Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Hausleitner, Mariana Die Rumanisierung der Bukowina. Die Durchsetzung des nationalstaatlichen Anspruchs Grossrumaniens 1918-1944. – Munchen: R. Oldenbourg Verl., 2001 – 497 S.

Гауслайтнер, Маріана Румунізація Буковини. Впровадження національно-державних претензій Великої Румунії 1918-1944. – Мюнхен: Р. Ольденбург, 2001. – 497 с.

Монографія німецької дослідниці історії Буковини міжвоєнної доби вийшла друком у серії “Південно-східноєвропейських Студій” Інституту Південно-Східної Європи у Мюнхені (ФРН), яка виходить під загальною редакцією Е. Гьоша та К.Нерінга.

Серед великої кількості наукових публікацій, які присвячені питанням історії Буковини, головна увага приділяється “австрійській добі”. Окремі статті як західних, так і вітчизняних дослідників, що розглядають «румунську добу» історії Буковини, не в повному обсязі аналізують процес румунізації окупованої в 1918 р. поліетнічної, сфор­мованої за австрійськими законами та традиціями Буковини. Тому поява окремого фундаментального дослідження доцента Берлінського Вільного університету М. Гауслайтнер, яке ґрунтується на широкій архівній базі різних за походженням джерел та літератури, є довгоочікуваною і вельми актуальною.

Праця складається із семи розділів, які хронологічно охоплюють періоди з 1774 по 1944 pp. Перший розділ “Румунізація між модернізацією і варваризацією” (с. 11-28) присвячений постановці проблеми, визначенню методів і завдань дослідження. До головних питань роботи належать – “як буковинські румуни розвивали ідею примусовими методами румунізувати інші етнічні групи, щоб стати найсильнішою групою в краї” (с. 19), які чинники впливали на радикалізацію вимог румунських націоналістів (с. 21). Під терміном “румунізація” автор розглядає сукупний процес зміни соціальних, економічних, правових та ментальних структур в областях Великої Румунії, які мали сильні групи національних меншин. М. Гауслайтнер виділяє три етапи процесу румунізації, а саме 20-ті, 30-ті та поч. 40-х pp. XX ст. Наголошуючи на важливості відкриття після 1991 р. українських та румунських “закритих” архівних фондів, дослідник зауважує, що “серед власне буковинських істориків не спостерігається ґрунтовного вивчення історії Буковини міжвоєнного періоду” і висловлює сподівання, що ця публікація стане поштовхом до подальших наукових розробок (с. 27).

У другому розділі “Габсбургська Буковина – полікультурне суспільство?” (с.29-82), автор звертається до визначення status quo буковинського суспільства австрійської доби. При цьому наголос робиться на формуванні поліетнічності в краї, соціальному та економічному розвитку підавстрійської Буковини, детально розглядаються національні структури та організації румунів, українців, німців, євреїв та інших груп. Як зауважує автор, “недостатньо розвинута структура буковинського суспільства, переважна більшість якого (понад 70%) була сільським, до Першої світової війни визначали відносно спокійне співжиття різних етнічних груп. І лише в площині діяльності чисельних різноманітних національних спілок та товариств спостерігався процес націоналізації соціальних конфліктів” (с. 80). Характерною ознакою в діяльності національних об’єднань було те, що чим меншими були практичні успіхи національного товариства, тим більшу роль в його діяльності відігравала тактика змов. Особливо, зазначає автор, у румунських колах плекалася роль “жертви”, хоча румунська еліта після 1861 р. була достатньо представлена в політичній владі на Буковині. Якраз саме ті румуни, які завдяки австрійській освіті вийшли зі стану селянства і скористалися благами габсбургської держави, найчастіше і нападали на неї (с. 81). Проте ця, зворотно спрямована утопія про необхідність встановлення румунської домінанти в Буковині, як це було до 1775 p., залишалася справою лише радикальних румунських націоналістів. Поряд з ними в партії А. Ончула перебували румуни, які були готові до поділу влади на Буковині з іншими етносами.

Буковину австрійської доби дослідник позначає полікультурним суспільством, оскільки до Першої світової війни тут вільно розвивалися всі культури. Зважаючи на унікальне співвідношення сил етнічних груп, жодна з них не могла підпорядкувати собі іншу. Після переходу Буковини під юрисдикцію королівської Румунії у 1919 р. якісно змінилися і стосунки між етнічними групами краю.

Проблемам інтеграції окупованої Буковини до Великої Румунії присвячений третій розділ “Інкорпорація Буковини у Велику Румунію 1918-1928 pp.” (с. 83-217). Автор зображає перебіг подій, які передували цьому періодові та мали безпосередній влив на подальший історичний розвиток. Саме тому третій розділ розпочинається детальним аналізом впливу Першої світової війни, особливо бурхливих подій осені 1918 р. – українсько-румунські погляди на майбутнє Буковини, дипломатичної боротьби на Паризьких мирних переговорах за Буковину. Неспокійна, вибухонебезпечна ситуація на окупованих Румунією у 1918 р. територіях в поєднанні із загрозою, яка випромінювалася з теренів Радянської Росії, змусили Центральні Держави визнати за Румунією окуповані області, заради стабілізації в цьому європейському регіоні. Про незадоволення політикою румунського уряду в Буковині, наголошує М. Гауслайтнер, свідчать численні петиції протягом 20-х pp. XX ст., до Ліги Націй та участі представників буковинських українців, німців та євреїв у засіданнях Європейського Конгресу Націй.

