Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Постать Миколи Рачука в українській поезії, на жаль, мало поцінована літературною критикою, як зауважує у післямові до збірки П.Рихло, цим наче спонукаючи до діалогу про вірші. І причиною цьому є аж ніяк не брак художньої майстерності автора, а передусім ті умови, що поставили його твори поза межі літературного дискурсу, до якого він належав. М.Рачук мав би, за законами літературного процесу, прийти до читача значно раніше, щоби потужним енергетичним зарядом оживити атмосферу нашої духовності в сковуючих лещатах імперського періоду. Повернення, яке б воно не було, завжди залишає на душі осадок гіркоти. Мимоволі думаєш про те, чи зможе сучасний прагматичний читач на тлі здевальвованих цінностей пересиченої епохи сприйняти реставруючу енергетику, що б’є, як пульсар, зі світлового поля духовності М.Рачука. Його поезія, швидше всього, ще чекатиме свого шанувальника, ймовірніше в майбутньому, аніж в нашому апокаліптичному сьогоденні (на жаль, це проблема не одного автора). Але хочеться сподіватися, що комунікативний процес поета з читачем все ж відбудеться: у нього обов’язково має бути окреслена читацька аура.

Г.Кочур вважає, що М.Рачук пише про те, “що не можна сказати прозою”, і, можливо, внутрішнє прагнення побачити, відчути більше, аніж закладено в раціональному досвіді, дасть змогу відійти від надмірно логічного буття і пошукати сталості в тих сферах, де домінує дух, першотворець, Слово, чи, як у поета, прадух Ор – одне з різноликих віддзеркалень духовності.

Поезія М.Рачука чи не найбільше приваблює вишуканим аристократизмом почуттів, високою елітарністю та культурою духу. Це мистецтво, яке не відтворює, а ледь окреслює тонкими штрихами настрої, пульсуючі в глибині підсвідомості, видобуває з неї окремі емоційні спалахи, яскраві емотивні кола, що перетинаються як центрові на грані спроможності самих відчуттів. Звідси улюблений для поета прийом сну, уявне “урочище сновидінь”, яке дозволяє проникнути у глибини підсвідомості, пізнати людину з погляду ірраціонального, передати ауру її неоднозначного внутрішнього буття. Такий спосіб формує специфічне світовідчуття, що залишається після ознайомлення з текстами. Перед нами зріз людської психології через дивний спектр зміщення ознак часових, просторових – вони акомодуються в якійсь певній точці ще одного відчуття, яке і намагається вирізнити поет. Перейнятися цим відчуттям непросто, але інакше поезію М.Рачука не відчути. Читач має бути готовим до того, щоби переступити всі рамки звичного пізнання і допустити їх уявне зміщення, абсолютно вільно повестися з усталеними нормативно-естетичними уявленнями, бо лише завдяки цьому Рачукова творчість набирає рис інтерпретованості. Суголосно такому підходу вона нагадує сюрреалістичні полотна В.Ван Гога, внутрішньо-асоціативне сприймання картин П. Пікассо, ламано-геометричні лінії пошуків О.Архипенка, барокову ускладненість (зокрема використані у книзі художні роботи якнайкраще відтінюють манеру автора). Ще цю поезію можна відчути через окремі енергетичні координати, що формують центрову вісь художнього мікросвіту, через міжтекстові перегуки асоціативних сфер. Є у ві ршах певні аури, що взаємодотикаються, витворені не так словом, як мінливістю асоціацій.

Поезія М.Рачука включає певне коло таких символічних образів, як покинуте попелище, кладовище думок, ножі, свічка, каміння, стіна, обруч, які реалізуються в семантичному полі слова. Зрештою, вони так подібні, бо увиразнюють обриси розколотого у сприйнятті поета світу. Це світ нестійкий, наче сльоза (ще один семіотичний знак), ламкий, як скло (“все довкола потолочене на толокно скла”), це зріз нашого самоусвідомлення в межах суспільства, яке так тяжіє до тоталітаризму.

