Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1’2003]

У другій половині 80-х рр. у Болгарії чітко намітилася криза влади. Вона виражалася, перш за все, у прийнятті ряду непродуманих рішень у внутрішній і зовнішній політиці, які мали негативні наслідки для розвитку країни. Особливо це позначилося на управлінні економікою, де процес реформування став постійним – створення асоціацій замість міністерств, впровад­ження фірмової організації праці, розгортання неплодотворної дискусії про форми соціалістичної власності тощо. Але все це не принесло державі ніяких позитивних зрушень. Величезні кошти витрачалися на будівництво, сумнівних з точки зору економічної ефективності й екологічної безпеки, індустріальних гігантів. Власних коштів для цього держава не мала і, як результат, різко зріс зовнішній борг західним країнам. Він сягнув величезних для такої невеликої країни як Болгарія розмірів (до 10 млрд. дол.).

Зростання з середини 80-х рр. зовнішнього боргу відчутно вплинуло на внутрішній ринок. До цього додалася ще й енергетична криза, спричинена рішенням СРСР скоротити поставки дешевої нафти у Болгарію [1, с.225]. Відсутність реальних змін в економічному і політичному житті країни та водночас постійні реорганізації, проголошення нових і новіших ініціатив, заходів, концепцій західні спостерігачі охарактеризували як динамічний застій.

Крім кризи влади у 80-х рр., Болгарію, як і інші країни соціалізму, охопили повзучі системні кризи: криза економіки, в результаті чого вона стала менш конкурентоздатною, в порівнянні з економікою країн Заходу та Південно-Східної Азії, що швидко розвивалися; криза навколишнього середовища, яке забруднювалося впродовж десятиліть; криза демографічного балансу, що виражалася у тривалому та стійкому зменшенні народжуваності серед болгар та прирості населення серед етнічних, особливо, мусульманських меншин (в місцях компактного проживання турецьке населення зростало у 6 разів швидше від болгарського, і становило понад 10% від загальної кількості населення країни).
Режим Живкова побоювався турецького націоналізму, а тому прагнув відірвати турків від общини, від усталених мусульмансь­ких традицій та стереотипів, нав’язував спосіб життя, характер­ний для титульної нації країни – болгар, звужував права меншини в галузі культури й освіти [2]. Ще в 70-х рр. помаків (болгар-мусульман, що живуть у Родопах) примушували приймати болгарські імена, силували відмовлятися від свого походження, релігійних вірувань і ідентифікувати себе як болгари. Готуючись до запланованого на грудень 1985 р. перепису населення в країні, при поновленні персональних документів упродовж 1980-1985 рр., 250 тис. циган зареєстрували під новими – болгарськими іменами. У червні 1984 р. зросли випадки появи нових паспортів з болгарськими іменами і серед тур­ків. Так влада розпочала процес примусової асиміляції – кампанію Відродження (світова громадськість вважала це геноцидом тур­ків у Болгарії), що стала кульмінацією дискримінаційних заходів до болгарських турків, фактичним позбавленням їх національності, насильного присвоєння слов’янських імен, придушенням культури і заохоченням міграції болгар до місць компактного проживання турецького населення [17].
У такій складній ситуації в країні поступово зароджувалося дисидентство. Зазначимо, що в цьому плані Болгарія істотно відрізнялася від країн ЦСЄ – її союзниць по Варшавському договору. Впродовж останніх 20 років існування державного соціалізму в країнах ОВД створювалися більш-менш організовані і чисельні дисидентські рухи [3], а в Болгарії невдоволення існуючим режимом було швидше особистою справою, ніж громадським договором [6]. З початку радянської перебудови в Болгарії політику уряду стала критикувати невелика, але зростаюча кількість людей, здебільшого інтелігентів, які здавна, хоч і помірковано, по-болгарськи були невдоволені діями уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Поодинокі виступи привели до створення неформальних організацій, але, без соціальної бази, тобто підтримки широких мас, локомотив демократичних перетворень втратив швидкість і залишився далеко позаду інших країн.

Один з політиків Болгарії А.Луканов вважав, що “появі дисидентського руху стали на перешкоді ефективні заходи, які мовою таємної поліції називаються профілактикою. Це поєднувалося з гнучкою політикою відносно інтелігенції, якій надавалися різні привілеї: від вільного виїзду за кордон до почесних звань, пільг, високих гонорарів…” [11, с.20-22]. Отже, част­ково, це пов’язано з політикою, яку проводив уряд Живкова, роздаючи нагороди та почесті інтелектуалам і, в такий спосіб, привертаючи їх до себе, а з іншого боку, це можна пояснити невеликими розмірами країни та об’єднань інтелектуалів. Таєм­ні клуби і жовта преса – навряд чи необхідні для дискусії серед людей, які регулярно зустрічалися на роботі, у Софійському кавовому клубі та під час відпустки на Чорному морі. Такі дискусії велися постійно – розмови серед близьких друзів, які довіряли один одному, були улюбленим болгарським методом просування критичних ідей і це мало місце навіть у кулуарах живковського апарату [32, с.51-144]. Деякі дисиденти, що були невдоволені існуючим розвитком ситуації в державі та мали більші можливості, як наприклад, Г.Марков та В.Костов, виїхали за кордон [13].

