Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

З висоти нашого скептичного часу, що страждає від інформаційної перенасиченості і наснажений естетичним досвідом постмодерного мислення, твердження про експресіоністський журнал, який виходив у 1919 р. німецькою мовою в Чернівцях, може видатися майже неймовірним. Неймовірними постають тут щонайменше три моменти, які виражаються у сповнених подиву підтекстових запитаннях. Перше з них естетично-географічне: експресіоністський журнал у провінційному місті, віддаленому на багато сотень кілометрів від центрів експресіоністського мистецтва, якими були, як відомо, Берлін і Відень? Друге має часовий характер: невже саме в 1919 р., на гребені вершинних злетів даного авангардистського напрямку, себто абсолютно синхронно з німецьким експресіонізмом (згадаймо, що знаменита антологія Курта Пінтуса “Menschheitsdammerung“ („Сутінки людства“) з’явилася роком пізніше, в 1920)? Третє запитання стосується мови і державних кордонів: німецькомовний журнал у той час, коли Чернівці вже стали румунським містом? Однак найбільший парадокс полягає в тому, що це таки правда: в 1919 р. у Чернівцях під орудою поета і публіциста Альберта Маурюбера щодватижні виходив німецькомовний експресіоністський часопис “Der Nerv“. Він проіснував, щоправда, ледве дев’ять місяців – з 1 січня по 12 вересня. За цей час з’явилося 14 номерів у 12 випусках, позаяк числа 1/2 і 9/10 було оголошено здвоєними.

Віддаленість Чернівців від духовних осередь німецької культури і нетривалість виходу журналу в світ спричинили ту обставину, що “Der Nerv“ залишився непоміченим, ба навіть пропав безвісти. Про нього немає жодної згадки у найдокладніших експресіоністських бібліографіях – ні у 18-томному „Індексі експресіонізму“ (1972) Пауля Раабе, ні в бібліографічному покажчику „Автори й книги експресіонізму“ Пауля Раабе та Інґрід Ганніх-Боде¹. Як свідчить Гайнц Стенеску, пошуки слідів даного часопису довгий час були безрезультатними, і він так би й канув у Лету, якби Ернест Віхнер і Герберт Візнер не спромоглися в 1997 р. на його перевидання в серії „Texte aus dem Literaturhaus Berlin“, яке було здійснене за єдиним уцілілим примірником повного комплекту журналу з приватного зібрання Альфреда Марґул-Шпербера, що знаходиться сьогодні в Бухарестському літературному музеї². Щоправда, його стан не дозволяв здійснити факсимільне видання (в деяких місцях сторінки часопису виявилися пошкодженими, так що їх довелося відтворювати реставраційним шляхом), однак весь текстовий матеріал було дбайливо передруковано, і сьогодні ми маємо змогу погортати цей часопис і оцінити його в контексті сучасної йому епохи.

Варто відзначити, що „Der Nerv“ не був у тодішній Румунії таким уже й унікальним, а доля його подібна до долі інших видань такого типу – більшість експресіоністських журналів існували тоді недовго, що зумовлено передусім фінансовими причинами – після Першої світової війни економіка ряду європейських країн зубожіла, галопуюча інфляція миттєво пожирала зарезервовані кошти, та й ідеологічна орієнтація ліворадикального напрямку не сприяла підтримці таких видань з боку грошових магнатів. Наприклад, німецький експресіоністський часопис Г.Лейбольда „Revolution“ (1913) протримався менше року, австрійський „Der Ruf“ – трохи більше як півтора року (лютий 1912 – жовтень 1913) і т.д. Чернівецький „Der Nerv“ мав свої паралелі і в Румунії – це активістські часописи „Das Ziel“ (Кронштадт) або ж „Erwache“ (Темешвар), що виходили синхронно з чернівецьким „Нервом“ у тому ж таки 1919 р. і вітали його на своїх сторінках як „бойового соратника“³. Більше того, водночас із журналом „Der Nerv“ у Чернівцях виходив ще один експресіоністський часопис – „Das Licht“ (“Світло”) – що видавався І.Вільнером та Д.Рунесом, котрий, незважаючи на схоже експресіоністсько-активістське спрямування, не раз ставав об’єктом критичних атак з боку “нервіанців”. На жаль, його спіткала ще лихіша доля: він безповоротно пропав, жодна з публічних бібліотек на Заході і на Сході не має його у своїх фондах⁴.

