Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Сьогодні багато пишуть про історію нашого рідного краю. Точаться суперечки про позитивний чи негативний наслідки перебування Буковини під тією чи іншою владою. Зокрема, ми з 1775 по 1918 роки перебували під владою Австро-Угорщини. Комуністи твердили, що всяка влада, крім радянської, приносила тільки зло буковинцям. Проте багато фактів саме щодо австрійської влади спростовують таку точку зору. Для об’єктивного судження про вплив австрійського панування на соціально-економічний, політичний та культурний розвиток нашого краю необхідно висвітлити всі існуючі у цьому аспекті дані.

Маловідомим фактом залишається те, що австрійський уряд підтримував низку відомих українських митців (композиторів, художників, письменників). Починаючи з кінця ХІХ ст., щороку органи місцевого управління за вказівкою міністерства культів та просвіти давали оголошення для охочих отримати так звану “мистецьку стипендію” (існували й інші форми підтримки). Крім анкетних даних, потрібно було вказати, з якою метою буде використовуватись стипендія та обов’язково подати так звані пробні твори (картини, літературні твори тощо) для їхньої оцінки з художньої точки зору. Охочі писали заяву до місцевого крайового управління або безпосередньо до міністерства культів та просвіти, звідки надходив запит до місцевого поліцейського управління з проханням подати рекомендацію на того чи іншого можливого стипендіата. Всі ці дані надсилалися у Відень до міністерства і там ухвалювалося остаточне рішення.

Яскравим прикладом може служити буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Як свідчать дослідження Державного архіву Австрії та Чернівецького обласного архіву, перша згадка про отриману нею стипендію зустрічається вже у 1900 р. (розмір 500 корон), за 1904-1907рр. знаходимо ідентичні рішення міністерства про дозвіл на видачу їй стипендій. Чим же мотивує Ольга Кобилянська свої прохання? Так, у заяві за 1907 р. вона перераховує газети та інші видання, де вміщувались її твори або де з’являлися замітки про її творчу діяльність. Це, зокрема, такі літературні журнали, як “Зоря”, “Літературне ехо”, а також спеціальний літературний журнал для гімназій під редакцією професора А.Барвінського. Письменниця зазначає, що її твори друкувалися не тільки в українських виданнях, її творчість шанують літератори інших слов’янських націй. Зокрема, в заяві перераховані такі видання, як “Slovansky Pшehled”, “Slovnik naucny”, “Dom in Svet”, німецька газета “Politik”, а також німецькомовна збірка “Kleinrussische Novellen”. Все це дозволяє О.Кобилянській стверджувати, що “…неодружена дочка пенсіонера, який вірно служив державі цісарсько-королівським окружним секретарем протягом сорока років, …незважаючи на скромне матеріальне становище, бачить своєю метою в житті служити своєму народу створенням літературних творів” (заява від 28 лютого 1907 р.). Звернемо увагу на те, що письменниця посилається на служіння саме своєму народові, для якого вона і створює літературні твори - українського мовою. У заяві від 10 травня 1912 р. Ольга Кобилянська детально описує заслуги свого батька (вже на той час покійного), що працював спочатку простим урядовцем, потім був обраний місцевим депутатом, а пізніше був призначений слідчим за браком кваліфікованих на той час фахівців і якому “…вдалося захопити розбійницьку банду в складі тринадцяти чоловік, що протягом багатьох років завдавала великої шкоди як людям, так і їхній власності”. При цьому О.Кобилянська наголошує, що при всій своїй самовідданості в служінні на благо держави він, на жаль, не зміг забезпечити їй належного повноцінного існування, не залишив їй жодного майна, лишень борги за господарство у с.Димка, а вона, “на ліву сторону паралізована 48-річна каліка”, сама не в змозі оплачувати всі витрати.

А ось приклад висновку крайового поліцейського управління: “Прохач не має ні рухомого, ні нерухомого майна та проживав до цього часу в будинку свого батька, окружного секретаря, який недавно помер. Після батька залишився заборгований маєток у с.Димка біля Тарашан. …В політичному та моральному відношенні за Ольгою Кобилянською нічого негативного не помічалося. Прохач перебуває після смерті свого батька в скрутному становищі, оскільки її брати та сестра не мають змоги їй допомагати. Тому цісарсько-королівське крайове поліцейське управління зі свого боку рекомендує задовільнити подану заяву…” (висновок від 7 лютого 1913 р.).

