Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Важко нині орієнтуватися в літературній стихії навіть людині, що перебуває в ній самій. По-перше, книжок, принесених зі всіляких “репрезентацій”, – тьма-тьмуща, вони спливають без жодного відбору, і впору вже заснувати нову професію – читач. Тобто, на внески авторів найняти людину, котра б нічого більше не робила, тільки б читала все, що видається в тому чи іншому регіоні. Але є ще одна, далека від демократичних процесів причина, що в цій стихії губляться справжні літературні здобутки: до них просто немає доступу, якщо видрукувані вони десь не в твоєму регіоні. Навіть літературні часописи, яким довіряєш, у кіосках давно не з’являються, а передплатити їх несила. От і розбивається на очах єдина українська література на “літератури” місцевого масштабу з масою видавництв і масою непотребу.

Виручають хіба що особисті зв’язки.

Саме так потрапили до мене найновіші видання творів мого колишнього автора з Чернівців (я тоді працював у регіональному видавництві “Карпати”) Віталія Колодія, – “Найлюбіша в світі панна” (назва мене спочатку насторожила, здалася солодкуватою), “При сповідальних свічах” та перекладні – Віталія Колодія з румунської мови та Віталія Колодія румунською.

Звісно, я прочитати зміг тільки три – українською мовою.

Читав під знаком рядків із першої його книжки “Зажинки” (1967), на які звернув увагу надзвичайно чутливий до слова Микола Вінграновський:

Хтось підійшов
І постукав у двері хатні.
Згодом пішов.
Але й досі тривожно мені.

То чи вляглася та тривога через три з гаком десятиліття?

Багато відтоді змінилося не тільки в нашій особистій долі, а й у цілому світі. Пора б уже тривогам припочити, адже маємо свою державу, про яку замолоду тільки снили, а в її реальність ще за нашого життя майже не вірили, настільки могутньою здавалася імперія.

Почав я нову зустріч із прози Віталія Колодія, бо не раз переконувався, що з поганих поетів виходять гарні прозаїки, але гарним поетам проза здебільшого не дається. А Віталій Колодій таки справжній поет.
Вразило вже перше оповідання – “Гординя”. Переповідати його не варто, бо воно не переповідується. Воно – про самотність. Але про горду самотність. Сюжет збудовано так тонко, що після всього чтива, яке мені доводиться поглинати, захотілося пожити цією новелою і не читати далі: короткі твори, прочитані підряд, заважають один одному пожити самостійно.

Та, мабуть, ще більше мене вразила новела “Таміра”. Про безпритульницю в дитинстві, що в доросле життя прийшла матір’ю осиротілих.
Новели Віталія Колодія серед нинішньої літературної вульгарщини – наче принесені з іншого світу, де жива душа. Так, вони про жорстокий світ, але не вподоблюють людську суть цьому жорстокому часові, не вивітрюють її з нашого життя, не догоджають грубій силі. Це новели, де біль – не ознака хвороби, а ознака людського здоров’я.

Віталій Колодій давно живе на Буковині, зрісся з нею, тож не дивно, що одна з його новел – про буковинського “соловія” Юрія Федьковича. І, може, я б зупинився на ній, та виявляється – вона тільки перехід до великої історичної балади (теж у прозі) “Найлюбіша в світі панна”. Це твір про ще одного видатного буковинця Лук’яна Кобилицю – керівника селянського руху в позаминулому столітті.
Отут і стає зрозумілою назва збірки та балади – з віршованого вступу.

Першим завітав до Кобилиці пан Добробут. Багато пообіцяв, як наші депутати. Але Кобилиця дивився десь далеко, звідки до нього бігло бідне дитя. Завітала в гості й пані Влада (Кобилиця мав доступ до цісарського двору як делегат від селян Путили) – не удостоїв і її поглядом. “Він дивився десь далеко… Там росла його Свобода – найлюбіша в світі панна”.

Може, тому, що так привільно розжилася в нашому народі пані Влада, а панна Свобода так і не підросла, Віталій Колодій відчув потребу саме сьогодні нагадати людям і собі, що свободу не чекають, свободу обирають. Але ж, мабуть, недаремне він вивів у епіграф і слова великого француза Віктора Гюго: “Ніщо в світі не здатне подужати ідеї, для якої визрів час”.

Як недаремне, мабуть, оповідь веде не від себе, а від сучасника Кобилиці, бакалавра філософії поляка Августа – Яна Конопніцького (особа історична), що, треба розуміти, брав участь у польському визвольному повстанні проти російського царизму в 1830-31 роках.

Польське повстання було придушене, і молодий його учасник волею долі опиняється у віддаленій провінції Австрії – Буковині, де й стає очевидцем падіння кріпосницького режиму.
Та примара волі так і залишилася примарою, легенда про те, що цісар ходив у народ у мужицькому вбранні, так і залишиться легендою.