З другого боку, у слові метафоризується образ криниці як семіотичний знак здевальвованих цінностей, які поет намагається “Захистити від суду і осуду Оголеної секундної стрілки”. Проте навколо – самота ( чи не найбільш притаманний сучасній літературі стан екзистенції) – “з глибин самоти “, “Моє серце – серце всесилого суму”, “Пустельно кругом”, “ти стоїш сам перед собою з одцвілим обличчям самоти”… Близько дотикається до цього настроєвого кола сугестивний стан сну, за яким вгадується ще одна з характеристик нашого часопростору. Прикметно, що крик “Прокинься!”, звернений до героя із сонячною кулею, асоціативно співвідноситься зі спрагою пробудження з темноти сну, з товщі метафоричного океану.

Виникає природне бажання розірвати ці обручі, що сковують, знайти екзистенційно близького співрозмовника, зокрема частіше це своєрідний дуал – внутрішнє віддзеркалення (“Побачив себе із зворотного боку, І вже звідти, із дзеркала”), або таємний двійник, “той, що не назвався”, іпостась внутрішнього єства, розділеного на два світи “невидимими дверима”. Це своєрідний образ, вихоплений з “лабіринтів власної душі”:

Те, що поміж нами,
Стоїть з очима, плечима, ліктями,
Стоїть, і ми всі
Приглядаємося до нього,
Приглядаємося до того, хто поміж нами…

(“Двері”).

Але яких би метафоричних констант не набувала психологія внутрішнього лабіринту, є понад ним сфера вища, означена пізнанням Бога, у М.Рачука – Першотворця, язичницьки синонімічного з Буттям, і останній шлях пізнання пролягає “До того, хто поза нами”.

Таких же високих вимірів поет надає Слову, яке нерідко співвідноситься за смисловими акцентами з образами серця, сивої троянди, з бажанням прочитати власне серце, його сторінки, щоб сказати с в о є слово:

До них я промовляв із серця власного слова.
Довго перегорталися сторінки мого серця,
А що я читав – не пам’ятаю,
Та я читав і читав, а що – не пам’ятаю,
Та коли я дочитав, – хтось із присутніх:
Це його слово - і всі заговорили,
Закивали головами

(“Читаючи власне серце”).

“Маятник серця”, “Проміння ядра серця”, “Я шукаю колір квітки мого серця”, “Сиві троянди слів подорожнього”, “Троянда сивою зорею Опуститься тихенько на могилу” є відгомонами поетового буття в Слові.

Попри названі структуруючі елементи, у метафоричній конструкції поезії особливу увагу привертає метафора світла, котра зазнає відчутної еволюції впродовж багатьох текстів і як один з дохристиянських духовних елементів акумулює в собі величезний творчий потенціал, несе внутрішній заряд, закодований з правіків. Не випадково знаком сонця – стихії вогню – на синьому тлі, що сприймається як символ води, помічено титульну сторінку збірки, зокрема і автор у власному прізвищі виділяє дві літери – РА, асоціативно перекидаючи місток до давньоєгипетського культу сонячного божества. Зрештою, у поєднанні вони асоціюються із зеленим – символом життя, у М.Рачука – літа з його язичницькими культами. Збірку пронизує спрага світла – чи то перед зачиненими дверима недоступної круглої будівлі, в момент непевності і нерішучості, чи перед отвором кам’яного мішка, що сковує, стискає серце, врешті, це останнє, на що сподівається герой:

Бажання
Коли воно ще є
Його наймення Світло

(“Легенди весняних воріт”).