Проголошення М.Горбачовим намірів оновлення і перебудови соціалізму для посилення його життєздатності було гаряче сприйняте інтелігенцією Болгарії. Але й на першому етапі перебудови в СРСР (1985-1987) це не привело до створення організованого протистояння владі. Лише 1987 р. поклав початок змін, які викликала оголошена Горбачовим на січневому Пленумі ЦК КПРС гласність. Радянські ЗМІ одержали змогу обговорювати найболючіші і гострі проблеми минулого та сучасного в СРСР.
Радикальний етап перебудови (1987-1989) чітко окреслив і розходження між радянською та болгарською політичною практикою. Живков завжди говорив про тісні братні стосунки з СРСР і зайшов так далеко, особливо в часи Брежнєва, що навіть просив СРСР прийняти Болгарію як 16-у республіку до складу Союзу [22]. Тому всі розуміли, що він прийме версію нового мислення Горбачова, навіть, якщо не матиме великого бажання. Так, з початком перебудови в СРСР, болгарський уряд публічно заявив про солідарність з цим процесом. Схваливши ідею перебудови, Живков негативно зреагував на прагнення Горбачова розпочати перебудову системи знизу (за допомогою ЗМІ), вважаючи, що це необхідно робити шляхом реформ зверху. Бажаючи обігнати і знесилити приклад перебудови в СРСР, Живков висунув Липневу концепцію дальшого розвитку соціалізму, яку в 1987 р. прийняло Політбюро БКП.

Явна мета концепції полягала у тому, щоби повести перебудову в потрібному апарату руслі, придушити активність мас і обійтися лише легким косметичним оновленням фасаду [18]. Живков пропонував зміну власності на державних підприємствах (шляхом перетворення робітників у господарів), розвиток приватного підприємництва, знищення символів влади, що стримували простір впливу БКП на суспільство (перетворення її в поверх влади). Демократизація ж виражалася в керованій трансформації громадських структур і праві громадян на утворення громадських організацій. Розпочаті зміни супроводжувалися протистоянням партійних верхів (Живков-Горбачов) і спонукали болгарський електорат до самостійний дій. Болгарсь­ке суспільство, інтелектуальне середовище по-іншому сприйняли перебудову і відверто про це заговорили, що посилило нападки на інтелігенцію, в якій апарат вбачав і свою головну пропагандистську зброю, і загрозу для себе. Тактика уряду полягала в підриві довіри до інтелігенції, розпалювала ворожнечу між окремими її прошарками. Створені на гребені оновлення, опозиційно настроєні до політики уряду, неформальні групи і товариства зазнавали утисків та переслідувань.

Невдоволення стилем та методами авторитарного управління зростало і в самій партії, навіть серед її вищих органів. У межах адміністративної та економічної реорганізації, Липнева Концепція закликала до дій у напрямі політичної демократизації, включаючи поширення свободи слова та експериментів з плюралістичними виборами. Проте, ця ситуація швидко змінилася. Викривши кілька випадків корупції в офіційних колах, преса відчула на собі тиск, а непокірних редакторів і журналістів звіль­нили з посад [34]. Подібне відбулося і на виборах до місцевих органів влади 28 лютого 1988 р. Виборчі комісії офіційно схвалили кандидатів лише у 80% виборчих округів. На решті ж округів, там, де місця для балотування змогли зайняти кандидати-аутсайдери, місцева влада забезпечила їх провал, віддавши голоси відсутніх виборців з районів, у яких не було претензій до офіційного списку, своїм кандидатам та змінивши результати на бланках, заповнених дільничною виборчою комісією [36].
Але саме під впливом перебудови в СРСР, у Болгарії зародилося таке нове політичне явище як дисидентство [15]. Нат­хненні перебігом подій у СРСР, країнах ЦСЄ і підтримкою Заходу щодо прав людини за Гельсінськими Угодами, представники болгарської інтелігенції насмілилися розпочати ініціативну діяльність, яка була б немислимою ще кілька років тому. Першими відкритими проявами дисидентства стали опубліковані праці письменниці Благи Дімітрової та сатирика Радоя Раліна, що викривали безглуздість та моральний занепад системи. По телебаченню, у програмі Кеворка Кеворк’яна Щонеділі постійно випробовувалися межі дозволеного критицизму.

Розпочаті ще в період ганебної кампанії Відродження 1984-1985 рр. – виступи етнічних турків проти свавілля уряду також не припинялися. Відомо, що кульмінацією дискримінаційних заходів стосовно болгарських турків були рішення Політбюро БКП 1984 р., де декларувалося, що в Болгарії створена нова етнічноєдина болгарська нація. За цими рішеннями посилено проводилася політика асиміляції, яка фактично позбавляла турків своєї національності: турецьку мову заборонили (як вимираючу); примусово міняли турецькі імена на слов’янські; носити національний одяг забороняли. Це підтверджують партійні документи, за якими влітку 1985 р. у двох областях компактного проживання турків відбулися пленуми обкомів БКП, що схвалили подальші заходи інтенсифікації процесу відродження болгарської нації.

