Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

Автор неодноразово вже звертався до проблеми подорожі та діянь апостола Андрія на територію Великої Скіфії, аналізуючи його роль у поширенні християнства та правдивість свід­чень давніх авторів про одного з дванадцяти апостолів, його проповідей та місце поховання [12-13].

А поштовхом до написання цієї статті стало знайомство з антологією християнського вчення в Україні, виданої провідним українським філософом і істориком, професором В.С.Крисаченком під назвою “Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира” [19]. Вона являє собою феноменально підібрані, згруповані і проаналізовані джерела раннього християнства, які переконливо свідчать і про контекстуальну присутність українських реалій в Святому письмі та в подвижників віри Христової на Україні, і дають можливість встановити процес християнізації тих етносів, які населяли Україну. Саме поява цього фундаментального дослідження і спонукало автора ще глибше спробувати розглянути цю проблему, спираючись на свідчення античних і середньовічних авторів, щоби, нарешті, переконати багатьох дослідників, особливо російських [15; 21; 26; 34], у достовірності літописних згадок про місіонерську діяльність апостола Андрія не лише в Боспорському царстві, Херсонесі та Ольвії, але й на терені майбутньої Київської Русі.

Існування проблеми історичності апостола Андрія пояснюється незначною кількістю достовірних джерел про нього, як і про інших учнів Ісуса Христа. Але перш ніж перейти до їхнього аналізу, згадаємо християнську традицію про Святого Андрія, якого Ісус покликав разом з братом Петром (Андрія першого, тому в грецькому переданні він носить ім’я Первозванного) з Капернаума, на Галілейському озері, де вони рибалили, до себе. Спочатку Андрій був одним з учнів Іоанна Хрестителя, а потім з своїм братом і синами Заведея стали одними з найближчих учнів Ісуса Христа. Саме його і апостола Петра, за церковними канонами, Спаситель послав проповідувати християнство скіфам, які мешкали на берегах Понта Евксинського. Пам’ять Св. Андрія Первозванного вшановується Церквою 30 листопада за церковними календарем, або 13 грудня за новим стилем. Ось така канонізована християнська традиція про нього.

Літописна повість про перебування Св. Андрія на теренах Київської Русі була відома давно. Але першим хто проаналізував джерела та історичну ситуацію і прийшов до висновку, що перебування Андрія Первозванного на землях майбутньої Київської Русі було реальною подією, був митрополит Макарій (П.Булгаков) [24, с.98-101]. Однак з критикою системи доказів Макарія виступили В.В.Болотов [15, с.235-258], О.Седельніков [32, с.316-335], О.Погодін [29, с.128-148], О.Г.Кузьмін [21, с.37-47], І.С.Чичуров [34, с.7-23], Є.Є.Голубінський [18, с.19-34], причому аргументована критика подається лише в останнього (про це автор відзначав у попередніх публікаціях).

Тож зробимо спробу розглянути письмові та речові джерела, які в тій чи іншій мірі згадують місіонерську діяльність апостола Андрія та його помічників. До першої групи джерел віднесемо апокрифічні оповіді, які досить часто перекладались і перероблялися. Найранніші редакції таких оповідей про апос­тольську проповідь північно-східним берегом Чорного моря відносяться до І-ІІ ст. н.е. Наприклад, існуючі редакції грецькою мовою “Діянь апостолів Андрія і Матфея у місті антропофагів” і “Діяння апостолів Андрія і Петра в країні варварів” прийнято датувати серединою ІІ ст. н.е., хоча деякі дослідники відносять їх навіть до кінця І – початку ІІ ст. н.е. Сирійська апокрифічна оповідь “Історія мучеників, апостолів Матфея і Андрія” з’явилися між серединою ІІ і ІV ст., а ефіопські апокрифи “Фаддей в Сирії та Дакії” – не пізніше кінця ІV ст. н.е. “Мучеництво апостола Андрія” в найдавнішій редакції відносять до кінця ІІ – початку ІІІ ст., а редакцію, що збереглася до сьогодення, – до кінця ІУ – початку У ст. н.е. І, нарешті, англо-саксонська легенда “Андрій” з’явилася не раніше другої половини УІІ ст. [28. – 20, с.147].

