Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

1. Гносеологічна парадигмальність методології

Багатомірність методологічних підходів сучасної науки „занурена” у неоднозначність розуміння самого характеру, природи й сутності методології, її головного завдання дослідниками (філософами, методологами, когнітологами, логіками та ін.).

Для одних – це аналіз змісту, значення і насамперед аналіз фундаментальних понять науки. Для других – тільки аналіз форм наукового знання (скажімо, логічний аналіз теорій). Треті – фокусують увагу на звільненні науки від ненаукових розмірковувань (проблема демаркації). Інші – на дослідженні захованих механізмів творчості, інтуїції при розкритті сутності світу нелінійних систем тощо. Динаміка розвитку наукового знання переконливо доводить, що якогось єдиного універсального підходу в принципі не існує. Серйозним кроком на цьому шляху стала розробка П.Фейєрабендом плюралістичної методології [10, с. 179], що діяла в структурі наявного теоретичного знання і конкретизувала його схему функціонування філософської методології.

Розуміння методології як теорії методу, як науки про науку, власне, й стало визначальною основою її гносеологічної парадигмальності для:
– одержання знання про знання;
– розвитку всієї системи теоретичного знання та змістовно-методичного збагачення наукового досвіду в напрямку різнобічної конкретизації єдності найзагальніших знань про Всесвіт і Людину. В цьому аспекті проблема статусу методології – це не просто проблема термінологічно-гносеологічної парадигмаль­ності, а світоглядне джерело цілісності всієї системи зв’язків філософії і конкретних наук, проведення метанаукових пошуків. Сутність методології безпосередньо пов’язана з розкриттям її багатогранності у напрямі поглибленого пізнання світу. До логічного аналізу (позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм) методології „входить”, точніше обґрунтовує певні норми і регулятиви пізнавальної діяльності щодо:
– дослідження об’єктів та самих способів пізнавальної діяльності, методів і форм наукового пізнання;
– свободи вибору між різними методологічними програмами дослідження (в єдиній методологічній системі).

Філософська рефлексія завжди була пов’язана з осмисленням нових методів і форм наукового пізнання. Різні фактори (новий концептуальний апарат, якісна зміна структури теорії, висока ступінь абстрагування досліджуваних об’єктів тощо) породжували нову гносеологічну ситуацію в науці, яка потребувала різнобічного філософського пояснення крізь призму філософських дискусій про значення досліду у пізнанні, про роль гіпотез, а також приладу в процесі пізнання, місце спостережуваних величин у теорії, статус теоретико-ймовірнісних та імовірно-статистичних методів при формуванні як класичної, так і квантової фізики. Їх всебічний аналіз дозволяє зробити важливий висновок: філософські передумови і світогляд – ефективне евристичне джерело продукування нового, своєрідний багатофакторний концептуальний опорний пункт у підтримці й осмисленні нової дослідницької програми. Виникає суттєве питання: яким чином філософія може передбачати майбутні онтологічні і гносеологічні основи науки? Так, за В.С.Стьопіним, інтелектуальним джерелом, з якого філософія черпає свої заготовки, є культура в цілому [9]. Насправді, це квазікласичний, однофакторний підхід. Якщо виключити з об’єму культури ту науку, котра ще не створена, то стара наука не може служити взірцем, предметним орієнтиром для розробки якісно нових ідей. З позицій розширення концептуального „горизонту” методологічної свідомості науки не менш ефективними є і мистецтво, і буденна свідомість, які, безперечно, іманентно пов’язані з психологією наукової творчості та інтуїцією.

Історично розвиток філософії завжди „різновекторно” спирався на культуру в цілому. Але цей фактор на різних етапах філософського пошуку є впливовим у досить „вузьких” межах. Формування багатомірної методології переконливо доводить, що формування філософських заготовок реалізується таким чином, що позафілософські джерела малоефективні у полі якогось певного фактору („вектора”), а у полі іншого „вектора” можуть бути максимально ефективні. Наприклад, атоми Демокріта чи монади Лейбніца формувалися у багатомірній єдності філософії, науки, релігії (ФНР), а не лінійно в рамках самої філософії. Може йтися лише про відносну автономність розвитку філософських ідей, яка витікає з її предмета і методу. Нові „схеми” розуміння об’єктів, гносеологічні і методологічні установки, що проривають „горизонт” розвитку сучасної їм науки, як правило, виникають на багатофакторному синтезі ФНР, тобто нетривіального синтезу філософських і конкретно-наукових знань, ідей і уявлень. Це і є справжня творчість (хоча філософія і конкретні науки на різних етапах наукового пізнання максимально зближуються – „натурфілософські моделі” – або віддаляються, і особливо у семантичному аспекті) і продукування нових знань та методологічних регулятивів.

Репродукція будь-якого змісту і типу – це лише психо-аналітична опора реальної розробки філософських передумов, яка ініціюється актуальною проблемною ситуацією, кризою старих установок і потребою у нових основах, необхідністю всебічного і більш глибокого логіко-методологічного осмислення створеної ситуації. Побудова предметної багатофакторної моделі – це і є методологічна творчість у некласичній парадигмі, в якій різнобічно-цілісно об’єднуються потоки ідей, що йдуть від філософії і від конкретно-наукових напрямків [4].

На думку О.С.Кравця, філософія розвивається суверенно, „випробовуючи вплив різних джерел, у тому числі й науки. Однак філософські передумови адаптуються насамперед до конкретної ситуації, яка виникла у конкретно-науковому пізнанні. Безумовно, що розробка тих чи інших філософських передумов впливає в кінцевому результаті і на зміну змісту філософії в цілому. Таким чином, філософські передумови є опосередкованою ланкою у взаємозв’язку філософії і науки в цілому” [4, с. 47].

