Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Буковинський край багатий на видатних людей в усіх сферах життя, а особливо - в літературі. З плеяди письменників одні відомі дуже добре. Це - Юрій Федькович, Ольга Кобилянсь­ка. Інші - менше. Це - Сидір Воробкевич, Іван Діброва. До них належить і Дмитро Загул. Наш земляк-буковинець в історії українського письменства посідає одне з чільних місць, хоча про себе писав скромно:
Я не герой, не цвіт, не геній.
Я звичайніський робітник,
Що в обстановці цій буденній
Ще змалку працювати звик [9, С.51].

Будучи світлою і трагічною постаттю в житті народу, він зробив надзвичайно багато для нашого духовного розвою.
Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 року в селі Мілієве Вижницького району Чернівецької області. Ще в початковій школі виявив себе здібним учнем, через що сільський учитель за власний кошт віддав його на навчання до Чернівецької гімназії, під час навчання в якій Д. Загул починає писати вірші, вперше надруковані в газеті “Буковина” в 1909 році. 1913 року в Чернівцях побачила світ перша книжечка його віршів “Мережка”. Подальший шлях поета викривила імперіалістична війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода. Потім Дмитрові Загулу вдається перебратися до Одеси, а звідти - до Києва.
Після Лютневої революції 1917 року Дмитро Загул підготував і видав збірку віршів “З зелених гір” (1918). Наступні збірки “На грані” та “Мара” виходять у світ 1919 року.

Впродовж 1920-1933 років Д. Загул видрукував збірки поезій “Наш день” (1925), “Мотиви” (1927), літературознавчі книги “Поетика” (1923), “Література чи літературщина?” (1926), численні статті в періодиці.
Д. Загул переклав майже всю поетичну спадщину Генріха Гейне українською мовою, “Фауста” Гете, “Мазепу” Байрона. Був членом письменницьких організацій ВУСПП і “Західна Україна”.

Останнє місце роботи письменника на волі - старший науковий співробітник ВУАН. Заарештували поета, тяжко хворого, без санкції прокурора, стверджуючи, що він “був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянсь­кої влади шляхом збройного повстання” [1, С.6]. “Трійка” засудила Дмитра Загула на десять років ізоляції в концтаборах. Майже п’ять років він був у виправно-трудових таборах Далекого Сходу, а в 1937 році поета засилають на Колиму. Відбувши в 1943 році десятилітній термін заслання, письменник зажадав від начальства законного звільнення, але йому відповіли, як твердить у своїх спогадах Ф. Тихменьов: “Сидеть и впредь до особого распоряжения” [2, С.3]. За його ж свідченням, помер Д. Загул влітку 1944 року на Колимі від паралічу серця.
9 серпня 1957 року рішенням Військового трибуналу Київсь­кого військового округу поета реабілітовано (посмертно).

Починаючи від 70-х років, зроблено чимало в справі дослідження життя і творчості поета: науково-критичні статті Ю. Кочерган, Г. Черниш, Б. Мельничука, надто - літературознавчі статті С. Далавурака (в 1966 р. він захистив кандидатську дисертацію “ Творчий шлях Д. Загула”).
Пам’ять поета вшанували відкриттям меморіальних дощок у селі Мілієве на Вижниччині, де він народився, у Чернівцях, де навчався в гімназії, у Києві, де працював і де написав найбільше творів та досліджень в галузі літератури. В Чернівцях є вулиця Дмитра Загула, біля Міліївської загальноосвітньої школи, що також носить ім’я поета, височіє бронзове погруддя роботи чернівецького скульптора Володимира Гамаля, а в самому навчальному закладі відкрито музейну кімнату нашого краянина. Існує з 1990 року літературна премія, яку присуджують щороку вижницькі земляки Д. Загула і Чернівецька організація Національної Спілки письменників України.

