Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Тематично розмаїтий публіцистичний доробок Т.Галіпа і нині заслуговує на пильну до себе увагу. Насамперед тим, що дає можливість зіставити два безперечно схожих своєю складною проблематикою часових зрізи (тогочасний і нинішній) – тематика Галіпової публіцистики вочевидь проектується в сьогодення.

Розглянемо ту її частину, що знайдена досі, дотримуючись хронологічного принципу. Спершу ознайомимося з публікаціями, якими письменник долучився до гостро актуальної в 90-ті роки ХІХ ст. на Буковині боротьби між народовсько-українським табором та москвофілами.

Спрямовані проти них його злободенні публіцистичні статті, памфлети, з’являються поряд із виступами І. Франка, С.Смаль-Стоцького, О. Маковея, Є. Пігуляка та ін. на сторінках тогочасної прорусинськи налаштованої періодики, в німецькомовній пресі. Написані вони зі знанням справи, логічно переконливі й доказові і, як завжди, – яскраво белетристичні.

“Віршована злоба дня” [6] стала відповіддю на супліку москвофіла Д. Вергуна у поезійці “Другу” [5] з присвятою “.М.Г-пу”, яку й продублював Галіп, підписавши свій “малий фейлетон” саме цим криптонімом. Однак, будучи ворогом особистої суперечки, письменник переніс її у план принципово ідейної полеміки. Галіп адресує політичному опонентові інвективу, в якій дає відсіч його безпідставним твердженням і викриває москвофільство як явище, вороже Україні-Русі. Нагадаємо, що письменник, замолоду потрапивши на короткий час у тенета москвофільства, добре знав його зсередини.

Із листа до О. Маковея від 1 листопада 1895 р. дізнаємося, що Теодот Галіп вважав свою відповідь “на ту писанину” виконанням морального боргу перед українсько-руською громадою. Він мав надію, що цим сприятиме “усвідомленню умів”, виходу з тієї плутанини, яка не дає зробити рішучого кроку наперед [7].
Саме “посланіє” Вергунове Галіп назвав “заморочуючим хаосом, без розумного початку, а з смішним, самонадійним кінцем”. Він проаналізував ту “віршовану злобу дня” ґрунтовно і досить емоційно, вдало використавши діалогізовану форму викладу, де фрагменти цитат чергувалися з гостро полемічними Галіповими заувагами.

При цьому він жодним чином не порушує правил еристики. Натомість бачимо застосування аргументованої наступальної тактики, послідовне дотримання принципів обґрунтування, дисциплінованість думки – прийоми, які засвідчують майстерне володіння мистецтвом полеміки.
Що ж до жанрової приналежності, то “Віршовану злобу дня” можна визначити як памфлет з огляду на призначення, а також на наявність таких стилістичних особливостей, як експресивність, згущена до сарказму іронія, ораторські інтонації.

Викриваючи тих, хто стоїть за автором “Злоби дня” і по-єзуїтськи розбалакує про “правду, истину, свободу”, Галіп виводить на світло так звану славетну спілку, для котрої “євангелієм свободи” є “Московскія Вhдомості”, талмудом справедливості – “Кіевлянинъ”, а кораном етичної істини – “Варшавскій Дневникъ”. І уточнює: “Ті самі “Московскія Вhдомості”, що жадали урядового знесення свобідномисленної московської преси, той самий “Кіевлянинъ”, що живиться нападами на душу пригнобленої українсько-руської народности, той самий “Варшавскій Дневникъ”, що проповідує денаціоналізацію привислянських славян”. Брехлива сутність тенденцій москвофільської когорти спричиняє подальшу, сповнену обурення авторську риторику: ”Однак знесення свобідномисленної московської преси буде зватися побідою свободи; напастовання українсько-руської літератури буде відтепер величатися справедливостию (правдою), а насильна денаціоналізація – етичною истиною. І се все стане, нарешті, законом! Такої “правди, истини, свободи” бажаєте ви? Такої кривди, брехні та неволі?!…”

Памфлетист використовує досить різноманітний арсенал полемічних засобів, особливо якщо зважити, що це перша спроба освоєння жанру тоді 22-річним письменником.

Він застосовує такі засоби мовностилістичної полеміки, як включення в цитований текст сатиричного коментаря (“Искони рускія начала” – темнота, забобони, батіг – у небезпечності!”), тлумачення справжнього змісту демагогічних фраз опонента (“для него ли (пhвца) поношенья нашей Руси дорогой лиш слова и звук пустой без обиди, без значенья?” – […] Тут не говориться про зневагу тої Руси, що на просторі від Бескида аж по Низ ріжним людям “носить воду”. Се тут говориться про ту Русь, що побудувала собі золоті кремлі, котрі захистили її народність і затвердили її могучість”).
Вдається Галіп і до контамінації власної мови з мовою опонента (при цьому авторський елемент містить виразну оціночну інтерпретацію) та удаваного самоприниження, а насправді – глузування з москвофілів.

