Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Нікому не таємниця, що погляди на сучасний стан поезії надмірно хибують необ’єктивністю і пристрастю, вважаючи її сьогодні нікому не потрібною. Цю думку спростовує творчість Мирослава Лазарука. Як поетична, так і прозаїчна. Його читають, питають, друкують. Школярі, студенти, дорослі читачі. У прилюдній аудиторії поет не соромиться зізнатися: поезія для нього – останній, пізнаний до краю біль… У світі поета нема нічого полегшеного. Нема в нього жодної розради у побутовому розумінні. Не шукайте в його світі жодного морального закону у вигляді чітких формулювань, але труд духовний, що його вимагає поет від пересічного читача, – сам уже належить до моральних категорій.

Якось в одній з рецензій на нову книжку віршів М. Лазарука “Містечкові містерії” (МБ, Чернівці, 2001) я натрапив на тлумачення грецького слова misterio, яке мене не задовольнило: слово “таїнство” стародавніх греків тут не на місці. Адже сам поет у контексті слово “містерії” семантично наближає до поняття релігійних драм середньовічної Західної Європи, намагаючись якнайвиразніше адаптувати його до реальної дійсності. Відома річ, досі не перевелися люди, які вважають поезію не більш, аніж казкою. Але якщо глянути уважно і розумно обміркувати, то досить легко помітити, що митець йде шляхом, указаним святим Духом; своїми устами він відкриває найвищі істини, змушуючи їх під завісою тайни переказати те, що в певний час було очевидним:

Піди берегами Обі, Єнісею і Лени,
Над кожним горбочком безвинним вклякни.
Та їх ще мільйони таких безіменних,
Їх сила-силенна.
Покривджені дочки чиїсь і чиїсь безголосі сини
Лежать тут.

Вірш “Перезахоронення”, звідки взято оцю 5-рядкову строфу, не залишає жодного просвітку для надії в пітьмі життя, жодного шансу на відродження людської душі. Світ, побачений поетом, знебарвлюється, залишаючи тільки обриси порожнечі, сірості, мертвотності. Мимоволі до голови спадає думка, висловлена св. Георгієм з нагоди Святого письма, але однаково слушна і для поезії: “Повіствуючи в одному й тому ж слові, воно виражає і пряме значення і тайну під ним сховану; отож, з одного боку, воно дає роботу мудрецям, а з другого – втішає простих розумом; явно воно дає поживу дітям і тайно приховує такі скарби, що сповнять захватом душі високообдарованих слухачів. Його можна порівняти з річкою, спокійною і глибокою, де може ходити найменше ягня і водночас плаває величезний слон”.

Як засвідчують попередні збірки поезії “Покрова” (Снятин, 1993) і “Ночі з амазонкою” (Коломия, Вік, 1996), поет наполегливо торує шлях усередині себе не лише до вічних істин, але й до тайни буття, незважаючи на те, що доводиться долати перепони відчуження людини й дегуманізації життя, в якому повні кадуби печалі і тривоги за втраченою єдністю людини зі світом і людьми, за загубленою цілісністю і органічністю. Щоби відстояти талант і право на творчість, у Лазарука вистачило мужності звестися на котурни і стерти фальшиве тавро сентиментальної чуйності. Однак і при цьому, не протиставляючи віри фактові, він суворо застерігає власне сумління, нехтуючи вузькопрофесійними літераторськими клопотами: “Ніхто тобі не допоможе / Шукати броди чорторий / І давній день не відворожить, / Що котить з гуркотом згорим,/ Де коні крешуть копитами/ І де архангел нелукав”.

За змістом та ідеєю на подібну сентенцію ми натрапляємо у творчій спадщині славнозвісного великого німецького містика ХІІІ століття Мейстера Екхарта з тією хіба що істотною різницею, що, на відміну від доби середньовіччя, сучасний український поет Лазарук без натяжки розподіляє по різних полицях факти, відповідні чи не відповідні до того, що звичайно розуміється під таїнствами. Відкидаючи химерний клубок забобонів і ортодоксії середніх віків, автор “Містечкових містерій”, щоб не профанувати таїнств давнини, вдається до скептицизму. Він у нього всеохопний, а водночас і повен релігійності та інстинктивної потреби віри:

Ми упізналися, та вдали,
Що начебто давно чужі,
Та душі в сутінках ридали,
Неначе в зради на межі.

Це, так би мовити, на рівні інтуїції, потьмареної смутком і спрагою за світлом, красою, нестримним потягом до примирення з дисгармонійним світом, щоб стиль відірвати від змісту, а потім одержаний набір екстраваганцій використати для того, щоб через нього зголосити:

А може, то лиш твар безрога
Кричала нам у рвані сни.
Хто ж був посланником до Бога?
А хто пішов до сатани?