Але нехай нам будуть на поміч Лук’янові слова:
– Ці гори, панцю, спочатку родили людям свободу, а вже потім хліб.
Так і проситься продовження: тепер не родять ні свободи, ні хліба.
Коли в горах не стало Кобилиці ( після очолюваних ним селянських виступів його заарештували, а згодом потай вислали з Буковини), коли свободу було знекровлено – тут би й заспівати пісню-тугу, пісню-славу. Віталій Колодій це зумів би.

Та письменник не піддався на такий спокусливий варіант.

В народі пішли чутки про закопані Лук’яном скарби. І їх відшукали – скриньку і бисаги (подвійну торбу). Зібрався натовп.

”Служник домінії при канцелярських свідках різонув ножем зверху по зашитому.
Золото… золото… золото…
Руки у багатьох тряслися.
Служник по черзі виймав речі, голосно їх називаючи:
– Конверти від заяв, переданих урядові у Відні. Одно дзеркало, одна печатка з ініціалами І.М.Г. Одна сорочка, одна носова хустинка. Одна пара підштаників і два шматки шкіри…
– А золото?.. Де золото? – розчаровано питали люди один в одного.”

Чи не ми з вами ті люди, що сподіваються від своїх обранців одного: може, гріш якийсь закотиться під ноги з награбованого у нас же добра?
Запитаєте, чому балада?

А тому, що герой твору так і не опустився в цю сіру буденщину – подолав її своєю смертю. Про яку в творі не говориться. Може, насправді була вона буденною. Та для буковинців він так і не вмирав. Його просто “в горах не стало”.

Чи залишається Віталій Колодій поетом у своїх прозових творах? Мабуть, таки залишається, бо й коні в нього не цокають копитами, а “відстукують дорогу”, і тітка “мовби розбивала удар на дрібніші частинки”, – белетристи так не пишуть.

Але неординарний прозаїк таки збувся. Міцний і впевнений у своїй силі. Без тих сюсюкань, що заважали нам колись, і без тих вульгарностей, що принижують нас сьогодні.

Те ж можна сказати і про його вірші та поеми, об’єднані в розділ “Слова осипалися з літа”. Вони не киплять, а течуть, не кричать, а розмовляють із нами ненав’язливо, але просвітлено й мудро. Хіба що у вірші ”Благословенна путь…” поет піддався сарказму, але ж при якому видовищі:

… йдуть до Софії, йдуть
Комуністи
(кого б з’їсти?),
Демократи
(де б урвати?),
Соціалісти
(в яке б крісло сісти?)… –

і так далі. Тут справді від розпачу порятують лише іронія та сарказм.

Окремо слід сказати про драматичну поему “Мелетій Смотрицький” (хроніка українського життя ХVII століття). Цей твір написано ще в шістдесятих роках, але тільки тепер він з’явився в необскубаному варіанті.
Мелетій Смотрицький – видатний учений і письменник-полеміст. В умовах, коли польські феодали далеко не в побожних цілях насаджували Україні унію, він написав “Френос, або плач східної церкви…” Але переконавшись, що релігійне протистояння призводить до тяжких жертв з боку його ж народу, перейшов таки в католицизм. Можна б, звісно, порівняти його з Галілеєм, що відмовився від геліоцентризму, але, мабуть, то було б натягнуто: Галілей все-таки залишився в душі при своєму переконанні, а християнин Смотрицький так і не міг змиритися сам із собою, коли побачив, що його ідеї обертаються кров’ю рідного народу.

Постать ученого аскета для драматичного твору явно не підходяща: тут не закрутиш сюжету з любовними походеньками та кучерявими характерами. Але Віталій Колодій настільки втягує нас у внутрішню напругу трьохсотлітньої давності, що талановитий режисер міг би створити виставу, цілком співзвучну нашому часові, де талантові й розуму живеться не краще, де й на нього чатують не так підступні вороги, як продажні одноплемінники чи й однодумці.

На закінчення хочеться сказати про збірку сонетів “При сповідальних свічах”. Їх справді хочеться читати при хиткому світлі свічки, коли дуже самотньо, а висповідатись нема перед ким. Бо й справді – як у сонеті “О брате мій, такі лихі часи…”:

Ще по весні, а вже дерева голі,
Ще ранок лиш, а ніби ніч зійшла.

Про переклади з Мірчі Лютика судити не можу, але і в них Віталій Колодій залишається Віталієм Колодієм: вибагливим до себе настільки, що біля нього брутальність ніколи не приживеться.
Віталій Колодій – це та література, яка є власне літературою, а не обслугою часу. З високою культурою письма. І з вірою у високе людське призначення.

І книжки “Найлюбіша в світі панна” та “При сповідальних свічах” як взаємодоповнюючі цілком би вписалися між найкращі твори, відзначені національною премією імені Т. Г. Шевченка.