Так, у Карлаці секретар ЦК С.Міхайлов, пояснюючи лінію партії, говорив про необхідність подолання особливостей традиційного мусульманського способу життя. На пленумі в Хасково, в присутності члена Політбюро Й.Йотова, перший секретар обкому БКП С.Стоянов заявив, що головним завданням періоду є “формування болгарського патріотично-соціалістичного самовизначення” та вирішення всіх “проблем і пережитків рабського минулого”[14, с.1-3]. Масово звільняли представників турецької меншини з посад, знищували компетентних спеціалістів за доносами. На старих турецьких кладовищах знімали османські надгробні плити, а самі кладовища зрівнювали з землею. Померлих мусульман хоронили за болгарськими звичаями і на етнічних кладовищах, за єдиними символами і з болгарськими написами. У цій ситуації, турки почали створювати підпільні організації (найвідоміша під керівництвом Ахмеда Догана/Меді Доганова – Турецький національно-визвольний рух у Болгарії [12]), підготували серію голодувань, демонст­рацій, що згодом привело до силових зіткнень з владою та людських жертв [20, с.4-5]. Процес викликав глухе громадське невдоволення, посилюючи визрівання протестної реакції не лише серед турків, але й серед болгарської інтелігенції. Вона майже відразу інстинктивно виступила на захист прав болгарсь­ких турків, а це збуджувало прагнення й до відстоювання громадянських прав у цілому.

Тема про права людини завжди була основоположною і організуючою в усіх дисидентських рухах. Найчіткіше це проявилося в Чехословаччині, коли Гельсінські угоди 1975 р. дали можливість сотням інтелектуалів підписати в кінці 1976 р. Хартію ’77, домагаючись від влади збереження гарантованих нею самою ж прав людини [34]. Болгарія також підписала Заключний акт у Гельсінкі, але на відміну від чеської інтелігенції, – болгарська, більше десятиріччя не шукала, не запитувала, не вимагала від влади дотримуватися положень акту, який та підписала. Навіть, коли виникло питання про таке брутальне порушення прав турецької меншини, – про Гельсінський акт ніхто не згадав. Більше того, виступи болгарських турків не розцінювалися в Болгарії як різновид дисидентства, оскільки вони носили чітко виражений націоналістичний характер і базувалися на релігії ісламу.

Теоретично болгарська конституція гарантувала свободу віросповідання. Та існуючий у державі режим удавався до різних заходів для боротьби з мусульманськими релігійними віруваннями і традиціями. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей Корану; закриття культових споруд, застосування до тих, хто відстоював іслам, громадських та економічних санкцій, обмеження можливостей мусульман здобувати освіту тощо. Але духовна безплідність партійної ідеології, з одного боку, та обурення експлуатацією і жорсткою політикою режиму, з іншого – лише посилювали потяг до релігії, особливо в місцях компактного проживання турецького етносу. І в травні 1989 р. турки знову виступили проти живковського режиму. Вони організували масові демонстрації, які придушувалися силою і ціною людських жертв [16, с.645-646]. Незважаючи на це, протестні мітинги збирали тисячі громадян і проходили до кінця травня. Травневі події вимагали від уряду пошуку іншого вирішення турецького питання. Крім цього, Болгарія мала дотримуватися підписаних нею міжнародних угод про вільне пересування громадян через кордони, прийнятих у травні 1989 р. у Парижі на Конференції із прав людини, що проходила в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі [10, с.3-7]. Тож Живков вирішив використати зовнішній імператив для вирішення турецького питання. Не очікуючи вказаного терміну, 1 вересня 1989 р., для видачі закордонних паспортів всім бажаючим болгарським громадянам, влада оголосила про видачу таких паспортів болгарським туркам ще в травні. Живков шукав порятунок режиму у націоналізмі болгар, на який опирався раніше і в стимулюванні якого вбачав єдину протидію масовим виступам турків.

Лідер НРБ виступив по радіо і телебаченню з офіційним зверненням до населення, прагнучи зупинити масові безпоряд­ки. Заперечуючи, що в Болгарії існує чисельна турецька меншина, він продовжував стверджувати, що більшість етнічних турків – це справжні болгари, яких насильно навернули в іслам та до турецької ідентичності під час оттоманського періоду, але їм надається право обирати батьківщину і, якщо вони бажають, то можуть покинути тимчасово чи назавжди Болгарію. Заворушення серед болгарських мусульман Живков трактував як якесь непорозуміння, що виникло через новий паспортний закон та антиболгарську кампанію, розгорнуту Туреччиною. Він закликав турецький уряд відкрити кордони для кожного болгарсь­кого мусульманина, який бажає емігрувати, мотивуючи це тим, що при побудові нового суспільства потрібні єдність та закритість народу. Крім того, Живков запевняв, бажаючих емігрувати майже немає і, таким чином, Туреччина зможе на власному досвіді переконатися, що дуже мало людей невдоволені життям у Болгарії [8]. Заява лідера означала різку зміну політики щодо турків, адже раніше їх право проявляти себе як таких взагалі заперечували. Нова політика супроводжувалася і атакою проти інтелігенції, яку звинувачували в родовідступництві, тому що вона спробувала захистити людські і громадянські права болгарських турків. Метою Живкова було налаштувати пересічних болгар як проти турків (які на відміну від болгар одержали закордонні паспорти), так і проти інтелігенції [33].