Заснування експресіоністського журналу в Чернівцях не було, однак, лише даниною літературній моді. Одна з основних причин появи такого видання на буковинських теренах полягає, як уже неодноразово підкреслювалося в буковинознавчих студіях, у “розширенні естетичного досвіду” чернівецьких літераторів⁵, які у роки Першої світової війни стали “недобровільними мандрівцями” і, опинившись у Відні, Празі, Парижі чи навіть Нью-Йорку, зіткнулися там з феноменом “великого міста” й духом авангардистського бродіння, що були неодмінними фер­ментами експресіоністського руху. Там вони пережили “культурний шок експресіонізму”⁶. Повернувшись додому, вони принесли з собою “на підошвах” і мікроби літературної модерни, які досить швидко почали розповсюджуватися в ідилічному кліматі буковинської столиці. Часописи „Der Nеrv“ і „Das Licht“ були породженням цього нового світовідчуття. Однак „рецептивний простір“ Чернівців виявився надто тісним, щоб перетравити нові ідеї, отож експресіоністські проекти невдовзі задихнулися в атмосфері дрібнотем’я і локальних скандалів, як про це свідчить, напр., розгорнута на сторінках „Нерва“ полеміка з директором міського театру Паулем Ґутманом, котрий замість серйозного класичного репертуару чи актуальної новітньої драматургії вперто годував чернівецьку театральну публіку оперетами на кшталт „Королеви чардашу“ або „Троянди Стамбула“.

Експресіонізм, як відомо, був революційним явищем і значною мірою живився почуттям протесту, стихійного бунту проти існуючих форм життя. Це був новий „Sturm und Drang“, який прагнув змести і відкинути освячені традиції, світогляд і мораль батьків. Конфлікт поколінь набрав у експресіонізмі своїх екстремальних, почасти вельми агресивних форм. Ревізувалися поняття, уявлення, естетичні категорії, образність, мова, які зазнавали у творах експресіоністів найнесподіваніших зміщень і деформацій. Як зазначав Ґ.Бенн, “Від Ґете до Ґеорґе і Гофман­сталя німецька мова мала єдине забарвлення, єдиний напрямок і єдине відчуття. Однак тепер цьому було покладено край, почався бунт. Бунт із виверженнями, екстазами, ненавистю, новою ностальгією за людяністю, від руйнації мови – до руйнації світу. Інші фігури, інші фігуранти з’явилися тепер замість любителів ландшафтів і нюхачів квіток, які нав’язувалися (і сьогодні ще нав’язуються) німецькому загалу як зворушливі поети – вони ввігнали своє буття у газову реторту, а для того, щоб вона палала, вони держали її навскіс”⁷.

Експресіоністський профіль “Нерва” аж ніяк не обмежується самою лише назвою, котра досить вдало передає такі характерні риси цього авангардистського напрямку, як неврівноваженість, збудження, екзальтованість. Вже перше число журналу відкривається “Програмним маніфестом”, який обґрунтовує цю назву як найважливіший рецептор психічної організації людського організму і рушійну силу діяльного життя: “Людина закорінена у бутті і віддається буттю трояко: серцем, мозком і нервом! Серце являє собою складний м’яз. Серце б’ється: воно виражає життя… Мозок є субстанцією. Він усе акумулює і фільт­рує. А нерв – це погонич почуття, напруга жадання, останній доказ діяння! Нерв – це фактор інтенсифікації життя!”⁸. І далі розгортається власне експресіоністська програма духовного оновлення і зречення всього рудиментарного – з пафосом біблійного одкровення і логократичною наснагою творення: “Нам належить кидати смолоскипи духу в кола скніючих у собі індивідуумів, вламуватися у звички і невігластво, повставати з майже сектантських утворень. Нам належить підривати застиглість органічного співіснування, огненним словом зрушувати тріскаюче каміння, невпинно наближатися до динамізації життя. Нам належить запалювати в осереддях рокованого на смерть суспільного устрою світло нового порядку, повставати із ситого спокою, розривати суперечності [… ] Нам належить сурмити в сурми Страшного суду всьому знеціненому, гнилому, виснаженому, всьому фальшивому, недолугому, підло-журналістському, всьому штучному, награному, напускному, всьому неймовірному, безсоромному, нахабному, всьому брехливому, затинькованому, некомпетентному. Нам належить бути форумом і аґорою, руйнівником і будівничим, вождем і спасителем”⁹. Автором цього полум’яного маніфесту, який поданий як редакційний матеріал, був, очевидно, видавець і редактор “Нерва” Альберт Маурюбер.