Основу апокрифічних оповідей складають або дійсні, або близькі до дійсності факти, хоча й містять масу легендарного матеріалу. За даними апокрифів, першими проповідниками християнства на північно-східному узбережжі Чорного моря були апостоли Андрій, Матфей, Варфоломей, Симон Зілот та Іуда. Допомагали їм апостоли Петро і Пилип, а супроводжували Филимон, Олександр і Руф. Їхній шлях вів спочатку в Іверію, де відвідав Лувій (Лудд) і Кадріс (Акрадіс), потім у Стару Ахею і, нарешті, в Тавриду (Тавроскіфію) [28. – 21, с.82]. І оскільки апокрифічні передання датуються рубежем І-ІІ ст. н.е., то між часом появи передань та проповідей апостолів пройшло небагато часу і вони не були ще забуті місцевим населенням Чорноморського узбережжя. Крім того, в цьому регіоні з давніх давен існували торгові шляхи, якими могли користуватися апостоли і мати вільний доступ повсюди.

До другої групи джерел слід віднести короткі церковні повідомлення пізньоантичних та середньовічних авторів, які згадують апостольську місію Св. Андрія Первозванного та його подвижників. Найбільш раннє свідчення датується початком ІІІ ст. н.е. і належить Іпполиту, єпископу Портуєнському, який у невеликому творі “Про дванадцять апостолів, де кожен з них проповідував і де упокоївся” відзначав: “Андрій, після того, як проповідував скіфам і фракійцям, зазнав хресної смерті у Патрах Ахейських, будучи розп’ятий на оливковому дереві, де і похований” [7, с.306].
Досить коротко про діяння апостолів згадує Ориген (185-253/4 рр.), слова якого збережені Євсенієм Панфілом у “Церковній історії”: “Апостоли та учні Господа і Спасителя нашого, розсіявшись по всьому світові, проповідували Євангеліє, а саме: Фома, як збереглося до нас передання, отримав для благовісті Парфію, Андрій – Скіфію, Іоанну дісталася Азія…” [7, с.546].

Найбільше згадок про місіонерську діяльність Св. Андрія дійшло до нас з ІV ст. н.е. Так, Св. Дорофей, єпископ Тірський (307-322 рр.) відзначав: “Андрій, брат апостола Петра, пройшов усю Віфінію, всю Фракію і скіфів, проповідуючи Євангеліє Господа: потім досягнув великого міста Севаста, де знаходиться фортеця Аспар і ріка Фазис, біля котрої мешкають ефіопи (тут не йде мова про сучасну Абіссинію – В.Б.), похований в Патрах Ахейських, розіп’ятий Егеатом” [2, с.115].
Є свідчення про прийняття скіфами християнства в “Євангельському зготовленні”. Євсевія Кесарійського (між 260 і 265-338 чи 339 рр.): “… Якщо на Родосі, на Саламіні та інших островах, у фракійців і скіфів доведено існування в давні часи нат­хненого демонами людиновбивства, що тривало до часу Спасителя нашого, то хіба не можна цілком підставно сказати, що всі вони тоді були повалені лютими демонами, і припинення таких великих лих у житті здійснилося не раніше, ніж засяяло вчення нашого Спасителя…” [7, с.542].

Безпосередньо про Св. Андрія говорить і Софроній (319-390 рр.) друг блаж. Єроніма (342-420 рр.): “Андрій, брат апостола Петра, як передавали нам пращури, проповідував також у великому Севастополі (…); похований у Патрах Ахейських, будучи розп’ятий Егеатом, префектом Едеським” [11, с.312].

На відміну від попередніх авторів, Дідим Александрійський (близько 310 – близько 395 рр.) у своєму творі “Про Святого Духа” лише вважав, що хтось з апостолів проповідував у Скіфії. Тому конкретного імені він не називає: “Ісус, посилаючи проповідників, наповняв їх духом і, подувши в обличчя їм, сказав: “Прийміть Духа Святого” та “Йдіть, навчіть всі народи”, мовби посилаючи всіх (апостолів) до всіх народів. Але ж не всі разом апостоли відправилися до кожного з народів, деякі [попрямували] в Азію, деякі – в Скіфію, інші розійшлися по інших племенах…” [7, с.533].