На жаль, до 1912 р. не знайдено всіх даних про отримані письменницею стипендії (крім її заяви за 1909 р.), але можна з великою ймовірністю стверджувати, що вона все ж таки щороку подавала такі прохання, враховуючи власне матеріальне становище та стан здоров’я, і отримувала бажані стипендії. За 1913 р. знаходимо ще й відомості про присудження О.Кобилянській так званої “милостивої пожертви” в розмірі 200 корон на рік, терміном вперед на три роки, а з 1916 р. – ще на три роки. Це, крім звичайних стипендій, які вона отримувала щороку в розмірі 1000 корон. Можливо, видача стипендій продовжувалася б і після 1918 р., якби Буковина не відійшла до Румунії.

Про те, що Ольгу Кобилянську у Відні шанували та поважали за її талант, свідчить і лист Монастирського від 16 квітня 1915 р. до депутата австрійського парламенту, прізвище якого не вдалося встановити. У зв’язку зі скрутним фінансовим становищем (тривала Перша світова війна, Буковина опинилася під російською окупацією) було невідомо, чи взагалі видаватимуться стипендії. Але, за позитивного рішення, серед запропонованих митців “…пані К. стоїть на першому місці, має надзвичайний талант, що заслуговує особливої відзнаки”. З цього можна зробити висновок, що навіть в умовах важкої війни Віденський уряд намагався підтримувати відомих українських митців, хоча немало австрійських урядовців безпосередньо на Буковині з підозрою ставилися до українців, вважаючи, що у них можуть бути промосковські симпатії.

Таким чином, ці стипендії істотно допомагали О.Кобилянській, оскільки публікації її творів не давали достатніх засобів для нормального існування.

А ось інший приклад. Художниця Августа Кохановська, подруга О.Кобилянської, теж неодноразово подавала прохання про видачу їй стипендій. Наприклад, за 1906 рік є заява, яка, як виявилося, надто пізно надійшла, тому не могла бути взята до уваги. За 1907 рік заяву отримано вчасно, але не надійшли картини на розгляд центральної комісії художніх та історичних пам’яток, тому в клопотанні про стипендію відмовлено. 1908 р. заяву задовільнили, і А.Кохановська отримала стипендію в розмірі 400 корон. Наступного року художниця подавала прохання виділити їй кошти (так звану субвенцію) для участі в курсах у Відні з реставрації фресок. Йдеться про заплановану реставрацію художнього оформлення південно-буковинських монастирів. Але оскільки курси відкрилися з 1 січня, а заява надійшла на 2 місяці пізніше і всі охочі вже були зараховані, А.Кохановська отримала відмову. Того ж року вона пише ще одну заяву з метою поїздки до Італії для удосконалення знань з реставраційних робіт над фресками та для відвідування курсів реставраторів у відомого спеціаліста Фіртельбергера у Відні. Судячи з ухвали цісарсько-королівської центральної комісії художніх та історичних пам’яток, вона не давала позитивної рекомендації щодо А.Кохановської: “…Поїздка до Італії, мабуть, недоречна, оскільки у реставратора можна чомусь навчитися, залишаючись на більш тривалий період у нього та працюючи з ним, на що не вистачає часу, а поверховий огляд фресок є малодоцільним. Що ж до навчання у Фіртельбергера, то потрібно зазначити, що для такого навчання повинні залучатися більш надійні реставраційні сили. Чи професійні якості А.Кохановської підходять для такої роботи, центральній комісії невідомо…” (висновок від 16 серпня 1909 р.) Незважаючи на це все, остаточне рішення в цій справі прийняте міністерством культів та просвіти позитивно: “…Що стосується міркувань, наведених центральною комісією щодо поїздки до Італії, то потрібно зазначити, що прохач не буде працювати в реставратора, а, як вказано в заяві, хоче розширити свій світогляд оглядом старих фресок, бажання, гідне підтримки у художниці, яка хоче присвятити себе реставраційним роботам. Тому… художниці Августі Кохановській… з метою удосконалення її знань з реставрації фресок виділити стипендію у розмірі 800 корон для відвідування реставраційних курсів у реставратора Фіртельбергера та для поїздки до Італії” (висновок за вересень 1909 р.). Більше ні заяв, ні даних про отримані нею стипендії немає, окрім згадки про надіслані у 1913 р. пробні малюнки.