Тож, коли Туреччина відповіла на виклик Живкова готовністю прийняти біженців з Болгарії, а влада, відповідно, посилила широкий терор проти турків, тисячі людей змушені були втікати. Масштаби переселення вразили і болгарську і турецьку владу. Вже у перші дні після відкриття турецького кордону біженці зняли з ощадних кас понад 40 млн. лв., щоб закупити товари для виїзду. Полиці багатьох магазинів ураз опустіли. Болгарські турки перетинали кордон, де знаходили притулок у поспіхом організованих таборах. Коли турецький уряд знову закрив кордони, кількість біженців серед болгарських етнічних турків дійшла до 320 тис. [21, с.213-214].

Перед Болгарією постали величезні труднощі при збиранні врожаю і функціонуванні деяких підприємств, тому що переселення відбулося в складні для сільського господарства літні місяці. Обезлюдніли цілі райони в північно-східній та південній Болгарії. Ця акція знищила уже й так розхитану економіку Болгарії. Цикл виробництва деяких підприємств був порушений, тому що кількість працюючих раптово різко зменшилася. Особливих втрат зазнало сільське господарство, втративши майже половину робочої сили і не зібраний на полях урожай. Впер­ше у своїй історії Болгарія ввозила бринзу з Данії, цукор з Куби, масло з Франції [9, с.27]. Масова втеча турків негативно вплинула на імідж Болгарії у світі, привернула увагу громадськості зарубіжних країн до порушення прав людини у Болгарії [37, с.219].
Процеси змін у турецькій меншині безпосередньо вплинули на пробудження активності суспільної свідомості болгар. Ще у 1987 р. обережна болгарська інтелігенція одержала нову зброю для боротьби. Гласність, що прибула в Болгарію з багатотисячними екземплярами радянської преси, надала сміливості й болгарам. Липнева Концепція суттєво розширила межі дозволеного, вказала інституціональні межі (право на громадську діяльність) вираження дійсної громадської думки, а, отже, і право суспільства виражати невдоволення, причин для якого було достатньо. Але каталізатором для формування справді дисидентської структури стали не ідеологічні, а екологічні проблеми. Вони турбували населення багатьох країн ЦСЄ. Причин для сильного занепокоєння забрудненням довкілля було кілька. По-перше, страх громадян про власне здоров’я, що посилився після екологічної катастрофи, спричиненої аварією на Чорнобильській АЕС. По-друге, величезна турбота про збереження для майбутнього природи, яку сформулював у своїй тривожній доповіді Римський клуб. По-третє, найбільше значима для дисидентства – відносна безпека неполітичних вимог, у цьому випадку екологічних, через які влада не могла застосувати традиційні репресії проти політичних ворогів.

Для Болгарії, безпосереднім приводом виходу на передній край екологічних проблем, була тривога за придунайське місто Русе. Вона давала інтелігенції прийнятливу і зрозумілу всім причину для утворення першої несанкціонованої владою громадської організації. Періодичне отруювання Русе шкідливими викидами хлорного газу з румунського хімічного комбінату Гюргєво, що знаходився на протилежному боці Дунаю, не лише викликало невдоволення русенців, але ускладнювало й так непрості відносини між Болгарією та Румунією. Вирішити питання могло будівництво очисних споруд на Гюргєвському хімічному комбінаті, що постійно пропонувала болгарська сторона, але як і багато інших двосторонніх проблем – ця також залишилася не вирішеною [23]. А оскільки в реальному соціалізмі існувала практика не розголошувати важкі переговори, то болгарське суспільство було переконане, що влада не вирішує питання з Румунією, щоб не ускладнювати відносини. Стурбованість про такий стан речей висловив секретар ЦК БКП С.Міхайлов на Секретаріаті ЦК 10 березня 1987 р., але Ч.Александров, який вів засідання, заспокійливо відповів, що “немає ніяких підстав для невдоволення. Всі заходи в Русе широко пояснені. І рішення Міністерської ради опубліковане, в Русе немає ніякого табу на теми екології”[24]. Така відповідь говорила лише про те, що уряд не володів об’єктивною інформацією про громадянські настрої.

Події розвивалися швидко. Загазовування викликало протестний рух у Русе, який з 27 вересня 1987 р. до 10 лютого 1988 р. організував 4 несанкціоновані демонстрації і зробив спроби провести ще 3. Невдоволення проявилося і під час виборів до місцевих органів влади, коли в 144 конвертах замість бюлетенів знайшли протестні листівки. Згодом у кампанію захисту Русе включилася центральна преса – 15 жовтня 1987 р. в органі Спілки болгарських письменників Литературен фронт надрукував статтю поет Є.Євтимов про гласність в екологічних питаннях, 15 листопада Работническо дело опублікувало тематичний тривожний матеріал, 26 листопада знову Литературен фронт помістив лист від читача з Русе “Врятуйте моє місто!”, 11 лютого 1988 р. тут з’явилася вже добірка листів русенців, згодом стаття Р.Йорданова про проблеми Русе, а 8 берез­ня вісник АБВ опублікував вірш “Пієта” Б.Дімітрової, присвячений русенським матерям, які брали найактивнішу участь в екологічній боротьбі. Тривогою палали репортажі русенського кореспондента Болгарського радіо Л.Антонова. Екологічна криза стала основною темою на виставці полотен русенських художників, що відкрилася в січні 1988 р. Союз болгарських художників виступив з листом-закликом, який 12 лютого 1988 р. опублікувала Народна култура [5, с.119]. 27 лютого заклики худож­ників підтримали 27 вчених-фізиків з Інституту ядерних досліджень у віснику Орбіта.