Статею “Гадки бувшого москвофіла”, поданою під псевдонімом “Т. з-над Прута” у “Буковині” за 1896 р., Галіп продовжує розставляти крапки над “і” у своїх стосунках з москвофільством. Принагідно зупиняється на таких важливих, пекучо актуальних тоді питаннях, як значення єдиного правопису для розвитку народності й мови – “відрізняючої ознаки народу”, подає оцінки деяких подій та осіб (зокрема, діяльності професора С. Смаль-Стоцького задля національно-культурного відродження українців, а також провокаційного купчанківського віча 1892 р.).

Завбачливо і справедливо відділивши москвофілів російських, які перебувають на реальному ґрунті, від їхніх прихвоснів – москвофілів австрійських, він зосереджує критичну увагу на останніх. “Тут москвофільським змаганням (тому що вони після мого переконання противні добру і успіху нашого народу) від мене пощади жадної не може бути. А то тому, бо у нас обставини такі, що москвофіли жадної реальної роботи не творять, а тільки страшенно бороздять, киринять, гамують і спиняють розвій, а тим самим і добробут і щастя руського народу. І час би вже послідний сего гидкого рака на нашім тілі вирізати”.

Зауважимо, що в оцінках москвофільства Галіп перегукується з поглядами багатьох тогочасних прогресивних громадсько-політичних діячів. І не лише галицько-буковинських. Зокрема, у “Листах з України Наддніпрянської” П. Вартового (Б. Грінченка) читаємо: ”Москвофіли австрійські є найлютіші вороги всьому вкраїнсько-руському і з сього погляду поєднання між нами і ними не може бути ніякого: ми з ними вороги єсть і будемо” [4].

У розділі “Москвофільство – партія мертва” Теодот Галіп визнає безсумнівні істотні досягнення за останній час українсько-руської партії, справедливо вважаючи їх доказом “жизненнос­ті напряму” і його націленості в майбутнє. Натомість москвофільст­во у всіх своїх заходах здавна терпить “рішуче фіяско”. Отже, не без певної іронії висновковує автор, “або партія москвофільська в собі гнила і позбавлена жизненної енергії, або обставини внішні не дають їй дихати, гальмують і спиняють її розвій… Припімнувши, що ся партія з особливим уподобанням любить називатися старою, мені насувається на гадку, мовби она пережила свій вік і була близькою смерти, а в такім разі можна її уважати з погляду на слабі сили і з огляду на наступившу вже у неї смерть моральну – партією мертвою” [9].

До слова, аналогічну оцінку цієї проросійськи налаштованої політичної когорти завважуємо не лише в публіцистиці, але й у художніх творах Т. Галіпа, зокрема в соціально-сатиричній мініатюрі “Москвофіл”. У страшному сні її ліричний герой натикається на “тіло мерця, ні ще не мерця… тіло дрижить у передсмертних судорогах. Одежа на нім напів воїна-борця, напів весельчака.” “Та чого воно дрижить?” – не перестає дивуватися сплячий. І завваживши кров, що текла потоком із шиї, скрикує: ”У него ж прецінь голова відтята!” “Ні, брате,” – озивається поважний старець, що немов виріс біля нього, – “у него таки голови не було…” [10]. Так, уже через яскраву алегорію, письменник виказує власне бачення австрійського москвофільства, первісно абсурдного й приреченого.

Особливо підкреслимо розважливу об’єктивність у Галіпових оцінках розмаїтих явищ та подій. Рішуче засуджуючи австрійську “фалянгу кацапствуючих поклонників царя-батюшки, котра, не знаючи язика московського і не силуючись навіть його знати, бавиться тільки в політику, не розуміючи ідеї москвофільства і видячи головну задачу свого життя в обкиданні болотом партії народовців”, – письменник, однак, чітко вирізняє якісно відмінне від австрійського москвофільства москвофільст­во ідеальне, більше причетне до самого російського народу, а не до його недолугих адептів. Водночас у Галіпових судженнях немає сліпої апологетичної любові до єдинокровного, що пробачала б йому видимі вади. Так само чесно визнає публіцист відсутність єдності в руськім таборі, а також наявність нелицарських випадів на адресу противників. У цьому зв’язку він вважає доречним нагадати українцям-русинам, що вони насамперед “люди, потім слав’яни (винні братерську любов не лишень непризнаючимся до слав’янства полякам, але й “гнобителям слав’ян” москалям), а вкінці вже русини, що себе не повинні менше цінити, як других”.

Наприкінці свого досить розлогого викладу Т. Галіп закликає москвофілів-земляків, не чекаючи, поки час навчить їх розуму, не витрачаючи сил на неможливі і тому безумні свої мрії, віддати ці сили народові, чиїми синами вони, врешті, є.

