Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Василь Рябий, ловець вітру і снів, вловив у свої сіті вже й дещицю слави, бо має добре ім’я в поезії і своє, окремішне, місце. Має вже й солідну паку збірок, має і шляхетну премію “Благовіст”. Тихо й чесно, без галасу й епатажу, завойовує він літературний авторитет.

Я маю лише три книжки поезій Василя Рябого, але, бодай з однісінького вірша, відчутно, що все у цій поезії – своє, особистісне, свій стиль, свій голос, своя система цінностей і поетичних прийомів. Я завжди твердила, що справжність поета визначається своєрідністю голосу. Прорізатися своїм голосом крізь хори безкінечної кількості віршарів і змусити себе почути – оце і є творчий шлях поета. М“який, українно-рідний і своєрідний тембр поетичного голосу Василя Рябого вже не заглушать ніякі хори. І ніхто із нього нічого не “вкраде”, бо вкрасти можна тільки ту метафору, яка “погано лежить”, тобто неорганічно втулена у тексті, не тримається купи. Вирвати метафору з поезії В.Рябого просто неможливо, бо, вирвана з тексту, вона одразу мертвіє і стає словесним уламком. Кожна поетична знахідка поета живе (і вражає!) лише у власному поетичному організмі. Оцю неможливість щось “украсти” у поета я вважаю теж однією з найголовніших ознак справжньої поезії. Як можна щось украсти у Плужника, у Буніна чи у Ісікави Такубоку? Їх, навіть, процитувати не можна, вирвавши одну строфу з ряду інших, бо всі вони – одне ціле, і живі тільки в цілому. Тому переписую цілком вірш Василя Рябого:

Зранку – білі вірші –
чути розмови пташині.
Півнеба липневого дрижить
вогнем синім
і заливає стіл,
на якому чотири фарфорові чашки
і срібна ложечка
позолотіли.
Поснідаємо сонцем
і помандруєм за ріку,
назбираємо цілющих рослин
в полотняну торбу.
І приляжемо на узвишші,
І пообідаємо тишею,
коли сповідається жайвір
у церкві безхмарній
небесного листя.

А надвечір біля будинку
нас зустріне знайомий пес
і лизне твою руку
з чебрецевим духом.
І знову відчинимо двері
під небом своїм неповторним:
чашки налиті спокоєм,
і ніким ще не торкнуте слово.

Враження найпрозорішої чистоти, найглибшої тиші і… початку світу.
Звісно, поет далеко не завжди отакий – класично перелитий в музику тиші і тишину світла, відданий на плин емоційного потоку.

Свій тягар на плечах,
свої гризоти…
Затріскотить свіча
і я запитаю: хто ти?

От воно – оте третє (ні, швидше – найперше) визначальне поезії. Не крупним планом (бо крупним планом – сама поезія), але найвизначальніше, найнеобхідніше, як джерело для потоку – наявність Всесвіту Особи. “Хто ти?” у цьому світі і у мистецтві? Який ти? Чи маєш сам у собі отой скарб, яким хочеш поділитися зі світом через поезію? Тут не допоможуть ні здібності версифікатора, ні нахватанність знаннями, ні “культурологічнішання”, ні антифілософія, якою є цинізм. І справа, звісно, не в тому, чи ти оптиміст, чи песиміст. Справа тільки в тому, щоб бути собою, бути кимось, а не грати роль когось там. Багато молодих поетів кидаються в бій із суспільством, з людьми, з літературою, аби утвердити себе. А битву треба би перенести із світу зовнішнього у світ внутрішній, виборювати в собі себе самого, ростити себе, отого, якого зовнішній світ, врешті, прийме без усякої боротьби, хоч, можливо, і не одразу.

Навіть, ті збірочки Василя Рябого, які я маю, – свідчення великої боротьби і роботи духа. Вони різні. Читаючи “Постріл горіха”, я почувалась майже “ловцем вітру”, що свистить крізь свідомість і вилітає геть, не залишивши сліду. Кажу “майже”, бо в цих віршах, в яких автор великою мірою віддає данину поетичній “моді”, все ж немає лукавства і зумисного конструювання. В них – біль, ніжність, відданість, яскравий і просторий талант. Зблиски кольорових скелець… Є тут і безсумнівні поетичні удачі, як то: “Елегія для молодого вина”, “Голі люди”, “Якби не твоя глупота”, “Стріпнувся від вітру ліс” та багато інших. Кольорові скельця вочевидь викладаються у неповторні взори. Але… Навіть, під страхом видатися якимось ортодоксом, не можу погодитися з розгулом у молодій поезії асоціацій, віддалених настільки, що втрачається будь-який логічний зв`язок. Коли потрібно до головного болю вдумуватися, яке відношення має ота “бузина”, що на “городі”, до “дядька”, який “у Києві” – нищиться емоційно органічне сприйняття вірша. А чим, якщо не емоцією, можна сприймати вірш? Розумом?