Розглядаючи дебютні збірки Д. Загула, враховуємо численні літературознавчі та критичні дослідження 60-90 рр. ХХ ст. Але науковці по- різному трактують те, що відображено у творчості нашого земляка. Отже, на сьогодні залишається актуальною потреба розглянути його творчість з погляду сучасного літературознавства та критики; довести, що письменник своїми поезіями зробив вагомий внесок у розвиток української літератури.

Перші поетичні спроби поета припадають на 1906-1907 роки, але Д. Загул не друкував їх як слабкі і за формою, і за змістом. “Вперше в друці його вірші появилися аж у 1909 році - “Високо вгору здійму свої руки” та “Що мені із того, мила” [4, С.124], як стверджує Степан Далавурак.
Тоді в літературі Західної України та Буковини значного поширення набув модернізм, культивований галицькими “молодомузівцями” та естетами з “Української хати” Наддніпрянщини. Він у різних своїх відгалуженнях відродив гасло “мистецтво для мистецтва”. Свої погляди модерністи пропагували на сторінках буковинських газет, у першу чергу газети “Буковина”, де певний час редактором був Остап Луцький, який саме і придумав назву “Молода муза”.
Вірші, надруковані Д. Загулом у буковинській періодиці, в 1913 році вийшли в Чернівцях окремою збірочкою під заголовком “Мережка”. Сюди ввійшли цикли поезій: “Весняні мрії”, “Дум­ки”, “В темряві”, “Хвилі кохання”, а також переспіви з Біблії.

Ранні поезії Д. Загула дають усі підстави твердити, що їх автор наполегливо шукав свого оригінального голосу. В цих пошуках він часто був суперечливим. Поруч із занепадницькими плачами зустрічаємо в поезії Д. Загула екзальтовану радість з приводу весни чи кохання:
В душі молодій розвиваються квіти,
Весело співають пташата,
Я хочу співати, гуляти, радіти…
Душа моя щастям багата.
(“Розвійтеся з вітром думки невеселі!”) [6, С.200].

Інколи поетові навіть хотілося цілком у дусі християнської моралі
І ворога братом ріднесеньким звати,
І дати серденька за камінь взамін.
(“І світ такий гарний, і люди, як люди”) [8].

Роздуми про нужденне життя трудового народу швидко повертають поета до громадянських мотивів, які набрали особливо виразного звучання напередодні Першої світової війни і були своєрідною реакцією на героїчну боротьбу балканських народів за свої національні та соціальні права. З боротьбою південнослов’янських народів Д. Загул пов’язував сподівання на кращу долю трудящих Буковини.
У таких поезіях, як “Літає смуток над селом”, “Чорний ліс, убогі села”, “Я не для вас отсю пісню співаю”, “Заграли дзвони”, автор критикує сучасну йому дійсність, закликає працювати для щастя рідного краю, боротися за соціальне та національне визволення народу.

Поворот у бік народності та демократизму намітився у поета в 1913-1914 роках, про що свідчить його вірш “Заграли дзвони”. У цій поезії, на відміну від інших, уже виразно прозвучали громадські мотиви, заклик до боротьби проти тиранів, що волю “посеред поля зарили”. Автор висловлює думку про необхідність загальнолюдських прав для тих, хто живе “під обдер­тою мужицькою стріхою”:
Заграйте дзвони хоч раз до бою
весело!
А прийде щастя і прийде воля
між села!
Ударте, громи, ударте, сильні
перуни,
Воскреснуть, може, раби безсильні
із труни!
(“Заграли дзвони”) [6, С.47].

Вірш “Заграли дзвони” - один із найкращих, емоційно нас­нажених творів раннього Загула. Суспільно-визвольні мотиви тут органічно переплетені з глибоким ліризмом, джерелом якого є гіркі роздуми поета над важким життям народу. Ямбічний розмір поезії, часті риторичні запитання, закличні інтонації і схвильованість розповіді надають їй високого поетичного звучання, що, в свою чергу, підсилює її соціальне спрямування.