Наступні християнські письменники описують місію Андрія Первозванного з інших позицій: вони ґрунтуються вже не на переданні, а на історії. Так, ліонський єпископ Євхерій (418-450 рр.) у своїх “Настановах” апелює до історичних доказів: “Проповідуючи Слово Боже, апостоли, як оповідає історія, вирушили в різні частини світу: Варфоломій – в Індію, шлях Фоми проліг у Парфію, Матвія – до Ефіопії, а Андрій своєю проповіддю пом’якшував звичаї Скіфії” [25, с.265-266].

Однотипно передає факт успішного благовістування Святого Андрія у Скіфії та Ахайї Ісидор Севільський у своїй праці “Антимологія”.

До середньовічних авторів, темою праць котрих була місіонерська діяльність Св. Андрія, відносимо також Микиту Пафлагонянина та Єпифанія Гагіополита. Микита Пафлагонянин у “Похвальному слові апостолові Андрієві” говорить: “Ти, достойний усієї моєї шани Андрій, отримавши в уділ північ з ревністю обійшов іверів, савроматів, таврів і скіфів та пройшов усі області і міста, що прилягають з півночі і півдня до Понту Евксинського” [9, с. 267]. Тобто, він визначає шлях апостола через Грузію, Абхазію, Іверію, Колхіду, Кавказ, Аланію, землі зігів, геніохів (пращурів сучасних адигів) до Греції.
Нарешті, єрусалимський ієромонах Єпифаній (843-897 рр.) як прочанин пройшов шляхом апостола Андрія, вирішивши особисто перевірити істинність церковних переказів. Для цього він відвідав Іверію, Сванетію, Осетію; звідти спустився до Абхазії, був у Севасті, перейшов землю джигетів, Верхній Сундаг, досягнув Боспору (біля Кіммерійської затоки); далі, йдучи вздовж південного узбережжя Тавриди, прибув до Феодосії, відвідав Херсонес; з нього дістався Дніпром до гір Київських (де Св. Андрій, за переданням, встановив хрест), був у землях новгородських та пустелях скіфських (сучасні області – Харківська, Курська, Тамбовська, де по сусідству – в бік Криму, і в бік Балтійського моря – мешкали племена меланхленів, фіссагетів, будинів, агафірсів й помадів), пройшов Карпати і Паннонію (в бік Риму), після чого склав детальний опис своїх мандрів шляхами первоапостольськими. В “Житії апостола Андрія” він писав: “… Апостол (Андрій) прийшов до Боспору (Кіммерійського), який знаходився по той бік Понту, міста, до якого й ми доходили. Жителі його побачили чудеса, які творив Андрій, і швидко йому впокорилися, за їхніми власними розповідями нам. З Боспору Андрій прибув до Феодосії, міста багатолюдного й освіченого, де царем був Савромат. Тут вірували лише деякі. Після нього апостол рушив до Херсонесу. А херсонесити – народ оманливий і досі впертий до віри й піддається впливові будь-якого вітру. У них Андрій пробув досить довго, потім вернувся до Боспору, а при нагоді переправився на херсонеському кораблі до Синопа” [16, с.269].

Окрему групу джерел складають саги та літописи. Досить цікавим, хоча до кінця не аргументованим, є припущення академіка В.Г.Васильєвського, що автор “Повісті про початок Руської землі” був знайомий з джерелом, де мова велася від імені апостола, або, іншими словами, – апокрифічні оповіді про ходження Андрія Первозванного” [16, с.245-246].

Висвітлена місіонерська діяльність апостола Андрія і в самих давньоруських літописах, про що докладно сповіщає у своїх дослідженнях М.М.Сперанський [33, с.35-75].

Досить цікавою пам’яткою агіографічної літератури ХІІ ст. є “Саги про апостола Андрія”, складені у бенедиктинських монастирях Тингейрара та Мункатаера у Північній Ісландії. Перша “Сага про апостола Андрія” представляла собою осучаснену “Книгу про подорожі Св. апостола Андрія” Григорія Турського (УІ ст. н.е.) з метою введення християнства Ісландії до кола апостольського вчення [19, с.155]. У ній, зокрема, відзначалося: “І коли апостоли розійшлися до народів, то апостол Андрій вирушив спершу до Великої Швеції, щоб там возвести Богові умноженний плід його проповіді” [10, с.524]. Ґеографічним терміном “Велика Швеція” північні автори здавна позначали терени Русі княжої доби.

