Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Мобілізація етично-естетичного фонду творчого доробку Ліни Костенко стає тим процесом у культурологічній сфері, в котрому кожна мисляча особистість здатна відчути художню історію свого народу як співпережиту, а традиційну й новітню словесність як джерело самовдосконалення. Гостра публіцистична дум­ка в цьому просторі самоосмислення стає міркою мислетворчої потужності окремої особистості як автономного явища в загаль­нонаціональному контексті. А коли це мистець такого масштабу, як Ліна Костенко, вважаймо, що нації пощастило. Поет і громадянин, дивовижний соціолог і культуролог, вона сьогодні визначає параметри дифузійного процесу у сфері української культури.
Залишаючись найпотужнішим каналом передачі культури з давнини через сьогодення в прийдешні часи, освіта має виз­начити своїм засадничим завданням мобілізацію національних і вселюдських традицій виховання цілісної, високодуховної, гуманної особистості, гідної свого покликання.

Об’єктивний погляд на рятівний національний генотип сьогодні засмучує. Традиційні механізми передачі в часопросторі колективного підсвідомого, як могутнього досвіду самозбереження й самооприявлення, перетерпіли тривалу руйнацію. В деструкції генофонду нації печальну роль відіграла й наша сис­тема освіти, зорієнтована на механічне накопичення інформації та трансформацію людини у виробничу функцію.
Потужним дзвоном застороги прозвучали на всю Україну пристрасні й різкі до болю „діагнози” Ліни Костенко:

Це вже ніхто, ні нація, ні люди.
Історія зіграла в нічию.
Одурені і ті, що одурили.
В лісах душі заводяться горили.
На зміну гуманістам приходять гуманоїди.
У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.
Страшна ціна духовної інфляції [3, С.1-2].

Категоричність присуду аргументована і виправдана: загроза деградації досягла межової позначки.
Еманація духовності, ентропія національної культури були закономірним наслідком такого споживацького ставлення до людини. Оскільки духовність є найбільш людяне в людині, є не лише суттєвою, а й сутнісною, визначальною ознакою, то втрата її означала фактичне зникнення тих пластів людської психіки, у яких шифрувалася й кодувалася жива пам’ять роду й народу.
Втрата моральної традиції привела до тоталь­ної безвідповідальності перед часом:

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв,
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на „ти”.
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
У колективних нетрях самоти [3, С.1-2].

Отож, перед нами знову постала проблема необхідності відродження й повернення до активу національних духовних цінностей, гуманістичного спадку української культури, що повер­тає почуття гідності й доцільності буття окремого індивіда й усього народу.
Ця культура справді здатна скорегувати систему оптичних дзеркал, про яку йшлося у пристрасній лекції Ліни Костенко “Гуманітарна аура нації”, виголошеній перед студентами Києво-Могилянської Академії. Може, вперше в сучасному українсь­кому мислительному просторі так чітко окреслено параметри нашої гуманітарної драми та шляхи їх подолання:
“Кожна нація повинна мати свою гуманітарну ауру. Тобто потужно емануючий комплекс наук, що охоплюють всі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецтвом, в їхній інтегральній причетності до світової культури і, звичайно ж, у своєму неповторно національному варіанті” [1, С.7].

Уже з цього висловлювання розуміємо суть якісних змін духовного простору сьогодення як сфери оприявлення й розуміння нашого національного надбання. Зауважимо, що своєрід­на світоглядна ситуація останніх десятиріч до здобуття незалеж­ності в Україні зумовила такий характер гуманітарних дос­ліджень, коли прийнято було говорити про українську культуру, не торкаючись її національного змісту. Звичною стала аномальна ситуація, коли національне й культурне, будучи виявом однієї сутності, існувало відчуженим одне від одного. Не брався до уваги самоочевидний факт, що культура – це спосіб життєдіяльності, самоорганізації й саморозвитку народу, об’єднаного спільністю світопочування й світотворення.

Позірно-святкове декларування себе заводило народ у нетрі самообману, де ми нібито були, а насправді – лише фіктивно:

Така до слави приналежність.
Така свобода і пісні:
Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні [3, С.1-2].

