Немає коментів
прокоментувати
trackback
Кому достеменно належала ця майже абсурдна ідея, зараз навіть важко згадати. Та й несуттєво. Швидше всього, що її випадково виронив Прокіп. Заперечувати йому ніхто не мав сили або ж бажання. Вирішили майже одноголосно: їдемо. Їдемо до Колісника в Поташню, його рідне село. Це ж недалеко з Вінниці, рукою подати.
А до Вінниці наша невеличка чернівецька бригада у складі поетеси Катерини Міщенко, художника і промисловця Юрія Якимчука та автора цих рядків вирушила на відкриття виставки художника Віктора Рибачука. Сюди ж мав приїхати й Прокіп Колісник із Пряшева (Словаччина), де мешкає відтоді, як покинув Україну. Попри ускладнену географію, всі ми таки зібралися у Вінниці. І переночувавши у “Версалі” (ми, здається, були першовідкривачами цього фешенебельного закладу), майже одностайно відчули, як нам чогось бракує. Мабуть, його облаштування й наштовхнуло когось на думку, що варто було б відвідати й малу Прокопову батьківщину, де з далеких доріг сина виглядає самотня мати, де можна багато чого збагнути з найпотаємніших джерел мистцевих.
І хоч дорога виявилася не такою далекою, як може здатися тому, хто їде нею вперше, та ранні сутінки пізньої осені таки застали нас в дорозі. До того ж у селі темінь несусвітня – відімкнули електроенергію з метою економії. Та нас це ні крихти не засмутило. Моя прадавня мрія побувати у Прокоповій Поташні нарешті неждано-негадано реалізувалася.
Прокіп – художник оригінальний. Бо як тільки ми добралися до його хати, трішки злякавши маму, він тут же запропонував прогулянку селом, не минаючи родичів, у яких знаходяться його твори. Ми навпомацки розглядали живопис різних літ, у цьому була якась неперевершена насолода. Можна було вільно домислювати те, чого не розгледів у темряві. Та одна картина досі стоїть перед очима: зграйку білих гусей, ніби хто обтру
сив їх поташем, огортала осіння темінь. А вони мов завмерли посеред велетенського мілководного озера – стояли кожна на одній нозі, ніби другу гріли – ночі ж у Поташні довгі та холодні.
Тільки не для нас. То була, мабуть, найкоротша із наших ночей. Доки розпалювали хмизом у печі, доки там щось шкварчало, доки ввімкнули електрику, либонь, зекономлену, доки завели декілька поташнянських рапсодій, то й цигани нічку розікрали. Ще був майже миттєвий сон у прохолодній сільській хаті, де пахло яблуками і фарбами, які ніколи не втрачають своєї первозданності.
Було дивно, ніби все це колись із нами відбувалося. Прокопову маму я справді бачив на одній із його перших персональних виставок у Чернівцях, яка називалася “Колір”. Моя стаття називалася ще простіше “Прокіп із Поташні”. Приблизно я так собі й уявляв це загублене в українських степах село, де співають розлого і неквапно, ніби їдуть волами, де хатки невисокі, ніби бояться занадто одірватися від землі, яка щедро годує і напуває. За це й варто триматися її усім своїм корінням, щоб не покотити світами перекотиполем, забуваючи раз і назавше, хто ти і що ти.
Ранок заглянув привітно у наші невиспані, але веселі очі, бо ж побачено багато. Несподівано з’явилися нові плани – продовжувати рухатися на Захід до Дністра, а звідти – до Чернівців, звідки Прокопові значно ближче до Пряшева, ніж із Поташні. Ми ще безліч разів фотографувалися біля новісіньких Прокопових воріт, будівництвом яких він керував аж із Словаччини, і дуже гордився, що вийшли вони майже такі, як Золоті ворота у Києві.
Саме в Поташні багато чого зрозумів із творчих принципів художника Прокопа Колісника. Згадав його багатолітні шукання істини, яка ось тут на поверхні у Поташні. Але треба було покинути ці краї, щоби щоразу шукати усе по-новому. Адже саме у цих степах навік заснули козаки, якими марив той Прокіп, який щойно закінчив інститут, надзвичайно сміливо відійшов від того, що втовкмачували в його голову протягом п’яти літ. Хоч закінчив із червоним дипломом і відкривалася перспектива залишитися в столичному вузі, та доля закинули його саме в Чернівці напередодні досі не розкритої хвороби. Його “Круки” віщували екологічну небезпеку, яка торкнулася багатьох, а надто ж самого Прокопа. Та Батьківщину не порятуєш тим, що покинеш її. У Колісника вибору не було – захворіли обидвоє дітей, тому змушений був їхати до дружини у Словаччину. Але це все дуже умовно, бо Прокіп ніколи не покидав Україну, вона завжди з ним і в ньому. Постає із багатьох полотен і ніколи не зникне із серця. Це не солодкі фрази. Багатолітня дружба з художником дозволяє так промовляти. Пам’ятаю його відчайдушні виставки після тривалої розлуки з Україною в Києві, Львові і Чернівцях. Тільки глибоко любляче серце здатне на подібний поступ. Більше того, чужина не розміняла на дрібну монету високі почуття, а навпаки зміцнила їх, загартувала, навчила не плакати, а творити Батьківщину там, де тобі доводиться жити сьогодні.
