Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Красін ХІМІРСЬКИЙ

* * * * *
Місяць
і сонце,
й зірки
намалювали діти,
і легко, ніби космонавти,
скакали по них,
повертаючись знову на землю.

І я намалював зірку –
зірку моїх мрій.
Але скільки лечу до неї –
від мене вона віддаляється
в туманність оманливу.
І не можу я, –
не можу назад повернутись.

НАСТРІЙ

Захоплені барвами осені,
до лісу прибігли
схвильовані діти
і почали збирати велике листя
для дивних букетів.

А ми, легші й спритніші за вітер,
божеволіли в лісі.
Розкривши наші таємниці,
цілувалось навколо нас листя.
Ми ж радо його наслідували.

Тихенько зітхали старі
і шукали у лісі давно щось забуте,
і мудро, і лагідно якось
танули в золоті осені,
тихо-тихо переходячи в листя.

Кирил БОРИСОВ

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА

Боюсь,
щоб сонце не зникло,
або не відмовилось від землі.
Скаже: ”Людина вже
вкрала сонячний вогонь
з мого ядра.
А Прометей
давно не на скелі
і не кружляють лоли над горами.
Боюсь, щоб сонце не зникло.
Соціальні проблеми тоді
стануть абсурдні.
Час стиснеться
до прямої лінії.
Життя пульсуватиме
ще на планеті.
Всі боротимуться
до останнього подиху,
довше за всіх житимуть
північні ведмеді
та риби в морях.
Я глибоко вірю,
що земля в ці дні
потріскається.
Серце її
та гнівна магма
зігріють цей світ
ще один раз.
А потім застигне,
як червона троянда, –
що вислизнула одного жахливого дня
з рук людини.

Владимир ГОЛЕВ

ГАЛАКТИКИ

У натовпах, жадібних до сенсацій,
голуби із дзьобами хижими,
по страйках, мітингах та наглядах
(лавина зі слів та криків),
на екрані телевізова
та на радіохвилях,
навіть на любовних побаченнях
ми, як галактики –
стрімко віддаляємось.

ОРДКРОВЕННЯ

Заплутаний доленосними питаннями,
як водорослями по шию потопельник,
мушля мідії, що випливла на берег
з плямами від намулу,
онімілий від ран та криків,
безпорадний, але уцілілий,
як Блудний син, повертаюсь,
але не до вас, а до себе…

ЧУЖОЗЕМЕЦЬ

Ми ходимо по місячному пилу,
божевільному від самоти,
без краплини вологи,
беззвучному.

Наші апарати
пройшли Марсом і Венерою,
познімали Сатурн, Нептун і Плутон,
та їх вічні супутники.

Ми – космоплавці,
шукачі пригод,
які прагнуть відкрити
нові та нові Америки,
нові та нові всесвіти…

А над нами якийсь чужоземець,
прибулий з безодні чорної,
допитливо розглядає нас так,
як людина
вдивляється у термітів.

Іван РУДНИКОВ

КРУГООБІГ

Дерева на тому узгір’ї,
витягнуті прозорим світанком,
знов виростають на горизонті.
Хіба це не
руки та пальці,
що протягнулись
до чистої білизни хмар?
Такі руки одні,
гравійовані зморшками,
вкриті тонкими жилами,
руки, що скам’яніли від праці,
але ніжність і вічне своє тепло
зберегли.
Руки, від дощів усі мокрі,
від спеки, вологи й вітрів роз’їдені.
Це вони – моєї матері руки,
це її білизна,
зав’язана синьою мотузкою
горизонту.
І зграя її лебедина
пливе,
зринувши з бузкової будки колійника
з мого дитинства,
все мандрує
й мандрує,
гнана
вітрами днів.
Вона кидає чудернацькі тіні
та у дивній процесії
облітає
континенти, моря, океани,
і невтомно, щоби поринув слідом
у її кругообіг
кличе мене…

Анжела ЛАЗАРОВА

* * * * *
Поглянь, мої пальці прозорі: колір втратили
від безсоння.
Поглянь мої очі прозорі: до дна чіткі
від утоми.
З такою прозорою ніжністю,
як вода,
промину у твоєму житті ще більш
непомітною.

З болгарської переклав ВАЛЕРІЙ ЛАВРЕНОВ

Також варто переглянути:

• Драгутін Тадіянович. Пісня Марії (0)