Немає коментів
прокоментувати
[Буковинський журнал 1-2’2002]
Мирослав Лазарук
Ім’я цього без перебільшення великого поета-мученика, як і його твори, не раз з’являлися на сторінках “Буковинського журналу”. Щоразу вони викликали чималий читацький інтерес. Після передчасної смерті Тараса Мельничука ми публікували твори та есеї про нього. Та, на жаль, вкотре доводиться констатувати, що українська влада так і не подбала про видання поезій лауреата Шевченківської премії. Тому його книги залишаються раритетами. Бо й остання прижиттєва збірка “Чага”, що побачила світ у Коломиї, давно розійшлася. Тож історія повторюється: один з найвидатніших літераторів сучасності залишається маловідомим навіть у тих колах, які цікавляться поезією. Як же подужати цю несправедливість, що протягом всього життя переслідувала письменника. Не полишає його й зараз?
Не так давно мені до рук потрапили рукописи Тараса Мельничука. Це – поезії практично ніде не друковані. Написані приблизно у вісімдесятих-дев’яностих роках (точних дат майже не знаходимо, оскільки сам автор, мабуть, не вважав за потрібне це робити). Він мріяв, як стверджував сам в одному з інтерв’ю в газеті “Молодь України”, назвати свою нову книжку “Політ в’язня”. Але непрохана смерть та й обставини, в яких довелося жити і працювати Шевченківському лауреатові, не дозволили її видати. Зрозуміло, маючи під руками унікальні рукописи, я загорівся ідеєю, підготувати їх до друку. Хоча нині самотужки вдаватися до таких кроків – дуже складна справа.
На щастя, світ не без добрих людей. І коломийські друзі, зокрема письменник і видавець Михайло Андрусяк, запропонували видати Мельничуків тритомник, куди увійшли би твори чотирьох попередніх прижиттєвих книжок (“Несімо любов планеті”, “З-за грат”, “Князь роси”, “Чага”), а також усі неопубліковані поезії. Він же запропонував і мені приєднатися до відповідальної роботи.
Це буде ще й непроста праця, бо Тарасаві твори розпорошені серед багатьох людей, котрі свого часу або ж давали йому притулок, або просто спілкувалися. Тому зібрати їх до купи, уникнувши при цьому підробок, фальшивок, буде непросто. Та відступати нікуди, сучасникові треба донести Мельничукові поезії, а ще для того, щоби показати всю велич таланту Князя роси, його неповторність. Ім’я Тараса Мельничука повинно посісти почесне місце в українській духовній скарбниці в одному ряду з найвизначнішими національними постатями.
Видати тритомник – справа не одного дня і місяця. Тому й пропонуємо увазі наших читачів добірку поезій Т.Мельничука, писану в різні періоди складного мученицького поетового життя. Ми назвали її, як мріяв автор – “Політ в’язня”, хоча більшість поезій написані на волі. Та наша українська воля ніколи не була для Мельничука справжньою, вимріяною і вистражданою у тюрмах і сибірах. Вічні безквартирні поневіряння світами, спалена батьківська хата, лікарняні палати – ось лише коротенький перелік його “волі”. Він до останнього свого подиху залишався в’язнем, який умів літати. Високо-високо, куди не спроможен сягнути навіть погляд людський. Бо Тарас жив ніби між землею і небом, то були його володіння. Недарма ще при житті друзі назвали його Князем роси. Таким він і залишиться для всіх нас, хто хоч трішечки був причетний до його долі і долі його творчості.
Тарас МЕЛЬНИЧУК
Лист п’ятий до матері з 36-ої зони
(Невідправлений)
МАМО!
“Ви не знали ні захисту,
ні прихистку,
і турботи на Вас – то окропом, то скопом…
Та шукали притулку у Вас
козенята і плистки:
Ви нікого не били, нікого не
копали.
Ви копали собі буряки у колгоспі
червоні, такі схожі чимось на закопані в землю серця.
Мурахи танцювали на ваших землистих
долонях, що з землею зріднились, до скону свого,
до кінця.
