість суспільства, глибока суспільно-по­лі­тич­на кри­за. В таких обставинах одним з ак­ту­альних питань є проб­лема взаємодії та взаємозалежності центральної і регіональних еліт. Адже саме останні можуть стати тією основою, яка об’єднає розрізнену політичну еліту і перетворить її у справжню, ви­зна­ну народом і здатну вивести суспільство з кризи. Тому взаємовідносини центру і регіонів є однією з головних тем української політики першого десятиріччя незалежності.

Усе частіше у політичній науці вживається термін регіоналізм. У полі­то­ло­гіч­ному енциклопедичному словнику регіоналізм (від лат. regionalis – місцевий, об­ласний) визначається, як врахування національних, еко­но­мічних та інших особ­ли­востей, притаманних певному регіону тієї чи іншої країни [7, с.293].

Після розпаду СРСР в Україні не було повноцінної централь­ної влади. Молода незалежна держава не мала своєї політичної еліти, свого власного центрального уряду, ефективних демократичних інститутів, здатних до розбудови незалежної самостійної держави.
Від радянських часів Україна успадкувала жорстку вер­ти­каль виконавчої влади. За роки незалежності центр на­ма­гався зміцнити цю вертикаль, що призводило до зро­стання тиску центральних ор­ганів влади на регіони з метою за­без­пе­чення тут інтересів сто­личної влади. Прикладом цьо­го є пер­­со­наль­но-командний під­хід до формування кон­тин­­генту ке­рівників регіональних ор­ганів влади, їх підбір Пре­зи­ден­том України. Тобто, діє система призначень “знизу до го­ри” [1, с.4], при якій в жодному випадку не враховувались думка та воля жителів області. З іншого боку, при­зна­чення керівників держад­мі­ніст­рацій є своє­рідною формою об­міну: право доступу в сек­тор політ­еко­но­мічних інтересів обмінюється на лояль­ність. Такий механізм забезпечує адміністративний та кадровий контроль над регіонами, територіальними громадами. У такій ситуації знижується ефективність управління. Цей підхід по­­зна­чився і на структурі політичних та еко­но­міч­них відносин з регіонами, які базувалися на прин­ципах ко­ман­дно-адмініст­ра­тивного перерозподілу повно­ва­жень і ресурсів, де регі­о­нальні інтереси підпорядковувались за­гальнодержавним. У цьому аспекті необхідно звернути увагу на значну різницю в політичній специфіці та економічному розвитку регіонів. Не рахуватися з цим при прийнятті рішень не можливо, хоча тривалий час централь­на влада ігнорувала місцеві особливості при прийнятті “універсаль­них рішень” [2, с.1] (наприклад, формування місцевих бюджетів за принципом “згори донизу”), що провокувало гострі конфлікти на місцевому та центральному рівнях.

Більш-менш самостійну роль у суспільно-політичному житті країни регіональна еліта почала відігравати тоді, коли центр послабився, й поступово втрачав тотальний контроль над регіонами. Однак ситуація ускладнюється тим, що між столичними представниками елітних груп і кланів та представниками регіональних еліт триває боротьба за владу на політичній арені Києва [2, с.4]. Негативно на цій боротьбі по­значилося те, що регіональним елітам так і не вдалося об’єднатися навколо загальної програми, вони продовжували поодинці вести конкурентну боротьбу за вплив на механізми прийняття дер­жав­них рішень.

На початку 1994 р. центральна еліта значно зміц­ни­ла свої позиції. Стало очевидним, від того, хто володіє владою, залежить перерозподіл власності у державі. У таких умовах регіонали розпочали боротьбу за доступ до вико­ри­стан­ня місцевих фінансових та матеріальних ресурсів, ва­желі впливу на які знаходяться у Києві. Досягнення по­став­леної мети регіональною елітою призвело б до зменшення впли­ву центральних владних угруповань у регіонах.