Після виступів преси до руху захисту Русе приєдналися і громадські організації. Питання про певні нові структури ще не порушувалося, а використовували вже існуючі – партійні організації за місцем роботи і профорганізації. 19 лютого 1988 р. на відкритих зборах первинної партійної організації фізичного факультету Софійського університету (СУ) також підтримали заклик художників.
Поворотним моментом у трансформації громадської турботи про Русе в нову організаційну структуру, першу в своєму роді в Болгарії, стали профспілкові збори Інституту філософії, скликані вченим С.Гайтанджієвим 25 лютого 1988 р. Ще у вересні 1987 р. він зумів переконати кінодокументалістів Г.Аврамова, В.Цикова і Ю.Жірова, що русенська тема досить актуальна і ті, вивчивши матеріали, зняли документальну стріч­ку про стан екологічного довкілля в Русе і події, що розвивалися навколо цього інциденту [7, с.48]. Так, народився документальний фільм “Дихай!”, попередній перегляд матеріалів якого співпав з вказаними профспілковими зборами. Враження від побаченого підштовхнуло учасників зборів до ідеї створення самостійної організації екологічного захисту міста Русе. Рішення стимулювали і присутні на перегляді русенські жінки, які були зняті у фільмі.

На імпровізованих профспілкових зборах зібралося близько 20 чоловік і редактор Болгарського телебачення Циков запропонував утворити Комітет захисту Русе. Пропозицію прийняли і створили ініціативний комітет, а організаційну діяльність доручили людині, яка мала найбільші заслуги в перетворені русенських проблем з локальних у центральні – Гайтанджієву [7, с.48-49]. 8 березня 1988 р. в Будинку кіно зібралися 350-400 чол., готові до створення Громадського комітету екологічного захисту міста Русе (ГКЕЗР), хоч були присутні і зов­сім випадкові люди. Після перегляду фільму “Дихай!”, який справив на присутніх надзвичайне враження, про трагедію русенських жінок говорила М.Варімєзова (мати 6 дітей і героїня нарису в Правде, власного кореспондента газети в Болгарії Л.Жмирьова), про проблеми суспільства й екології говорили актор П.Слабаков, професор-історик Н.Генчєв, професор-фізик Ц.Бончєв. Тоді ж утворили Громадський комітет екологічного захисту міста Русе, прийняли Статут і заклик “Врятуємо Русе!”, рішення про законодавчу реєстрацію організації в суді та обрали Установчий комітет у складі 33 членів.

Отже, про відкритий організований виступ проти влади в Болгарії можна говорити у зв’язку зі створенням ГКЕЗР. Це була перша, справді дисидентська організація в державі, яка заслуговувала уваги. Її історія показала, наскільки болгарське суспільство готове прийняти нові інституції. А реакція влади на її появу – стала перевіркою здатності системи реагувати на надзвичайні ситуації. Нова організація зробила відкритий вик­лик владі – вона була в дусі перебудови, і водночас суперечила політичній системі соціалізму, оскільки її створення відбулося без згоди БКП. Тому цілком природно, що ГКЕЗР викликав шквал обурення в керівництві БКП. Уже 10 березня 1988 р. відбулося засідання Секретаріату ЦК БКП, де в традиційній партійній формі вели жорстку розмову про недопустимість реєстрації комітету, звільнили з посади секретаря ЦК БКП з ідеології С.Міхайлова і визнали необхідність проведення роз’яснювальної роботи з членами Установчого комітету, щоб примусити їх відмовитися від діяльності. До всіх дисидентів, які стійко дотримувалися своїх поглядів, застосували репресивні заходи: членів БКП виключили з партії і, відповідно, позбавили посад та закордонних паспортів; не членів партії також звільнили з посад, чи скоротили робочі місця, які вони займали. До тих організаторів ГКЕЗР, яких визначили, як хитких, нерішучих у переконаннях – дисциплінарних заходів відразу не вжили, але попередили, що під час першого ж скорочення штатів їх звільнять. Стара болгарська гордість, що ми в Болгарії завжди встигнемо попередити створення дисидентського руху була змішана з тривогою, “чи в якійсь мірі це не було для всіх нас самозаспокоєнням і чи це не стало причиною того, що ми допустили таке сьогодні” [26].

Протоколи Політбюро свідчать, що керівництво БКП не було готовим до глибокого аналізу проблем, а лише демонструвало реакцію, при якій ГКЕЗР мав зникнути з політичного життя. ГКЕЗР став швидше поштовхом для нового протиставлення поглядів всередині Політбюро БКП – А.Луканов захищав десталінізацію в СРСР, а Живков, нападаючи на зміни в СРСР, які отруювали дійсність у Болгарії, пояснював болгарську специфіку, яка не дозволяла загалом перенести сюди модель радянської гласнос­ті [28]. Виявилося й те, що Болгарія законодавчо не готова навіть до обмеженої демократії. Зіткнувшись з проблемою ГКЕЗР, експерти ЦК БКП виявили, що оголошене ще в середині 1987 р. право на створення самодіяльних організацій ніяким чином не регламентоване [31]. Але з важкого становища їх вивів Живков, який заявив, що самодіяльні організації, по-суті, можна створювати “в общинах, а не як ця (ГКЕЗР), що прагне поширення в національному масштабі. Нехай йдуть в общини і там створюють, якщо це так необхідно”[25]. Пояснення лідера було ні чим іншим, крім хитрощів, тому такий підхід не зупинив створення нових неформальних організацій.