У рамках багатофакторної парадигми методологічний синтез багатомірно об’єднує класичні й некласичні методи і способи дослідження. При цьому філософські принципи і уявлення різнобічно й різнопланово „занурюються” в конкретно-науковий матеріал, наповнюються новим змістом, який і стає концептуальною новою базою для радикального переосмислення категоріального апарату філософії у напрямку її рівноправного партнерства з конкретними науками. Причому під час руху конкретно-наукових уявлень до філософських (крізь призму прикладної філософії) ці уявлення наповнюються більш глибоким і загальним (масштабним) філософським змістом. Нині таким способом і закладаються нові концептуальні підвалини для стратегії розвитку наукового пізнання в надзвичайно складному світі нелінійних систем, явищ і процесів. У цій стратегії здійснюється багатократний і багатоваріантний рух від науки до філософії і від філософії до науки у багатофакторному процесі генезису фундаментальних структур та руйнації традиційних стереотипів мислення, способів розмірковувань. Навіть квазікласичним способом Н.Бор розробив принцип доповнювальності – в процесі осмислення ним концептуально нового апарату квантової механіки. Для Бора вихідним пунктом руху було співвідношення невизначеностей Гейзенберга, яке не мало аналогів у класичній фізиці. У ході методологічного пошуку та осмислення сутності цього співвідношення Бор і приходить до формулювання фізико-філософського принципу доповнювальності, який дозволив йому по-новому усвідомити природу й характер квантово-теоретичного опису в єдиній концептуальній системі „теорія-експеримент”. При цьому проблема інтерпретації фізичної теорії має широкий і вузький смисл [4, с. 50]. Тобто емпіричну інтерпретацію (вузький смисл). У широкому смислі – це основа фізичного смислу теорії, абстрактний рівень її понятійного апарату, який зумовлює самі можливості застосування теорії безвідносно до постійно змінюваного ряду вимірювальних процедур. Головна хиба операціоналізму й інструменталізму – одномірна, однобічна абсолютизація емпіричного характеру інтерпретації фізичних теорій, яка не враховувала евристичний потенціал логіко-математичного формалізму теорії у фізичному пізнанні. Інтерпретація в широкому смислі слова – це більш широка, а на мій погляд, багатомірна теоретико-пізнавальна методологічна проблема співвідношення теорії і досліджуваної реальності. Під час цієї інтерпретації здійснюється онтологізація термінів теорії, вияв їх фізичного змісту, незалежного від дослідника і процедур вимірювання в одномірних „зрізах”, „проекціях” динамічного багатофакторного нелінійного об’єкта на якісно новій основі (на відміну від процесу генезису теорії). З’являється реальна можливість на багатофакторній основі більш глибоко осмислити логічну структуру фізичної теорії, різнобічно, на якісно новому рівні (ступені), виявити її основоположні теоретико-пізнавальні та онтологічні основи. Інтерпретація теорії також багатопланова у цілісному динаміко-статистично-ймовірнісному образі фізичної реальності, бо однозначно не зв’язана з логіко-математичною структурою теорії. Звідси складність проблеми розуміння у фізиці, змістовна невизначеність пошуку фундаментальних структур у концептуальному фонді фізики, які дозволяють розробляти нові концепції (наприклад, багатофакторного моделювання систем, що самоорганізуються), якісно змінювати методологію наукових досліджень, спираючись на більш глибоке розуміння змісту й сенсу теорії, що інтерпретується. Водночас у цьому процесі радикально переосмислюються традиційні підходи і гносеологічні норми та схеми у напряму руху фізичного пізнання до вияву багатомірної сутності реальних систем, які відображуються у теорії.

Методологічні принципи некласичної методології, особливо принцип багатофакторності, дозволяють розкривати зміст теорії як в контексті її відношення до реального світу, так і в більш широкому контексті. Наприклад, щодо фізичної теорії – це вияв її місця в системі фізичного знання, її зв’язків і принципових відмінностей від інших фізичних теорій, її смислу та значення як концептуальної опори в багатофакторному синтезі природничо-наукового і гуманітарного знання, розробці і широкому застосуванні соціокультурного підходу в русі наукового пізнання до цілісної міждисциплінарної науки. У цьому русі прикладна філософія виступає як рівноправний партнер конкретних наук. Це не є однобічно спрямований процес застосування чи конкретизації філософських принципів і категорій до розвитку фізичної теорії. В такій дослідницькій програмі одночасно переосмислюються концептуальні і методологічні засоби філософії з позицій радикальної зміни філософських концепцій щодо розуміння світобудови, розкриття її структури (архітектоніки Всесвіту) та місця людини в ній. Розвиток сучасного фізико-математичного природознавства переконливо доводить, що в цьому нелінійному багатомірному процесі способи розв’язування фундаментальних проблем розвитку науки дедалі глибше й різнобічніше переплітаються зі способами розвитку самої філософії [7, 301 с.]. Сама філософія, формуючи багатомірний світогляд, одержує неочікуваний, принципово новий розвиток, стаючи водночас джерелом нових філософських поглядів і напрямів розвитку.

На цій багатофакторній основі формуються необхідні передумови для виявлення і розкриття загальних законів світобудови і загальних закономірностей розвитку науки та філософії, багатомірної сутності детермінізму.

На сучасному етапі становлення міждисциплінарної науки фактично немає змістовно-конструктивної відповіді на питання: „Що таке методологія?” Водночас про методологію пишуть досить багато. Ці публікації в різних варіантах опираються на традиційне розуміння методології як теорії методу. При цьому у зміст такого розуміння включаються аналіз принципів науки, базисних понять і категорій, технологія пізнання, можливості та межі застосування наявних наукових методів і підходів, дослідницьких програм тощо. Методологічними проблемами називають надзвичайно широкий спектр досліджень – від питань глобального, філософського характеру (наприклад, обґрунтування загальної стратегії міждисциплінарного пошуку, змісту й сенсу світоглядної позиції вченого тощо) до теоретичного обґрунтування операційних або технічних методик пошуку матеріалів із заздалегідь заданими властивостями [5]. Тому й не дивно, що чим більше публікується праць, присвячених розв’язуванню якісно різних методологічних проблем, тим складнішим стає питання „Що таке методологія”, а також конструктивна відповідь щодо розкриття структури та функцій методології, змісту її багатофакторності й багатомірності, у нелінійному процесі становлення нової методологічної свідомості науки.
У проблемному полі багатофакторної парадигми саме і концентруються питання радикальних зсувів у науково-технічній сфері, якісної зміни концептуальних основ арсеналу методологічних засобів, філософсько-методологічних орієнтацій в міждисциплінарному пошуку, особливо у фізико-математичних дослідженнях синтезу природничо-наукового та гуманітарного знання, співбуттєвості людини і Всесвіту і навіть соціокультурного статусу духовності, творчої активності, багатомірного світогляду людства. Вивчення БП набуває фундаментального філософсько-світоглядного та соціально-культурного значення. Саме радикальні зсуви у розвитку сучасного природничо-наукового пізнання генерують не тільки глибокі й багатоваріантні трансформації усієї системи цінностей та орієнтацій людського буття, що, в свою чергу, якісно змінює характер і зміст останнього в динамічно-багатомірній структурі Всесвіту. Водночас формуються необхідні передумови для багатодискурсного розкриття хибного уявлення про сутність процесу глобально-історичної трансформації буттєвих основ техногенної цивілізації. Це традиційне уявлення в принципі не здатне осмислити загальні закономірності розвитку земного життя і еволюційного Всесвіту (прикладом цього може слугувати чмиховська теорія глобальних, надлюдських закономірностей розвитку й функціонування земного життя як системи природно-цивілізаційних циклів). Найсуттєвіші проблеми походження й структури світобудови, місця людини в ній, а також ролі й смислу людського буття у малодослідженій системі „суспільство-Природа” набувають сьогодні принципово нового звучання. Конструктивне пізнання їх можливе в рамках багатофакторної методологічної парадигми [3].

