Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

У листопаді 2002-го року регіональний дизайн безпеки в Європі було радикально, хоча і очікувано, змінено. Фактично, поза поточним або короткотерміновим членством в Альянсі залишилася лише низка дестабілізованих війною чи депресією країн Південно-Східної Європи, а також Україна, Білорусь, Росія, Казахстан та країни Кавказу. На нашу думку, не надто доцільно обговорювати проблематику “третьої хвилі” розширення НАТО, принаймні стосовно України – і не лише через укра­їнську специфіку. Виступаючи перед головами держав та урядів країн-членів, президент Франції Жак Ширак проголосив закінчення штучного розділу Європи та історичний момент її вирішального об’єднання.

Більшість високопосадовців – учасників форуму підкреслювала, що цей раунд розширення – не останній. Втім, поза оптимізмом українських дипломатів та симпатиків НАТО в Україні, неможливо знайти у празькій риториці жодного натяку на причетність України до майбутньої “третьої хвилі”. Господар саміту, один із найбільших прихильників розширення на Схід, В. Гавел навів модель охоплюваної НАТО “культурної сфери”. Згідно з Гавелом, вона починається на кордоні між США та Мексикою і має непевний східний кордон. Членство в Альянсі, наголосив Гавел, мусить рано чи пізно бути запропоноване Хорватії, Албанії, Македонії, Сербії, Чорногорії та Боснії-Герцеговині.

Важливими для України є два фактори, якщо не похідні від Праги, то щонайменш нею окреслені: дипломатичний бойкот з боку США та відсутність переходу до “інтенсифікованого діалогу”. Обидва ці явища вказують на домінацію політичних рішень над дотриманням стандартів у контексті розширення, а також на неготовність Альянсу реагувати на українську ініціативу щодо початку процесу набуття членства.

У зв’язку із вищезгаданою ситуацією, ми плануємо обговорити у цій статті наступні питання. Наскільки актуальною залишається тематика євроатлантичного вибору України після празь­кого саміту? За яких умов можна розраховувати на нормалізацію стосунків із Сполученими Штатами Америки поза нехтуванням українськими національними інтересами? Ці питання аж ніяк не риторичні, а крім того – вони зачіпають контекст місця України у світовій безпеці взагалі, а також – дискусію про сучасний стан міжнародної системи.

Погіршення стану американсько-українських взаємин почалося не у 2002-му році. Зміну акцентів у зовнішній політиці США можна із великою долею вірогідності датувати очоленням М. Олбрайт державного департаменту США [7]. Важливо зрозуміти, що її призначення на цю посаду стало результатом жорсткої критики республіканською опозицією зовнішньополітичного курсу Білого дому. Шість років клінтонівської дипломатії до Олбрайт стали добою поступового набуття США ознак гегемона світової політики. Як зазначає більшість аналітиків, ця гегемонія уникала відкритої конфронтації з країнами-регіональними лідерами завдяки досить щирим та успішним спробам формувати найширші міжнародні коаліції навколо будь-якої гострої проблеми [1]. США досягали задоволення своїх національних інтересів, надаючи їм принаймні “ореол” інтересів великого кола країн, аморфного “міжнародного співтовариства”.

У свою чергу, республіканці та прихильні до них професіонали від зовнішньої політики, такі як З. Бжезинський та К. Райс, продовжували розглядати світову арену в поняттях консервативного реалізму. Їм здавалося, що США нехтують власними національними інтересами, оскільки з одного боку – без нібито особливої потреби стали невід’ємним елементом будь-якого світополітичного процесу; а з іншого – через “безвідповідальність” Клінтона не поспішають із заняттям “трону” однополярного світу, що поза сумнівом їм належить [3].