Друга “Сага про апостола Андрія” спиралася на апокрифічну “Книгу Св. Андрія”. Псевдо-Абдрія і описувала подорож апостола Андрія з Нікомидії до Константинополя, причому він мандрував не один, а на кораблі з своїми друзями: “Святий Андрій вирушив з Нікеї до моря і мав намір перепливти море, що звалося Геллеспонтом. Це море розділяє дві з трьох частин світу – Азію і Європу, бо на північ [від нього] знаходиться Греція, а на південь – Велика Азія. Це море завершує Середземне море затокою у Великій Швеції. До цієї затоки у Великій Швеції впадає річка, що має назву Танаїс або Та[на]кві[с]л, і в це місце течія зносить воду з третини світу. Отже, апостол Анд­рій зійшов на корабель зі своїми людьми; вони мали намір плив­ти до Міклаарда, котрий у ті часи називався Візантією [10, с.527].
Цікавою і досить оригінальною є думка проф.

В.С.Крисаченка, який передбачив, що автори давньоісландських саг і Нестор-літописець спирались у своїх описах на спільне чи ідейно подібне коло джерел [19, с.156].

Крім письмових джерел, цінний матеріал дають і археологічні розкопки. За археологічними даними, апостол Андрій повинен був відвідати в першу чергу великі міста Північного Причорномор’я – Ольвію, Херсонес, Феодосію, Пантикапей, Фанагорію, Мірмекій, Тиритаку, Ніаполь [30, с.49]. До речі, шлях Андрія Первозванного до Риму – це знаменитий бурштиновий шлях, який існував і активно функціонував з ІІІ ст. до н.е. [20, с.84]. До часу мандрівки Св. Андрія напрямок цього шляху, його початок і кінець, питання охорони мандруючих у дорозі, організація мандрів добре розроблені сучасними дослідниками на основі письмових джерел і величезного матеріалу, який надають археологічні знахідки скарбів, монет, знайдених при розкопках торгових шляхів римської епохи.
Аналізуючи джерела, дослідники прийшли до висновку, що було декілька груп апостольських місій. Найбільшою була понтійська. Проповідницьку діяльність у Боспорському царстві вели апостоли Андрій, Петро, Варфолемей і Матфей [15, с.248]. В їхню сферу входила і Велика Скіфія. І, звичайно, важко уявити, що при розвиненості торгових шляхів у Криму – і суходольних, і морських апостоли, перебуваючи в Боспорському царстві, тобто в Пантиканесії та Феодосії, не відвідали й Херсонес. Крім того, напрошується ще одне співставлення. Згідно з джерелами, колишній боспорський цар Палемон, за правління якого апостольська місія здійснювалася в Боспорському царстві, 53 р. н.е. прийняв іудейську віру [17, с.487-488]. Чи не мається тут на увазі, за припущенням Б.О.Беляєва, християнство [14, с.51]. Оскільки, як відомо, в той час далеко не всі християни остаточ­но відійшли від іудаїзму й тим більше не всі оточуючі розрізняли тих і тих.

Всі перераховані вище факти дають можливість нам погодитися з думкою митрополита Макарія: “Якби то не було, лише передання про благовість Святого апостола Андрія навіть у найвнутрініших областях нашої батьківщини не містить у собі нічого неймовірного, і немає підстави відкидати його безумовно або переймати за одну ідею” [22, с.387].

Таким чином, резюмуючи доступний матеріал, збагачений виходом у світ праці В.С. Крисаченка, можна відзначити наступ­не:
- існує ще багато проблем концептуальної цілісності та історичної інтерпретації апостольської місії Св. Андрія;
- православна духовна традиція про роль і наслідки діяльності Андрія Первозванного є значущою і в наш час;
- речові, античні та середньовічні джерела дають нам ствер­джувальну, хоча й не одноманітну, доказовість місіонерської діяльності Андрія та його сподвижників на території майбутньої Київської Русі.