А справді: були всесоюзні фестивалі, ми демонстрували свій невмирущий „гопак”, і вишиванки, і ентузіазм – так само невмирущий. А за тією святковою завісою щезало найсуттєвіше – наша самість у власному часопросторі.
Виходячи з вище сказаного, дозволю собі дещо ширше представити роздуми Ліни Костенко, народжені з глибокого розуміння причин нашої національної біди. Мені думається, що ґрунтовнішого заглиблення в аналіз самих понять “нація” й “національне” ми не маємо. Тим виразнішим постав аналіз названих проблем, що їх зроблено блискучою поетесою й дивної сили літературознавцем.
Вчитуєшся і відчуваєш температуру виголошеного:
“Що ж до поняття нація, то лише на перший погляд здається, що це таке чітке і всім зрозуміле поняття. Саме в це поняття останнім часом, уже в умовах, здавалось би, незалежної України, внесено стільки плутанини, що пересічний громадянин може вкрай розгубитися, начитавшись нашої преси, де українців то пропонують вважати етносом, що й досі не відбув­ся як нація, то вже аж політичною нацією, що містить у собі весь наш політичний конгломерат, то народом України, то, як у Конституції сказано, – українським народом… Епітетом національний розкидаються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу” [1, С.9-10].

Як бачимо, ота мужня правда Ліни Костенко – чи не єдиного мужчини в новочасній соборній Україні – не безапеляційна конс­татація. Це аналіз і синтез поетичного бачення національної драми:

На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостять п’єдестал.

Купуй, купуй, купуй! – чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! – впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лише ми ще на старті
А на шляху – то прірва, то стіна [3, С.1-2].

Трагізм світосприймання знедержавленого народу, котрий перебуває на маргінезах історичного буття, авторка розглядає з точки зору ретроспективи в культурологічний простір нації, в якому генерувалися духовний досвід, витримка, мужність народу. Все це забезпечило українцям можливість вистояти в нелюдських випробуваннях:
“Не буду вдаватися в теорію питання…, скажу лише самоочевидну річ: якби українці не були нацією, то вони давно були б уже не українці. Одначе був же якийсь божественний вітер, що кидав покоління за поколіннями на боротьбу саме за цей народ, за цей шматок землі, який Бог­ на планеті подарував саме українцям” [1, С.10].
Позиція Ліни Костенко концентрується на думці: логіка розвитку гуманітарного пізнання світу відображає масштаб і культуру смисложиттєвих пошуків людини, її вміння витворювати й зберігати власне “Я”.

Акцент – справжньою культурою є культура живого народу, чиї смисло-буттєві пошуки визначаються логікою його життєтворчості, є знаком процесу національного самовдосконалення в єдності зі світом – опирається на бачення поетесою й дослід­ницею необхідності корекції системи дзеркал, котрі транслюють образ Вітчизни в світові простори. Лаконічна формула зачепила нашу душу попередженням:

Не шукаймо досконалих ліній
у кривому дзеркалі опіній [3, С.1-2].

В усній промові цю тезу Ліна Костенко розшифрувала деталь­но: “В переносному значенні таким телескопом, з такою системою дзеркал у кожній нації, в кожному суспільстві повинен бути весь комплекс гуманітарних наук, з літературою, освітою, мистецтвом, і в складному спектрі цих дзеркал і віддзеркалень суспільство може мати об’єктивну картину самого себе і давати на світ невикривлену інформацію про себе, сфокусовану в головному дзеркалі…”[1, С.12-13].
Мудрість і безжальність оцінок авторки має за мету опритом­нювати нас, націлюючи на духовний поступ.

Ми у просторі чи в прострації?
Деградуємо чи грядем?
У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.
У нас уже розікрадений наш Едем.
Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.
Всі цивілізації будуть вже старі, –
А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.
І сюрчатиме сюрчик на кожному пустирі [3, С.1-2].