Ранні поезії Д.Загула відзначаються мелодійністю та плавністю вірша. За допомогою вдало підібраних художніх засобів поет вміє викликати в читача певний настрій, створити мальов­ничу картину. Висока майстерність у нього поєднується з простотою вислову:
Між межами жваво, живо
Жовте жито жнуть женці.
Розпочалось нині жниво,
Серп аж пріє у руці…

Сніп за снопом ув’яває,
Он лежить цілий покіс!
Жарту жвавий жнець не знає,
Ляже трупом жовтий ліс…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Світ на сонці в спеці мліє,
Світить золотом стерня…
Легкий легіт полем віє,
Дише запахом земля…
(“Між межами жваво, живо”) [6, С.35].

Поезія передає ритм напруженої праці під час жнив. Повторення уподібнених звуків “ж”, “з”, “с”, “ц” викликає в читача і зоровий, і слуховий ефект. Нагромаджуючи такі “ясні” слова, як світ, сонце, спека, світить, золото, стерня, де повторюється звук “с”, поетові через алітерацію вдалося майстерно передати вщерть сповнений сонцем ясний літній день.

Слід підкреслити, що суттєвим для творчості поета був зв’язок з народною піснею. Її вплив на Д. Загула значною мірою обумовив те, що деякі його вірші стали народними піснями (“Ти приходиш до мене щоночі”, “Із буйнесеньким вітром у полі”).

Досить помітний вплив народної пісні на Д. Загула і на ранньому етапі його творчості (цикли поезій “Весняні мрії”, “Думки”). Мотивами народних пісень навіяна більшість віршів названих циклів. Так, у вірші “Власні смутки, власні болі…”, крім пісенного мотиву, коломийкового ритму, автор перейняв поетику народної пісні: лексику пестливості (думонька, вітерець, горенько, сльозинка), тавтологічні звороти (“як я плачу, сльози трачу, як сумую я…”), постійні епітети (тужний голосок, золоті колоски, чисте поле), пісенні паралелізми:
Як прийде сніпки в’язати
Та, що я люблю,
Колоски їй муть казати,
Як то я терплю…
(“Власні смутки, власні болі…”) [6, С.30].

Особливо тісно пов’язаний з образністю, ритмічною структурою, мотивами народної пісні цикл поезій Д. Загула “В темряві”. Сама назва віршів часто вказує на народнопісенні джерела поетичного натхнення автора: вірші “Ой піду я в чисте поле”, “На долині дві калини”, “Рано-ранесенько гарною дниною” та інші.

У ранньому циклі віршів “Хвилі кохання” Д. Загул звертається до народних пісенних мотивів про нещасливе кохання. У вірші “Дай любистку, дай васильку” автор використовує атрибути чарування, що є необхідним компонентом народної пісні:
любисток, васильок, волошки, рута, м’ята, барвінок, які закохана чи закоханий використовують як чари, що викликають жагучі почуття:
Дай барвінку, рути, м’яти,
Най вінок тобі зроблю!
Щоб могла ти так кохати,
Як тебе я сам люблю!
(“Дай любистку, дай васильку”) [8].

Про поетичну збірку Д. Загула “З зелених гір” (1918) у науково-критичній літературі знаходимо відгуки, з якими не завжди можна погодитися. Отже, залишається актуальною потреба дати об’єктивну оцінку книжки.

Як уже було вище згадано, 1913 року вийшла перша збірка поезій Д. Загула “Мережка”, але сам автор вважав дебютною збірку “З зелених гір”, яку видало київське товариство “Час”.
М. Зеров писав, що лірика цієї збірки не відзначалась оригінальністю, різноманітністю тем, її загальний тон - сум, що огорнув мало не всіх українських поетів-початківців. А проте вірш “Ти приходиш до мене щоночі” приніс авторові славу, став­ши народною (а нині й естрадною) піснею.
Т. Чорногуз зазначає, що “…в ранніх поезіях Д. Загула позначилися найрізноманітніші впливи: “на одних віршах відчувається вплив Г. Гейне з його терпкою іронією, на інших - раннього О. Олеся, М. Вороного та молодомузівців; він далекий від символізму Верлена, Маларме, Метерлінка, значно ближчий до Бальмонта і Кузьміна” [10, С.88].

