Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Пам’яті Віталія Никитюка

Я не можу бути іншим
Мартін Лютер

Рік, другий, третій бачиш одне і те ж:
Ти мостом Пішохідним до нього йдеш,
Він на перила сперся посеред мосту.
Видно сто сот облич із Дніпрових вод,
Він заглядає у кожне із тих ста сот
І проводжає аж за Труханів острів,

Канів та Ольвію і за Евксинський Понт,
Де проступають у видивах інших вод.
Це вже відомо тому, хто йде. Рік, другий…
За спиною все ще темніє Княжа гора –
Найвищий (і найдорожчий) берег Дніпра,
Князь, вої, слуги-герої та інші слуги.

Поділ – інша річ, себто інше місце, однак
Погане воно чомусь не лиш для собак¹,
Але й для того, хто плентає вже до мусту,
А той, хто стоїть на мостэ, на Подолі жив.
Ви сотню (на двох) розміняли, коли привів
Тебе у вселенну дитинства свого – на Волоську,

Де він у напівпідвалі зирив з вікна:
Литки в небесах крепдишинних, різна шпана,
І гуси поважні, і коні, ну звісно ж, коні
З возами, а ще – Старицького ті ж зайці,
І менше на кожному пискові (на лиці)
Написано всякої подлости, ніж сьогодні.

Хрестини у п’ятдесяті. Нічні свята.
Столи посеред століття. Серед моста.
При березі – цар Микола й цісар Франц-Йосиф.
Ріко наша сива, як тебе заплести?
В яку партизанську ніч посивіла ти?
Ой чий же то кінь стоїть? Чиї, – то покоси?

Втім, тут починається повість. Рульфо Хуан
Відкрив галичан іспанських (чи індіан)
У містиці точній, жорсткій і, як бритва, гострій,
Бо пишеться повість одним і всіма – одна,
Що всіх вже не вислати (чи хоч послати) на
Цей Тугорханів острів.

Отож, осіння Волоська. І все – таке ж,
Як у волоській музиці. Ти ідеш
Поруч із ним. Тут його колискова.
Він знався на музиці (чи не єдиний з вас),
Його фонотеки – тобі на життя якраз,
Аби Доніцетті згадати не з Михалкова.

Музика. Скрипка волоська. Її прорив.
“Тепер басейн, де стояв наш дім. Я водив
Дочку сюди на секцію після школи.
Коли мала попливла, постала мені
Стіна у воді з килимком на стіні:
Забуте ткання – не забуду його ніколи.

Лубковий сюжет: втікає вовк від ловців,
Що цілять у жертву з-за дерев і кущів…
Не скрипка волоська – ранений звір на Волоській.
Чому ти тремтиш, дитино? – питають царі
Лісові й водяні – старого старі.
Знов остро, як отрок, переживаю лови.

Пора перевтілень дитинних майне вочу,
І я загарчу, захлинаючись від плачу, –
Я знов не ловець, а жертва – хай і жорстока.
Лишаю знов по собі криваву росу,
Бо знов на собі не зброю ловця несу,
А знову несу прострелену шкіру вовка.

В басейні тоді просидів, як під замком.
З тієї стіни звільнився б одним стрибком,
Та плавали діти навколо, бавились діти.
І навіть мисливці застигли у всіх кущах,
Кров ствердла, гарчання завмерло і рик потах,
А піна на писку встигла закаменіти.

Хист хижака в дитині, досвітній страх
В стіні очима застиг, кістками застряг,
Будинком у землю вгруз, перебравши ролі
В підземці, всмоктався в сни, щоб у вічнім сні
Сховати стіну, бо відбили на тій стіні
Крила свої й плавники янголи голі.

Чому ти скривився, ніби відро помий
Під ноги – із п’ятдесятих? Що ж ти, малий!
Ти в пісні тут засинав, пірнав у той Київ.
Доки загнаним звіром біг над Дніпром,
Невже і Христа з хрестом й Шевченка з Франком
Змивали ночі і дні, води й помиї.

Від кого ти втік? Кого це ти перехитрив?
Твій нюх від яких вовків? (Чи псів?) – від ловців,
Бо вийшли на вовка й вовка не може не бути?
Куля одна для кожного, але сіть
Для тебе, вовчику-братчику, та, що для всіх –
Поглянь з висоти творця “Червоної рути”.