Пізня адміністрація Клінтона ознаменувалася різким погіршенням стосунків із Росією, суперечливим станом взаємин із Китаєм, патовим розвитком подій на Близькому Сході, зростанням напруги між США та європейськими союзниками, а також оформленням протистояння між Білим домом та великою групою країн-учасників “Кіотського протоколу”. Цими неоднозначними тенденціями супроводжувався своєрідний перехідний період від “доброзичливого” світового лідерства США, у межах якого загальнолюдські цінності та інтереси США можна було принаймні співставляти; до спроб утвердження проблематичного світового порядку однополярності. Ця зміна не мог­ла обминути Україну, до якої американці постійно виказували непересічний інтерес, насамперед з міркувань консервації кіль­кості ядерних гравців [7].

Результати других парламентських виборів в Україні у березні 1998-го року викликали різке занепокоєння з боку США. Цікаво те, наскільки по-різному сприймалися дещо раніший реванш лівопатріотичних сил у Росії та перемога українських лівих консерваторів.
Різниця полягала у тому, що у російському випадку США визнали справедливість претензій громадян Росії щодо занепаду соціальної політики, спричиненого не в останню чергу завдяки дотримуванню американцями реформам. В українському випадку США фактично нарікали на демократичний вибір українців і недвозначно декларували свою надію на раціональну поведінку виконавчої влади. Вищезгадане наводить на думку, що на відміну від своєї російської політики, США розглядали Україну якщо не як власну “зону впливу”, то – щонайменш як країну, належну до центральноєвропейського алгоритму інтеграції до НАТО/ЄС [5].

Надповільна, але очевидна ескалація напруги між двома країнами не завадила американським високопосадовцям неодноразово висловлювати підтримку президентові України Л.Кучмі під час його участі у виборчій кампанії 1999 р. Втім, одразу після його перемоги керівництво США та низка міжурядових організацій ( де США відіграють важливу роль) майже відкрито втручалися до української внутрішньої політики. Безпосереднім результатом цих втручань стала відставка уряду В.Пустовойтенка та прихід до влади праволіберального кабінету міністрів з В. Ющенком.

Проте, незважаючи на загалом приязний клімат американсько-українських стосунків протягом прем’єрства Ющенка, потенціал конфлікту інтересів продовжував зростати. Відставка праволіберального уряду стала реальним початком того протистояння, що є наявним сьогодні.

Цікаво, що на відміну від кейнсіанської зовнішньоекономічної політики, панівна у поведінці Сполучених Штатів нова ортодоксія клінтонівської доби передбачає “маскування” національ­них торговельних інтересів розробкою специфічної стандартизації, а також залучає до суто економічного дискурсу ідеологіч­ні преференції. Це означає, що теоретично уряд США здатен застосувати торговельні обмеження проти країн, чиї уряди не проводять проамериканську політику. Проте, не слід перебільшувати вплив американського уряду на власний та світовий ринковий простір – він значно слабший за можливості тих самих американських корпорацій-лідерів. Відомою є драма протистояння між адміністрацією Клінтона та компаній-партнерів Бірми, коли уряд закликав згорнути співпрацю з Бірмою через застосування там нелегальної дитячої праці.

У доповіді департаменту торгівлі США у 1999-му році по Центрально-Східній Європі відверто проглядається гострота конкуренції між ринковими гравцями США та ЄС за ринки збуту та держвласність країн регіону. Зокрема, Україну розкритиковано за повільні темпи аукціонної приватизації, зростання тенденції до імпортозаміщення, тощо [6, див. також 7].

Тобто, за всі ті ознаки урядового курсу, що виразно налаштований на розбудову капіталізму з мізерною або другорядною роллю транснаціональних корпорацій, із панівною експортною, особливо промислово-експортною орієнтацією.