Це важке, наче камінь, чи хліб, родичання,
Доля селянки одвічно – батрацтво.
І не раз Ваші руки, від болю, як діти, кричали.
Але далі і далі Вас гнала, неначе
гестапівець, праця.
Моє серце прострелено світом навиліт:
світ, мов куля, –
крізь груди мої пройшов.
І життя мені знову – до горла приставлені вила,-
І поезія ллється, неначе із рани кров.
КАТАСТРОФА?… НЕХАЙ…
Я не стану її уникати.
Я сам себе знищу
на кривавій пласі життя.
Поезіє!
Будь мені сонцем!
Будь мені катом!
І не треба мені оборонця,
і не треба мені прикриття.
Йдуть колони…
колони…
колони!…
колони!!!.
Йдуть напевно на пошук нової землі. Йдуть пробиті
серця, і долоні, і лона, і скроні, –
Йдуть мільйони… мільйони…
Мільйони!!! –
І зникають безслідно у чорній імлі,
йдуть колони…
Колони ! Колони!!! – Безборонні. Беззбройні –
Ідуть, щоб іти.
Громоздаються нові Вавілони,
А услід їм – погоня… - ПОГОНЯ… –
ХРЕСТИ!!!
Йдуть колони, світ за очі гнані добою…
Хто зупинить цей чорний, приречений рейд?!
МАМО, МАМО!
Син Ваш зітканий з нервів і болю:
він, може, останній на світі брат поранених птиць
і дерев…
Він загине в неволі, – як гине роз-
чахнута ива, і не треба тужити, – не треба
ховати його…
Син Ваш, мамо, неволею нині щасливий,
бо Вітчизна його – це гнаний етапом вагон, –
Перегон. Перегон!!!
Перегон!!!
Стереже його, Мамо, мало не цілий увзвод. І
немає зупинки… нема перепон: це трупарня жива! –
Новосталінський м’ясозавод?
Червень. Спека.
Зеки вкриваються милом: зеки в дорозі –
неначе коні в борозі – колеса вичавлюють з в’язня
за милею милю: це конвой заробляє лички свої й трудо-
дні.”
Вихаркуй із себе Одесу, Франківськ, чи Харків,
вихаркуй легеню – обрублене куце крило…
ЛИСТ У ВІЧНІСТЬ
Василеві Симоненкові
брате василю
я тихого дунаю не пропив
лиш свої вуса
у мед-вині
втопив
а мої женчики нажали
сто кіп та снопочок
та моїй коханій
на весільний віночок
а що я господар ледачий
то і я і віночок той
пропащий
то йде різдвяр
безсмертний
сподіюсь –
не дасть нам умерти
погаснуть наші свічі восковії
і прозріють мої очі несліпії
бо вже одверзлось
небо синє
йде христос
іде христос
по україні
ЗМІЯ
Я непорушно
лежав під гіллям
свого грабово-смерекового
намету
свого шатра –
шатра утікача
мій дух був чорний
як війна
і ніч на мене па-
дала
мов кам’яна стіна
ніч блискала
як постріли
Десь хтось молився –
– (я?) –
Не вбий!
Не вбий мене
І не порань!
Не вбий !
Не рань !
В кутках
сиділи демони
Один сказав:
– Прощайсь з життям!
Другий метавсь
як звір на ланцюгу
й ревів на першого:
– Не дам!
Світ рознесу
Спалю тайгу
Але не дам його
– (мене!) –
твоїй спокусі
Десь місяць бивсь
як серце у бика
При чому – місяць?
Серце Ісуса!
а по листках
по вітті
п кутках
Стрибали негри чорноокі
Я бачив лиш білки очей
А демони мої
літали вже високо
нараз щось шурх-
нуло
І на плече
Серце калатало як дзвін
Невже це – ворог?