Так в нас в ойкумені перемагає дух.
Авжеж не собачий (і вовчий, і ловчий нюх).
І крапка. Вода. Стіна в червоних накрапах.
Не в кожної жертви вроджений трупний сприт,
Та все це можна списати на колорит,
Якби маєш не запах, головне, якби не запах.

Ти чув барвінкову. Прибуде! Має прийти.
І прошепотіти: це – ти й почути: це – ти –
Інакше веселе століття не пережити
Заквітчаний вже її кінь, мов сто літ чекав.
В кущах аж присвиснули! – От і вір, що не в кайф.
Мить – й перескочиш цю гидь – в інше століття.

Вдруге прожите й відчуте – отрута. Невже
Навіть волоська музика не береже?
Зужиті мотиви стануть завтра шприцами
Такими ж. Юні тіла проштрикнуть стіну,
Загнані їхні зіниці в таку глибину,
Що не підніме й волоська, й ні та, що над нами.

І що я тобі скажу? – так тихо сиджу –
Теж ніби в засідці. Сам на себе. Іржу
Цього життя зішкребти, вимити б тіло
У воді, крізь яку ловці на ветхій стіні
Вже й самі забули куди – цілять мені
В груди – в дитинстві лякало, потім смішило.

Бо смішно у двадцять і смішно у двадцять п’ять,
(Розкішно зворушливі числа ці римувать)…
У тридцять, у тридцять п’ять, у двічі по двадцять…
А молодість – найзапекліша із пропаж,
І вже товариство наше – розгардіяш,
І можна з нас, братця, (перед биттям) сміяться.

Відкуплення – скрипка волоська – як Молода,
Прибуде на конику – як прибуває вода.
Хіба ти не в цирку, доки скачеш по колу?
І від омерзіння не задихнутись щоб,
Ти, риссю пронісшись, переходь на галоп.
Твій демон – надійний кінь, якщо ти не йолоп.

Ти швидше нерв Геродотів, ніж голий нерв, –
Приймаючи смерть на лубку з кущів і дерев,
Немов лиш на лобку має значення, як умерти.
Для шкіри, що все ж пристойніша від одеж,
Тим більше нема (якщо є) значення теж,
Чи скинути її вчасно, чи раптом здерти.

Губами важкими ввімкнувши старе кіно
Долонь, губ, грудей, забути, що не дано
Не звести погоню до втечі в цій порожнечі.
Забути на віки вічні на цій землі,
Як плакало божество у досвітній млі
І в нього були її губи, волосся, плечі.

Води, як вогню, не відомі ні час, ні чин,
Ні відповідь на питання: є хоч один?
Принаймні, одне ніяк не можеш не знати:
Кров’ю одною спасенні всі ми і всі
Забрьохані – до одного! – в кривавій росі.
Роси вже замало чи музики забагато?

Крещендо в золотім гомоні кістяків.
Дніпр спить. Йому сняться леви. Його мотив
В полиннім викиді мови був і прибуде.
Андрій Первозванний дійшов, а Дух не зійшов.
З підвалу (напівпідвалу) почнемо знов?
Це кров вопіє? Чи як розуміти, паскуди?!

Кожен, як знав, відтоптав свій вилом (чи зсув),
Дехто й забув на що посягнув, доки збагнув:
Поряд із ним – немовля – торгівець у храмі,
Який на даху сидів, а цей на дахах
Орудує; під ногами – і храм, і прах,
І вірні стають навколішки під ногами.

Справа не в містиці – в місті, у тому й річ.
Доки не ніч – скільки світла, стільки облич²
Зовсім чужих, а як ніч почнеться глибока –
Впасти в цю воду, в цю хату і в цю стіну –
Тоншу за волос, міцнішу за кам’яну,
І відпустити вовка.

Страшно розбитись об те, чого вже нема,
У воді вітцівського дому зійти з ума,
Немов у вогні, в якому плавились діти.
І навіть мисливці ховаються у кущах,
Й підбитий втікач – не жертва, а крах і прах;
І київська піна встигла закаменіти.