Наведемо ще один приклад підтримки австрійським урядом українських митців – відомий буковинський художник Микола Івасюк. Він з 1885 по 1888 рр. навчався у Віденській Академії художніх мистецтв цілковито за рахунок наданих йому стипендій з буковинського православного релігійного фонду. Після навчання єпископською милістю він був призначений наступником художника буковинської діоцезії Є.Вучерського. У 1897-1898 рр. М.Івасюку видали стипендію на навчання у Мюнхенській Академії художніх мистецтв з умовою після закінчення навчання присвятити себе церковному мистецтву. Після повернення з Мюнхена його призначили головним церковним художником буковинської єпархії, оскільки на той час було дуже мало освічених фахівців. Цікавим є уривок з листа Миколи Івасюка від 15 липня 1899 р., в якому він звертається до митрополичої консисторії з проханням залучити його до роботи після повернення з Мюнхена: “…Прохач ось уже два роки даремно чекає на замовлення з боку високошановної консисторії… і мусить визнати, що такі люди, як Шіллер, який зовсім не має спеціальної та академічної освіти, отримують замовлення на художнє оформлення греко-православної церкви у Львові, а Є.Максимович, за фахом вчитель малювання, а не художник, хоча і вчився декілька років у Віденській Академії художніх мистецтв, проте його заслуги в галузі мистецтва, як відомо, дуже незначні, теж отримав замовлення на виконання портрета єпископа, незважаючи на те, що міністерство культів та просвіти вже дало дозвіл прохачеві (тобто М.Івасюку, примітка автора) на виконання цього портрета в березні минулого року. На початку нинішнього року прохач повторно звернувся до високого правління про надання дозволу на виконання іконостасу в Міронцевій церкві в Сучаві, на що прохач отримав дозвіл, але до сьогодні немає жодних вказівок про конкретні кроки в цьому напрямку. Все вищенаведене дуже розчаровує, тому прохачеві залишається єдиний вихід: назавжди залишити Чернівці та свою рідну землю Буковину, де вперед проходять менш заслужені постаті…”

Мабуть, цей лист без уваги не залишився і М.Івасюк нікуди не поїхав, оскільки є його заява за 1908 р. з проханням виділити кошти на поїздку до Італії для вивчення візантійського церковного живопису та для удосконалення майстерності в розписі фресок. За даними поліцейського управління, М.Івасюк на той час “…є батьком двох малолітніх дітей, не володіє жодним майном, не має постійного прибутку та має багато боргів. Він живе зі свого живопису як історичний та церковний художник, що приносить йому щорічно прибуток біля 4000 корон і безперечно заслуговує на позитивне рішення…”. Стипендія була призначена у розмірі 2000 корон. Це остання згадка про Миколу Івасюка.

Серед інших даних про видані стипендії дуже цікавими, на наш погляд, є декілька документів, що стосуються українського письменника Івана Франка. У 1913 р. український клуб австрійської державної ради в особі Костя Левицького звертається до міністерства культів та просвіти з проханням “…з нагоди сорокарічного ювілею письменницької та наукової діяльності найвизначнішого українського поета сучасності д-ра Івана Франка … виділити йому милостиву пожертву у вигляді щедрої та постійної підтримки… Його творчість багатогранна та геніальна. Ось уже протягом трьох років він страждає паралічем і не має постійної роботи. Тому є всі підстави для виділення такої пожертви…” (документ від 4.04.1913). До цього додаються біографія та список творів (без революційних). Далі знаходимо звіт від 30.07. 1913 р. з поліції про майновий стан І.Франка, який є володарем вілли, що не приносить жодних прибутків і де він проживає зі своєю сім’єю. “Видання творів приносить йому щорічно прибуток в розмірі 2000-3000 корон, а наукові та літературні збірники, які видаються товариством ім. Шевченка, приносять прибуток в розмірі 3000-4000 корон щороку. І.Франко не має жодних боргів…, тому його майновий стан є добрим та врегульованим. І.Франко одружений, має трьох дітей, з яких найстарший син є професором гімназії, дочка, закінчивши вчительський семінар, працює урядничкою в руському страховому товаристві “Дністер”, а наймолодший син є слухачем 4-го класу Політехнічної школи”.