Саме ота найтемніша і найкоротша ніч у Поташні ще не раз навідуватиме мене. Бо відкрила багато речей. Згадав Прокопів автопортрет “І мене поглине тьма”, ніби малював він його саме тієї ночі, коли в Поташні вимикали електроенергію. У цьому творі багато внутрішнього світла. Ти майже фізично відчуваєш, як світле і темне начала борються в тобі. Пригадався і портрет матері. Майже аскетичне обличчя святої. Хто ще так, як українці обожнюють матір, жінку?! Чиї серця здатні на таке поклоніння?
Для багатьох стало несподіванкою, що Прокіп раптом почав писати книжки (на сьогодні їх вийшло вже дві). Тільки не для мене. Мені просто було цікаво, коли його нарешті прорве. І це трапилося. Про що може писати художник? Хтось подумає: про живопис. І не помилиться. Але не тільки. Прокіп пише про все, що його болить. Тут і художні твори, оповідання, новели. Роздуми про живопис. Роздуми про життя. Усе, що він не сказав на полотні, пробує висловити на простенькому папері. Мені особливо заімпонували ті розвідки, які він помістив у журналах “Дукля” (Словаччина) та “Сучасність” про художників Одарку Киселицю та Феодосія Гуменюка. Це вже дослідження наукового спрямування. Адже зараз Прокіп займається викладацькою діяльністю в дуже серйозному Пряшівському навчальному закладі. Примітно, що саме художник з України зумів відчути, в чому істинність таланту двох неперевершених майстрів. Як тут не погодитися з ним, що Одарка Киселиця глибоко національна вже за підбором кольорів. Їх не зплутаєш ні з чиїми іншими.
У літературі, як і в живописі, Прокіп Колісник не простий для сприйняття. Більше того, інколи здається, що він свідомо ускладнює свої мистецькі сентенції. Та це тільки на перший і то дуже поверховий погляд. Бо коли вчитуєшся в його прозу, розумієш: такі мистці, як Прокіп Колісник не опускаються до банальностей, вони спроможні читача підняти на рівень власного розуміння життя.
Ловлю себе на тому, що не можу до кінця уявити собі, чим нині живе творець, які істини його хвилюють. Бо фрагментарні зустрічі у Чернівцях, Києві чи де інде, більше сіють запитань, ніж відповідей. Зрештою, як би хотілося побачити нову Прокопову експозицію. Розумію, що це вже зі сфери фантазій, ніж реальностей. Перевезти таку кількість робіт з-за кордону справа не з простих. Є інший вихід – відвідати Пряшів. А чому б і ні, якщо існує така внутрішня потреба, щоби ще глибше збагнути мистця, відкрити щось нове у ньому.
Поталанить чи ні побувати у Словаччині, це геть іншого гатунку проблема. Впевнений в іншому, Україна має ким гордитися. Прокіп Колісник знайшов себе як талановитого живописця, який національний за духом. Його барва приваблює і хвилює, він продовжує шукати те, що притаманне тільки йому. На відміну від інших Колісник завжди пронизує кожен свій твір небуденною філософською думкою. Він захоплювався біблейними мотивами, історією. Полишив помітний слід, за що би не брався.
Поташня проводжала нас скупим листопадовим сонечком. Вона видалася мені до болю знайомою, ніби доводилося бувати тут багато разів. А може, це марення, яке переслідує тебе після того, як нарешті твоя давня мрія здійснилася? Та впевнений, що поташнянські рапсодії ніколи не зітруться із пам’яті, бо овіяні особливим присмаком людських взаємин. І чим більше ми віддаляємося у часі і просторі від них, тим виразнішою стає кожна мить, оживають людські образи, картини природи, ніби вони насправді опинилися на полотнах талановитого майстра, який утаємничено кличе нас до себе у гості, завбачливо знаючи, що нас там очікує.
_________________________Теґи: Мирослав Лазарук, Мистецтво
