Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

З чиєїсь важкої руки в нашій свідомості відклався стереотип – дивитися на молодше покоління очима скептиків, з недовірою, подекуди роздратуванням. І справа навіть не у конфлікті поколінь, а в тому, що ми самі не впевнені, кого привели на світ і чого навчили, забуваючи при цьому про генеалогію. Любомир Якимчук належить до тих мистців, які формувалися вже в незалежній Україні. Навчався у Вижницькому училищі прикладного мистецтва, а цьогоріч – закінчив з відзнакою Львівську академію мистецтв, сприятлива родинна обстановка (дружина Богдана також художниця і дуже цікава) та насамчас праця над самовдосконаленням викристалізували особистість, яка не загубиться – не розчиниться не те, що в рідних, дещо запровінційозованих у мистецькому плані Чернівцях, а і у куди вишуканішому в цьому плані Львові, Києві, зрештою, в Європі, до якої ми всім серцем прагнемо, та продовжуємо жити і творити на прокомуністичних просторах формально неіснуючої імперії. Пригадую одну з перших Любомирових експозицій у Чернівцях. Я не побачив у його роботах слідів учнівства-студентства, у творах панував колір, який і визначав як форму, так і зміст його незвичних пейзажів, натюрмортів. Трохи в них було прохолодно, як у металі чи кераміці. Бо він після Чернівецької художньої школи вступає до Вижниці на “метал”, а у Львові навчається на кафедрі кераміки.

– Зараз, на щастя, не існує жорстокого поділу на образотворче чи ужиткове мистецтво, метал, кераміку, – вважає Любомир. – Основне – мати свободу і максимально розкритися, оволодіти певним стилем у живописі. Тоді ти якщо навіть береш глину до рук, то буде видно, хто робив витвір. Після Вижниці я не поступив на “метал”. Та не жалкую, що потрапив на кафедру кераміки, якою керує Орест Голубець. Він багато мені допоміг у творчому зростанні…

Попри свій вік Якимчук уже встиг серйозно заявити про себе. Після чернівецької мав ще декілька персональних виставок у Києві. А на Львівському осінньому салоні “Високий замок 2001” здобув навіть першу премію (гран-прі нікому не присудили). Як на мене, успіх неабиякий, бо ця імпреза збирає декілька сотень робіт. Торік у ній взяло участь понад 140 учасників з України та поза її меж. Остання виставка, щоправда, на думку Любомира, виглядала дещо слабше, львівські метри чомусь обійшли її увагою. Л.Якимчук виставив на ній серію робіт “Плач”. Первинний її задум був як своєрідний відгук на подію, що потрясла Львів – зникнення журналіста Гонгадзе. Кожна епоха народжує своїх правдоборців. Початки сягають ще Івана Хрестителя. Так із конкретного образу маляр дійшов глибокого суспільного узагальнення, в основі якого плач-голосіння. Бо хіба Україна не має за ким плакати і від чого очищатися?
Сім творів циклу виконані всього у двох кольорах – червоному і чорному. Так само можна на них знайти і дві руки, які вказують на чорний – розпач, безнадію і на червоний – боротьбу, сподівання, оптимізм. Та це швидше всього формальний бік створеного, бо роботи далеко не такі прості за вирішенням. Вони щедро насичені багатьма стильними елементами (писанка, свастика тощо). Відсічена голова (уже й не замислюєшся чия, бо це зараз несуттєво) волає справедливості, правди. Глибоко символічний і той факт, що саме 11 вересня, у день Усікновення голови Івана Хрестителя, у Києві відкрилася виставка у “Галереї 36”, де вперше Любомир експонував свій цикл. 9 вересня, як відомо, зник Георгій Гонгадзе. Художник мистецькими засобами закликає нас стати на захист правди, людських життів. Бо продовжують гинути журналісти і не тільки за свої переконання, а тому, що чесно і справедливо виконують професійний обов’язок. Симптоматично, що саме на зламі десятиліття осінній салон звернув увагу на соціально значимі, високохудожні твори, ніби підсумовуючи те, що витворено у нас за десять літ Незалежності.
Виставкова діяльність молодого живописця справді обнадійлива і багатогранна. Любомир брав участь у Міжнародному бієналє карпатського єврорегіону “Срібний квадрат”, де виставляли свої полотна малярі з України, Польщі, Румунії, Угорщини, Словаччини. При чому Якимчук представляв саме Буковину, а не Галичину, Словаччину – Прокіп Колісник – колишній чернівчанин, а зараз мешканець Пряшева.

– Мені подобається у Львові бути буковинцем, – несподівано заявляє Любомир, – бо почуваюся саме ним. Моє коріння, витоки, а значить, і мистецькі основи – тут, тобто в Чернівцях, Сучаві, звідки родом моя бабуся. Це не означає, що я раптом кинуся малювати верети. До речі, обидвоє моїх діток народилися в Чернівцях.

Можливо, й справді на відстані Чернівці любити легше, бо багато чим художники тут похвалитися не можуть. Украй рідко трапляються пристойні персональні виставки. Якби не Петро Яковенко, Орест Криворучко, то за останніх кілька років і згадати було б нікого. Різдвяно-великодні “солянки” надто нагадують тематичні виставки застійних часів…

– Не вистачає Чернівцям і неординарного, цікавого спілкування, – додає Любомир. – Ні, не конкуренції, бо мистецтво не те ж саме, що шкарпетки шити. Художник формує середовище. Можна і двадцять років просидіти з пензликом у підвалі. Та цього недостатньо, треба мислити, спілкуватися. Суть у тому, що потрібно постійно збурювати це середовище, викликати резонанс, здіймати хвилю. Буковина – прекрасний край. Він завжди народжував потужні сили. Іван Миколайчук через свою маленьку Чорторию зумів охопити Всесвіт. Володимир Івасюк сягнув пісенних висот. Вони сформували середовище, а воно вже впливало на них… Львів завжди був центром духовності Західної України, таким і залишається, бо цей центр не може бути розпорошеним по всіх регіонах. Але я не схильний усе там ідеалізувати.

Зрозуміло, Любомир Якимчук один із представників покоління, яке сьогодні починає активно втручатися у всі сфери життя, в тому числі й творчого. Та покоління (в літературі зараз дуже модно розсовувати письменників у “десятирічки” з легкої руки “шістдесятників”. Та виглядає це надто штучно й надумано, особливо в останні “річчя”), це насамперед яскраві особистості, довкола яких гуртуються інші. Однією з таких особистостей і є молодий, перспективний і цілеспрямований Л.Якимчук, талант якого визріває у нас на очах і завойовує собі шанувальників і прихильників.

Навіть найзатятіші скептики і песимісти не зможуть заперечити очевидного: нове покоління обирає духовні свободи і порив до самореалізації через коріння не позичене десь за горбами, а надбане з рідних витоків. Відчутний його поступ до соціальної заангажованості мистецької штуки. Любомир Якимчук не задовольняється холодною констатацією традиційних фруктово-екзотичних натюрмортів чи солодкавих краєвидів, а прагне відтворювати на полотні те, що болить і хвилює його самого і ровесників. Це вигідно вирізняє його не тільки серед численних учасників осіннього салону у Львові, а й в Україні. Принаймні обраний ним шлях не залишає нас байдужими. У цьому, либонь, справжня перспектива мистецтва третього тисячоліття, якому вже протистоять не лише академічний консерватизм, сірість та убогість різних шкіл, а й здобутки комп’ютерно-технократичні. Та тільки через правдиві плачі можна прийти до справжнього очищення, а відтак до свідомого протесту. Щоби змінити наше життя на краще.