Мабуть, пересилання поштою тривало досить довго, адже, окрім І.Франка, розглядались ще й інші можливі стипендіати, тому вся ця справа тягнулася півроку, і аж у січні 1914 р. з листа відповідального у Львові за видачу стипендій до міністра культів та просвіти ми бачимо негативну відповідь: “…дозвольте повідомити Вашій високості, що я не в змозі задовольнити заяву президії рутенського клубу державної ради стосовно надання д-ру Івану Франку милостивої пожертви у вигляді щедрої та постійної підтримки… Я не можу залишити без уваги, що таку відзнаку не отримав жодний польський поет. Надання переваги найвпливовішому лідеру найрадикальнішого рутенського напряму може викликати в польському таборі неприємні відголоски. Крім того, як видно зі звіту поліцейського управління, його майновий стан досить непоганий, тому і тут немає жодних підстав для задоволення поданої заяви”. (Лист від 15 січня 1914 р.). Зазначимо, що за австрійських часів Львів та вся Галичина практично перебували в управлінні польської шляхти, яка звично вважала їх польською землею. Тому польських урядовців дуже дратувала діяльність українських патріотів, які заперечували це. Серед них найвидатнішим був, без сумніву, Іван Франко. Тому процитований висновок не викликає подиву. Незважаючи на це, у Відні справа далі розглядалася по службовій драбині і дійшла аж до Президії ради міністрів. Це дає підстави твердити про високу толерантність уряду щодо І.Франка. Адже владі було прекрасно відомо, які революційні думки плекав Франко щодо монархії (згадаймо лише текст “Каменяра”). Чи міг би, наприклад, В.Чорновіл на 70 років пізніше у “вільній” Радянській Україні попросити стипендію і чи розглядалося би це клопотання аж на засіданні уряду? Відповідь зрозуміла кожному – в найкращому випадку його “права” прохачеві пояснили би в КДБ… До речі, він і перебував тоді в концтаборі.

Щодо клопотання І.Франка, то 11 квітня 1914 р. було прийняте остаточне рішення “відкласти” це клопотання. Звернімо увагу, що уряд все ж не зважився відверто відмовити своєму відомому і переконаному супротивникові, хоча, власне, мав на це всі підстави. Українці імперії на той час уже були свідомою силою, якою нехтувати віденський уряд не міг.

Цікаво зауважити, що перегляд документів щодо надання мистецьких чи інших стипендій в Державному архіві Австрії привів до певних несподіваних спостережень. Звичайно, що такі подання надходили не тільки від українських митців, але й представників інших етнічних груп. При цьому виявилося, що багато авторів подань писали їх рідною мовою. Тому нерідко зустрічаються подання угорською, чеською чи польською мовами (української ми, щоправда, не зафіксували). Це при тому, що державною в імперії була німецька, а місцеві мови офіційно функціонували поряд з державною лише на відповідних територіях. Але ж подавачі клопотань писали в центр, в столицю, де, звісно, функціонувала лише німецька мова. І попри все, подання розглядалися нарівні з тими, що були написані німецькою. Це ще раз свідчить про толерантність австрійської влади щодо національних меншин та їх мов. Переносячись в радянські часи, чи можна було собі уявити, що комусь хоча б спало на думку написати якесь подання в Москву українською чи якою іншою неросійською мовою? Всі розуміли, чим це могло закінчитися для заявника…

Підсумовуючи, можна з впевненістю висловити думку, що українські митці, перебуваючи під владою австро-угорської монархії, не тільки не занепадали духовно та матеріально, але й отримували підтримку для удосконалення своєї майстерності та творчого росту в усіх аспектах їхньої діяльності. Це може бути вагомим аргументом під час оцінки ролі австрійського періоду в розвитку буковинсько-галицького українства.