Із перемогою республіканської партії на президентських виборах 2000-го року відчутним вбачається намагання Білого Дому компенсувати очевидні провали у внутрішній політиці дип­ломатичними успіхами, насамперед посилюється концентрація зусиль навколо денонсації системи “ядерних” угод про розширення ядерного клубу за рахунок Індії та Пакистану, зміцнення російської позиції на світовій арені, “шпигунська” криза в американсько-китайських стосунках – усі ці процеси та події надали актуальності концепції К. Райс, викладеній в статті “На захист національних інтересів”. Теперішній радник президента США розробила консервативну стратегію утвердження беззаперечного світового лідерства США, засновану на радикальному збільшенні оборонних видатків, закликах до насильницької зміни керівництва країн, ворожо налаштованих до США, евфемістичному “розділі відповідальності” за світові справи між великими ядерними гравцями [3, див. також 6].

Актуалізація цієї доктрини стрімко прискорилася після інспірованого міжнародною екстремістською мережею “Аль-Каїда” масштабного нападу на США. Пригадаємо, що вже тоді урядом США виказувалися безпідставні підозри щодо причетності України до підготовки пілотів-камікадзе. Приєднання Росії до антитерористичної коаліції зробило можливим насильницьку зміну влади в Афганістані, після чого США досить переконливо погрожували продовженням військової кампанії іншим країнам-ізгоям. Американсько-російська солідарність із широкого кола важливих питань світової політики вирішально змінила дизайн безпеки у “великій Європі”. У Середній Азії з’явилися американські військові бази, за рахунок відвертого нехтування “послугами” НАТО зміцнився військово-політичний союз між США та Великою Британією, утворилася Рада НАТО-Росія, яка проголосила ледь не встановлення рівноправних стосунків між Альянсом і другою ядерною державою світу.

Революційні (без перебільшення) зміни у світовій політиці послужили прелюдією проголошення Україною євроатлантичного вибору в травні 2002-го року. Втім, на тлі внутрішньополітичних процесів, а також в умовах посилення американської ролі, зокрема і у межах НАТО, цей неочікуваний крок українського керівництва навіть ускладнив і без того неоднозначну ситуацію в американсько-українських стосунках, адже надав Білому Дому ще одну непересічну можливість здійснювати тиск на політику Києва. Під час парламентських виборів-2002 в Україні уряд США не приховував своїх стійких симпатій до праволіберальних сил, що їх очолив екс-прем’єр Вікто Ющенко. В результаті виборів виявилося, що правиця не змогла здобути тієї перемоги, яка була би здатною забезпечити їй контроль над виконавчою владою. В українському парламенті було утворено більшість тими політичними силами, що їх неможливо охарактеризувати як проамериканські. Переплетіння трьох факторів – поразки проамериканської правиці, ескалації американсько-іракського конфлікту та відчутне зростання присутності українсь­ких військових промисловців на світовому ринку призвело наприкінці 2002-го року до фактичного проголошення Білим Домом “холодної війни” українській еліті, а відтак – і державі.

Необхідно підкреслити, що, незалежно від дипломатичної риторики, важко уявити собі принципові протиріччя між Вашингтоном та Брюсселем. Зрозуміло, механізм прийняття рішень керівництвом Альянсу (консенсус) настільки ж демократичний, наскільки недорікненний. Але поза будь-яким сумнівом, існування НАТО неможливе без участі Сполучених Штатів, оскільки останні домінують його військово-промисловий комплекс, і є єдиною державою, яка зберігає фундаментальний над- та трансрегіональний вплив на зовнішню політику країн-нечленів [2]. Саме тому плани українського керівництва розпочати інтенсифікований діалог із НАТО вже у Празі або принаймні дістати безпосереднє схвалення свого євроатлантичного вибору з боку країн-членів були заздалегідь приречені на невдачу. Важливо, що до загострення стосунків із США шанси України досягти поставлених цілей у Празі розглядалися як досить реалістичні.

