Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

СВІЙ СЛІД НЕ ЗІТРИ

* * * * *
Потік не тече, лише в’ється, як линва,
За лісом і яром щезає на мить.
Намоклі дощі сплять в натруджених ринвах,
І тихо надворі, і голос мовчить.

А що говорити? Так звично озонять
Найдальші оселі, мости і містки.
Новий капелюх припасовує сонях,
Старі димарі вигрівають боки.

Нікому не треба жалітись на вроду.
Тут кожен вродливий і сам собі пан.
Проціджують яблуні сік, наче воду,
Гаї прогортають руками туман.

І видно, і світиться м’ятне довкілля
На всю батьківщину, на всенькі світи.
Проснулись трембіти, брунькується зілля…
Наш Отче Високий, цю мить освяти.
* * * * *
І крила доріг, і цю ранню весну заколисує днина.
І верби плакучі над ставом розвішують вітами шовк.
Всі хочуть рости, зацвітати. І проситься жити та глина,
Що липне руками й очима до грубих твоїх підошов.

Свій слід не зітри. Будуть там ночувати зозулі і звізди,
І коник залізним копитом шукати прудке джерело.
На біле обійстя на ранок злетяться дерева і гнізда,
Розкриє обійми до сонця співуче квітневе зело.

Свій слід не зітри. Побратимів покличе він завтра у гості
І доли, і води, й найвищу в Карпатах кичеру-гору.
Постій з яворами притихло на ріднім калиновім мості,
Витрушуй із серця поволі вчорашні тривоги й журу.

* * * * *
Озирнися довкіл: мокре небо сувоями звито.
Гола даль і ліси, і доріг охолола зола.
Ніч засвітить зорю, і зоря буде довго світити,
Доки свічкою тонко зотліє під ранок до тла.

Час тече і біжить. Час не має наразі терпіння,
Бо минає усе, бо приходить остання межа.
Зупинись, помовчи. Щось шепоче у грунті коріння,
На дозрілих плодах зацвітає осіння іржа.

Все пружинить, живе, зарубцьовує болі і рани,
Й знову світ пізнає, як дитина ази з “Букваря”.
Озирнися ще раз: розсуває світанок тумани,
І нова в піднебессі шовковім вже сходить зоря.

НЕДІЛЬНИЙ ЕТЮД

Всі спішать, все вовтузиться зранку,
Аж пилюка зривається клоччям.
Ось верба приміряє цурканку,
Хоч стара, а по модному хоче.

Журавлиха – худа, як монашка –
Надягає вінок собі з хвої.
Роблять зачіски юні ромашки
У люстерках роси молодої.

Літній гай солов’їниться в трелях,
В ластовинні долина кирпата.
На зелених у травах качелях
Заливаються сміхом зайчата.

Тільки далеч озониться русо,
Всім здоров’я і радості зичить.
Крутить дуб свої фірмові віса.
Все о’кей. Все в порядку. Як личить.

* * * * *
Сувоєм звивають смереки над горами просинь.
Віджила своє, накупалась у плесах води.
Навшпиньки подвір’ям пройшла затуманена осінь,
І нюхає вовк її перші, ще свіжі сліди.

Вже треба садам у холодну завію вертати.
І пробують коні копита в загрузлі мости.
І тіло твоє – не твоє. Мовби сковане в гратах,
Шукає чогось і нічого не може знайти.

У вирій давно відлетіли зозулі і мальви,
Й пожитки останні збирає трава на лугах.
Відчуєш себе не чужим тут, а все таки зайвим.
І сядеш скраєчку. І осінь приляже в ногах.
* * * * *
Спочили Карпати. Стомилися ніжки в лелеки,
Лиш стелиться відзвук у лузі шорсткої коси.
За вікнами – північ. Не видно, як ходять смереки
І світяться очі в отавах любистку й роси.

Хворіють вітри, бо нічого в цю пору не варті,
Забули вже навіть, де їх і початок, і рід.
Не видно, як тьма на далекім і довгім асфальті
Сукає з трави і ромашок тугий воловід.

А треба іти. І не хочеться ниньки ходити.
Слова не ростуть, у розгубі тупцюють собі.
За шибкою важко зітхає невизріле жито,
І місяць просушує тіло на крайній вербі.

е хвиля квітує у водному гаморі й шумі.
Ще ніжиться в полум’ї ватра. Розм’якла зола.
І тільки лелеки стоять у глибокій задумі,
Вони вже відчули: назавтра не буде тепла.

* * * * *
Цей вірш на папір попросився якось випадково.
Був досвіт. У шибці ще спали пухкі снігурі.
Ніхто не чекав і не бачив, напевно, те слово,
Що очі вмивало в снігах молодих на зорі.
І стало під небом, застигло у подиві раннім:
Метелиця в танці кружляла півколом і вшир.
Цвіла феєрія у білім холоднім убранні,
І шапки дерева носили лише набакир.
Цвіла феєрія. Над Прутом, за лісом, за нами.
Її загнуздати у вимоклих віжках – дарма.
Мороз малював загадково химерний орнамент,
І довгі полотна стелила під ноги зима.
На мить зупинись і замри на обійсті ранковім:
Гарцюють сніжинки в повітрі, неначе лоша.
Як дзвонять дороги, як світло співає душа!..
А я собі думав: цей вірш народивсь випадково.

* * * * *
Зеленим люстерком за річкою – млака.
Ставок між ярами – посріблений глечик.
Долиною жінка спускається м’яко,
І райдуга сіла крилом їй на плечі,
Проціджує воду. Високо з омвона
Всевишній освячує літо гаряче.
Роздолля рясниться плодами на кронах,
І дятел наточує дзьоб до гілляччя.
І ти – в цій стихії. І спокій довкола.
Розкрилена мрія. Задумливі лози.
Розлилась під вечір густа матіола,
Сп’янила все тіло бузковим наркозом.
А коні гривасто пливуть по зарінку,
А світ пахне житом, росою, грибами…
Так довго спускається стежкою жінка
І райдугу тепло цілує губами.
* * * * *
Біло й сухо, аж хрипко
Гомонять ліхтарі.
Стану голосом скрипки
Чи насінням вітрів.

Пахне яблуні трунок
В гомінливій пітьмі.
Вмиюсь квітом медунок
На колінах громів.

Довгий пралісу гребінь,
І джерела, й роса.
На далекім крайнебі
Тонко сходить яса.

У здогадках над полем
Журавлині ключі:
Чому видно довкола,
Наче сонце вночі?

Вони знати не знали
(Тільки крила і лет),
Що зоря тут стояла
І шипинський поет.