Кавеенівщиною? Тоді це вже буде не поезія, а зовсім інший жанр. Щось на зразок загадок для “веселих і винахідливих”. Або на зразок дитячої гри, коли діти ховають якусь річ, а шукачеві гукають “жарко” або “холодно” (залежно від того далеко чи близько захована річ). В такій поезії все безнадійно “холодне”. І не допомагають розпатякуванням про підсвідомість. “Під” – воно і є – “під”. Хто й коли утвердив зверхність підсвідомості над свідомістю? І чи не є Поезія Справжня – продуктом надсвідомості, якої сягає творець, ввібравши в себе всі щаблі свідомості?

Світова поезія пливе могутнім, пронизливо чуттєвим потоком, викидаючи на берег забуття і зачуханих реалістів, і занурених “підсвідомників”.
У Василя Рябого, який не залишився осторонь модної деструкції, з роками (всі ми розумнішаємо з роками, хоч молоді важко з цим погодитися) спостерігається оце переростання підсвідомості у свідомість, а окремі вірші тягнуть вже і на надсвідомість.

На цьому шляху збірка “Портрети з протягу” здається мені знаковою. Вона без перебільшення вражає могутнім звоюванням слова і підкорення його своїй особистості. Пропущення свого “я” через “я” всіх цих таких звичайних, але таких особливих, неповторних (хоч ціле людство перебери) героїв, у яких є наймення грозові: Павло Дорога, Федір Стратілатнагрозибагат, Ганна Рушник, Микола Духовик, Місько Філософоригінал та інші, інші, аж до “Семиівання”… Ім’я їм усім – український народ.

Цей ніжний поет безоглядно кидається у вири і глибини людської душі, людських стосунків і доль, не боячись підводних корчів і задух. Він – шукач. І це теж є визначальним для поезії. Підписуючи свою книгу, Василь відкрився: “…і я – портрет з протягу, порябілий від часу і почорнілий від думок”. І це правда.

У “Ловінні снігів” спостерігаються деякі скаламучення і гіркота – як реакція на скаламучення і гіркоту людського буття нашого часу. Часу, коли “і день і ніч бенкетують жорна зубів на всепожиральній війні”, коли “перевдягнувся в святого чорт”, коли “нікого не обходить”, “чи маєш хоч крупинку проса, чи на собі ти рвеш волосся, чи помираєш у погорді…”, коли “б`є безнадійна людина заморожений дзвін”. Але поки є хоч одна людина, якій ці часи болять - все не безнадійно.

Складно пише Василь Рябий. Не завжди ця складність виправдана. Бува, що не автор веде слово, а слово – автора. Ідучи за словом, можна зайти у галасливе безмов’я. В пустку. І все ж я жодним чином не закликаю Василя до легкотравного писання. Щоб не сталося, як у його вірші:

А хтось нестримно радіє:
ось вам босоногий протест –
ішов Іван по дорозі
і, нарешті, замерз!

Поетам взуття протипоказане, як і будь-яка інша шкаралуща, бо комфорт – це духовний тупик. Мундир класичного вірша, в якому весь час підтекст витягнуто на поверхню текста – анахронізм. І все ж як спочиває душа, як відгукується на поклик справді виболених і прозорих рядків:

І стою, І мовчу.
І стою, моя віро, і згадую,
яка ти нестримна була.
А тепер тебе крапля,
краплина гіркої правди,
що сльозою стекла
і лице обпекла.

Справжня поезія не надається на жанрові класифікації. Хто він, Василь Рябий? Лірик чи громадянин? Естет чи народник? Модерніст чи традиціоналіст? Жодне з цих визначень не визначає його, бо він обіймає собою їх усі. Бо він – поет. І все ж читач шукає в поезії себе і своє. Тож і мені найближчий і найрідніший отой Василь, який “на щавлевій межі”, в “хаті на верхівці маку”. Автор прекрасних віршів про кохання з циклу “Переливання вогню” – “Танець над водою”, “Дві елегії для світлотіні обіймів”. Коли їх читаєш, справді, “так близько до Бога – хмаролом перейти…”
В одному з гірких своїх віршів поет пише:

І пахне бур’ян захмеленим житом,
а в жита духу уже нема.
І хочеться тисячу років жити,
але бенкетує страшна чума…

Коли закривала останню з його збірок, подумалось його ж рядками, але змінених місцями: “І хоч бенкетує страшна чума, а хочеться тисячу років жити…”
Так, хочеться жити. Бо живе поезія, бо вона – невмирущість.