2. Становлення багатофакторної парадигми і некласичної методології

Глибинний зсув в онтології природознавства, розпочатий введенням поля, вперше з багатофакторних позицій рельєфно висвітлив її багатомірний характер, виявив якісно нові парадокси і в сфері застосування молекулярно-кінетичної концепції (програми Ньютона-Максвелла-Больцмана), і в сфері застосування теорії електромагнітного поля (програми Максвелла-Ейнштейна). Одночасно окреслювались межі концептуальних засад щодо змісту цього зсуву. Це призвело до кризи основних понять і підходів, фізико-філософська важливість подолання якої почала усвідомлюватись фізиками завдяки дослідженням М.Планка.

Дж.Максвелл і Л.Больцман нетрадиційно, з позицій багатофакторності, розвинули програму Ньютона, виявили неусувні розходження теоретичних передбачень і експериментально знайдених величин. Створена ними теорія виявилась логічно непридатною для конструктивного подолання парадоксів атомного світу. Поступово й суперечливо усвідомлюється онтологія взаємодії світла з речовиною, яку намагаються розкрити з позицій традиційних однофакторних підходів. Так, взаємодія світла з речовиною мала як один із наслідків вибивання електронів з металу.

Процес здійснюється таким чином, що світло являло собою потік частинок, а не хвилі лектромагнітного поля, згідно з Максвеллом.

Пізніше досліди Резерфорда і його співробітників засвідчили, що атом складається з масивного ядра (яке займає лише малу частинку об’єму атома) і легкої, але більш протяжної електронної оболонки. “Механічна парадигма” веде до думки, що атом можна розглядати як мініатюрну сонячну систему. Спроба застосувати до планетарної моделі атома принципи класичної механіки і закони електродинаміки (ця модель відповідала програмі Лоренца, в якій використовувались образи і частинок, і полів) призвела до неусувного парадоксу: електрон, обертаючись навколо ядра, повинен був безперервно випромінювати електромагнітні хвилі. Втрачаючи при цьому енергію, він, згідно з теорією, наближався до ядра, за рахунок чого частота його обертання, а водночас і частота випромінювання змінювалися. В кінцевому підсумку електрон повинен був зіштовхнутися з ядром.

Як бачимо, в рамках механічної парадигми і “одномірних” підходів теоретично атом не міг бути стійким утворенням. Але вся сукупність даних свідчила про протилежне. Згідно з теорією, атом випромінював найрізноманітніші довжини хвиль, а насправді випромінював лише тоді, коли його переводили у “збуджений” стан. Причому випромінював хвилі суто визначеної довжини, характерний спектр, за яким можна було впізнавати атоми різних елементів таблиці Менделєєва. Фізичне пізнання вийшло на новий цілісний образ природи, але зусилля дослідників не спрямовані на його розкриття і усвідомлення. За інерцією мислення фізиків все ще зосереджене на конструктивному подоланні кризи всіх відомих на той час способів розуміння фізичних явищ, кризи ньютонівської і максвеллівської програм. Цікаво, що зв’язки макросвіту з атомним світом описуються зміненими концептуальними основами, а інтерпретацію одержують у полі традиційних методів і підходів. Побудова концептуальних моделей випереджає саме розуміння онтології природознавства. Тому й не дивно, що при переході до побудови квантової фізики багатофакторність ще щільно закрита абстрактно “підігнаною” багатопараметричністю.

Розвиток концептуальних моделей по праву стає магістральним шляхом, інструментом формування багатофакторної парадигми, розгортання глибоких концептуальних змін на основі максвеллівської “фізико-математичної цілісності”. У свою чергу остання різнобічно осмислюється як джерело і спосіб формування якісно нового і цілісного образу природи. При цьому модель виступає як фізично осмислена конструкція, а концептуальна модель – як представник фізичного об’єкта. “Всі великі відкриття в експериментальній фізиці, – зазначає М.Борн, – зобов’язані інтуїції людей, що відверто використовували моделі, які для них були не продуктом їх фантазії, а представниками реальних речей” [1, с.269]. Тому в цілісному образі природи фізик ототожнює модель з об’єктом дослідження. Коли вчений досліджує маятник, потік рідини, атом тощо, то фактично він має справу з концептуальними моделями цих об’єктів. Причому один і той же реальний об’єкт може бути представлений різними моделями в різних теоріях. Наприклад, електромагнітне поле може бути представлене і як безперервне середовище (подібне до ефіру), і як сукупність силових ліній (у Фарадея), і як сукупність хвиль, і як сукупність осциляторів. Отже, концептуальна модель завжди вводить структурні елементи об’єкта разом з припущенням про їх взаємозв’язки, взаємодії в наявному онтологічному базисі.

Модель, як мислений образ фізичного об’єкта, не співпадає з теорією. З позиції математичної логіки вона одержується з формальної теорії шляхом її семантичної конкретизації. Але у фізичному пізнанні теорія є дещо “об’ємнішою”, ніж модель (як деяке вчення про фізичні закони, систему дедуктивних розмірковувань, математичний апарат, емпіричні постулати, змістовний вибір певного розв’язку рівнянь тощо). Тому в її онтології необхідно розрізняти часткову і фундаментальну фізичні теорії. Часткова теорія пояснює певне фізичне явище чи процес на основі відповідної конкретної моделі. Змістовно теорія відрізняється від моделі системністю, цілісністю, субординацією принципів і понять.

Фундаментальна теорія – це більш абстрактна фізико-математична схема в плані узагальнення часткових теорій. Вона застосовується не до однієї якоїсь конкретної моделі, а до різних класів моделей. Тому в ній “формалізм” багатофакторно переплітається із суттєвими змістовними відмінностями. При цьому концептуальні фізичні модулі доцільно розділити на два класи: породжувальні та інтерпретаційні. Перші лежать біля витоків становлення і формування фундаментальної теорії. Другі – це моделі, з допомогою яких ця теорія розширює сферу свого застосування. Проілюструємо цю думку на основі логічної реконструкції історичного розвитку електродинаміки і квантової механіки. Якщо перша завершує класичний етап розвитку фізики, то друга є основою сучасної некласичної фізики.
В рамках процесу формування багатофакторної парадигми породжувальні моделі відіграють важливу роль у переході від емпіричного знання до теоретичного. Проблема їх співвідношення у природничо-науковому знанні і пізнанні є невизначено-складною і багатофакторно-нелінійною. Складність її полягає в тому, що емпірія і теорія різнобічно-цілісно проникають одне в друге так, що між ними виникає багатофакторна структура прямих і зворотних, лінійних і нелінійних зв’язків, яка концептуально і змістовно ускладнюється під час історичного розвитку. З цієї причини і сьогодні ми не маємо чітких логічних критеріїв для розмежування цих двох рівнів в розвитку знання. Це переконливо засвідчує, що наукове пізнання вийшло з меж класичного однофакторного, “одномірного” світогляду. В зв’язку з цим потрібна інтенсивна розробка предметних багатофакторних моделей і підходів [3], які опираються не на логічну структуру знання, а на зміст і глибину проникнення в сутність динамічних багатофакторних об’єктів дослідження, ступінь достовірності знання, методів і способів його одержання. Незважаючи на відсутність таких логічних критеріїв, експериментатори нібито одержують емпіричну інформацію на базі матеріальної діяльності з реальними об’єктами, а теоретики – на основі теоретичної діяльності з абстрактними об’єктами. Зрозуміло, що цей міф класичної науки слід рішуче відкинути, щоб вийти на рівень некласичної методології.