Політичне спрямування журналу було ліворадикальним і узгоджувалося з політичною та культурною орієнтацією активізму Курта Гіллера і Людвіґа Рубінера. Перші числа щорічників К.Гіллера „Das Ziel“ (1916-24, п’ять випусків) з їх соціалістсько-пацифістськими програмами і закликами до активної дії, насамперед у духовній сфері (есе Г.Манна “Geist und Tat” було опубліковане вже в першому випуску щорічника „Das Ziel“) задавали „Нервові“ тон і напрям. „Програма Берлінської ради духовних робітників“, що вийшла з-під пера К.Гіллера і передрукована в „Нерві“ (Ч.7 від 27 квітня 1919 р.), виражала ті ж суспільні ідеали, які сповідували й молоді чернівецькі інтелектуали: самоцінність і недоторканість людського життя, боротьба проти уярмлення народу капіталістичною системою, особис­та свобода і соціальна справедливість, відміна військової повинності і запобігання війні, скорочення робочого дня, конфіскація великих маєтків і націоналізація землі, свобода статевого життя і т.п.¹⁰. Іншими прообразами „нервіанців“ були такі літературно-політичні часописи, як берлінський „Die Aktion“ Франца Пфемферта або віденський „Die Fackel“ Карла Крауса. В тому ж сьомому числі „Нерва“, де вміщено „Програму Берлінсь­кої ради духовних робітників“, опубліковано рецензію Ернста Марії Флінкера на антологію „Das Aktionsbuch“ (1917) Ф.Пфемферта, де ми читаємо: “Ця книга подібна до велетенського смолоскипу здорового глузду, який Пфемферт жбурляє у відьмацький казан пошматованого, шаленого світу, бог якого напевне оглух, якщо його не будить вже навіть гуркіт гармат, жбурляє, хоча він і знає, що хвилі божевілля і брехні незабаром затоплять і поглинуть його […] Ні, воістину поети антології „Die Aktion“ ніколи не будуть удостоєні аудієнції у кайзера. Бо тут немає нічого від сліпого обожнювання й ідолопоклонства перед державою, не уславлюється дешевий ура-патріотизм „геройської смерті за фатерлянд“ і не підносяться до небес дифірамби ненависті проти „ворогів“. Тут звучать шляхетніші тони: боротьба духу проти бездуховності і безумства світу, братерство, яке виходить за межі умовних прикордонних стовпів між державами, дружні заклики до взаємного згуртування в той час, коли все хитається, а з розпанаханих грудей приречених на смерть людей у розквіті сил виривається: „Мій бідний брате, чому з нами так вчинили?“¹¹.

Активістське обличчя „Нерву“ недвозначно проявляється і в інших публіцистичних матеріалах часопису, які належать перу чернівецьких авторів. До них можна віднести статті Альберта Маурюбера „Поети-політики “ (Ч.5) та „Більшовизм, соціал-демократія і носії духу“ (Ч.7), Артура Крафта „Заклик – на Голгофу!“ (Ч.5) та „За і про активізм“ (Ч. 9/10), Лотара Вурцера „Про відношення соціалістичного переконання до національної свідомості“ (Ч.3), Володимира Залозецького „Мистецтво і революція“ (Ч.4), відкритий лист Е.М.Флінкера до Л.Рубінера (Ч.1/2), що є по суті рецензією на книги останнього „Das himmlische Licht“ („Небесне світло“, 1916) та „Der Mensch in der Mitte“ („Людина в центрі“, 1917) та ін.