Політичні рішення прийняті в результаті дводенного засідання Політбюро 24 і 27 березня, були типові для живковського стилю керівництва – батога і пряника. Сам він це сформулював так: “Необхідно провести чистку організацій. Якщо не прочистимо, нічого не досягнемо. Збільшимо зарплатню, прочистимо і все. Не виконаємо цього, нічого не змінимо. Всю сволоч необхідно викинути, щоб не отруювали молоде покоління і треба висувати молоді, нові кадри. Якщо потрібно, то ціле покоління викинемо”[27]. Наміри Генсека відразу ж конкретизував міністр фінансів Г.Йорданов, виділивши 12 млн.лв. для підвищення зарплатні творчій і науковій інтелігенції з 1 липня 1988 р. і шукав ще 24 млн.лв. для вчителів та медиків [29].

Зіткнення двох позицій – поведінки дисидентів і рефлекси влади, демонстрували зростання політичної зрілості болгарського суспільства, що за рік до початку великих змін зробило спробу відкритого виступу проти тоталітаризму та стало реаль­ною ознакою майбутнього плюралізму в політиці. Документи по створенню ГКЕЗР дають можливість зробити висновок, як про запізніле болгарське дисидентство, яким було легко маніпулювати і зломити, так і про прямолінійність керівництва БКП, яке не мало намірів відмовлятися від повного контролю за громадським життям. Після першого сміливого кроку ГКЕЗР швид­ко придушили і примусили мовчати [30]. Тож, коли в Угорщині в 1988 р. створювалися перші опозиційні партії [4, с.83-98], а польська Солідарність встигла домовитися з владою про легалізацію і за круглим столом вирішувала майбутнє Польщі, в Болгарії без особливих спеціальних зусиль ліквідували ГКЕЗР. Та радість керівництва БКП була тимчасовою, оскільки через півтора року, коли настали справжні зміни, воно виявилося неготовим до плюралізму, і, певною мірою, тому що не дозволяло його, коли контролювало важелі влади.

Загалом можна стверджувати, що акцептація суспільством соціалістичних цінностей продовжувалася в Болгарії довше, ніж в багатьох державах ЦСЄ. Причина полягала в інших вихідних умовах та соціальних очікуваннях. У порівнянні з довоєнною відсталістю період соціалістичного будівництва виглядав досить динамічним і результативним. Владі вдалося на певний час створити порівняно міцний інтеграційний механізм, оформити свого роду суспільний договір, у відповідності з яким за розвиток добробуту суспільство платило відмовою від політичних вимог.

Водночас зазначений механізм все важче вдавалося підтримувати в нормальному функціональному стані, він все частіше давав збої. Зростаюча інформованість, відкритість світу розширювали можливості для порівняння, переконували в неефективності адміністративно-централізованої економіки. Вже не лише серед етнічних меншин і болгарської інтелігенції, але й серед інших соціальних верств, включаючи правлячі кола, наростало відчуття необхідності змін. Недовіра стала масовою, навіть ворожою і часто відображала персоніфіковане відношення до влади.

Зростання суспільної свідомості і протестні рухи в державі вже не можливо було зупинити. Імпульс, одержаний від Русенського комітету, швидко проявився знову. П.Слабаков підготував програмні документи нової організації, на цей раз, як Незалежне товариство Екогласність. Приклад польської Солідарності спонукав терапевта К.Тренчева створити Пoдкрепу, незалежну профспілку – альтернативну організацію керованим партією профспілкам. У різних частинах країни формувалися групи, які відстоювали права людини та релігійні свободи – Незалежне товариство захисту прав людини, Комітет по захис­ту релігійних прав, свободи і духовних цінностей, Клуб репресованих після 1945 р. тощо [19]. Ці нові структури громадського життя не зовсім вписувалися в офіційну ідеологію та політику і, в тій чи іншій мірі, виражали опозиційні настрої. Більшість з цих товариств не ставили перед собою антисоціалістичної мети, їх швидше можна кваліфікувати як антиживковські. Проте навіть перший досвід функціонування нових організацій показав, що вирішити поставлені завдання вони зможуть лише при умові демократизації політичної системи. Влада намагалася приручити неформалів шляхом включення їх до офіційних організаційних форматів (комітети громадських і політичних сил при Вітчизняному фронті) або припиняти їх діяльність, кваліфікуючи її як антисоціалістичну.