У глупу ніч нашого суспільно-паралізуючого мороку автор живе сподіванням відчинити двері світлу, але іноді навіть воно оманливе, світло, “Де ще яскравіше яскравого яскра… Яскрава змія, яка стискує петлею Беззахисну рибину”. Сум і гіркота розчарувань, адже гине сподіванка осягнути “Світло світліше за саме світло, Світліше світла світлого”. Наскільки він можливий такий ідеальний варіант? Чи це лише утопія, яка споконвічно манить наш світ? Поезія М.Рачука до максимуму чесна із собою, за нею дійсні неприкрашені реалії – і чи не в цьому насамперед її напружений екзистенційний біль, драматизм світлової спраги – того, що в ідеалі навряд чи осяжно як для окремої людини, так і для цілого нашого часу.

Вірші автора можна визначити своєрідною метафорою – “блукання в лабіринтах власної душі”, іноді і в тих, котрі давно заколисані сном історії, а точніше – стали набутком колективного підсвідомого. Але це також частинка поетового світу, він присутній як у сучасному, так і в минулому, переживаючи трансформацію часових площин як елемент і власного самоствердження, так і усвідомлення першовитоків своєї нації. Це не випадкова формальність, не данина літературній традиції, а духовна потреба, постійне ствердження доцільності зв’язку з якимись внутрішніми організаційними началами свого родоводу, що акумулюються в слові органічно і природно. Власне екзистенційне існування вихоплює з глибин пам’яті “аріїв сліди, могили споконвічні”, “жаринки з багаття сарматів”, “відстань дохристиянських молитов”, “На Купайла Рай Сонце”, собор Ора, “зелені свята у клечальну неділю” і причетність до таємничих містерій минулого, чий відгомін сягає до сьогодні:

Різдвяна коляда
І поцілунки Великодні
Нас гріли до Христа.

Відчувається бажання будь-що затримати цей світ глибин (поступ, за М.Рачу­ком – всього лиш течія ручая) – чи не єдиний прихисток, де мрія світла цілком осяжна і видається вповні зреалізованою. Сучасну національну руїну, на переконання поета, можна подолати через збереження і повернення в генетичну пам’ять народу вцілілих рис етнічної культури, її неушкоджених решток, що в умовах масової глобалізації з домінуючою тезою про відмирання національних культур є завданням вкрай важким. Звідси у М.Рачука – настрої туги і ностальгії, іноді – відчуття відстороненості від оточення, зосередженість і самозаглиблення у собі. Особливо ці настрої проймають книгу ”Урочище сновидінь”, а вже ”Урочище Стоуст” майже реставрує забуті язичницькі відгомони, які стають і осердям духовної екзистеції поета, зокрема способом осмислення літературної традиції (“З Бождерева мабуть космічно дивувався сам Уїтмен”), і певним передбаченням, видінням-візією майбутнього.

Перекидаючи місток між епохами, М.Рачук вдається до своєрідного потоку свідомості, намагаючись прочитати глибини етнічного підсвідомого. Стиль поета засвідчує різні за складністю пласти мислення, неоднорідні рівні сприймання – досить відкриті для інтерпретатора площини і раптові провали у глиб віків, в урочища пам’яті. Так незримо між автором та минулим натягуються метафоричні мости, що допомагають пройнятися язичницько-дохристиянською аурою, станом, практично втраченим для сучасника з його полікультурністю. М.Рачук намагається максимально актуалізувати цей світ, уже осмислений поезією Б.-І. Антонича, В.Свідзінсь­кого, І.Калинця, авторами Київської школи – В.Голо­бородька, В.Кордуна, В.Рубана, М.Воробйова. Актуалізувати не просто через фольклорну стилізацію епохи, а надати творам відчутних філософсько-язичницьких акцентів, суголосних поглядам М.Руденка, О.Берд­ни­ка, ініціативам РУН-віри. Тому М.Рачук є світоглядно релігійним поетом у плані виразного сповідування язичницького культу, що у віршах постає певною сакральною сферою, антитезою християнській традиції:

Пригублюється пагубно
Бог Ізраїля ми
Втілення неминущості
Літа і його стоустого незакінчення

(“Розлом літа”).