У світлі окресленої проблеми доцільно звернутися також до мемуарів письменника “З моїх споминів” [8]. У розділі з промовистою назвою “Тіні Москви” Т. Галіп детально аналізує причини проросійської пропаганди на Буковині, її механізми і засоби, зокрема, потрактовує діяльність Григорія Купчанка. У своєму часописі “Русска правда, Мужицька газета” цей сумнів­ної репутації журналіст вихваляв російські порядки, переконував буковинців, які на той час уже відчули земельний голод, що в Росії є вільні для переселення землі. Добрий знавець не тільки народної мови, але й психіки місцевих селян, Купчанко всіляко намагався посилити їхній потяг до того “танцюристого раю”, де, як він стверджував, можна жити, “приспівуючи”. Згадує Галіп і таких проросійськи настроєних агентів, як автор двотижневика “Православна Буковина” Козаркевич, редактор місячника “Наука” Козарищук та ін.
Не без гумору розповідає письменник про “Общество Буковіна”, яке згуртувало довкола себе в однодумство буковинських і галицьких студентів. “Врешті діяльність цих “юношей” полягала в тому, що вони роз’їжджали по попівських домах зі своїм хором, який, до речі, співав виключно українські пісні за збірником Матюка, а після ситого яствія підносили многолітствіє доматорам, гостям, а при підвищенім настрої і батюшці цареві”. Під час виборів до сейму вони агітували за москвофільських кандидатів, хоча успіх був незначний, а намагання говорити російською мовою інколи доводило до курйозів [8].

Своєрідним дзеркалом запеклої боротьби між народовцями і москвофілами Галичини та Буковини, розпочатої ще в 40-ві рр. ХІХ ст., було правописне питання. Т. Галіп займав щодо нього принципову позицію. Він, подібно до І. Франка, С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, О. Маковея, незмінно залишався прихильником фонетичного правопису, аргументовано роз’яснюючи причини неприйнятності правопису етимологічного і гостро критично відгукуючись про москвофільську тарабарщину.

Чому москвофіли зупинились на такій мовній плісняві? Чому вони не пишуть справжньою російською мовою? Причина тут, на думку Галіпа, в тому, що вони або бояться когось чи чогось, або хочуть несвідомих туманити і в мутній воді риби ловити, або, врешті-решт, використовують тарабарщину як заслону “скудности своего знания”, аби “яко москалі не виставити собі в московській мові свідоцтва убожества”.

Далі він небезпідставно зауважує: проти “благоденствия” літер “ы”, “ъ“, “h“ розвиток власного народу в “юродивих поклонників букв”, мабуть, нічого не значить. Саме через те й багато справедливого обурення та сарказму в його словах, звернених до захисників етимологічного письма.
Роздумуючи над правописною проблемою, Т. Галіп цілком слушно зазначає: “Нарід без одностайної правописи рівно що без жадної”. З головних причин занепаду українсько-руської народності в минулому він виділяє “нашествие” етимологічних правописів, яких була “тьма тьмущая”.

До 1893 року, тобто до офіційного обнародування фонетичного українсько-руського правопису, наш народ, за метафоричним висловом письменника, був подібний до душі без тіла. “Я думаю, що не ошукаюсь, – доходить висновку Галіп, – віщуючи, що чим ширше і глибше пустить сеся правопись корінь у нашім народі, тим більше змогутнієм, розвинемось, здужаєм стати супроти тих, що хотіли б нас об’єднати з чужим народом (головно московським або польським)” [9].

Цей прогноз, зроблений понад століття тому, вже підтверджений часом, не може не знайти відгуку в серці небайдужого сучасника й сьогодні, коли питання правопису знову – в центрі загальної уваги.
Не менш актуально звучать і публіцистичні виступи Т. Галіпа, вміщені у пресових органах радикальної партії “Народна справа” (1907-1908) та “Громадянин” (1907-1910).

У мемуарах “З моїх споминів” Галіп зазначав, що видавав їх “власним коштом і за своєї редакції”, хоча підписувались різні співпартійці (Н. Бігарій, Ю. Сербинюк), а у першому числі “Громадянина” як видавець вказаний Ілько Попович.

Статті Т. Галіпа, тоді керманича радикальної партії Буковини, отамана буковинського “Союзу Січей”, голови товариства “Українська воля”, - це роздуми письменника-патріота, національ­но мислячого, свідомого свого призначення розплутувати тугий клубок наболілих громадсько-політичних, соціально-економічних та культурних проблем: становлення українства як нації; пробуд­ження громадянської самосвідомості (боротьба з буковинським абсентеїзмом), складнощі аграрної політики, її взаємозв’язок з економікою і державною політикою, національно-культурна праця як засіб підвищення відпорних сил (резистентності) українського організму, міжпартійні стосунки та ін.