Невже – він ? –
пробив немов ігла намет
прорвав галуззя
й пропхавсь коли я
Задрімав
І вже намацує
моє плече
…– Ти – хто?! –
я страх переборов
а серце
серце мов скажене:
Ось зараз
він накинеться на мене –
– (кров!) –
ножем по горлі
полосне
Я остаточно про-
будивсь
Ніхто не різав
не стріляв
і не душив
мене
та із плеча
на груди
скотився диск –
І!-:
– Цце я-а-а-а
зззмія-а-а!
…А далі нижче –
й на живіт
Я вмер завмер
Ні вдих
і ні впродих
Не те що я злякавсь
смертельно
Я просто зник
пропав
затих
Мені ж то темно
а змії ж –
Не темно
і лиш дихни я
Ворухнись
як тут же в моє
Тіло голе
Вона вжене
смертельний блиск
отруйний зуб
Мене проколе
Змія тим часом
розпрямлялась
і черевом своїм
як лід
по череві моїм
змертвілім
сповзла на ребра
клуби
Стегна
О-це по-в’язззка!
зззо-ло-та!
Востаннє блисли
мої очі
Ні, не востаннє
Ще літ сто
Тяглась хвилина
мого страху
Не страху –
проби у вогні
проби на золото
й терпець –
а гадина
на смерть мене поклала,
Мов на плаху
Лиш ворухнись –
І все
Кінець тобі
Капець.
Стріляв із мене піт.
А я не міг ні стрі-
лити
Ні вбити
А гадина моє коліно
обвивала:
– О царю рабства
царю небес
закинутих
повішених на дріт
Ти світло солов’їне
в моїй душі зміїній
Ти серця мого
маків цвіт
моїх очей зелених
зорній світ…
…Коли ж опритомнів
прочумавсь я
Над моїм ложем
хиталась
Золота Змія
Вона з ненавистю
дивилася на мене
Ні, ні, –
з очей презирство
блискало в імлі
Враз зашипіла: – Ти!
Я
Не ЗЗЗмія –
змія-змія…
Я не змія –
Життя твоє
скажене
на закатованій твоїй землі
Ти – цар
Ти – раб
Христос
з вінком кривавим
на чолі
КУПІТЬ ДІТЕЙ
Не дивуйте, що я на базарі,
Що я дітей своїх продаю…
Мені остогидли ці вольні зорі
і зарі,
Де виють лиш пси на вовчу лаю.
По чому діти?
Сини по червонцю,
А дочки – за так:
заміж даю!
А ще я вам продаю оце сонце,
Що бродить, як вовк,
без пашпорта,
У гаю.
Скоряйтеся, діти!
На те Божа воля
(Воля, якої ваш батько не мав)
Скоряйтеся, діти:
ідіть у неволю –
Хай вас годує-вдягає тюрма.
Скоряйтесь!..
Вас я запропащаю –
Тому, що пропащий сам.
Життя – деришкуру – (просто) –
Я прощаю…
Змокріло чоло?
То-те…
То – роса…
То довгі руки мої
(витягнув працею!) –
Кладу під сокиру:
– Рубай!
щоб до білого світу
Уранці
Я їх поховав
у гробах, –
щоб руки свої схоронив я
В могилі –
За те, що вони раби.
За те, що вони не крила,
А знають одне лиш: роби!
Купіть в мене, людоньки, діти,
Купіть в мене всю малечу:
Вони будуть тихо сидіти,
Без бунту і колотнечі.
Купіть…
дайте…
на пива кухоль…
А я вам:
Я те…
Я віддам..!
Купіть цих дітей:
дітоньки чемні,
Вони не петлюрівці,
не босяки.
Із них можуть вийти
високо учені
Погоничі…
Клоуни…
Кармелюки…
Купіть мої діти!
Хай не шастають по вокзалах,
Купіть разом з чоботами
(бо як же їм без чобіт?)…
Купіть!
Та тільки з них не робіть
Ні солдатів
(Афганістан) –
Ні партизанів: хай не кривавлять світ!
Купіть!
Купіть мої діти
разом з моїми надіями
З золотими медалями
й сивим волоссям моїм
Купіть!
Разом з чорними буднями
І червоними – як Чорнобиль
неділями, –
Купіть!