Звідси у поета з’являється потреба “Прилучитися до сум’яття семисвічника, якому давно пора відгоріти”, пробудити “стоусте мовчання”, відчути “слово стовідоме”, ”болі-стоусти”, звершити “Стоуста труди”. Стоуст і Стоок набирають ознак сакральності язичницьких культів, які видобуває із забуття поет, щоб дати їм можливість відродитися – з ними і його народ, повернений до сонцепоклонницької ідеї, має, на думку автора, шанс на оновлення у сфері духу.

Цікава поява такого послідовно обстоюваного язичництва в українській культурі, де генетична пам’ять всупереч вікам зберігає відгомони перших релігій (колядки, щедрівки, гаївки, обрядові культи, писанкові розписи, орнаментальне мистецтво). І закономірно, що дослідником ранніх релігій Джоном Кемпблом у книзі “Маски бога: примітивна міфологія” Україна окреслена як міфогенетична зона, де тривалий час настоювалися основні міфи, що потім живили духовну пам’ять світової цивілізації. Цей генетичний код у М.Рачука такий сильний, що неможливо його не помітити. Тому поет будує свою “археологію духа” – реставрує в етнічній пам’яті світ, ”пектораллю опромінений”. Прикметник “золотий” асоціативно нагадує відгомін Скіфії – “золоті сурми”, “золота струна”, “вінок із золота”, “золототисячник”, “кінь мрії золотої”, “золото вінка”, “золото імен”, “тінь…скаче золотими кіньми”, “Скільки сяйва… В мові дивній Товстої могили, Що лопату позолотила”, “пекторалі золотий язик”, “Шабельки блищать золотом громів”, “колосяться арія снопи на полах позолочених стерні”, “золотодзвоння повне Ненадщерблене Котиться на мене Через тисячі років”… Ми могли б вважати, що такі рядки, як

Мов ждав на мене світло-карий кінь
Осідланий і срібні стремена
Вуздечка шовкова

(“Розлом літа”)

є майже фольклорною стилізацією, якби не зауважили, з яких світоглядних переконань вони виростають. Образ коня також стає знаковим для поетичного світу М.Рачука, як і образ дерева (“Древо повнозвуччя”, Бождерево, “кришталь дубів”, “дохристиянський дуб”, “священний гай” – місце язичницьких культів, ”До неба нас виводили дуби”). Язичницька художня концепція поета розтинає історію пласт за пластом, оживлюючи тотемічні риси, зокрема дуб, кінь, зеленптиця чи хрущ як певні тотеми духу (тут яскраво простежується натурфілософська діалектика поезії) втілюють ідею язичницького злиття зі світом природи, сама поезія позначена “вростанням в минуле і майбутнє заразом”:

Протікати як кров
З голови у ноги
З ніг у голову

(“Розлом літа”).

Питання, які окреслюються в поемах “Легенди весняних воріт” та “Поцілунок хруща”, в “Розломі літа” набувають свого вирішення. Стається розлом часу, світогляду, віри, розтин минулого з утвердженням зеленого різдва літа:

Очиститься хай логос
І зникне невідоме нам коріння
Залишиться трава і дуб і я
І хрущ і вишня і прабог наш АН

(“Розлом літа”).

Відродження своєї нації М.Рачук пов’язує з її самоусвідомленням через дохристиянське дитинство, пророкує на Київських горах “місто поетів і президентів”, “Осягне його ОКО СТООКА і Стоуст осягне устами”. Він своєрідно реставрує прірву людського духу, висловлює новаторські, незвичні погляди, нетрадиційні для духовної свідомості сучасника, який швидше може сприйняти поезію культурницьки, поцінувавши у ній ідею відродження втраченої культури у суспільстві глобальної цивілізації, ідею повернення в духовну пам’ять анімістичних уявлень, споконвіку притаманних українському народу.

Будемо сподіватися, що діалог про творчість М.Рачука, розпочавшись, не завершиться. Ця поезія заслуговує більшої уваги літературної критики, аніж їй приділялося досі.