Водночас Г. Черниш зауважує: ”…збірка цікава й показова як вияв раннього Загулового символізму, коли поет почав “врос­тати” в метафізичну схему символістської теорії” [9, С.50].
На думку С. Далавурака, “…у поетичному мисленні автора більше м’якого смутку, тихих скарг і жалів, ніж символізму. Проте в деяких із них знаходимо своєрідний, може, ще й не усвідомлений протест проти жорстокої дійсності” [3, С.210]. І хоча ствер­джують, що “…поет спочатку сприйняв боротьбу повсталого народу за волю, як “мрійні омани” [7, С.86], Д.Загул у своїх теоретичних статтях цього періоду заперечував тенденційність у мистецтві, вважаючи, що “одиноким змістом і єдиною метою поезії може бути тільки краса” (стаття “Шукання”, 1918).

Збірка “З зелених гір” складається із циклів оригінальних віршів “Лірика І”, “Лірика ІІ” та “З Підгір’я”, а також з перекладів і переспівів “З Бальмонта” й “На біблійні теми” (з “Пісні пісень Соломона” та “Екклезіаста”). Твори збірки Д.Загула “З зелених гір” написані в 1915-1916 роках і ніде раніше не публікувалися. Відкривається книжка таким словом від видавництва: “Дмитро Загул - молодий поет зеленої Буковини, закинутий не з власної волі на Україну, ще не відомий нашим людям. Гадаючи, що складені ним мелодійні пісні можуть дати певну утіху аматорам поетичної творчості, ми беремо на себе приємність подати на суд українському громадянству цю збірку його ліричних поезій та поетичних переспівів” [6, С.298-299].

Саме в збірці “З зелених гір” Д. Загул звертався до теми рідного села. Почуттям ностальгії, відчуттям неможливості повернутися туди, де вперше зачарувала мальовнича природа Підгір’я, таємничий шепіт буків та смерек, спів птахів, пройнятий вірш “Коли на долоню наклоню чоло” [6, С.64]. Думка летить туди, де “стежечка кожда і кождий куточок” до болю знайомі, “де серце, не знаючи злиднів, жило”. Забулися нестатки, матеріальне - несуттєве. Головне - душа безжурно розцвітала, вбираючи різні суттєві історії, розказані батьком, оповіді односельців про славних буковинських месників, народні пісні, часто співані матір’ю та сестрою Марією.

У вірші “В дзеркалі Черемошу” [6, С.65] відображена нестримна, невпокорена сила гірської ріки. Горді скелі не витримують: “ломлються, кришуться, б’ються, програють Черемошу у споконвічній боротьбі”. Ще в дитинстві Д. Загул часто бував на березі улюбленої річки: “змалечку ріс я над хвилями, хвилям подібним зробився…”.

Вірш “Розіслалась далека дорога” [6, С.66] написаний у той час, як Д. Загула було взято російською армією заручником серед інших українських інтелігентів з міста Чернівці. Хай “хатка убога”, “достатки” малі, та поету вони милі над усе. “Та дріб­ними сльозами заплачу на чужині за вами не раз”.
Цикл віршів Д. Загула “З Підгір’я” завершують коломийки, що, як ремінісценція перлин народної творчості, навіяли поетові і відповідний плин думок, і стильові особливості поетичної манери: дворядкова строфа, мелодія чотирнадцятискладових рядків, паралельне римування, афористичні фрази. У коломийках автор дотримується певних особливостей композиційного плану (вступна частина, розгортання сюжету, кульмінація і розв’язка). Ось, приміром, вступна частина і початок розгортання сюжетної лінії:

Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я,
І думонька вертається на рідне подвір’я.
Там ненечка старесенька засмучена ходить,
Щовечора ріднесенька, як пташка, заводить.
(“Як деколи здрімається, то сниться Підгір’я”) [5, С.72].