Президентські вибори 1994 р. довели, що регіональні еліти є серйозною політичною та економічною силою, з якою треба рахуватися при прийнятті політичних та економічних рішень. Саме активна підтримка політичних еліт Південного Схо­ду та регіональних бізнес-груп, до певної міри, сприяли пе­ремозі на виборах лідера “Міжрегіонального блоку ре­форм” Л.Кучми. Здавалося, що відтоді регіональні еліти стануть сво­єрідною опорою президентської влади. Але в наступні ро­ки вплив регіональних еліт послабився. Причина полягала в тому, що, по­трап­ляючи у вищі ешелони влади, номен­кла­тур­ники намагалися зміцнити позиції своєї команди ви­хід­цями з свого міста або області. Саме так були сформовані дві владні команди – “харківська” (Л.Кравчук) та “донецька” (Л.Куч­ма). Про збереження цієї “традиції” говорить і договірна перемога голови Донецької облдержад­мі­ніст­рації В.Януковича у бротьбі за здобуття прем’єрського крісла [8, с.1]. Відповідно при зміні роз­та­шу­вання політичних сил змінювалася й мета: якщо раніше представники регіональних еліт активно лобію­ва­­ли інтереси свого регіону, то тепер, по­тра­пивши у центральні органи виконавчої влади, представ­ники-регіо­на­ли використовували можливості Києва для “по­лі­тич­ної екс­пан­сії в провінцію” [2, с.4]. Розпочалося чер­гове про­­ти­стоян­ня Центру та Регіону.

З другої половини 90-х рр. активізувався процес фор­мування регіональних інтересів. Свідченням цього стала поява десятка структур та громадських органі­за­цій, які покликані були займатися про­б­лемами регіональної політики і захищати інтереси ре­гіональних еліт на всеукраїнському рівні. Однак ці інституції не змогли здобути належний загальнодержавний авторитет. Так, створена в 1994 р. при Президентові України Рада регіонів залишилася номінальною організацією з невизначеними цілями; спроба створити партію обласних можновладців “Партія регіонального відродження” скінчилася повною поразкою під час парламентських виборів 1998р.; сформована у Верховній Раді України фракція “Відродження регіонів” не мала міцної політичної бази в областях.

Поступово склалися такі умови, коли регіональний фактор з управлінської проблеми став політеко­но­міч­ною. Завдяки посиленню регіонального бізнесу, спрямованого на внутрішній ринок, провінційні еліти отримали значні еко­но­мічні та фінан­сові ресурси. Вагоме значення в цьому плані має налагодження міжре­гіо­наль­ного співробітництва об­лас­тей України з територіальними одиницями іноземних держав, що позитивно впливає на розвиток торгово-економічної сфери. У 1991 р. був ство­рений Комітет регіонів ЄС, у рамках якого діяла програма розвитку співро­біт­ництва з регіонами окремих країн – претендентів до вступу в ЄС (програми INTERREG, TACIS, RHARE). Поява в областях багатих та впливових іноземців спри­яла появі нових фінансових ресурсів та виходу ре­гі­о­нального бізнесу на зовнішні ринки. До того ж, обласні власті отримали нових впливових лобістів своїх інтересів за кордоном. Вже наприкінці 90-х рр. стало очевидним, що регіональним елітам належить ва­гома роль в економічному житті країни.
Отже, на цей час центр української влади був, в основному, сформований на базі кадрових міграцій та ротацій політичної та бізнесової еліти ресурсних регіонів [5, с.4].

Загостренню регіонального питання сприяла структурна криза владної схеми. В умовах відсутності своєрідного захисту з боку президентської влади саме парламент почав використовуватися регіоналами як механізм зміцнення власного капіталу. Тому до складу новообраної в 1998 р. Верховної Ради увійшло чимало представників політекономічних груп, тісно пов’язаних з регіональним бізнесом. Було зініційовано процес “загравання з регіонами” у вигляді обіцянок їм верхньої палати задля забезпечення перемоги Президента України Л.Кучми у виборах 1999 р. З цього часу центральна влада по­чала рахуватися з регіонами як з реальною та дієвою силою: їм вже не наказували, а пропонували. Регіони все активніше декларували свої бажання до автоно­мізації. Роз­почався новий етап перерозподілу полі­тич­ної влади в краї­ні між центром та регіонами. Відтепер регіональні еліти все менше надій покладають на центральну владу, зви­чай­но, якщо не мають тут власного силь­ного представництва [3, с.2]. У таких умовах діє пев­на закономірність регіональної політики: якщо центр не поспішає враховувати при прийнятті рішень вимоги регіонів, це може використовуватись для звинувачень його у небажанні задовільняти регіональні інтереси; коли ж він іде на поступки, то це стимулює нові, більш суттєві вимоги регіонів. Така ситуація провокує черговий конфлікт. Сьогодні ж особливістю взаємовідносин центру і регіонів є помітна активізація місцевих інтересів.