Непримиренні інтонації й гострі сатиричні стріли на адресу чернівецького театрального і музичного життя, освіти, преси, публічних видовищ і громадських розваг відтворюють полемічну стилістику викривальних памфлетів К.Крауса в його журналі „Die Fackel“. А сатиричний додаток до „Нерву“ „Der Galgen“ („Шибениця“) прямо присвячується К.Краусу. В його підзаголовку „Ein Kampfblatt gegen Unkultur“ („Бойовий листок проти безкультур’я“) окреслено ту лінію войовничого протистояння обивательському суспільству, яка для віденського сатирика була магістральною.
На сторінках „Нерва“ знаходить втілення й експресіоністська „белетристика“ – вірші, оповідання, новели, фрагменти з романів, драматичні етюди. Найплодовитіші автори, які виступають тут неодноразово і в різних жанрах – це Альберт Маурюбер, Ернст Марія Флінкер, Артур Крафт, Роберт Гарт (псевдонім Лотара Вурцера), Альфред Шпербер, Бернгард Фьорстер, Салус Маркус.
Як суто ліричні поети репрезентовані Теодор Настазі, Лео Германн, Еріх Зінґер. Проте журнал публікує і твори німецьких та австрійських письменників-експресіоністів – напр., поезії Ґеорґа Гайма (знамениті „Демони міст“), Франца Верфеля („Чому, мій Боже”), Альфонса Петцольда (псевдонім Альфонс Кітцбюгель), новелу Генріха Манна „Брат“, афоризми К.Гіллера з книги „Tatiger Geist“ („Діяльний дух“) та Л.Рубінера з книги „Der Mensch in der Mitte“, статті Л.Рубінера, Франка Тіса тощо.

Журнал прагне також слідкувати за літературними новинками, які з’являються у берлінських, лейпцігських чи віденських видавництвах, та інформувати про них своїх читачів. Тут вміщено, напр., рецензії або відгуки на драми Ф.Верфеля „Die Versuchung“ („Спокуса“, 1913), Карла Штернгайма „Der Snob“(„Сноб“, 1914), збірку віршів Ойґена Рота „Die Dinge, die unendlich uns umkreisen“ („Речі, що кружляють навколо нас“, 1918), вже згадувані книги Л.Рубінера та Ф.Пфемферта.
Одним з найпроникливіших критиків „Нерва“ був Е.М.Флінкер, який вже на початку 1919 р., через чотири роки після смерті Ґеорґа Тракля у краківському військовому лазареті, коли про нього взагалі ще мало хто чув, дав йому таку промовисту характерис­тику: „Ґеорґ Тракль не був ні активістом, ні діяльним духом, ні політичним поетом. Він був мрійником, що повністю віддав своє серце природі, мовби квітка, яка щойно розпустилася. Дивовижно простими словами він співав вечірні пісні про брунатні дерева й золоті очі присмерку, оповідав казки білого мага про граціозні місячні квіти й замріяних дівчат, які тихо вслухаються в ніч. Подібно до Теодора Дойблера, він був „зоряним дитям“, тільки ще тихішим і ніжнішим від нього і немовби затьмареним сумним передчуттям свого раннього згасання“¹².

Європейська відкритість чернівецького “Нерва” проявилася і в тому, що він мислив себе у широкому культурному контексті і цікавився літературою сусідніх народів. На своїх сторінках часопис опублікував низку перекладів з авторів, які вважалися невід’ємними складниками буковинської етнічної цілісності – поезії Т.Г.Шевченка (“Косар” з циклу “В казематі” під назвою “Der schreckliche Schnitter“ у перекладі Артура Боша, пролог до поеми „Княжна“ під назвою „Furstentochter“ у перекладі Олександра Поповича), М.Емінеску („Три сонети“ у перекладі Лотара Вурцера), а також вірш Іво Андрича „Люстерко у в’язниці“ в перекладі Еріха Зінґера і статтю французького письменника Ж.Пеладана „Про злидні“ у перекладі Еміля Шерінґа.