Примітка від редакції першого числа двотижневика “Народна справа”, який побачив світ 1(14) грудня 1907 р., запрошувала до співпраці “поступових українців на Буковині і поза Буковиною” і констатувала: “Нашим гаслом є поступ, свобода і добробут українського народу”.

У вміщеній тут редакційній статті під заголовком “Нова газета” наголошувалося на доконечності заповнення великої прогалини в політичнім житті краю, якою є брак незалежної газети. За основне завдання нового друкованого органу ставилося належно висвітлювати роботу національних інституцій, усієї української громади.

Одразу ж за передовицею подано статтю-огляд Т. Галіпа “Мужицька політика” (1907), яка не лише засвідчує авторську обізнаність з проблемами буковинського селянства, а й виявляє глибоке їх розуміння, а водночас – бачення шляхів розв’язання. Безперечно, привернення загальної уваги до проблем села уже в першому числі часопису радикалів – крок досить дипломатичний і стратегічно перспективний: кожна партія воліла б залучити у свої спільники майже три чверті тодішнього населення Буковини. І невдовзі радикальна партія матиме право заявити: “Ми партія мужицька, яка боронить культурні, економічні й національні інтереси мужиків, і в тім напрямі буде все щиро поступати. Хто працює щиро, не лукаво, той не є ворогом народа і нашої партії, і з такими людьми ми зійдемося” [19].

Т. Галіп наголошує на відмінностях між Чернівцями, що презентують “європейську культуру, і то в німецькім одязі”, і невеселою дійсністю буковинського села з його старосвітським виглядом, закуреними стріхами і багатолюдними шинками, з якими ще дуже слабко конкурують читальня і школа. Міська влада, пише він, згадує про величезну масу сільської людності тільки побіжно: “Мужик, а надто руский, кажуть, не доріс до культури; він нехай добивається лучшої долі як сам знає”.
Оскільки буковинські хлібороби фактично не вирізняються між собою майновим становищем, ідеали мужицької маси, вважає публіцист, однакові: це земля, воля і просвіта. Селяни бажають розширення їхньої земельної власності, і тому є природними противниками велико- земельних капіталістів, а заразом і прихильниками заходів, які мають на меті припинити “розгін капіталізму взагалі”. Отже, поступово-прогресивне селянство бачиться Галіпові прибічником вільнодумних змагань, спрямованих на здобуття рівних прав і свобод. Однак він справедливо підкреслює різницю між мужиком-хліборобом і робітником-пролетарієм, які розходяться “у своїй вдачі”, і психологічно точно узагальнює: “Мужикови, а надто українському, все дорогим зос­танеться “садок вишневий біля хати” і “своя хата, своя воля”, а се буде мати вплив на весь хід дальшого економічного розвою”.

Тогочасний стан аграрної політики в краї і в державі загалом Т. Галіп оцінює як такий, що не відповідає навіть найскром­нішим прагненням селян.
Закон, констатує автор огляду, не дбає про охорону мужиць­кої земельної власності, що засвідчує, зосібна, ліцитація (розпродаж з торгів), і слушно зауважує: “А якраз задачею поступової держави мусить бути дбайливість про се, щоб дати спроможність жити і заробляти громадянам держави”.
Тут письменник співзвучний з поглядами відомих тогочасних публіцистів і громадських діячів, зокрема Ю. Бачинського: “…Централістична Австрія [...] почала щораз менше відповідати інтересам її поодиноких колоній і щораз більше ставати запорою в їх дальшім економічнім і культурнім розвитку. Австрія почала тратити щораз більше рацію свого існування” (1895) [2].

Зупиняється публіцист і на проблемі еміграції, причиною якої вважає відсутність у краї промисловості. Зарадити цьому можна, на його думку, проводячи справедливу тарифну політику, а саме: ввівши дешеві тарифи на залізничні перевезення, позаяк вугілля доводиться довозити з Чехії.
Галіп визнає тенденційною політику депутатів з польського “Кола” і з обуренням витлумачує: “Оба краї (Галичина і Буковина. – О.К.) не сміють мати свого промислу, бо так треба віденським і празьким фабрикантам, котрі збувають у нас свої товари з великим для себе зиском; в заміну за те польське “Коло” має виключний вплив на “краєву” політику Галичини, а (потиху) й Буковини”.
Письменник упевнений, що хліборобське господарство Буковини потребує не лише промислу, але й раціонально зорганізованих торговельних відносин.

Відтак Галіп підводить читача до висновку про необхідність широкої реформи земельного законодавства. Для її проведення необхідно мати в державі силу, запорукою якої стане союз селянства з трудовою інтелігенцією.
До омріяного ідеалу – “Україна без хлопа і без пана” – можна дійти дорогою насамперед просвіти і політичних вольностей [11].

