Буковинський журнал

[Буковинський журнал 1-2’2002]

Ми є створені з пороху зір
З висловлювань сучасних філософів

У одному з листів до мене з далекої Австралії Марта Зибачинська написала про свого чоловіка: “Він жив дійсністю свойого народу (до ІІ-ї світової війни і опісля). І брав участь у політичному зрос­танні, це одна сторона його істоти. Друга сторона його істоти був його потужний ум, його концепти і глибоке мис­лення, що потребувало вислову”. Він справді був людиною, яка всім єством належала своєму народові, ділом і словом служив його визвольній ідеї.

Орест Рудольфович Зибачинський (псевдонім Орлан) народився в Чернівцях 15 вересня 1912 року. Він формувався як особистість в умо­вах окупації Північної Буковини Румунією (листопад 1918), яка з 1924 року по відношенню до українського населення вела жорстку аси­мілятивну політику: у центрі Чернівців був поставлений пам’ятник — символ прилучення Буковини до Румунії, єдино визнаною мовою у краї стала румун­ська, у документах українці мали записувати, що вони “румуни з роду в рід”, а православні свята відзначати за новим стилем. Зрозуміло, що така політика уряду викликала невдоволення та опір українського населення Буковини.

Орест Зибачинський після закінчення четвертої української гімназії йде до війська. Склавши старшинський іспит на “дуже добре”, але, відмовившись записатися румуном, отримує звання капрала замість підпоручника резерву, демобілізується з армії.

Разом з товаришами, що вчилися з ним у гімназії, вирішує про­довжити освіту в Чернівецькому університеті. Орест Зибачинський ви­бирає для себе фах юриста. Студентське життя було сповнене оптимізму. Зростанню хлопців як особистостей сприяли патріотичні молодіжні товариства “Чорно­море”, “Запороже”, “Залізняк”, спортивне – “Мазепа”. Вони залучали їх до культурницької та спортивно-масової роботи, фактично готували до участі в національно-визвольному русі українського народу.
Орест Зибачинський у своїх спогадах про студентські роки пише, що він і його друзі збудувати “доволі кріпкий човен” і вирішили поплисти Прутом до міста Галац, що на Дунаї: “Ціль була: в околиці Гала­цу віднайти на старому кладовищі могили січовиків і гріб гетьмана Ма­зепи. Нам відомо було, що 1775 р. частина січовиків вирушила з Укра­їни і заснувала Наддунайську Січ.

Плавба Прутом вдалася. Могили гетьмана Мазепи не знайшли.
Пізнім вечором причалив поблизько ночувати мореплавний вітриль­ник, а в нім запорожець — як на козацьких гравюрах.
Мовчки став прислухатись розмов студентів, а потім басом кинув: “Бачу це свої! Звідкіля?”. Це був нащадок січовиків, що заснували Наддунайську Січ. Орест відповів: “Ми 700 миль проплили Прутом, щоб віддати поклін гетьманови Мазепі…” Рибалка підвів голову і тихо відмовив: “Немає могили у батька гетьмана, – руські були тут, розри­ли могилу і кості викинули у Дунай”. Довго і терпко помовчав. Потім додав: “А Дунай покотив святі кості старого гетьмана до моря… У козацькому морі спочиває гетьман – як годиться”.

Дальші мандрівки і виряди Прутом до Чорного моря скріпили гарт студентів, з часом з тієї динаміки повстала група “Легіон українсь­ких революціонерів”. У цей час щось інше долягало свідомості населення Буковини: румунська влада систематично переслідувала українське культурне життя. Навчання української мови було зовсім заборонено. Румунізовано церкви і всі установи. Служба безпеки ставила під вій­ськовий трибунал, кого могла прихопити в чім небуть”.

Свою публіцистичну діяльність Орест Зибачинський розпочав у 30-ті роки. Він виступив одним з ініціаторів видання в Чернівцях часопису “Самостійна думка”, що виходив упродовж 1931-1936 років, спри­яв підвищенню політичної культури читачів. Співпрацював з часописом “Самостійність” (1934-1937). Як зазначає М.Романюк, редакція журна­лу “впродовж усіх років існування пропагувала ідеї націоналізму серед найширших верств українства Буковини” (5, 101).