І хоча загалом має рацію румунський ґерманіст А.Корбя-Гойсі, коли говорить про враження „deja vu“, що виникає після ознайомлення з чернівецьким журналом „Der Nerv“, у якому так відчутні тони, знайомі нам зі сторінок „Die Aktion“¹³ чи з оточення берлінських “духовних”, все-таки його висновок про вторинність цього видання, внаслідок чого “властиво, тут не може вестися дискусія, оперта на чисто естетичні критерії”, як і твердження, що “для художньо претензійного експресіонізму літературний урожай “Нерва” (незважаючи на деякі винятки) не становить ніякого набутку”¹⁴, можна вважати надто суворими. Об’єктивнішою мені видається інша теза дослідника, згідно з якою “в соціокультурній перспективі недовговічний “Нерв” знаменував симптоматичний момент якісного оновлення [підкреслення моє – П.Р.] німецької культури на Буковині після історичної цензури 1918 року”¹⁵. Це означає, що на зміну усталеному, традиційному естетичному дискурсу німецькомовної поезії Буковини, який культивувався ще наприкінці ХІХ ст. у творчості Ернста Рудольфа Нойбауера, Моріца Амстера, Людвіґа Адольфа Штауфе-Сіміґіновича, Осипа Юрія Федьковича, Віктора Умлауфа фон Франквелла, Янко Лупула та ін.¹⁶, прийшло покоління поетів-бунтарів, які вже не задовольнялися переспівами класичних чи романтичних зразків, а прагнули долучитися до формальних та образних структур модерної лірики, заснованої на принципах якнайширшої естетичної свободи й поетичного експерименту. Зрештою, експресіоністський часопис „Der Nerv“ продемонстрував не тільки те, „з якою інтенсивністю освоювалися і дискутувалися в Чернівцях духовні злами від Людвіґа Рубінера до Карла Крауса“¹⁷, але й уперше вивів буковинську лірику за межі консервативної, плоскої провінційної естетики т.зв. „Heimatdichtung“, в якій, як правило, переважали описові, етнографічні та панегіричні елементи.

Навіть якщо згодом, під упливом політичних та ідеологічних мутацій, яких зазнала Буковина у міжвоєнний період (примусова румунізація, зростання антисемітських настроїв, марґіналізація культури й мови інших етносів краю, в тому числі й німецької), більшість буковинських поетів з покоління „нервіанців“ повернулася у своїх естетичних уподобаннях на охоронно-традиційні позиції (найпереконливіше задекларував їх у 30-ті роки Альфред Марґул-Шпербер¹⁸), все ж прецедент із короткочасним і, по суті, епізодичним у культурній історії краю часописом „Der Nerv“ не пройшов безслідно: він сформував відчуття перспективи дискурсивного вибору, усвідомлення поліваріантності естетичних інтенцій, необхідність вже згадуваного якісного оновлення застарілого поетологічного арсеналу. Без такого якісного оновлення, як стверджує той же А.Корбя-Гойсі, годі було б уявити собі феномен Пауля Целана¹⁹.