Література:
1. Дідим Александрійський. Про Святого Духа // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавказе. – ВДИ. – 1948. – № 2.
2. Дорофей Тірський. Апостольське служіння Святого Андрія Первозваного та його смерть // Сборник греческих надписей христианских времен из Южной Росии. – Спб., 1896.
3. Євхерй. Настанови // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавкзе. – ВДИ. – 1948. – № 2.
4. Єпифаній Гагіополит. Житіє апостола Андрія // Васильевський В.Г. Труды: В 4-х т. – СПб., 1909. – Т.ІІ. – Вып.1.
5. Іпполит. Про дванадцять апостолів, де кожен з них проповідував і де упокоївся // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавкзе. – ВДИ. – 1948. – № 2.
6. Ісідор Севільський. Антимологія // Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавкзе. – ВДИ. – 1948. – № 2.
7. Латышев В.В. Известия древних писателей о Скифии и Кавкзе. – ВДИ. – 1948. – № 2.
8. Латышев В.В. Сборник греческих надписей христианских времен из Южной Росии. – СПб., 1896.
9. Микита Пафлагонянин. Похвальне слово апостолові Андрію // Макарий. История Русской Церкви: В 13-ти кн. – М., 1994. – Кн.1.
10. Пріцак О. Походження Русі: Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). – К., 1997. – Т.1.
11. Софроній. Сказання про життя мучеників Кіра та Іоана // Сборник греческих надписей христианских времен из Южной Росии. – Спб., 1896.
12. Балух В., Боднарюк Б. Святий Андрій Первозваний і проблема християнізації східнослов’янських земель // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових праць. – Чернівці, 2000. – Т.3.
13. Балух В., Боднарюк Б. Апостольська місія Св. Андрія і проблема християнізації “Великої Скіфії” // Міжнародна наукова конференція
“Українська історична наука на порозі ХХІ ст.” – Чернівці. 16-18 травня 2000 р. Доповіді і повідомлення. – Чернівці, 2001. – Т.2.
14. Беляєв С.А. История христианства на Руси до равноапостольского князя Владимира и современная историческая наука // м-т Макарий. История Русской Церкви: В 13-ти кн. – М.. 1994. – Т.1. – Кн.1.
15. Болотов В.В. Лекции по истории Древней Церкви: В 4-х т. – М., 1994. – Т.2.
16. Васильевский В.Г. Хождение апостола Андрея в стране мирмидонян // Васильевский В.Г. Труды: В 4-х т. – СПб., 1909. – Т.2. – Вып.1.
17. Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – М., 1949.
18. Голубинський Е.Е. История Русской Церкви: В 4-х т. – М., 1998. – Т.1.
19. Крисаченко В.С. Україна на сторінках Святого Письма та витяги з першоджерел, що засвідчують процес поширення християнства на теренах України від апостола Андрія до князя Володимира. – К., 2000.
20. Кругликова И.Т. Боспор и позднее время. – М., 1966.
21. Кузьмин О.Г. Сказание об апостоле Андрее та его место в нагальной летописи // Летописи и хроники. – 1973. – М.. 1974.
22. Кулаковский Ю.А. Прошлое Тавриды. – К., 1914.
23. Лавров П.А. Житие херсонский святых в греко-славянськой письменносты. – М., 1911.
24. М-т Макарий (Булгаков). Взгляд на историю Русской Церкви до нашествия татар. – СПб., 1847.
25. М-т Макарий. История христианства в России до равноапостольного князя Владимира как введение в историю Русской Церкви // м-т Макарий. История Руской Церкви: В 13-ти кн. – М., 1994. – Т.1. – Кн.1.
26. Мурьянов М.Ф. Андрей Первозванный в “Повести временных лет” // Византийский сборник. – Л., 1969. – Вып.19.
27. Мюллер Л. Древнерусское сказание о хождении апостола Андрея в Киев и Новгород // Летописи и хроники. – 1973. – М., 1974.
28. Петровский С.П. Сказание об апостольской проповеди по северо-восточному Черноморскому побережью // Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. – 1897. – Т.20; 1898. – Т.21.
29. Погодин А.В. О хождении апостола Андрея в Руси / Bуzantinoslavica. – Praha, 1938. – Т.7.
30. Ростовцев М.И. Скифия и Боспор: Критическое обозрение пам’ятников литературних и археологических. – М., 1925.
31. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества. – М., 1982.
32. Седельников А. Древняя киевская легенда об апостоле Андрее // Slavia. – Praha, 1925. – Т.3.
33. Сперанский М.Н. Апокрифические деяния апостола в в славянорусских списках // Древности. Труды Императорского Московского археологического общества. – М., 1894. – Т.15. – Вып.2.
34. Чичуров И.С. “Хождение апостола Андрея” в византийской и древнегреческой церковно-идеологической традиции // Церковь, общество и государство в феодальной России. – М., 1990.
35. Schlozer A.L. Russische Annalen. – Gottingen, 1802. – Ad.2.