Очевидно, що український діалог із НАТО було би завчасно вважати замороженим, оскільки Україна грає зовсім не риторичну стратегічну роль у “великому регіоні”. Крім того, трирічне економічне зростання, об’єктивна політична стабілізація та відновлення важливих експортних позицій на низці світових ринків, зумовлюють неможливість стабільної системи міжнародних відносин на регіональному та трансрегіональному рівні поза участю України та врахування її національних інтересів. Проте, важливо зрозуміти природний та об’єктивний характер нашого євроатлантичного вибору. Здавалося б, особливо у рамках парадигми лівопатріотичних поглядів сегменту українсь­кого політикума –– що альтернативи євроатлантичній інтеграції України існують. Втім, на нашу думку, “східний” вектор безпеки протягом останніх двох років фактично деактуалізовано. Це пов’язано із заснуванням Ради НАТО-Росія, посиленням американсько-російського партнерства, нещодавньою зміною тональностей у російсько-білоруському діалозі, фактичним перетворенням Організації Договору про колективну безпеку на суто субрегіональну вузькофункціональну та транскордонну структуру.

Наразі протистояння по осі “схід-захід” складно вважати за одну з базових рис сучасної світової політики, навіть якщо під “сходом” вважати не Росію, а Китай. Радше можна досить упев­нено говорити про ексалацію конфлікту між індустріальною “північчю” та розмаїтою сукупністю її союзників – із “півднем”, що складається із транснаціональних та майже позадержавних мереж, де низка держав-ізгоїв убачається лише “верхівкою айсберга”[2]. Саме в цьому контексті статус України виявляється непевним. Адже за всіма ознаками вона належить до країн “півночі” (якщо не брати до уваги очевидний розрив у добробуті).

У той самий час стосунки України із ключовими вузлами інфраструктури безпеки промислового світу залишають бажати кращого.
Деякі політичні сили в Україні продовжують схилятися до обстоювання закріпленого Конституцією статусу озброєного суверенітету. Проте, збереження цього статусу могло би бути ефективним лише за умов, за яких українці були би впевнені в адекватній боєздатності своїх збройних сил наочним викликам; будь-який локальний чи регіональний конфлікт у сучасному світі не переростав би миттєво у струс усієї системи міжнародних відносин; Україна залишалася би ядерним гравцем помітної ваги. На жаль, жодну з цих умов не можна наразі дотримати. Таким чином, Україна приречена на долучення у тій чи іншій формі до тієї системи безпеки, уособлюваної НАТО.

Українська специфіка більше не полягає в нашому межуванні з Росією – адже до Альянсу запрошено три балтійські країни без фундаментального спротиву російського керівництва. Крім того, незалежно від маргінальності впливу запрошених країн на світову загалом, та на регіональну зовнішню політику зокрема, таке радикальне розширення НАТО беззаперечно перетворює його на абсолютну домінанту щонайменш європейської безпеки. Ефективне партнерство між НАТО та Росією і поступове зростання впливу Ради НАТО-Росія на світові, а щонайважливіше – на континентальні справи, здатні перетворити цей потенційний сімбіоз на панівну структуру безпеки в Євразії, хоч і за умови нейтралітету Китаю. Зрозуміло, що навіть середньотермінові прогнози у міжнародних відносинах, як це довели останні дванадцять років – справа невдячна. Але очевидно, що обмежений однополярний чи необмежений триполярний світовий порядок, за збереження Україною озброєного нейтралітету, чи то пак консервації сучасного стану стосунків із важливими гравцями на міжнародній арені – рано чи пізно приведе її до конфронтації не тільки із США чи НАТО, але до непересічних проблем із усією Північчю.

Парадоксально, але водночас і логічно, що, по-перше, уявляється необхідним, попри всі непорозуміння та патові ситуації, продовжувати продуктивний діалог з Альянсом упритул до здобуття запрошення; а, по-друге, жодна з країн-членів чи країн, запрошених до НАТО у Празі, не бажає або не здатна стати адвокатом України на її шляху до членства. На нашу думку, нормалізація американсько-українських стосунків та посилення української зовнішньополітичної позиції загалом насамперед залежить від зміцнення та поглиблення партнерства України з Росією та Китаєм, оскільки ці дві країни наразі є єдиними, які здатні вплинути на позицію Сполучених Штатів. У той час, як українські можливості досягти подібної нормалізації, зводячи до мінімуму при цьому втрати національного інтересу, вже зараз украй обмежені.