Політична зрілість прийшла до Ореста Зибачинського в досить молодому віці. Він на початку 1934 року стає крайовим провідником ОУН в Румунії (Буковина, Бессарабія і Мараморщина). Виїжджає до Пра­ги, де вивчає право закордонної торгівлі, знайомиться з еміграцій­ним осередком Української Народної Республіки. З того часу глибока дружба поєднала його з істориком і поетом, активним учасником укра­їнського національного руху Олегом Кандибою (Олегом Ольжичем) сином Олександра Олеся. У 1937 році повертається в Чернівці. Румунська влада наклала повну заборону на будь-які вияви українського націо­нального життя на Буковині.

Значний резонанс у політичному житті європейських країн мала поява Закарпатської України (1938-1939), очолюваної Августином Волошиним. Навіть румунський уряд відреагував тим, що створив “Генерал Комісаріат” з вирішення питань національних меншин, але формальне визнання української мови в школах Буковини та Чернівецькому університеті фактично не було реалізоване.

Червона Армія в 1940 році окупувала Північну Буковину. Орест Зибачинський перебирається в Південну Буковину, живе деякий час у Радівцях, восени переїжджає до Бухареста для продовження навчання, що розпочав у Празі, багато працює в університетській бібліотеці, поглиблює свої знання та розширює світогляд, читаючи праці з давньої та новітньої історії.

З початком війни в червні 1941 між Німеччиною і Радянським Со­юзом Орест Зибачинський повертається до Чернівців. Північна Букови­на була вдруге окупована румунами, які по-новому стали наводити свої порядки, знищуючи та утискуючи українське населення. Як від­значається у книзі “Буковина. Її минуле і сучасне”, з ініціативи ОУН від імені делегації, до якої входили Орест Зибачинський, О.Гузарева та інші, німецькому консулові в Чернівцях було вручено мемо­рандум до уряду з 25000 підписів, у якому висловлювався протест про­ти входження Буковини до складу Румунії і вимога прилучення її до України (1, 406). Це був організований політичний виступ проти встановлю­ваних румунською вла­дою порядків у Північній Буковині.

Орест Зибачинський разом з чільними провідниками ОУН (А.Мельни­к) займається організацією похідних груп (“Буковинський курінь” та ін.), що відправлялися на Східну Україну для підпільної підривної і винищувальної роботи, спрямованої проти німецьких окупантів та радянських партизан. З такою похідною групою сам відправляється на південь України. Спочатку діяв у Миколаєві, одна з похідних груп, яка була відправлена з Буковини, не змогла добратися до місця призначен­ня, тоді він відшукав її у Вінниці і довіз до Києва, де керував під­пільною роботою Олег Кандиба, розстріляний німцями разом з Оленою Телігою в 1944 році в Бабиному Яру. Орест Зибачинський з невеликою бойовою групою через Полтаву і Харків добрався до Сталіно на Донбасі, тоді це була прифронтова зона. Звідти у березні 1942 року виру­шив до Дніпропетровська і знову до Києва. У 1943-1944 роках керував підпільною боротьбою на Волині (Луцьк і Рівне), в різних місцевостях Полісся.

Протистояти наступу Радянської Армії порівняно невеликими сила­ми підпільних бойових груп не було змоги, звичайно, що боротьба тривала і на зайнятих нею територіях, але вона вже не мала такого розмаху. Орест Зибачинський перебирається до м. Зальцбурга в Австрії, де знаходилась його дружина і син, що народився у 1942 році в м. Рів­ному в підпіллі, а звідти переїжджає з сім’єю до Мюнхена. Після за­кінчення війни Орест Зибачинський навчається в Економічній вищій школі. У червні 1948 стає одним із засновників Екзильного Уряду Української Народної Республіки, входить до складу Української Наці­ональної Ради (Комісії закордонних справ).

Зусиллями Ореста Зибачинського в Мюнхені було створено “Інтер­націонал свободи” – організацію, що відстоювала “суспільні свободи” не лише в комуністичних країнах, але й інших тодішніх державних си­стемах, фактично вона стояла на захисті прав людини. Він був її головним секретарем з 1946 по 1949 та редактором квартальника, що виходив під цією ж назвою.