Упродовж 1908 року часопис “Народна справа” послідовно виконував узяту на себе просвітницько-виховну місію, знайомлячи громадськість з історією української національно-виз­вольної боротьби, висвітлюючи проблеми національного розвитку народів Австро-Угорської імперії взагалі і слов’янських зокрема, роз’яснюючи принагідно події на тодішній суспільно-політичній арені, продовжував звертатися до численних проб­лем буковинського села.

Перед українцями Буковини – чимало невідкладних завдань, читаємо у статті-роз’ясненні “На черзі дня” (1908), зокрема введення української урядової мови. Однак їх розв’язання пригальмовується рядом причин, і найперше – специфікою буковинської ментальності.
Численні авторські докори на кшталт “буковинці – народ ледачий”, “на Буковині гнилі відносини” ґрунтуються на конкретних фактах: занедбані українські товариства та інституції, серед народу та інтелігенції панує апатія.

Звідси – висновок про відсутність серед буковинських українців того, що зветься громадянством, тобто духовного зв’язку, взаємної допомоги на ґрунті українства і для цілей України. Отже, так само насущним, як і в попередні десятиліття, залишається завдання національного просвітництва.
Зарадити справі зможе, впевнений Галіп, відкриття найближчим часом української книгарні, що стала б джерелом просвіти для буковинського краю, слугувала б розвитку національної думки, без якої неможливе поступування національних справ [12].

Принагідно зауважимо, що вищезазначений виклад, в якому звучить уже не вперше потверджувана думка про необхідность боротьби з буковинською національною індиферентністю, є водночас своєрідним логічним містком між двотижневиком “Народна справа” і часописом “Громадянин” – його органічним продовженням.

Чи розірве український народ тяжкі пута, якими його пов’язали століття чужого панування й утиску? Чи вийде він на шлях вільного розвою, а чи зостанеться навіки блідим фальсифікатом чужинецького виробу?
Спроби знайти відповіді на ці тривожні запитання бачимо у статті “Один крок вперед” (1909). Вона, щоправда, подана без підпису. Однак аналіз її мовностилістичних особливостей та близька змістова спорідненість із безсумнівними авторськими текстами переконують, що написана вона саме Галіпом.
Автор принагідно зупиняється на причинах наших бід і пропонує свої варіанти розв’язання деяких проблем українства, зосібна буковинців, з їхньою, як уже мовилося, національно відчуженою ментальністю та низьким рівнем громадянської свідомості.

Аналізуючи становище, в якім перебувають українці на різ­них історично пошматованих землях, Галіп доходить висновку, що, на відміну від Галичини й Наддніпрянщини, де українству загрожує небезпека “загину або каліцтва від ворогів нашої національної мислі”, для буковинських українців продовжує існувати загроза іншого роду: “задушитися в своїй власній провінціальній замкнутості, несвідомості і безжурності” [13].

Публіцист дотепно і дошкульно змальовує психологічний портрет буковинського русина – зневіреного, здебільшого політично безграмотного, схильного до абсентеїзму й космополітизму: “…Отой “русин-патріот” сам, без політичної неньки, не буде знати, чи йому йти до ліса чи до біса, а буде в народній роботі хіба добрим статистом – та й то до часу!. Але нехай хто кине в єго душу зерно сумніву, нехай єму хто-небудь накиває, що се йому може пошкодити, або діло сполучене з коштами “не виплатиться” – тоді єго поминай як звали; наш Русин-патріот сховався, бо почав критично дивитися на себе, на роботу свою й других, – ні, він критично дивиться на все українство, на всяку роботу; він покинув свою політичну неньку, але разом з тим і службу своєму народови і ляже вам так міцно на свою широку піч, що ви єго з неї не стягнете, хиба аж до послід­ного цілованія…” [13]

Цікаво, що образ печі як надійного прихистку так званих національно-українських “патріотів” застосовував у подібному політичному контексті сучасник Т. Галіпа, поет із Наддніпрянсь­кої України Володимир Самійленко у написаній ним ще 1898 року гостро сатиричній поезії “На печі” з характерним підзаголовком “Українська патріотична дума”: “Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. Кожна піч українська – фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти” [1].

Вочевидь здоровий гумор, сатиру Галіп вважав найдійовішим оздоровчим засобом, здатним збудити певні позитивні зрушення в добре ним знаній психіці земляків.
Відтак письменник уже без гумору застерігає, що у своїй численності тип зневіреного русина може проявитися й тоді, коли б нашій національності загрожувала серйозна небезпека. Т. Галіп констатує прикрий факт відсутності всеукраїнської течії в політичному русі (“люди хитаються межи “буковинізмом” та галицько-буковинським “рутенізмом”), а також народної, організаційної і політично-культурної праці – натомість панує “загальний всепожираючий абсентеїзм.”