Концептуальна модель – це своєрідний місток, що з’єднує емпірію і теорію, бо опирається на емпіричні і теоретичні передумови. Наприклад, теоретичні передумови вивчення електромагнетизму були досить нерозвиненими, обтяженими натурфілософією, однак вони і в такому змісті стали евристичним запалом для побудови відповідних концептуальних моделей. Вихідні теоретичні уявлення про електромагнетизм опиралися переважно на натурфілософські уявлення про електричний і магнітний флюїд (причому тут були дві гіпотези, одна з яких допускала існування двох родів “електричної рідини”, а друга – єдину “електричну рідину”). Водночас у побудові концептуальних моделей електромагнетизму суттєву роль відігравали уявлення класичної механіки. Другий ряд суттєвих передумов склали численні досліди з електризації і намагнічування тіл, вимірювання кількості заряду з допомогою електроскопу, вивчення дії електричного струму на різні об’єкти тощо.

Що ж до квантової механіки, то її теоретичні передумови були більш розвинуті. Як такі були три фундаментальні фізичні теорії: класична механіка, статистична механіка, класична електродинаміка. В той же час з’явилися нові емпіричні передумови, які вимагали свого пояснення: залежність частоти випромінювання від температури нагрітого тіла, виявлення рентгенівських і катодних променів, відкриття електрона, вивчення спектрів випромінювання і поглинання різних речовин, розсіювання частинок на атомах, відкриття фотоефекту тощо. Побудова концептуальної моделі означала трансформацію спостережуваних феноменів на мову визначених теоретичних понять, а також можливість репрезентувати на цій концептуальній мові структуру фізичного об’єкта (явища або процесу). Від емпірії модель відрізняється своєю концептуальністю, а від загальних теоретичних уявлень тим, що вона побудована спеціально для пояснення досліджуваного явища чи процесу. Отже, концептуальна модель будується для: 1) виводу кількісних законів досліджуваного об’єкта; 2) підведення теоретичної основи під відомий з експерименту закон. Але це не головне для її гносеологічної сутності. Динаміка змісту створеної моделі така, що вона стає генератором нових ідей, водночас виконуючи роль засобу переходу від емпірії до теоретичних уявлень і навпаки (своєрідного логіко-змістовного “човна”).

Необхідно зазначити, що побудова концептуальної моделі дозволяє зробити обгрунтований (в наявній методології) висновок про кількісний зв’язок досліджуваних фізичних величин, але оскільки вона вводить певну концептуальну структуру, то завжди з неї виводяться нові висновки про природу досліджуваного класу явищ чи процесів. Порівняння цих висновків з емпірією стає базою для уточнення та удосконалення моделі (цілої серії моделей).

Для прикладу розглянемо процес формування електростатики. Так, пояснюючи досліди з електризації тіл, Ф.Епінус одним із перших (1761р.) намагався сформулювати кількісний закон взаємодії зарядів, виходячи з такої моделі: в нормальному стані матерія нейтральна, залежно від надлишку або нестачі електричного флюїду частинки заряджуються позитивно або негативно; заряди притягуються чи відштовхуються від нейтральної (звичної) матерії з силою, яка пропорційна цим зарядам. Г.Кавендіш (1771 р.) вводить в цю модель обернено пропорційну залежність сили від відстані між зарядами. Кулон (1784 р.) експериментально знаходить, що вказана ступінь дорівнює квадрату. Водночас він теоретично доводить, що електричність повинна розподілятися по поверхні провідника. Цікаво, що вже в той час роботи Кулона розкрили аналогію між електричними і магнітними силами, з одного боку, і силами тяжіння, з другого. Це ще несвідомі кроки до розуміння багатофакторності природи, її сил і взаємодій. Подальший розвиток електростатики суттєво опирається на уявлення теоретичної механіки. У 1811 році С.Пуассон розповсюджує на електричні і магнітні поля поняття потенціалу, введене в механіку Ейлером. Однак парадигми ньютонівської механіки надовго сковують розвиток уявлень про зв’язок електричних і магнітних явищ. І лише Ерстед у 1820 р. виявляє відхилення магнітної голки під дією струму, що рухається по провіднику. Як правильно зазначає М.Льоцці, “причини такої затримки слід шукати в наукових уявленнях, що панували в ті часи. Всі сили розумілися тільки в ньютонівському смислі, тобто як сили, котрі діють між матеріальними частинками по прямій, що їх з’єднує” [5, с. 249]. В рамках однофакторної методології дослідники з відчайдушною впертістю шукали ці сили не в тому напряму, в якому вони справді виявлялися (тобто діяли за принципом “не вір очам своїм”). Але поступово із концептуальних моделей витісняється уявлення про електричні і магнітні флюїди. Ампер висуває нову ідею для свого часу: не провідник із струмом стає магнітом, а магніт необхідно розглядати як сукупність колових струмів. Ввівши уявлення про елементи струму, він змінює евристичну функцію своєї концептуальної моделі в напрямку зближення електростатики з геометрією.
Евристична роль концептуальних моделей рельєфно прослідковується у суперечливому процесі зародження ідей квантової механіки. Розглянемо одну із головних ліній в її розвитку, змістовно пов’язану з обґрунтуванням гіпотези М.Планка про кванти енергії. Як відомо, ця ідея була введена під час спроб установлення закону розподілу енергії випромінювання залежно від частоти.