бо куди я їх діну:
Не з’їм же я їх, не вовк – не поїм!
в своїй
рідній хаті,
Бо я ж їх в траві чужій
не зловив, –
я їх просто наплодив –
і повісив сушити…
На грати,
бо жінка – себто їх мати
здохла
І я повдовів.
На, синку,
на тобі постільці,
Щоб не був-есь на зимку босий…
Продав тато діти!..
А далі що ?..
Манівці!..
Хотів утопитись у ріці.
Ріку отруїли…
чи вивезли в космос…
І батько тримає косу в руці,
І смерть тримає косу в руці,
А коса – щербата –
(мов Чорнобиль) –
не косить!
І сперся батько
на кленове кіссятко,
І щоб забути, що він,
дітопродавець, –
Почав співати з горя спочатку.
А далі – (косу, як жінку),
Взяв у танець:
– Через тоті молодиці
бив м’я побиванець,
ой ти, смерте-смертенице,
я вже твій коханець.
Ой калатав по пирогах,
А пироги в мисці,
Таке’ м собі накалатав,
Що плаче в колисці…
… і співав сивий тато
серед поля, як палець, один.
Він так гірко співав,
мов платив податок –
За життя, що здиміло,
як чорнобильський дим.
1988 рік, Уторопи.
* * *
Як я прийшов,
То Діл високий,
Мов білий круп коня
Блищав.
Був мертвий місяць.
Мертве сонце
І сніг сказав мені
– Прощай!…
Гриміли гори снігоносні:
Се Бог…
Се Божий
Світотвор.
В присипаних снігами
Соснах
Моливсь на дятла
Зимобор.
Моливсь Красі.
Богине красна,
Нас ороси і піднеси,
Аби не дати сонце вкрасти,
З роси й дівочої коси.
Украли…
Залишились тільки
Пух тополиний і хрести…
І зимобор бреде до білки.
Й не може сніг перебрести
14.12.1992 р. Коломия
* * *
Маки вийшли
За червоними биндами
А ходім синіми рядами
Кінь на порозі
Кладе у підкову сльози
Підково моя
Не бийся об стіл головою
Молодиця криницю втопила
В крильця задзвонила
Кужіль покохала
Ружу напряла
І вікно лазить
По балконі
Ой чогось на підпитку
Мої коні
А у скрипки
Спина заголіла
Щоб молодицю
Голова не боліла
Щедрий вечір
* * *
Бджола відпочиває
Бо – бабуся
Бо все солодке –
Не дозволено
І пелюстки несуть
До Бога сонце
Вже так високо
Що не дістане і вовк
Й людина – найлютіший ворог
Не стане одностайне
У рої роєм
За свій рій
* * *
у черевиків ноги болять
пригорнись до дитини
калино
цією дорогою йшов
– (перевал!) –
сковорода
а місяць устав –
не біда
іде
іде
сковорода
* * *
ті що зреклися своєї крови
задом наперед
сьогодні
на ходільницях ходять
вони з божевільним криком тікають в діброви
там
себе обнюхують:
знають що пси
та не знають
якої породи
Пси!
Їх б’ють на кожному кроці
А наб’ють
Знову їсти дають
Від них смердить собачим сонцем
А люди не знають
І сонце те п’ють
* * *
Сидять собі бджоли
Похнюпивши носа
Ще сонечко не почалося
Ще мед не веселиться
Ще веселка загинула
І ніде взяти крилець мохнатій як джміль
Людині
* * *
Весна вилітає з вулика
Дивиться: дощ
А мед розправить крильця
І не покине рідної землі
Й бджолі у танці закружляє
Щоб всі летіли в один бік
* * *
Тюремні квадрати
Безплатно
Камінь вилазить з орбіт
Мерці полюють на небо
А живі – на світ
* * *
Зірки
Вимащені кров’ю
Булькає сонце
У витріщені очі
Розкажи ще бодай
Ковток україни
Теґи: Мирослав Лазарук, Поезія, Постаті, Редакційна колонка, Тарас Мельничук