Покласти край такому станові речей можна, тільки усунувши його причини. Так публіцист ще раз підводить читача до думки про гостру й нагальну потребу історично-політичної освіти серед народу.
Розглянутий виклад потверджує тотожність позицій Т. Галіпа та прогресивних національно-мислячих культурно-політичних діячів. Так, Б. Грінченко ще 1895 року у розпочатій ним на сторінках “Буковини” дискусії наголошував на сумному становищі українства, головною причиною якого вважав “невиробленість наших національних поглядів взагалі, низьке наше національне самопізнання”, а найперше завдання українців вбачав у просвітньо-культурній та економічній праці [17]. І великий І. Франко неодноразово підкреслював згубність для українців на тодішній стадії суспільного розвитку “соціального супокою” – найкращої гарантії для п’явок “висисати їх жертви” [23]. Близькими за своїми поглядами на національне питання були й відомі на той час політики й публіцисти Ю. Бачинський та М. Міхновський, який, зокрема, звертав увагу на відсутність серед загалу національної свідомості – наймогутнішої зброї для захисту його інтересів [20].

Водночас у статті “Один рік розвитку” (1910) Т. Галіп аналізує позитивні зрушення в суспільно-політичному та національно-культурному житті Буковини, які мали місце в недавньому минулому, а саме в 1908-1909-му роках. Це насамперед стосується селянства, яке активно взялося за “діло визволення сільської громади з рук чужинецької буржуазії”, зуміло вправно скористатися заведеним того року громадським виборним правом. Автор небезпідставно робить висновок про “переломовість” 1909 року в житті української громади краю, зауважую­чи, що тогорічні вибори були “немов іспитом зрілости селянства, пробним каменем для свідомости нашого народу”.

Т. Галіп закликає до нагальних змін у національно-культур­ній праці. Він твердить, що ідея просвіти має проводитись в народні маси не під гаслом її користі для одиниць, як було раніше (бо це привнесло їй чужий елемент грубого егоїзму, що згубно відбилося на всім народнім організмі). Освіта повин­на стати глибшою і охопити всі верстви населення, підкреслює публіцист, “бо вона робить з напівазіятського дикуна – людину, бо будить вона в затурканім рабі почутє власного достоїнства, бо усмиряє дикі страсти, зависть і ненависть; бо навчає розпорошену народну масу розуміти свої спільні національні задачі в минувшині і будучині, відчувати національний утиск, соціальну несправедливість і шукати способів, як би того утис­ку, тої несправедливости позбутися…” [14].

Політична освіта – ще одна гостра вимога доби, вважає Галіп, зазначаючи, що інтелігенція повинна займатися реально-політичними справами, тобто реагувати думкою, агітаційним словом на різні явища політичного життя.

Стаття “Один рік розвитку” ще раз посвідчує глибину Галіпового бачення не лише поточного моменту, а й історичної пер­спективи, його патріотичний оптимізм, виявляє соборницьке думання: “Наше життя на Буковині тілько тоді буде повне, нормальне і здорове, коли наші буковинські люди увійдуть у тісну стичність з широким культурно-національним рухом України по сей і той бік “історичної прірви”. Та се поки що являється у нас тим вищим щаблем розвитку, до якого наше громадянство, за малими винятками, ще не дійшло, але до якого воно, – прогнозує публіцист, – скорше чи пізніше таки дійти мусить” [14].

Тут автор цілком поділяє думки М. Грушевського про необхідність розвивати почуття єдності, солідарності, близькості різних частин української землі, концентрацію всіх національних сил, висловлені кількома роками раніше у статті “Україна і Галичина” (1906) [18].
Про завдання патріотичної преси, народних організацій в умовах тодішньої політичної ситуації на Буковині, а також про небезпеку, яка нависла над українством, йдеться і в анонімній статті “На переломі” (1910). Цю публікацію вважаємо Галіповою з огляду на наявність у ній ознак, характерних для ідіостилю письменника.

Автор з тривогою зауважує, що в буковинського русина помітно ослаб інтерес до партійно-політичних справ. Причина цього, безперечно, шкідливого явища насамперед в “обережності” русина, який, кажучи словами автора статті, з усієї народної мудрості найцупкіше пам’ятає прислів’я “не пхай пальці межи двері”. Однак певною мірою воно зумовлено ще й розмаїттям та численністю назв і чисел, “якими за останніх 2-3 роки упестрюється політичний горизонт Буковини”.

За таких умов публіцист вважає своїм обов’язком підкреслити, що навіть при наявному політичному різноголоссі завдання й цілі національно-мислячого загалу повинні бути спільними. Прикметно, що до згуртування для просвітньої культурної праці, “утримання єдності й згоди” закликав буковинських українців і С. Смаль-Стоцький [21, 22].