При розв’язанні цієї задачі Планк виходить із закону Віна – закону розподілу енергії у спектрі абсолютно чорного тіла. Він зробив спробу (досить сміливу і незвичну) пов’язати електродинамічні характеристики (властивості випромінювання) з властивостями термодинамічними. Це була однобічна спроба виявити і подолати можливі труднощі на шляху такого наукового синтезу. Вихідною моделлю для нього слугував газ, що складався із сукупності молекул, поміщених в замкнуту оболонку, що ідеально відображає випромінювання. “Ми висуваємо гіпотезу, – зазначає Він, – що кожна молекула випромінює коливання з довжиною хвилі, залежної тільки від швидкості молекули, що рухається, і інтенсивність коливань є також функція цієї швидкості” [12, с.45]. Це дозволило йому застосувати апарат статистичної механіки. Закон Віна (хоча і був заперечений досвідом 1896р.) мав суттєве значення для ідейного розвитку фізики (як результату постановки проблеми наукового синтезу електродинаміки і термодинаміки). Ідея зв’язку випромінювання з речовиною, яка лягла в основу вихідної класичної моделі Віна, в подальшому зіграла вирішальну роль в становленні нової некласичної фізики. Саме ця ідея приведе Ейнштейна у 1905 році до революційної гіпотези фотонів. Її суть: у моделі частинок Віна ми маємо справу не з газовими молекулами, які взаємодіють з випромінюванням, а з частинками, з яких складається саме теплове випромінювання. Хоча самому Віну ця ідея здавалася досить штучним і вимушеним прийомом.

Планк негативно ставиться до статистичних методів. Тому визначальним принципом для нього став незворотний характер процесів випромінювання. Незворотність і обумовила вибір вихідної моделі – осцилятора Герца. В цій моделі необхідно враховувати як випущення, так і поглинання випромінювання осцилятора, хоча відома однобічність зберігається. В подальшому Планк вводить систему із N осциляторів. Планк вибрав гармонічні осцилятори і тим самим став на підгрунтя електродинаміки, з грунтовно розробленою теоретичною моделлю взаємодії випромінювання з осциляторами. Опираючись на модель із N осциляторів, Планк закономірно переходить до статистичного образу мислення, ввівши уявлення про ймовірності макростану, пропорційно числу мікростанів. Це був серйозний крок на шляху розуміння цілісності природи, творення її цілісного образу.

Планк одержав свій відомий “закон випромінювання”, точний для всього діапазону частот і температур, ввівши новий елемент опису h – постійну Планка. У класичну модель із N осциляторів він вводить досить штучний і чужий їй елемент – дискретний розподіл енергії по осциляторах. Ця теза не тотожна твердженню: гармонічні осцилятори мають дискретні енергії Е = hv. Тому можна було вважати, що існують кванти енергії, кванти світла, дискретні стани енергії осциляторів. З допомогою останніх можна буде моделювати як речовину, так і електромагнітне поле. Всі ці ідеї знайшли конкретне застосування в концептуальних моделях.

Під час вдосконалення й розвитку останніх виникла ціла низка часткових теорій: дамаксвеллівська електростатика і магнітостатика, дамаксвеллівська електродинаміка (в працях Ампера і Вебера), ейнштейнівська квантова теорія випромінювання, первісна квантова теорія Бора (теорія атома) тощо. Отже, побудова концептуальної моделі опирається на теоретичні передумови, якими виступають одна або декілька традиційних теорій. І лише в тому випадку, коли модель (в якихось своїх компонентах) виходить за межі теоретичної традиції, вона стає джерелом нових теоретичних уявлень, побудови нових теорій, незвичного парадоксального співіснування старих і нових ідей, традиції і її нових альтернатив. Так, у розвитку квантової механіки ідея квантів, введена на початку Планком як інструмент розрахунку, поступово наповнюється фізичним змістом. Ейнштейн у низці праць про випромінювання і фотоефект за основу бере класичні уявлення (електродинаміка та статистична теорія випромінювання Больцмана) і водночас вводить у моделі ідею квантів світла – антиподу класичних уявлень. Ще більш парадоксально об’єднувалися старі і нові теоретичні ідеї і образи в моделі атома Бора-Резерфорда. Тут стаціонарні стани описувалися класичною механікою, а переходи між ними підпорядковувалися квантово-теоретичному постулату.

У витоках квантової механіки лежать три основні гілки: теорія спектрів, теорія атома, квантова теорія випромінювання. У становленні квантово-механічних уявлень взаємодія цих гілок виявлялася насамперед у варіації і розвитку ідеї квантування від однієї часткової теорії до іншої. Поступово окреслювалася їх загальна концептуальна єдність, виникало нове концептуальне поле. Воно включало нові поняття, нові способи розмірковування, нові закони, нові принципи опису, що досить часто мали загальний методологічний характер. З цих позицій формування багатофакторної парадигми здійснюється як різноякісне осмислення концептуальної цілісності таких принципів: 1) квантування (енергії, поля, речовини); 2) корпускулярно-хвильового дуалізму; 3) відповідності (що вказував межі застосування класичних моделей та підказки у пошуках нового формалізму у “фізико-математичній цілісності”).

Динаміка концептуального зсуву переконливо показала, що фундаментальна теорія (квантова механіка) не виводиться дедуктивно із попередніх часткових теорій. Водночас послідовна система нових понять і принципів представлена тільки фундаментальною теорією. Як зазначає І.С.Шапіро, “рівняння Максвелла є прикладом фізичного закону, явно вгаданого, а не “виведеного”, в ригористичному смислі слова з експериментальних даних” [11, с.319].

В. Гейзенберг, який побудував матричний варіант квантової механіки, також стверджує про метод “систематичного вгадування”. Що це за скепсис щодо логіки наукового пошуку? Суть його – неможливість вивести фундаментальну теорію з часткових теорій, бо цілком зрозуміло, що загальне дедуктивно не виводиться з часткового. При цьому, як свідчить реальна історія, “фізико-математична цілісність” стає дедалі більш абстрактною та різнобічно змістовнішою. Становлення фундаментальної теорії відбувається так, що замість терміна “виведення” більш адекватним є термін “наведення” в беконівському смислі. Під час розвитку часткових теорій окреслюється концептуальне поле, яке визначає головні орієнтири для пошуку фундаментальної теорії, але не задає однозначно її структуру. Тому в дискурсі цієї неоднозначності Гейзенберг і Шредінгер незалежно і різними шляхами прийшли до квантової механіки.

Таким чином, у динаміці становлення сучасного фізико-математичного природознавства основні чинники багатофакторної парадигми (складність, нелінійність, самоорганізованість, цілісність тощо) насамперед окреслюються як здогадки. Наприклад, нелінійність тут не просто заперечує класичну лінійність, а “багатовекторно” концентрує творчий потенціал, геніальну ерудицію дослідників навколо пошуку принципово нових методологічних підходів, радикальної зміни методологічної свідомості природознавства.