Автор витримує вже започатковану у розділі І лінію і подає детальну характеристику національним організаціям різних етнічних груп протягом першого десятиліття румунської окупації. “Між 1920 та 1928 pp. українські політики заключили союзи з усіма румунськими партіями, проте їх готовність до конструктивної роботи не мала жодних позитивних наслідків: вони залишалися протягом 20-х pp. найбільш обділеним етносом на Буковині”, – доходить відомого висновку дослідник, аналізуючи становище українців краю (с. 181). Автор порівнює не тільки діяльність національних груп краю в умовах румунізації, а й подає цікаві порівняння лівої та правої організованої опозиції до “нового порядку”. М. Гауслайтнер дійшла висновку, що праворадикальний рух в Румунії не можна характеризувати як імітацію закордонного прикладу, оскільки він був продуктом румунських відносин, навіть якщо й мали місце деякі спільні ідеологічні риси із іноземними праворадикалами (с. 214).

Період 1928-1940 pp. став в історії Румунії часом руйнації партійно-парламентських структур, політичних інтриг, запровадження диктатури, підйому праворадикальних сил із антисемітськими теоріями та економічної кризи. Цьому періоду і головним чином впливові всіх вище згаданих явищ на Буковину та реакцію на них крайових політичних та етносоціальних структур присвячено четвертий розділ “Руйнація традиційних структур наслідками криз 1928-1940 pp.” (с.219-346). В умовах економічної та соціальної кризи великої популярності на Буковині набирають соціал-демократичний і комуністичний рухи та об’єднання, які не були національно гомогенними. В них, як зауважує автор, спостерігалася велика частка українських та єврейських членів. Найбільш радикальною позицією щодо політики румунізації вирізнялися буковинські комуністи, вплив яких на громадськість краю був, проте, обмежений, оскільки з 1924 р. вони діяли в підпіллі. І хоча головна небезпека для парламентської системи Румунії виходила від правиці, все ж румунськими органами безпеки переслідувалися головним чином ліві сили, в яких вбачали “замаскованих іредентистів”.

Вперше в історіографії Буковини автор детально звернула увагу на вплив націонал-соціалістичної ідеології на німецьку етнічну групу Буковини, що знайшло, серед іншого, своє вираження в розриві після 1933 р. досить міцних німецько-єврейських взаємин. Особливо автор зупиняється на яскраво вираженому у 30-х pp. румунському антисемітизмі та реакції єврейської громади краю. Підсумовуючи складне десятиліття 1928-1938 pp., автор зауважує, що найрозрізненішою групою були євреї, хоча ані серед українців, ані серед німців єдності досягти також не вдалося. Надзвичайно трагічними виявилися для нерумунських етносів Буковини 1938-1940 pp. – період королівської диктатури та спалаху агресивного антисемітизму.

Дещо контроверсійно розпочинає автор розділ п’ятий “Знищення буковинської полікультурності 1940-1944 pp.” (С.347-425) із ствердження, що “остаточне знищення поліетнічного характеру відбулося в 1940-1944 pp.” (C. 347). Не заперечуючи трагічність подій цього періоду, необхідно все ж таки зауважити, що Буковина, як адміністративно-політична одиниця припинила своє існування, але жодну з її частин ані північну, ані південну не можна характеризувати як етнічно гомогенні області. М. Гауслайтнер наголошує, що радянські установи протягом 1940-1941 pp. хоча й не мали концепції етнічної чистки в Північній Буковині, проте депортовували переважно румунів та євреїв (С.347). Детально розглядаються в розділі питання колоборації євреїв з радянськими та партійними органами у 1940/41 pp. Ця обставина стала головним поясненням для легітимізації масового знищення євреїв Північної Буковини румунськими військовими частинами в липні 1941 р. Значна увага приділяється автором трагічним сторінкам буковинської історії – масового знищення, депортації осіб єврейської національності (С. 382 – 417). Заслуговує уваги об’єктивний, хоча й дещо поверховий розгляд українського питання в роки війни 1941-1944 (розділ 5, параграф “Становище буковинських українців у війні”).

Передостанній шостий розділ “Буковина – через призму політики” (С.427-462), автор присвятив з одного боку висвітленню проблем на завершальному етапі Другої світової війни у контексті їх впливу на події як в Північній, так і в Південній Буковині, з іншого – це спроба теоретичного узагальнення новітніх тенденцій в українській та румунській громадській думці 90-х pp. XX ст. У параграфі 6.3. “Румунізація як замінник модернізації” М. Гауслайтнер дає відповіді на поставлені у другому розділі запитання “Як змінювалася концепція румунізації між 1918 та 1944 рр.? Хто був носієм, а хто збирав плоди румунізації? Чи сприяла румунізація модернізації? Чи була етнічна чистка 1941 р. логічним наслідком невдалої румунізації?”

Ознакою національної ідеї буковинських румунів з самого початку, зважаючи на специфічні умови її виникнення, автор визначає як “спрямований проти інших етносів Буковини”. Пропагандистські теорії про інфлітрацію “чужинців” на Буковині слугували на всіх етапах румунізації засобом її легітимізації. Торкаючись сучасної наукової полеміки про природу націоналізму на Балканах, автор зазначає, що головною проблемою для суспільства на етапі його переходу до moderne є збідніння великих мас. А коли майбутнє для багатьох нічого не обіцяє, відбувається глорифікація минулого.

Джерельна база роботи є просто вражаючою із залученням величезного документального масиву із румунського, французьких, українських (ДАЧО та ДАЛО), австрійського та німецького державних архівів. Велика історіографічна частина охоплює основний масив наукових праць, які торкаються проблематики роботи. Проте впадає у вічі, що автор зовсім не була ознайомлена з публікаціями українських істориків другої половини 90-х pp. XX ст.

Праця М. Гауслайтнер без перебільшення є однією з фундаментальних серед історичних досліджень сучасного етапу історії Буковини і повинна привернути увагу як фахових істориків, так і широкого кола читачів.

Сергій Осачук