Як і належить, Лазарук ставить в основу факт, а не імпресію, чіткий контур, а не хисткий обрис. Поезія його безжальна, скальпуюча щодо змавпованого суспільства. Слова налиті важкою грунтовністю першомислу, а не грою смислових світлотіней: “І не повстане, бо все, / Як – у великій руїні, / Душу мою поховай / Тільки лиш тут, в Україні”.

Мирослав Лазарук належить до літературного покоління вісімдесятників, чий світогляд формувався в умовах соціально-політичної й культурної кризи совкового суспільства, в якому ідея і дійсність, обидві спотворені до квазіклоунади, перебували в особливих відносинах: події не знаходили свого справжнього обгрунтування при співвідношенні з вищими цінностями і Духом святим, не відповідали глибокій потребі людської свідомості. Холодна війна підточила основи “зрілого соціалізму”, і на поверхню суспільства, приреченого на перманентний культурний мазохізм, вихопилися доти приховані інстинкти і жадоба до наживи, що заволоділи творчою енергією “трудящих мас” так званої Співдружності, корінь дерева якого давно засох, на жаль, померхле листя ще й досі не осипалося. І годі дошукатися відповіді, дістатися дна, а тим паче можливості переступити через власну пасивно-консервативну етнопсихологічну детермінованість: “Німіють хрести на межі /Сльози, що не вміє мовчати./ Ми ж, браття, отут не чужі,/ Та тільки не вмієм прощати”.

Зрікаючись традиційних ідеологічних та стильових канонів соцреалізму і засвоюючи крок за кроком досвід постмодернізму, Мирослав Лазарук відважно експери­мен­тує над формою і змістом, досліджує естетичні, світоглядні і мовностильові критерії аднерграунду, авангарду, постмодерну. Поет поринає в пошуки новацій як у сфері поезії, так і прози. Його власна знакова система, суворо виважена й вивірена його духом. Йому болить серце від усепроникного почуття відрази до навколишньої сірої буденщини, закаламученої густими припрутськими туманами: “Уже немає волі до пиття,/ І застигає в горлі крик смолою…”(“Два ангели”).

Зорієнтований на потенційну самодостатність новітньої художньої літератури, поет добровільно підпорядковує себе ментальній дисципліні, щоб осягнути глибину злуки в системі політичних і культурних цінностей, загострити творче самовідчування як віддзеркалення макрокосму в мікрокосмі. Тому-то не дивно, що вся рання лірика поета насичена мотивами трагічного прозріння після тривалого алергічного сну. Реальний час і постір так само не менш реальний, здається, не мали впливу на свідомість ліричного героя творів Лазарука і, на відміну від поета, ніби не шукали жодних рішень. Він бачив довкола себе містечковий світ, переповнений містеріями. Тинявся поміж безвиразних спустошених істот, що блукали тісними вулицями. Відчував їхнє біологічне існування, сповнене духовного виродження. Надто кволо прозрівала немічна пошматована свідомість людей, що відходили в ніч, крізь пелену якої було “не видно берегів, ні того, що чекає”:

…немов застряг старий пором у водах,
І зупинився світ, і світло не тече,
Бо перевізник перевів нерівний подих,
Весло поклав на стомлене плече.

Як свідчить наведена строфа, перша умова істинності поезії для Лазарука – інтелектуальність і складність, друга – об’єктивність і безособовість. Третьої, очевидно, не дано, бо, перш ніж утвердиться й усвідомиться віра в життя, поет постає перед парадигмою: “…жили у снах, як у снігах, /наші душі – у дірках озонних, /а тіла – у моргах і боргах”. Поет цікавий зовсім не своїми особистими емоціями, які, на думку Лазарука, викликані подіями його приватного життя; адже поезія не простір для емоцій, а втеча від емоцій, вона не вираз особистості, а втеча від особистості. І тільки особистість, наділена почуттями, знає, що значить бажання від них позбутися. Мирослав Лазарук ніколи не був прибічником автоматичного і пасивного фіксування побаченого й пережитого, він завжди відчував пограниччя: небо і земля. Що ж до поезії, то вона для нього – концентрація емоційного досвіду, а не його однобоке відтворення.

І прийшов він до нього завдяки палкій дружбі з “Князем роси” – поетом Тарасом Мельничуком, чия творчість відзначалася внутрішньою цільністю і послідовністю. Мирослав був на 16 років молодший за Тараса, і коли дисидент-шістдесятник Мельничук карався в казематах приуральського табору Кучино, Лазарук щойно оволодівав азами поетики. Але відмінність між ними глибша, складніша, і випливає вона насамперед з особливого змісту й характеру творчості обох поетів з Прикарпаття, але це вже тема окремої розмови. І все ж принагідно додам: Мирослав Лазарук гордився дружбою з Тарасом Мельничуком, не раз у скрутну годину подавав руку допомоги старшому побратимові, понівеченому сатрапами тоталітаризму.

Не буду заглиблюватися в подробиці інтимного характеру, однак не маю жодного сумніву, що палка і щира дружба двох поетів стала джерелом натхнення, і Лазарук написав алегорично-символічні фрагменти поеми “Плач по чорному коневі”, присвячені Тарасові Мельничуку.