З цих позицій головним шляхом формування багатофакторної парадигми по праву стало пізнання сутності складних нелінійних систем. Вперше увага дослідників до цих систем була звернена після робіт Р.Фішера, пов’язаних з організацією і здійсненням агробіологічних експериментів. З’ясувалося, що ці системи за своєю сутністю є такими динамічними і внутрішньо зв’язаними, що зміна одного фактора призводить до зміни практично всіх факторів (такий сенс і зміст їх цілісності й багатофакторності). Це явно суперечило основному постулату класичного експериментування. Більше того, пізнання сутності складних нелінійних систем не може базуватися на застосуванні абстракції “чистого” експерименту.

Природознавство вийшло на якісно новий рівень пізнання, на якому досліджувана властивість або процес в принципі не можуть бути виділені в чистому вигляді і розглядатися як цілком “автономні”. Цей клас систем доводиться вивчати у всьому різноманітті діючих факторів. При цьому вчений повинен враховувати цілісність, ієрархічність цих систем з “автономією” їх елементів, як найбільш елементарних, неподільних підсистем. В цьому випадку природодослідник немає змоги чітко розмежувати навіть явища і процеси різної природи, не кажучи про можливість суворого розподілу факторів у просторі і часі. Таким чином, у світі нелінійних об’єктів дослідники взагалі не можуть реалізувати передумови класичної методології і однофакторного підходу в цілому. Сам метод однофакторного експерименту тут виявляється неефективним, хибним. У зв’язку з цим в науковому пізнанні розпочалася інтенсивна розробка якісно нових загальнонаукових засобів дослідження, а також методологічних напрямів, особливо математичної теорії експерименту як логіко-методологічної основи розробки загальної теорії експерименту. Остання, в свою чергу, стимулює розробку багатофакторних математичних моделей експерименту і багатофакторного підходу [БП] як загальнонаукового концептуального засобу.

Загальна стратегія розвитку фізико-математичного природознавства продовжує реалізуватися в полі класичних підходів і уявлень. Тому і становлення альтернативного підходу класичному однофакторному підходу спочатку реалізується у вигляді розробки системного підходу. Зміст останнього – у механічному розумінні природи, в осмисленні його як нового загальнонаукового засобу об’єднання різних “зрізів”, “проекцій” складної багатофакторної системи на основі предметних багатопараметричних моделей. Методологічного поступу на цьому шляху немає. Може йтися лише про підготовку необхідних умов і передумов для розробки якісно нової методологічної парадигми – багатофакторної методології. Річ у тому, що в класичній науці розроблялися лінійні багатопараметричні моделі, які (як здавалося) успішно досліджувалися з допомогою методології індуктивізму. Перехід наукового пізнання до розкриття природи й характеру функціонування і розвитку складних нелінійних систем уже на перших кроках виявив, що для їх опису не вдається застосувати методологію, яка базується на передумові, котра виступала як основний постулат класичної науки – зміни факторів по одному. Більше того, в цих системах не виконується жодна з чотирьох передумов однофакторного експериментування [3, с.175]. Отже, уже перші кроки на цьому шляху переконливо доводили, що методологія індуктивізму не може бути плідною, дієздатною під час пізнання сутності цих систем. Природодослідники зіткнулися з незвичними труднощами філософсько-світоглядного, логіко-гносеологічного і методолого-онтологічного характеру. Глибоке й різнобічно-цілісне, тобто “багатомірне” осмислення цих труднощів, а також можливих шляхів їх подолання призвело до необхідності некласичного розв’язання вихідної задачі, розробки принципово нового багатофакторного підходу і багатофакторної методологічної парадигми.

Виявилося, що у всіх випадках інваріантом виступає плідне й конструктивне подолання головного гносеологічного протиріччя між теорією та експериментом. У динаміці еволюційних процесів науки цей інваріант став одним з найважливіших джерел становлення і розвитку математичної теорії експерименту (МТЕ), формування якісно нової методології багатофакторного експериментування при переході науки до вивчення складних нелінійних систем, розробки єдиних підходів до розв’язання фундаментальних міждисциплінарних проблем, наприклад методу математичного експерименту [2] шляхом багатофакторного синтезу теоретичних і практичних аспектів наукового пізнання. Все це, власне, і стало джерелом і засобом становлення нових загальнонаукових, комплексно інтегративних напрямів методологічних досліджень та інтенсивної розробки єдиної загальнонаукової методології як самостійної дисципліни і методу багатофакторного експерименту.

Багатофакторний експеримент суттєво відрізняється від однофакторного не просто кількісно, а саме якісно. Першим кроком на шляху становлення нової парадигми стала зміна стратегії дослідження на основі цілеспрямованого синтезу однофакторного і багатофакторного експериментів. Було встановлено, що багатофакторний експеримент не може бути зведений ні до механічної, ні до інтегральної суми однофакторних експериментів. У чому ж полягає головна відмінність методу багатофакторного експерименту від методу однофакторного експерименту? На мій погляд, у побудові предметної багатофакторної моделі досліджуваного об’єкта. Тому під багатофакторним підходом розуміється такий підхід, в якому досліджується одночасна взаємодія не менше трьох факторів [3, с.190].

Поява БП і дедалі ширше застосування його в міждисциплінарних пошуках базується на побудові молекулярних багатофакторних моделей, здатних адекватно відтворити якісну різноманітність реального світу. Інтенсивна розробка їх стає “точкою росту” некласичної багатофакторної методологічної парадигми. Водночас ефективне розв’язування цієї задачі різнобічно веде до: 1) поглиблення концептуального зсуву, який виник в процесі становлення квантової механіки, а пізніше квантової теорії поля; 2) розробки нового способу організації концептуальних структур, істинність яких установлюється безпосередньо через багатофакторний модельний експеримент і опосередковано через реальний експеримент, техніку і технологію.

Під час побудови цих моделей системний підхід (СП) органічно включається у багатофакторний підхід як його невід’ємна компонента. У сучасному способі пізнання СП повинен гармонічно поєднуватися з БП і перебуває під його “контролем”. В загальній структурі пізнавальної діяльності БП – це субстанціально-системний підхід, який є стержневою методологічною орієнтацією в багатомірному розкритті змісту онтологічного вчення про матерію. При цьому він радикально змінює і наявні способи, методи і підходи до вивчення структури, змісту та закономірностей росту наукового знання, і конкретне розв’язування філософських проблем методології.

У класичній науці СП – це однофакторний підхід, в якому властивості цілого зводилися до властивостей елементів. Ця методологічна установка стала “ядром”, “серцевиною” створення і широкого застосування “механічної парадигми” у європейській науці до середини ХХ ст., а в деяких галузях і до сьогодні. Справжній системний підхід сформульований в якісно новій методологічній установці: елементи складної нелінійної системи детермінуються цілим і лише в його рамках одержують адекватний свій функціональний опис і пояснення. Логіко-методологічний статус СП багатомірно обумовлений тією обставиною, що завжди здійснювався в межах певної філософської концепції, яка і задавала кінцеву інтерпретацію і епістемологічну оцінку одержаних результатів (з позицій парадигмального розуміння світобудови).