Зрозуміло, що такий діагноз має гіркий присмак. Але ж лікувати хворобу бездуховності й бездумності мусимо в стресовій, справді, межовій ситуації, коли класичне „бути чи не бути” вже втрачає хистку надію першої частини фрази. Це і є справж­ній біль, оприявлений заради того, що визначає сенс життя художниці:

І щось в мені таке велить
Збіліти в гнів до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
Що це і є, напевно, Україна [2, С.209].

Дозволю собі ще одну розлогу цитату, бо вона може стати програмою пошуків для кожної мислячої людини, тим більше для педагога:
“Ми ж Україну відкриваємо в Україні, і це нікому не загрожує ні втратою території, ні духовних цінностей. Це лише вимагає перегляду звичайних схем. Перестановки некоректно поставлених дзеркал.
Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу. Образ її створювався віками…
Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично це раритетна нація, самотня на власній землі, у своєму великому соціумі, а ще самотніша в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис. Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців” [1, С.30].
Окресливши параметри згущеного думання Ліни Костенко, відчуємо їх скристалізовану сутність: особливість гуманітарного пізнання світу в контексті історичного часопростору криється в тім, що істина буття, як глибинна проекція пізнаваного, відкривається й осягається людиною тою мірою, якою здатна прийняти чи увібрати в себе душа індивідума суголосно її мас­штабам і рівню досконалості.

І знаки питання на цьому шляху мусить ставити мистець:

В минулому у нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?! [3, С.1-2]

А коли ці питальні інтонації потверджуються окличними, енер­гія авторського переживання прискорює шлях до адресата.
Особистість долає шлях самоусвідомлення і самооприявлення успішно лише тоді, коли реалізує потенцію бути самою собою. Світ рідної культури з його потужним комплексом можливостей і варіантів успішної самореалізації особистості залишається попри різного роду зазіхання на його чистоту і природний незнищенний магнетизм тим живильним простором, входячи в який українська людина має змогу віднайти себе. Сфера культури – це найважливіша сфера забезпечення життєдіяльності як окремого індивідуму, так і цілого народу. Вона – джерело нашого сенсу, національної динаміки, вдосконалення.

Крім цього, довершеність і неповторність української культури, що формувалася і вигранювалася протягом тисячоліть, є передумовою визнання світом нашої історичності, нашого активного тривання в духовному часопросторі. Саме українська культура з усім комплексом її складників – від фольклору до її сучасних постмодерних проявів – забезпечує нашу значущість у загальнолюдському духовному контексті. Саме вона складає основу нашого безперервного діалогу з цивілізованим світом.
Отже, за такої потужної системи самовдосконалення, яка успішно витримала випробування часом в контексті складних історичних колізій, наше завдання сьогодні зводиться до наступного – наблизити українське серце до її життєдайної сфери, відшукавши шляхи переакцентації духовних цінностей. Домінуючі нині акультурні явища необхідно швидко перевести з активу в нейтрал. Необхідно прискорено вивести їх з поля дії світоглядних обширів як окремої особистості, так і всього суспільства. Етично-естетичні смисли, які закодовані в рідному культурному просторі, мають активізуватися з метою розбудови повноцінної світоглядної бази. Лише за таких умов українсь­ка людина може мати завтрашній день, бо глибоке відчуття нею гуманістичного контексту мистецько-духовного надбання народу уможливить її творче осягнення висхідної спіралі самовдосконалення, розуміння явищ життя як розгортання єдиної Істини.

Погодьмося ще з одним твердженням Ліни Костенко: “Демократія тим і добра, що при демократії не держава руйнує людину, а людина будує державу. І саму себе, і своє гідне життя, і гуманітарну ауру нації”[1,С. 31].
Це допоможе нам самим вчитися думати без догматів, вчитися почувати щиро й шляхетно, відроджувати чесну думку, продиктовану ідеалом духовного відродження нації і моральним обов’язком кожного.

Література:
1. Костенко Л. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. – Видавничий дім „КМ Академія”, 1999. – 32 с.
2. Костенко Л. Вибране. – Київ, 1989. – 599 с.
3. Костенко Л. Коротко, як діагноз // Літ. Україна. – 14 жовтня 1998. – С. 1-2.