Справжній політичний виклик владі зробила започаткована ще восени 1988 р. політична організація – Клуб підтримки глас­ності і перебудови у Болгарії. Програмна декларація Клубу була амбіційна. Це підтверджують і шість створених секцій за напрямами діяльності: економічний стан; людські права і громадянські свободи; демографічні проблеми; невирішені проблеми болгарської історії; екологічні проблеми; питання болгарсь­кої культури. Нова організація не ховалася за ті чи інші неполітичні проблеми, а оголосила, що настав час суспільству включитися в обговорення всіх важливих для держави питань. Ініціатори Клубу застрахувалися проти політичного переслідування, заявивши, що організація “працює повністю на підставі Конституції НРБ і в її межах, дотримуючись існуючого законодавства і підтримуючи рішення Липневого пленуму ЦК БКП 1987 р., бореться за їх виконання” [5, с.38]. Посилання на Липневий пленум не було хитрістю, а відповідало образу і намірам Клубу – він не виступав проти соціалізму, а за його відродження з реформаторськими заходами згори, повністю в дусі перебудови. Клуб свідомо почав діяти відкрито, домагаючись обіцяного у 1987 р. політичного плюралізму.

У 1989 р. спротив інтелігенції став масовим. Це підтвердив і конгрес творчих спілок Болгарії, який відбувся у березні. БКП, як завжди, спробувала маніпулювати його рішеннями, щоб обрати слухняне керівництво. Але звична практика не дала на цей раз результатів [32, с.181-182]. Творчі діячі помірковано і гостро критикували політику, а під час таємного голосування відкинули пропоновані урядом кандидатури. Так творча інтелігенція висловила своє невдоволення політикою держави, а вчителі, лікарі і інженери, які також брали участь у конгресі – невдоволення низькою зарплатнею.
Цей короткий огляд розвитку болгарського дисидентства дозволяє зробити висновок, що в ньому формувалися два основні напрями. З одного боку стояли безпартійні, які швидко еволюціонували до антикомунізму – вони виступали проти системи в цілому. З іншого боку – комуністи-реформатори, найперше, антиживковці, які ратували за демократизацію соціалізму. Перша група висловлювала свої погляди через Незалежне товариство захисту прав людини, Комітет по захисту релігійних прав, свободи і духовних цінностей, Незалежну профспілку Пoдкрепа. Центр других – Клуб підтримки гласності і перебудови у Болгарії, хоч в нього й входила частина активістів, які виступали проти системи в цілому, але з тактичних міркувань вони не висловлювали таких поглядів. Дещо з боку від цього поділу знаходилася Екогласність, в якій безконфліктно вживалися комуністи і безпартійні, прихильники соціалізму і його противники, об’єднані спільною тривогою за природне довкілля.