Сучасний стан формування і розвитку міждисциплінарної науки характеризується тією особливістю, що її гносеологічна новизна у процесі застосування СП нібито органічно переводиться в дисциплінарний зріз моделюючої системи. Така квазікласичність залишає в “тіні” онтологічний аспект світу нелінійних явищ і процесів. Глибоке і різнобічне розкриття змісту цього аспекту якраз і веде до розробки БП, “серцевиною” якого стає “багатофакторна методологічна парадигма”. Некласична методологія формується так, що загальний вектор розвитку науки, техніки і технології безпосередньо корелює з виявленням і розкриттям онтологічних основ та механізмів самоорганізації в природі, суспільстві і пізнанні. Одночасно розробка БП як концептуальної основи цієї методології реалізується як загальнонауковий методологічний пошук, що розглядає реальний світ з онтологічної точки зору. В цьому смислі може і повинно йтися про багатомірну (багатовимірну) конкретизацію багатофакторної парадигми світоосягнення у синергетичній парадигмі. Елементи моделюючої системи не просто детермінуються цілим, а у своїй багатофакторній динаміці безпосередньо “народжують” ціле, яке передбачає і потребує для свого адекватного опису і пояснення розгортання різнобічних і багатоваріантних досліджень.

З позицій фізико-математичної цілісності БП – це багатомірний погляд на різнобічно-цілісне з’єднання предметного рівня онтології з онтологією науково-експериментальної діяльності. Серйозним кроком на шляху становлення й розвитку багатофакторної методології стало органічне з’єднання одностороннього характеру традиційних методів і підходів з формами багатосторонньої взаємодії та застосування їх в єдиному комплексі. В результаті цей погляд вдалося представити в поняттях, що враховували цілісність досліджуваного об’єкта. Такого роду поняття, наприклад, “багатофакторний модельний експеримент”, багатофакторна модель, “системне моделювання” тощо, безпосередньо пов’язані з розкриттям взаємодії різних сторін, властивостей і відношень реальної дійсності, з моделюванням їх онтологічної єдності (яка насамперед досліджувалася як онтологія взаємозв’язку фізичних теорій). Якщо СП орієнтує наукове пізнання на розв’язування спеціальних задач, то БП – на різнобічне застосування такого рішення для проведення відповідних багатофакторних досліджень і розробки нових концептуальноємних засобів науково-експериментальної діяльності.

З іншого боку, застосування БП для конструктивного розв’язання фундаментальних проблем науки і практики завжди має “фоном” ціле і не робить акценту на якийсь складник у збиток цьому цілому. Багатомірне “перетворення” цілого і частини здійснюється за допомогою принципу “концептуального суміщення” різних систем – основи поступу пізнання їх цілісності, а не просто досягнення якоїсь одномірної і єдиної точки зору. Сутність цього принципу полягає в тому, що побудова предметних багатофакторних моделей і формування некласичної методології базуються на врахуванні багатомірного смислу й сенсу такого постулату: закони взаємодії однакові у всіх матеріальних системах (як наслідок детермінованості Природи) – фізичних, біологічних, соціальних. Сьогодні ми не маємо можливості змоделювати практично одну систему в іншій. Серйозний крок на цьому шляху органічно пов’язаний з розробкою молекулярних багатофакторних моделей і методу багатофакторного експерименту. Як приклад розглянемо розв’язання задач енергетичного спектра у фізиці твердого тіла [3, гл.11, §5]. С.М.Вовк і О.М. Маник розробили БП, глибоко розкрили його специфіку, якісну новизну і застосували одержані результати для дослідження особливостей, способів і шляхів побудови і розвитку нової багатофакторної методологічної парадигми.

Автори не випадково розв’язали багатофакторну задачу знаходження зонного спектра складних напівпровідникових сполук з великим числом атомів в елементарній комірці. Поняття “зонна структура” лежить в основі зведення вихідної задачі до однофакторної (одноелектронної), широкого застосування класичної методології для виявлення і розкриття якогось певного боку вияву енергетичної структури досліджуваного об’єкта через призму введених параметрів – своєрідного джерела зародження, “точки росту” БП. На цій основі глибоко, по-новому розкрита природа хімзв’язку кристалу антимоніду кадмію шляхом всебічного врахування одночасної взаємодії різних факторів, включаючи координаційну структуру, електронну конфігурацію атомів, міжатомні віддалі і кути між напрямами зв’язків у кристалі. Ці фактори ретельно досліджувалися не окремо, а динамічно вводилися в структуру взаємодії одного в другий. Тому розробка БП дозволяла найбільш повно й змістовно враховувати різноякісний емпіричний матеріал. Побудова багатофакторної молекулярної моделі здійснювалася шляхом нестандартного, нетрадиційного розгляду наявних методів і підходів до розв’язання вихідної задачі, всебічного розкриття характеру й змісту внутрішнього іманентного зв’язку між однофакторним і багатофакторним підходами. Це дозволило змістовно по-новому розкрити іманентний зв’язок мікро-, макро- і мегасвіту, переконливо довести, що характер і зміст молекулярної еволюції вимагають вивчення молекули не просто як носія якості, як “застиглого зрізу” дійсності, а як джерела внутрішньої активності, носія “коду” саморозвитку матерії.

Фізико-математична цілісність розкривалася таким чином що теоретико-математичною основою врахування одночасної дії різних факторів у багатофакторній методології стає більш тонке “розщеплення” блохівської функції, що адекватно відображає характер і зміст зв’язків досліджуваного кристалу. Якісно-кількісна визначеність молекули – “клітинки”, в структурі якої з’єднуються (за способом дії природи) мікро-, макро- і мегасвіт, – трансформується в універсальність світу нелінійних явищ і процесів. У багатофакторній парадигмі динамізм останніх розкривається як цілісність що встановлюється і в якій органічно застосовуються філософський, природничо-науковий і комп’ютерно-математичний аналізи. Це, в свою чергу, дозволяє максимально наблизити результати багатофакторного моделювання до поведінки й розвитку досліджуваної системи.
Головне призначення багатофакторної методології – конструктивне подолання глибокої суперечності між традиційною методологією і методологією, до якої призводить логіка побудови молекулярних багатофакторних моделей. Це предметна логіка, яка базується на досягнутому рівні розуміння характеру й змісту загальних законів світобудови. Філософія в розвитку загальнонаукових методологічних напрямів виступає як їх межова основа і концептуальне обґрунтування загальної стратегії наукового пошуку. У зв’язку з цим розробка некласичної методології стає безпосереднім завданням розвитку прикладної філософії та концептуальної розробки багатофакторного підходу. Принципова новизна БП не зводиться до процедури привнесення деяких філософських положень в науку і практику. При реалізації багатомірного синтезу філософія стає повноправним партнером конкретних наук як прикладна філософія. Остання в союзі з БП і дає ключ до розкриття багатомірного бачення світу, в якому зміст принципу “концептуального суміщення” – це органічна єдність системного підходу, алгоритмізованого експерименту і багатофакторного моделювання. Саме БП стає новим засобом розкриття характеру і змісту гносеологічного, логіко-методологічного і онтологічного аспектів у багатомірній онтологічній концепції.