І плавно, як у воді, чужими – свої
Стають. І хто б не скинув шкіру змії,
Натомість сонцю й місяцю виставить іншу.
Погоня (чи втеча?) застигне у вічну мить.
Та скрипка волоська вночі на зміну болить,
Мов тільки в очиснім вогні стане видніше.

Бо те, що вода не змила, шкребли пером
Із птиці, яка не впоралася з Дніпром,
І думала (о наївна !): піший не схоче.
А що вже ті сіроманці – старі й малі,
Тим більше, ловці – плоть від плоті сеї землі…
Як завше, не знає ніхто вкраїнської ночі!

Цих досвітків присмеркових і верх, і низ,
Цих родів цієї породи і кров, і слиз,
З пологів цих лона води сходять вогнями.
Печерний комп’ютерний сплет, кривавий клубок
Залишимо як документ – наївний лубок
Ми, зчеплені намертво іклами й пазурами.

Та хто б кого не загриз, а правда така:
Найглибше до сліз проймає жертва з лубка.
І ворога, Боже, храни від такої долі!
Я знов загарчу, захлинаючись від плачу –
Цю роль не приймаю, а про інші мовчу,
Прибитий чомусь у воді до стіни юдолі.

Знов діти пірнають в цей Київ – у цей басейн,
І доки він є – скільки світла, стільки дітей,
І все – як на вивісці (чи у візії лемка) –
“Центр підводного плавання”. Зветься “Тритон”.
Назва як назва. Не містика і не сон.
Лови як лови. Лубкова мисливська сценка.

От лиш затягнувся сезон ваш, хлопці, тепер,
В сюжеті робоча назва ловця – мародер,
А вовк і лубковий – вовк – не воша лобкова.
І ми не курви, хоч не йдемо на ви. Він, хлопці, є.
І місто це є. І сонце над ним ще встає.
І завтрашня днина поки що настає.
І завтра, як завше, все почнеться зі слова.

Крізь ветхе ткання виступлять ангели з вод,
І стежками найперших, які упали з висот,
На Київські гори зійдуть, де Бога з машини
Або виклик небес об’явить античний хор,
Й виклик небові – шабаш відьомський. Сльози потвор
Під ногами засяють – в пагорбах випнуть спини.
Підповзли до поверхні – на скрипку – як Молода.

Прибуде на конику. Доки наспіє орда,
Востаннє волоських музик проси на Волоську.
“Прощальний танець пані Молодої!” Віват!
За рученьку білу твій наймолодший брат
Веде вже її в обійми твої серед мосту.

Ще трохи повітря. Вона не могла не прийти.
Не прошепотіти: “Це ти” й не почути: “Це – ти”.
Ще трохи століття. Цю музику не прожити.
При березі – коник один. Він чекав, як міг.
Він навіть без тебе чекав – один проти всіх.
Він приніс її в обійми твої. Ще повітря…

Може, й дано написати повість одну –
Не писати ж її про ту, а чи цю шпану,
А про нас, повір, повість не той, хто не з нами.
Якщо би вдалося вступити в наступний вік,
Сказать би про себе собі: се чоловік,
Який написав свого “Педро Парамо”³.

Там – подорож у країну мертвих. Прийом
Старий, як наш Київ. Наших зрад ланцюгом
Ми зв’язані. Тут, як там – на землі Ацтека.
На нас полювали теж. Нерв наших тем –
Ненависть. Ми вже прийшли.
В підземку зійдем. На станції Тараса Шевченка!

Мабуть, життя – як говіння весняне (піст
Великодній), бо Воскресіння – не акт, а зміст.
А для дотримання посту не треба хисту,
Як для письма і музики. І на міст
Пішохідний тебе покличуть не хист, не Стікс,
Хоч у Дніпрі із надлишком Стікса вмісту,

А товариство твоє, твоє золоте.
Хай і не так пахне там і цвіте,
Але ж свої – ошую і одесную.
Рік, другий, третій чуєш одне і теж:
Наче спитавши: “Спиш?”, запитуєш “Ждеш?”.
Він мовчить. Тобто, нічого не чую.

1. Обігрується рядок Леоніда Кисельова “Подол – плохое место для собак” [повернутися назад ↩]
2. Із поезії Поля Елюара [повернутися назад ↩]
3. Повість Хуана Рульфо [повернутися назад ↩]