Поетична уява Д. Загула дозволяє читачеві побачити таку жадану картину зустрічі з рідними. Він вживає багато зменшувально-пестливих слів: “ненечка старесенька”, “ріднесенька”, “сльозинками дрібненькими подвір’ячко росить”, “сестричка Катруся”, “сорочечка” та інші. Неможливість зустрічі зі своїми близькими ще більше підкреслює трагізм становища поета.

Рідна сторона, карпатський край стали імпульсом до виник­нення вірша “Ой полиньте, мої думи, на зелені гори” [6, С.69]. Д. Загул використовує в цьому творі постійні епітети, як у фоль­клорі: “зелені гори”, “шовкові квіти”, “темні бори”, “недоля люта”, “білі ручки”, “сестри милі”. Стильові особливості цієї поезії близькі до народних творів: пісенний зачин, улюблене звертання до думок, що звучить як відгомін “Кобзаря” (“Думи мої, думи мої”).

Д. Загул вглядався в життя, переймався мотивами народних пісень, лірики Ю. Федьковича. Його романтичні настрої, душевна ніжність, любов до народної пісні особливо виявлялися в ліриці про кохання.
Він писав:
Мрії злеліяні, сни перемріяні
Довго я в серці складав.
Сльози колишнії, ночі невтішнії
Я на пісні перелляв.
В них поскладалося все, що кохалося,
Все, що прожито колись.
(“Мрії злеліяні, сни перемріяні…”) [6, С.61].

Особливо пов’язані з народною піснею вірші на мотив туги за Буковиною. Образне слово поета, збагачене стильовими особливостями народної пісні, - творами, уривчастими інтонаціями, реалістичними деталями, епітетами, пестливими назвами пісенного походження - спрямоване на поглиблення емоційного змісту віршів (цикл поезій “З рідного поля”).

Отже, бачимо, що перші збірки поезій Дмитра Загула своїми кращими віршами засвідчили появу поетичного таланту. Одночасно вони показали, що оточення, в якому формувався поет, було сприятливим. Зрозуміло, що, безумовно, на поета мали вплив як зарубіжні, так і вітчизняні письменники. Символісти відіграли також важливу роль у формуванні його світобачення. Та називати збірки символістськими чи сповненими смут­ком і жалем підстав немає. У ті часи Д. Загул переживав напружену боротьбу, борсався у протиріччях. Однак на всіх віршах у “Мережці” і “З зелених гір” помітно позначилася народнопісенна стихія, яка, зрештою, залишила помітний слід і в подаль­шій творчості поета.

Література:
1. Далавурак С. Жертва сваволі і жорстокості // Молодий буковинець. - 1988. - 22-28 серп. - С.6.
2. Далавурак С. “…И впредь до особого распоряжения”: [До 50-річчя трагічної загибелі Дмитра Загула] // Буковина. - 1994. - №70. - 14 верес. - С.3.
3. Далавурак С. Нова зустріч із Д. Загулом [Рец. на кн.: Загул Д. Вибране] // Вітчизна. - 1962. - № 10. - С.209-211.
4. Далавурак С. Ще про ранню творчість Д. Загула // Рад. літературознавство. - 1964. - № 1. -С.122-129.
5. Загул Д. Вибране. - К.: Рад. письменник, 1961. - 111 с.
6. Загул Д. Поезії. - К.: Рад. письменник, 1990. - 326 с.
7. Кочерган Ю.Ф. Дмитро Загул: [До 80-річчя з дня народження] // Українська мова і література в школі. - 1970. - № 8. - С.86-87.
8. Матеріали кімнати-музею Д. Загула у Міліївській середній школі Вижницького району.
9. Черниш Г. Символістська сторінка Д. Загула // Слово і час. - 1990. - № 8. - С.49-51.
10. Чорногуз Т.А. “Багато акордів на струнах моїх…”: [До 100-річчя з дня народження Д. Загула] // Українська мова і література в школі. - 1990. - № 10. - С.88-89.