Фрагменти поеми, як на мене, лаконічні, вони займають всього шість сторінок друкованого тексту. Інтерпретація – епічна, але попри всю зорову точність фрагментів, вони виливаються в дантівську фантасмагорію. Поет тяжіє до сильного, вольового і традиційно реалістичного ряду, як, наприклад, “згоріли рукописи /Слово - дзуськи/ поруч – гаддя попелясте в’ючке…”. Трапляється і характерний для цієї парадигми концепт вередливої життєвої долі-недолі на зразок: “Слово вмилося /постало з попелу/ гордим птахом/ може феніксом може бузьком/може сойкою/ зойкнуло радісно/ попіл здмухнуло з крил/ і полетіло на Діл/ защебетало на Мальцево/ а відлуння – аж в Кучино”, – очевидно, приреченість бути причетним до невільничого стану старшого побратима надихнула поета на своєрідну пластику письма з містким полісемантичним навантаженням: “…та мовить Тарас не мушу/вертатися/волі немає у вас/ на попелі грається час/ хіба ти забула/ я – Тарас/ в іще/ теплому сизому попелі/ який розвівати не час/ гріється Слово віще/ бо ще/ не воскрес Тарас”. Віщими словами спостережено й передано трагічний факт зловмисного підпалу батьківської хати Тараса на Мальцевій за селом Уторопи. Але водночас тут закодовано символ незнищенності українського духу.

Впадає у вічі: стиль фрагментів поеми таки балансує між імажинізмом та експресіонізмом. Карбовані строфи символічно-алегоричного характеру з виразною трагічно-іронічною тональністю значною мірою орієнтовані на сучасність і світовідчуття свого покоління. Це дає підстави розглядати творчу вдачу мистця як своєрідний акт у суворому психологічному сенсі, що випещує свою оригінальність і нав’язує її читачеві, який дивується, як чудово зроблено, як гарно сказано! Яскрава суб’єктивність, звісно, насторожує, але вона ж і заохочує до подолання бар’єру, що завжди постає між різними людьми.
При вибірковому або побіжному знайомстві з поезією Мирослава Лазарука може постати міраж хибних уявлень, ніби поет бачить світ, як хаос, і відображає його в потоці свідомості, з якого подекуди виринають уламки предметного буття і майже непомітні пошуки ідеї, котрій цей хаос підпорядковується. Подібні уявлення легко розвіює вірш-монолог “Жиди ! Я – ваш Бог!”, присвячений пам’яті талановитого артиста Івана Миколайчука. Адже невипадково він поміщений передостаннім у книжці “Містечкові містерії”.

Цей твір не має нічого спільного з грою “в жахи життя”. Так само чужа йому сентиментальна розчуленість. Він по вінця виповнений епічною могутністю. Як і належить бути в епосі. Є тут факт, імпресія, чіткий контур і навіть виразні обриси стану душі артиста, який передчасно пішов з життя. Однак магія впливу на читача “не вписується” однозначно в рамки тональності класичної поетики. Тут повний володар – авангард, точніше – постмодернізм. Слова поезії налиті важкою грунтовністю першосмислу, а не штучними пошуками смислових світлотіней;

…Я ходжу поміж вас і ходитиму далі,
Доки ви не прозрієте оком своїм.
Не приймає душа парастас,
Як могили запалі –
Живих, та накотиться кара, мов грім.
Я - ваш Бог, ви мене у собі розіп’яли
Й замість терну повісили зношений німб.

Отже перед нами агностик, який заходився означити абсолютну істину й універсальну правду, аби таким чином, руйнуючи недосконалу філософію прагматизму, створити іншу, можливо, теж не більш досконалу.

А в наслідку – філософське прочитання образу ліричного героя, сповненого трагічним пафосом даності спотвореної доби, яка безжально калічила таланти. Власне, цьому прагненню підпорядкована вся стильова імпресіоністична техніка автора. Частини мови ніби проникають одна в одну, енергійний такт дієслів розчленований іменниками та займенниками, присудок або зникає, або править за зв’язку слів. Інакше кажучи, поезія Лазарука вирізняється ритміко-версифікаційними особливостями та емоційно-стильовими забарвленнями, немовби промовляє:” Не тривож галасливим своїм покаянням, /Не штрикай у долі тупим очманілим пером”. (”Перезахоронення”).

Мала цілковиту рацію відомий київський літературознавець Людмила Тарнашинська, яка, відповідаючи на анкету критиків: “Краща книжка 2000-го року, звернула увагу на творчість Мирослава Лазарука. Вона, зокрема, наголосила: “…в літературі працює людина з тонким відчуттям світу, яка вміє ті свої відчуття небуденно й глибоко відтворити словом, людина, спрагла за світлом і красою” (Журнал “Слово і час”, №6, с.48 – К., 2001).