Усвідомлюючи потребу існування й розвитку народних партій для поліпшення народного життя Т. Галіп, однак, застерігає: “ Народні партії не повинні одна одну побивати аж до знищення, бо можуть настати хвилини, де треба злуки усіх народних сил для оборони народного добра.” Згадаймо, що він неодноразово вказував на необхідність терпимості народних партій одна до одної.
Автор статті наголошує, що такий час саме настав: ворожо настроєні елементи, “що живуть серед нас і побіч нас, виявляють нахил взяти нас у перестрічний огонь, знищити нашу політичну силу, добуту нашим внутрішнім зростом, і замкнути нам дорогу до дальшого розвитку”. Так звані “приятелі” українства (від сільської єврейської буржуазії, румунської церковної ієрархії до місцевих москвофілів і сусідів-поляків), уже подумують над проектом антиукраїнської коаліції.

Така реакція спричинена швидким розвитком національної свідомості українців, їхнім пориванням до просвіти, спробами утворення власної торгівлі й економічної самодопомоги.
Найліпший спосіб відвернути небезпеку – усвідомлення тієї небезпеки, а найкраща відповідь на супротивні заходи – подвоєння праці в народних організаціях задля збільшення відпорних сил українців. “Бо народ, пройнятий, бажанєм жити і розвиватися, непоборимий”, – стверджує письменник.
Публіцист не сумнівається в перемозі русинів-українців, однак він виказує розуміння специфіки тогочасної буковинської ситуації (“Минув час ідилій, і ми вступаємо в нову стадію боротьби за бит”). Найголовніші передумови для цієї перемоги – дотримання традицій, якими, попри всякі труднощі, жило українство. Це насамперед “національна солідарність, що веде до загальнонаціонального ідеалу”, а також “демократизм, що не признає перегород межи хлопом і паном, вільнодумство, що не силує людину приймати без критично чужу думку, і соціальна справедливість, що кождому признає право користуватися з плодів свого труду” [16].

Про невідповідність національно-політичної роботи на Буковині вимогам історичного моменту йдеться у статті “Історичний момент / Під Великдень” (1910).
“Який же убогий реєстр наших національно-політичних зачинань і яка млява наша народна робота навіть у тих скромних межах, що її поклала собі наша буковинська малодушність! – читаємо в Галіпових самокритичних одкровеннях. – А що найгір­ше, то у всіх тих зачинаннях бракує тої планомірности, дружнос­ти, одностайности, які єдині свідчать про те, що діяльністю нашою керує певна національна ідея, свідомість про теперішні задачі і остаточні ціли наші”.

Самокритичні докори автора небезпідставні – він упевнений, що якраз тоді Буковина повинна б дати докази “повної здатности до життя українства яко новочасної національно-політичної індивідуальности,” стати новочасною “духовою Січчю”, оскільки, на відміну від центральної України і Галичини, у краї склалися сприятливі обставини, які уможливили вільний розвиток національного організму.
Т. Галіп констатує загальну дезорганізацію, роз’єднаність, які загрожують знищенням позитивних здобутків; обстоює потребу організації культурно-національної роботи, зокрема проведення конгресу діячів цілого краю; закликає національно свідомих земляків-інтелігентів допомогти громадянству “вийти з тяжкої знеохоти” і, сміливо прогнозуючи, слушно застерігає: “Боїмося, аби не прийшлося будучому історикови сказати, що сей історичний момент застав в нас поколінє, яке не доросло до своєї задачі…” [15]. Подібну пересторогу висловлював І. Франко в “Одвертому листі до галицької молодежі” (1905): “Приходить велика доба і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими” [24].

Високо оцінювали часописи радикальної партії автори видання “Буковина – її минуле і сучасне”, зазначаючи, що її пресові органи досить мужньо висловлювали свої політичні переконання та не вагалися підносити критичні голоси проти офіційної політики і націонал-демократів, і самого-таки уряду [3].

Беззаперечна заслуга в цьому насамперед Т. Галіпа – і як лідера партії, і як редактора та видавця газет, і як автора численних статей.
Публіцистичні виступи Т. Галіпа характеризуються переконаністю міркувань, продуманою композицією: письменник спер­шу чітко окреслює проблему, аргументує свій варіант її розв’язання, а відтак – логічно підводить читача до основного висновку. Авторські тексти пожвавлює здоровий народний гумор, нерідко з елементами оздоровчої сатири. Звертає на себе увагу багатство і різноманітність лексичного складу мови Галіпа-публіциста, де нейтральна і суспільно-політична лексика вдало поєднується з розмовною, термінологічною, а також із діалектизмами та архаїзмами. Притаманний Галіпові ідіостиль відзначається яскравим образно-словесним ладом, що сприяє оптимальному сприйняттю інформації. Метафори, перифрази, фразеологічні звороти, порівняння тут переважно доречні й влучні, а стилістичні фігури (градації, антитези тощо) вибудовані майстерно, психологічно тонко.