Втім, українська тісніша, глибша та розширена співпраця з Альянсом неможлива без визнання за Україною права залишатися у числі провідних світових виробників та експортерів зброї та авіакосмічних технологій. Будь-які непогоджені обома сторонами діалогу дії у цьому аспекті взаємин, що не враховують інтереси вітчизняного військово-промислового лобі, завчасно вбачаються безрезультатними.

На думку деяких аналітиків, навіть така оригінальна (а з досвіду останніх років відомо, що оригінальність у зовнішньополітичній поведінці здатна принести неабиякі дивіденди) дипломатична стратегія, спрямована на уникнення ізоляції України, передбачає чималі перешкоди.
По-перше, складно передбачати еволюцію американсько-російського партнерства, оскільки планована інтервенція США до Іраку, навіть за всіх сприятливих умов, може призвести до затяжного і багатостороннього конфлікту і відповідні зміни російської позиції. Втім, під час свого пост-празького візиту до Москви президент США пообіцяв, що інтереси Росії в Іраку “буде враховано”.
По-друге, російсько-китайські стосунки не тільки залишаються неоднозначними, але й демонструють тенденцію до зростання напруги. Необхідно підкреслити, що подібне зростання напруги пов’язане не лише з масовою міграцією жителів північ­ного Китаю до східної Росії, але й також із фактичним диктуванням Китаєм умов російського вступу до СОТ. Серед іншого, важливо зрозуміти незацікавленість Росії у зростанні військового потенціалу “великого сусіда”.
По-третє, усім чотирьом важливим для України гравцям США, НАТО, Росії може видатися вигідним збереження України та низки інших країн у статусі вже не буферної “зони”, а буферного “поясу” між зонами “безпосередніх” інтересів. Відтак, вони можуть проявляти солідарність в українському питанні.
По-четверте, невідомо, чи витримає саме НАТО своєрідний тест на розширення під час наступного прецеденту застосування п’ятої статті – а те, що таку можливість не можна виключати, досить очевидно з оглядом на непересічно нестабільний стан системи міжнародних відносин на початку двадцять першого століття.
І, по-п’яте, навіть на тлі ствердження ліволіберальної та державницької більшості в українському парламенті, широкомасштабного приходу її представників на ключові позиції у виконавчій вертикалі – шанси проамериканської правиці та її різнобарвних парламентських та позапарламентських партнерів на реванш у 2004-ому році залишаються гідними уваги.