У 1950 Орест Зибачинський емігрував з родиною до Австралії і поселився в Сіднеї. Перші роки працював за контрактом звичайним робітником. Потім його діяльність була пов’язана з Дослідною фундацією ім.О.Ольжича. У 1978-1979 роках виїжджав до Канади, редагував часо­пис “Новий шлях” в Торонто.

Проживаючи в Німеччині, а потім в Австралії, Орест Зибачинський весь вільний час віддавав поглибленню своїх гуманітарних знань: історіософії, історії цивілізації і розвитку свідомості людини. Наслід­ком цих студій була поява книг, виданих у різних країнах світу, які принесли заслужене визнання їх автору серед представників української діаспори. Орест Зибачинський став Дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка. “Він писав, — як зазначає Марта Зибачинська в лис­ті до мене, — тому, що вірив в українську людину, як модерну істоту”.

Помер Орест Зибачинський у Сіднеї в день, коли йому виповнило­ся 81, 15 вересня 1993 року. Помер спокійно у сні над ранком, як лю­дина, що пройшла з честю через всі випробування життя.
Орест Зибачинський – автор багатьох політико-філософських та публіцистичних праць, написаних у Мюнхені – “До питання українсько-польських взаємин” (1948), “Конфедерація Народів Інтерконтиненту” (1948) та Сіднеї – “Свободарність” (Сідней, 1955), “Інтегральна рево­люція” (Мюнхен, 1960), “Ренесанс-Реформація-Революція” (Чикаго, 1968), “Свободарний маніфест” (Торонто, 1978), “Меч Духа: Коментар” (Вінніпег, 1980), “Містерія свободи” (Канберра, 1985), “Воля до сво­боди: Думки про світ, людину і абсолют” (Сідней-Париж, 1988). Його статті “Між розвалом і тріумфом” (1965), “На розпуттях епох” (1976) були надруковані в журналі “Самостійна Україна”, що виходить у США (Чикаго-Нью-Йорк).
Ще на початку XX століття І.Франко, пишучи вступ до своєї поеми “Мойсей”, ставить болісне питання для кожного українця: хто ми в історичній долі людства. Він пише, звертаючись до народу:

Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних? (6, 212)

Денис Квітковський, проймаючись духом Франкових роздумів про народ, зазначає: “Орест Зибачинський – мислитель. Він намагається дати українській нації могутню візію її власного я. Бо нація, яка не має візії свого історичного Призначення, не знає своєї Мети, не вірить у своє Покликання — може бути тільки погноєм для інших, історич­них народів” (2, 10).

Через всі писання Ореста Зибачинського проходить “непохитна ві­ра в українську людину та в ідеал свободи”. У своїй праці “Ренесанс – Реформація – Революція” він пише про історичну обумовленість зміни одних ідеалів людства іншими. Середньовічний Ренесанс заклав основи інтелектуальної, політичної, індустріальної, мистецької, наукової, соціальної революцій. Сучасний ренесанс пов’язаний із ідеалом свобо­ди. Вона є “магістральним шляхом революції”. Орест Зибачинський пи­ше: “Тож свобода людини не фантасмагорія, а найреальніша річ в кос­мосі – це потенціал абсолюту, що розвивається в людині, як вічний зміст і визов, шлях і мета людської еволюції” (2, 39). На його дум­ку, європейська перша реформація – це “радикальна вимога” поставити церкву на службу людини, а не навпаки.

Друга реформація – це усвідомлення необхідності інтеграції людини, нації, людства. Вона пов’яза­на із свободою людини, що переходить у свободу нації, а потім у свободу людства. Поняття свободи Орест Зибачинський трактує згідно християнського вчення. Він пише: “В останній аналізі Христос і сво­бода – це одність і цілість” (2, 64). Українська реформація визна­чається Орестом Зибачинським як Свободарність. Шляхом до неї є ін­тегральна революція. Орест Зибачинський її розуміє так: “Свобода персональности – це справа українського ренесансу; свобода душі – це справа української реформації; свобода духа – це справа україн­ської революції” (2, 67-66). Він визначає три етапи на шляху до вті­лення свого історичного призначення українським народом – це Русь, що не спромоглася на “державницьку реформацію”, Гетьманщина, що не змогла “ренесанс козацької ортодоксії” довести до “суспільної рефор­мації” і третій, на якому перебуваємо зараз і повинні здійснити “інтегральну революцію” – тобто нести світові універсальну ідею сво­боди.