Так, замість “не знати, що робити” Галіп застосовує перифраз “не знати, чи йти йому до ліса, чи до біса”, антинародних користолюбців називає “славнозвісними темняками”, “вічно посоловілими кумами”, “дідичівськими та пропінаторськими попихачами та підспівачами”; політична партія для деяких безпорадних русинів – це “політична ненька”, рідна історія – “мракъ во облац?хъ”, а соціально-політичні змагання – “книга з сімома печатками”. Вибори місцевих урядників 1909 р. письменник, метафоризуючи, називає “пробним каменем для свідомості народу”, Наддніпрянську Україну – “сонним велетом, якого приспав московський ісправник” і т. ін.
Емоційно-експресивні елементи, збільшуючи впливовість статей, водночас є своєрідною авторською підказкою читачеві при утвердженні в позитивному чи негативному ставленні до описуваних фактів та подій.

Зазначені особливості публіцистичного стилю Т. Галіпа засвідчують його плідне навчання на кращих взірцях тодішньої публіцистики, зокрема на працях І. Франка з притаманною йому винятковою логікою думок та оцінок, прагненням знайти найпереконливішу аргументацію та найбільш влучний емоційно наснажений художній образ, аналітичністю, що ґрунтується на глибокій обізнаності з предметом дослідження.

У підсумку нашого розгляду особливо підкреслимо злободенну насущність публіцистичного доробку Т. Галіпа. Як і багато дослідників різних періодів вітчизняної історії, письменник певний того, що наші невдачі зумовлені не лише об’єктивними чинниками (історичними, географічними, геополітичними), – не менше вони спричинені і українською національною психікою. Своїм талановитим пером він не тільки викриває національні хиби, а й працює над їхнім послабленням, у такий спосіб долучаючись до копіткої справи формування національного ідеалу. Здійснений Галіпом-публіцистом тонкий і глибокий аналіз тогочасного українського історико-соціального розвитку і досі повчальний: оголивши задавнені біди і проблеми, він не лише спонукає замислитись, але й зримо накреслює шляхи їх розв’язання. Це немов негаснучий струмінь світла, що, пробившись крізь вікові сутінки історичних перипетій, освітлює перспективу нашого суспільного розвитку.

Література:
1. Антологія української поезії: В 6 т. Т. 3. Українська дожовтнева поезія – К.: Дніпро, 1984. – С. 113.
2. Бачинський Ю. Економічні підстави самостійності націй //Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 137.
3. Буковина – її минуле і сучасне /За ред. Д. Квітковського, Т. Бриндзана, А. Жуковського. – Париж-Філадельфія-Детройт: Зелена Буковина, 1956. – 965с.
4. Вартовий П. (Б. Грінченко). Листи з України Наддніпрянської //Буковина. – 1893. – 30 липня (11 серпня).
5. Вергун Д. Другу //Бесhда. – Ч. 16-17.
6. Галіп Т. (. М. Г-п). Віршована злоба дня: Малий фейлетон //Буковина. – 1895.– 7 листопада.
7. Галіп Т. Лист до О. Маковея від 1 листопада 1895 р. //Відділ
рукописів інституту української літератури ім. Т. Шевченка НАН України. – Ф. 59. – Ш. 683.
8. Галіп Т. З моїх споминів //Буковинський журнал. – 1994. – Ч. 1-2. – С. 152-179.
9. Галіп Т. (Т. з-над Прута). Гадки бувшого москвофіла //Буковина. – 1896. – 7(19) вересня.
10. Галіп Т. (Т. з-над Прута). З творів //Буковина. – 1896. – 13(25) листопада.
11. Галіп Т. Мужицка політика //Народна справа. – 1907. – 1(14) грудня.
12. Галіп Т. На черзі дня //Народна справа. – 1908. – 1(14) жовтня.
13. Галіп Т. (б/п). Один крок вперед //Громадянин. – 1909. – 1 січня.
14. Галіп Т. Один рік розвитку //Громадянин. – 1910. – 30 січня.
15. Галіп Т. Історичний момент /Під Великдень //Громадянин. – 1910. – 30 січня.
16. Галіп Т. (б/п). На переломі //Громадянин. – 1910. – 1 липня.
17. Грінченко Б. – Драгоманов М. Діалоги про українську національну справу. – К., 1994. – С. 55.
18. Грушевський М. Галичина і Україна //Літературно-науковий вісник. –1906. – Т. ХХХУІ.
19. Матеріали конференції Радикальної партії Буковини від 2 травня 1909 р. //Громадянин. – 1909. –10 травня.
20. Міхновський М. Націоналізм – всесвітня сила //Націоналізм: антологія. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 159.
21. Смаль-Стоцький С. Нічого не забуваймо! //Руска рада. – 1908. – 11(24) липня.
22. Смаль-Стоцький С. Як дбати про єдність і згоду //Руска рада. – 1908. – 18(31) липня.
23. Франко І. Поза межами можливого //Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 45. – С. 276-285.
24. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі //Зібр. тв.: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1981. – Т. 45. – С. 401-409.