Література:
1. Баева И. България и Източна Европа. – София: Парадигма, 2001.
2. Детальніше див.: Бурдяк В.І. Проблеми розвитку турецької етнічної меншини Болгарії // Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнології: Збірник наукових статей. – Чернівці: Золоті литаври, 2000. – Т.1. – С. 161-174.
3. Висвітленню дисидентства в ЦСЄ присвячені чисельні дослідження. Див. деякі з них: Miklos Haraszti. The Velvet Prison. Artists Under State Socialism. New York, 1987; Writings on the East. Selected Essays on Eastern Europe from the New York Review of Books. 1990; Sloboda. Czechoslovakia’s Road to Freedom. The American University Journal of International Affairs. 1990; Vaclav Havel. Open Letters. Selected Writings 1965-1990. New York, 1991; Ash, Timothy Garton. The Polish Revolution. Solidarity. Vintage Books, 1985; Krajobraz po szoku ’68. Warszawa, 1989; Вацлав Хавел. Силата на безсилните. – София: Избор, 1994; From Stalinism to Pluralism. A Documentary History of Eastern Europe Since 1945. Oxford University Press, 1991; Adam Michnik. Z dziejow honory w Polsce. Warszawa, 1991; Jacek Kuron. Wiara i wina. Wroclaw, 1995; Политические партии и движения в Восточной Европе. – М., 1994.
4. Желицки Б.Й. Венгерский демократический форум и его программа / Политические партии и движения Восточной Европы. – М., 1994. – С. 83-126.
5. Иванов Д. Противопоставянето 1956-1989. – София, 1994. (Автор зазначає, що через цю публікацію головного редактора “Народна култура” С.Продєва викликали в сектор преси ЦК БКП і після його відмови друкувати спростування, піддали репресіям).
6. Иванов Д. Заговорите срещу Тодор Живков. – София, 1992.
7. Иванова Е. Българското дисидентство 1988-1989. Ч. I. – София, 1997.
8. Изявление на председателя на Държавния съвет Т. Живкова по Българското радио и Българската телевизия, 29 май 1989 г. – София: Международни отношения, 1989, кн. 5.
9. Костов Г. Смяната на социално-икономическа система // Ново време (София), 1991. – 9 юли.
10. Младенов П. Нашият пътеводител са прогресивните и хуманни норми. Реч на министър П.Младенов на Конференцията по човешкото измерение на СССЕ, Париж, 30 май 1989 г. – София: Международни отношения, 1989, кн. 5.
11. Млечин Л. Партбилет туда и обратно // Новое время. – 1991. – № 33.
12. Паунка Гочева. ДПС в сянка и на светлина. – София: Интерпрес, 1991.
13. Після виступів Г.Маркова і В.Костова на “Бі-бі-сі” та “Радіо Вільна Європа”, що занепокоїли владу, вони стали мішенню для організації “Болгарська парасолька”. Г.Маркова вбили, а В.Костову вдалося вижити. Зараз він редактор газети “Континент”, яка виходить у Софії.
14. Политически лист (додаток до газети “Отечествен вестник”).- 1990.- 6 юли.
15. Поняття дисиденство має цікаву історію. Походить воно від лат. – dissidens – незгідний, суперечливий. Політична категорія дисиденство походить з релігії. У середні віки в Європі дисидентом називали кожного відступника від віри і єретика, а після Реформації це поняття стало синонімом супротивного пануючому у даній країні віровчення. Вірне цій традиції вживання поняття дисиденства і в ХХ ст. У 70-х рр. так називали деяких громадян СРСР і східноєвропейських держав, які відкрито протиставляли свої переконання пануючим ідеологічним доктринам. (Политология. Энциклопедический словарь. – М., 1993. – С.102-103; New Webster’s Dictionary and Thesaurus of the English Language, 1993, p. 273). Очевидно обмежене і пізнє поширення дисиденства як громадського руху, зробило його непримітним чи нецікавим для упорядників англомовних довідників з політичних наук чи історії ХХ ст., у яких воно відсутнє. Див.: Блекуел. Енциклопедия на политическата мъсль. – София, 1997; Jan Pawlowski. Oxford Twentieth-Century World History. 1997; The Facts on File Encyclopedia of the 20th Century, gen. ed. John Drexel. New York-Oxford, 1991. Болгарське поліцейсько-політичне визначення дисиденства наступне: “Це означає проведення протестних акцій, які викликають міжнародний резонанс і підтримку. Це означає вихід інтелектуалів з публічними деклараціями, зверненнями, хартіями, критикою існуючої системи. Це означає публічні процеси, засудження і відправлення в місця позбавлення волі чи поселення лідерів та активістів опозиційних груп і рухів. Це означає вигнання з країни лідерів, що очолюють такі рухи. Це означає голодування, протестні демонстрації. Це означає видання “самвидаву” в країні чи публікацію антисоціалістичних рукописів за кордоном. В кінцевому рахунку це означає, що є опозиційні сили, організовані групи і рухи, які керуючись різними мотивами, здатні вести відкриту, напівлегальну чи нелегальну антикомуністичну діяльність і пропаганду. А найгірше, що вони ведуть боротьбу і здійснюють спроби зміни системи в державі”. Див.: Асенов Бончо От Шесто за Шесто. – София, 1994. – С. 130-131.
16. При ліквідації бунту болгарських турків, за свідченнями спостерігачів з Нью-Йорка, було вбито від 30 до 60 чол., а інших заарештували. Див.: Симеонов П. Голямата промяна. 10.ХІ. 1989 – 10.УІ. 1990. – София, 1996. – С. 645-646.
17. Проблеми на развитието на българската народност и нация / Ред. Г.Янков. – София: БАН, 1988; Чакъров К.. Втория етаж. – София: К & М, 1990. – С.186-191; Загоров О. Възродителният процес. – София: Пандора Лтд., 1993.- С.16-37.
18. Работническо дело (София). – 1987. 29 юли.
19. Работническо дело. – 1989. 30 май. (Поява організованих груп дисидентів у кінці 80-х рр. була хронологічно висвітлена у дослідницьких доповідях “Радіо Вільна Європа”. Див. також огляди: Yearbook on International Communist Affairs, 1988-1990 рр; Млечин Л. И курица птица, и Болгария заграница // Новое время. – 1991. – № 34. – С. 19-21.
20. Сотиров Георги. Турските терористи и аз, един от шесто. – София: Младеж, 1991.
21. Стоянов В. Турското население в България между полюсите наетническата политика. – София, 1998.
22. Т.Живков постійно заперечував ці слухи, але публікація стенограми Пленуму ЦК БКП від 4 вересня 1963 р. показала, що таку пропозицію він робив. Див.: 1963 – Отричането от България. – София: Издателска къща Огледало, 1994. – С. 49-52.
23. Централен държавен архив Република България (далі – ЦДАРБ). Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 41. Протокол от заседание на Секретариата на ЦК на БКП от 10 марта 1988 г., л. 26.
24. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 42. Срещи на Секретариата на ЦК на БКП от 10 марта 1988 г., л. 12.
25. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 44. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 216.
26. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 45. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 30.
27. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 46. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 171-172.
28. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 47. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 136.
29. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 48. Протокол от заседание на Политбюро на ЦК на БКП от 27 марта 1988 г., л. 60.
30. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 51. Протокол от заседание на Секретариата на ЦК на БКП от 7 април 1988 г., л.2-3.
31. ЦДАРБ. Ф. 1-Б, оп. 35, а.е. 83. Информация за създаването на “Обществения комитет за защита на гр. Русе” и свързаните с това проблеми. л. 34-35.
32. Чакъров К. Втория етаж. – София: К & М, 1990.
33. Язькова А.А. Балканам – мир и сотрудничество. – М.: Знание, 1990.
34. Charta 77 ocima soucasniku. Po dvaceti letech. Doplnek, 1977.
35. Sofia News, 2 March 1988.
36. Stefan Nikolov, “The Bulgarian Armed Fores in Transition”, Deja News Service (distributed electronically), 1 April 1995.
37. Stojnov V. Ausgreenzung und Integraation: Die bulgarischen Tьrken nach dem Zweiten Weltkrieg. In: Цsterreichische. Osthefte. 39 (1997) H.2. P.194-221.