Втім, виважена та обережна зовнішньополітична стратегія України спрямована на “вирівнення” стосунків із США, зокрема, та із заходом узагалі, яка б включала залучення до цього процесу низки впливових стратегічних партнерів, може розглядатися як оптимальна через наступні причини.
По-перше, великий російський бізнес усе глибше зацікавлюється захистом національних інтересів України, насамперед ті його представники, які принаймні де-юре непідконтрольні російському урядові. Якою би не була диспозиція російського уряду щодо України, його пріоритетом чимдалі тим більше стає захист ринкових гравців російського походження, а звідси – і українських інтересів, тим тісніше перші та останні утворюватимуть продуктивний симбіоз.
По-друге, російсько-китайські протиріччя радше грають на користь українській зовнішній політиці, адже Китай нериторично поціновує військово-технічне та економічне партнерство з Україною. Зрозуміло, що Китай ніколи не піде на конфронтацію із США через українське питання, а втім ніколи не поступиться своїми інтересами на користь США.
По-третє, триполярний світовий порядок, попри всю свою гармонійну привабливість – поки що не більший за ілюзію, адже нехтує інтересами європейської спільноти, яка відчутно поліпшує свою зовнішньо-політичну та світогосподарську позицію, особливо на тлі системних проблем у США. Крім того, триполярність не влаштовує ті інтеграційні утворення та окремі країни світу, що їх можна вважати гравцями “середньої” руки на світовій арені. Важливо також розуміти, що модель нового міжнародного порядку досі не визначена, навіть в умовах значного посилення позицій США. Продовжувана еволюція міжнародної системи дає Україні реальні шанси не залишитися за бор­том рішеннєвої інфраструктури світової дипломатії.
По-четверте, незалежно від сучасної ефективності чи неефективності НАТО, як тепер, так і у майбутньому, геополітична сталість та військово-промисловий потенціал України не дозволяють ані НАТО, ані Росії створити між собою якийсь новий кордон. Наразі це доведено фактом запрошення до НАТО прибалтійських країн, від позиції яких залежить ефективність принаймні нафтового бізнесу Росії.
По-п’яте, за сучасних умов українська правиця змушена пом’якшити свою позицію, а також поступово віддалятися від своїх радикальних союзників – а відтак долучитися до спроб правлячих політичних сил захистити українські національні інтереси. Як це підтверджується нещодавніми заявами В. Ющен­ка – від вищезгаданої еволюції насамперед залежать шанси приходу до влади правих лібералів у наступному виборчому циклі (2004-06 рр.).

На базі наведених розмірковувань ми вважаємо за доцільне запропонувати такі висновки:
По-перше, празький прорив НАТО на Схід став останнім кроком у процесі об’єктивного звуження українського маневрового потенціалу в сфері регіональної безпеки. Та чи інша форма взаємозобов’язуючої співпраці з НАТО наразі уявляється майже аксіомою української оборонної політики у найближчі роки.
По-друге, українське членство чи певний різновид “асоціації” з Альянсом лежать насамперед у площині політичних рішень. У цьому аспекті неможливо уникнути реставрації доброзичливих стосунків із США. Важливо розуміти, що на даний момент нормалізація взаємостосунків лежить поза можливостями українського політикуму.
По-третє, у вищевказаних умовах стає очевидним, що Україні необхідна нова та оригінальна концепція зовнішньої політики, ціллю якої слугувала б євроатлантична інтеграція, а інструментарієм – залучення провідних незахідних “великих держав” до покращення і зміцнення українського зовнішньополітичного статусу.
І, по-четверте, шлях з дипломатичної кризи, до якої насамперед через об’єктивні причини потрапила Україна – неможливий поза консолідацією усіх парламентських сил державницької орієнтації, незалежно від їхньої конкретної ідеологічної орієнтації.

На закінчення можна додати лише єдине – празький саміт можна вважати передусім тестом для України на суб’єктність у світовій політиці, від результатів якого залежить зміст ролі нашої держави на світовій арені ХХІ-го століття.

Література:

1. Богатуров А. Синдром поглощения в международной политике.// Pro et Contra, №4, 1999.— С. 28-49

2. Косолапов Н. Россия, США и мировое развитие. //Pro et Contra, №2, 2000. — С. 121-137
3. Райс К. Во имя национальных интересов. //Pro et Contra, №2, 2000. – С. 103-121.
4. Buzan B. New Patterns of Global Security in the 21st Century.// International Affairs, vol.67(1997). – Pp. 12-21
5. Grossman M. Address to the Atlantic Treaty Association./ U.S. Department of State Testimony Series, Sofia, 1997. – Pp. 1-7.
6. Powell C.L. Preserving U.S. Global Leadership/Address at Roundtable Meeting at the State Department, Washington DC, 2001. – Pp.1-6.
7. Talbott S. The New Ukraine in the New Europe./ Harvard University Project on Ukrainian Security, Washington DC, 1998. – Pp. 1-12.