У цьому аспекті необхідно звернути увагу на взаємозв’язки регіоналів з так званими олігархічними групами. Такий взаємозв’язок пояснюється тим, що останнім для підтримки політичного впливу в країні необхідно “виробити гроші”. Найкращі умови для виконання цієї “операції” існують саме в регіонах, при чому – в індустріально розвинутих, т.зв. “регіонах росту” [5, с4] (адже тривалий час регіональна політика України була спрямована на підтримку саме таких областей). Але без такої посередницької ланки влади, як провінційні еліти, відбити гроші доволі складно. Із зміцненням позицій регіональних еліт представники олігархічних груп дедалі складніше знаходили з ними порозуміння.

Таким чином, за роки незалежності сформувалися якісні особливості сучасної української політики та ролі в ній регіональних груп впливу, які виступають носіями елітних та політекономічних інтересів. По-перше, саме ресурсні регіони є основою об’єднання центральних та регіональних еліт, які виступають своєрідним ядром українського політкласу; по-друге, взаємовідносини центру та регіонів виконують системоутворюючу функцію не стільки з точки зору територіальної єдності нації, скільки з точки зору організації системи влади; по-третє, сьогоднішні регіональні еліти сформувалися на стику місцевого адмінресурсу і бізнес-кіл, які мають доступ до найважливіших промислових об’єктів.
Сьогодні державі потрібна якісно нова, добре продумана, детально розроблена, плавна регіоналізація, яка має передбачити чіткий розподіл повноважень між центральними та місцевими органами влади, посилення ролі регіональних органів влади, розширення їх повноважень, участь місцевих органів влади у процесі прийняття державних рішень. Цей процес зумовлений не лише прагненням до удосконалення регіональної політики та управління, а й інтеграційними зусиллями щодо наближення України до європейсь­ких стандартів.

Лише в минулому році Президент України підписав Указ “Про Концепцію державної регіональної політики”, в якому продекларовані основні цілі та механізми реалізації державної регіональної політики: гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів; стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків на основі виробничої кооперації та інтеграції; поетапне зменшення рівня територіальної диференціації економічного розвитку регіонів та соціального забезпечення громадян; удосконалення держав­ного стратегічного регіонального планування; удосконалення фінансових міжбюджетних відносин та інше. Позитивом є вже те, що в Концепції відсутні статті про провідну роль Президента в проведенні регіональної реформи. Вагоме значення має й визначення депресивних регіонів, що відстають в соціально-економічному розвитку.
Але для реалізації регіональної політики потрібен час, який вираховується не тижнями чи місяцями, а роками. Для ефектив­ного впровадження основних засад ре­гіо­нальної політики потрібні професійні та кваліфіковані кадри, політичні діячі нового часу, система поглядів яких формувалася в умовах розбудови демо­кратичного су­спіль­ст­ва, потрібні люди, які мислять не стереотипами чи догмами, а здатні ана­лізувати та прогнозувати події суспільно-по­лі­тич­ного життя.

Ключове значення при вирішенні регіонального пи­тання має адміністративна реформа та реформування адмі­ніс­тративно-тери­торіального устрою, якими перед­ба­ча­ється створення ефек­тивно діючої системи влади та управління в центрі й на місцях, здійснення фінансово-економічного і нормативно-правового забезпечення територій на основі опти­мального поєднання загальнодержавних та місцевих ін­тересів [6, с.85].

Отже, поштовх регіональному реформуванню у сфері регіональної політики держави вже дано. Сам факт існування Концепції державної регіональної політики – це великий плюс у процесі регіоналізації України. Але основне ще попереду. І від цього, основного, залежить подальша роз­бу­до­ва демократичної правової Української держави, розбудова громадянського суспільства.

Література:
1. Андресюк Б. Региональные интересы как двигатель предвыборной кампании // Зеркало недели. – 1999. – №41. – С.4.
2. Выдрин Д. Украинская политическая элита // Киевские ведомости. – 1994. – 3 сентября. – С.4.
3. Золотарева Є. Регіональні гонки // Дзеркало тижня. – 2001. – №36. – С.2
4. Єрмолаєв А.Україна напередодні “постолігархічного” етапу // Нова Влада. – К.: Факт, 2000. – Т.І. – С.82-94.
5. Карасев В. Государство-регионы или государство-нация // День. – 2002. – №228. – С.4.
6. Кучма Л. Європейський вибір. – К.: Преса України, 2002. – 96с.
7. Політологічний енциклопедичний словник. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.
8. Рахманін С. Конкретний прем’єр конкретної країни // Дзеркало тижня. – 2002. – №45. – С.1,4.