3. Нова парадигма світобудови

Формування багатофакторної парадигми співпало з розробкою нової парадигми світобудови, ядром якої виступає багатомірний принцип синтезу природничого і гуманітарного знання [8]. На його основі М.Руденко по-новому й кардинально переосмислює найфундаментальніші проблеми космології та фізики, математики і астрономії, філософії, методології та етики. Центральним підходом в праці „Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту)” є різнобічно-цілісне співвідношення фізичного і метафізичного (онтологічних основ пізнання). Пізнання повинно базуватися на онтологічних засадах.

На багатофакторній основі він всебічно розкриває філософський зміст єдності духовного і фізичного в динаміці побудови цілісної архітектури Всесвіту і „вписує” в неї людину. При цьому здійснюється незвична розвідка у векторі від метафізики до фізики, виявляє якісно ще не вичерпані можливості конструктивного застосування діалектики в дискурсі розуміння її як творчого методу метафізики. При цьому фізичне знання об’єднується з гностичним, а сучасна фізика різнобічно наближається до метафізики Піфагора, Платона, Аристотеля. На цій основі Бог ідентифікується з Всесвітом як Суб’єктом. Руденко наявно враховує „Великий Синтез” ФНР у багатомірному світогляді [............].

Важливим філософсько-світоглядним результатом є його думка: „Пантеїзм саме через те і є справжнім теїзмом, що визнає Богом Всесвіт як ціле”. Це суттєвий чинник багатомірного світогляду. Найсуттєвіша проблема у пізнанні Всесвіту – знаходження цілісної величини для вимірювання небесних тіл в єдиному цілому. Такою величиною саме і є гравітаційний радіус, тобто радіус Монади. На базі введення цієї величини у концептуальний фонд науки формується нова парадигма не лише фізики та космології, а й багатомірного світогляду.

Конкретним втіленням цієї парадигми стає математичне формулювання третьої світової сталої – Сили Моносу (поряд із швидкістю світла та сталою Планка). Він розкриває можливості визначення Сили Моносу на метагалактичному та квантовому рівнях. Знайдена ним модель імпульсу Монади, яка є спільною для Всесвіту і атома, дозволила Руденку отримати квант простору. Сила Моносу є аргументом цілісності світу, об’єднує макро- та мікрокосм, стає основою для створення засад теорії єдиного поля. Світова Монада – основоположне начало „каркасу” Всесвіту. Автор закладає „цеглини” принципово нового бачення архітектоніки Всесвіту. Зрозуміло, що космологічні закономірності, відкриті у рамках однофакторної методології (наприклад, закон всесвітнього тяжіння Ньютона), вичерпали себе і повинні бути замінені новітніми теоріями. Зокрема, принципово новою ідеєю Руденка є думка про те, що взаємодія небесних тіл ґрунтується не на тяжінні, а на взаємоборстві множини монад зі світовим простором. Простір з незвичною Силою Моносу обтискує ці тіла, отримуючи енергію від Світової Монади, вони з такою ж силою „розсовують” простір (квазікласична суперечність), виборюючи собі місце для існування. Насправді новітні теорії за своїм характером і змістом повинні будуватися на „різновекторній і різносиловій взаємодії” у багатомірній структурі Всесвіту. Для автора Монада являє собою Духо-матерію (уявлення – образ філософії і культури Сходу), а решта сущого – це лише видимість матерії.

З позицій розуміння Всесвіту як цілісності, автор робить серйозний та сміливий крок у переосмисленні та доведенні його скінченності. Спираючись на скінченність світових постійних, він визначає межу людського пізнання у фізичному сенсі на основі моделі знаходження Сили Моносу, ілюструє скінченність макро- і мікрокосму. При цьому спростовується гіпотеза Доплера про „розбігання” галактик і водночас підтверджується адекватність теорії Монад, яка обґрунтовується на універсальності фізичних законів існування Всесвіту як цілісності, що охоплює Буття від атома до Метагалактики.

Вперше у світовій науці М.Руденко аргументовано доводить, що цілісна структура Всесвіту – скінченномірна. Головними факторами цього доведення виявилися логічна „самостійність” теорії та відмова від „покрокової” її побудови. Але як переконатися у реалістичності її методологічних установок і передумов? Чи необхідний при цьому натурний експеримент? Чи конструктивно реалізується якісно нова цілісність теорії і експерименту в сучасній теоретико-пізнавальній ситуації?

Аргументовані відповіді на подібні питання можуть бути знайдені у дискурсі БП з врахування того, що квазікласичність зберігається для опису і пояснення явищ, які лежать у масштабах енергії, що недоступні для натурного експериментування. Їх змістовною основою, безперечно, є онтологічна установка, згідно з якою природа, як стверджує Р.Фейнман, „вишиває лише довгими нитками”. Тому дослідники за доступними їм „кінцями” цих „ниток” можуть дещо дізнатися про (не доступні для них) глибинні явища. Лише у багатомірній методології дослідники безпосередньо розкривають ступінь взаємовпливу виділених (якісно різних) факторів і водночас відмовляються від методології покрокової побудови при виявленні та обґрунтуванні засад її фундаментальної теорії.

Список літератури

1. Борн М. Физика в жизни моего поколения. – М., 1963.
2. Вовк С.Н. Математический эксперимент и научное познание. – К.: Вища школа, 1984. – 296 с.
3. Вовк С.Н., Маник О.Н. Неклассическая методология и многофакторный подход. – Черновцы: Прут, 1996.
4. Кравец О.С. Методология науки. – Воронеж: ВГУ, 1991.
5. Льоцци М. История физики. – М., 1970.
6. Маник О.М. Багатофакторний підхід в теоретичному матеріалознавстві. – Чернівці: Прут, 1999. – 432с.
7. Революционные сдвиги в физико-математическом познании (Философско-мировозренческое значение). – К.: Наук. думка, 1992.
8. Руденко М. Гносис і сучасність (Архітектура Всесвіту). – Тернопіль: Джура, 2001.
9. Степин В.С. О прогностической природе философского знания // Вопросы философии. – 1986. – №4.
10. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М.: Прогресс, 1986.
11. Шапиро И.С. К истории открытия уравнений Максвелла // УФН, 1972. – Т. 108. – Вип. 2.
12. Шёпф Х.-Г. От Кирхгофа до Планка. – М., 1981.