У праці “Меч Духа: Коментар” роздуми Ореста Зибачинського зосереджені на таких поняттях, як душа і тіло людини, свобода і воля. Він вважає, що “суб’єкт – це вільна воля”, у той же час “свідомість – це відповідальність”. У єдності вони творять основу свободи, яка визначається духом, тобто вірою. Орест Зибачинський приходить до думки, що Украї­на не утвердилася як держава лише тому, що не створила свого христи­янства. Він вважає, що треба реформувати християнство, відновивши єдність православ’я, католицизму і протистантизму. І в цьому вбачає основну історичну місію України.

Орест Зибачинський у праці “Воля до свободи: Думки про світ, людину й абсолют” роздумує насампе­ред над архітектурою пізнання. Воно має різні сфери свого функціону­вання: “Всепроникливість інстинкту призводить до постання міту. Ін­туїтивне почуття кристалізується як релігія. Умовне пізнання суцільниться як філософія. Розмовне пізнання структуриться як наука. Міт встановлює “волю богів”, релігія – апотеозу вершинности, філософія – інтегралізм світодіяння, наука – оперативне пізнання. Стихія міту відкриває праджерела людини. Експльозія релігії усвідомлює душу. Дослі­ди науки поширюють оперативні межі. Філософія суцільнить олюднення” (4, 18). Він вважає, що людська особистість започатковується появою міфу. Саме релігія пов’язує людину з душею, а через неї з Богом. Ісус Христос приніс в людську еволюцію ідеал свободи. Орест Зибачинський висуває ідею “інтегрального пізнання”, яке визначається “філософією свободи”. Він приходить до думки, що “людиноставання відоб­ражає процес “світодіяння”, що визначається не земними силами, а космічною необхідністю і зводиться до ідеалу свободи. Якщо в епоху античності “людина прагнула фізичної свободи”, а в середньовіччя – “свободи почуттів”, то сучасна людина сповідує “свободу ума” (4, 105). Орест Зибачинський вважає, що “людина – це мікрокосмос суб’єкта свідомости й свободи” (4, 115). Людина через пізнання йде до осягнен­ня свободи, а свобода є вираженням суті Бога. Марта Зибачинська у своїх “Думках до видання “Воля до свободи” О.Зибачинського” (руко­пис) пише, що твір “має новий стиль розуміння суті речей. На ділі слід вивчати, як процесує Всесвіт своїм впливом на життя в Земній системі і людину як інтелігентну сутність серед природи…”

Первісна ідея націоналізму у працях Ореста Зибачинського під­нялася до всесвітнього рівня розуміння єдності людини й абсолюту. Вона фактично знайшла своє ствердження в засадах демократії як єди­но можливого шляху виникнення і функціонування української держави. Таким чином, Орест Зибачинський виступив одним з активних продуцен­тів нових ідей визвольних змагань українського народу середини – дру­гої половини XX ст.

ЛІТЕРАТУРА
1. Буковина, її минуле і сучасне /Під редакцією Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського. – Париж-Філадельфія-Дітройт: Зелена Буковина, 1956. – 955 с.
2. Зибачинський Орест. Ренесанс-Реформація-Революція / З передмовою д-ра Дениса Квітковського. – Сідней-Чікаго: Самостійна Україна, 1969. – 88 с.
3. Зибачинський-Орлан О. Меч Духа: Коментар. – Вінніпег: Тризуб, 1980. – 111 с.
4. Зибачинський-Орлан Орест. Воля до свободи: Думки про світ, людину й абсолют. – Сідней-Париж: Українське слово, 1988. – 140 с.
5. Романюк М.Зибачинський Орест // Українська журналістика в іменах. – 1997. – Вип. ІV. – С. 100-101.
6. Франко Іван. Зібр. тв.: У 50-ти т. – Т.5. – К.: Наукова думка, 1976. – 384 с.