1. Index Expressionismus. Bibliographie der Beitrage in den Zeitschriften und Jahrbuchern des literarischen Expressionismus 1910-1925. Bd.1. Hg. v. Paul Raabe. Nendeln/Liechtenstein: Kraus-Thomson 1972; Paul Raabe/Ingrid Hannich-Bode. Die Autoren und Bucher des literarischen Expressionismus. Ein bibliographisches Handbuch. Stuttgart: Metzler 1985. [повернутися назад ↩]
2. Der Nerv. Nachdruck einer expressionistischen Czernowitzer Kultur- und Literaturzeitschrift des Jahres 1919. Mit einem Nachwort von Andrei Corbea-Hoisie hrsg. von Ernest Wichner und Herbert Wiesner. Literaturhaus Berlin 1997, 276 S. [Texte aus dem Literaturhaus Berlin. Hrsg. von Herbert Wiesner. Bd.12]. Sieh auch: Heinz St?nescu. Als beispielhaft dargestellt – doch kaum gekannt: Die aktivistische Czernowitzer Zeitschrift „Der Nerv“. – In: Die deutsche Literaturgeschichte Ostmittel- und S?dosteuropas von der Mitte des 19.Jahrhunderts bis heute. Forschungsschwerpunkte und Defizite. Hg. v. Anton Schwob. M?nchen: Verlag S?dostdeutsches Kulturwerk 1992, S.101-118. [повернутися назад ↩]
3. Stanescu, op. cit., S.102. [повернутися назад ↩]
4. Andrei Corbea-Hoisie. 1919, Czernowitz, Bukowina: „Der Nerv“ im Kontext. In: Der Nerv. Nachdruck einer expressionistischen Czernowitzer Kultur- und Literaturzeitschrift des Jahres 1919. Mit einem Nachwort von Andrei Corbea-Hoisie hrsg. von Ernest Wichner und Herbert Wiesner. Literaturhaus Berlin 1997, S.276 [Texte aus dem Literaturhaus Berlin. Hrsg. von Herbert Wiesner. Bd.12]. [повернутися назад ↩]
5. Katarzyna Ja?tal. J?dische Lyrikerinnen aus Czernowitz zwischen Tradition und Moderne. In: “Moderne”, “Sp?tmoderne” und Postmoderne in der ?sterreichischen Literatur. Beitr?ge des 12.?sterreichisch-Polnischen Germanistentreffens Graz 1996. Hg. von Dietmar Goltschnigg, G?nther A.H?fler, Bettina Rabenhofer. Wien: Zirkalar 1998, S.91-92. [повернутися назад ↩]
6. Andrei Corbea-Hoisie. 1919, Czernowitz, Bukowina, S.265. [повернутися назад ↩]
7. Gottfried Benn. Einleitung. In: Lyrik des expressionistischen Jahrzehnts: Von den Wegbereitern bis zum Dada. M?nchen: Deutscher Taschenbuch Verlag 1979. S.14. [повернутися назад ↩]
8. Der Nerv, S.12. [повернутися назад ↩]
9. Там само, С.12-13. [повернутися назад ↩]
10. Там само, С.118-120. [повернутися назад ↩]
11. Там само, С.127. [повернутися назад ↩]
12. Там само, С.51. [повернутися назад ↩]
13. Andrei Corbea-Hoisie. 1919, Czernowitz, Bukowina, S.251. [повернутися назад ↩]
14. Andrei Corbea-Hoisie. Expressionismus in Czernowitz. In: Expressionismus in ?sterreich: Die Literatur und die K?nste. Hg. v. Klaus Amann u. Armin A.Wallas. Wien; K?ln; Weimar: B?hlau,1994, S.328. [повернутися назад ↩]
15. Andrei Corbea-Hoisie. 1919, Czernowitz, Bukowina, S.268. [повернутися назад ↩]
16. Versunkene Dichtung der Bukowina: Eine Anthologie deutschsprachiger Lyrik / Hrsg. von Amy Colin und Alfred Kittner. – M?nchen: Wilhelm Fink Verlag 1994, S.41-58. [повернутися назад ↩]
17. Manfred Voigts. Eine T?r ist aufgesto?en: Die deutsche Dichtung der Bukowina – Texte und Zeugnisse. In: Der Tagesspiegel, vom 21.08.1994, S.VII. [повернутися назад ↩]
18. Vorwort zu: Alfred Margul-Sperber. Gleichnisse der Landschaft: Gedichte. Storojine?i: Im Selbstverlag des Verfassers, 1934, S.5-6. [повернутися назад ↩]
19. „Meine Motivation, mich mit deutschen Themen zu befassen“. Andrei Corbea-Hoisie im Gespr?ch mit Stefan Sienert. In: S?dostdeutsche Vierteljahresbl?tter. 51.Jg., H.2, 2002, S.170. [повернутися назад ↩]